Петровський А. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Австрійській імперії (70-80-і рр. ХVIІІ ст.)

Петровський А. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Австрійській імперії (70-80-і рр. ХVIІІ ст.)

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Нова історія країн Європи та Північної Америки, Історія Австрії, Історія Угорщини.

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Австрійській імперії (70-80-і рр. ХVIІІ ст.)

Київ – 2012.

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП…… ………………………………………………………………3 стор.

РОЗДІЛ І. Реформи Марії Терезії …..……………………………………5 стор.

РОЗДІЛ ІІ . Суть та значення реформ Йосифа ІІ. Політика «йосифінізму»..11 стор.

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..16 стор.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………….18 стор.

 

 

ВСТУП

Після смерті Карла VI 1740 р. у Священній Римській імперії не було спадкоємця престолу за чоловічою лінією. Наступницею імператора стала, за його бажанням, 23-річна донька Марія Терезія. їй одразу довелося вступити у боротьбу проти претендентів на престол (війна за австрійську спадщину)[1]. Незважаючи на скрутне становище, вона зуміла захистити своє право на владу.

Марія Терезія започаткувала в імперії реформи в дусі «освіченого абсолютизму». Слід зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її прагненням захистити своє право на престол. З метою посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках імператриці. Для успішного ведення війни проти суперників здійснено військову реформу, вербування найманців замінено рекрутськими наборами, що дало можливість збільшити армію зі 108 до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків — запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати власні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано Цивільний («Терезіанський кодекс») і Кримінальний («Терезіанська Немезіда») кодекси. Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й відокремлено школу від церкви.

Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780-1790). Він вдався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права провінційних станових зборів, посилено владу губернаторів, яких призначав імператор, урівнено в правах усі області, в судах та адміністраціях введено німецьку мову. Важливими стали реформи церкви. Йосиф прагнув підпорядкувати собі церкву та послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим єпископам; скоротив кількість монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти; церковні школи переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано «Вищій навчальній комісії». Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів («Йосифів законник»), а 1781 р. скасовано особисту залежність селян.

Проведені Иосифом II реформи викликали широкий позиційний рух. Селянською реформою були невдоволені поміщики, особливо угорські. Релігійна реформа спричинила конфлікт із папою та повстання в Бельгії, адміністративні загострили національні протиріччя в імперії. Зрештою, наприкінці свого правління імператор скасував деякі реформи, крім селянської та положення про віротерпимість.

Імператор Йосиф II, як і король Пруссії Фрідріх II та Катерина ІІ в Росії, був одним із представників «освіченого абсолютизму». Він намагався втілити в життя ідеали, які так припали йому до вподоби, але довести все задумане до кінця не зміг.

Далі ми детальніше розглянемо суть реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ, їх значення для Австрійської монархії та суспільства.

 

 

РОЗДІЛ І.

Реформи Марії Терезії.

Реформаторська діяльність імператриці Марії Терезії була зумовлена насамперед невдачами Австрії в двох війнах – війні за австрійську спадщину (1740-1748 рр.) та Семилітній війні (1756-1763 рр.). Військові поразки поглибили економічну кризу всередині держави й ставала очевидною необхідність проведення перетворень.

У перші роки воєнних конфліктів з Пруссією невдовзі, після початку правління Марії Терезії , стало дуже помітно, що Габсбурзька монархія відставала від фінансової та військової могутності Прусської держави, організованої ще за часів великих курфюрстів. Це зумовлювало необхідність проведення реформ, які й розпочали в Австрії під впливом успіхів прусської адміністрації.

– Адміністративна реформа.

Розпочали з адміністративних реформ, які спочатку не мали чіткого плану. Першим кроком в даному напрямку стало те, що в 1742 році питання і справи зовнішньої політики були передані з відання керівників австрійської Надвірної канцелярії до рук новоствореної «Надвірної і державної канцелярії». Значення такої зміни проявилося тоді, коли цей орган очолив граф Кауніц, який володів неабияким дипломатичним хистом. Щоб покращити облік державних і адміністративно-правових грамот і актів, Марія Терезія звеліла заснувати також центральний палацовий, надвірний і державний архіви, організацією яких з 1749 р. займався придворний секретар А. фон Розенталь[2].

– Військова реформа.

