Боровець І. «Щоденник» Є. Чикаленка. Характеристика джерела

Боровець І. «Щоденник» Є. Чикаленка. Характеристика джерела

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія України, Євген Чикаленко, мемуари.

 

 

План

 

 

Вступ

Розділ І. Життєвий шлях Євгена Чикаленка

Розділ ІІ. Характеристика джерела. Є. Чикаленко «Щоденник (1907-1917 рр.)»

Висновки

 

Вступ

 

Євген Чикаленко  – визначний діяч українського відродження початку ХХ ст., яскрава персона українського руху, один з найбільших натхненників, видавець, меценат. Людина досить енергійна, що і дало йому змогу здійснити так багато на українській суспільно-політичній та культурній ниві.

Пік його діяльності припав саме на початок ХХ ст. Цей період  відзначився підйомом українського національного відродження, однак не був позбавлений різноманітних колізій та неприємностей для українських діячів та їх діяльності на користь батьківщини.

Український рух початку ХХ ст. мав своє особливе забарвлення. Зокрема простежується його політизація, яка базувалася на трьох основних факторах: появі українських політичних партій, їх представництві та реалізації програмних положень у відповідних органах законодавчої влади, а саме в російських Думах, а також виникнення українських періодичних видань.

Саме на гребені цих явищ та на фоні подій в загальноукраїнському суспільно-політичному та культурному житті розгорнулася діяльність               Є. Чикаленка. Його доробок є досить багатим. Проте для аналізу було обрано саме «Щоденник» 1907-1917 років, який показує розвиток загальносуспільних явищ саме в час настання реакції для придушення революції 1905-1907 років. Він є досить цінним джерелом, яке дає уявлення не лише про стан речей в зовнішньому оточенні людини-дієвого інтелігента, а й розкриває власне ставлення її до оточення, дає розуміння світогляду свідомого українця початку ХХ ст. та його переконань.

Щоденник неодноразово передруковувався. Характеристика здійснювалася на основі публікації «Щоденника» 2004 року видавництвом «Темпора» в Києві, яке при публікації брало за основу львівське видання щоденникових записів 1931 року.

 

 

Розділ І.

Життєвий шлях Євгена Чикаленка

 

Євген Харлампійович Чикаленко був винятковою постаттю серед українства початку ХХ ст. Народився він у селі Перешори на Херсонщині 21 грудня 1861 року в поміщицькій родині. Перші ази освіти здобував Є. Чикаленко в отця Василя Лопатинського, а восени 1870 року дев’ятирічного хлопчину відвезли в пансіонат пана Ранжаля. Далі було Єлисаветське вище реальне училище І-го розряду. Уже в ті часи позитивне значення у формуванні світогляду майбутнього суспільно-культурного діяча мали знайомства з Панасом Саксаганським, Іваном Карпенко-Карим, Марком Кропивницьким, Михайлом Тобілевичем та ін. 20-річним юнаком на початку 1880-х років долучається Євген Чикаленко до українського руху. Ще в перший приїзд у Київ в 1881 році він познайомився з Миколою Лисенком та професором Володимиром Антоновичем. На межі століть він послідовно входив до кола Одеської, Петербурзької та Київської громад. У 1897 році він був одним із засновників Загальної Української Організації, на основі якої у 1904 році виникла перша легальна Українська демократична партія. В роки столипінської реакції Чикаленко – серед організаторів Товариства Українських Поступовців, єдиного осередку легального українства.

Благодійницькою діяльністю Євген Чикаленко займався постійно. Вона була для нього філософією всього життя. “Мало любити Україну до глибини свого серця. Треба – ще й до глибини своєї кишені”, – таким було його гасло. Здавалось, що “кишеня” та була бездонною, бо стільки коштів вкладав він у видання українських книжок, журналів, газет, у підтримку діячів культури. Хоча насправді було не так. Про його скруту, хвороби, образи знали лише його найближчі друзі, з якими він листувався.

