Купрієнко С.А. ІСТОРІОГРАФІЯ СУСПІЛЬНО-ГОСПОДАРСЬКОГО УСТРОЮ ІМПЕРІЇ ІНКІВ

Купрієнко С.А. ІСТОРІОГРАФІЯ СУСПІЛЬНО-ГОСПОДАРСЬКОГО УСТРОЮ ІМПЕРІЇ ІНКІВ
Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка

THE HISTORIOGRAPHY OF A SOCIAL AND ECONOMIC SYSTEM OF INKA EMPIRE.
Kupriienko S. A.,
National Taras Shevchenko University of Kiev

Анотація.
Статтю присвячено історіографії суспільно-господарського устрою імперії інків. Проаналізовано праці закордонних, радянських, російських та українських істориків. Виокремлені питання, що потребують подальших досліджень.
Ключові слова: Історіографія, Імперія інків, Перу, Південна Америка, суспільно-господарський устрій.

Abstract.
The article is devoted a social and economic system of Inka empire. Works by a foreign, soviet, Russian and Ukrainian historians are analysed. Selected questions which need subsequent researches.

Питання суспільно-господарського устрою є, без сумніву, одним із найважливіших у будь-яких історичних дослідженнях. Проблеми віднесення суспільства до того чи іншого етапу розвитку та їх розв’язання мають принциповий характер, оскільки дають змогу пояснювати події певним чином, і від зміни поглядів залежить значною мірою і зміна логіки самих досліджень та зроблених за їхніми результатами висновків. У контексті цього є важливим вирішення питання суспільно-господарського устрою імперії інків, що діяли на теренах південноамериканського Перу в XV – на початку XVI ст.
Тож метою пропонованної статті є історіографічний аналіз поглядів на цю проблему у закордонній та вітчизняній історіографії.
Насамперед необхідно зазначити, що після того, як у 1826 році Перу отримало незалежность від іспанського панування, ця країна стала об’єктом пильної уваги європейської науки. У першій половині та в середині XIX ст. Перу відвідали відомі мандрівники та вчені – А. Гумбольт (1769 – 1859), І.Я. Чуді (1818 – 1889), А. д’Орбіньї (1802–1857), Е.Дж. Скуайер (1821 – 1888), Е. Міддендорф (1830 – 1908) та інші. Складені ними детальні описи найбільших археологічних пам’яток зберігають своє значення і до нині [1, 12].
Однак, наукове вивчення інкської історії розпочав в XIX столітті В.Х. Прескотт (1796 – 1859), котрий видав у Нью-Йорку в 1847 році «Історію завоювання Перу» [2, 319; 3]. В книзі було підібрано велику кількість раніше невідомих документів з іспанських архівів. Уже в ній висловлювалася думка про присутність соціалістичних початків в інкській суспільно-державній системі [3], та як таку, що була вельми патріархальною без слідів соціальної нерівності. Ця ідея була підтримана й розвинена кількома німецькими і французькими істориками кінця XIX – початку XX ст. [1, 74].
Після Прескотта великий вклад у дослідження історії інків зробив іспанський вчений Маркос Хіменес де ла Еспада (1831 – 1898), засновник Географічного Товариства в Мадриді та член іспанської Історичної Академії, що займався популяризацією історії інків та видав рукописи мандрівників і хроністів XVI–XVII століть: Педро де Сьєси де Леона, Хуана де Бетансоса, Фернандо де Сантільяни, Санта Крус Пачакуті та Бернабе Кобо [4, 6]. У той же час працювали над проблемами історії інків англійський вчений Клементс Роберт Маркхем (1830 – 1916), що був президентом Королівського Географічного Товариства й розробив першу класифікацію джерел з історії інків, та перуанець Мануель Гонсалєс де ла Роса (1841 – 1912), який, користуючись архівами Старого Світу, видав численні документи та хроніки авторів: Джованні Анелло Оліви, Тіту Кусі Юпанкі, Крістобаля де Моліни з Куско, Бернабе Кобо та ін [4, 6].
