Демещук А. В. Трагедія славного отамана Юхима Божка

Демещук А. В. Трагедія славного отамана Юхима Божка

історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія України 20 ст., козацтво

Трагедія славного отамана Юхима Божка

У грудні 1919 року серед солдатів та козаків деморалізованої та дезорганізованої армії УНР, що була затиснута в «трикутнику смерті», промайнула чутка, що загинув отаман Запорозької Січі Юхим Божко. То була правда… Упав він від підступної кулі отамана Волоха, котрого ненавидів, але з яким опинився врешті-решт в «одному таборі». Волох не хотів терпіти конкурента Божка, до якого завжди відчував взаємну неприязнь… Як Волох, так і Божко до кінця громадянської війни та Українських визвольних змагань стали тими представниками отаманщини, які з відчаю від того, що Петлюра не може врятувати армію та відстояти Україну починали самі організовувати свої армії, свою владу, але не могли згуртуватись, тому й зазнали поразки, хоча боротьба козаків в окремих регіонах тривала ще кілька років, як, наприклад, у Холодному Яру.
Отак-от безславно загинув славний козак, організатор нової Запорозької Січі, який реально відродив серед свого товариства запорозькі традиції, який щиро відчував свій генетичний зв’язок із предками – чернігівськими козаками, який вірив, що на Україні можна відродити козацький лад, який не займався безперспективною словесною романтизацією козацького минулого (чим займались фактично всі основоположники української історії ( М. Грушевський, В. Антонович, М. Костомаров) і просвітяни, інтелігенти, котрі не мали й уявлення, як-то бути козаком на ділі, по-справжньому, а зводили все до тези, що козаки – це просто українці, котрі воювали за Україну в важкі часи, що козацтво – це явище суто українське (при чому досить сумнівної, бо навіть і нині мало хто пробує копнути глибше в цьому питанні)), а займався його відродженням у тяжких умовах громадянської війни на руїнах колишньої Російської імперії. Він хотів відроджувати серед козацьких нащадків не просто «українську національну самосвідомість» та національні почуття, базовані на часто далеких від істини та життя ідеях культурників-просвітян, що здебільшого тільки цитували написане їхніми ж попередниками, а КОЗАЦЬКИЙ ДУХ. Божко всією душею хотів повернути простому народові колишній героїчний дух та світогляд.
Юхим Божко був воістину людиною унікальною… Про нього ще можна дуже багато розказати, але  скажу одне: він хотів бачити Україну зовсім не такою, як всі інші політики та генерали, він став ніби посланцем від минулих козацьких поколінь, і тому його не змогли терпіти  всілякі демагоги, соціалісти, штабісти та націоналісти, які його ким тільки не називали: «національним романтиком», «химерним отаманчиком», «авантюристом», «проповідником психозів», «батьком-маніяком», «не цілком нормальним»… І, мабуть-таки, доля українських земель могла б скластися інакше, якби до Божка прислухались у свій час і підтримали його. Звичайно, були в ті буремні роки на Україні й інші достойні своїх предків отамани (чого варті тільки холодноярські патріоти!), але Божко виявивсяв найяскравішим та найвиразнішим у своїх переконаннях. Тепер пригадаємо, якою була доля цієї воістину славетної людини, про котру, на жаль, нині мало хто знає.

Народився Юхим Божко року 1882 на Чернігівщині, походив він із давнього козацького роду. З дитинства він вбирав у себе красу і силу, героїку й глибину думи, козацької, української пісні. Чував малий Божко від свого діда та старих людей і про славних гетьманів, і про Січ Запорозьку, і про походи козаків. Знав майбутній отаман, що його прадід ще в козацькому полку воював. Знав Юхим, що на Дону й Кубані теж козаки живуть, і шаблі в них гострі, і коні добрі. Тобто з дитинства Божко відав, якої він крові. Хлопчина здобув пристойну освіту в реальному училищі, там він вперше познайомився із працями Д. Яворницького  (пан Дмитро у далекому 1918 році ще дасть Божкові із Катеринославського музею старовинну запорозьку булаву) та А. Кащенка. Із цих книжок він і вивчить досконало запорозькі традиції, порядки і звичаї, всі основи козацького товариства, щоб потім впровадити це все у своєму загоні. Потім Юхим Божко потрапив до російської імператорської армії, де став офіцером інженерних військ. Брав участь Божко у Першій світовій війні, служив  на фронті добре. І от у 1917 році після Лютневої революції в Російській імперії, відбувся крутий поворот долі цього освіченого царського офіцера. Майбутній отаман зрозумів, що скоро з’явиться можливість втілити в життя його найзаповітніші мрії. Божко швидко включився в українську національно-просвітницьку діяльність на фронті.

