Віктор Талах. Літопис какчикелів

Аннали какчикелів (Anales de los cakchiqueles), що називаються також «Літописом какчикелів», «Меморіалом із Сололи» («Memorial de Solola») або «Меморіалом із Текпан Атітлану» («Memorial de Tecpan Atitlan») – пам’ятка літератури какчикелів (народ, що відноситься до групи гірських майя) XVI століття. Назва умовна, надана французьким дослідником XIX століття Ш. Е. Брассером де Бурбуром, в оригіналі текст не має назви.
Текст, відомий як “Літопис какчикелів”, міститься в безіменному рукописі, умовно названим “Меморіал з Текпан-Атітлану (Сололи)”. Він займає сторінки з 18 по 59 манускрипту, що складається в цілому з 48 аркушів (96 сторінок) і зберігається в бібліотеці Пенсільванського університету (Pennsilvania University Museum Library Locked Cases, No 498. 21 CAr15b). За об’єктивними даними (папір, палеографічні особливості) рукопис відноситься до другої половини XVII століття, хоча остання дата, що міститься в ньому – 1619/20 рік. Рукопис був виявлений в 1844 р. гватемальськім дослідником старовини доном Хуаном Гаваррете під час розбору архіву монастиря Сан-Франсиско в Гватемалі, що здійснювалося за дорученням архієпископа Гватемали дона Франсиско Гарсія Пелаеса. У 1855 р. Х. Гаваррете показав рукопис відомому досліднику доколумбових культур французькому абатові Шарлю Етьєну Брассеру де Бурбуру, який позичив його для здійснення повного перекладу. Однак після закінчення роботи над перекладом Ш. Е. Брассер де Бурбур не повернув манускрипт Гаваррете, а відвіз його в 1857 р. з собою в Європу, і він перебував з ним до смерті, що настала в 1874 р в Ніцці. Разом із іншими матеріалами бібліотеки абата рукопис із Сололи опинився у власності відомого етнографа Альфонса-Луї Пінара, у якого в 1884 р. її придбав американський етнограф Деніел Гаррісон Брінтон, але в жовтні 1899, за кілька місяців до смерті, останній передав рукопис в складі своєї великої колекції книг і рукописів бібліотеці Музею Пенсільванського Університету. Факсимільне відтворення тексту рукопису здійснено в 1952 р. Ернстом Менгіні і в 1999 р. Хізер Абдельнур , .
Автор першої частини “Літопису какчикелів”, виходячи з даних його тексту, народився між 1502 і 1505 роками. Він був старшим онуком какчікельського правителя (ах-по-шахіла) Хун-Ік’а і брав участь у походах спільно з іспанцями проти кіче в 1524 р., а потім у війні какчикелів проти конкістадорів в 1524-1530 рр. Під час заходів щодо укрупнення індіанських поселень він, як і інші члени роду Шахілів, був поселений разом з ц’утухілямі в селищі Солола (Текпан-Атітлан), що на півночя від озера Атітлан. Ш. Е. Брассер де Бурбур припустив, що цією людиною є Франсиско Ернандес Арана Шахіл, згадуваний в першій особі в другій частині літопису під 1581/1582 рр. Він носив титул К’алель-Бакахол, був алькальдом (старостою) селища Санта-Марія-Текпан-Атітлан в 1559, 1560, 1562 і 1569 роках і помер близько 1581 або 1582 року. Однак, під 1560/1561 роком в “Літописі” (§189) повідомляється про смерть батька автора, хоча батько автора першої частини згідно §130 помер в 1521 році. Отже, перша частина пам’ятки, що охоплює події з міфологічних часів і, ймовірно, до 1560 року, і частина, що описує наступні події до 1581 р., створені різними людьми. У такому випадку в першій частині Франсиско Ернандесу Арана належать тільки деякі вставки, наприклад, наведений у §144 підрахунок років від іспанського завоювання, який вказує, що цей текст складений в 1577 р. (менш імовірно – в 1573 р.). Ім’я автора власне “Літопису какчикелів” в такому випадку залишається невідомим. Можливо, це був батько Франсиско Ернандеса Арана, який помер на початку лютого 1561 р.
Між 1581 і 1584 роками рукопис опинився в іншого індіанця з Сололи, Франсиско Діаса Шебута (теж належав до Шахілів, але до іншої лінії роду), продовжив його до 1604 року, а потім перебував у францисканців.
До ранньоколоніальних часів відноситься досить велика кількість складених індіанцями документів, що містять історичні перекази, так званих “титуло” і “пробансас”. Вони переслідували досить утилітарні цілі: довести знатність тих чи інших осіб та їх право на певні привілеї (що постійно скорочувались), які іспанці надавали так званим “касікам”, або обґрунтувати права певних індіанських родів та громад на ті чи інші землі. При цьому, в якості обґрунтування вони містили, як правило, більш-менш докладний виклад історичних сказань. До таких пам’яток, що походили з Гірської Гватемали, можна віднести “Титуло владик Тотонікапан”, “Титуло К’ойой”, “Титуло Ніхаіб”, “Титуло ах-попа Віціціль Цунуна”, “Титуло індіанців із Санта-Клара-ла-Лагуна” , “Титуло владик Сакапула”, “Титуло Тамуб”, “Документи Шпанцай із Текпан-Гватемали”, “Титуло Чахома”.
Однак, “Літопис”, особливо його перша частина, дуже відрізняється від звичайних “титуло” і “пробансас”. З його змісту випливає, що документ зовсім не призначався колоніальній владі. Його адресат – діти автора, до яких зі словами “О діти мої!” він звертається 51 раз. Мету своєї праці автор неодноразово і досить чітко формулює в самому творі: “І ви не забувайте розповіді про наших старійшин, про наших предків” (§5), “Не заради похвал самим собі нехай не припиняться ці слова, але тільки щоб запам’ятати і не забути нічого, що ми пройшли в численних місцевостях “(§20), “ми не повинні забувати слова цих владик” (§29). Автор прагне не до особистих вигод, його завдання шляхетне і піднесене – збереження історичної пам’яті свого народу. Місця, де він визначає, навіщо написав свою працю, більш за все схожі на знамениті слова Геродота, з яких починається сучасне європейське історичне знання: “Щоб минулі події з часом не прийшли в забуття і великі і подиву гідні діяння як еллінів, так і варварів не залишилися в безвісті”.
“Літопис” чітко поділяється на дві частини: недатовану (§§1-100) і датовану (з §101).
Датована частина безсумнівно заснована на якихось письмових джерелах: усна традиція нездатна утримати в пам’яті 86 абсолютно коректних, наступних в правильному порядку дат. Практично не викликає сумнівів, що нащадок царського роду какчикелів мав у своєму розпорядженні згадувані в “Пополь-Вух” “письмена [tz’ib] – так вони називалися, – якими вони писали все, що містилося в їх історії” . Про книги в індіанців Гватемали повідомляють Б. де Лас-Касас і Ф. А. де Фуентес-і-Гусман. Останній, зокрема пише, що “у них не було браку в писарях, які, використовуючи знання зображень, залишали як історики для пам’яті найславніші справи їхніх сеньйорів і капітанів” . Не цілком зрозумілим є характер записів у доколумбових книгах індіанців Гватемали: В. Шульц і слідом за ним Р. В. Кинжалов вважали, що це були тексти, виконані ієрогліфічною писемністю майя . Однак, в Гірській Гватемалі не виявлено пам’ятників ієрогліфічної писемності майя (за винятком привозної кераміки). Як встановлено Д. Стюартом, С. Хаустон і Дж. Робертсоном, ця писемність склалася і функціонувала на базі мови східночоланської групи (близької до колоніальної ч’ольті), і запис за її допомогою текстів на мовах гірських майя досить проблематичний. Нарешті, у народів, серед яких була відома ієрогліфічна писемність (чоль і майя Юкатана), спостерігається велика ступінь схожості в назвах днів двадцятиденного “місяця”, що відносяться, ймовірно, саме до писемної традиції; водночас, у кіче-какчикель вони сильно відрізняються. Можна припустити, що писемне джерело, яким користувався автор “Літопису”, було піктографічним (рисунковим) кодексом, подібним історичним, історико-генеалогічним та історико-картографічним кодексам астеків (таким як “Кодекс Коломбіна”, “Кодекс Тлателолько”, “Кодекс Моктесума” , “Кодекс Ботуріні”, “Кодекс Гарсія Гранадос”, “Ліенсо де Сакатепек”, “Ліенсо де Куаукечолан”) і міштеків (“Кодекс Бодлі”, “Кодекс Неттолл”, “Кодекс Селден”). При цьому малюнковий запис служив свого роду “опорним сигналом”, що потребував доповнення усною традицією. Досить імовірно, що у випадку подій кінця XV – початку XVI століть автор “Літопису” користувався свідченнями очевидців, що, ймовірно, і додає особливу виразність оповіданню про війну з кіче (§§89-93) і “потрясіння” в Ішімче (§§ 99-103). Датовану частину “Літопису какчикелів” відомий гватемальський письменник Мануель Галич доволі обґрунтовано характеризує як “детально точну, справді історичну, правдиву розповідь про бурхливі перипетії життя какчикелів аж до самої конкісти” .
Недатована частина “Літопису какчикелів” є типовим зразком традиційної легендарної історії. Її композиція, відзначена всіма рисами, властивими фольклорним пам`яткам: повторами, нелінійним викладом послідовності подій, – до того ж ускладнена деякими обставинами політичного характеру. Справа в тому, що рід Шахіла, який панував в суспільстві какчикелів напередодні Конкісти і до якого належав автор хроніки, як випливає з параграфу 21, не входив в первісне ядро какчикелів, що складалося з родоплемінних груп К’ек’акуч, Бак’ахол і Сібакіхай. З іншого боку, значення вказаного потрійного об’єднання залишалося доволі великим, щоб просто опустити його легендарну традицію, замінивши традицією Шахілів. Тому в “Літописі” співіснують традиція К’о-Шахіл / К’о-Бакіл, з одного боку, (§§ 2, 3 частина II, 10 частина I, 30, 36, 43) і К’ек’акуч-Бак’ахолія-Сібакіхай, з іншого (§§ 3 частина I, 10 частина II, 21, 22, 26, 29, 39, 40).
Крім того, гегемонія Шахілів до 1493 р. ґрунтувалася на союзі з іншими родоплемінними угрупованнями “чужинців” – соцілямі і тукуче (про встановлення панування союзників розповідає § 36). Однак, в 1493 р. тукуче зі зброєю в руках виступили проти Шахілів (див. §§ 98-103), внаслідок чого все позитивне, про яке розповідалося в історичних переказах, було по можливості викинуто, і ті епізоди з їх участю, малозрозумілі і незрозумілі (§§35-37, 43).
Нарешті, серед самих Шахілів родина, що правила в період Конкісти, прийшла до влади не раніше другої половини XIV ст. в результаті перевороту, підтриманого владикою Тепевом (§§ 55-56). Відповідно, всі відомості про історію какчикелів між легендарним першопредком К’ак’’авіцем і першим правителем з цієї сім’ї Кай-Нохом були видалені. Оцінюючи “Літопис какчикелів” в цілому, один з кращих знавців літератури гватемальських індіанців Монро Едмонсон пише: “За своїм стилем, змістом і задумом вона дуже відрізняється від “титуло”, і має скоріше характер літопису або родового (а пізніше особистого) щоденника… “Літопис” являє собою справжню хроніку, незрівнянно більш історичну, ніж яке-небудь інше з джерел. З одного боку, він відбиває явний інтерес до хронології, ретельно датуючи всі події з 1493 року, а з іншого, його автори мають певний хист в наданні характеристик і в веденні оповідання, що вельми збагачує їх повідомлення… Він являє собою гарну історію і в деяких місцях навіть хорошу літературу, і як спогади про занепад і падіння другого какчикельського (царського) роду, записані одним з його принців … досягає також певного драматизму як особистий документ… Вона безпосередньо вводить нас в сплетіння родової політики і маси осіб, місцевостей, сімей, божеств, днів і титулів, вже відомих нам з інших документів. Тільки коли ми зрозуміємо цю атмосферу, ми зможемо з ясністю побачити те, що становить головну драму “Літопису”, так як його центральна тема майже нічим не прикрита: заміну какчикельського царського роду Соцілей честолюбними політиками Шахіла, які, у свою чергу, розділені і зведені до нікчемності тими ж ревнощами родів, – фатальна слабкість родової системи перед обличчям потужної влади іспанських держави і церкви. “Літопис” закінчується розповіддю про спадкоємців до того гордих родів, що мали данниками пів-гватемальського нагір’я, зайнятими спорами про спадкоємство посади сільського старости або радника в іспанській адміністрації свого селища” .
Пам’ятка неодноразово публікувалася в перекладах європейськими мовами, зокрема, французькою мовою – Ш. Е. Брассер де Бурбур, 1856 р., Ж. Рейно, 1928 р. (не опублікований), іспанською мовою – Х. Гаваррете, 1873-1874 рр. (з неопублікованого французького перекладу Ш. Е. Брассер де Бурбур); К. Х. А. Вільякортой, 1934 р.; М. А. Астуріасом і Х. М. Гонсалесом де Мендосой, 1937 р. (с французького перекладу Ж. Рейно); С. Н. Телетором, 1946 р. (частковий); А. Ресіносом, 1950 р. (неодноразово перевидавався); С. Оцоєм, 1999; англійською мовою – Дж. Г. Брінтон, 1885 р. (неодноразово перевидавався); А. Ресіносом і Д. Гетцом, 1953 р. (перевиданий в 1974 р.); Дж. М. Максвеллом і Р. М. Хіллом; російською мовою – В. Талахом, 2009-2013 рр.
Літ.: Талах В. Н., Куприенко С. А. Америка первоначальная. Источники по истории майя, науа (астеков) и инков. — Киев, 2013.

Мифология ацтеков. Боги ацтеков (науа)

Мифология ацтеков. Боги ацтеков (науа)

