Прудивус С. В. Діяльність К. Меттерніха

Прудивус С. В. Діяльність К. Меттерніха

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Нового часу, Історія Австрії.

 

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….……3

Розділ І. Початок  політичної кар’єри К. Меттерніха…………………………5

  Розділ ІІ. Дипломатична діяльність К. Меттерніха на посаді міністра закордонних справ та канцлера………………………………………….……….8

Розділ ІІІ. Внутрішня політика  канцлера К.Меттерніха………………….13

Висновки………………………………………………………………….……..…16

Список використаних джерел та літератури……………………………..…….17

Вступ

Історія Австрійської імперії в першій половині ХІХ століття була насиченою доленосними подіями, як і європейська історія взагалі. На цей хронологічний відрізок припадають і війни з Наполеоном, і повоєнне врегулювання міжнародних відносин, і національне відродження слов’янських народів, а також «весна народів». Австрію цього періоду в історіографії називають «Австрія Меттерніха», вказуючи на високу політичну вагу канцлера як при габсбургському престолі, так і у сій Європі. Щоб висвітлити історію Австрійської імперії першої половини ХІХ століття, не можливо розглянути без контексту діяльності К. Меттерніха, в чому й полягає актуальність теми нашого дослідження.

Мета нашого дослідження  – проаналізувати діяльність князя К. Меттерніха на службі у Габсбургів та визначити його роль в історії Австрії.

Завдання нашого дослідження:

¨     дослідити діяльність К. Меттерніха як дипломата на початку політичної кар’єри ;

¨     визначити внесок К. Меттерніха у віденську систему міжнародних відносин першої половини ХІХ століття;

¨     окреслити основні питання австрійської зовнішньої політики у 20- 40-х роках ХІХ століття;

¨     проаналізувати головні засади внутрішньої політики К. Меттерніха на посаді канцлера.

Історики приділяли значну увагу вивченні особи К. Меттерніха. Першою вітчизняною монографією про австрійського канцлера стала праця Х. Г. Раковського, видана у Петербурзі у 1905 році[1].  Також особі Меттерніха  присвячені роботи К. Обермана,[2] Я. Шедіви[3], П. Рахшмира .[4] Окремим блоком можна виділити праці, присвячені міжнародним відносинам першої половини ХІХ століття,  в яких автори торкаються  зовнішньополітичного аспекту діяльності К. Меттерніха. Це дослідження О. Чубарьяна,[5] Л. Зак,[6] О. Орлика[7] та ін. Серед сучасних науковців варто виділити праці Н. С. Папенко[8].  Внутрішня політика канцлера добре висвітлена у монографіях з історії Австрії, зокрема Дж. Тейлора[9] та  Е. Цьольнера.[10]

Розділ І

Початок  політичної кар’єри К. Меттерніха

Початок ХІХ століття виявився особливо важким для країн Центральної Європи, особливо для нещодавно сильної та впливової Австрійської монархії. Початок кінця колись могутньої Священної Римської імперії  поклав  «маленький капрал», як його називали солдати, Наполеон Бонапарт. Його мрії про велич часів Олександра Македонського хвилювала всіх європейських правителів. Саме у таких умовах зійшла зоря графа, а пізніше князя Клеменса Венцеля Лотара фон Меттерніх-Оксенхаузена (1793 – 1859). Сучасники про  нього говорили, що він служив трьом поколінням дому Габсбургів, хоча ніколи не був слугою: імператором Францом він керував,  за Фердинанда – управляв, а Йосифу давав поради.[11]

Клемент Меттерніх був німцем, вихідцем з Райланду.  У 1793 році його батько з двадцятирічним сином переїжджає до Відня. Стрімкий кар’єрний ріст юного графа почався після одруження з внучкою колишнього австрійського канцлера Кауніца.[12] Уже у 1803 році він потрапляє на дипломатичну службу, і в перебуває з австрійським посольством уБерліні.

