Демещук А. В. Створення Військового кордону

Демещук А. В. Створення Військового кордону

Демещук Анатолій Вікторович,

історичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка

Рубрика: історія Балкан, історія Хорватії, історія Сербії

 

 «Створення Військового кордону»

 

Зміст:

ВСТУП……………………………………………………………………………………………..3

 

РОЗДІЛ 1. Зародження Військового кордону в ході турецької експансії на Балканах……….5

 

РОЗДІЛ 2. Офіційне становлення й розбудова Військової Крайни……………………………………..9

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………………….15

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………………………….16

 

 

ВСТУП

Історія створення так званого «Військового кордону» (серб. Воjна Краjина, нім. Militärgrenze) – це власне історія масового переселення православного населення (т. зв. «волохів», у більшості – етнічних сербів) із Османської імперії на південне порубіжжя Габсбурзької імперії, а значною мірою – на етнічну хорватську територію. Процес формування та організаційного становлення Військової Крайни тривав загалом від середини 16 до кінця 18 ст. А своє існування як особлива адміністративна одиниця Автро-Угорщини вона припинила в кінці 19 ст. Військовий кордон з часом дещо змінював свою територію, але загалом він займав упродовж століть займав полосу земель від Адріатики до Угорської Воєводини. На цьому Військовому кордоні сформувався особливий тип мілітаризованого слов’янського (змішаного сербо-хорвато-волоського) населення зі специфічною культурою та менталітетом. Цих військових обивателів називали граничарами (нім. Grenzers). Між австрійськими граничарами та російськими козаками можна провести масу паралелей. Дійсно, ці дві порубіжні військові спільноти типологічно були майже тотожні, виконуючи одні й ті ж функції у своїх державах – оборону кордону від Османської імперії та постачання армії дармовою та боєздатною військовою силою. Та й сама історія двох вільних військових спільнот – козаків (як українських, так і російських – донських, яїцьких, гребенських) та грани чарів є дуже схожою (поступове обмеження їх прав державою та остаточне підпорядкування й інтеграція до загального адміністративно-правового устрою).

Фундамент жорстоких сербсько-хорватських протиріч, котрі в 1940-их та 1990-их рр. вилились у криваву бійню з етнічними чистками, лежить саме у формуванні Військової Крайни. Власне у 1992-1995 рр. хорватські серби створили свою державу – Республіку Сербську Крайну. Але вона було знищена хорватською армією в ході операції «Буря»
в 1995 р. Тоді основна маса давнього сербського населення Крайни покинула свої домівки й змушена була тікати до сусідньої Сербії. Таким чином, тематика Військового кордону є досить актуальною з точки зору живучості сербсько-хорватських драматичних протиріч та пошуку їх коріння.
Тепер розглянемо понятійний апарат нашої роботи.
Об’єкт – Військовий кордон як специфічна мілітаризована порубіжна територія на кордоні Габсбурзької та Османської імперій, а також його населення – граничари.

Предмет – зародження й становлення Військової Крайни та її заселення.
Хронологічні межі – кін. 15 – поч. 18 ст. (від перших спроб формування порубіжних оборонних ліній проти турків угорцями до періоду більш-менш стабільного організаційного оформлення Кордону та падінню його оборонної ролі через послаблення Османської імперії).

Мета – охарактеризувати процес створення Військового Кордону, а саме – передумови, зародження, процес заселення й структурної організації.
Робота складається із двох розділів. У першому мова йду про зародження Військового Кордону у 15-16 ст. та перші переселення православного сербсько-волоського населення на порубіжну з Портою територію. У другому розділі характеризується формування й організація Військової Крайни у 17-поч. 18 ст. (населення, адміністративний устрій, політичне становище регіону та відносини із Габсбурзькою владою).

Отже, перейдемо до розгляду цієї драматичної та цікавої сторінки історії Балкан.

 

 

РОЗДІЛ 1. Зародження Військового кордону в ході угорсько-турецького протистояння.