Паралельно відбувалася реорганізація командування армією. Управління структурами зосереджували Надвірна військова рада та підвищений до рівня самостійної надвірної служби Генеральний військовий комісаріат. Проблема врегулювання конфліктів між віденськими надвірними службами, угорськими штатами та південно-угорськими сербами була вирішена шляхом створення такого відповідального відомства, як «Надвірна депутація в Банаті, Трансільванії та Іллірії».

В 1748 році було введено новий порядок військового набору. Відтепер набір мав проводитися за особливими мобілізаційними списками в заново створених військових округах. Рекрутська служба ставала по життєвою. Характерно, що рекрутському набору підлягали особи з бідніших прошарків населення. Привілейовані стани (духовенство та дворянство), а також представники інтелігенції та буржуазії не притягувалися до відбування військової повинності. Заможні селяни також могли відкупитися від служби. З перетвореннями в армії солдатів піддавали сильній військовій муштрі, залишалась кара різками. Як і до реформи, офіцерські кадри складалися в основному з дворян з незначною часткою виходців з буржуазії. За наказом Марії Терезії було засновано Військову академію, в якій офіцери проходили відповідну підготовку[3].

– Зміни в судочинстві.

Важливе місце в реформаторській діяльності імператриці займали судові реформи, якими обмежувалося свавілля феодалів по відношенню до селян. Відтепер всі судові функції переходили в руки держави. В 1768 р. було розроблено новий кримінальний та цивільний кодекси. В 1776 р. було оголошено про обмеження застосування смертної кари та відміну судових катувань.

Марія Терезія прагнула досягнути збільшення податкових надходжень для наповнення державної скарбниці. Було видано закон про загальний податок на доходи, від якого не звільнялись навіть дворяни та духовенство. Було проведено загальний перепис населення. Здійснювався статистичний облік земель, худоби та іншого рухомого і нерухомого майна.

В 1775 р. було скасовано численні внутрішні податкові мита, тоді як відповідні платежі в зовнішній торгівлі навпаки було підвищено. Це є підтвердженням протекціоністського курсу в економічній політиці австрійського уряду, який встановлював високі акцизні збори на іноземні промислові вироби і низькі – на імпортну сировину.

Марія Терезія заборонила вивіз деяких видів промислової сировини, використання якої мало велике значення. В той же час було введено податкові канікули терміном до 10 років для нових промислових закладів, щоб цим стимулювати розвиток промисловості. Це свідчить про підтримку урядом нових капіталістичних відносин в країні.

Як найвища установа політичного та фінансового управління в австрійських провінціях (включно з Богемією, але за винятком Угорщини) був створений «Directorium in publicis et cameralibus»[4]. В окремих провінціях цьому «Директоріуму» підпорядковувалися «представництво і палата», як найнижчі установи сюди входили «окружні служби». Назви яких долучалися до назв колишніх богемських структур. Відтепер станові місцеві зібрання (штати) підлягали нагляду з боку окружних служб, тому останні особливо ненавиділа аристократія. Мали місце певні спроби завадити переоблаштуванню, тому Гаугвіц, впевнений у підтримці Марії Терезії, взявся за справу реформ рішуче та енергійно. Для послідовного впровадження заходів судочинство ще напередодні реформеного  періоду було повністю відокремлене від адміністрації через створення Верховного управління юстиції.

Для австрійських та богемських земель ці офіційні установи були спільними, тоді як в Угорщині та Нідерландах було збережено попередні феодальні інституції. В Угорщині Марія Терезія діяла надзвичайно обережно, завжди вдавалася до тих адміністративних та соціально-економічних заходів, які зміцнювали взаємозв’язки з Австрією. У 1776 р. Угорщині було передано адріатичний порт Фіуме(Рієка), щоб вона безпосередньо брала участь в середземноморській торгівлі.

1760 року фінанси були відокремлені від політичного управління й передані у відання Надвірної рахункової палати, а політичне управління – спільної Австрійсько-Богемської Надвірної канцелярії. Так само і в службах окремих провінцій (відтепер «губерній») були проведені відповідні заходи. У другій половині 1761 року було засновано найвищу над усіма надвірними установами (Об’єднаною Надвірною канцелярією, Державною канцелярією, надвірною рахунковою палатою, Верховним судом Надвірною палатою та Надвірною військовою радою) дорадчу колегію, яка мала дбати про координування роботи офіційних установ. Зміни, яких домігся Кауніц, внесли в попередні реформи здебільшого поверхневі коректури, тому через декілька років назріла необхідність у деяких нових модифікаціях, що мали місце в 1765 р. В установленому таким чином вигляді адміністративний апарат Марії Терезії послужив стабільним кістяком австрійської державної системи до революційних хвилювань 1848 року.