Саме в  Берліні він намагається брати участь у формуванні антифранцузької коаліції. Його місія полягала у залученні на сторону Відня та Петербургу і Прусії. Проте, як зазначає Я. Шедіви, таємний договір Прусії і Росії в Постдамі в листопаді 1805 року, за яким перша підтримуватиме коаліцію, не був перемогою Меттерніха, а скоріше успіхом російської дипломатії.[13]  Третя антифранцузька коаліція, як ми знаємо, розпалася під ударами наполеонівської армії.  У 1804 році імператор римський, король чеський і угорський Франц ІІ видав едикт, яким проголошувався його новий титул – імператор австрійський. При чому визнавався титул імператора і за Наполеоном.  Проте це не уберегло Європу від військових дій.  Протистояння закінчилося поразкою австро-російських військ під Аустерліцом у грудні 1805 року і підписанням Пресбургського (Братиславського) миру, який поклав край

існуванню Священної Римської імперії. Перебуваючи в Берліні, Меттерніх одразу не зрозумів усіх наслідків договору, і готувався до місії в Петербург. Однак згодом він займає позицію, протилежну офіційній реваншиській, налагоджує контакти з послом Франції у Берліні Лфорестом і запевняє його, а

значить і Наполеона у визнанні французької першості. Бонапарт натякнув Францу І, що волів би бачити Меттерніха послом у Парижі.[14] Мета перебування Меттерніха в Парижі була складною: домогтися пом’якшення умов Портсмутського миру.

Невигідні умови Шенбурнського миру, укладеного з Францією після поразки 1809 року, примушували Меттерніха, який став міністром закордонних справ, шукати вихід. Було досягнуто згоди з імператором Францом, який прагнув повернутися до консервативних порядків і не виступати проти Франції. Таким чином варто було підготувати нові дипломатичні заходи. Ще в кінці листопада 1809 року Меттерніх дізнався, що Наполеон розлучається з Жозефіною і має на меті укласти шлюб з російською великою княжною Анною Павлівною, що означало б зближення Франції з Росією.[15] Щоб цього не допустити, Меттерніх планує видати заміж за Бонапарта Австрійську принцесу Марію Луїзу. Звичайно, зустрівши опір австрійців, він все ж таки переконує скептично настроєного імператора у доцільності такого кроку. Вже у квітні відбулося весілля.

Таким чином, К. Меттерніх вже з перших років своєї політичної діяльності зарекомендував себе як умілого і далекоглядного дипломата. Першим етапом його кар’єри стала боротьба проти наполеонівської Франції.  Завдяки власному хисту Меттерніх домагається унормування відносин з Наполеоном, відкидаючи реваншиську позицію. Важливим кроком, який характеризує князя як далекоглядного політика,  став шлюб Бонапарта з австрійською принцесою Марією Луїзою. Як нагороду за працю Меттерніху надають посаду міністра закордонних справ, на якій він офіційно пробуде до 1821 року та виправдає довір’я імператора.

 

Розділ ІІ

Дипломатична діяльність К. Меттерніха на посаді міністра закордонних справ та канцлера.

Після розгрому Наполеона і підписання Паризького миру 30 червня 1814 року Австрія не була найсильнішою державою Європи. Це чудово розумів Меттерніх, намагаючись будь-яким способом виграти час і затягнути повоєнний конгрес, який намагався негайно скликати  Олександр І.[16] Питання, порушені на віденському конгресі  щодо об’єднання Польщі у королівство з конституцією  непокоїло міністра.  На противагу Росії Меттерніх задумав політичний крок: віддати всі землі Саксонії прусському королю за його переорієнтацію на коаліцію Австрія – Англія. Це робилося таємно від французького екс-міністра закордонних справ Талейрана, щоб знову  не викликати   зближення Франції та Росії. Однак Франція не збиралася підтримувати Російську імперію в Польщі, так як і не планувала передачі Саксонії Прусії.  І хоча даний акт зазнав невдачі, проте стараннями Меттерніха та його англійського колеги Кестльрі  3 січня 1815 року було підписано таємний договір між Францією, Австрією та Англією, спрямований проти Прусії та Росії.  Це було великим успіхом австрійського канцлера, адже Олександр І, дізнавшись від Наполеона, який зайняв Париж 20 березня 1815, поступився Саксонією (тільки незначна її частина була передана Прусії).[17]

Важливим для Австрії було італійське  питання. Як зазначають дослідники, саме італійські території були останньою ланкою колишньої імперської могутності, надавали виходу до Середземного моря, що зберігало Австрію від перетворення на німецьке князівство.[18]  Тому стараннями Меттерніха віденський конгрес закріпив Ломбардію та Венецію за габсбурзьким престолом.

