Прудивус С. В. Рух декабристів в Російській імперії

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Росії, Історія Нового часу, рух декабристів.

 

ПЛАН

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

     РОЗДІЛ І. ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ.……………..4

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ……….12

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….20

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….…………21

ВСТУП

«Це була дивовижна молодь. Такого кола людей талановитих, чистих, розвинених, розумних і самовідданих я не зустрічав… Молоді люди, налякані жахливою дійсністю, залишали все і йшли шукати виходу. Вони жертвували всім, до чого прагнуть інші, – суспільним становищем, багатством, усім, що давалїм традиційне життя», – так говорили про декабристів не тільки                  О. Герцен, але й сотні відомих їх сучасників та нащадків. Ними захоплюються і сьогодні. Для багатьох вони стали зразком, оскільки прагнули втілити в життя мрії багатьох людей того часу: повалити самодержавство й скасувати кріпосне право. На довгі роки ці завдання стали актуальними лозунгами визвольного руху.

Декабристи свої повстанням показали наступним поколінням, що без участі народних мас перемога над царизмом неможлива, що народ може втілити споконвічні свої мрії тільки шляхом активної боротьби за них.

Саме тому проблеми декабристського руху в Росії і Україні були є і будуть актуальними та вивчатимуться і обговорюватимуться не тільки істориками-науковцями, але й серед студентів та учнів.

Автор даної роботи розкриваючи питання декабристського руху в Україні, перш за все намагатиметься проаналізувати соціально-економічне та політичне становище у тогочасній Росії та тій частині України, яка входила до складу Росії. Це, на думку автора, допоможе зрозуміти причини декабристського руху та ідеї, за які вони боролись.

Щодо декабристського руху в Україні, то слід зазначити, що це стало можливим завдяки наявності передових, прогресивних ідей серед населення нашої країни у той час. Це зайвий раз переконує нас у тому, яке важливе значення мало для нашого суспільства це дворянське постання. Про це також свідчить той відгомін, який воно викликало в суспільстві. Декабристами захоплювався Т.Г. Шевченко, який особисто був знайомий з ними і у своїх творах яскраво змальовував образ благородного революціонера-патріота, який прагнув визволити Росію і її народи від деспотизму і рабства.

РОЗДІЛ І.

ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ .

Визвольний рух проти самодержавства й кріпосни­цтва в Росії, як і безумовно в частині України, яка входила до складу Росії, мав глибокі історичні корені й зумовлювався економічними, соціальними, політичними й культурними факторами суспільного життя. Він став найяскравішим показником розкладу й кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін і утвердження нових явищ буржуазного розвитку.

Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумо­вив об’єктивну необхідність революційної ломки фео­дально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порів­няно з феодальним способу виробництва — капіталіс­тичного.

Капіталістичний спосіб виробництва і буржуазні ви­робничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися й міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд з кріпосною мануфактурою в промисловості виникала й успішно конкурувала капіталістична фабрика, устатко­вана машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов най­маний робітник.

В промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.

В першій чверті ХІХ ст. прискорювався розвиток про­мисловості.   Якщо у 1804 р.   в   кріпосній   Росії   діяло 2423 промислових підприємства, то в 1825 р. чисельність їх досягла 5261[1]. Машинобудівний завод в Петербурзі протягом  1815—1825 рр. випустив   11  парових   машин для  пароплавів  вітчизняного  виробництва[2].   Кількість підприємств на Україні зросла з 355  (1813 р.)  до 649 (1825 р.)[3].

Розвиток промисловості обумовив і зростання чисель­ності робітників у Росії — з 95202 (1804 р.) до 210568 (1825 р.). Серед робітників поступово збільшувалась кількість вільнонайманих: якщо у 1804 р. їх було 48% від загальної кількості, то в 1825 р. — 54%. Кріпосні й вільнонаймані робітники жили в злиднях, нестерпних житлових умовах, піддавалися жорстокій експлуатації з боку підприємців та адміністрації фабрик і заводів. Вони були частиною пригнобленого класу і мало чим відрізнялися від селян-кріпаків.