А
Аколмистли (Acolmiztli) – бог подземного мира.
Аколнауакатль (Acolnahuacatl) – бог подземного мира.
Акуэкукиотисиуати (Acuecucyoticihuati) – богиня океана, проточной воды и рек. Связана с культом Чальчиутликуэ – является её ипостасью. Покровительствует работающим женщинам.
Амимитль (Amimitl) – бог озёр и рыбаков.
Астлан – “Страна цапель”, мифическая прародина ацтеков. В сказаниях описывается как остров посреди большого озера. Первоначально ацтеки, как и другие народы науа, считали своей прародиной Чикомосток – страну, находившуюся где-то на северо-западе от долины Мехико. Миф об Астлане возник после образования у ацтеков собственного государства.
Атль (Atl) – бог воды.
Атлакамани (Atlacamani) – богиня штормов, берущих начало в океане.
Атлакойя (Atlacoya) – богиня засухи.
Атлатонин (Atlatonin) – одно из имён ацтекской богини-матери.
Атлауа (Atlaua) – “Владыка вод”, могущественный бог воды. Ассоциируется со стрелой (атлатль). Также является богом покровителем рыбаков.
Айаутеотль (Ayauhteotl) – богиня инея и тумана, наблюдаемых только ночью или рано утром. Ассоциируется с тщеславием и знаменитостью.
И
Иламатекутли – “Старая владычица”, в мифологии ацтеков богиня, связанная с культом земли и маиса, первая жена Мишкоатля, одна из ипостасей богини земли и деторождения Сиуакоатль.
Истаксиуатль (Iztaccihuatl) – “Спящая женщина”. Дочь ацтекского правителя, возлюбленная Попокатепетля. Боги превратили их в горы.
Ицлаколиуке (Itzlacoliuhque) – бог обсидианового ножа. Одно из воплощений Тескатлипоки.
Ицли (Itzli) – бог каменного ножа и жертвоприношений.
Ицпапалотль – “Обсидиановая бабочка”, богиня судьбы, связанная с культом растений. Первоначально была одним из божеств охоты у чичимеков. Изображалась в виде бабочки с крыльями, утыканными по краям обсидиановыми лезвиями, или в виде женщины с когтями ягуара на руках и ногах. Была убита Мишкоатлем.
Ишкуина (Ixcuina) – богиня похоти, покровительница проституток и изменяющих супругов.
Иштлильтон (Ixtlilton) – “Чёрное личико”, богиня медицины, здоровья и исцеления, а также празднеств и игр. Ей совершались жертвоприношения, когда ребёнок начинал говорить; больных детей лечили водой из кувшинов, стоявших перед статуей Иштлильтон.
К
Камаштли (Camaxtli) – бог войны, охоты и судьбы. Творец огня. Один из 4 богов, создавших мир. Является также племенным богом чичимеков.
Кецалькоатль (Quetzalcoatl) – “Пернатый змей”. В мифологии ацтеков и тольтеков бог-демиург, создатель человека и культуры, владыка стихий. Один из основных богов тольтеков, ацтеков и других народов центральной Мезоамерики. Он принимал участие в создании и разрушении различных мировых эпох, и правил одной из мировых эпох, создав для этой эпохи человека из костей людей предыдущих эпох, собранных в Миктлане. Также он является и богом ветров Эхекатлем (одна из его форм), и богом вод, и изобилия. В качестве бога вод, он повелевал молниями, которые по своим формам напоминали ацтекам силуэты небесных змей. Считается, что он сын Коатликуэ и брат-близнец Шолотля. Как носитель культуры, он подарил миру кукурузу (маис) и календарь, и является покровителем искусств и ремёсел. По одному из мифов, после смерти он превратился в утреннюю звезду (Венеру) и стал ассоциироваться с Тлауицкальпантекутли. У тольтеков его оппонентом выступал Тецкатлипока (“дымящееся зеркало”). Позже ацтеки сделали из него символ смерти и возрождения, и покровителя жрецов. Жрецов высших санов называли его именем – Кецалькоатль. Бога Кецалькоатля часто ассоциируют с правителем-жрецом тольтеков Топильцином Се Акатлем, правивший Тулой в Х в. Жрец был сыном Мишкоатля (Камаштли) и Чимальман, и был рождён в Мичатлауко (Michatlauhco) “Глубокие воды, где водится рыба”. Культ Кецалькоатля был широко распространён в Теотиуакане, Туле, Шочилько, Чолуле, Теночтитлане и в Чичен-Ице.
Коатликуэ (Coatlicue) – “Она в платье из змей”, Коатлантонан – “Наша змеиная мать”. Богиня земли и огня, мать богов и звёзд южного неба. В ней одновременно заключено начало и конец жизни. Её изображали в одежде из змей. Она – мать бога солнца Уитцилопочтли. По мифу, Коатликуэ была благочестивой вдовой и жила вместе со своими сыновьями – Сенцон Уицнауа (“400 южан-звёзд”) и дочерью Койольшауки – богиней луны. Каждый день Коатликуэ поднималась на гору Коатепек (“змеиная гора”), чтобы принести жертву. Коатликуэ – олицетворение земли, из которой каждый день появляется солнце (Уицилопочтли), прогоняя луну и звёзды. Одновременно Коатликуэ – богиня смерти, т.к. земля пожирает всё живущее.
Койольшауки (Coyolxauhqui) – “Золотые колокольчики”. Богиня земли и Луны. Контролирует 400 божеств звёзд Уицнауна. Владеет магической силой, способной нанести колоссальный вред.
Кочиметль (Cochimetl) – бог коммерции, покровитель торговцев (купцов).
М
Майяуэль (Mayahuel) – в мифологии ацтеков первоначально одна из богинь плодородия, затем богиня, давшая людям агаву и алкогольный напиток октли. Богиня магуэй (вид агавы). Превращалась в магуэй, вселяя в растение чары долголетия. Изображалась в виде женщины с 400 грудями.
Макуильшочитль (Macuilxochitl) – “5 цветок”. Бог музыки и танцев. Бог весны, любви и веселья, покровитель искусств. Другое имя – Шочипилли.
Малинальшочи (Malinalxochi) – сестра Уицилопочтли. Волшебница имеющая власть над скорпионами, змеями и другими жалящими и кусающими насекомыми пустынь.
Мецтли (Metztli) – лунный бог.
Мештли (Mextli) – главный бог мексиканцев, давший название страны. Часто его ассоциируют с Уицилопочтли. Ежегодно ему приносили в жертву сотни людей. Мешитли был богом войны и штормов.
Миктлан (Mictlan) – в мифологии ацтеков загробный мир, делившийся на девять уровней. Последний уровень подземного мира, располагался на севере. Все души, за исключением воинов павших в боях, женщин и детей, умерших во время родов (они отправлялись в Тонатиуичан или “Дом Солнца”), и утопленников (они попадали в Тлалокан), попадали в него, где обретали вечный покой. Однако, чтобы добраться до Миктлана, душам приходилось совершать полное опасностей путешествие. Во время похорон мёртвых наделяли магической силой и при помощи бога Шолотля они могли удачно добраться до Миктлана. Путь туда длился четыре дня. Умерший должен был пройти между двумя грозившими раздавить его горами, при этом – избежать нападения змеи и гигантского крокодила, пересечь восемь пустынь, подняться на восемь гор, вынести морозный ветер, метавший в него камни и обсидиановые лезвия. Последнее препятствие – широкую реку покойник пересекал на спине маленькой красной собаки. Добравшись до правителя Миктлана – Миктлантекутли, умерший подносил ему свои дары и получал своё место в одной из девяти преисподних.
Миктлантекутли (Mictlantecuhtli) – “Владыка царства мёртвых”. В мифологии ацтеков владыка загробного (подземного) мира и преисподней, изображался в виде скелета или с черепом вместо головы с торчащими зубами; его постоянные спутники – летучая мышь, паук и сова. Его жена – Миктлансиуатль. Согласно мифам, Кетцалькоатль спустился в 9-ю преисподнюю к Миктлантекули за костями умерших, чтобы создать новых людей. Зная, что Миктлантекутли недоверчив и склонен к обману, Кетцалькоатль, получив просимое, бросился бежать. Рассерженный Миктлантекутли преследовал его и приказал перепелу напасть на бога-творца. Торопясь, Кетцалькоатль споткнулся, упал на кости, переломал их и с трудом ускользнул из преисподней, унося добычу. Окропив кости своей кровью, Кетцалькоатль создал людей, но так как сломанные кости были разных размеров, то мужчины и женщины различаются по росту.
Миктлансиуатль (Mictlancihuatl) – супруга Миктлантекутли, богиня подземного мира.
Мишкоатль (Mixcoatl) – “Облачная змея”, Истак Мишкоатль – “Белая облачная змея”, Камаштли – бог звёзд, полярной звезды, охоты и войн, и туч, отец Кетцалькоатля. Первоначально у чичимеков Мишкоатль был божеством охоты, почитавшимся в виде оленя. Позже у ацтеков связывается с культами Уитцилопочтли и Кетцалькоатля и рассматривается как прародитель племён науа. Иногда в мифах он является ипостасью Тескатлипоки – он разжёг первый огонь, использовав для этого небесный свод, который раскрутил вокруг оси как сверло. Он сын Сиуакоатля и отец Шочикецаль, а также Уицилопочтли, рождённого от Коатликуэ. Изображался с копьеметалкой (атлатль) и дротиками в руках. Он убил Ицпапалотль (“обсидиановую бабочку”).
Н
Нагуаль (Nagual) – дух-покровитель в образе животного или растения. Для определения Нагуаля около хижины новорождённого рассыпали песок; появившиеся утром на нём следы и указывали животное. У каждого бога и человека есть свой нагуаль, с которым он разделяет судьбу до самой смерти. Например, у Уицилопочтли нагуаль – колибри, у Кецалькоатля – пернатая змея, у Тецкатлипоки – ягуар, у Тонатиу – орёл.
Науаль (Nahual) – покровители (защитники) смертных. Они созданы из той же материи, что и смертные. У каждого смертного есть свой науаль, который приглядывает за ним.
Нанауацин (Nanauatzin) – бог, пожертвовавший собой, чтобы солнце и дальше могло светить. Покровительствует храбрым и мужественным людям.
О
Омакатль (Omacatl) – “2 тростник”. Бог праздников и удовольствий. Является одним из аспектов Тескатлипоки. На одном из празднеств делали из маиса фигурку бога, а потом съедали её.
Омесиуатль (Omecihuatl) – богиня-творец. Жена Ометекутли. В ацтекской мифологии было два прародителя всего сущего – богиня Омесиуатль и её муж Ометекутли.
Ометекутли (Ometecuhtli) – “2 Владыка”. Бог-творец, бог огня. Занимал самое высокое место в ацтекском пантеоне богов. Владыка (или бесполый господин) двойственности и единства противоположностей. У него не было чёткого культа и центра его культа, но считается, что он присутствовал в каждом ритуале и в каждой вещи во всём мире.
Ометеотль (Ometeotl) – божество противоположностей. Совмещал в себе и женское и мужское начало.
Опочтли (Opochtli) – “он, кто разделяет воду”, древний чичимекский бог рыболовства, охоты и ловли птиц ловушками. Возможно ему поклонялись ещё в Астлане.
П
Пайналь (Paynal) – “торопливый”, посыльный Уицилопочтли.
Патекатль (Patecatl) – “Он из страны лекарств”, бог исцеления, плодородия и алкогольного напитка октли – “владыка корня пульке” – является олицетворением трав и корней, необходимых для приготовления октли. Муж богини Майяуэль, вместе они являются родителями Сенцон Тоточтин (“400 кроликов”). Изображался с топором и щитом или с листом агавы и копательной палкой в руках. Первоначально был божеством хуастеков.
Попокатепетль (Popocatepetl) – молодой воин, влюбившийся в Истаксиуатль, дочь правителя. Боги, сжалившись над ними, превратили их в одноимённые горы.
С
Сенцон Тоточтин (Centzon Totochtin) – “400 кроликов”. Группа распутствующих и пьянствующих божеств.
Сенцонуицнауа (Centzonuitznaua) – боги южных звёзд. Являются братьями бога-солнца Уицилопочтли, выступившими против него.
Сивататео (Civatateo) – упоминания об этих вампирах восходит к ацтекской мифологии, считается, что они служили богам. Так, они обладают магическими силами жрецов. Все они являются – знатными женщинами, умершими во время родов и вернувшиеся на землю. Эти существа подкрадываются к путешественникам на перекрёстках дорог и прячутся в храмах или в церквях. Вид у них ужасающ (сморщенные, ссохшиеся), и они белые как мел. У них на одеждах и на теле (татуировки) часто встречаются рисованные головы мертвецов или другие глифы.
Синтеотль (Centeotl) – “Бог кукурузы”, божество молодой кукурузы. Является сыном Тласольтеотль и, иногда, упоминается в качестве мужа Шочикецаль. Изображался в виде юноши с наполненной кукурузными початками сумкой за спиной и палкой-копалкой или початками в руках. В некоторых мифах выступает в женском облике. В древности, до ольмеков, Синтеотль почитался у всех жителей Мезоамерики под разными именами; ацтеки заимствовали его культ у хуастеков. Он считался покровителем земледельцев и золотых дел мастеров, живших в Шочимилько.
Сипактли (Cipactli) – в мифологии ацтеков самое первое морское чудовище, имеющее вид одновременно рыбы и крокодила, из которого боги Кецалькоатль и Тескатлипока создали землю. Тескатлипока пожертвовал своей ногой ради этого чудовища. Другое олицетворение земли – Тлальтекутли, имевшее облик полужабы-полуаллигатора, было мужским; по некоторым мифам, Сипактли – жена Тлальтекутли.
Ситлалатонак (Citlalatonac) – бог-творец. Со своей супругой Ситлаликуэ создал звёзды. Является одной из ипостасей Тонакатекутли.
Ситлаликуэ (Citlalicue) – “Одежда из звёзд”. Богиня-творец. Жена Ситлалатонака.
Сиукоатль (Ciucoatl) – богиня земли.
Сиуакоатль (Cihuacoatl) – “Женщина-змея”. Одно из древнейших божеств в мифологии индейцев Центральной Америки. Богиня-мать земли, войны и деторождения, мать Мишкоатля. Покровительница родов и женщин, умерших во время родов, а также покровительница повивальных бабок и повелительница сиуатетео. Она помогала Кецалькоатлю в создании первых людей этой эры, которые созданы из костей людей предыдущей эры и крови старых богов, самопожертвовавшихся для этой цели. Изображается в виде молодой женщины с ребёнком на руках или в белой одежде, с черепом вместо головы, вооружённая копьеметалкой и щитом; иногда двухголовой. Её крик сигнализирует начало войны. Культ Сиуакоатль был особенно популярен в ипостаси Тонацин, а центр её культа находился в городе Кулуакан.
Сиутеотео (Ciuteoteo) – духи подземного мира, живущие под патронажем Сиуакоатль. В образе орлов, спускают солнце с неба, когда оно находится в зените, домой в подземный мир, принося болезни детям. Также они являются душами женщин, умерших при первых родах или тех, кто был воинами.
Т
Талокан (Talocan) – место жилища ацтекских богов.
Такатекутли (Tacatecutli) – бог торговцев и путешественников.
Таматс (Tamats) – бог ветра и воздушных масс народов Мексиканской долины.
Теноч – в мифологии ацтеков культурный герой, сын бога Истак-Мишкоатля. В образе Теноча слились легенды об историческом лице, предводителе ацтеков во время их переселения в долину Мехико. При нём ацтеки основали на острове посреди озера Тескоко свою столицу, названную в его честь Теночтитланом.
Теккистекатль (Tecciztecatl) – “Старый бог луны”. Бог луны, представляющий её мужской аспект. Изображался старцем, несущим на спине большую белую морскую раковину.
Теояомкуи (Teoyaomqui) – бог мёртвых воинов, один из богов смерти. Известен также под именем Уауантли.
Тепейоллотль (Tepeyollotl) – “сердце гор”, бог земли, гор и пещер. По его вине происходят землетрясения и считается, что эхо тоже создаётся им. Его тотем – ягуар.
Тескатлипока (Tezcatlipoca) – в мифологии ацтеков и майя один из трех главных богов; покровитель жрецов, наказывающий преступников, повелитель звезд и холода, владыка стихий, вызывающий землетрясения; он бог-демиург и одновременно разрушитель мира. Бог ночи и всего материального в мире, бог северной стороны света. Он носит с собой магическое зеркало Итлачиаякуе (Itlachiayaque) – “Место, откуда он смотрит”, которое кадит дымом и убивает врагов, и поэтому его называют “дымящееся зеркало” (Tezcatl – зеркало, Ipoka – дымящееся). Ещё в этом зеркале он видит всё, что творится в мире. А в правой руке он держит 4 стрелы, символизирующие наказание, которое он может наслать на грешников людей. Как владыка мира и естественных сил являлся оппонентом духовного Кецалькоатля и иногда выступал в роли искусителя людей. Наказывая зло и поощряя добро, он испытывал людей искушениями, пытаясь спровоцировать их на совершение греха. Также он был богом красоты и войны, покровителем героев и красивых девушек. Однажды он соблазнил богиню цветов Шочикецаль, жену бога Шочипилли, т.к. она была очень красивой, под стать ему самому. Ещё довольно часто его воспринимали как колдуна, изменяющего образы и бога мистических сил. Также Тескатлипока имеет следующие ипостаси: Мойокояцин (Moyocoyatzin) – “Непостоянный творец”, Титлакауан (Titlacahuan) – “Он, чьими рабами мы являемся”, Мокекелоа (Moquequeloa) – “Пересмешник”, Мойокояни (Moyocoyani) – “Создатель самого себя”, Ипалнермоани (Ipalnermoani) – “Владыка Близлежащего и Ночи” и Науакуе (Nahuaque) – “Ночной Ветер”.
Тетеоиннан (Teteoinnan) – мать богов. Ипостась Тласольтеотль.
Титлакауан (Titlacauan) – один из образов бога Тескатлипоки. Саагун упоминает, что больные поклонялись Титлакауану в надежде на его милосердие. На перекрёстках всех дорог ставили каменные сиденья, называемые Момустли (Momuztli), украшенные цветами (которые меняли каждые 5 дней) в честь одного из самых почитаемых божеств.
Тлалок (Tlaloc) – “Заставляющий расти”, бог дождя и грома, сельского хозяйства, огня и южной стороны света, повелитель всех съедобных растений; у майя – Чак, у тотонаков – Тахин, у миштеков – Цави, у сапотеков – Косихо-Питао. Его культ получил распространение со 2 в. до н.э., потеснив более древний культ Кетцалькоатля. Тлалок изображался антропоморфным, но с глазами совы или кругами (в виде стилизованных змей) вокруг глаз (иногда такие круги помещались на его лбу), с клыками ягуара и змеиными завитками перед носом. На голове Тлалока – зубчатая корона, тело – чёрного цвета, в руках – змееподобный, усаженный зубами посох (молния) или стебель маиса, или кувшин с водой. По представлениям ацтеков, Тлалок – по природе благодетельное божество, но может вызвать наводнения, засухи, град, заморозки, удары молнией. Считалось, что он живёт на вершинах гор или во дворце над Мексиканским заливом, где образуются облака. В его жилище, на внутреннем дворе, в каждом из четырёх углов стоит по большому кувшину, в которых содержатся благотворящий дождь, засуха, болезни растений и разрушительные ливни (поэтому Тлалок изображался иногда в виде кувшина). Жрецы считали его единым божеством, но, по более ранним народным представлениям, существовало множество отдельных карликообразных Тлалоков (“мальчиков дождя”), владычествовавших над дождём, горными вершинами, градом и снегом; в их ведении были и реки, и озёра. С Тлалоком были связаны лягушки и змеи. Тлалок насылал на людей ревматизм, подагру и водянку. Поэтому в Тлалокан (его владение на небе) попадали убитые молнией, утопленники, прокажённые и подагрики. В Тлалокане было изобилие воды, пищи и цветов. Первой женой Тлалока была Шочикецаль, а затем Чальчиутликуэ; и по некоторым мифам он считается отцом бога луны Теккистекатля. Изображения Тлалока бесчисленны, так как он пользовался необычайно широким почитанием. Ацтеки совершали обряды в его честь на глубоких омутах озера Тескоко. Каждый год ему приносили в жертву множество детей, топя их в воде. На горе Тлалок, близ Теночтитлана, была воздвигнута большая статуя Тлалока из белой лавы с углублением в голове. В дождливое время года туда вкладывались семена всех съедобных растений. Тлалок был владыкой 3-й из 5 ацтекских мировых эпох.
Тлальтекутли (Tlaltecuhtli) – “Владыка земли”. Земное чудовище имевшее облик полужабы-полуаллигатора; по некоторым мифам, женой Тлальтекутли является Сипактли.
Тлальчитонатиу (Tlalchitonatiuh) – бог восходящего солнца народов Мексиканской долины.