– Церковна політика.

В 60-і роки реформи перейшли в церковно-політичну площину, вони вже були наповнені тим духом, який називали «йосифінізм», хоча на той час син Марії Терезії Йосиф ще не брав безпосередньої участі в проектуванні важливих державних перетворень. Же під час реформації та контрреформації часто траплялися конфлікти між церквою та князівською владою окремих провінцій на ґрунті суперечки за впливовість та авторитет у державних справах. У XVIII ст. дали про себе знати також і впливи, які йшли від ідеологічного набутку янсенізму – церковного руху, піднятого і розпаленого вікарним єпископом К. Янсенсом в Іпрі. Йшлося не так про богословське, як про підкреслено державницько-церковне вчення цього напряму. Деякі впливові представники вищих придворних кіл також були янсеністами (зокрема лейб-лікар Марії Терезії та науковий радник Г. ван Звітен, придворний священик Ігнатій  Мюллер та ін.). Значний відгук в Австрії отримали також спрямовані на одержавлення церкви погляди Трірського вікарного єпископа Йоганна фон Гонтгайма, що набуло особливого значення у 1778 р. На офіційну політику щодо церкви впливали різні просвітницькі тенденції. Державний канцлер Кауніц був речником та ініціатором рішучого контролю над церквою з боку державної влади. Заходи з підпорядкування церкви державі насамперед було введено на території Ломбардії, а згодом Австрійсько-Богемська Надвірна канцелярія впровадила їх також і на корінних землях монархії. Розгорнувся наступ проти чернечих інституцій (зокрема введено заборону вступати в ордени до досягнення 24-річного віку), з 1773 року імператриця Марія Терезія приєдналася до кроків, спрямованих проти ордену єзуїтів. Інші розпорядження стосувалися перегляду стосунків австрійського кліру з папською курією, було скасовано звільнення від податків осіб духовного стану.

– Соціальні перетворення.

Все інше, що здійснила Марія Терезія в останні роки життя, крім адміністративних заходів у процесі прилучення новоздобутих Галичини, Буковини та Іннфіртеля (місцевість в Австрії) належить до «соціального законодавства», спрямованого на створення в державі загального добробуту. Це зокрема стосується ініціатив Марії Терезії на користь селянства, шкільної реформи та багатьох заходів фінансової, промислової політики та політики щодо народонаселення. У здійсненні правосуддя Марія Терезія дотримувалася, скоріше консервативних принципів, її порядок карного судочинства (Nemesis Theresiana, 1768 р.) ще передбачав дуже суворі покарання, тортури були скасовані лише в 1776 році завдяки наполегливим зусиллям державного радника Йозефа фон Зонненфельса.

Велика роль в проведенні реформ належала радникам та міністрам імператриці. Марія Терезія ретельно вибирала помічників у державних справах. Її міністри – граф Фрідріх Вільгельм Хаугвіц та князь Венцель Антон Кауніц багато зробили в справі проведення державних реформ. Одним із головних радників імператриці була людина буржуазного походження правознавець і публіцист Йозеф фон Зоннефельс, палкий прихильник ідей Просвітництва, автор правової реформи. Марія Терезія усвідомлювала, що модернізація держави потребує підготовки кваліфікованих кадрів. Розпочалось створення шкіл, де навчання здійснювалося за рахунок держави[5].

Якщо порівнювати реформаторську діяльність Марії Терезії та інших європейських правителів того часу, то стає очевидною наявність спільних тенденцій. Реформи були зумовлені необхідністю зміцнення державного устрою та усунення тих протиріч, які гальмували розвиток держави.

 

 

РОЗДІЛ ІІ.

 Суть та значення реформ Йосифа ІІ. Політика йосифінізму.

Йосиф ІІ, співправитель імперії з 1765 р. та імператор з 1780 по 1790 рр. ще більше посилив централізацію, відібравши останні обмежені функції в станів «спадкових земель», і встановив податки на свій розсуд. З прагматичних міркувань німецька мова стає мовою адміністративного управління, а з 1744 р. в Чехії – мовою освіти. Чеська мова стає все менш вживаною.