Ось один із епізодів такої діяльності. Наприкінці травня 1917 року в 32-му Кременчуцькому полку 15-го корпусу 8-ї російської армії промайнула чутка, що в лісі мають відбутися збори вояків-українців. “А на тих зборах має виголосити промову про становище українців у російській армії капітан 30-го Чугуївського полку Божко, – згадував молодший старшина Леонід Токайло. – У призначеному місці, в лісі, зібралося чимало нас, отаких, як я. І тут я вперше почув, хто ми, оті численні малороси, що досі так називали нас… Виявилося, що наша правдива назва українці і що досі ми віддавали своє молоде життя за чужу державу та чужі для нас інтереси.

Капітан Божко промовляв до нас своєю, українською, мовою. Намалював він перед нами історію нашого народу, історію козаччини та гетьманщини, сказав, що настав час і для нашого народу, щоб пред’явити свої права на наше національне життя…» Капітан Божко просвітив багатьох колишніх малоросів … І сам пішов захищати Україну. У січні 1918 року Юхим Божко брав участь в обороні Києва від червоної орди полковника Муравйова, потім із поріділими українськими частинами відступив до Житомира. Під час відступу деморалізовані українські полки ім. Грушевського та Вільної України самоліквідувалося, бійці розбіглись по домівках. Лише по три чоловіки з них приєдналося до гордієнківців, які увійшли до Запорозького загону. Одним із тих, хто поповнив Гордієнківський курінь, виявився Юхим Божко. Курінний Петрів задивився на одягненого в старовинний козацький одяг “без ніякої крикливої чванькуватості” старшину з голеною головою, з якої звисав оселедець. “Так виглядали на малюнку реєстрові козаки в початку XVIII століття”, – згадував курінний. Звертало на себе увагу інтелігентне обличчя нового старшини. Божко зголосився “як фаховий скорострілець” кулемета “Кольт”. У складі 3-го куреня імені кошового Костя Гордієнка кулеметник Божко продовжив невеселі мандри на захід, розмірковуючи над долею України… У той час було підписано Брестський договір, і Центральні держави визнали Українську державу та взяли на себе зобов’язання вигнати з її території більшовиків. Невдовзі разом із німцями перейшли в наступ і українські частини, зокрема й гордієнківці… За місяць Україну було звільнено. До цього приклав свої зусилля і кулеметник-гордієнківець Юхим Божко. Гордієнківці звільняли Лубни, Полтаву, Харків. Червоні зайди тікали…  Ще треба було виставити більшовиків із Криму і забрати у них Чорноморський флот, який базувався у Севастополі. Туди й спрямував групу полковника Петра Болбочана військовий міністр Олександр Жуківський.
До Кримської групи увійшов і Гордієнківський полк. В Олександрівську (нині- Запоріжжя) гордієнківці зустрілись із галицькими січовими стрільцями, що виступали в складі австро-угорських військ. Радості та здивуванню обох сторін не було меж. Юхим Божко в ті дні побував у складі свого загону на Хортиці. Тоді-то в нього і з’явилась остаточно ідея відродити Запорозьку Січ. Потім гордієнківці прошли стежками Івана Сірка в Криму, але вже не для того, щоб воювати з татарами.
Напередодні Великодня 1918 року гордієнківці вже відпочивали в селах Мелітопольщини. У церкву “до сповіді йшло гайдамацтво обов’язково з шаблею, щоби вона теж сповідалася”… Юхим Божко привчив козаків під час служби Божої, під час співів “Вірую” наполовину виймати з піхов шаблі. Спершу це лякало панотця й селянок, а потім почало подобатись. Коли до влади в Києві прийшов Гетьман Павло Скоропадський, гайдамаки Гордієнківського полку захоплення не виявили, бо той не був соціалістом. Гайдамаки вважали, що нова влада не дотримала “старих, демократичних, запорозьких звичаїв” та не пошанувала “спадщини минулого”. Військо прагнуло відродження запорозьких традицій. Коли гордієнківці піднімали чарку-другу, то тільки за Україну, але не за гетьмана. У добу Української Держави підполковник Божко працював в Охороні зaлізничних шляхів України, був начальником охорони залізничного вузла Катеринослав – Синельникове. Але, як видно, козак був невдоволений гетьманом Скоропадським, напевно, й грамотою про федерацію з небільшовицькою Росією. Тож і взяв активну участь у антигетьманському повстанні у листопаді 1918 року. На чолі власного відділу, що складався з сотні піхоти, однієї кулеметної чоти та двох гармат, Божко взяв участь у запеклих боях проти гетьманських військ, попередньо захопивши арсенал, що належав відомству охорони залізниць.