Тласольтеотль (Tlazolteotl) – “Богиня – пожирательница грязи (экскрементов)”. Богиня земли, плодородия, секса, сексуальных грехов и покаяния (отсюда её имя: пожирая грязь, она очищает человечество от прегрешений); владычица ночи. Получила она своё имя согласно легенде так – однажды она пришла к умирающему человеку, который сознался в своих грехах, и она очистила его душу, съев всю “грязь”. Тласольтеотль – одно из древнейших божеств Мезоамерики, восходит к “богине с косами”; ацтеки, вероятно, заимствовали её культ у хуастеков. Она также известна и под другими именами: Тоси (“наша бабушка”), Тлалли-ипало (“сердце земли”), Ишкуина, Тетеоиннан (“мать богов”), Чикунави-акатль (“девять тростник”) и др. Тласольтеотль изображалась то нагой, то в одежде; отличительные признаки – носовая вставка в виде полулуния, головной убор из перьев перепёлки с куском ваты и двумя веретенами, окраска лица жёлтая; её символ – метла или человек, поглощающий экскременты. На празднике в её честь приносили в жертву девушку, из её кожи изготовляли куртку, которую надевал жрец, олицетворявший богиню. Затем следовало символическое её воссоединение с богом войны и солнца Уитцилопочтли и рождение бога молодого маиса. В годы засухи Тласольтеотль (в ипостаси Ишкуины) приносили в жертву мужчину. Привязав его к столбу, в него метали дротики (капающая кровь символизировала дождь). Тласольтеотль считалась покровительницей грешников.
Тлауискальпантекутли (Tlahuizcalpantecuhtli) – “Владыка утренней зари (рассвета)”. Бог утренней звезды – планеты Венеры. Считается, что он выступал ещё одним воплощением Кецалькоатля.
Тлиллан-Тлапаллан (Tlillan-Tlapallan) – 2-й уровень 3-х уровневых небес. Место для душ тех людей, кто познал мудрость Кецалькоатля.
Тлокенауаке (Tloquenahuaque), Тлоке-Науаке – “Тот, кто содержит всё в себе”, Ипальнемоуани – “Тот, кем мы все живём” – верховное божество. Первоначально он – один из эпитетов бога-творца Тонакатекутли и бога огня Шиутекутли, позже жреческая школа Тескоко стала олицетворять его с верховным творческим духом и воздвигла ему специальный храм, но без изображения Тлоке-Науаке.
Тонакасиуатль (Tonacacihuatl) – жена бога-творца Тонакатекутли.
Тонакатекутли (Tonacatecuhtli) – “Владыка нашего существования”, бог, дающий людям пищу. Привнёс в мир порядок (когда тот был создан), разделив море и землю. Вместе со своей женой Тонакасиуатль считались творцами мира, первой божественной и человеческой парой, родителями Кетцалькоатля, владыками Омейокана – самого верхнего (13-ого) неба. Тонакатекутли и его жена не имели специального культа. У майя Тонакатекутли – верховное божество, было рождено и в женском и мужском обличии одновременно. Его имя переводится как “существо в центре” и символизирует неподвижную точку центра движущегося кольца, где всё сбалансировано, находится в равновесии и мирно покоится.
Тонанцин (Tonantzin) – “Наша мать”, богиня-мать. Известна в ипостаси Сиуакоатль.
Тонатиу (Tonatiuh) – “Солнце”, Куаутемок – “Нисходящий орёл”, Пильцинтекутли – “Юный владыка”, Тотек – “Наш вождь”, Шипилли – “Бирюзовый царевич”. В мифологии ацтеков – бог неба и солнца, бог воинов. Тех, кто умирал на службе, впереди ждала вечная жизнь. Он управляет 5-й, нынешней мировой эпохой. Изображался в виде юноши с лицом красного цвета и пламенными волосами, чаще всего в сидячей позе, с солнечным диском или полудиском за спиной. Для поддержания сил и сохранения молодости Тонатиу должен каждый день получать кровь жертв, иначе во время путешествия ночью по подземному миру он может умереть, поэтому каждый день его путь до зенита сопровождался душами, принесённых в жертву воинов, павших в боях. По представлениям ацтеков, вселенная пережила несколько эр, во время которых солнцем были различные боги. В текущей, пятой эре, им стал Тонатиу под календарным именем Науи Олин (“Четыре движения”). О происхождении солнца у ацтеков имелось несколько мифов, наиболее распространённым был следующий. После сотворения мира (или в начале пятой эры) собрались боги, чтобы решить, кто из них станет богом солнца. Для этого они развели костёр, куда должен был броситься избранный, но все боялись страшного жара. Наконец, Нанауатль (“Усыпанный бубонами”), страдая от страшной болезни, кинулся в пламя, где “начал потрескивать, как жарящееся на угольях мясо”. За ним последовал Текистекатль (“Находящийся в морской раковине”), трижды пытавшийся до Нанауатля прыгнуть в костёр, но отступавший от невыносимого жара. Нанауатль стал солнцем, Текистекатль – луной – богом Мецтли. Первое время луна светила также ярко как солнце, пока один из раздражённых этим богов не кинул в неё кроликом. С тех пор Мецтли изображается в виде чёрного диска или сосуда с водой, на котором находится кролик. Тонатиу – покровитель союза “воинов-орлов”, его символ – орёл. Культ Тонатиу был одним из самых важных в ацтекском обществе.
Тоци (Toci) – богиня-мать других богов, земли и исцеления.
Точтли (Tochtli) – бог юга.
У
Уауантли – см. Теояомкуи.
Уицилопочтли (Huitzilopochtli) – “Колибри юга”, “он с юга”, “колибри левой стороны”, “колибри-левша”. Первоначально был племенным богом ацтеков (колибри часто выступает как олицетворитель солнца у многих индейских племён Центральной Америки). Уитцилопочтли обещал ацтекам, что приведёт их в благословенное место, где они станут его избранным народом. Это произошло при вожде Теноче. Позже Уитцилопочтли вбирает в себя черты более древних богов, а также черты бога солнца Тонатиу и Тецкатлипоки (иногда выступает как его двойник). Он становится богом голубого ясного неба, молодого солнца, войны и охоты, специальным покровителем, народившейся ацтекской знати. В некоторых вариантах мифа, Уитцилопочтли связывается со старыми божествами плодородия. Во время устраивавшихся два раза в год торжественных праздников изготовлялось огромное изображение Уитцилопочтли из хлебного теста с мёдом; это изображение после религиозных обрядов разламывалось на куски и съедалось всеми участниками праздника. В других мифах Уитцилопочтли выступает как воин, побеждающий ежедневно силы ночи и не допускающий, чтобы они умертвили солнце; отсюда его связь с культовыми объединениями “воинов-орлов”. Уитцилопочтли изображался антропоморфно в шлеме, имеющем форму клюва колибри, сделанного из золота, со щитом в левой руке, украшенном пятью белыми пуховыми шариками в форме креста и торчащими из него четырьмя стрелами, и луком или копьеметалкой и дротиками. В правой руке он держит дубинку в виде змеи, раскрашенную в голубой цвет. На запястьях у него золотые браслеты, а на ногах голубые сандалии. Ещё его изображали в виде колибри, либо с перьями колибри на голове и на левой ноге, и с чёрным лицом, держа в руках змею и зеркало. Он – сын Коатликуэ. По легенде, он отрубил своей сестре Койольшауки голову и забросил на небо, где она стала луной. Уитцилопочтли – одно из более почитаемых ацтеками божеств; ему приносились кровавые человеческие жертвы; в честь Уитцилопочтли сооружён храм в Теночтитлане. Святилище на вершине этого храма называлось Лиуикатль Шошоуки (Lihuicatl Xoxouqui) “Голубое небо”. Дуран повествует о том, что в храме стояла деревянная статуя сидящего Уицилопочтли на голубой скамейке. По углам скамейку подпирали змеи. Головной убор у статуи был выполнен в форме клюва птицы. А перед его ликом всегда вывешивалась занавеска, свидетельствующая о почтении к нему. В Тескоко, также как и в Теночтитлане, на вершине главного храма были два святилища – посвящённые Тлалоку и Уицилопочтли. Статуя в святилище изображала юношу покрытого плащом из перьев с ожерельем из жадеита и бирюзы, и с многочисленными золотыми колокольчиками. Статуя была деревянной, тело покрыто голубой краской, а лицо было разрисовано полосками. Волосы были исполнены из орлиных перьев, а головной убор из перьев кецаля. На его плече была выдолблена голова колибри. Его ноги были разукрашены и декорированы золотыми колокольчиками. В руках он держал копьеметалку с дротиками и щит, украшенный перьями и покрытый золотыми полосками.
Уиштосиуатль (Huixtocihuatl) – “Соляная женщина”, в ацтекской и до-ацтекской мифологии являлась богиней плодородия. Богиня соли и соленых вод. Один из источников называет Уиштосиуатль женой бога смерти Миктлантекутли. Считалась покровительницей распутства. По некоторым данным является старшей сестрой Тлалока. Изображалась в одежде, покрытой волнистыми линиями, с белым щитом и камышовым посохом в руках.
Уэуэкойотль (Ueuecoyotl) – “Старый, старый койот”. Бог секса и безудержного веселья, песен и танцев, одна из ипостасей Макуильшочитля (Шочипили); по происхождению, очевидно, божество племени отоми. Изображался в виде сидящего койота или в антропоморфном облике с музыкальными инструментами в руках. Был покровителем смутьянов и тех кто разносит слухи.
Уэуэтеотль (Huehueteotl) – “Старый бог”, бог огня. Ещё одно имя бога – Шиутекутли.
Ц
Цицимиме (Tzitzimime) – бог(и) звёзд.
Ч
Чальмекасиуильт (Chalmecacihuilt) – богиня подземного мира.
Чальмекатекутли (Chalmecatecuhtli) – бог жертвоприношений.
Чальмекатль (Chalmecatl) – бог подземного мира.
Чальчиутлатональ (Chalchiuhtlatonal) – бог воды.
Чальчиутликуэ (Chalchiuhtlicue) – “Она в одежде из нефрита”, Матлалькуейе – “Она в голубой одежде”. В мифологии ацтеков – богиня пресной воды, проточных вод – управляет всеми водами на земле. Жена Тлалока, сестра тлалоков, мать Сенцон-Мимишкоа (звёзд северной части неба). Отождествляла собой молодую красоту и страсть. Изображалась рекой, из которой росло колючее грушевое дерево полное плодов, символизирующих человеческое сердце. Либо изображалась в виде молодой женщины, сидящей среди водного потока, в головном уборе из синих и белых лент, с двумя большими прядями волос вдоль щёк. Она устроила потоп (в наказанье грешникам), который уничтожил четвёртый мир. Она являлась покровительницей путешествующих по воде.
Чальчиутотолин (Chalchiutotolin) – “Птица, украшенная драгоценностями”, бог эпидемий, болезней. Одна из ипостасей Тескатлипоки.
Чантико (Chantico) – “Та, кто живёт в доме”. Богиня огня домашнего очага и огня вулканов. Когда она нарушила запрет на употребление в пищу паприки (красный перец) в дни поста и съела жареную рыбу с паприкой, Тонакатекутли превратил её в собаку.
Чикомекоатль (Chicomecoatl) – “7 змей”, богиня маиса в классическом периоде жизни ацтеков. Иногда её называют “богиней пищи”, богиней изобилия, она являлась женским аспектом кукурузы. Каждый сентябрь молодая девушка, изображавшая Чикомекоатль, приносилась в жертву. Жрецы обезглавливали её, собирали кровь и поливали ею статую богини. Далее с трупа снимали кожу, которую надевал на себя жрец. Изображали (описывали) её по разному: девушкой с водяными цветами; женщиной, чьи объятия означали смерть; и матерью, носящей с собой солнце в качестве щита. Она является двойником бога маиса Синтеотль, их символом является ухо из кукурузы. Иногда её называют Шилонен.
Чикомешочтли (Chicomexochtli) – бог и покровитель художников.
Чиконауи (Chiconahui) – богиня домашнего очага и хранительница семьи.
Чиконауиэхекатль (Chiconahuiehecatl) – малозначимый бог-творец.
Чикомосток – “семь пещер”, в мифологии чичимеков – легендарная прародина, отправная точка странствий многих племён.
Ш
Шилонен (Xilonen) – “Мать молодого маиса”, Шканиль (“кукурузница” у киче) – богиня молодой кукурузы, покровительница бедняков. Её ещё называют “покрытая волосами”, намекая на ворсистый початок кукурузы. В середине лета в её честь приносили в жертву людей, чтобы умилостивить её и собрать хороший урожай маиса. Она – жена Тескатлипоки. Изображалась в виде девушки, одетой в жёлто-красное платье.
Шипе-Тотек (Xipe Totec ) – “Наш владыка со снятой кожей”, “Наш вождь ободранный”, Тлатауки Тецкатлипока – “Красный Тецкатлипока”, Ицтапальтотек – “Наш вождь плоского камня”. В мифологии ацтеков – божество, восходящее к древним божествам весенней растительности и посева, покровитель золотых дел мастеров. Мистический бог сельского хозяйства, весны и времён года. Шипе-Тотек был связан как с весенним обновлением природы, так и со сбором урожая и с опьяняющим напитком октли. Его символ смерть и перерождение природы. Для прироста и маиса, и людей, он разрезал свою плоть и предлагал её народу в качестве пищи (прямо как посаженные семена маиса, сбрасывающие с себя верхнюю оболочку перед тем как прорасти). После того, как он сбрасывает с себя старую кожу, он появляется обновлённым, блестящим и золотистым богом. В его честь каждый год в начале весны приносили людей в жертву. У всех народов Центральной Америки существовал такой праздник с обрядом жертвоприношения Шипе-Тотеку, на котором жрецы, облачившись в кожу принесённого в жертву людей, торжественно танцевали вместе с воинами, захватившими пленных. Эти ритуалы символизируют перерождение земли. Шипе-Тотек был также богом западной стороны света. Считается, что это он насылает на людей болезни, эпидемии, слепоту и чесотку. Чаще всего он изображался в куртке из содранной человеческой кожи, зашнурованной на спине; от локтей свисают руки жертвы с растопыренными пальцами. На лице маска из человеческой кожи (характерны получающиеся из-за этого двойные губы), на голове – коническая шапка с двумя украшениями в виде ласточкиного хвоста, в руках – фигурный жезл с погремушкой наверху и щит. В процессе синкретизации Шипе-Тотек слился с Тецкатлипокой в виде его красной ипостаси. Сапотеки считали его покровителем своей нации. Согласно Саагуну, культ Шипе-Тотека происходил из Сапотлана (Zapotlan), город в штате Халиско (Jalisco).
Шиукоатль (Xiuhcoatl) – “Огненный змей”. Олицетворение засухи и выжженной земли.
Шиутекутли (Xiuhtecuhtli) – “Владыка года”, в мифологии ацтеков бог огня, властелин вулканов. Культ Шиутекутли и его изображение засвидетельствованы ещё в доольмекское время. Он был богом огня как небесного, так и подземного, жестокого, всепожирающего, но одновременно и богом домашнего очага, о чём свидетельствуют его другие имена и ипостаси: Цонкастли (“желтоволосый”), Куэсальцин (“пламя”), Тота (“наш отец”), Уэуэтеотль (“очень старый бог”), Тлальшиктеника (“сидящий в пупе земли”), “мать богов, отец богов” и др. Он – олицетворение света во тьме, тепла в холоде и жизни в смерти. У ацтеков он изображался с лицом, раскрашенным наполовину красной, наполовину чёрной краской, головное украшение составляли два тростника или бабочка; в руках у него или жезл или щит, или копал (курительная смола) и кадильница. На праздниках его статуя всегда приносилась последней, так как он стар и ходит очень медленно. Как бога света и огня, его также изображали с красным или оранжевым лицом с курильницей на голове. Его женой называют Чальчиутликуэ, хотя в других мифах её считают женой Тлалока. В конце 52-летнего цикла люди боялись, что боги уничтожат их, и чтобы умилостивить богов, они устраивали в их честь праздники, где Шиутекутли (как бог огня) был в особом почёте на этих торжествах (в центре внимания). Ему посвящались сердца, вырванные из поджарившихся на углях тел жертв.
Шокотль (Xocotl) – бог огня и звёзд.
Шолотль (Xolotl) – у тольтеков и ацтеков является богом света и проводником мёртвых в Миктлан. Ацтеки считают его братом-близнецом Кецалькоатля. Как владыка вечерней звезды и олицетворение Венеры, он “сталкивает” солнце за океан, вызывая закат, а потом охраняет всю ночь путешествие солнца по подземному миру. Шолотля изображают либо в виде скелета, либо человеком с собачьей головой.
Шочикецаль (Xochiquetzal) – “Цветочное перо”, Се атль – “Один вода”, Масатеотль – “Оленья богиня”. В мифологии ацтеков – богиня любви, цветов, плодородия, беременности, домашних дел. Богиня земли, цветов, растений, игр и танцев, но в основном – богиня любви. Покровительствует ремесленникам, проституткам, беременным женщинам и деторождению. Изначально её ассоциировали с луной. Она наиболее очаровательна в ацтекском пантеоне, а её свита состоит из бабочек и птиц. Обычно изображалась в виде молодой женщины в клетчатой юбке, с двумя косами или двумя пучками перьев кецаля в волосах. Шочикецаль – одна из позднейших ипостасей “богини с косами”, поэтому мифы о ней очень разнообразны: она – первая женщина, пришедшая с Пильцинтекутли (он же Тонатиу) из земного рая Тамоанчана; в других источниках Шочикецаль – жена Тлалока, похищенная у него Тецкатлипокой; мать первых небесных близнецов Кетцалькоатля и Шолотля; жена Макуильшочитля или Шочипилли (или сестра-близнец цветочного владыки). Испанские источники 16 в. сравнивают её с римской Венерой. У ацтеков Шочикецаль считалась покровительницей жён, ткачей, любящих, художников, распутниц, скульпторов. Каждые 8 лет устраивались празднества в её честь, где участники носили цветочные маски и маски животных.
Шочипилли (Xochipilli) – “Владыка цветов”. Бог цветов, маиса, любви, игр (в мяч в том числе), красоты, песен, танцев и веселья. Муж Майяуэль и брат-близнец Шочикецаль, сын Тласольтеотль. Часто его ассоциируют с Макуильшочитлем (“5 цветов”). Изображался в виде юноши, сидящего среди цветов и бабочек, со скипетром в руках, на острый конец которого нанизаны человеческие сердца. Считался покровителем художников, певцов, ткачей, музыкантов и игроков в мяч.
Э
Эекатль (Ehecatl) – “Ветер”, бог ветров. Организовал движение солнца по небу и подмёл (дунув на них) дороги Тлалока, находящиеся высоко в небе. Как одно из воплощений Кетцалькоатля, вносит жизнь во всё безжизненное. Он подарил любовь человечеству после того, как сам полюбил молодую женщину Майяуэль. Их любовь символизирует прекрасное дерево, которое растёт в том месте, где они ступили на землю.
Я
Якатекутли (Yacatecuhtli) – “Владыка, указующий пути”, бог путешествующих торговцев.
Яотл – “Враг”, ипостась Тескатлипоки.
Источники
Анонимные авторы. Кодекс Мальябекки / Ред. и пер. В.Н. Талаха, С.А. Куприенко. — К.: Видавець Купрієнко С.А., 2013. — 202 с. — ISBN 978-617-7085-04-0.
Анонимный автор. Кодекс Мендоса / Ред. и пер. С. А. Куприенко, В. Н. Талах.. — К.: Видавець Купрієнко С.А., 2013. — 308 с. — ISBN 978-617-7085-05-7.
Пресвитер Хуан; Антонио Перес; фрай Педро де лос Риос (глоссы). Мексиканская рукопись 385 «Кодекс Теллериано-Ременсис» (с дополнениями из Кодекса Риос) / Ред. и пер. С. А. Куприенко, В. Н. Талах.. — К.: Видавець Купрієнко С.А., 2013. — 317 с. — ISBN 978-617-7085-06-4.
Альва Иштлильшочитль, Фернандо де. История народа чичимеков, его поселения и обоснования в стране Анауак.. www.kuprienko.info (22 марта 2010). — пер. с исп. – В. Талах, Украина, Киев, 2010. Проверено 23 марта 2010. Архивировано из первоисточника 23 августа 2011.
Литература
// Мифологический словарь/ Гл. ред. Е. М. Мелетинский. — М.:Советская энциклопедия, 1990. — 672 с.
Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа / Ред. и пер. С. А. Куприенко, В. Н. Талах.. — К.: Видавець Купрієнко С.А., 2014. — 377 с. — ISBN 978-617-7085-11-8.
Талах В.Н., Куприенко С.А. Америка первоначальная. Источники по истории майя, науа (астеков) и инков / Ред. В. Н. Талах, С. А. Куприенко.. — К.: Видавець Купрієнко С.А., 2013. — 370 с. — ISBN 978-617-7085-00-2.