Весною 1895 року Чикаленко поховав свою восьмирічну доньку. На знак пам’яті про неї він передає до редакції часопису “Киевская старина” 1000 крб. для оголошення конкурсу на підготовку однотомного популярного видання “Історії України”. Програму такого творчого змагання уклав Володимир Антонович.

На заклик професора Михайла Грушевського до української громадськості зібрати кошти на будівництво Академічного Дому у Львові, Євген Чикаленко виділив 25 тисяч, хоча згодом розчарувався в значній частині студентства, звинувачуючи його в кар’єризмі, матеріалізмі, безідейності та називаючи Галичину “європейським смітником, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців”³.

Євген Харлампійович був одним з небагатьох по-справжньому маєтних людей, великоземельним поміщиком, власником грунтів у Перешорах на Херсонщині (тепер – Одещина) та в Кононівці під Яготином. І він, не вагаючись, продавав десятину за десятиною, аби утримувати першу на Наддніпрянщині українську газету (спочатку “Громадську думку”, згодом “Раду”), сплачувати рахунки редакції “Київської старовини”, підтримувати Академічний Дім у Львові, де його коштом безоплатно жили студенти з Великої України.

1905–1907 роки – період масового відродження в Україні національної газетно-журнальної періодики. Не міг стояти осторонь культурно-просвітницького життя і Євген Чикаленко. Він уклав збірку “300 найкращих українських пісень”(К.: Вік, 1904. – 290с.), до якої увійшло чимало творів, записаних автором у селі Перишори, зокрема своєрідних музично-поетичних проклять на адресу цариці Катерини.

Саме при матеріальній допомозі Євгена Харлампійовича побачив світ унікальний чотиритомний “Словарь російсько-український” (1893-1898, укладений групою лексикографів на чолі з бібліографом Комаровим), виходила чернівецька газета “Селянин”, діяв відділ белетристики у часописі “Кієвская старина”⁵. Письменник підтримував діяльність Наукового товариства ім.. Т.Г.Шевченка у Львові, виділяв кошти для друкування книг Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Андрія Тесленка, Володимира Винниченка, Степана Васильченка та інших літераторів. Як уже зазначалося, він був засновником і фундатором київських газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906–1914), літературного фонду.

Газета “Рада” була улюбленим дітищем Євгена Чикаленка. Матеріально її підтримував також і Василь Симиренко – український інженер, капіталіст і водночас гуманіст найвищої проби. Але засновником і душею газети був саме Чикаленко. Він всіляко підтримував її видавництво, вкладав весь свій талант, неймовірні зусилля, всю свою невичерпну енергію, аби газета вижила у важких умовах нестачі коштів, цензурних утисків і штрафів, а також далеко не гармонійних стосунків між видатними українськими діячами. Кожного з них меценат прагнув залучити до співробітництва в “Раді”. На превеликий жаль бракувало кваліфікованих журналістських кадрів, талановитих авторів, які б своїм мистецтвом піднесли газету на середній рівень, зробили б її читабельною і конкурентноздатною. Євген Харлампійович шукав і залучав до співробітництва талановитих людей: писав безліч листів, просив, умовляв, переконував, “перетягував” таланти в Київ, ближче до центру громадського життя і до газети. Коли ж у московській газеті “Утро Росії” з’явилася редакційна стаття, в якій говорилось, що українська газета в Росії видається на німецькі кошти, то він поставив редакції тієї газети ультиматум: або спростувати цей донос, або він притягне її до суду за наклеп. Перелякана редакція “Утра Росії” поспішила надрукувати спростування. Пізніше, автор зізнається, що можливо й сам дав привід для такої “сплетні”, бо коли йому не стало грошей на видання газети, він продав 200 десятин землі в Тирашпільському повіті німцям-колоністам, а сам, жартуючи, необережно голосно казав, що справді українська газета видається на німецькі гроші, бо німці-колоністи отримують допомогу на купівлю землі з Німецького Державного Банку.