Поряд з промисловістю розвивалася торгівля. Яр­марки, базари, постійна торгівля в містах сприяли кон­солідації всеросійського ринку. Кількісно і якісно збіль­шувався загальний обіг товарів у внутрішній торгівлі. Експорт товарів за кордон та імпорт протягом 1800— 1825 рр. зросли майже в 4 рази[4]. Одночасно в Росії на­роджувався й міцнів клас промислової і торговельної буржуазії.

Товарно-грошові   відносини   проникали в панщинне сільське господарство й спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продаж. Щоб збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували щоденну панщину, тяжку урочну систему, переводили їх на місячину, відрізали в них родючіші землі. Безправних селян-кріпаків помі­щики продавали, міняли як речі або худобу, знущалися над їх людською гідністю, карали, засилали в Сибір.

Під час Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії від­стояв незалежність батьківщини і розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта.

Селяни-кріпаки вважали себе справжніми рятівника­ми Росії, визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства.

Війна 1812 року загострила суперечності в суспільстві Росії, в першу чергу між селянами й поміщиками, класом пригноблених і гнобителів. Самодержавство й кріпосни­цтво зазнавали осуду не лише селянства, а й передових людей з дворян.

Однак царський уряд відстоював права і привілеї по­міщиків, що залишалися вірною опорою самодержав­ства. Після Вітчизняної війни 1812 р. кріпосницький гніт в Росії посилився: збільшувалася норма панщини й чис­ленних повинностей, зберігалася жорстока поміщицька сваволя, темнота і політична безправність селян, запро­ваджувалися військові поселення з їх каторжним режи­мом і нечуваним визиском, ще важчою стала військова служба для солдатів.

Політика царизму спрямовувалась на те, щоб три­мати трудящих у темряві неписьменності й покорі, про­повідуваній церквою. Царським мані­фестом від 24 жовтня 1807 р. міністерство народної освіти перетворювалось у міністерство духовних справ і народної освіти. Система освіти будувалась в інтересах дво­рянства, для якого засновувались університети, ліцеї, гімназії, повітові училища. Лише заможна частина селян і міщан мала змогу віддавати своїх дітей у початкові (парафіяльні) школи, мережа яких була надзвичайно обмежена.

Щоб не допустити в учбових закладах поширення революційних ідей, царський уряд заохочував викла­дання наук в дусі релігії, пропагував містицизм, пере­слідував прогресивних професорів, забороняв викладан­ня природного права, філософії та інших наук, запро­ваджував поліцейський нагляд за студентами й учнями гімназій, вимагав від них регулярного відвідування церкви і т. п.

Передова суспільна думка зазнавала переслідування царського уряду. За вільнодумні вірші поетів О. С. Пуш­кіна і А. Міцкевича було відправлено на заслання. Заборонялись навіть помірковані масонські ложі. Від чиновників підпискою вимагали не брати участі в таємних товариствах. В  Петербурзі, Москві, Харкові та  інших містах створювались так звані біблейські товариства на чолі  з  відвертими   реакціонерами,    які   проповідували ідеалізм, релігію, містику, насаджували офіційну ідео­логію самодержавства.

З кожним роком кріпосне рабство в Росії та Україні набирало все потворніших і жорстокіших форм.

Щоб скоротити витрати на утримання великої армії, царський уряд з 1816 р. шляхом жорстокого примусу і насильства запроваджував військові поселення, куди пе­реведено понад півмільйона державних селян (375 тис. дворів).

Військові поселення насаджувалися по країні, охо­пивши Могильовську, Новгородську, Харківську, Катери­нославську, Херсонську, Київську, Подільську губернії. В самодержавно-кріпосницькій Росії вони стали особливою формою військової організації, коли селяни-чоловіки і їх діти-хлопчики перетворювалися в спадкових солдатів, а військова муштра в них поєднувалася з за­няттям сільським господарством і промислами. Суворій регламентації піддавалось все життя родин військових поселенців. Це був чи не найтяжчий вид кріпосної екс­плуатації селян в Росії за всю її історію. Режим вій­ськових поселень витав жахливим привидом над усім селянством, загострював класові суперечності та викли­кав загальне невдоволення в країні[5].

Особливо жорстоко й запопадливо запроваджував військові поселення царський міністр О. А. Аракчеев, якого ненавидів увесь народ Росії.