Купрієнко С. А. Педро Куберо: перша навколосвітня подорож у східному напрямку

Купрієнко С. А. Педро Куберо: перша навколосвітня подорож у східному напрямку

Купрієнко С. А. Педро Куберо: перша навколосвітня подорож у східному напрямку

 

Купрієнко С. А. Педро Куберо: перша навколосвітня подорож у східному напрямку by A.Skromnitsky


 
 
XVII століття дало світу багатьох знаних мандрівників: французів Жана Батіста Таверн’є, Жана Шардіна, німця Енгельберта Кемпфера, іспанців – торговця Педру Тейшейру, дипломата дона Гарсія де Сільву, місіонера дона Педро Куберо Себастьяна .
Саме останній з перелічених є винятковою особою – арагонець Педро Куберо здійснив першу навколосвітню подорож в східному напрямку і до того ж одразу суходолом і морем, перетинаючи величезні пустелі, гірські хребти, моря та небезпечні річки протягом 8 років. Йому належать детальні описи великих міст світу: Парижу, Риму, Венеції, Стамбулу, Ісфахану, Пекіну .
Навіть знаменитий драматург Педро Кальдерон де ла Барка присвятив дону Педро Куберо свій сонет .
Життя дона Педро
Як писав сам автор, він «народився в селищі Фрасно [Эль-Фресно, провінція Сарагоса] в Арагонському королівстві, в 1645 році» , але за іншими даними згадується також 1640 рік його народження , , хоча точно відомо, що охрещений він був у 1645 році . Також у неаполітанському виданні 1682 року, де розміщено портрет дона Педро, вказано його вік – «XXXVIII років», тобто він мав народитись десь у 1644 році . Його сім’я належала до найзаможніших в королівстві, оскільки батьки мали змогу відправити його навчатися гуманітарним наукам та філософії в єзуїтський Колегіум в Сарагосі, отримавши ступінь бакалавра , а потім Педро продовжив навчання теології вже в Саламанці. Також він вивчав юриспруденцію (він був обраний каноніком в кафедральному соборі Тарасони ). Серед своїх вчителів Куберо згадує доктора Вісенте Наваррете (навчав філософії), і вже в Саламанці – падре Маестро Годоя (навчав теології). Отримавши сан священника, він повернувся в Сарагосу, але потім відправився в Рим з наміром отримати від Папи Римського призначення апостольським проповідником Конгрегації кардиналів «Propaganda Fide» (створена в 1622 році для координації та управління проповідницької діяльності католицької церкви в світі, окрім територій в іспанській Америці, Філіппінах та в Азії ). Взявши посох та молитовник, він рушив до Риму в 1671 року , з чого і почалося його паломництво світом. Та свої подорожі почав записувати ще в Іспанії, відправившись із Сарагоси через Каспе, Барбастро та Уеску, перетнув Піренеї, після чого дістався Парижу , де проживав у Семінарії Закордонних Місій , і мав змогу бачити собор у Нотр-Дамі, бронзову статую Генріха IV, «Rua de Santo Honore», та околиці міста . В Семінарії Куберо зустрів Франсиско Паллю (1626-1684), патріарха Тонкіна (Північний В’єтнам) . Навідався до іспанського посла графа де Моліно. Король Луї XIV прийняв його у Версалі і йому було видано паспорт, датований 6 червня 1670 року . З Парижу він попрямував через Орлеан та Ліон до «знаменного своїми старовинностями міста» В’єна (де побачив гідравлічний млин ), а також Шамбері, Ізера, Гренобля та Женеви, в якому його, прознавши, що він католик, прозвали «папістом» та почали дивитися на нього «як на бика на площі». Та все ж йому вдалося без перешкод дістатися Савойї, міст Туріна, Верчеллі, Новару, потім П’ємонту та Герцогства Міланського, де його вразили «його вулиці – прекрасні та широкі; його палаци – чарівні, його храми – чудові, і серед них головний Храм, що називають Міланський Кафедральний Собор» . Продовжив він свій шлях через П’яченцу, Парму, Модену і Болон’ю, де знову зустрівся зі своїм товаришем по навчанню, тоді вже ректора Іспанського Колегіума, Доном Хуаном Бернардо Лафіта. Далі Куберо дістався «найкрасивішого міста серед інших в Італії» – Флоренції, де був прийнятий Великим Герцогом Козіме ді Медічі (скоріш за все це був Козімо III) і якому розповів про свою подорож Іспанією, Францією та Німеччиною та пообіцяв писати йому з будь-якого куточку світу, як буде така нагода . Деякі листи Куберо до герцога досі зберігаються в архівах Тоскани . Далі дон Педро пішов через Сієну і Вітербо.
Прибувши до місця свого призначення – Риму, Куберо був радо прийнятий сповідником іспанців. Отримавши перший дозвіл 9 лютого 1671 року та підпис кардинала, папа Клемент X видав декрет «Predicador Apostólico de las Provincias Fochien, Quantum, Chamsi, de las islas de Aynán del Reino de la China y de todas las Indias Orientales» для проповідництва в Китаї та Індії, з дорученням також здійснити подорож суходолом «аби побачити найкращий спосіб та форму, як Мужі Апостольські могли б впровадити розповсюдження Віри у віддалених Північних та Азійських провінціях». 15 лютого 1671 року дон Педро був призначений апостольським місіонером , . Тобто Куберо доручалося здійснити місіонерську подорож, але одночасно і стати першопрохідником. Для полегшення місії йому мали надати свідоцтва для релігійних організацій, що будуть траплятися йому на шляху, задля отримання допомоги. Такі свідоцтва були виписані бенедектинцями, премонстрантами, цистерціанцями, конгрегацією Клюні, Орденом єзуїтів, домініканцями та іншими. З ними у двадцятишестирічному віці він відправився з Риму в 1671 році . Але ще під час перебування в місті Куберо доволі змістовно описав його краєвиди та навіть нарахував 333 його церкви .
Куберо попрямував на північ через Умбрію, пройшовши Нарні та Сполето, відвідав Асіс, потім Толентіно, Мачерату, зупинився в Лорето , і вже в Анконі сів на корабель до Венеції, яку він назвав «одним з найбагатших міст світу… куди неможливо увійти, окрім як на судні або гондолою, як вони їх називають» . Звідти він вийшов до Австрії, перетинаючи Альпи через Тіроль і м. Інсбрук, сів на судно в Пассау та, змінивши одяг, прибув до Відня . Побачився там з іспанським послом – маркізом де лос Бальбасес , з метою отримати аудієнцію імператора Леопольда Ігнасіо I та отримав лист до польського короля та падре Педро Ронкільо (який пізніше став послом в Лондоні) , а також лист до «резидента в Константинополі» Крістобаля де Ешке . Куберо став свідком смерті імператриці Маргарити Австрійської в 1673 році .
Але спочатку дон Педро обрав шлях до Стамбулу, спускаючись вниз течією Дунаю, через Альба-Реаль (Братиславу), Туаріно (Дьйор), описуючи угорські міста як от «Естрігона» і «Гоморра» (Esztergom і Komáronvár), володарем яких був князь Янош Естерхазі . В м. Буда, що тоді передував під владою турків, Куберо жив у монастирі францисканців. Знову сівши на корабель, він більше не висаджувався з нього до самого Стамбулу (принаймні ніяких згадок про Дунай та Чорне море він не залишив), оскільки його попередили про небезпеку такого кроку, та все ж він згадав про дуже мальовничі пейзажі, оскільки бачив «багато чудових полів, миловидних місцевостей, поки не прибули до Нандоральби [Nándorfehévár?], а звідти прослідували до славного міста Константинополя» .
Оттоманською імперією тоді (в 1673 році) правив візир Фазил Ахмед-паша (1635-1676) з династії Кьопрюлю, а трон займав султан Мехмед IV Мисливець (1642-1693). В своїй книзі мандрівник дуже ретельно описує фортеці, пролив Дарданелли, пам’ятки столиці, її стіни та замки, колону Аркадія, порт Юліана, Сераль, який «йому не дозволили відвідати, а лише дали подивитися з дистанції 20 метрів від воріт», але він спромігся вивідати інформацію в якогось європейця, який, «вдягнувшись в жіноче вбрання, проникнув [туди] разом з вуличною торговкою». Також описую багато мечетей та головний собор Святої Софії. Однак, скоріш за все Куберо не був присутнім у Стамбулі в 1673 році, а лише на початку 1682 року , і він лише приєднав до своєї першої подорожі цей пасаж.
Та залишивши Стамбул, Куберо попрямував до Польщі, через Трансільванію, яку дуже швидко змушений був перетнути . Хоча і тут не все зрозуміло, оскільки свій шлях він майже не описує, лише видно, що він знову рухається вже в північному напрямку через Карпати до чеського міста Оломоуца (або Бреслава?), в Моравію та Сілезію .
В Польщі Педро Куберо був у Кракові, зупинившись в єзуїтському колегіумі Святого Петра, відвідуючи місто, палац, церкви та монастирі. Дону Педро навіть дали прочитати листа Франсиско Хав’єра до Святого Ігнатія [Лойоли], написане латиною 28 вересня 1542 року в Гоа. Навідавшись до Варшави, він дізнався, що король Міхал Корибут Вишневецький був при смерті і, начебто «помер не без отрути» (дата смерті 10 листопада 1673 року) . Тож йому довелося чекати виборів нового монарха, яким став Ян III Собеський. Отримавши королівську аудієнцію, Куберо дістав обіцянку короля допомогти йому успішно здійснити йому мандрівку, надавши один лист до царя Московії та інший лист до «Шаха Сулеймана, короля Медов і Персів» . В кінці червня 1674 року дон Педро знову відправившись в путь до Вільнюса разом з рефрендарієм короля, і потрапивши до безмежних лісів Литви, «слідуючи таким жахливим шляхом, і темним від стількох лісів, що найхоробріше серце зазнає суму». Перебуваючи в м. Вільно (місто тоді було поруйноване московітами) на банкеті в палаці одного литовського рицаря, він вперше в історії описав дію шарової блискавки.
Перетнувши кордон Литви і Московії взимку (єдиний зручний час для подорожі болотистою місцевістю), Куберо побачив, що селяни живуть в маленьких дерев’яних хатках із вогнищем посередині, в якому постійно спалюють дрова, підтримуючи жар, при цьому все перебувало в диму. В цих хатках одночасно жила вся худоба: кури, телята, корови, свині, вівці. Від цього люди в помешканнях були брудні, та «свинячі» на вигляд, як каже сам автор, вдягнуті в шкури овечі, баранячі та оленячі, а смрад стояв такий, що його «не порівняти з мертвими собаками». Там же він стикнувся з квасом, що робили з висівок, і смердів він так, що довелося закривати носа. Дали йому спробувати і «горальки» (горілки), але місцеві п’ють її з таким смаком, що «немає кращої речі на світі». А спосіб життя «селян настільки варварський, мерзенний, що серед варварських народів світу я не бачив більшого ніж цей». Він зробив припущення, що могло бути від слабкої комунікації з іншими народами, бо не лише заборонено входити іноземцям в це царство, а й той, хто входить (навіть посланець), то йому не дозволяють вийти, а той, що виходить, то йому дозволяють повторно входити, лише з вимогою служити Царю. Самі московіти не мають права виходити за територію царства, це дозволялося лише послам та посланцям царя. І полишати дороги, вирубані сокирами, небезпечно, бо можна померти в хащах, оскільки місцевість навкруги безлюдна. Всі головні дороги мають стражників, особливо на кордонах царства. Оскільки усюди безкраїй ліс, то місцин для проживання мало, лише на полянах, де засівають пшеницю та овочі, звиклі до морозів. І все «царство Московське, то є суцільний ліс».
Куберо дістався міста і фортеці Смоленськ, що стоїть на берегах Дніпра. Однак, за свідченням іспанця, місцеві називали річку інакше – Невель. А сама ця ріка, «веде свій потік на південь, омиваючи землю Козачію, людності дуже жорстокої і хороброї, та впадає в Понт Евксінський, або Озеро Меотійське цих Козаків, по іншому званих Балаков, або Ієтас; а це люди такі, що наводять страх, і хоробрі, з тих, що є в тому регіоні; і сторона, до якої вони приєднуються, вважає щасливцями Полководців». Але Куберо все ж пізніше проходив іншим шляхом через небезпечні місцевості, де саме в той час повстав Стєнька Разін, якого тим не менш він назвав Хрістофор Абаслін Разін, і який захопив та зруйнував Астрахань.
Цікаво, що в Смоленську Куберо став свідком контрабанди тютюну, який намагалися ввезти польські купці, що їхали на закупівлю хутра куниці та соболя. Але ввезення тютюну було царським указом заборонено під острахом смерті. За це їм відрізали вуха. І яким би не був наказ, його в точності виконають, бо «найбільше вони поважають лише свого Царя».
Педро Куберо зазначав, що монетами в Московії були срібні «копійки», овальної форми, на яких з одного боку зображено царя на коні, а на іншому – ім’я царя. Крім цієї монети інші не ходять.
В Можайську він зустрівся з венеціанським купцем Йосипом Корнарі, що проживав у Москві. Корнарі розповів, що вся Московія дуже сильно постраждала від війн та нападів татар, які спалюють все на своєму шляху. Зустрів Куберо в Москві і російського посла до Пекіну – Еспатаріо, валаха за національністю (з Трансільванії), і він був його перекладачем, коли спілкувався з царем. Ще він зустрів: ірландця Дієго Менесіо, царського посла у Ватикані, ще одного ірландця Патрісіо Гордонео, посла в Швеції, голландця Херонімо Франдроя.
Саму Москву місіонер описав як таку, що у більшості своїй мала дерев’яні будинки городян і такі самі церкви, а найголовнішим храмом була церква Святого Іоанна Хрестителя, розміщена поблизу царського палацу. Дзвін цієї церкви видався Куберо чи не найбільшим з тих, що він бачив у житті.
Звичаєм в Московії було наступне: іноземцю заборонялося виходити з гостьового будинку, розмовляти з ким-небудь чи бачити когось 15 днів, поки не буде дозволено побачитись з царем. Отримавши 22 грудня 1674 року (за три дні до Великодня) аудієнцію царя Олексія Михайлович (1629-1676), Куберо, детально описуючи протокол зустрічі, передав йому листа від польського короля та висловив пропозицію провести месу для католиків міста Москви. Але перш ніж її провести йому довелося отримати ліцензію від наближеної особи царя – боярина Артамона Сергія Матвейовича. На месу зійшлося близько 700 католиків (італійців, французів, валлонів, німців, поляків)!
Що дійсно здивувало іспанця, так це повна відсутність по всій Москві навчальних центрів або Колегій, з-за чого, як він думав, люди там недалекі розумом. Також дон Куберо був свідком церемонії благословення річки Москви і поховання знатної особи, і кількох інших обрядів .
З Москви його шлях пролягав річками через поселення Моркуч, Коломна до ріки Оки, Сергієвський Богоявленський Старо-Голутвінський монастир, Новосьолкі, Рязань, Папіно, потім Казімогрот, за яким починалась азійська Татарія. Далі йшов через Коп [Копаново], Муром, де проживали мордвини, Новгород, Козьмодем’янськ, Казань, Самара, Сизрань, Саратов, там проживали також фіно-угорські народи – мордва, а також монгольський народ – калмики. І в кінці-кінців прибув до Астрахані, малонаселеного тоді містечка. Куберо повідомляє, що інша назва у ріки Волги була Раа’а (так її називали античні космографи; так само сам Куберо назвав і Каспійське море, пояснюючи, що це означає «той, що всмоктує, і є батьком багатьох вод» ). Він спростував відомості давніх та сучасних йому карт, де зображувались береги цієї річки безлюдними, а вони, насправді, виявились дуже густо заселеними, тому він так докладно описав свій шлях по ній, згадуючи назви поселень і народів. Більшість назв він записував через перекладача, тож вони можуть мати помилки, однак він не міг знати про ті населенні пункти, які його судно пропливало вночі.