26 січня 1919 року розпочинається найважчий період в житті Євгена Харлампійовича – еміграційний. Спочатку він перебував у Станіславі, де на той час знаходився ЗУНР. Тут він відвідував засідання Національної Ради, і з “великою приємністю прислухався до того, що всі посли одноголосно й рішуче висловлювались за індивідуальну власність і гостро осуджували принцип соціалізації…”. Пізніше він виїхав до Славська Скільського повіту, де відновив роботу над щоденником.

В кінці жовтня того ж року письменникові дозволили виїхати до Перемишля. Зупинившись у директора Українського дівочого інституту Д. Греголинського, він зустрічався з Михайлом Косом, Степаном Федьком, який передав йому гроші від сина Петра, а також листи від рідних і знайомих. На початку 1920 року Євгена Чикаленко виїхав до Варшави. Тут він зустрічався з Симоном Петлюрою, за допомогою котрого і зміг перебратися до Австрії. Спочатку він жив у с. Рабенштати, пізніше у Відні. Тут він переніс дві складні операції. З кінця 1925 року емігрант переїжджає до Подєбрадів (Чехо–Словаччина), де очолює Термінологічну Комісію при Українській Господарській Академії. 20 червня 1929 року Євген Чикаленко, знесилений фізично, морально знеможений, помер у Празькій загальній лікарні. Похований у Подєбрадах.

З кожним днем зростає до нього інтерес, як до літератора і літописця української державності. Віриться, що його безцінний джерельний матеріал невдовзі увійде до шкільних і вузівських програм. І першими паростками у відродженій історії про життя і творчість Євгена Чикаленка будуть спогади його доньки Ганни.

На сучасному етапі ретельно збирають і вивчають спадщину Євгена Харлампійовича Чикаленка київські дослідники, працівники Національного музею України.

 

Розділ ІІ.

Характеристика джерела.

Є. Чикаленко «Щоденник (1907-1917 рр.)»

 

Щоденник Євгена Чикаленка є безцінною спадщиною мецената, які свідчать про цікаве, насичене живими фактами, характеристиками, думками і спостереженнями життя. Вони являють собою своєрідні літописи доби, “живу історію”, побачену на власні очі, яку автор подає без жодних домислів і прикрас.

Щоденник як джерело є річчю специфічною. Тому для визначення його особливостей, а саме достовірності та інформативності потрібно звертати увагу на найдрібніші деталі.

Щоденник Євгена Чикаленка не є виключенням.

По-перше автор розумів, що рано чи пізно його щоденник буде опублікований. Це була загальноприйнята тенденція, коли автори щоденників та мемуарних творів писали їх в першу чергу для опублікування та всенародного огляду. Така тенденція з’явилася ще в ХІХ ст.. тобто це не було чимось незвичним. Про свої плани видання щоденника автор писав: «Колись, може, пощастить мені зредагувати і видати той щоденник, початий, як я казав, в 1907 році».

Навіть якщо брати до уваги «Спогади» того ж Чикаленка, то автор свідомо планував їх друк. Це чітко простежується за його листами до Володимира Винниченка, в яких, крім розповіді про решту справ, містяться і короткі відомості про просування написання «Спогадів». Сам Чикаленко зазначав, що вони мають стати предметом вивчення нащадків, історичною скарбничкою його часу.

Таким чином це джерело вже не може носити повноцінного інформативного навантаження, оскільки автор оминає у висвітленні ряд інформації. Це зумовлено не лише планами на перспективу опублікування, а й боязню переслідування з боку каральних органів. Сам Є. Чикаленко з цього приводу говорив: «В щоденнику своєму я записував тільки частину того, що я переживав, а головно, чому я поза справою видання «Ради» віддав найбільше уваги і праці – діяльності нелегального Товариства українських поступовців (ТУП), я не міг записувати, боячись, щоб щоденник мій не попав у руки жандармів і не нашкодив людям і мені».