Подальшим актуальним питанням конгресу у Відні були німецькі справи. Росія, як і Австрія, вважали за доцільне закріпити роздробленість Німецьких князівств. Англія тут не відстоювала будь-яких інтересів, а Прусія була досить слабкою. Проект, розроблений Меттерніхом, передбачав створення  «Німецького союзу» – організації, що об’єднувала Австрію, Прусію та 38 інших князівств, власний «німецький сейм», головою якого був австрієць. Не дивно, що більшість  голосів у сеймі належала саме Австрії. Більш чітку структуру союзу Меттерніх вважав за неможливу.[19] Дана система рівноваги сил в Європі дістала назву «система Меттерніха»

Укладення «Священного союзу християнських монархів і народів» Росії, Австрії та Прусії  Меттерніх назвав пустим і дзвінким (він все ще не довіряв Олександру І, боячись помсти за таємний договір у Відні). Проте згодом саме «Священний союз» став дієвим засобом австрійської політики.[20]

Актуальним питанням європейської політики 20-х років стала Іспанська проблема, де ще не був відновлений абсолютизм, скинений революцією. Для організації інтервенції у жовтні 1822 року у Вероні зібрався конгрес «Священного союзу». Меттерніх виступив за французьке вторгнення в Іспанію. Таке ж бачення було і в Олександра І.  Рішення конгресу зводилося до виконання зобов’язань «Священного союзу» у випадках «вооруженного нападения Испании на французскую территорию ; случай объявления его величества короля Испании лишенным трона…; случай формального акта испанского правительства, нарушающие законные наследственные права королевской семьи.»[21] Таким чином Меттерніх відстояв інтересі Австрії в черговий раз.

З початку 20-х років  і аж до Східної (кримської) війни 1853-1856 років європейські держави непокоїло питання впливу на Балкани. Воно пройшло кілька  етапів свого розвитку, кожний з яких торкався Австрії. Першим загостренням східної проблеми стали 1821 – 1822 роки, коли  проти турецького панування повстали греки. Росія традиційно виступила як захисниця інтересів православного населення, щоб посилити свій вплив. Меттерніх не бажав цього, і тому наголошував на принципі легітизму влади. На заваді австрійської  політики невтручання стала Англія, яка проголосила себе захисницею християнського населення Балкан. У 1825 році помер Олександр І, відійшовши перед цим від союзницьких дій з Меттерніхом.

Наступний етап Східного питання принесло Австрії невдачу. Микола І розв’язав у 1827 році війну проти Туреччини. Канцлер Австрії, користуючись поразками царської армії, починає кампанію з формування антиросійської коаліції. З листопада 1828 до липня 1829 року Меттерніх проводить переговори з Францією, Англією, та Прусією. Однак ці держави не сприймають всерйоз Миколу І і не бажають втручатися у російсько-турецькі відносини. Проект Меттерніха видають Петербургу, а разом з тим російські дипломати оприлюднюють у Парижі таємні відносини Меттерніха з бонапартистами. [22]Князь був дискредитований. Війна завершилась створенням Грецької держави. У 1832 році виник турецько-єгипетський конфлікт. Австрія не відгукнулася на заклик Єгипту про допомогу. Меттерніх був стурбований проявами революційного духу в німецьких князівствах та Північній Італії, і тому вимагав від «Союзників» допомоги. Микола І зустрівся з Меттерніхом у м. Міхово Градіце у 1833 році. Між Австрією і Росією була укладена угода про невтручання останньої у турецькі справи в обмін на гарантію її безпеки.[23]

Після розгрому Наполеона у 1814 році Меттерніх виступає головним учасником віденського конгресу. Саме за його проектом створюється «Німецький союз». Завдяки таємній угоді з Англією та Францією вдалося обмежити вплив Росії в Європі, зокрема у польському питанні.  Важливим кроком стало і закріплення Північної Італії за Австрією. Баланс сил в європі після віденського конгресу дістав назву «система Меттерніха».

У 1820 – 1840 роки Австрія була активною учасницею «Священного Союзу» поряд з Прусією та Росією. У східному питанні першої половини ХІХ століття Меттерніх виступав спільно з Олександром І, після смерті якого намагався створити антиросійську коаліцію. Проте найважливішим досягненням стала угода в м. Міхово Градіце у 1833 році, яка гарантувала Австрії безпеку.

 

Розділ ІІІ

Внутрішня політика  канцлера К. Меттерніха

 Сучасники називали К. Меттерніха «Наполеоном дипломатії» за його вплив на європейську політику, і в той же час «Furst Mitternacht» («князь мороку» – гра слів «князь Меттерніх»)[24] за його консервативність та реакційність у внутрішній політиці. Займатися питаннями життя Австрії Меттерніх зміг після 1821 року, коли в нагороду за дипломатичні успіхи він обняв посаду канцлера. Своїм помічником він зробив Гентца, найвідомішого політичного теоретика своєї доби.