Після перемоги Юхим Божко відійшов на формування на острів Хортицю. Тут і здійснив свою мрію, заснувавши Запорозьку Січ, до якої увійшли кадри Гетьманського загону низових козаків, повстанці Катеринославського коша і місцеві хлібороби…Отже, як ми бачимо, на відміну від більшості інших отаманів, своє військо Божко формував не із всіляких безусих гімназистів, студентів, котрі тільки мріяти вміли, або йшли «у гайдамаки» від безвиході (згадаймо «Гайдамаку» Валеріана Підмогильного), а із місцевих хліборобів – нащадків запорожців, котрі жили на своїй, козацькій землі. Це вже свідчить про якість особового складу Божкового загону. Тепер трохи про порядки і дисципліну у війську Божка. “У Січі діяли запорозькі правила, які Божко вичитав із оповідань Кащенка… – з певним сарказмом розповідав боєць Армії УНР Борис Антоненко-Давидович. – Заборонялися будь які шури-мури з дівчатами; без дозволу “кошового” не можна було хильнути жодної чарки горілки; боязкість вважалася за найтяжчий злочин. За будь-яке порушення запорозького статуту провинному належало одержати певну кількість ударів шомполом, що заміняло історичну кару киями на стародавній Січі… Покараний мав після екзекуції, за старовинним звичаєм, вклонитись на всі сторони й сказати: “Дякую, панове товариство, за науку!” Також Божко дістав від Дмитра Яворницького булаву, а всі укази підписував гусячим пером. Своїм козакам Божко наказав відпустити оселедці та довгі вуса, і одягнув їх в автентичний козацький одяг- опанчі, жупани, кунтуші, папахи зі шликами, шаровари, чоботи. Тобто кошовий отаман хотів бути натуральним, автентичним у всьому, і щоб його козаки виглядали відповідно до назви бойової одиниці.
Щира закоханість Божка і його товариства у козацьке минуле, та їх прагнення його відродити викликало у багатьох військовиків кпини, про що згадувалося ще на початку. Виховані російськими штабами, командири Армії УНР не розуміли практичної цінності козацьких порядків для української народної армії, хоча й називали офіційно, для пафосу своїх бійців козаками. Під іншим кутом розглядав захоплення Божка традиціями козаччини лише  український прем’єр Ісаак Мазепа. “Треба сказати, – писав він, – що Катеринославщина й Херсонщина була в той час невичерпаним джерелом сирого, але доброго бойового козацького матеріалу. Традиції колишніх “Вольностей Війська Запорозького”… збереглися тут у більшій мірі, ніж в інших районах України. А так по широких степах України ходили собі різні, більше чи менше забарвлені козацьким романтизмом повстанські загони під командою Махна і Григор’єва та інших численних отаманів, і не було кому цю розбурхану малосвідому масу збити докупи, підпорядкувавши одному сильному українському проводові”. Якраз за організація народної козацької стихії і взявся Юхим Божко. Він казав, що “нашому дядькові… треба вистригти “оселедця”, дати шлика й шаровари, підперезати червоним поясом, щоб він почував себе лицарем, оборонцем рідної землі; щоб слухався, для авторитету треба показати йому кошову булаву й прапор, а тоді можна воювати за рідну землю”. І це нам ще раз доводить, що Божко не був просто козацьким романтиком, а цілком прагматино підхотив до процесу розбудови українського козацького війська. Але українські штабісти-петлюрівці критикували Запорозьку Січ Божка, вони називали її «химерною організацією», «екзотичною бойовою одиницею».  Та кпини кпинами, а Запорозька Січ воювали досить ефективно та сучасно, з часом навіть скептики почали визнавати, що загін Божка – один із найефективніших в українському війську. Божкові хлопці вибили Махна із Катеринослава, і отаман, довідавшись, що Києву загрожують більшовики, поспішав на поміч українській столиці. Та ось раптом біля Кременчука Божка заарештував без всяких пояснень петлюрівський «фаворит» Омелян Волох, запросивши до себе в штаб. Мабуть хотів приєднати запорожців до свого гайдамацтва силою. Але, коли 11 запорозьких гармат почали стріляти по штабу Волоха, Божка відпустили.