Головною причиною, що спонукала дворянських революціонерів до активної боротьби, було складне і напружене внутрішнє становище в Росії.

Передові люди Росії не мирилися з нестерпним ста­новищем. Гостра критика кріпосництва й деспотизму самодержавства містилася в прокламації «До преобра-жениів» (1820 р.). Царя в ній названо «розбійником». Але особливо гостро піддано осудові гноблення селян поміщиками.

Передові люди Росії шукали шляхів для корінного перетворення суспільства і насамперед — знищення ненависного кріпосництва й самодержавного деспотизму. І на цьому сходилися люди радикальних і поміркованих поглядів.

Нестерпні умови життя і безправність спричинилися до посилення селянського антифеодального руху в Росії.

В 1801 —1825 рр. в Росії відбувся 651 активний ви­ступ селян-кріпаків проти поміщиків. Особливо тривалі й вперті були хвилювання селян за останнє десятиріччя (1816—1825 рр.), які охопили 42 губернії[6]. Вони створювали певні елементи революційної ситуації в країні, сприятливі умови для виникнення й діяльності таємних товариств дворянських революціонерів.

Виступи селян проти своїх гнобителів — поміщиків були стихійними й локальними, але вони наростали, створювали реальну загрозу панівному класові.

Антифеодальний рух на Дону (Катеринославська гу­бернія і війська Донського земля) в 1818—1820 рр. охопив 256 сіл і 45 тис. селян, які прагнули будь-що здобути собі волю. В с. Мартинівці, де зібралось близько 20 тис. повстанців з 60 сіл, вони утворили своє управління — «Громадську канцелярію». Повстанці обрали собі керівників і вирішили «уперто стояти, щоб бути пов­ністю вільними»[7].

На Правобережній Україні в 1813—1835 рр. відбу­вався селянський рух під проводом Устима Кармалюка. В ньому брали участь 20 тис. селян, які вчинили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, а також на двори купців, лихварів, царських урядовців, сільських глитаїв. Після придушєгіня цього руху 138 селян було віддано до суду й покарано[8].

Державні селяни (серед них колишні козаки) від­мовлялися ставати військовими поселенцями. У 1817 р. проти переведення у військові поселенці повстали бузькі козаки в Херсонській губернії. Повстання очолював учас­ник Вітчизняної війни 1812 р., відставний капітан Барвінський. Три полки царських військ, озброєних артиле­рією, придушували це повстання. Повстанням було охоплене і Новгородське військове поселення.

Значного розмаху набуло повстання військових посе­ленців на Україні в Чугуївському і Таганрозькому улан­ських полкух (1819 р.). На його придушення царський уряд послав значне військо. Було арештовано понад 2000 повстанців, з яких віддано до суду 350 чоловік. За­суджено до смертної кари, заміненої побиттям шпіцру­тенами, 275 повстанців[9]. Нелюдську жорстокість проя­вив сатрап О. А. Аракчеев, який особисто керував розправою над повстанцями.

В першій чверті XIX ст. помітного розмаху набуває рух робітників і селян, приписаних до заводів і фабрик. Протягом 1800—1825 рр. відбулося близько 70 заво­рушень. Серед гірничо-заводських робітників Уралу протягом 1820—1825 рр. мало місце 10 великих виступів проти утисків адміністрації, які охопили 14 заводів. Іноді в таких виступах брало участь по кілька тисяч робітників одночасно. На Україні у 1809—1822 рр. робітники Луганського ливарного заводу вели боротьбу проти тяжкої експлуатації та утисків. За поліпшення умов життя боролися робітники фабрик і заводів Петербурзь­кого, Московського та інших промислових районів Росії.

Посилювався визвольний рух серед солдатів росій­ської армії, яка тисячами ниток була зв’язана з експлуа­тованими масами народу.