В Астрахані Куберо дізнався як заготовляють осетрову ікру (яку він назва «улесте», але невідомо на якій мові ) і як сушать рибу, найсмачнішу з усіх, що він коштував у своєму житті. В місті він навіть зустрів сина воєводи, що до цього служив послом в Іспанії (можливо, мова йде про сина Хуана Кареньо Міранди, що перебував в Іспанії в 1668 році або син Петра Потьомкіна, який був відправлений царем до іспанського двору в 1667 році, щоб укласти договір проти турецького султана )! Саме місто нагадувало мандрівнику один великий госпіталь, бо всі мешканці ходили покусані москітами і чесалися. Через три місяці, тобто в травні 1674 році, разом з послом московського царя, відправленого до перського царя, Куберо вирушив морем у подальшу путь до Дербента (Дагестан) .
В Дербенті дон Педро зустрівся з французом Жаном Шарденом (1643-1713), який згодом зробим деталізований опис руїн Персеполя. Тими самими шляхами, що і дон Педро, одночасно пройшли венеціанець Амброзіо Бембо (1652-1705), що йшов з Алеппо, француз Франсуа Петі де ла Круа (1653-1713) .
З Дербенту Куберо поїхав у складі каравану вздовж берега моря або через Єреван (який він називає Руан ) або на південь до міста Шамахі (Азербайджан) або Шамакі (Вірменія), яке незадовго до цього зазнало руйнівного землетрусу. Там він знаходився два місяці в компанії вірменських та грузинських християн, чекаючи на дозвіл шаха – великого Сафі II (більше відомого як Cолейман I), який перебував тоді в Казвіні (іранське місто в 100 км на захід від Тегерану). Отримавши дозвіл, караван попрямував далі, здійснюючи переходи лише вночі, коли не було спеки, до міста Ардабіль (Північний Іран) – «прекрасного міста Арменії, дуже багатого своїми тканинами та шовком» . Там довелося зробити зупинку на 20 днів, оскільки російський посол захворів на горло, але гуляючи містом дон Педро був здивований, зустрівши «монаха Базіліо… якого я бачив у Римі, він мені влаштував теплу зустріч і відвів мене до свого монастиря». І протягом наступних 19 днів він мав змогу «часто спілкуватися з ним італійською мовою стосовно нашої Віри, і її обрядів», а дізнавшись про плани Куберо, монах дав йому листа для Макарія, армянського патріарха в Казвіні .
Шлях до Казвіну пролягав через поля пшениці та бавовни, але міст майже не траплялося. В самому місті як раз відбувалося веселе свято, торгові лавки були закриті. Відпочивши три дні від виснажливої подорожі, церемоніймейстер шаха запросив їх на аудієнцію. Під час зустрічі з шахом дон Педро подарував йому «гарний годинник зі срібною філігранню та позолотою, два музичних інструменти «монохорд», інкрустовані ебеновим деревом та слоновою кісткою… та два прекрасних смарагди». При цьому шах поцікавився, як поживає його друг польський король, та які плани у Куберо. На що він відповів, що думає продовжити подорож до Індії. На цьому королівська аудієнція завершилась. Дон Педро яскраво описав зал аудієнції, трон, вбрання шаха і те, як виглядав шах: «мені здалося, що він людина тридцяти шести років, з чорною бородою до грудей, білим обличчям, чорними красивими очами» . Потім в садах був організований банкет, де він сидів біля російського посла, а поруч з ним його товариші, яких він вперше описує, як супутників подорожі: «один був італійцем, сином міста Венеції, на ім’я падре Себастьян Кабаньолі, особа багатьох здібностей і дуже доброчесний священник, і який слідував за мною більшу частину паломництва, поки не помер на цьому доброчесному шляху в Східній Індії в місту Гоа, в королівському шпиталі, яким опікувались отці-єзуїти» .
Описує дон Педро і місто Казвін, розміщене на схилі гори, його укриті вулички, повні торгових лавок, велику площу та розкішний палац шаха. Куберо навіть став свідком, як шах власноруч вбив свого головного полководця. Але отримавши привілей рухатись далі, іспанський місіонер рушив до Ісфахану в супроводі вірменських торговців, проходячи міста Скарбач (Кум) та Кашан, і через важко здоланні та засніжені гори, де зустрівся з португальцем, після чого досяг Ісфахана . Місто показалось йому одним з найбільших та найкрасивіших міст світу, «яке серед них називалося Константинополем». Він докладно описує його, особливо відзначаючи квартали Сульфа (Йульфа), де проживали вірмени-християни і де розміщувались їх храми (всього дам було 4 католицьких церкви ), і «квартал настільки ж великий, наче місто Сарагоса», а також подібного розміру квартал Тауріс, і квартал Гаурос, «стародавніх невірних Персії, які з часів Царя Кіра і Дарія, вшановують сонце і вогонь, підтримуючи його постійно, не даючи загаснути». Головну площу називали Мейлан (Мейдан?), довжиною 690 кроків, з каналами та деревами, мечетями і королівським палацом, біля якого стояло 24 гармати з гербами іспанського короля Філіпа II, щоб були привезені зі зруйнованого міста Ормуз, завойованого персами в 1622 році за допомогою англійців , що не могло не засмутити дона Педро. Описує він і 10 кілометрову вулицю з висадженими деревами, квітами, плодами . Вразила його і річка, що зникає посеред землі . Бачив він і жертвоприношення верблюдиці, але не зміг зрозуміти, що воно означало .
Після Ісфахану дон Педро відправився до Бандар Аббаса, що на узбережжі Перської затоки з північної сторони Ормузької протоки. Та ще «на шляху до міста Шираз, в місцевості під назвою Сеїльмінар, що на відстані 4 ліг від Ширазу, я зупинився, оскільки дуже втомився… По праву сторону виднілися якісь старовинні руїни, що виглядали справою рук старовинних варварів», однак, не вдаючись в подробиці, Куберо проігнорував руїни Персеполю, які увічнив раніше своїми записами дон Гарсія де Сільва-і-Фігероа .
Вже в Ширазі, місіонери запевняли дона Педро, що часто чули, начебто народ «Гуаурі, стародавні ідолопоклонники Персії, які дізналися від своїх предків, що там було місце, де правив Кір, Дарій та інші царі Персії». Та все ж Куберо був змушений поспішати і вирушив в подальшу путь, проходячи гори і долини, де сіяли бавовну, і з місцевості Сельбістан, перетинаючи Пасаргаду, він зауважив, що «там, як кажуть, було розміщене поховання короля Кіра, і є найпрекрасніший кипарис з величною кроною, якому поклонялися і вшановували деякі язичники». Далі Куберо рушив до «прекрасного» міста Лара, що стояв в одноденному переході від Бандар Аббаса, і, побачивши море, зауважив, що він «вже як два роки йшов суходолом… від чого було бажання увійти в море» .
В Бандар Аббасі («бандар» означає порт) дона Педро прийняв французький консул, але дізнавшись, що неподалік, в Бандар Конзі (Bandar-e-Lengeh), з’явився корабель з Басори, який збирається йти в Могор, то він відплив в той порт, де його прийняв португальський торговий агент Мануель Родригес де Агіар. Чекаючи на корабель, Куберо відвідав острів Ормуз і руїни старої факторії португальців, і саме в цей час прибули 4 корабля з армади Гоа, на які він вирішив сісти. В якості капелана він супроводжував капітана армади дона Хуана де Саа-і-Сотомайора . Після кількох пригод, він досяг узбережжя Індії, висадившись спочатку в Діу, а потім в Сураті, в той час одному з найвідоміших міст Сходу, в якому було повно торговців з усього світу, оскільки «там не було нестачі англійців, голландців, гамбургців, французів, данців, шведів, венеціанців, генуезців, персів, арабів, китайців, японців, іспанців… бо не було народу з усього Світу, якого б там не зустріли». Хоча саме місто йому здалося не надто великим, але з гарними будинками. Мешканці краю були «кольору сирої айви… чоловіки і жінки ходили оголеними до талії, оскільки була надзвичайна спека» .
З Сурату за одну ніч Куберо дістався Даману («перша земля католиків… на Сході» ), а потім через Базаїн (Бомбей/Мумбай), пливучи вздовж берега, попрямував до Гоа, відвідуючи численні міста та царства, такі як Чауль в царстві Кананор, де він був очевидцем індуського звичая живцем спалювати дружину під час поховальної церемонії її померлого чоловіка .
Діставшись Гоа, дон Педро був прийнятий португальським губернатором Луїсом де Мендосою , і його запросили до себе в колегіум Сан-Роке єзуїти, де Куберо провів Святий Тиждень 1675 року . Він відвідав поховання Святого Франсиско Хав’єра (листа якого він читав у Польщі) . Куберо вразило те, що Гоа вже не було таким великим портом, як це було раніше, коли саме в це місто заходили кораблі з усіх країн світу, оскільки імперські амбіції Португалії зійшли нанівець. Розмірковуючи про примхи фортуни, дон Педро дізнався про прихід судна, що йде на Цейлон.
З Гоа він плив на кораблі до Коломбо на Цейлоні, перераховуючи королівства та міста на своєму шляху. Серед головних міст було Кочін – «головне місто всього узбережжя, ним володіли португальці, але зараз воно за голландцями» . Завдяки погожому вітру судно перетнуло мис Коморін і прослідувало до Цейлону – «Азійського раю». Вперше в історії ботаніки Куберо зробив опис кориці, помітивши її спорідненість з лавровим деревом. Там же він був вражений багатствами дорогоцінних каменів, таких як рубіни, гіацинти, сапфіри, топази, гранати, смарагди, і особливо перлин, які видобували з навколишніх вод. Стикнувшись із непорозумінням з місцевою колоніальною владою голландців (губернатором тоді був Антоніо Павельон ), які забороняли проводити католицькі меси та займатися торгівлею, Куберо сів на корабель та відправився з Коломбо на південний берег острова до м. Ґалле, але натрапив в місті на валлонця, та оскільки Куберо знав французьку мову, то видав себе за француза, привітавшись із ним, і таким чином йому вдалося роздивитися ту частину острова і провести месу .
Наступним пунктом подорожі став Нагапатан (Nagappattinam?) на малабарському узбережжі, де данці тримали торгову факторію. Пізніше він прибув у Санто-Тому або Мадастра Патан (Мадрас; стародавня Каламіна, де за переказами помер Святий Фома ), в якому хазяйнували англійці. Та посеред своєї розповіді Куберо вставляє оповідь про пригоду, що могла стати останньою в його житті, коли він захотів відправитись на Мальдіви, щоб відвідати тамтешніх католиків, його корабель був захоплений малабарськими піратами, які продали його як раба за 9 нових пагод (назва монети) , тож він і його товариші по судну опинилися у рабстві на головному острові Мальдів. Але згодом, відслуживши одному хазяїну – «Малабарському негру», дружина якого мала португальських предків, а тому визволила Куберо, і дон Педро зміг повернутися в Мадастра Патан. Далі його шлях пролягав через Паліакат (Pulicat?) та вздовж Бенгальського узбережжя, перераховуючи розміщені на ньому міста . Куберо відвідав також Сіам .
Потім судно взяло курс на Малаку, увійшло через Малакський пролив «між материком Малайців та островом Ачен» (нині Суматра). В Малаці Куберо провідав голландського губернатора Бальтасара Борта (правив з 1665 по 1679 рр.), з яким зав’язав міцну дружбу. Було дозволено провести месу, на яку зійшлося до 1700 віруючих. Але новий губернатор обмежив дозволені дії мандрівника Куберо і навіть кинув його до в’язниці 7 жовтня 1676 року, де він провів 4 місяця, і був виселений з острова та усіх голландських володінь в Азії з обов’язком сісти на корабель, що слідував на Філіппіни .
Попрямувавши до Маніли на судні капітана Луїса де Матьєнсо в кінці квітня 1677 року, дон Педро потрапив у страшну бурю в Сінгапурському проливі, ледь не потрапивши до корабельної аварії, але потім пройшли острова Пуло Кондор. Ще через 15 днів прибули на Борнео, потім на острів Міндоро, острів Кози, острови Монаха і Монахині . Діставшись Філіппін його судно прибуло в порт Кавіте, що «в трьох лігах від міста Маніли на одній косі». Місцеві урядовці (старший алькальд де Марівелес спочатку прибув на судно) прийняли його дружелюбно, і наступного дня він вже відвідав губернатора дона Франсиско Колому (президент Королівської Аудієнсії, призначений на посаду 11 квітня 1677 року після смерті Мануеля де Леона, сам же помер у віці 80 років – 21 вересня (чи 11 жовтня?) 1677 року), якому він розповів про «всі свої паломництва, труди і нещастя» . На час перебування на Філіппінах його люб’язно прийняв в своєму домі земляк – королівський чиновник, рахівник дон Франсиско Антоніо де Ехеа, родом з Барбастро. Також дон Педро зустрів земляка – падре Сампера, родом з Каспе, який був тут пріором домініканців , Хоче де Амескіту з Сарагоси, генерального прокуратора домініканців, Хосе Вільяльва, Провінціала августинців, а також своїй колег по навчанню Мігеля Рубіо, пріора монастиря Сан-Августина в Манілі, єзуїтів падре Кларете та Кані .
Близько одного року тривало перебування дона Педро на Філіппінах. В той час Куберо став свідком руйнівного землетрусу 29 листопада 1677 року – одна з небагатьох точних дат, яких так бракує в його книзі.
Після проведення проповідей в різних провінціях (Кагайан, Мондоро, Пампанга, Себу, Камарінес ) і повернення до Маніли, Королівська Аудієнсія вважала за краще, щоб Куберо повернувся в Іспанію, щоб надати звіт про його дивне паломництво, оскільки за його словами «хоча інші і робили шлях навколо світу, то це було морем, як це розповідається про Себастьяна Кано і Франсіско Драке [Френсіса Дрейка], але я пройшов шлях навколо світу, йдучи більшу частину суходолом»; і хоча він заявив оїдорам Аудієнсії, що має намір іти в Китай, все ж був змушений підкоритися і відправитись в Іспанію через Тихий океан, Америку та Атлантичний океан .
Описавши в деталях філіппінські острови, він тим не менш приділив окрему главу своєї книги «могутній імперії Китаю», зібравши точні та цікаві дані про країну, її провінції, міста (особливо ретельно про Пекін) та їх величні споруди, про їх жителів і звичаї, релігію і медицину (за його свідченням «лікарі цього краю є травниками»), їх ремісництво в кераміці та порцеляні з «дуже тонкої глини і міцної як кремінь».
Кілька глав книги Куберо присвятив Татарії, її звичаям, їх війнам з китайцями, а також дав опис Молуккських островів, які відвідав у 1678 році разом з єзуїтом Падре Кларетом .
В тому ж році «24 червня о 5 ранку» він відплив з Кавіте на манільському галеоні «Сан-Антоніо де Падуа», під командою дона Феліпе де Монтемайор-і-Прадо, сина оїдора Монтемайора-і-Мансільї, що наслідував владу після померлого Коломи . Лоцманом був біскаєць Хуан Рамо . Подорож Тихим океаном було довга, сповнена штормів, на межі корабельної аварії (довелося зупинятися на острові Тікао), коли багато людей страждали від дизентерії та хвороби «Бербен або Лоанда», тобто цинги, тієї самої, яка раніше вкоротила життя іншому мандрівнику на Схід – дону Гарсії де Сільва-і-Фігероа. 18 липня судно знаходилось на 13º 35’ північної широти, тримаючи курс на північний схід. 29 липня судно йшло на 18º 33’, 31-го липня на 19º 11’, 11 серпня на 22º 40’ північної широти, потім почали рухатись до 37-39 паралелей (на рівні сучасного м. Сан-Франсиско), яких дісталися лише 3 жовтня . На судні було багато хворих, навіть довелось «скидати по три або чотири мертвих тіла щоденно, так що за 15 днів ми викинули 92 померлих» . За час подорожі з 400 осіб залишились живими 192, при цьому в самому Акапулько загинуло 9 осіб .