Крім того, дані обставини виключають розкриття власних переживань та обставин особистого життя, бо практично в даному випадку як не парадоксально, щоденник не став особовим джерелом. Тут повністю відсутні будь-які відомості про особисте життя автора, тобто про нього джерело не дає жодної інформації. Звичайно, такі відомості містяться в інших джерелах, що стосуються Є. Чикаленка. Це зокрема його листування з найближчими друзями: В. Винниченком, С. Єфремовим, М. Грушевським та ін. Тут він міг розкривати вже і сімейні проблеми, і особисті драми. Це зумовлено тим, що даний тип джерел не був вже орієнтований на зовні, тому Чикаленко міг розкритися. В щоденнику цього ж зовсім не простежується. Загалом щоденник був розрахований на широкий загал читачів, про що можна говорити звертаючи увагу на його пізніші коментарі до майбутніх читачів.

Навіть в плані висвітлення громадського та політичного життя щоденник не може виступати повноцінним джерелом. Подання в ньому інформації є досить фрагментарним та вибірковим, стосується не всього, що відбувалося навіть в лоні українського відродження. Звичайно, повне висвітлення всіх подій апріорі не можливо, однак все-таки джерело страждає недостатньою інформативністю. З цього приводу сам Є. Чикаленко писав: «…не записував я майже нічого, що траплялося втішного, позитивного в нашому житті і поза діяльністю ТУПу. Тепер, друкуючи його, я вже не можу відновити в своїй пам’яті в деталях діяльності ТУПу і взагалі тодішнього нашого життя і залишаю щоденник без змін, так, як він у мене записаний, тільки додаю подекуди пояснення, друковані стислішим шрифтом. Записане мою за той час тепер видається мені дрібним у порівнянні з тим, що я записав після 1917 року, але з того дрібного зернятка виросло велике дерево Української Державності».

Все ж таки і цьому знаходиться виправдання, сховане в самому понятті щоденника як джерела. Як відомо, щоденник – це щоденні записи автором подій, свідком, активним або пасивним учасником яких він був. Для щоденників притаманні такі ознаки: відсутність єдиного сюжету, спільного ідейного змісту, розрізненість, різностильовість записів. Естетичної цілісності їм надає особа автора, яка значною мірою присутня в творі. Норма цього
жанру – уривчастість оповіді, наявність якоїсь недомовленості.

Однак це визначення містить в собі нову критику доробку Є. Чикаленка. Так автор не зажди дотримувався принципу щоденного висвітлення подій, що є основною вимогою щоденника як типу джерела. В Є. Чикаленка на місяць іноді може бути декілька записів. Він же про це також зазначав: «…а сідав за щоденник тільки тоді, коли мене щось обурювало або наводило на мене сум, а тому щоденник мій вийшов однобічний». Тобто автор сам розуміє недосконалість власного витвору та ставиться до нього досить критично.

Загалом відображаючи розуміння власної праці, а також сукупності дій представників українського відродження, автор зазначав: «Ота дрібна праця для відродження української нації нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, те вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування скілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч вся вона раптом вийшла з землі. Отак було і з українським національним рухом: і діди наші, й батьки, і ми працювали по мірі наших сил , але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця кількох поколінь раптом виявилася на світ».

При аналізі поданого джерела потрібно бути досить уважним та не можна буквально сприймати його змістове наповнення. Багато чого з поданої інформації носить прикритий характер та є замаскованим знову ж таки через боязнь переслідувань. Про це навіть згодом у своїх коментарях зазначав автор: «З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував я переважно те, що торкалося газети «Рада», яку я видавав на протязі десятьох років, і писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо «время було люте». А тому про головне, про діяльність нелегальної організації «Товариство українських поступовців» (ТУП) я писав езопівською мовою, наприклад, коли писав про з’їзди ТУПу, то говорив наче про зібрання членів видавництва «Рада» або співробітників її. Часом, коли я прочитував приятелям дещо, то майже всі вони радили писати ясніше, одвертіше і записане зараз посилати на схованку до Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, але я боявся рискувати і продовжував писати езопівською мовою. Коли ж в 1914 році російське військо зайняло Львів, то порадники мої раділи, що я не послухав їх, справедливо кажучи, що на основі того матеріялу уряд міг би витворити грандіозний процес «мазепинців» про державну зраду, або хоч адміністративно позасилати масу людей, як заслав тоді проф. М. Грушевського».

