Аннали какчикелів (Anales de los cakchiqueles), що називаються також «Літописом какчикелів», «Меморіалом із Сололи» («Memorial de Solola») або «Меморіалом із Текпан Атітлану» («Memorial de Tecpan Atitlan») – пам’ятка літератури какчикелів (народ, що відноситься до групи гірських майя) XVI століття. Назва умовна, надана французьким дослідником XIX століття Ш. Е. Брассером де Бурбуром, в оригіналі текст не має назви.
Текст, відомий як “Літопис какчикелів”, міститься в безіменному рукописі, умовно названим “Меморіал з Текпан-Атітлану (Сололи)”. Він займає сторінки з 18 по 59 манускрипту, що складається в цілому з 48 аркушів (96 сторінок) і зберігається в бібліотеці Пенсільванського університету (Pennsilvania University Museum Library Locked Cases, No 498. 21 CAr15b). За об’єктивними даними (папір, палеографічні особливості) рукопис відноситься до другої половини XVII століття, хоча остання дата, що міститься в ньому – 1619/20 рік. Рукопис був виявлений в 1844 р. гватемальськім дослідником старовини доном Хуаном Гаваррете під час розбору архіву монастиря Сан-Франсиско в Гватемалі, що здійснювалося за дорученням архієпископа Гватемали дона Франсиско Гарсія Пелаеса. У 1855 р. Х. Гаваррете показав рукопис відомому досліднику доколумбових культур французькому абатові Шарлю Етьєну Брассеру де Бурбуру, який позичив його для здійснення повного перекладу. Однак після закінчення роботи над перекладом Ш. Е. Брассер де Бурбур не повернув манускрипт Гаваррете, а відвіз його в 1857 р. з собою в Європу, і він перебував з ним до смерті, що настала в 1874 р в Ніцці. Разом із іншими матеріалами бібліотеки абата рукопис із Сололи опинився у власності відомого етнографа Альфонса-Луї Пінара, у якого в 1884 р. її придбав американський етнограф Деніел Гаррісон Брінтон, але в жовтні 1899, за кілька місяців до смерті, останній передав рукопис в складі своєї великої колекції книг і рукописів бібліотеці Музею Пенсільванського Університету. Факсимільне відтворення тексту рукопису здійснено в 1952 р. Ернстом Менгіні і в 1999 р. Хізер Абдельнур , .
Автор першої частини “Літопису какчикелів”, виходячи з даних його тексту, народився між 1502 і 1505 роками. Він був старшим онуком какчікельського правителя (ах-по-шахіла) Хун-Ік’а і брав участь у походах спільно з іспанцями проти кіче в 1524 р., а потім у війні какчикелів проти конкістадорів в 1524-1530 рр. Під час заходів щодо укрупнення індіанських поселень він, як і інші члени роду Шахілів, був поселений разом з ц’утухілямі в селищі Солола (Текпан-Атітлан), що на півночя від озера Атітлан. Ш. Е. Брассер де Бурбур припустив, що цією людиною є Франсиско Ернандес Арана Шахіл, згадуваний в першій особі в другій частині літопису під 1581/1582 рр. Він носив титул К’алель-Бакахол, був алькальдом (старостою) селища Санта-Марія-Текпан-Атітлан в 1559, 1560, 1562 і 1569 роках і помер близько 1581 або 1582 року. Однак, під 1560/1561 роком в “Літописі” (§189) повідомляється про смерть батька автора, хоча батько автора першої частини згідно §130 помер в 1521 році. Отже, перша частина пам’ятки, що охоплює події з міфологічних часів і, ймовірно, до 1560 року, і частина, що описує наступні події до 1581 р., створені різними людьми. У такому випадку в першій частині Франсиско Ернандесу Арана належать тільки деякі вставки, наприклад, наведений у §144 підрахунок років від іспанського завоювання, який вказує, що цей текст складений в 1577 р. (менш імовірно – в 1573 р.). Ім’я автора власне “Літопису какчикелів” в такому випадку залишається невідомим. Можливо, це був батько Франсиско Ернандеса Арана, який помер на початку лютого 1561 р.
Між 1581 і 1584 роками рукопис опинився в іншого індіанця з Сололи, Франсиско Діаса Шебута (теж належав до Шахілів, але до іншої лінії роду), продовжив його до 1604 року, а потім перебував у францисканців.