Як би там не було, побачивши 27 листопада ознаки наближення землі (до якої було 50-60 ліг), на судні вирішили вдатися до однієї жартівливої морської традиції «Поводир смерті», яка представляла собою театральний арешт та винесення вироку капітану судна, лоцману та дону Педро, наказуючи дати екіпажу судна: одному – шоколад, іншому – печиво, солодощі та інші речі. Традиція полягала у символічному святкуванні і радості тих, хто вижив після жахливого плавання манільським галеоном, не бачивши 5 місяців «нічого крім неба і води». Лише 8 січня 1679 року вони прибули в Акапулько, де дон Педро жив чотири місяці в будинку свого земляка рахівника та королівського чиновника дона Мартіна Кальво, поки архієпископ Мехіко та віце-король Нової Іспанії дон Пайо Енрікес де Рібера не нададуть йому дозвіл . Там він зустрів дона Фернандо Валенсуела, якого виселяли на Філіппіни . Бачив, як прибули 4 релігійні місії, які направлялися того року до Китаю, сформовані з францисканців, августинців, домініканців та єзуїтів; також прибули солдати, які прямували на Філіппіни, і вони сідали саме на той корабель, на якому Куберо приплив, але вже відремонтований; галеон відплив в кінці березня 1679 року . В місті була міцна фортеця, збудована в 1617 році голландцем Адріаном Боотом, і вона справила приємне враження на дона Педро, хоча саме місто було маленьким та знаходилось в дуже незручному місці, в якому не було води та постійно дошкуляли шторми . І отримавши дозвіл, підписаний в Мехіко 15 травня, він зміг переїхати в Вера-Крус, перетинаючи гори і долини, прекрасні міста Чілапа, Тіштла-де-Гуерреро, Атлішко, Пуебло-де-лос-Анхелес, Мехіко та Пуеблу та описуючі дивні речі, наприклад, про безліч москітів, які кусали мандрівників, але він лікувався від укусів соком лимона. В Пуебла-де-лос-Анхелес, наприклад, Куберо побачив бібліотеку дона Хуана де Палафокса, «якої він ніде по всій Новій Іспанії не бачив» .
З Вера-Крус в перших числах липня Куберо на галеоні «Santísima Trinidad» відправився разом з флотилією дона Дієго де Кордоби, і наприкінці червня прибув до Гавани, яка є «дуже приємним, красивим містом з дуже широкими вулицями», де знаходився 9 днів. Взявши курс на Захід, флотилія за 40 днів успішно прибула в Кадіс, чим дон Педро Куберо Себастьян завершив своє довге паломництво, діставшись потім Севільї та Мадриду . Трохи згодом він представив королю Карлу II пам’ятну записку – короткій виклад його подорожі. Тим не менш він не довго перебував в Іспанії, бо вирушив суходолом до Риму, щоб передати листа (підписаного 23 січня 1681 року в Мадриді) іспанському послу дону Гаспару де Аро-і-Гусману, маркізу дель Карпіо . І королева-мати дала йому ще один лист (підписаний 9 січня 1681 року в Мадриді) для її сповідника і радника, а тоді вже кардиналу, Хуану Еварадо Нітарду . З цими та іншими паперами Куберо відправився до Риму, і вручив Папі римському свою пам’ятну записку на латині, де коротко представив свої подорожі та апостольські труди. Чекаючи на відповідь, яка все не приходила, він, розчарований, поїхав у Неаполь, де віце-король дон Фернандо Фахардо де Рекенсес-і-Суньїга, маркіз де лос Велес, з радістю його прийняв та наказав видати його книгу про паломництво .
Ось так попередник героя Жуля Верна лише за допомогою своїх власних сил та завзяття здійсним першу навколосвітню подорож суходолом і морем. За свідченням самого дона Педро під час подорожі він охрестив 22000 осіб , і саме про це він мав повідомити папу Інокентія XI, прибувши у Рим. Хоча формально, як це не дивно, Куберо не досяг мети свої подорожі – Китаю.
Відкриття Педро Куберо
1. Першим здійснив навколосвітню подорож суходолом і морем.
2. Першим здійснив навколосвітню подорож у східному напрямку.
3. Першим знайшов місцезнаходження Трої (до Шлімана).
4. Першим спростував свідчення старовинних авторів про існування в далеких країнах «монстрів» та чудовиськ, і першим у філології висловив припущення, що мова йшла лише про метафори або неправильний переклад метафор (наводячи приклад китайців та їх розуміння метафоричного виразу «однооких людей»).
5. Першим описав зубра.
6. Першим описав рослину корицю.
7. Першим описав дію шарової блискавки.
8. Першим зібрав свідчення про різні традиції виготовлення алкогольних напоїв (пива, квасу, горілки, бражки, медовухи, вина тощо) і про необхідні правильні компоненти для цього виготовлення (в цьому він був перший світовий експерт).
Книга «Паломництво світом» та інші праці дона Педро Куберо
В 1679 році Педро Куберо подав Його Величності королю Іспанії такий звіт «Сеньор Дон Педро Куберо де Леон, Іспанський Мирський Священник, смиренний васал Вашої Величності, житель Королівства Арагон, представлений стопам Королівським, представляючи свої труди, і паломництва, і т.д.». Брошура містить 10 листів, без дати, штамп на папері датований 1679 роком .
В 1680 році в Мадриді в друкарні Хуана Гарсії Інфансона була опублікована його книга «Коротка реляція про паломництво, що здійснив через більшу частину світу дон Педро Куберо Себастьян» («Breue relación de la peregrinación que ha hecho de la mayor parte del mundo don Pedro Cubero Sebastián»). Це перше видання включало також «Пам’ятну записку Карлу II». Книга складалась з 42 глав та «Короткого опису Монархії Великого Китаю, поділеної на 15 провінцій або королівств; взята з китайських книг, і з її Мапи». Загалом книга має 360 сторінок тексту плюс 20, що йдуть перед ним .
Відома також «Пам’ятна записка…», що йде окремою брошурою, і скоріш за все видана раніше за «Коротку реляцію…», однак автор вказаний як Педро Куберо де Леон .
На початку 1682 року дон Педро разом з послом Венеції відправився до Стамбулу, в якому він під час першої зустрічі навряд чи був, оскільки тоді була чума . Подорож зайняла 9 місяців.
Після повернення з мандрівки, в Неаполі в 1682 році було видана у друкарні Карло Порсіле більш змістовна робота Куберо «Peregrinación del mundo», що має [14] + 451 + [4] сторінки. В ній розміщено портрет автора, додано алегорію про Фернандо Фахардо, маркізу Велеса, якому присвячена книга. В ній вже 49 глав (перша й остання не пронумеровані), і це друге видання, розширене видання, але воно не містить «Пам’ятної записки» . Також дон Педро відвідав того року Рим. Також на відміну від першого видання більш докладно розписані події на Філіппінах та подорож Тихим океаном.
Наступного 1683 року з’явився переклад на італійську мову «Peregrinazione del Mondo. Tradotta della lingua spagnola por il Sigo Don Francisco Antonio de la Serna. Dedicado all’Excmo. Sr. D. Gaspare d’Haro e Guzmane, Marchese del Carpio», зроблений доном Франсиско Антоніо де ла Серна-і-Моліною, там же в Неаполі і тим же видавцем. На цей раз видання включало і «Пам’ятну записку…» і включало 47 глав (відсутні остання глава, що описує прихід до Мадриду королеви Марії Луїзи Орлеанської). Книга ця присвячена Гаспару де Аро-і-Гусману, маркізу дель Карпіо і дель Еліче, віце-королю і капітан-генералу Неаполітанського королівства .
Також існує ще одне – третє видання, що вийшло у Сарагосі в 1688 році під назвою «PEREGRINACION, qve ha hecho de la mayor parte del MUNDO DON PEDRO CVBERO SEBASTIAN»; друкарем був Паскуаль Буено. Цей том має [18] + 288 сторінок, та включає ксилографію розп’ятого Христа . Один із примірників зберігався в Імператорській Публічній Бібліотеці в Петербурзі.
Серед інших праць була книга «Descripción general del mundo y notables sucessos…», видана в Неаполі Сальвадором Костальдо в 1684 році. Вона має 446 сторінок. Переклад цієї книги на тосканський діалект італійської мови був здійснений в 1685 році доном Франсиско де ла Серною, арагонцем, а виданий в Неаполі друкарем Карлосом Порсіле .
Ще одна книга була видана в Римі на латині і містила випад проти Корану і Магомета, присвячена ж вона була Папі римському Інокентію XI. Інформації про неї, на жаль, не має: ні посилань, ні згадок в бібліографічних каталогах . Можливо, це був якийсь короткий виклад з його «Паломництва світом».
Призначений проповідником та апостольським сповідником військ імператора Леопольда I, Куберо відправився до Відня та допомагав йому під час його перемоги над турками та відвоюванню міста Буди під час битви 2 вересня 1686 року . Був свідком битви при Арсані, «місцевості між Сіклосом та Моасом», знову повертається в Буду, де перебував кілька днів через хворобу. Далі відвідує в 1687 році Пресбург (Братиславу), де відбулась коронація Йосипа І в якості угорського короля .
При поверненні до Іспанії він знову здійснив дивовижну подорож річкою Рейн, через Голландію, Бельгію (Брюссель, Гант), Фландрію, Англію (Лондон), Шотландію, Ірландію, Францію. Разом з ним подорожував син генерала Еспіноли . В Брюсселі Куберо був присутній під час «свята Папуги». Метою подорожі було досягти дозволу вільно проповідувати католицьким місіонерам у володіннях Великої Британії на Далекому Сході . Король Яків II люб’язно його прийняв, і навіть присутній єзуїт, що добре розумів іспанську, розповів королю про подорож світом дона Педро, та король погодився видати в Лондоні його книгу. Але англійською її так і не було видано . Куберо став свідком висадки в Англії Вільгельма III Оранського, правителя Нідерландів, з 40 тисячами солдат і 5 тисяч кавалеристів в листопаді 1688 року, та втечі Якова II з сім’єю до Франції . В 1689 році король Яків II повернувся до Ірландії, почалися війни між англійцями та французами, а в Лондоні протестанти спалили католицькі церкви .
З Англії він повернувся до Фландрії, де сів на корабель разом із графом Мансфельдом і попрямував до Галісії . Про цю подорож він написав у іншій книзі «Друге паломництво дона Педро Куберо Себастьяна, апостольського місіонера в Азії та Голосного Апостольського Сповідника військ Августійшого Сеньйора Імператора [під час війни] проти Турка в Угорщині» («Segunda peregrinación de don Pedro Cubero Sebastián, missionero apostólico de Asia y Confesor General Apostólico de los Exércitos del Augustissimo Señor Emperador contra el Turco en Vngria…») . Присвячена вона була дону Гарсерану Меркадеру Арнесіо де Сервельону, кабальєро з Монтеси. Книга була видана в Валенсії в 1697 році в друкарні Хайме де Бордасара. Том має [8] + 175 сторінок . В цій праці ґрунтовно розповідається про війни в Угорщині, про події в Англії та дається опис Валенсії.
Педро Куберо написав ще одну книгу – «Descripción general del mundo y notables sucessos que han sucedido en él: con la armonía de sus tiempos, ritos, ceremonias, costumbres, y trages de sus naciones, y varones ilustres que en él ha avido…», видану в Валенсії в 1697 році друкарем Вісенте Кабрерою. Том містить [14] + 342 сторінки, включаючи ксилографію Діви Марії, що опікується Беззахисними . Фактично, це було перевидання книги, надрукованої в Неаполі в 1684 році Сальвадором Касальдо. Також вийшло її видання в Мадриді в 1739 році.
З цієї книжки відомо, що Педро Куберо склав компанію королеві Марії Ані Пфальц-Нейбургській під час її подорожі до Ла-Коруньї в вересні 1690 року, застав Каталонські Війни. В Каталонію його відправив король в супроводі герцога Медіни Сидонії; там він займався шпиталями, поки не було досягнуто миру .
Після цього він повернувся до Мадриду, але король відправив його в Африку сповідувати та допомагати католикам, що проливають свою кров у великій фортеці Сеути, де дон Педро застав її осаду марокканцями .
Як вважають деякі джерела, Педро Куберо начебто помер десь близько 1696 або 1697 року , хоча його «Epítome de los arduos viajes que ha hecho el doctor P. Cubero Sebastián en las cuatro partes del mundo: Asia, Africa, América y Europa: con las cosas más memorables que ha podido inquirir» вийшла в Кадісі в 1700 році в друкарні Крістобаля де Рекени . Цей том містить [16] + 112 сторінок, в якому присутній також «Трактат про опис міста Сеути» («Valor heroyco con que se portó la nación española contra los bárbaros agarenos de la Mauritanea Tinguintanea en la interpressa de la Lengua de Sierpe en la gran Fortaleza de Septa, el día del grande Apóstol y patrón de España Santiago, a veinte y cinco de julio de 1699») и реляція стосовно подорожі автора, здійсненої в Стамбул в 1682 році в супроводі посла республіки Венеція . Їх шлях пролягав через Сару і Белград . В Стамбулі один турок розповів дону Педро про свою релігію, історію, звичаї та закони .
Однак відомо, що 2 вересня 1699 року маркіз Вільядаріас, губернатор та капітан-генерал Сеути, підписав дозвіл, в якому йшла мова про те, щоб «переправити в Іспанію дона Педро Куберо Себастьяна» . І тільки-но він прибув у Кадіс, на півострові його чекали новини про те, що шотландці закріпилися на річці Даріель. В Кадісі дону Педро довелось виконувати кілька місяців обов’язки сповідника та працювати в шпиталях .
Стосовно розбіжності в датах, варто зазначити, що брошура «Porfiado sitio del Mequines adusto sobre la plaza de Ceuta…», написана в прозі та віршах і яка налічувала [16] + 35 сторінок, має підпис автора на сторінці [16], і де повідомляється, що король Карлос II вже помер, що вказує на те, що текст був написаний після листопада 1700 року, а тому строк життя дона Педро має бути продовжений принаймні до цієї дати. Правда, ні дати, ні видавця цієї брошури на ній не вказано .
Також він написав рукопис «Vida, crueldades y tiranías de Muley Ismael, intitulado Emperador de Marruecos y Rey de Mequinez» (бл. 1690), що містить 12 листів та знаходиться в Національній Бібліотеці Мадриду під № ms. 8077.
Ймовірно, Куберо належить книга «Porfiado sitio del Mequinés adusto sobre la plaza de Ceuta, valor incontrastable con que se han portado las armas católicas, notables acaecimientos que ha ávido en él», без дати видання, на 18 листах. З якої можна зробити висновок, що Куберо не помер в 1697 році, оскільки згадуються події 1699-1700 років. Видана вона була на ще раз в XVIII столітті, але вже на 50 сторінках.
Бібліографія
1. Antonio Carreira Vérez. El padre Cubero y su viaje por Asia a fines del siglo XVII // Revista de dialectología y tradiciones populares. Tomo 51, Cuaderno 1. – 1996. – P. 19-44. – ISSN 0034-7981.
2. Bibliografía española de las Islas Filipinas (1523 – 1810) / por J.T. Medina. – Santiago de Chile : Imp. Cervantes, 1897. – 556 p.
3. Bibliografía española de las Islas Filipinas (1523-1810): (continuación): siglo XVII. Tomo 100 / por J.T. Medina. – [1898]. – P. 421-482.
4. Dolores Fernández López, Fernando Rodríguez-Gallego; colaboradores en la coordinación Mónica Domínguez Pérez… [et al.]. – Vol. 2. – Santiago de Compostela : Universidade, Servizo de Publicacións e Intercambio Científico, 2006. – P. 247-254. – ISBN 84-9750-612-X.
5. Ignacio de las Heras Moreno. Los libros de viajes y la “Peregrinación del mundo” de Pedro Cubero Sebastián // Campus stellae : haciendo camino en la investigación literaria / bajo la coordinación de
6. Joaquín Maria Córdoba. Pasajes de una vuelta al mundo. El Oriente de Pedro Cubero Sebastián en su periplo universal // Arbor. – CLXXX. – №711-712. – Marzo-Abril 2005. – P. 671-695.
7. Joaquín Maria Córdoba. Tiempo de caballeros andantes // Arbor. – CLXXX. – №711-712. – Marzo-Abril 2005. – P. 619-625.
8. María Lourdes Díaz-Trechuelo López Spínola. Un Clérigo aragonés en América y Filipinas: Pedro Cubero Sebastián y su “peregrinación” // VII Congreso Internacional de Historia de América / coord. por José Antonio Armillas Vicente. – Vol. 1 (La corona de Aragón y el nueno mundo: del Mediterráneo a las Indias). – 1998. – P. 223-238. – ISBN 84-7753-707-0.
9. Ramón Alba Sanz. Viajes y circunstancias de Pedro Cubero Sebastián // Isimu: Revista sobre Oriente Próximo y Egipto en la antigüedad. – № 9. – 2006. – P. 89-105. – ISSN 1575-3492.