На початку 14 ст. в західній частині Малої Азії постала невелика, та войовнича держава, створена турецьким племенем Османів, котрій судилось стати грозою усієї Європи 14-17 ст. Із 1357 р. турки почали агресію на Балканах (взяття м. Цимпе на п-ові Галліполі). До сер. 15 ст. до Османської імперії ввійшли майже усі (крім Албанії та Угорщини) балканські держави. 1453 р. упав під ударом Мехмеда ІІ Фатига Константинополь. Хрестові походи європейців проти османів 1396 р. та 1444 р. із грохотом провалились. Тому на
кін. 15 ст. фактично єдиною силою, що боролась із турецьким наступом на Захід було Угорське королівство (до поразки на Мохачському полі в 1526 р.). Саме в ході угорсько-турецького християнсько-ісламського протистояння в 15 ст. і зародилось таке визначне явище в історія Балкан (а особливо – Сербії та Хорватії) як Військовий кордон.

На думку українського історика Сергія Леп’явка, Військовий кордон на Балканах був складовою частиною т. зв. Великого Кордону між християнською Європою та мусульманською Османською імперією, до складу якого входили також угорські землі, заселені секеями та землі Війська Запорозького і Війська Донського.[1] Ми цілком погоджуємось із думками цього дослідника, який відносив козаків та країшників-граничарів до типологічно однієї спільноти. Процес втечі християнського насленення із-під османського гніту до Угорщини (та Хорватії як її складової частини) із відповідним формуванням системи прикордонної оборони розпочався саме у 15 ст. Тому розглянемо конкретні прояви цього процесу.

Після захоплення турками Македонії у 1395 сини короля Вукашина Андріяш і Дімітар переселились до Угорщини, де пішли на службу до короля Сигизмунда Люксембурзького. Схожим шляхом пішов і деспот Стефан Лазаревич, котрий був угорським васалом із 1404 року. В Угорщині він отримав у своє правління обширні володіння, які включали в себе і Белград із округою. Окрім вищезгаданих осіб, служити Будапешту йшли й деякі сербські феодали. З ними переселялись и численні придворні й оточення, а також військові загони. Однак збирачі десятини для Риму у своїх записах не відмічали наявності у прикордонні представників інших християн, окрім католиків.[2]

Через кілька років ситуація починаєз мінюватись, і в 1437 р. очевидці свідчать  про присутність у Сремі багатьох переселенців із Рашки й Боснії та про змішані села, де впереселенці живуть разом із католиками. Дещо раніше сербами було населене місто Ковін разом із найближчими селами. Однак через турецькі напади більшість із них у 1439 р. була вимушена тікати вглиб Королівства Угорщини. У 1442 р.  група сербів перейшла Тису і поселилась в Солноці. Потім протягом кількох років нема даних про переміщення крупних груп біженців, однак серб продовжували покидати свої землі поодинці чи групами по кілька людей. У 1453 р. серби розмістились у Вилагошварі. Через десять років король Матяш Корвін наказав спорудити укріплення вздовж берега ріки Сави, починаючи від Белграда, куди з окупованих турками територій почали переселятись серби. Це дійсно можна назвати першим кроком у спорудженні Військового кордону.

У 1462 р. під ударами турків упало м. Яйце в Боснії. Після цього 18 000 сербських родин переселились до Лікської и Крбавської жупаній. Угорський король Матей (Матяш) Корвін надав їм свободу віросповідання та звільнив від податків, але вимагав участі в обороні від турків. На ділянці від узбережжя Адріатики до Яйце правитель Угорщини заснував Сеньську капетанію — фактично першу військово-административную одиницю сербів у Крайні. Саме тоді і з’явилась власне назва «Крайна» — воно значило прикордонні ділянки вздовж угорсько-турецького кордону,  що пролягав по річці Уна. В цей же час на службу до короля були прийнятічисленні сербські феодали зі своїми загонами. В результаті значну частину кінноти в угорській армії становили сербські загони.[3]