Найбільшою проблемою Австрії першої половини ХІХ століття була централізована система управління, яка мала досить розмиті обриси. Будучи насамперед спеціалістом з міжнародних відносин, Меттерніх прагнув надати цій системі чіткості, перейнявши її у Наполеона. Меттерніх планував запровадити в Австрії щось подібне до Державної ради Франції.  Імператор Франц   не розумів доцільності введення такого органу і канцлеру довелося  майже 20 років переконувати монарха. Меттерніх зазначав, що райхсрат, тобто Імператорська рада, не обмежить чи відбере владу імператора, а навпаки формалізує законодавчу функцію[25].  Райхсрат мав утримувати імператора від необдуманих рішень.

Імператорська рада в проекті мала б вирішити проблему бюрократизації. З огляду на поставлену ціль Меттерніх планував її склад. Райхсрат представляла частина старих чиновників для критики; до нього залучалися ерцгерцоги, яких особливо не любив Франц, вони мали б надати легітимності рішенням ради, а також представники місцевих сеймів. Останнє було чи не найрадикальнішим кроком, адже фактично райхсрат ставав Генеральними штатами, хоча в суто дорадчій формі. Варто зазначити, що даний проект був втілений в життя вже після смерті його автора – сейми обирали райсрат з 1861 по 1873 роки.[26]

Як уже зазначалося, Меттерніх притримувався консервативних позицій. Проте «монархія і консерватизм не були історичними союзниками, особливо  в Габсбургзькій імперії».[27] Канцлер знав, що традиційні владні структури збереглися там, де занепала одноосібна влада короля, скажімо як у Англії.  Мабуть цим і можна пояснити той факт, що Меттерніх виявився прибічником відродження автономії земель. Розвиваючи провінції, він передбачав розвиток історичного федералізму. Але, як відомо, сталося не так.

Меттерніх підтримував чеський культурний рух, а також літературне відродження. За його сприяння активно розвивався ілліризм – інтелектуальна течія національного визволення хорватів, що базувалася на ідеї існування наполеонівської Іллірії. За сприяння канцлера у 1830 році побачила світ  книга головного натхненника та ідеолога ілліризму поета Людевіта Гая, присвячена основам “хорватсько-слов’янського” правопису. [28] на цьому власне відродження, на думку  Меттерніха, мало б бути вичерпаним, доки воно не перейшло з літературного у політичний націоналізм.

Далекоглядність у зовнішній політиці протиставляється недалекозорості у внутрішній. Фактично К. Меттерніх пропонував поділити імперію за національною ознакою. Це видно з проекту перебудови імператорської канцелярії. Планувалося ввести окремі департаменти Австрії,  Іллірії,  Богемії поряд з існуючими канцеляріями Угорщини та Трансільванії.

Політика канцлера щодо Угорщини вирізнялася меншою лояльністю. Все тому, що угорська знать очолила національний рух, який був уже далеко не літературний. Право мати власний сейм не задовольняло аристократію, адже його представники були переважно приїждже німецьке населення. У 1830-х роках імператор Франц з огляду на наростання невдоволення, а також провальної фінансової політики, передає управління фінансами богемському банкіру Коловрату, підтримуючи при цьому дружні зв’язки з Меттерніхом.

Політика Меттерніха стосовно релігійних відносин у Австрії була успішнішою, ніж фінансова. Католицизм і надалі вважався головною підвалиною існування монархії. Він надавав законності принципу «влада – це тільки монархія», якого свято дотримувався Меттерніх. І хоча він не зміг домогтися укладення нового конкордату у 1816 році, як вказують дослідники, йосифлянська регламентація Церкви була значно послаблена.[29]

Ні консерватизм, ні ідеологія не змогли зберегти Австрійську імперію від революцій. Про причини революції в Європі, зокрема у Франції в кінці XVIII століття, Меттерніх в своїх «Записках» писав: «Развитие это [технічне] шло слишком быстро, сравнительно развитию рассудка….и потому революция, подготовленная ложными системами, пагубными заблуждениями некоторых знатнейших государей последней половины XVIII столетия, вспыхнула в самой просвещенной стране.»[30]  У  березні 1848 під враженнями від революційних подій в Парижі активізувався рух за представницьку конституцію під проводом Лайоша Кошута  в Угорщині. У Відні також вимагали основного закону західного зразка.  Особливо активними виявилися студенти, які намагалися звернутися безпосередньо до імператора. Коли їм 13 березня відмовили, то натовп атакував приміщення Станового зібрання. Імператор віддав наказ стріляти.[31]