Як уже зазначалося, реформи  того типу які носили назву «йосифінізм» здійснювалися ще до вступу Йосифа ІІ на престол. Щонайрізноманітніші духовні течії і традиції зійшлися докупи в Австрії терезіансько-йосифінської доби і разом обумовили своєрідність офіційних державно-політичних понять, що виразно показало себе саме в сфері церковної політики. Потрібно відзначити, що державні діячі освіченого абсолютизму, зокрема правителі Австрії, зовсім не переймалися давніми особливими правами католицької церкви та її інституцій, в першу чергу чернечі ордени здавалися чимось на зразок держави в державі, що ставило їх в конфронтацію з владою.

Із Заходу надходив дух Просвітництва, ідеї Кесне, Монтеск’є, а також Вольтера та енциклопедистів, охоче сприймалися при віденському дворі і в центральних владних структурах. Враховувалося і те, що «новий дух» міг стати небезпечним для монархічно-консервативної державної структури Австрії – Йосиф ІІ ще встиг на схилі життя пережити вибух Французької революції, тому з огляду на її соціальний характер розумів необхідність проведення в державі заходів, які б розрядили загрози виникнення нових ідеологій та наскільки це можливо, змусили їх прислужитися монархії. Уряд не шукав порозуміння з народом чи з делегованими від нього представниками, було обрано шлях проведення реформ «згори». Зверхній та категоричний стиль оголошення розпоряджень і законів перетворював багато з цілком виправданих і вигідних заходів йосифінців у непопулярні[6].

– Церковна політика.

Стрижнем йосифінського законодавства були церковно-політичні заходи та розпорядження. Імператор хоч і був переконаним і побожним католиком в чому переконався і Папа Римський під час свого візиту до Відня у 1782 р. Однак Йосиф  ІІ виступав з позицій віротерпимості й захисту державних інтересів. Патентом про віротерпимість (1781 р.) гарантувалася свобода віросповідання та громадянська рівність християн-некатоликів з католицькою більшістю. Попри певні застереження та обмеження акт про віротерпимість означав початок нової ери в австрійській церковній політиці, що мала сприяти повній рівноправності всіх визнаних церковних громад. Втім уряд з недовірою ставився до окремих сект, які важко було контролювати. Характерно, що законодавство про віротерпимість мало менше спротиву, ніж інші реформи Йосифа ІІ[7].

Євреї хоч і не отримали через окреме розпорядження повного зрівняння в громадянських правах, все ж набули значних прав, в яких їм досі відмовляли — їх допустили до ремесел, промислів, промислової діяльності та здобуття вищої освіти, було скасовано дискримінаційні приписи щодо одягу. Це допомогло значною мірою послабити напруженість в суспільстві, хоча спостерігалися й певні спалахи антисемітизму серед християнського населення.

Закривалися монастирі, зокрема й такі, яким судилося відіграти значну роль в історії австрійської культури. За деякими даними в період з 1782 р. до смерті імператора у 1790 р. було закрито 700 монастирів, а загальна чисельність монахів скоротилась до 36 тис. осіб.[8] Натомість будувалися нові церкви та відкривалися приходи, створювалися комфортні умови для місцевих священиків, які й складали крило прихильників імператора. Не менше суперечок, ніж довкола адміністративних реформ та державних заходів щодо церкви, було довкола соціального законодавства, яке ініціював монарх. Перші кроки в цьому, як уже зазначалося, були зроблені в епоху Марії Терезії. Законодавство Йосифа ІІ принесло користь для селян. У 1781 р. Скасовувалось кріпацтво в тих районах, де воно ще існувало, було здійснено спроби кадастрового реєстру і нового порядку  земельного оподаткування. Саме ці розпорядження дуже добре зарекомендували себе і в широких колах здобули для Йосифа ІІ репутацію народного цісаря.

– Адміністративні перетворення.

У сфері адміністрування прагнули до якомога більшої уніфікації вищих органів влади, в яких кількість бюрократичного апарату потрібно було зменшити, зокрема було скорочено майже в чотири рази кількість членів Державної ради. Особливо чітко тенденції до посилення централізації проявляються в об’єднанні Богемсько-Австрійської Надвірної канцелярії, Надвірної палати та Міністеріальної банківської депутації в Об’єднану Надвірну службу, яку очолював верховний канцлер і якій мало підпорядковуватися все політичне і фінансове управління австрійських земель (включно з Галичиною), тоді як Іллірійську і Трансільванську Надвірну канцелярію він приєднав до Угорської. В адмініструванні провінціями створили щось схоже на спільне внутрішньоавстрійське губернаторство для Штирії, Каринтії та Країни. Так само було об’єднано адміністрації Моравії та Силезії, Галичини і Буковини, а також різні території приморських провінцій. Ці нововведення ще не були повним втіленням програми централізації, що набула більшого завершення при впровадженні системи Гаугвіца й створенні нових провінційних комплексів. Штати як релікти зберігали своє представництво в губерніях двома радниками , міське самоврядування було дуже врізане в своїх правах, за виборами  в магістрати наглядали цісарські виборчі комісари.[9]