Проте загалом варто зазначити, що в 20-х роках XX ст. продовжували існувати проблеми у вивченні історії інкського суспільства. Так, іспанські архівні документи залишалися в масі своїй невідомими, інкські археологічні пам’ятники – не розкопаними, а відомості про доінкське минуле Перу – незначними. Тому дослідники того часу у своїх висновках цілком залежали від матеріалів хронік і це неминуче призводило до помилок, тому що нерозуміння багатьох традицій андського суспільства європейцями спричиняло викривлення картини життя інків. У тому ж напрямку роботи з тими самими джерелами, хроніками та особистими міркуваннями працювали на початку XX ст. Орасіо Уртеага («Інкська Імперія: що вміщує історію про айлью та сім’ю інків» (1931)), Ромуло Кунео Відаль («Історія війн останніх перуанскьих Інків проти іспанської влади» (1925)). Та надихнув на з’ясування реальної історії інків перуанський журналіст та соціальний філософ Хосе Карлос Маріатегі (1894 – 1930), який зазначив, що «в цивілізації інків нас більш за все цікавить не те, що загинуло, а те, що залишилось жити» [1, 49], та «в імперії інків, цьому суспільстві землеробських осілих общин, найбільше нас цікавить їх економічна організація» [5, 55], хоча він і вважав помилково, що суспільство інків було комуністичним [5, 43]. Однак саме його заслуга в тому, що він зацікавився існуванням андської общини «айлью» всередині великої імперії інків, а також довів, що ця форма соціальної організації відноситься до найстаріших традицій індіанців та існувала задовго до інків.
20-30-ті роки XX ст. були відзначені тим, що академічні диспути навколо питання соціалістичного чи комуністичного суспільного устрою інків велись між болівійським соціологом Хосе Антоніо Арсе (1904 – 1955) та французьським економістом Луї Боденом (1887–1964). Останній у своїй книзі «Соціалістична імперія інків», що була опублікована в Парижі в 1928 році, найбільш повно й послідовно спробував внести ясність у питання про відношення давньоперуанского суспільства до соціалістичного ладу [6; 7]. Пізніше цей ідеалізованій підхід продовжували відстоювати перуанський історик та антрополог Луїс Едуардо Валькарсель (1891 – 1987) та болівийський письменник, етнограф і знаток історії Хесус Лара (1904 – 1980) [1, 74]. Валькарсель у 30-х роках XX ст. запропонував нове бачення: звірити дані хронік з археологічними даними. Однак загалом «соціалістична ідея» почала поступово зникати із серйозних робіт в 1940-і роки.
Ще одна проблема у вивченні історії прадавніх культур Південної Америки пов’язана з етнічними процесами. На початку 40-х років XX століття один з найбільших фахівців з культури Тавантінсуйю (так інки називали свою державу) Джон Хоуленд Роу (1918–2004) виявив у долині Куско й у прилягаючій до неї з півночі долині Урубамби нову культуру, що існувала тут за кілька століть до інків. Ця культура одержала назву кільке, й від неї, поза сумнівом, багато запозичили інки, хоча походження цієї культури все ще залишається неясним [6]. Безсумнівний інтерес у цьому зв’язку представляє спроба поєднати окремі синхронні зміни в культурно-етнічній карті Нового Світу із впливом глобальних коливань клімату. У Центральних Андах навіть незначні зміни температури й зволоженості здатні вивести з рівноваги господарську систему. Племена, що втрачали в такі періоди стада худоби або врожай починали тіснити сусідів у пошуках підходящих полів і пасовищ, викликаючи довгий ланцюг воєн і навал. Так, експансія культури Уарі (VII – VIII ст.), а потім інків (XV ст.) припадає на той час, коли клімат регіону стає сухішим у зв’язку з природним феноменом Ель Ніньо [6].
До кінця 40-х років XX століття археологи відкрили головні перуано-болівійські культури, що передували інкам. Однак, дослідники погано уявляли, де проходили і як мінялися в часі межі цих культур, чим істотним одні суспільства відрізнялися від інших і, нарешті, яким був їхній етнічний склад.
В 40-х роках велику кількість писемних джерел під назвою «Повідомлення про Інків», які стосувалися соціальної організації інків, видав аргентинський історик і дипломат Роберто Левільє (1886 – 1969) [6].