Щоб якось заспокоїти настрої народу, ерцгерцоги Йоганн та Франц запропонували імператору пожертвувати чиєюсь політичною кар’єрою. Нею став канцлер К. Меттерніх. Він застав це рішення, готуючи указ про ліквідацію цензури. У залі пролунали вигуки «Геть Меттерніха!». Канцлер зрозумів політику двору і сам подав у відставку. Вже на наступний день він виїхав зі столиці, а згодом і з Австрії. З Великобританії, де перебував у еміграції, Меттерніх повернувся тільки після зречення Фердинанда у1852 році.  Франц Йосиф І  прислуховувався до порад Меттерніха, проте до активної політики на державних постах його так і не залучав.

Отже, внутрішня політика канцлера К. Меттерніха, на відміну від зовнішньої не була такою вдалою. Його консервативна лінія багато в чому зазнала прорахунків. Намагаючись перетворити монархію у життєздатний організм, Меттерніх підтримував національне відродження слов’янських народів. Він вважав, що це виведе імперію на новий рівень. Проте невдачі у економічній сфері, а також наростання невдоволення етнічною політикою призвели до  вибуху революції у березні 1848 році, яка і поклала край кар’єрі видатного дипломата, творця нової системи повоєнного врегулювання міжнародних відносин в Європі, канцлера Австрійської імперії князя Клеменса Венцеля Лотара фон Меттерніх-Оксенхаузена.

 

Висновки

Князь  Клеменс Венцел Лотар фон Меттерніх-Оксенхаузен  відіграв велику роль в історії Австрії. Саме він, а не імператор, був тим головним політиком, який керував імперією. Найбільших успіхів Меттерніх досяг у зовнішній політиці, це було його покликання і вершина кар’єри. У протистоянні  з Наполеоном, він, тоді ще посол у Берліні та Парижі, зумів домогтися унормування відносин з Францією. Мудрим дипломатичним кроком, на нашу думку, було і укладення дипломатичного шлюбу австрійської принцеси Марії Луїзи з Бонапартом, ініціатором якого був Меттерніх.

Після розгрому Наполеона в 1814 році, Меттерніх головує на Віденському конгресі країн-переможниць та Франції. Йому вдається не тільки домогтися розв’язання актуальних для Австрії німецького та італійського питання і шляхом таємних домовленостей укласти союз проти Росії, але й установити баланс сил у Європі при монархічній формі правління, який дістав назву «система Меттерніха».

У внутрішній політиці канцлер відомий як консерватор, але не реакціоніст. У відносинах з народами, які населяли імперію, він дотримувався принципу розвитку культурного відродження, сподіваючись таким чином оновити імперію. Проте невдачі в економічних заходах і переростання культурних рухів у національно-визвольні призвели до революції 1848 року, яка й усунула Меттерніха від влади.

Таким чином, внесок К. Меттерніха в історію Австрії, насамперед, полягав у встановленні  блискучого становища після віденського конгресу 1814 – 1815 років. Це було кульмінацією діяльності австрійського міністра закордонних справ, за що йому і надали у 1821 році високу посаду канцлера.

 

 

 

Список використаних джерел та літератури

1. История дипломатии. В трех томах. Том 1. Под ред. Потёмкина. – М., 1941 – 1945.
2. Історія Південних та західних слов’ян. / Під. ред.В. І. Яорового. – К.,2003.
3. Меттерних К.В. фон. Записки Меттерниха. Изложение, отрывки // Исторический вестник, 1880. – Т.1. – № 2. с.385.
4. Монархи Европы: судьбы династий / Ред.-сост.Н. В. Попов – М, 1997.
5. Пристер Е. Краткая история Австрии. – М, 1952.
6. Тейлор Дж. А. Габсбурзька монархія 1809- 1918: Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини – Львів, 2002.
7. Хрестоматия по истории Нового времени стран Европы и Америки Книга 2. Международные отношения в 1648-1918 гг. / Сост. Д.В. Кузнецов – Благовещенск, 2010.
8. Цьольнер Е. Історія Австрії – Львів, 2001.
9. Шедивы Я. Меттерних против Наполеона./ Пер. на рус.                                         К. П. Никифоровой – М., 1991