Вийшло так, що сам Петлюра покривав безчинства свого протеже Волоха, котрий був невігласом у військовій справі і навіть санкціонував свавільне самовизначення Волоха командиром Запорозького корпусу, дозволивши навіть арешт досвідченого командира цього корпусу Петра Болбочана і заодно – Юхима Божка. Петра Болбочана і Юхима Божка врятували їхні козаки від розстрілу, котрий реально планували вчинити Волох з Петлюрою. Тобто Головний Отаман фактично розбещував Волоха і сприяв розвиткові отаманщини, розвалу армії УНР. Петлюрі в 1919 році вдалося змінити кадри в українській армії, що дуже погіршило її боєздатність, адже більшість петлюрівських ставлеників були, чесно кажучи, неуками у військовій справі. Отака була насправді кадрова політика в українській армії під час Визвольних змагань. Тому отамани й почали кидати армію УНР, тому й почалась сумнозвісна отаманщина… Згубив віру в петлюрівську армію і Юхим Божко. Він зі своїм козацтвом помандрував на південний захід, до Балти. Звідти запорожці, сформувавши санітарний потяг, рушили до Тирасполя. Потім у Заліщиках було проведено реорганізацію Січі, до її складу ввійшло кілька галицьких військових, які себе добре зарекомендували. У Божковому загоні панувала ідеальна дисципліна, яка трималась не на страху, а на моральному духові. У той час відбулась і одна потішна подія. Більшовицький літак розкидав над козаками агітаційні листівки, хлопці їх ретельно позбирали, на кожному написали відповідь у стилі листа запорожців турецькому султану, а потім галицький літак розкидав ці листівки над позиціями Червоної Армії. У травні 1919р.Запорозька Січ переходить Збруч і наступає у складі української армії на Наддніпрянщині. Там вона разом із січовими стрільцями Є. Коновальця та Волинською групою полковника Всеволода Петріва становить собою хребет українських військ. Козаків у Божковому загоні тоді було трохи більше тисячі, і воювали вони завзято. Та командування скоса поглядало на веселих та бадьорих козаків зі своїм жвавим отаманом, котрого справді побоювалось, хоча той вірно служив Батьківщині. І от у червні 1919р. Петлюра дає наказ усунути Божка від командування. Та козаки боронять свого отамана, і нікому не відомий поручик Добрянський, що мав замінити Божка, повертається із Січі ні з чим. Тоді українське командування починає чинити запорожцям всілякі перешкоди. Коли Божко у серпні раптово атакував Жмеринку, то Тютюнник, що стояв зі своїми бійцями близько від міста, атаки не підтримав, через що Божкове козацтво зазнало великих втрат. 5 серпня виходить наказ розформувати Січ, а її особистий склад влити у групу військ Юрія Тютюнника. Божка підступно заманили у штаб військ УНР, де Тютюнник вистрелив козакові прямо в око! Але той вижив, запорожці відбили свого отамана. Він довго лікувався, в той же час Січ все-таки розформували як єдину структуру.
У жовтні Божко став на ноги. Після того, як його ледь не вбили свої ж, він уже не міг воювати на боці Петлюри. Але все-таки ситуація на фронті була важкою, і Петлюра, як не дивно, дозволяє відновити Січ числом 500 козаків. Але кампанія 1919 року добігала кінця….Страшний тиф викошував українську армію, надії на перемогу не було вже, а Петлюра тікав у Польщу… Тому Божко від безвиході почав шукати долю під червоним прапором, як і практично всі інші отамани…

Він укладає «тріумвірат» із Волохом і Данченком. Але, зрозуміло, той союз був фіктивним і нежиттєздатним від самого початку… Всі троє отаманів один одному не довіряли, а в Божка з Волохом були свої рахунки (згадайте арешт біля Кременчука в січні 1919 року). Тому Волох убиває сплячого Божка в хаті, де вони в ту ніч ночували. Хоча існують й інші версії загибелі запорозького отамана. Офіційною була та версія, що Божка випадково застрелив його джура, що чистив отаманового пістолета. Хоча можливо, що Божко вчинив самогубство, адже його ідеалом було запорозьке козацтво, відродити яке він прагнув, сам отаман був людиною достойною, а боротьба за Україну завела його в глухий кут і ганебне становище. Як би там не було, а марно й безславно загинув славний козак, котрий любив рідну землю і підтримував тісний генетичний зв’язок із предками-козаками, котрий віддавав усі свої сили на благо України, і якого було несправедливо, підступно зацьковано українськими «щирими» патріотами. Тому-то варто згадати цього великого, але несправедливо забутого героя нашої козацької землі!

Вічна пам’ять славному батьку-кошовому Юхиму Божку!

Анатолій Демещук (с)