Під час походів проти турків у 1480—1481рр. до Угорщини було виведено
біля 100 000 людей, приблизно порівну кожного року. Всі вони були поселені в малозаселёних Банаті та Поморишші. Однак, окремі дослідники ставлят ці цифри під сумнів, вказуючи, що вони дорівнюють населенню приблизно 1 000 сіл. Після цього переселення сербів на землі майбутнього Військвого кордону продовжувалось, наприклад у 1494 р. воєначальник Павле Кіньїжі привів до Угорщини багато сербів із Смедерева. Таким чином, в ході переселення сербів із-під османського гніту на землі Угорського королівства у 15 ст. закладався фундамент Військового кордону і, що головне, його етнічне обличчя.

У ХVІ ст. не було для християнського світу проблеми важливішої, ніж турецька загроза. У цей час Османська імперія була на піку своєї могутності. Згодом турецька експансія захлинулась і зовнішня межа турецьких володінь в Європі на кілька сот років відносно стабілізувалась. Утворена таким чином лінія Великого Кордону, про який ми вже згадували,  розрізала навпіл Балканський півострів, захопила все Середземномор’я з його численними островами аж до Іспанії і Марокко, а на сході – в Північному Причорномор’ї – наклалася на споконвічний степовий кордон. Прилеглі до нього території являли собою, за визначенням західних дослідників, широку смугу “земель на кордоні”, “країн на кордоні”.

Українські землі, поряд з Хорватією, Угорщиною, до певного часу Молдавією та у специфічній формі Московією, перебували на передньому краю цього кордону. Західний край великого християнсько-мусульманського протистояння на суходолі Європи проходив через Хорватію. До появи на Балканах турків Хорватія входила до складу об’єднаного угорсько-хорватського королівства. Угорський король був верховним сюзереном країни, а місцева влада належала хорватським феодалам на чолі з намісником короля – баном. Уже з початку ХV ст. Хорватія відчула реальну загрозу з боку турків. У 1430-х роках було закладено початки оборонної системи для захисту від турецьких набігів. Тоді у прикордонних замках, як королівських, так і приватних, були розміщені постійні гарнізони, які складалися з найманих військ. Крім того, до оборони були офіційно залучені бандерії (хоругви) великих хорватських феодалів.[4]

В останній третині ХV ст. турки здійснили ряд спустошливих набігів на хорватські землі. Їх головна ме-та – підготовка до їх завоювання шляхом постійного терору, винищення і виведення в полон населення. Так, наприклад, під час нападу 1469 року було забрано в полон близько шістдесяти тисяч чоловік. В 1493 році відбулася велика битва на Крбанському полі, у якій загинула значна частина хорватських феодалів, тобто власне еліти. Ця битва у національній пам’яті хорватського народу мала приблизно таке місця, як Косовська битва у національній пам’яті сербів. Безпосереднє захоплення турками хорватських земель мало місце у 1513, 1522-1524, 1526, 1536-1537 роках. Ще не окупована частина Хорватії разом з Угорщиною визнала владу Габсбургів (імператор Фердинанд був обраний угорським і хорватським королем). Погіршення становища Хорватії було викликане не тільки силою і натиском турків, але й організаційним безладдям в справі оборони краю. Хорватська знать майже не виконувала рішень власних саборів – виставляти воїнів з маєтків (одного вершника від тридцяти шести дворів), посилати селян на будівництво фортець, постачати до війська продовольство та ін. Фактично феодали обороняли свої маєтності поодинці і, звичайно, не могли протистояти добре організованій турецькій армії. Останній період прямої експансії турків припав на 1566-1592 роки. Територія Хорватії настільки зменшилась. що сучасники називали її “залишками залишків”.[5]