Педро Куберо Себастьян – перша навколосвітня подорож у східному напрямку (1670-1679)

Всі знають, хто був тією людиною, що здійснила навколосвітню подорож. Звичайно, це Фернан Магеллан. Але при цьому він здійснив подорож морем у західному напрямку.
А от хто був першою людиною, що здійснила навколосвітню подорож у східному напрямку та ще й суходолом, не знає ні один український школяр, студент і навіть ні один історик.
Цим відчайдухою був іспанський місіонер Педро Куберо Себастьян (Pedro Cubero Sebastián), який відвідав багацько країн в 1670-1679 рр. та видав книгу “Світове паломництво” (1680 р.)
Він відвідав: Париж, Рим, Венецію, Відень, Константинополь, Варшаву, Вільнюс, Москву (де зустрів Ніколае Мілеску-Спетару – посла Росії до Пекіну), Астрахань, Ісфахан, Бандар-Аббас, Шираз, Сурат, Лаар, Коломбо, Маїлапур, Малакку, Гоа, Манілу, Пекін, Акапулько, Мехіко, Веракрус, Гавану, та повернувся в Кадіс.
Він навіть побував в полоні на Мальдівах. А ви б хотіли побувати на Мальдівах? 😉
Це може бути дивним, але навіть росіяни про нього не знають, хоча він пройшов пів Росії та згадує Стеньку Разіна 🙂
Після Куберо другу подібну за маршрутом навколосвітню подорож здійснив Джемеллі Карері, подорожі якого, ймовірно, надихнули Жюль Верна на написання “Навколосвітньої поорожі за 80 днів”.
книга – https://books.google.com.tr/books?id=zm9CAAAAcAAJ&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_ge_summary_r#v=onepage&q&f=false
біографія – https://en.wikipedia.org/wiki/Pedro_Cubero

Хосе де Акоста

Купрієнко С. А. Хосе де Акоста

Купрієнко С. А. Хосе де Акоста

Акоста, Хосе де (ісп. José de Acosta; 1540, Медіна-дель-Кампо, Іспанія — 1600, Саламанка, Іспанія) — іспанський історик, географ і натураліст, член Ордена єзуїтів, католицький місіонер[1]. Автор творів, присвячених природі та культурам Америки; передбачив ряд теорій, висунутих наукою XIX століття. Засновник біогеографії, геофізики та етнології (дифузійної біології та еволюційної культури).
Народився у місті Медіна-дель-Кампо, поблизу Вальядоліда, в кінці вересня або початку жовтня 1540 р. в родині торговців, ймовірно португальського та єврейського походження. E 1552 р. у віці 12 років почав навчатись у колегіумі Ордена єзуїтів міста Саламанки, але через місяць був переведений в колегіум свого рідного міста, до провчився до 1557 р. Після цього він провів своє життя в колегіумах Лісабона, Коїмбре (1557), Вальядоліда (1558-1559), Сеговії (лютий-жовтень 1559), Алькала-де-Енарес (1559-1567), Пласенсія і Оканья (1567-1569), Севілья (березень-квітень 1571) та Сан-Лукар-де-Баррамеда (квітень-червень 1571) [2], а потім був відправлений генералом Ордену Франсиско де Борха в віце-королівство Перу[3].
З 1571 року впродовж 14 років вів велику та плідну місіонерську і просвітницьку діяльність: у якості професора, викладав богослов’я у єзуїтських колегіумах віце-королівства Перу, сам заснував багато навчальних закладів в різних містах Перу і Болівії (Сукре, Ла-Пас, Куско, Потосі), а також Панами. В 1576 році був спочатку ректором колегіуму в Лімі, а потім обраним провінціалом (головою відділення ордену на певній території). За час свого перебування у віце-королівстві Перу Акоста здійснив три подорожі (1573-1574, 1576-1577 і 1578-1579) та зібрав велику кількість свідчень про природу регіону і культурі і звичаї його мешканців. В цей же час він вивчив «головну мову» місцевих індіанців – кечуа. Був активним учасником III Лімського Собору (1582-1583), редагував перші катехізиси для індіанців та прелатів, та редагував проповідницькі книжки, що вперше були надруковані в Перу в 1585 р.[4].
Вступивши в конфлікт з віце-королем Перу Франсиско де Толедо, графом Оропеса, він був відізваний в Іспанію в 1585 році; в березні 1586 р. він залишив Ліму та перебрався до Мехіко, де перебував до червня 1587 р. Тоді ж він остаточно повертається в метрополію, де зближується з королем Філіпом II. Відвідав у Рим у 1588 р. В подальшому, з 1588 по 1592 рр. Акоста жив та працював у Мадриді, Вальядоліді та Саламанці в якості орденського сановника, університетського викладача та церковного проповідника (його проповіді користувались великим успіхом і були видані в Саламанці в трьох томах). З 1592 по 1594 рр. із секретною місією іспанської корони перебував у Римі[5]. Повернувшись в Іспанію, живе в Мадриді, потім у Вальядоліді. В 1597 р. його було переведено ректором колегіуму єзуїтів у Саламанці, де і помер  15 лютого 1600 р.
Його робота «Про природу Нового Світу» (та іспанський варіант «Природна та моральна історія Індії») була швидко перекладена на багато мов, включаючи англійську, чим вплинула на британських учених. Роберт Бойль назвав її наймудрішою в світі. І. Ньютон і Р. Бойль захоплювалися відкриттям люмінесценції Н. Монардесом, якій Акоста дав пояснення.  Олександр фон Гумбольдт (1769-1859) запозичив описову систему природи в якості основи для розробки своїх ідей і використав її для створення своєї найбільш важливої роботи «Космос». Гумбольдт високо оцінив роботу Акости по дослідженню в області метеорології та фізики і за багато його відкриттів він удостоїв його званням одного із Засновників Геофізики. В «Історії Індій» вперше з’явилась теорія про чотири лінії без магнітного відхилення (він описав використання компаса, кут відхилення, різницю між Магнітним і Північним полюсом; хоч відхилення були відомі ще в XV столітті, він описав коливання відхилень від однієї точки до іншої; він ідентифікував місця з нульовим відхиленням: наприклад, на Азорських островах); міркування про вигини ізотермічних ліній і про розподіл тепла в залежності від широти, про направлення течій і багатьох фізичних явищ: різницю клімату, активності вулканів, землетрусів, типи вітрів і причини їх виникнення. Хосе де Акоста в своїй Історії (1590), вперше пояснив природу відпливів і припливів, їх періодичність і взаємозв’язок із фазами місяця. Він першим довів, що землетруси та вулканічні викиди мають різну природу. Описав різні землетруси (Вальдівія, Чилі, в 1575; Арекіпа, Перу, в 1582; Ліма, Перу, в 1586; і Кіто, Еквадор в 1587), їх очевидність привела його до думки, що вони здійснюють послідовне переміщення з Півдня на Північ. Він також першим описав цунамі висотою 25 метрів, яке увірвалися на сушу на відстань 10 км.
Акоста задовго до відкриття Берингової протоки висунув гіпотезу про заселення Америки вихідцями з Азії. Також він припускав, шо американська фауна виникла з європейської (що дозволяє вважати його одним з попередників дарвінізму), та зазначав у жителів Анд розвиток здатності жити на висоті понад 4000 метрів, передбачав досягнення наукової фізіології. Він описав один із різновидів висотної хвороби, що в науці отримала назву “хвороба Акости” або “синдром Акости”. Акоста зробив спробу класифікувати народів Америки за етнокультурним принципом (він відрізняв три основні «категорії варварів») і детально описав особливості цивілізацій астеків та інків.
Твори:
«Про природу Нового Світу» (лат. De Natura Novi Orbis) – латинська праця про природу Америки (1589).
«Про поширення Євангелія серед варварів, чи Про досягнення спасіння для індіанців» (лат. De promulgatione Evangelii apud Barbaros, sive De Procuranda Indorum salute) – проповідницька праця (створена в 1557 р., опублікована в 1589 р.).
«Природна та моральна історія Індії, в якій мова йде про визначні речі небесні, елементи, місцеві метали, рослини і тварин, а також звичаї, церемонії, закони, правління та війни індіанців» (ісп. Historia Natural y Moral de las Indias. En que se tratan las Cosas notables del Cielo y elementos, metales, plantas y animales de ellas y los ritos, ceremonias, leyes y gobierno y guerras de los indios, 1590)
«De Christo Revelato» та «De Temporibus Novissimi: libri quator» – дві проповідницькі книги, видані в Римі (1590).
«Concilio Provincial Límense de 1583» (Мадрид, 1590).
Літ.: José de Acosta // Catholic Encyclopedia. Volume One. – New York: The Enciclopedia Press, 1913.; Lopetegui L. El P. José de Acosta y las Misiones. – Madrid: Instituto Gonzalo Fernández de Oviedo, CSIC, 1942.; Simón Valcárcel Martínez. El Padre José de Acosta // Thesaurus: Boletín del instituto Caro y Cuervo. – Tomo 44, № 2. – 1989.
 
[1] José de Acosta // Catholic Encyclopedia. Volume One. – New York: The Enciclopedia Press, 1913. – P. 108-109.
[2] Simón Valcárcel Martínez. El Padre José de Acosta // Thesaurus: Boletín del instituto Caro y Cuervo. – Tomo 44, Nº 2. – 1989. – P. 390. – ISSN 0040-604X. (págs. 389-428)
[3]  Lopetegui L. El P. José de Acosta y las Misiones. – Madrid: Instituto Gonzalo Fernández de Oviedo, CSIC, 1942. – 624 p.
[4] Simón Valcárcel Martínez. El Padre José de Acosta // Thesaurus: Boletín del instituto Caro y Cuervo. – Tomo 44, Nº 2. – 1989. – P. 392-393. – ISSN 0040-604X. (págs. 389-428)
[5] Simón Valcárcel Martínez. El Padre José de Acosta // Thesaurus: Boletín del instituto Caro y Cuervo. – Tomo 44, Nº 2. – 1989. – P. 396. – ISSN 0040-604X. (págs. 389-428)

Баглай В.Е. Ацтеки: история, экономика, социально-политический строй (доколониальный период)

Баглай В.Е. Ацтеки: история, экономика, социально-политический строй (доколониальный период)

 

Баглай В.Е. Ацтеки: история, экономика, социально-политический строй (доколониальный период) by A.Skromnitsky

Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа

Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа

УДК 930+94(399.7)(093)+113/119+2-1+2-2+21+39+572+811.822                               ISBN 978-617-7085-11-8

 СКАЗАННЯ ПРО СОНЦЯ

Міфи та історичні легенди науа

(російською мовою)

За редакцією і в перекладі С. А. Купрієнка та В. М. Талаха

СКАЗАНИЯ О СОЛНЦАХ

Мифы и исторические легенды науа

Под редакцией и в переводе С. А. Куприенко и В. Н. Талаха

 

Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа by A.Skromnitsky


© С. А. Купрієнко, редагування, переклад, оформлення, статті, 2014
© В. М. Талах, редагування, переклад, передмова, статті, коментарі, 2014
© Видавець Купрієнко С. А., 2014

 КИЇВ

ВИДАВЕЦЬ КУПРІЄНКО С. А.

2014

УДК 930+94(399.7)(093)+113/119+2-1+2-2+21+39+572+811.822
ББК Т3(7)213 + Т51(74)А + Ш3(741) + Ш177.16 + Э29(7) + Ю3
ГРНТИ 02.71 + 03.01.07 + 03.09.25 + 16.41.63 + 17.09.91 + 21.15.21

 Самостійне детерміноване мережне електронне

Наукове видання

 Редактори

канд. іст. наук С. А. Купрієнко

В. М. Талах

Переклад з іспанської мови

С. А. Купрієнко

В. М. Талах

Переклад з італійської мови

С. А. Купрієнко

Сказання про Сонця. Міфи та історичні легенди науа / ред. і пер. С. А. Купрієнко, В. М. Талах. — Київ : Видавець Купрієнко С. А., 2014. — 382 с. : іл. — (Месоамерика. Джерела. Історія. Людина).
ISBN 978-617-7085-11-8
Книга містить російські переклади ранніх записів міфів і легенд індіанців Центральної Мексики: «Легенди про Сонця» 1556 р., уривків з «Літопису Куаутітлана» 1563 р., «Загальної історії про події в Новій Іспанії» Б. де Саагуна (1547–75), «Повідомлень» Ф. де Альви Іштлільшочітля (бл. 1609 р.), «Індіанської монархії» Х. де Торкемади (1615). У наведених текстах викладені оригінальні уявлення народів науа, творців доколумбової цивілізації Центральної Мексики, про створення світу і людини, зміні світових епох, а також відомості про напівлегендарних тольтеків, що панували в Центральній Мексиці в VIII–XII ст.
Книга розрахована на студентів, аспірантів і викладачів історичних, філологічних та філософських факультетів, а також всіх тих , хто цікавиться доколумбовими цивілізаціями.

 УДК 930+94(399.7)(093)+113/119+2-1+2-2+21+39+572+811.822

ББК Т3(7)213 + Т51(74)А + Ш3(741) + Ш177.16 + Э29(7) + Ю3

Копіювання, розповсюдження та продаж даної книги або її частин без офіційного письмового дозволу авторів твору, авторів перекладу та видавництва заборонені.