В 1950-х роках XX ст. до реконструкції суспільства інків була долучена етнологія, коли тексти хронік вже не вважалися цілком правдивими, а містили суб’єктивну інформацію, що потребувала грунтовного аналізу для визначення, які ж повідомлення відносились до дійсно доколумбових, а які – до колоніального часу. Також на ці часи припала діяльність перуанського історика, юриста та димпломата Рауля Поррас Барренечеа (1897 – 1960), що досліджував перуанські хроніки та часи завоювання Перу конкістадором Франсіско Пісарро й у Лімі в 1962 році видав найважливішу свою працю «Хроністи Перу (1528 – 1650)» [4, 7], яка ввела в інкологію відомості про більшість хроністів, що в свою чергу полегшило подальше критичне дослідження писемних джерел.
В 1956 році американський лінгвіст Дж. Грінберг (1915 – 2001) виступив з так званою «амеріндською» гіпотезою й запропонував генетичну класифікацію індіанських мов, згідно з якою не менше половини південноамериканських мов виявилося об’єднаними в одну родину – андо-екваторіальну. Пізніше він відмовився від цієї точки зору на користь неспорідненості андських і екваторіальних мов, бо така схема виявилася краще пов’язязаною з даними археології й палеогеографії [6; 8, 2].
В 50–60-х роках XX ст. група археологів Каліфорнійського университету на чолі з вищезгаданим Дж.Х. Роу створила докладну відносну хронологію ряду районів Перу, заклавши основу для детальних порівнянь давніх культур у часі. Тоді ж у практиці перуанської археології був широко застосований метод радіовуглецевого датування. Тоді ж створюється і національна школа перуанських археологів [1, 13].
З 60-х років XX ст. починається сучасний етап вивчення інкської історії та культури через призму етноісторії. Основні відкриття пов’язані з роботами американського дослідника Т. Зойдеми (1927), який вважав, що корені інкської держави сягають імперій Тіауанако (IV ст. до н.е – XI ст. н.е.) й Уарі (V – XII ст.) або їх найближчих нащадків [1, 53], та першим продемонстрував величезну роль фратріальных структур в організації громади столичного міста Куско, довів міфологічность відомостей, що містяться в хроніках, про ранню історію інків. У його роботах прослідковується (як і в працях інших етноісториків останніх років) заклик до відмови від буквального переносу європейского досвіду на узлові моменти андської історії та «небезпеку прекрученної інтерпретації іншої культури з позицій західного менталітету» [1, 75]. В 1971 році у праці «Бачення переможенних» закликав відмовитись від євроцентризму Натан Вахтель (1935), який, працюючи в Південній Америці, зміг застосувати техніку Леві-Стросса (1908 – 2009) у відношенні далекої, а подекуди й недавньої історії перуанського суспільства на рівні міфів, родових інститутів та структур [9].
Широкомасштабні археологічні й етнографічні дослідження в 70-х роках XX ст. у комбінації з виявленими в перуанських архівах звітами іспанських чиновників про стан справ у провінціях віце-королівства дозволили по-новому подивитися на ряд важливих проблем Центральноандськой цивілізації [6].
Пильна увага приділялася також питанням наступності між інкською цивілізацією й окремими доінкськими культурами (розвиток ротаційної системи залучення до праці селян-общинників, зберігання й передача інформації, територіально-політична організація, формування ідеологічної спільності й імперської інкської культури). Більшість дослідників схиляються до думки, що основи об’єднання Центральних Анд інками були закладені в епоху розквіту культур Уарі, Тіауанако й Мочіка. У цей час були випробувані ті ідеї, на основі яких надалі виникла імперія. Так, американська археолог Марта Б. Андерс (1949-1990), досліджуючи територіальну організацію держави Уарі, дійшла висновку, що ця організація аналогічна інкській концепції «чотирьох суйу» (кечуа Tawantinsuyu – «чотири об’єднаних провінції»). Наявність ротаційної системи залучення до праці селян-общинників у державі Мочіка доведене в ході археологічного дослідження її столиці. Про поступове формування ідеологічної спільності, що охоплює більшу частину населення Центральних Анд, свідчить стандартність в іконографії головного божества в пантеонах уарі, тіауанако й мочіка. Подальше підкріплення фактами тези про наступність розвитку Центральноандських культур пов’язане із проведенням нових археологічних розкопок. Особливо актуально це відносно соціально-господарських інститутів [6].