І в цій ситуації складній було знайдено правильне рішення – використання для оборони християнських переселенців (в основному – сербів) із Османської імперії, котрі, як видно із попередніх абзаців, активно переселялись на хорватські землі ще з 15 ст. за угорського короля Матяша Корвіна.  Їм було дозволено селитися в прикордонних областях Ліка і Крбава з умовою несення сторожової служби. Ці переселенці і місцеве населення, яке переходило на запропоновані умови, стали називатись ускоками, а згодом дістають назву граничарів. Їх значення в обороні краю постійно зростало. Селянин-воїн, який захищав свою землю і своє село, виявився добре пристосованим для виснажливої прикордонної боротьби. Велике значення для зміни принципів оборони кордону мав і той фактор, що населення австрійських земель, яке перебувало безпосередньо за вузькою смугою хорватського прикордоння, було кровно зацікавлене у зміцненні обороноздатності Хорватії.  [6]

Отже, на середину 16 ст. ще не було чітко сформовано, адміністративно та юридично окреслено Військовий кордон. Але до цього часу на хорватських землях, що ще не були завойовані османами накопичилось досить багато православних переважно південнослов’янських мілітаризованих переселенців, котрі уже становили певний «живий щит» для держави Габсбургів на турецькому прикордонні. У цей час ці ускоки дуже сильно нагадують дніпровських та донських козаків. Зокрема й тим, що їхнє становище ще не було юридично окресленим. Тому із цих людей пограниччя австрійська імперська влада у другій половині 16 ст. і сформує ефективну лінію оборони проти турецьких нападів – Військовий кордон або Військову Крайну.

 

 

РОЗДІЛ 2. Офіційне становлення й розбудова Військової Крайни.

У 1526 р. на Могачському полі османське військо розгромило вщент угорські сили. Угорська монархія припинила існування і розпалась. Трансільванія стала васалом Порти, а західна частина увійшла добровільно до Австрійської монархії Габсбургів задля спільної боротьби проти турків. Таким чином, Угорське королівство упало й не могло вже виконувати роль аванпосту Європи у боротьбі із османами. Тепер на передньому краю Балканської ділянки Великого Кордону опинилась Священна Римська імперія, а власне – Австрійська монархія Габсбургів. Тому реальне створення Військової Крайни у 16-17 ст. проходило під опікою Відня.

У 1527 р. австрійський герцог Фердинанд був проголошений хорватським королем. Разом із цим, він вживає ряд заходів щодо захисту кордону, посилюючи Крайну. Сама Крайна тоді поділялась на дві складові частини. Перша простягалась від Адріатики до річки Сави, а друга – від Сави до Драви й Дунаю.[7]

Етапним рубежем у формуванні нової системи оборони кордону став 1578 рік. Ця дата власне і вважається офіційною датою створення Військового кордону. Проведений перед тим огляд обороноздатності прикордоння виявив її незадовільний стан. Замки були слабко укріплені, зброї не вистачало, військові сили становили менше шести тисяч чоловік, але не отримували регулярної плати6. Тоді було скликано спеціальний сейм, за рішеннями якого імператор видав знаменитий Брушський указ. На хорватському прикордонні створювались військові округи. Відведені для них землі тимчасово від-чужувались у місцевих феодалів. У цих округах вводився загальний воєнний устрій. Щодо принципів останнього було складено окремий проект, який набрав чинності в 1580 році. Внутрішні австрійські землі зобов’язувалися виділяти на утримання прикордонних округів значні суми: Штірія – двісті сімдесят чотири тисячі гульденів; Карінтія, Крайна і Ториця разом – таку ж суму. Ці постанови були затверджені імператором, причому він теж пообіцяв особисто виділяти на утримання кордону сто сорок тисяч гульденів щорічно. Таким чином, землі сучасної Хорватії були розділені Віднем на дві частини: військову і цивільну.[8]