Ведення щоденника мало досить велику перерву, яка була спричинення не найкращими умовами суспільно-політичного життя з настанням Першої світової війни та реакції – продовження нищення залишків української культури, що знаходила в більшості своє відображення в зусиллях свідомої української інтелігенції. З приводу цього Є. Чикаленко висловився так: «Коли з початком війни закрито було «Раду» і мені стало відомо, що київська поліція допитувалася, куди я вихав з Києва, то я перестав писати щоденник , бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись довго на одному. Вже аж весною, 1918 року, після приходу німців, я, живучи в Києві, знов почав писати щоденник, і проваджу його й тут, на еміграції».

Саме щоденникові записи до початку війни увійшли до першого тому видання «Щоденника» Є. Чикаленка. Особливістю цього видання є те, що події перерви у написанні щоденника, а саме  1914-1917 роки, висвітлені у вигляді мемуарів та додані вкінці книги після останніх записів 1914 року.

Перший том щоденника Євгена Чикаленка знайомить читача з одним із найцікавіших періодів української історії ХХ ст. Діяльність газети «Рада», розвиток громадських і політичних подій в Україні напередодні та під час Першої світової війни, стан справ в українському визвольному та культурницькому русі – все це знайшло своє відображення. Як не дивно, більшості українських читачів Євген Чикаленко відомий передусім як поміщик, меценат і громадський діяч, який своїм коштом видавав українські газети і книжки, фінансово підтримував українських письменників та був одним з активних членів київської «Громади». Безумовно, така позиція Є. Чикаленка надзвичайно цінилася письменниками та культурними діячами, а тому, мабуть, і стала більш відомою. Однак варто звернути увагу на роздуми Євгена Чикаленка про стан українського руху початку ХХ ст., на його оцінку українських діячів, загалом його погляди на минуле й майбутнє української справи як у політичному, так і в ідеологічному та культурницькому сенсі. Тут ми побачимо надзвичайно глибоку й проникливу людину, яка близько сприймала всі перемоги й поразки українства, яка своїми зусиллями намагалася надати українській справі конструктивності та злагодженості. Ймовірно, саме «Щоденники» дадуть нам можливість дещо по-новому глянути на роль і місце Євгена Чикаленка в українському русі.

 

Висновки

 

Постать Євгена Чикаленка є досить важливою для розгляду українського національного відродження початку ХХ ст. Його доробок становить досить величезний масив. Це і спогади, і дані особистих архівів, і величезна кількість кореспонденції, яка за деякими даними ставить 4 тисячі листів (!), і щоденникові записи.

Щоденник Є. Чикаленка, не зважаючи на ряд своїх особливостей є унікальним джерелом, яке при вмілому використанні може багато чого розповісти. Адже все залежить не лише від кількостей опрацювання джерела, а й від якості поставлених до нього запитань. Саме тому подане джерело можна використовувати, вивчаючи різну тематику: розгляд українського руху загалом, дослідження діяльності ТУПу, розгляд проблем української національної періодики тощо.

Незважаючи на те, що щоденник не має регулярності записів і в ньому розкриваються окремі аспекти українського життя, він не позбавлений інформативності. В тих аспектах, які висвітлені, навпаки є досить цінним при вивченні.

На всіх етапах розвитку української наукової думки постать Є. Чикаленка та його спадщина ніколи повністю не втрачала актуальності. Звичайно, в цьому плані радянську добу можна в деякій мірі назвати кризовою. Проте згодом все змінилося, а саме – найбільший інтерес почав проявлятися після здобуття незалежності. Чимало відгуків залишили і сучасники.

Отож нехай ніколи не кане у віках сподвижництво та тяжка праця цієї неординарної особистості. Його  ж доробок не втратить цінності ніколи.