Одним з найважливіших напрямків закордонної історіографії є дослідження історії культури інків. Активній розробці були піддані різні сторони інкського суспільства: економічна організація, соціальна структура, територіально-політичної організація, адміністративна система, методи експлуатації, релігія і т.д. Успіхи, досягнуті у вирішенні багатьох проблем, пов’язані з іменами таких великих дослідників як Дж.В. Мурра (1916 – 2006; справжнє ім’я Ісак Ліпшиц – американець походженням з Одеси), М.Б. Андерс, Т.Н. Д’Алтрой (1950), М. Ростворовські де Дієс Кансеко (1915), Т. Зойдема, Г. Ертон (1946), А. Демарест, П. Дювіоль і інші [10, 188]. Дж. Мурра вивчав економічну організацію інків, у тому числі храмове господарство. Йому належить ряд узагальнюючих робіт про господарство й політичні відносини в Тауантінсуйю. В 70-х роках XX століття Дж. Мурра першим запропонував уважати основною формою продуктообміну в Андах так званий «вертикальний контроль», який забезпечував общинам доступ до різноманітних екологічних ніш з їх специфічними ресурсами, й це потребувало розсіянної, а не концентрованної, звичної для європейців – форми поселення [1, 54]. Цю ідею надалі розвив один із провідних спеціалістів з політекономії давнього Перу Т. Д’Алтрой, що довів перевагу вертикальних зв’язків в інкському суспільстві як в організації держави, так і в ідеології й економіці [6; 10]. Він також, проводячи з 1977 року археологічні розкопки найбільшого в Новому Світі складського комплексу в долині Верхнє Мантаро (Перу), що налічував близько 2700 будівель, висловив припущення про існування в державі інків двох майже незалежних рівнів державних доходів: продуктового (складувався і споживався в межах провінції) та предметів роскоші (складувалися та споживалися в столичному Куско) [10, 187-206].
Т. Д’Алтрой вивчав і методи експлуатації, характерні для Тавантінсуйу. На його думку, у взаєминах рядових трудівників із привілейованими верствами панував принцип «асиметричних взаємовигідних актів дарування», який припускає первісне вилучення державою землі й інших ресурсів з наступним їхнім поверненням безпосереднім виробникам за умови, що останні більшу частину свого часу повинні тепер працювати на державу. Держава ж бере на себе ритуальне керівництво діяльністю працівників і гарантує її безумовний успіх [10, 189].
Ряд досліджень присвячено соціальній структурі інків (М. Ростворовскі де Дієс Кансеко) і його політичній організації (Дж. Мурра, М. Андерс, Дж. Шербонді й ін.). Так, Дж. Шербонді й П. Дювіоль піддали аналізу управління на верхніх щабелях ієрархії інків. Отримані висновки не підтвердили колишнє уявлення про главу інкської держави як про одноособового владику. Існували певні інституційні обмеження влади правителя [6]. Перуанський етноісторик Марія Ростворовські вказувала на виваженість підходу до розуміння суспільства інків, бо «значення інкської історії в її власних андських витоках, а не в класичних європейських підходах» [1, 76]. Ряд перуанських істориків оцінювали інкське суспільство з позицій патріархального рабства або рабовласницької деспотії на зразок стародавніх Єгипту або Китаю (К. Нуньєс Анавітарте й Е. Чой). З іншої точки зору, інкська держава розглядалася як феодальна або як така, що була на початковій стадії розвитку феодалізму (Х. Тімборн, Г. Валькарсель), чи навіть сеньоріальним військовим ієрархізованим режимом (Х. де ла Ріва Агуеро). Остання точка зору найбільш повно розкрита в работах сучасних істориків К. Ласо та Х. Торда, які вважають, що основний закон андської общини базувався на принципах коллективізму та трудової повинності, а це виключало використання рабської праці [1, 74].