Виділена територія від Адріатичного узбережжя до річки Сава дістала назву “Військового Кордону” або «Військової Крайни» замість старої (просто «Крайна»). Якщо до 1578 року ці землі перебували під номінальним керівництвом хорватського бана (як намісника короля-імператора), то потім потрапили під пряме підпорядкування австрійського командування, спеціальної “королівської ради”. Центром Військового Кордону стало новозбудоване місто-фортеця Карловац (Карлштадт). Пізніше, звільнені від влади турків землі Хорватії вже не поверталися під владу бана, а входили до Воєнного Кордону. Таким чином його територія поступово розширювалась. Згодом структура Військовий Кордон було розподілено на дві частини – генералати, які мали ще цивільні назви – Хорватська Крайна і Славонська Крайна. У свою чергу Крайни (генералати) поділялися на капітанії: хорватська – на чотири, а славонська – на три.[9]

Про безпосередню організацію служби на Військовому Кордоні відомо з пізніших джерел. Вздовж всієї прикордонної лінії були влаштовані невеликі дерев’яні укріплення, у яких перебувала сторожа. Вона мала попереджувати про наближення турків. Укріплень було багато і вони розміщувалися близько одне від одно-го – для повного контролю над місцевістю і так, щоб сигнал, поданий з одного, можна було побачити (вогонь) або почути (дзвони) в іншому. Таким чином, оминути сторожу було практично неможливо, і звістка про наближення противника миттєво потрапляла до головних передових постів, а звідти – до штабів капітаній і генералатів. Так само швидко проводилася мобілізація граничарів. Отримавши умовний сигнал, всі чоловіки в поселеннях граничарів бралися до зброї, швидко збиралися в загони і діяли згідно з наперед визначеними планами8. Ефективність цієї системи оборони виявилась уже в тому, що турки так і не змогли подолати кількох десятків кілометрів глибини оборони Військового Кордону. А в 1593 році хорвати здобули першу значну перемогу над турками біля фортеці Сисак і в цій же війні до 1606 року звільнили ряд територій. [10]

Місцева організація граничарів довгий час, фактично до 1630 року, мала традиційний патріархальний характер, лише пристосований до екстремальних умов кордону. Населення граничарських сіл жило громадами, а для воєнних потреб боєздатні чоловіки об’єднувалися в чоти на чолі з арамбашами. Ця міліція підлягала військовому керівництву, але користувалася широкою автономією, хоча реальний її зміст поступово змінювався. Військову службу в мирний час граничари відбували за свій рахунок, а під час війни могли отримувати плату залежно від конкретних умов. Наприкінці ХVІ ст. вона складала чотири форинти сріблом на місяць. Цікаво також, що окрема висока винагорода (десять форинтів) була встановлена за кожного взятого в полон турецького мартолоза, які спеціалізувалися на прикордонних спустошеннях. Їм також офіційно належало дві третини захопленої здобичі, а одна третина йшла королю (імператору).[11]

Ще в 1538 році, маючи на меті закріплення військовослужбового населення на прикордонні, уряд надав йому перший привілей. А в 1630 році було видано перший граничарський Статут. Ним було зафіксовано особливе соціальне становище граничарів як військово-корпоративної спільноти, право цієї спільноти на внутрішнє самоврядування і визначено організаційні принципи її функціонування. За цим Статутом граничари у своїх селах-громадах обирали “кнеза” для виконання адміністративних і судових функцій. На рівні капітаній вони теж обирали собі “кнеза” капітанії і капітанського суддю. Разом із суддями обирали і їхніх помічників – асесорів. Обрання кнезів, суддів та асесорів здійснювалось один раз на рік у Юріїв день (Джурджевдвн) на загальних зборах граничарів. Цікаво, що водночас Статут забороняв граничарам будь-які збори з інших приводів.[12]

Граничари ревно оберігали своє право виборів і до ХVІІІ ст. це їм в основному вдавалося. Однак місцеві адміністративно-територіальні органи управління граничарів не мали свого завершення на верхівці адміністративної піраміди. Крім того, вище адміністративно-територіальне управління і військове командування граничарами були відділені від їхніх органів самоврядування. Так, у капітаніях військова влада належала капітанам, а в генералатах, відповідно, генералам. Це були військово-територіальні посади. Поряд існували чисто військові полкові структури, у яких і служили граничари. Призначення на військові посади здійсню-вав уряд, переважно з представників австрійського шляхетства, хоча іноді командні посади займали і вихідці з граничарів.