До ранньоколоніальних часів відноситься досить велика кількість складених індіанцями документів, що містять історичні перекази, так званих “титуло” і “пробансас”. Вони переслідували досить утилітарні цілі: довести знатність тих чи інших осіб та їх право на певні привілеї (що постійно скорочувались), які іспанці надавали так званим “касікам”, або обґрунтувати права певних індіанських родів та громад на ті чи інші землі. При цьому, в якості обґрунтування вони містили, як правило, більш-менш докладний виклад історичних сказань. До таких пам’яток, що походили з Гірської Гватемали, можна віднести “Титуло владик Тотонікапан”, “Титуло К’ойой”, “Титуло Ніхаіб”, “Титуло ах-попа Віціціль Цунуна”, “Титуло індіанців із Санта-Клара-ла-Лагуна” , “Титуло владик Сакапула”, “Титуло Тамуб”, “Документи Шпанцай із Текпан-Гватемали”, “Титуло Чахома”.
Однак, “Літопис”, особливо його перша частина, дуже відрізняється від звичайних “титуло” і “пробансас”. З його змісту випливає, що документ зовсім не призначався колоніальній владі. Його адресат – діти автора, до яких зі словами “О діти мої!” він звертається 51 раз. Мету своєї праці автор неодноразово і досить чітко формулює в самому творі: “І ви не забувайте розповіді про наших старійшин, про наших предків” (§5), “Не заради похвал самим собі нехай не припиняться ці слова, але тільки щоб запам’ятати і не забути нічого, що ми пройшли в численних місцевостях “(§20), “ми не повинні забувати слова цих владик” (§29). Автор прагне не до особистих вигод, його завдання шляхетне і піднесене – збереження історичної пам’яті свого народу. Місця, де він визначає, навіщо написав свою працю, більш за все схожі на знамениті слова Геродота, з яких починається сучасне європейське історичне знання: “Щоб минулі події з часом не прийшли в забуття і великі і подиву гідні діяння як еллінів, так і варварів не залишилися в безвісті”.
“Літопис” чітко поділяється на дві частини: недатовану (§§1-100) і датовану (з §101).
Датована частина безсумнівно заснована на якихось письмових джерелах: усна традиція нездатна утримати в пам’яті 86 абсолютно коректних, наступних в правильному порядку дат. Практично не викликає сумнівів, що нащадок царського роду какчикелів мав у своєму розпорядженні згадувані в “Пополь-Вух” “письмена [tz’ib] – так вони називалися, – якими вони писали все, що містилося в їх історії” . Про книги в індіанців Гватемали повідомляють Б. де Лас-Касас і Ф. А. де Фуентес-і-Гусман. Останній, зокрема пише, що “у них не було браку в писарях, які, використовуючи знання зображень, залишали як історики для пам’яті найславніші справи їхніх сеньйорів і капітанів” . Не цілком зрозумілим є характер записів у доколумбових книгах індіанців Гватемали: В. Шульц і слідом за ним Р. В. Кинжалов вважали, що це були тексти, виконані ієрогліфічною писемністю майя . Однак, в Гірській Гватемалі не виявлено пам’ятників ієрогліфічної писемності майя (за винятком привозної кераміки). Як встановлено Д. Стюартом, С. Хаустон і Дж. Робертсоном, ця писемність склалася і функціонувала на базі мови східночоланської групи (близької до колоніальної ч’ольті), і запис за її допомогою текстів на мовах гірських майя досить проблематичний. Нарешті, у народів, серед яких була відома ієрогліфічна писемність (чоль і майя Юкатана), спостерігається велика ступінь схожості в назвах днів двадцятиденного “місяця”, що відносяться, ймовірно, саме до писемної традиції; водночас, у кіче-какчикель вони сильно відрізняються. Можна припустити, що писемне джерело, яким користувався автор “Літопису”, було піктографічним (рисунковим) кодексом, подібним історичним, історико-генеалогічним та історико-картографічним кодексам астеків (таким як “Кодекс Коломбіна”, “Кодекс Тлателолько”, “Кодекс Моктесума” , “Кодекс Ботуріні”, “Кодекс Гарсія Гранадос”, “Ліенсо де Сакатепек”, “Ліенсо де Куаукечолан”) і міштеків (“Кодекс Бодлі”, “Кодекс Неттолл”, “Кодекс Селден”). При цьому малюнковий запис служив свого роду “опорним сигналом”, що потребував доповнення усною традицією. Досить імовірно, що у випадку подій кінця XV – початку XVI століть автор “Літопису” користувався свідченнями очевидців, що, ймовірно, і додає особливу виразність оповіданню про війну з кіче (§§89-93) і “потрясіння” в Ішімче (§§ 99-103). Датовану частину “Літопису какчикелів” відомий гватемальський письменник Мануель Галич доволі обґрунтовано характеризує як “детально точну, справді історичну, правдиву розповідь про бурхливі перипетії життя какчикелів аж до самої конкісти” .