Сутність йосифінізму полягала в тому, що монархія мала бути як благодійницькою, так і поліцейською державою. Державній структурі належало за допомогою освіченого правління створити належні умови для добробуту громадян. Для цього слід було дотримуватися порядку, моральності і безпеки, тож обов’язки з нагляду за цим покладалися на засновану в 1749 р. поліцейську комісію. 1782 р. президент Нижньо-Австрійського правління Й. Перген створив дирекції провінційної поліції, чим заклав підвалини для довготривалої організації всієї поліцейської системи.

– Створення ефективного бюрократичного апарату.

Модернізаційні перетворення в австрійській державі 2 пол. XVIII ст. потребували створення стійкої системи державних інституцій задля ефективного управління державою. І саме Йосиф ІІ активно взявся за справу створення дієвого бюрократичного апарату, хоча вже за правління Марії Терезії намітилися суттєві зрушення в даному напрямі. Йосиф II бажав створити разом зі станом добрих  службовців дієвий  інструмент  для  здійснення  державних  реформ: вишколене в університетах, оплачуване державою і тому залежне від неї чиновництво було надійнішим гарантом реформування  держави  та  суспільства в дусі Просвітництва, ніж стара феодальна аристократія, яка, як правило, мала звичку чинити опір новаторству і хизувалася своїми привілеями.

Норми  функціонування  бюрократичного механізму в австрійських адміністративних установах були обнародувані  просвітником Йозефом фон Зонненфельсом у 1781 р. До 1848 р. вони були введені як «канцелярський стиль» викладання на юридичному факультеті. Ряд окремих правил, як, наприклад, встановлення несумісності посад та підробітків чи заборона близьким родичам бути підлеглими і керівниками на тій самій ієрархічній драбині та інші ще більше перетворили австрійську державну службу в суворо нормовану систему[10] Чиновники здобували якісну освіту в університетах, що забезпечувало кваліфікованість нового державного апарату, в якому був зацікавлений монарх з метою зміцнення держави.

– Цензура.

Сам Йосиф ІІ не був прихильником суворих методів цензури, однак таке помірковане ставлення до даного питання призвело до виявлення відвертого вільнодумства. Тому закон від 1781 р. передбачав жорсткий контроль за друком, а особливо за пресою. Цензура не в усіх сферах діяла однаково і вищий клір протестував проти значного поширення антицерковної літератури, прагнучи в цьому скористатися її допомогою.

– Судочинство.

У сфері судочинства йосифінізму належать значні досягнення. Зберігався запроваджений ще за Марії-Терезії поділ правосуддя та адміністрації, поміщицьке патримоніальне судочинство було значно обмежене. Це стосувалося переважно корінних німецьких земель, на інших територіях реформи ще так далеко не сягнули.

У 1787 р. було переглянуто і оновлено укладений ще за Марії Терезії карний кодекс. Смертну кару (незалежно від станової судової практики) Йосиф ІІ скасував, натомість йосифінський закон передбачав тяжкі тюремні, каторжні та тілесні покарання.[11]

Реформи, які проводив Йосиф ІІ, викликали в областях, до традиційно особливого становища яких Марія Терезія ставилася з повагою, опір привілейованих верств, а відтак і ширших кіл населення. Особливо спостерігалася хвиля невдоволення в Угорщині в зв’язку з відмовою імператора коронуватися короною св. Стефана, Йосиф не скликав ні райхстагу, ні зібрання комітатів, і нарешті взагалі скасував комітатський устрій, до того ж офіційною мовою замість латинської запровадив німецьку, що спричинило хвилю невдоволення, навіть виникли наміри в угорської верхівки скинути короля й обрати нового, одна напруження вдалося послабити скасуванням постанов. Заходи Йосифа ІІ хоч і мали значні недоліки та суперечності, все ж носили прогресивний характер і дали чимало позитивних зрушень.