На якому ж правному становищі знаходились граничари? Всі боєздатні чоловіки на території Військового Кордону були військовозобов’язаними. За це вони отримували землю, були вільними від влади феодалів і мали особисту свободу. Однак земля, на якій працювали для власного утримання граничари, була не їхньою приватною власністю, а власністю держави. Держання землі було умовним, прямо пов’язаним із фактом відбування військової служби. Інша річ, що вона передавалась у спадок на тих же умовах. З часом серед граничарів утвердилася думка, що земля повністю належить їм, і в ХVІІІ ст. уряду довелося довго і непросто “переконувати” граничар, що це не так. У цілому і політично і економічно граничари залежали від імператора як верховного правителя, верховного власника землі і головнокомандуючого збройними силами держави.

Життя граничарів було непростим. Їм загрожувала постійна військова небезпека від турків. Зворотним боком їхніх суспільних привілеїв була сувора військова дисципліна. Будь-які порушення встановленого регламенту каралися фінансово, тілесно, а часто – і стратою (наприклад, частими були записи на зразок: “…коли б то учинено, карати тілесно, а при потребі і смертною карою”. [13]Крім того, військове керівництво нерідко само намагалося виступати щодо граничарів в ролі феодалів, обкладаючи їх незвичними по-винностями. Хоча стосунки граничар і командирів теж були визначені спеціальними регламентами, але вони нерідко порушувались. Із часом все більшого поширення набуло і таке явище, як намагання верхівки граничарів успадкувати свою владу або встигнути збагатитися за рахунок своїх підлеглих під час виконання службових обов’язків на виборних посадах. Для закріплення привілейованого становища верхівка граничарів прагнула отримати шляхетство. Уряд йшов їм назустріч – і це вело до поглиблення соціального розколу в рядах граничарів.

З іншого боку, граничари знаходились у далеко більш привілейованому становищі, ніж селяни сусідніх територій. Тому нерідкісними були випадки, коли селяни з Банської Хорватії (Хорватії під владою бана) тікали на територію Військового Кордону або всіма можливими способами добивались поширення його правових норм на свої землі. Сучасники відзначали, що “всі селяни хочуть стати граничарами”. Зрозуміло, що хорватські землевласники противилися цьому як могли і, навпаки, виступали за повернення земель Військового Кордону під цивільну юрисдикцію. Самі граничари мали з селянством досить непрості стосунки. Іноді вони разом брали участь у повстаннях, але в цілому граничари усвідомлювали свою станову зверхність і нерідко ставали знаряддям придушення селянських виступів.

Граничари також неодноразово заявляли, що “швидше дадуть розрубати себе на шматки, ніж погодяться перетворитись у кметів”, “готові швидше вмерти, ніж підкоритися панам і попам”, “переселитись в інші місця” і навіть “готові швидше повернутись під владу турків, ніж підкоротися хорватським панам”. І це були не тільки слова. Граничари неодноразово піднімали повстання, коли відчували загрозу своєму існуванню. До середини ХVІІІ ст. виступи добре озброєних і організованих граничарів до певної міри були приречені на успіх. Імператорський двір вбачав у них реальну воєнну силу як для зовнішньої, так і для внутрішньої політики. Тому уряд або намагався запобігти повстанням шляхом певних поступок, або під час виступів поводив себе дуже обережно, маневруючи і застосовуючи репресії в мінімальних розмірах. Та ситуація докорінно змінилась у першій половині ХVІІІ ст. Через послаблення Туреччини стало зменшуватись і значення граничарів. Уряд розпочав наступ на їхні права у всіх сферах. Це викликало серію повстань, на придушення яких уряд кидав значні (до п’ятдесяти тисяч чоловік) сили.[14]

Зрештою, після повстання 1755 року самоврядування граничарів було ліквідовано, а вони фактично перетворені на солдатів десяти територіальних полків з обов’язком військової служби до шістдесяти років. Про численність граничарів свідчить той факт, що на війну з Прусією у 1756 році вони виставили сорок тисяч чоловік. Остаточне їх зникнення з суспільного життя відбулось у другій половині ХІХ ст., коли було ліквідовано Військовий Кордон.