Недатована частина “Літопису какчикелів” є типовим зразком традиційної легендарної історії. Її композиція, відзначена всіма рисами, властивими фольклорним пам`яткам: повторами, нелінійним викладом послідовності подій, – до того ж ускладнена деякими обставинами політичного характеру. Справа в тому, що рід Шахіла, який панував в суспільстві какчикелів напередодні Конкісти і до якого належав автор хроніки, як випливає з параграфу 21, не входив в первісне ядро какчикелів, що складалося з родоплемінних груп К’ек’акуч, Бак’ахол і Сібакіхай. З іншого боку, значення вказаного потрійного об’єднання залишалося доволі великим, щоб просто опустити його легендарну традицію, замінивши традицією Шахілів. Тому в “Літописі” співіснують традиція К’о-Шахіл / К’о-Бакіл, з одного боку, (§§ 2, 3 частина II, 10 частина I, 30, 36, 43) і К’ек’акуч-Бак’ахолія-Сібакіхай, з іншого (§§ 3 частина I, 10 частина II, 21, 22, 26, 29, 39, 40).
Крім того, гегемонія Шахілів до 1493 р. ґрунтувалася на союзі з іншими родоплемінними угрупованнями “чужинців” – соцілямі і тукуче (про встановлення панування союзників розповідає § 36). Однак, в 1493 р. тукуче зі зброєю в руках виступили проти Шахілів (див. §§ 98-103), внаслідок чого все позитивне, про яке розповідалося в історичних переказах, було по можливості викинуто, і ті епізоди з їх участю, малозрозумілі і незрозумілі (§§35-37, 43).
Нарешті, серед самих Шахілів родина, що правила в період Конкісти, прийшла до влади не раніше другої половини XIV ст. в результаті перевороту, підтриманого владикою Тепевом (§§ 55-56). Відповідно, всі відомості про історію какчикелів між легендарним першопредком К’ак’’авіцем і першим правителем з цієї сім’ї Кай-Нохом були видалені. Оцінюючи “Літопис какчикелів” в цілому, один з кращих знавців літератури гватемальських індіанців Монро Едмонсон пише: “За своїм стилем, змістом і задумом вона дуже відрізняється від “титуло”, і має скоріше характер літопису або родового (а пізніше особистого) щоденника… “Літопис” являє собою справжню хроніку, незрівнянно більш історичну, ніж яке-небудь інше з джерел. З одного боку, він відбиває явний інтерес до хронології, ретельно датуючи всі події з 1493 року, а з іншого, його автори мають певний хист в наданні характеристик і в веденні оповідання, що вельми збагачує їх повідомлення… Він являє собою гарну історію і в деяких місцях навіть хорошу літературу, і як спогади про занепад і падіння другого какчикельського (царського) роду, записані одним з його принців … досягає також певного драматизму як особистий документ… Вона безпосередньо вводить нас в сплетіння родової політики і маси осіб, місцевостей, сімей, божеств, днів і титулів, вже відомих нам з інших документів. Тільки коли ми зрозуміємо цю атмосферу, ми зможемо з ясністю побачити те, що становить головну драму “Літопису”, так як його центральна тема майже нічим не прикрита: заміну какчикельського царського роду Соцілей честолюбними політиками Шахіла, які, у свою чергу, розділені і зведені до нікчемності тими ж ревнощами родів, – фатальна слабкість родової системи перед обличчям потужної влади іспанських держави і церкви. “Літопис” закінчується розповіддю про спадкоємців до того гордих родів, що мали данниками пів-гватемальського нагір’я, зайнятими спорами про спадкоємство посади сільського старости або радника в іспанській адміністрації свого селища” .
Пам’ятка неодноразово публікувалася в перекладах європейськими мовами, зокрема, французькою мовою – Ш. Е. Брассер де Бурбур, 1856 р., Ж. Рейно, 1928 р. (не опублікований), іспанською мовою – Х. Гаваррете, 1873-1874 рр. (з неопублікованого французького перекладу Ш. Е. Брассер де Бурбур); К. Х. А. Вільякортой, 1934 р.; М. А. Астуріасом і Х. М. Гонсалесом де Мендосой, 1937 р. (с французького перекладу Ж. Рейно); С. Н. Телетором, 1946 р. (частковий); А. Ресіносом, 1950 р. (неодноразово перевидавався); С. Оцоєм, 1999; англійською мовою – Дж. Г. Брінтон, 1885 р. (неодноразово перевидавався); А. Ресіносом і Д. Гетцом, 1953 р. (перевиданий в 1974 р.); Дж. М. Максвеллом і Р. М. Хіллом; російською мовою – В. Талахом, 2009-2013 рр.
Літ.: Талах В. Н., Куприенко С. А. Америка первоначальная. Источники по истории майя, науа (астеков) и инков. — Киев, 2013.

Literatura maya

Literatura maya by A.Skromnitsky