З 80-х років XX століття серед закордонних дослідників посилюється інтерес до конкретного вивчення окремих провінцій у складі інкської держави і їх взаємин із центром (Т. Д’Алтрой, С. Томка, С. Ромірез-Хортон і ін.). Це дозволило суттєво доповнити картину організації управління на провінційному рівні й уточнити систему відносин усередині привілейованих верств інкського суспільства [6; 10].
Характерним явищем для історичної науки за кордоном стає публікація численних збірників статей, об’єднаних загальною проблематикою досліджень. До найбільш значимих серед них належать збірник «Інкська й астекська держави в 1400–1800 роках», «Етноісторія інків», «Андська археологія», «Економіка доісторичних Центральних Анд», «Соціальна й економічна організація в доісторичних Андах» і деякі інші [6].
Радянська та російська історіографія історії імперії інків істотно менша й хронологічно охоплює порівняно невеликий відрізок часу – останні десятиліття XX століття. Однак, більшість проблем, що перебувають у центрі уваги амеріндологів, тією чи іншою мірою розробляються російськими істориками, внесок яких у вирішення цих проблем досить значний. Серед найбільш значимих праць середини 70-х років XX століття слід зазначити монографії «Община в Перу» І.К. Самаркіної та «Інки-Кечуа» Ю.А. Зубрицького (1923 – 2007). Певний вплив на оцінку характеру інкського суспільства на різних етапах його існування виявив формаційний підхід, що панував у той період. Дискусії про формаційну приналежність перуанського й подібних з ним прадавніх суспільств виявилися не занадто плідні й, у цілому, лад інкської держави визначався як незавершенний рабовласницький, однак суспільство з однієї сторони – як рабовласницька деспотія подібно до суспільств Стародавнього Сходу (Ю.А. Зубрицький) [1, 75; 6], а з іншого – як комуністичне з домінуванням андської общини айлью, процес поневолення якої ще не завершився на момент приходу іспанців у Перу [11, 213]. Одностайно радянські історики вказували на те, що в інкському суспільстві йшов активний розпад інститутів первіснообщинного ладу, а саме воно мало классовий характер. В.А. Кузьміщев (1925 – 1988) вважав, що в інків «не було рабства у звичайному розумінні цього історичного явища, тобто індивідуального рабства, в положенні коллективного раба опинилася сама родова община» [1, 75].
Інший підхід пропонується в монографії Ю.Е. Бєрьозкіна «Инки. Исторический опыт империи» (1991). Основою для реконструкції інкського суспільства слугувала теорія термодинамічної ентропії в праці «Енергія та Структура: Теорія Соціальної Влади» (1975) американського антрополога Річарда Ньюболда Адамса (1924), коли соціальна влада базується на першому та другому законах термодинаміки, а отже і на контролі над енергетичними процессами, й власне інкська держава визначається як імперія. Виходячи із цього, Ю.Е. Бєрьозкін аналізує й доінкську історію Андской області, і різні аспекти організації власне інкського суспільства (економіку, соціальну структуру, систему керування, ідеологію). Він вважає, що типологічно інки належать до стародавнього світу… як цивілізація бронзового віку… з чіткими станово-класовими бар’єрами» [1, 75; 12]. Запропонована реконструкція є на цей час найбільш повною й систематизованою, однак страждає певним модернізмом та заполітизованістю (виділення аспекту «тоталітарності» інкської держави) [11, 213], що особливо помітно проявляється в порівнянні з так званими «імперіями» XX століття [6; 12]. В 2003 році російський вчений В.Л. Снєсарєв охарактеризував державну систему інків як військово-теократичну деспотію с домішками соціалізму [13, 518].
У вітчизняній історіографії, на жаль, досі не має жодних праць з історії інків, так само як і з доколумбової історії цілого континенту – Південної Америки, окрім навчального посібника «Історія цивілізацій Доколумбової Америки», виданного професором Рубелєм В.А. у Києві в 2005 році, де інкам присвячено окремий змістовний розділ [2].