16—18 жовтня 1820 р. в Петербурзі відбувся виступ солдатів Семенівського гвардійського піхотного полку проти жорстокого режиму військової служби. Семенівці брали участь у визвольному поході в Європу 1813— 1814 рр. Поширювалися прокламації, звернені до солда­тів Преображенського полку (кінець жовтня 1820 р.) і до військ гвардії (грудень 1820 р.), де містився прямий заклик до повстання проти самодержавства й кріпосни­цтва. Відважні солдати Семеніьського гвардійського піхотного полку, покарані засланням на службу у від­далені гарнізони, рознесли ідеї боротьби за свободу по всій російській армії, яка виявилася ненадійною опорою самодержавства.

Багато офіцерів-семенівців співчували виступові сол­датів, серед них члени «Союзу благоденства»: С. І. Муравйов-Апостол, М. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін та ін.

У 1816—1825 рр. відбулося 15 солдатських завору­шень, спрямованих проти утисків і жорстокої муштри в царській армії. Виступи солдатів відбувалися в Охот-ському, Катеринославському, Саратовському, Фінляндському, Камчатському та інших полкух[10]. Вони породжували упевненість дворянських революціонерів, що і армію можна використати для боротьби проти самодержавства.

Передові сили Росії вже мали можливість скористатися у своїй діяльності багатими революційними традиціями, що походили від Великої Французької буржуазної революції 1789—1794 рр.

Вітчизняна війна 1812 р. збудила народи Росії, вия­вила їх стійкість, героїзм, патріотизм, глибоку віру з неминучість перемін в суспільному житті країни. Пере­дові офіцери-дворяни, які вели на бій з ворогом солдатів-селян, замислювалися над їх тяжким становищем.

Визвольний похід російської армії в Європу (1813— 1815 рр.) показав офіцерам і солдатам новий світ, віч-на-віч звів їх з позитивними наслідками Французької буржуазної революції 1789—1794 рр. Франція вже давно не знала кріпацтва й розвивалася як буржуазна країна. Сприйняття цих ідей допомагало їх політичному розвиткові, усвідомленню необхідності боротьби за революційне перетворення сус­пільного ладу Росії.

Передові офіцери сприймали визвольні ідеї, револю­ційні надбання народу Франції — громадянські свободи, конституційні права. «У багатьох, — писав декабрист А. Є. Розен, — з’явилася думка про можливість передати рідній країні кращі з благих перетворень…»[11].

Один з найвидатніших дворянських революціонерів С. І. Муравйов-Алюстол дав глибоку характеристику причин, які спонукали передових людей до рішучої бо­ротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визво­лила Європу від іга Наполеона; її наслідки, запрова­дження представницького правління в деяких державах: політичні твори, що безперервно з’являлися в цю епоху і жадібно читалися молоддю; дух часу, що зрештою при­вернув уми до спостереження законів внутрішнього влаштування держав — ось джерела революційних ду­мок у Росії»[12].

Міжнародні події сприяли поширенню революційних настроїв серед передових людей Росії. У 1820—1821 рр. Європа палала у вогні повстань і революцій. В січні— березні 1820 р. перемогла військова революція в Іспанії, На  чолі  повстанців стояли  полковники  Рафаель дель Рієго і Антоніо Квірога.  Іспанський король змушений був підписати маніфест про скликання кортесів (парла­менту) і відновлення конституції 1812 р. В Неаполітан­ському королівстві революція відбулася в липні 1820 р. її підготувало   таємне   товариство карбонаріїв на чолі з генералом Гульєльмо Непе. Король мусив погодитися на введення конституції, але водночас звернувся по до-1 помогу до реакційного Священного союзу, який послав війська в Неаполь для придушення революції. В серпні—вересні   1820 р.   відбулося   переможне   повстання в Португалії й проголошена конституція. В лютому 1821 р. вибухнуло визвольне повстання в Греції, яке очолив керівник таємного товариства «Феліке Гетерія» Олександрі Іпсіланті[13].   Майже   одночасно   почалося   повстання в П’ємонті (Італія), де військові проголосили конституцію, що обмежувала абсолютизм.

Революційні події в Іспанії, Португалії, Італії та інших країнах Європи справляли певний позитивний вплив на розвиток антимонархічних і антикріпосницьких настроїв у Росії.

Економічні,   соціальні   й   політичні   умови сприяли народженню   визвольного   руху  в   Росії,   біля   колиски якого  стояли  дворянські  революціонери,   майбутні  декабристи.

РОЗДІЛ ІІ.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ.