 
ISBN 978-617-7085-11-8                                                            © С. А. Купрієнко, редагування, переклад, оформлення, статті, 2014
© В. М. Талах, редагування, переклад, передмова, статті, коментарі, 2014
© Видавець Купрієнко С. А., 2014


УДК 930+94(399.7)(093)+113/119+2-1+2-2+21+39+572+811.822
ББК Т3(7)213 + Т51(74)А + Ш3(741) + Ш177.16 + Э29(7) + Ю3
ГРНТИ 02.71 + 03.01.07 + 03.09.25 + 16.41.63 + 17.09.91 + 21.15.21

 Самостоятельное детерминированное сетевое электронное

Научное издание

Редакторы

канд. ист. наук С. А. Куприенко

В. Н. Талах

Перевод с испанского языка

С. А. Куприенко

В. Н. Талах

Перевод с итальянского языка

С. А. Куприенко

Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа / ред. и пер. С. А. Куприенко, В. Н. Талах. — Киев : Издатель Куприенко С. А., 2014. — 382 с. : ил. — (Месоамерика. Источники. История. Человек).
ISBN 978-617-7085-11-8
Книга содержит русские переводы ранних записей мифов и легенд индейцев Центральной Мексики: «Легенды о Солнцах» 1556 г., отрывков из «Летописи Куаутитлана» 1563 г., «Всеобщей истории о событиях в Новой Испании» Б. де Саагуна (1547–75), «Сообщений» Ф. де Альвы Иштлильшочитля (ок. 1609 г.), «Индейской монархии» Х. де Торкемады (1615 г.). В приводимых текстах изложены оригинальные представления народов науа, создателей доколумбовой цивилизации Центральной Мексики, о сотворении мира и человека, смене мировых эпох, а также сведения о полулегендарных тольтеках, господствовавших в Центральной Мексике в VIII–XII вв.
Книга рассчитана на студентов, аспирантов и преподавателей исторических, филологических и философских факультетов, а также всех тех, кто интересуется доколумбовыми цивилизациями.

УДК 930+94(399.7)(093)+113/119+2-1+2-2+21+39+572+811.822

ББК Т3(7)213 + Т51(74)А + Ш3(741) + Ш177.16 + Э29(7) + Ю3

 

Копирование, распространение и продажа данной книги или ее частей без официального письменного разрешения авторов, переводчиков и издательства запрещены.
ISBN 978-617-7085-11-8                                                            © С. А. Куприенко, редактирование, перевод, оформление, статьи, комментарии, 2014
© В. М. Талах, редактирование, перевод, статьи, комментарии, 2014
© Издатель Куприенко С. А., 2014

Содержание

Содержание. 5
Список иллюстраций. 6
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ. ВВЕДЕНИЕ В МИФОЛОГИЮ НАУА.. 9
Куприенко С. А. Прошлое, память и миф в контексте цивилизационного анализа исторического процесса  9
Ткачук Л. А. Архаичное сознание. 63
ЧАСТЬ ВТОРАЯ. БОГИ УМЕРЛИ В ТЕОТИУАКАНЕ. 74
Сказания о начале времен в «Легенде о Солнцах». 74
«Легенда о Солнцах» из «Кодекса Чимальпопоки». 77
Сотворение и устройство мира науа во «Всеобщей Истории» Саагуна. 111
Бернардино де Саагун. Всеобщая история событий в Новой Испании. Отрывки. 115
Книга третья. 115
Книга седьмая, рассказывающая о солнце и о луне, и о звездах, и о юбилейном годе. 156
Изначальные времена по «Кодексу Риос». 164
«Кодекс Риос». Отрывки. 167
ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ. ДОРОГА В ТЛАПАЛЛАН. 205
Саагун о древнейших обитателях Мексики. 205
Бернардино де Саагун. Всеобщая история событий в Новой Испании. Отрывки. 213
Книга десятая. 213
Повествование о странствиях тольтеков согласно Фернандо де Альва Иштлильшочитлю.. 234
Фернандо де Альва Иштлильшочитль. Первое сообщение. О сотворении мира и о том, что касается сотворения мира и происхождения индейцев. Отрывок. 241
Сказания о тольтеках в «Летописи Куаутитлана». 262
Летопись Куаутитлана. Отрывок. 264
ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТАЯ. ВЕК ГЕРОЕВ. СКАЗАНИЕ О НЕСАУАЛЬКОЙОТЛЕ.. 288
Сообщения о Несауалькойотле в книгах историка Фернандо де Альва Иштлильшочитля. 288
Дон Фернандо де Альва Иштлильшочитль. Сказание о Несауалькойотле. 291
Библиография. 370
Приложение 1. 378

Список иллюстраций

Рисунок 1. Ла Вента. Алтарь 5. 12
Рисунок 2. Камень Солнца. 16
Рисунок 3. Кодекс Борджиа, стр. 50. 22
Рисунок 4. Обрядовый барабан. 28
Рисунок 5. Кодекс Борджиа, стр. 65. 34
Рисунок 6. Правитель ольмеков. 38
Рисунок 7. Тескатлипока. Толлан. 41
Рисунок 8. Жертвоприношение. 47
Рисунок 9. Тлальтекутли. 65
Рисунок 10. Миктлантекутли. 67
Рисунок 11. Центр Тулы (по Р. Мастаче). 69
Рисунок 12. Пернатый змей. Британский музей. 70
Рисунок 13. Гибель людей Солнца Огня. «Кодекс Риос», 6v (Il Manoscritto Messicano … 1900). 78
Рисунок 14. Красный и черный Тескатлипока играют в мяч. «Кодекс Борджиа», стр. 21. 79
Рисунок 15. Кецалькоатль и Миктлантекутли. «Кодекс Борджиа», стр. 19. 80
Рисунок 16. Кецалькоатль с костями возвращается из преисподней. «Кодекс Борджиа», стр. 22. 82
Рисунок 17. Кецалькоатль и Матлакшочитль добывают маис. «Кодекс Борджиа», стр. 53. 83
Рисунок 18. Создание Солнца. «Кодекс Борджиа», стр. 44. 84
Рисунок 19. Тамоанчан. «Кодекс Борджиа», стр. 20. 85
Рисунок 20. Тонакатекутли преследует первопредков людей. «Кодекс Борджиа», стр. 61. 86
Рисунок 21. Создание Луны. «Кодекс Борджиа», стр. 43. 87
Рисунок 22. Тонатиу — бог Солнца. «Кодекс Борджиа», стр. 23. 88
Рисунок 23. Мишкоатль. «Кодекс Борджиа», стр. 25. 89
Рисунок 24. Ицпапалотль. «Кодекс Борджиа», стр. 11. 93
Рисунок 25. Се-Акатль Топильцин. Рельеф из Сьерра-де-Ла-Малинче. Прорисовка М. Коваррубиаса (Кнорозов 1963). 95
Рисунок 26. Ягуар, койот и орлы. Рельеф северного фасада «Пирамиды В» в Тула-де-Альенде. 96
Рисунок 27. Великан из Ноновалько. «Кодекс Риос», стр. 8v (Il Manoscritto Messicano … 1900). 98
Рисунок 28. Тлалок. «Кодекс Борджиа», стр. 25. 99
Рисунок 29. Мешики в Чапольтепеке. Кодекс Риос, стр. 71v (Il Manoscritto Messicano … 1900). 101
Рисунок 30. Основание Теночтитлана. Кодекс Риос. Кодекс Риос, стр. 73v (Il Manoscritto Messicano … 1900). 102
Рисунок 31. Сказание об Акамапичтли. «Кодекс Теллериано-Ременсис», стр. 29v–30r (Hamy 1899). 103
Рисунок 32. Ицкоатль. «Кодекс Теллериано-Ременсис», стр. 31r (Hamy 1899). 104
Рисунок 33. Мотекусома Ильуикамина совершает жертвенное кровопускание. Рельеф на каменном ларце из коллекции Hackmack, 1471 г. Гамбург, Музей этнографии. 105
Рисунок 34. Смерть Мотекусомы Старшего и воцарение Ашайакатля. «Кодекс Теллериано-Ременсис», стр. 34v (Hamy 1899). 106
Рисунок 35. Тисок (слева) и Ауицотль (справа) совершают кровопускания при освящении главного храма Теночтитлана. В центре — дата 8-Акатль (1487/1488 г.). «Камень Освящения», Национальный Музей антропологии, Мехико. 107
Рисунок 36. Смерть Ауицотля и воцарение Мотекусомы Младшего. «Кодекс Теллериано-Ременсис», стр. 41r (Hamy 1899). 108
Рисунок 37. Коатликуэ. Национальный музей антропологии, Мехико. 116
Рисунок 38. Гибель Койольшуаки. Национальный музей антропологии, Мехико. 117
Рисунок 39. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 119
Рисунок 40. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 120
Рисунок 41. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 121
Рисунок 42. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 123
Рисунок 43. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 124
Рисунок 44. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 126
Рисунок 45. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 128
Рисунок 46. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 129
Рисунок 47. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 131
Рисунок 48. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 132
Рисунок 49. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 135
Рисунок 50. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 143
Рисунок 51. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 145
Рисунок 52. Кецалькоатль. Британский музей. 146
Рисунок 53. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 149
Рисунок 54. Миктлантекутли. Золотая подвеска из «Гробницы 7» в Монте-Альбане. 151
Рисунок 55. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 153
Рисунок 56. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 154
Рисунок 57. «Пирамида Солнца» в Теотиуакане. 156
Рисунок 58. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 159
Рисунок 59. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 160
Рисунок 60. Шолотль. «Кодекс Борджиа». 161
Рисунок 61. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 162
Рисунок 62. «Уапалькалько» в Толлансинко. 213
Рисунок 63. Коатлакецалли. Чичен-Ица, «Храм воинов» (прорисовка Л. Шиле). 214
Рисунок 64. «Пирамида С» в Туле. 215
Рисунок 65. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 218
Рисунок 66. Кецалькоатль. Британский музей. 219
Рисунок 67. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 221
Рисунок 68. Иллюстрация из Флорентийского кодекса. 222
Рисунок 69. Гигантская каменная голова из Сан-Лоренсо. 225
Рисунок 70. «Кельт Кунца». Музей естественной истории, Нью-Йорк. 227
Рисунок 71. «Пирамида Кецалькоатля» в Теотиуакане. 228
Рисунок 72. Тлауицкальпантекутли. Рельеф на северном фасаде «Пирамиды В» в Туле. 231
Рисунок 73. Вверху: «Северная пирамида» в Толлане. Современная фотография. Внизу: «Северная пирамида» в Толлане. Реконструкция А.Б. Раллева (Раллев 1986). 241
Рисунок 74. Тольтекские воины. «Северная пирамида» в Толлане. Современная фотография. 242
Рисунок 75. Тольтекские военачальники. Чичен-Ица, «Верхний Храм Ягуара», внутренняя стена. Прорисовка Л. Шиле (FAMSI). 243
Рисунок 76. «Процессия касиков». Тула, «Паласио Кемадо» (прорисовка Х. Акосты). 244
Рисунок 77. Тольтекские воины. Рельефы на столбе «Храма В» в Туле. 245
Рисунок 78. Тольтекский воин. Рельеф из «Паласио Кемадо» в Туле. 246
Рисунок 79. Тольтекские воины. Рельефы на столбе «Храма В» в Туле. 252
Рисунок 80. Тольтекские воины. Рельефы на столбе «Храма В» в Туле. 255
Рисунок 81. Тольтекский воин. Рельеф из «Паласио Кемадо» в Туле. 257
Рисунок 82. Кецалькоатль. Ватикан. 258
Рисунок 83. Пирамида в Чолуле. 261
Рисунок 84. Кецалькоатль поддерживает небеса. «Кодекс Борджиа», стр. 51. 271
Рисунок 85. Кецалькоатль и Тескатлипока. «Кодекс Борбоникус», стр. 22. 273
Рисунок 86. Тлиллан. «Кодекс Борджиа», стр. 18. 277
Рисунок 87. Слева: Утренняя Звезда — Кролик угрожает правителям в дни Акатль, справа — Утренняя Звезда — Скелет угрожает воинам в дни Оллин. «Кодекс Борджиа», стр. 54. 278
Рисунок 88. Уэмак играет в мяч. «История тольтеко-чичимеков», стр. 16v. 280
Рисунок 89. Жертвоприношение путем расстрела дротиками. «Кодекс Нэттолл», стр. 83-84. 283
Рисунок 90. Тескатлипока Титлакаоан. «Кодекс Теллериано-Ременсис», стр. 6v. 284
Рисунок 91. Воин-мертвец в тольтекском облачении. Рельеф из Чичен-Ица. 285
Рисунок 92. Иштлильшочитль Оме-Точтли с семьей. «Кодекс Шолотль», стр. 15 (6). 292
Рисунок 93. Сражение акольуа с тепанеками. «Кодекс Шолотль», стр. 16 (7). 295
Рисунок 94. Убийство послов Иштлильшочитля Оме-Точтли. «Кодекс Шолотль», стр. 16 (7). 304
Рисунок 95. Гибель Иштлильшочитля Оме-Точтли. «Кодекс Шолотль», стр. 16 (7). 311
Рисунок 96. Убийство ребёнка воином. «Флорентийский кодекс», кн. X. 314
Рисунок 97. Несауалькойотль и Уильцисильтецин на холме у поля Куауйакак. «Кодекс Шолотль», стр. 16 (7). 315
Рисунок 98. Убийство Ситламийау. «Кодекс Шолотль», стр. 16 (7). 318
Рисунок 99. Тесосомок рассказывает сыновьям о своем сне. «Кодекс Шолотль», стр. 17 (8). 323
Рисунок 100. Похороны Тесосомока. «Кодекс Шолотль», стр. 17 (8). 324
Рисунок 101. Убийство Тайау. «Кодекс Шолотль», стр. 17 (8). 330
Рисунок 102. Несауалькойотль во дворце Маштлы. «Кодекс Шолотль», стр. 17 (8). 332
Рисунок 103. Несауалькойотль посещает заключенного Чимальпопоку. «Кодекс Шолотль», стр. 17 (8). 335
Рисунок 104. Несауалькойотль принимает посланцев Маштлы. «Кодекс Шолотль», стр. 18 (9). 337
Рисунок 105. Несауалькойотль покидает дворец через пролом в стене. «Кодекс Шолотль», стр. 18 (9). 340
Рисунок 106. Коскатеоцин прячет Несауалькойотля под пучками шалфея. «Кодекс Шолотль», стр. 18 (9). 342
Рисунок 107. Допрос Уицилиуитля тепанеками. «Кодекс Шолотль», стр. 18 (9). 343
Рисунок 108. Несауалькойотль встречается со сторонниками в роще Тескоцинко. «Кодекс Шолотль», стр. 18 (9). 345
Рисунок 109. Несауалькойотль встречается с полководцем чальков. «Кодекс Шолотль», стр. 18 (9). 346
Рисунок 110. Тенкойоцин играет в патолли. «Кодекс Шолотль», стр. 19 (10). 350
Рисунок 111. Падение Коуатличана и гибель Кецальмакистли. 353
Рисунок 112. Мотекусома Ильуикамина. Рельеф на каменном ларце из коллекции Hackmack, 1471 г. Гамбург, Музей этнографии. 354
Рисунок 113. Несауалькойотль из книги Aztecs (ed. Eduardo Matos Moctezuma and Felipe Solis Olguin), p. 45. 360
Рисунок 114. Мешики покоряют Аскапоцалько. «Камень Монтесумы» («Монолит Санчеса — Нава»), Мехико, Национальный музей антропологии. 361
Рисунок 115. Несауалькойотль. “Кодекс Шолотль”, стр. 19 (10). 367

Сказания о начале времен. Предания о тольтеках. Сказания о Несауалькойотле

АНОНС!!!

Сказания о начале времен. Предания о тольтеках. Сказания о Несауалькойотле / ред. и пер. С. А. Куприенко, В. Н. Талах. — Киев : Видавець Купрієнко С. А., 2014. — XXX с. : ил. — (Месоамерика. Источники. История. Человек).

Книга содержит русские переводы ранних записей мифов и легенд индейцев Центральной Мексики: «Легенды о Солнцах» 1556 г., отрывков из «Летописи Куаутитлана» 1563 г., «Сообщений» Ф. де Альвы Иштлильшочитля (ок. 1609 г.), «Индейской монархии» Х. де Торкемады (1615 г.) и МНОГИЕ ДРУГИЕ! В приводимых текстах изложены оригинальные представления народов науа, создателей доколумбовой цивилизации Центральной Мексики, о сотворении мира и человека, смене мировых эпох, а также сведения о полулегендарных тольтеках, господствовавших в Центральной Мексике в VIII–XII вв.
Книга рассчитана на студентов, аспирантов и преподавателей исторических, филологических и философских факультетов, а также всех тех, кто интересуется доколумбовыми цивилизациями.

СЕЙЧАС ИДЕТ ЗАКЛЮЧИТЕЛЬНЫЙ ЭТАП РЕДАКТИРОВАНИЯ!

ВНИМАНИЕ! ЛЮБОЙ ЖЕЛАЮЩИЙ МОЖЕТ НАПИСАТЬ СВОЮ СТАТЬЮ О МИФОЛОГИИ ДОКОЛУМБОВОЙ АМЕРИКИ, И МЫ ВКЛЮЧИМ ТАКУЮ СТАТЬЮ В НАШУ КНИГУ! ЖДЕМ!!

ОПУБЛИКОВАНА КНИГА БУДЕТ В НАЧАЛЕ ЯНВАРЯ 2014 ГОДА!