Тепер варто дещо детальніше розповісти про взаємини граничарів та хорватської еліти, тематику яких ми зачепили у попередніх абзацах. Ця інформація частково пояснює причини взаємної нелюбові між хорватами й сербами, котра існує і донині.

Після закінчення війни з Туреччиною в 1593-1606 рр. хорватське дворянство вважало за необхідне скасування воєнізованого Кордону. У Відні ж переважав прямо протилежний погляд на це. Комендант Військової кордону герцог Фердинанд вимагав мілітаризації всій Славонії та Хорватії. Для залагодження суперечностей між ними імператор Матвій II призначив баном хорвата, але інші вимоги хорватської знаті проігнорував.

До 1627 р. Військовий кордон був номінально під контролем хорватського парламенту, проте потім управління здійснювалося безпосередньо австрійською владою. Остаточно податкові умови і права нових переселенців на землі, відомі на той час як «Хорватський військовий кордон» (серб. Хрватска крајна) і Славонський військовий кордон (серб. Славонска крајна) були визначені 1630 Волоським статутом (лат. Statuta Valachorum).

У 1627 році серби-переселенці отримали правовий статус в Імперії. Фердинанд II в обмін на довічну військову службу надав граничарам (так відтоді називались усі військові поселенці на Кордоні) особливий статус і ряд привілеїв. Вони підпорядковувалися безпосередньо Відню, їм була виділена земля, вони були звільнені від усіх повинностей і податків та не могли стати залежними від хорватських дворян «кметами» (кріпаками). У результаті, землі «Військової Крайни» вийшли з підпорядкування бана (наміснику імператора) і Сабору (хорватських дворянських зборів). У 1630 році Фердинанд II дарував сербам «Статут», за яким їм надавалося право внутрішнього самоврядування. На Джурджевдан кожне село обирало суддю і кнєзя (місцевого главу з адміністративними правами), а для всіх трьох сербських капетаній (військових округів) між Дравою і Савой був створений спеціальний суд на чолі з верховним суддею. Згідно «Статуту», всі граничари були зобов’язані будувати укріплення, а в разі мобілізації всі чоловіки з 18 років повинні були стати в стрій. Необхідно відзначити, що крім боротьби з турками граничари брали участь і в інших війнах, які вела Австрійська імперія.[15]

Протягом XVII століття хорватське дворянство накопичувало невдоволення. Воно не розуміло непокори Крайни і в той же час вимагало для себе офіцерських посад у складі підрозділів граничарів. Ось такими напруженими були стосунки між граничарською вольницею та хорватським нобілітетом.

Територія Країни неодноразово розширювалася. У 1699 році вона охопила і частини Славонії, Банату та Бачки. На початку XVIII століття до неї були приєднані частини Ліки, Крбави, Славонской Посавини і Срем. Протягом усього цього часу на Військову кордон переселялися серби з підконтрольних туркам земель. Приміром, після поразки турків під Віднем у 1683 році, близько 40 000 сербів були змушені переселитися в околиці Кніна. Іншим прикладом може служити і так званий «Великий вихід сербів», коли в 1690 році під керівництвом Патріарха Арсенія Косово і Метохію покинуло 37 000 сербських сімей. Більшість із них оселились на території Військової кордону. Тоді ж австрійський двір дарував граничарам нові статути.