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, пере­важили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в’язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Го­ловною катівнею слідства над декабристами стала Петропавлівська фортеця з її похмурими казематами[14].

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Члена­ми комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад’ютант О. І. Чернишов, директор поштового департа­менту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу гене­рал-ад’ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад’ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов[15]. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них спра­ведливості й законності щодо революціонерів-декабристів? Звичайно, ні.

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного де­кабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зі­знання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кож­ного ув’язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Сперанського (декабристи висували його кандидатом у Тим­часове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства[16]. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.

До смертної кари засуджено п’ятьох найактивніших діячів руху і повстання декабристів: П. І. Пестеля, К. Ф. Рилєєва, С. I. Муравйова-Апостола, М. П. Бестужева-Рюміна і П. Г. Каховського[17]. Решту декабристів поділено на 11 розрядів й засуджено на каторгу, заслан­ня і поселення в Сибір, розжалування в солдати тощо. Більшість їх були позбавлені дворянства, нагород і чи­нів, здобутих тривалою службою в армії та участю у війнах[18].

В ніч на 13 липня 1826 р. в Петропавлівській фортеці царський уряд здійснив свій злочин — п’ятьох декабри­стів було повішено. Реакція торжествувала, влаштову­вала «очисні» молебни в Петербурзі й Москві. А в цей час під вартою відправляли до Сибіру борців, що сміливо й безстрашно підняли руку на самодержавство й крі­посництво.

За рішенням спеціальних слідчих комісій понад 3 тис. солдатів Московського піхотного полку, Гвардійського морського екіпажу і Гренадерського полку, які зі зброєю в руках вийшли на Петровську площу, було відправлено в діючу армію Кавказького корпусу. Найактивніших солдатів-декабристів покарано шпіцрутенами й заслано в Сибір на каторгу[19].

Для розгляду справ учасників повстання Чернігів­ського піхотного полку в м. Могильові 18 січня 1826 р. створено спеціальну військово-судову комісію під голо­вуванням командира 3-ї піхотної дивізії генерал-майора І. О. Набокова. Тут розбиралися справи офіцерів Черні­гівського піхотного полку, а з 1 лютого по ЗО березня 1826 р. відбувався військовий суд і винесено суворий вирок 16 офіцерам, причетним до повстання[20]. Потім цей вирок 10 липня 1826 р. розглядався аудиторіатським департаментом військового міністерства. Штабс-капіта­на В. М. Соловйова, поручика І. І. Сухінова і прапор­щика О. Є. Мозалевського засуджено на смерть; загиб­лих поручиків О. Д. Кузьміна і М. О. Щепилла, прапорщика І. І. Муравйова-Апостола Виключено зі списків, на їх могилах заборонено ставити пам’ятники; підпору­чика А. А. Бистрицького позбавлено чинів і дворянства, заслано в Сибір на каторжні роботи; штабс-капітана К. К. Маєвського, поручиків В. М. Петіна і В. О. Сизиневського, підпоручика А. С. Войниловича позбавлено чинів і дворянства, переведено в рядові й відправлено в далекі гарнізони; підпоручиків В. М. Рибаковського і В. Я. Кондирева, прапорщиків О. П. Мещерського, Є. І. Апостола-Кегича і А. Д. Белелюбського посаджено на півроку до фортеці, а потім призначено на військову службу. Цар, затверджуючи вирок, замінив Соловйову, Сухінову і Мозаленському смертну кару довічною ка­торгою[21].

18 лютого 1826 р. в Білій Церкві створено військово-судову комісію під головуванням командира 2-ї бригади 12-ї піхотної дивізії генерал-майора М. М. Антропова для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офі­церами, які брали участь у повстанні на Україні. З Чер­нігівського піхотного полку 121 засуджено до тяжкого фізичного покарання шпіцрутенами, каторжними робо­тами і переводом у Кавказький корпус. 805 солдатів та унтер-офіцерів цього полку відправлено у військові час­тини на Кавказ без попередньої екзекуції[22].