ВИСНОВКИ

Одразу після війни за австрійську спадщину Марія Терезія взялася за справу проведення реформ, покликаних перетворити роз’єднану державу, що знаходилася в стані фінансової кризи в єдиний організм, здатний функціонувати за нових економічних умов при становленні капіталістичних відносин[12]. Реформаторська діяльність охопила практично всі сторони державного життя. Вимушена одразу при вступі на престол вести війну за австрійську спадщину, імператриця стала перед необхідністю проведення військової реформи, яку й було проведено в першу чергу. Паралельно втілювалися зміни в сфері адміністративного управління та фінансів. Законом про загальний податок на прибуток було покладено кінець привілеям дворянства та духовенства й збільшено надходження до державної скарбниці. Адміністративна реформа була спрямована на зміцнення абсолютизму в Австрійській монархії та ліквідацію залишків станової системи.

Певних змін зазнав і стиль правління в державі. Було значною мірою спрощено придворний етикет.

Для Марії Терезії авторитет династії та міцність держави були на першому місці. В Марії Терезії та Франца Стефана Лотарингського було 16 дітей, яких одружували з представниками інших європейських правлячих династій, завдяки чому зміцнювався авторитет Австрії на міжнародній арені.

Їх сини Йосиф ІІ та Леопольд виховувались в дусі ідей Просвітництва, прониклись ідеями раціоналізму й усвідомлювали необхідність служіння державі та працювати для загального блага своїх підданих.

Йосиф ІІ (1741-1790 рр.), який був співправителем Марії, а з 1780 р. самостійно правив країною продовжив реформи матері. Він прагнув перетворити Австрію в організовану, міцну державу, причому імператор розумів необхідність усунення ключових суперечностей, які існували в суспільстві. Саме тому було ліквідовано особисту залежність селян, прийнято едикт про віротерпимість, здійснювалися реформи в сфері права, соціальної політики та охорони здоров’я. Проте прагнення імператора до жорсткої централізації та безкомпромісність призвели до наростання спротиву політиці Йосифа ІІ з боку різних соціальних та національних сил. Леопольд (1790-1792 рр.), який прийшов до влади після смерті Йосифа ІІ в досить неспокійний час змушений був відмінити ряд постанов свого брата й піти на певні поступки в першу чергу в національному питанні. Він коронувався угорською короною св. Стефана, санкціонував деякі угорські закони, посилив станове представництво земель[13].

Реформи, проведені в австрійській монархії в 2 пол. XVIII ст. відомі як політика «освіченого абсолютизму». Основна їх мета полягала в зміцненні позицій правлячих кіл. Перетворення в сфері адміністративно-державного управління доповнювалися реформуванням в соціальній та культурній сферах, армії, унормуванням церковних відносин, закриттям монастирів, які не займалися освітньою, лікарською чи благодійною діяльністю. Особливо вагому роль у дальшому розвитку суспільства відіграла  відміна особистої залежності селян (1781 р.) та урівноправлення церковних конфесій (1782 р.)[14]

Незважаючи на численні недоліки, реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ дали значний поштовх для розвитку держави в порівнянні з 40-ми рр. та сприяли її становленню в умовах стрімкого розвитку капіталістичних відносин.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.

1.Хрестоматия по истории нового времени стран Европы и Америки. Кн. 2. Международные отношения в 1648-1918 рр. Сост. Д. Кузнецов. – Изд. БГПУ, 2010., с. 21-23.

2. Всемирная история. Под ред. Г.Поляка, А. Марковой.  – М.2000.

3. О. Егер. Новая история (Всемирная история, т. 3). – М.,2000., с. 677-682.

4. Монархи Европы. Судьбы династий. Ч.1. – М.,1997., с. 257-260.

5. Ф. Дворнік. Слов’яни в європейській історії та цивілізації.-К.,2000. с. 116-119.

6. Історія Центрально-Східної Європи: Посібник  /За ред. Л.Зашкільняка.- Л., 2001.,с. 242-244.

7. Всемирная история в 24 томах. Т. 15. – М. , 1998., с. 162-165.

8. Вальтрауд Гайндль. Модернізація та теорії модернізації: приклад Габсбурзької бюрократії. / Вальтрауд Гайндль // Україна модерна. – 2000. – №1. – C. 89–100.

9. Е. Цьольнер. Історія Австрії. – Л., 2001., с.303-317, 350-355.