Необхідно відзначити, що серед сербів-переселенців побутувала думка, що борючись за Габсбургів, вони, таким чином, наближають визволення своєї Батьківщини і потім зможуть повернутися на землю предків. Також вони вважали, що в Австрійській імперії отримають особливі землі, свою Патріархію, смоврядування за своїми звичаями. Ці надії в значній мірі згасли після підписання Карловицького миру (1699 р.). Граничари не могли і уявити, що вони будуть розкидані по різних землях під командуванням німецьких офіцерів і що їм доведеться битися не лише з турками, а й на багатьох інших полях битв Європи в якості дешевої військової сили Відня.[16]
Отже, організаційне становлення Військового кордону як ефективної та цілісної системи оборони південних рубежів Священної Римської імперії разом із юридичним оформленням граничарства як вільного військового стану на кшталт козацтва відбулось загалом у 17 ст. Але 18-19 ст. принесли Військовій Крайні нові реформи, в результаті яких граничари перетворились у дешеву регулярну піхоту австрійської армії, котра уже не з османами воювала, а з європейськими противниками. Офіційно Військовий кордон ліквідовано й остаточно демілітаризовано було 8 січня 1881 р. Військова Крайна увійшла до складу Королівства Хорватія та Славонія, котре в свою чергу було частиною Королівства Угорщин в рамках Австро-Угорської дуалістичної монархії.

 

 

ВИСНОВКИ

Отож ми розглянули історію формування Військового Кордону як специфічної мілітаризованої зони та окремої адміністративної одиниці на території Хорватії та Угорщини, що відбувалось у 15-18 ст. Роль антиосманського щита для Західної Європи граничари виконували досить добре, як і козаки на українських та російських землях. І взагалі ці дві спільноти типологічно дуже схожими були. У 18-19 ст. Кордон остаточно втратив свій першопочатковий зміст – боротьбу із турецькою навалою. Граничари стали дармовою військовою силою для Відня, а їх економічне становище було сумним. Тому до 1881 р. Військовий Кордон був розформований. Які ж основні висновки можна зробити із усього вищесказаного?

–          Військовий кордон формувався із християнських (в основному православних) слов’янських та волоських утікачів із Османської імперії, котрі до 18 ст. вже мали в основному сербську етнічну ідентичність. Тому Крайна стала величезним сербським анклавом на хорватських землях, а це, в свою чергу призвело до хорватсько-сербського конфлікту, котрий у 20 ст. кілька разів виливався у справжню війну й етнічні чистки. Більшість сербських потомків граничарів із Крайни були вигнані звідти хорватами у 1995 р. ( операці «Буря»);

–          Роль Військової Крайни у обороні Західної Європи, в першу чергу – північнохорватських, словенських, угорських та німецьких земель , важко переоцінити. Як і козаки, гранчичари-країшники виконували роль антитурецьеого щита і в 16-17 ст. були на передньому краю християнсько-мусульманського протистояння;

–          На землях Кордону сформувалась специфічна й колоритна православна культура, котра значно вплинула становлення модерної сербської культури;

–          Існування цієї окремої, прямо підпорядкованої Відню адміністративної одиниці дуже не подобалось хорватській знаті, котра бажала мати землі країшників у своєму володінні, а граничарів – у якості своїх селян-кметів. Такі настрої наростали в серед хорватських банів по мірі послаблення османської загрози;

Отже, історія Військового кордону – це дуже важлива і невід’ємна сторінка хорватської та сербської історії, котра ще ставить чимало запитань перед істориками.

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. История Югославии (под ред. Ю. Бромлея). Том 1., М. – 1963., 725 с.
2. Фрейдзон В. История Хорватии. – СПб., 2001., 302 с.
   1. Леп’явко С. Великий кордон як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001(доступно на http://www.cossackdom.com/book/bookkordon.html)
   2. Історія південних та західних слов’ян (під ред. В. Ярового). – К., 2004., 628 с.
   3. Чиркович Сима. История сербов. — Москва, 2009 ( доступно на http://www.rastko.rs/rastko-hu/istorija/istorija/Cirkovic_Seobe.html)
   4. www.wikipedia.org

 

Анатолій Демещук (с)

---