Розглянувши дослідження закордонних, радянських та вітчизняних вчених щодо суспільно-політичного устрою імперії інків можна зробити висновок про те, що в їхніх працях знайшли відображення основні напрями становлення й утвердження інкської державності, вироблення й удосконалення господарських механізмів, пошук оптимальної моделі управління суспільними процессами. Основна увага дослідників звернута на суспільні та господарські інститути, їх взаємозв’язки, а також проведено ретельний аналіз із залученням даних етнології, лінгвістики, соціології та інших наук. При цьому, на сучасному етапі досліджень, дані письмових джерел колоніальної епохи порівнюються з даними археологічних розкопок. Однак, слід зазначити, що у більшості таких наукових праць загалом дослідники-археологи недостатньо спираються на писемні джерела, що породжує теоретизування, не підкріплене фактами, а дослідники писемних джерел недостатньо враховують археологічні факти, що не дозволяє отримати точну та об’єктивну картину інкскього суспільства, а висновки таких праць викликають сумніви.
Аналізуючи праці вчених із зазначенної проблематики, не важко встановити їхню посилену зацікавленність соціально-політичними процесами інкської держави та теоретичними міркуваннями з приводу державного ладу, імперських можливостей інків тощо. Натомість менш дослідженим залишається стан справ в інкських провінціях, діяльність їх місцевого населення, як воно структурувалося, управлялося, які були його взаємини з центральною владою. Разом з тим, треба зазначити, що в наявних працях недостатньо з’ясовано, якою була структура інкського суспільства й господарського устрою та які причини становлення саме такого устрою. Більшої уваги потребує з’ясування особливостей розвитку окремих провінцій і регіонів у складі імперії. З огляду на це, можемо сказати, що потреба в подальшому комплексному вивченні суспільно-господарського устрою інків існує.

Література
1. История Перу с древнейших времен до конца XX века / Отв. ред. С.А. Созина, И.И. Янчук. – Москва: Наука, 2000. – 476 с.
2. Рубель В.А. Історія цивілізацій Доколумбової Америки. – Київ: Либідь, 2005. – 504 с.
3. Prescott W.H. History of the conquest of Peru with a preliminary view of the civilization of the Incas: In 2 v. – New York: R. Bentley, 1847. – V. I (517 p.) – II (566 p.).
4. Hampe M.T. Sumaria bibliografía sobre los Cronistas del Perú (1945-1985) // Boletín de la Biblioteca Nacional. – Lima. – 1985. – № 93-94. – P. 5-57.
5. Хосе Л.М. Семь очерков истолкования перуанской действительности. – Москва: Изд-во иностр. лит-ры, 1963. – 423 с.
6. Зубарев В.Г., Тюрин Е.А., Бутовский А.Ю. История древней Центральной и Южной Америки. – Тульский государственный педагогический университет им Л.Н. Толстого // http://tsput.ru/res/hist/history/index.html.
7. Боден Л. Инки: Быт. Культура. Религия: Пер. с англ. Е.Б. Межевитинова. – Москва: Центрполиграф, 2004. – 255 с.
8. Greenberg, Joseph H., Ruhlen, Merritt. An Amerind Etymological Dictionary. – Stanford, 2007 // http://www.merrittruhlen.com/files/AED5.pdf.
9. Wachtel N. La Vision des vaincus. Les Indiens du Pérou devant la Conquête espagnole. 1530-1570. – Paris: Gallimard, 1971. – 395 p.
10. Terence N.D., Timothy K.E. Staple Finance, Wealth Finance, and Storage in the Inka Political Economy // Current Anthropology. – V. 26. – № 2. – 1985. – Р. 187-206.
11. Schelchkov A. Los estudios latinoamericanos en Rusia (y en la URSS) // Revista Europea de Estudios Latinoamericanos y del Caribe. – Abril de 2002. – № 72. – Р. 205-220.
12. Березкин Ю.Е. Инки. Исторический опыт империи. – Ленинград: Наука, 1991. – 232 с.
13. Снесарев В.Л. Конкистадоры. Историческая хроника XVI века // История Латинской Америки. – Москва: Альтернатива-Евролинц, 2003. – С. 405-545.