Білоцерківська військово-судова комісія ретельно розглянула справи 177 солдатів та унтер-офіцерів інших полків, у тому числі ПО колишніх гвардійців Семенівського піхотного полку. Всі вони були визнані учасника­ми руху декабристів і покарані. Особливо суворого по­карання зазнали солдати-семенівці, з якими зустрічалися С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін і яких згодом залучили до участі в таємному товаристві. Вони служили в Саратовському, Тамбовському, Пензенському, Троїцькому піхотних, 15-му і 16-му Єгерських полках. Багатьох з них жорстоко покарано шпіцрутенами і тих, хто залишився живими, відправлено на службу в Кавказький корпус[23]. Солдатів Саратовського піхотного полку, серед яких вів пропаганду М. М. Спиридов, також покарано шпіцрутенами і відправлено на службу в Кав­казький корпус[24].

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм на­магався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в май­бутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців ви­звольного руху в Росії.

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визволь­ного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші мо­менти цього досвіду:

Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержав­ства і скасування кріпосного права, що сприяло б роз­виткові капіталізму й нових суспільних відносин.

Визнання безумовно необхідним елементом револю­ційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організо­ваності й цілеспрямованості у початковий період визвольного руху.

Усвідомлення необхідності проведення соціальної ре­волюції в інтересах всього народу.

Проголошення вперше б історії Росії лозунга рес­публіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.

Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.

Спроба здійснення революційного перевороту не шля­хом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних на­родних представників.

Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в не­рівній боротьбі проти старого ладу.

Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху.

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі на­родних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції[25].

Декабристи не спиралися в своїй діяльності на про­гресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здат­ний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише формувалась і не була спроможною під­тримати дворянських революціонерів.

Дворянські революціонери, керуючи політичним ру­хом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, ца­ристськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, під­готувати з них свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.

Орієнтація декабристів лише на військове повстан­ня — хибна тактика, що не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця тактика існу­вала й відповідала умовам того часу[26].

Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в се­редовище панівного класу — поміщиків і царизму.

Наявність в ідеології й тактиці дворянських револю­ціонерів істотної долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства як привілейова­ної касти, спричинилася до нерішучості, схильності до компромісів, пасивності перших борців за свободу.

Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони заради інтересів народу, зокрема се­лянства, знехтували власними привілеями й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс, породжений умова­ми кріпосної епохи.

Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже напевне знаючи наперед чи відчуваю­чи приреченість своєї благородної справи на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством від­бувся й означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією героїчною сутичкою револю­ціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике полум’я російської революції.

Головну слабкість повстання декабристів О. І. Герцен справедливо вбачав у тому, що «народ залишився байдужим глядачем 14 грудня[27]. Щодо цього не могло бути якихось ілюзій: декабристи не готували народ до революції, а лише військовими силами здійснити її не змогли. У відриві від сил народу полягала трагедія дво­рянських революціонерів. Але невелика частина народу Росії — кілька тисяч солдатів — все ж підтримала де­кабристів збройною рукою.

Важко переоцінити значення десятирічної діяльності ,гємних товариств дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства. Грім гармат на ІІетровській площі в Петербурзі та на засніжених полях України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали піонерами.

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушую­чи будь-які прояви опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні декабристами, не загину­ли. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового покоління борців за свободу. І серед цих борців пер­шим став О. І. Герцен, на долю якого випало здійснення зв’язку двох поколінь — дворянських революціонерів і революційних демократів.

Ще юнаками О. І. Герцен і М. П. Огарьов на Воробйових горах в Москві заприсяглися продовжувати поча­ту декабристами боротьбу, пожертвувати життям задля великої справи визволення Росії.

Подвиг декабристів укарбувався у вічність. Дворян­ські революціонери зайняли належне місце у визволь­ному русі Росії як його фундатори і перші самовіддані борці.

Збройні повстання декабристів у Петербурзі і на Україні — найяскравіша сторінка історії дворянського періоду визвольного руху в Росії. Революціонери, підго­тувавши план військового перевороту й програму корін­них соціально-економічних та політичних перетворень в суспільстві, зробили спробу практично здійснити свої наміри.

Трагічним був фінал десятирічної напруженої діяль­ності декабристських організацій в Росії. Але справа декабристів не загинула. Вони збудили до активної бо­ротьби нові покоління революціонерів.

---