Боровець І. Постать та діяльність Семена Палія. Повстання 1702-1704 рр.

Боровець І. Постать та діяльність Семена Палія. Повстання 1702-1704 рр.

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Нового часу, Історія України, козацтво, Семен Палій.

План

Вступ

Розділ І. Біографічні відомості Семена Палія.

Розділ ІІ.Українське питання в стосунках Правобережжя та Речі Посполитої.

Розділ ІІІ. Повстання під проводом С. Палія.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Питання боротьби українського народу за незалежність та добробут завжди привертало увагу науковців. Будь-які акції протесту козацтва були важливими для досягнення єдиної кінцевої мети. Це стосується також і повстання під проводом Палія та діяльності цієї особи на історичній арені загалом.

Семен Палій – яскрава історична постать, не раз описана та оспівана в українській народній творчості. Думи, історичні пісні, легенди, перекази, козацькі літописи Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки, „Історія русів”, твори Л.Боровиковського, В.Забіли, Т.Шевченка, Д.Мордовця, А.Кащенка, Л.Старицької-Черняхівської, В.Чередниченко, Ф.Бурлаки, В.Малика, Д.Кулиняка, Ю.Мушкетика, Ю.Хорунжого – все це є яскравим свідченням популярності народного месника. Його внесок в розвиток вітчизняної історії не можна недооцінювати. Його діяльності присвячено багато історичних праць, які розкривають суть подій минулого козаччини. Боротьба Палія за збереження козацького устрою на Правобережжі стала свідченням того, що доба Хмельниччини ще не стерлася в пам’яті людській.

Метою даного реферату є розкриття суті історичних подій, причетним до втілення яких був полковник Семен Палій.

Об’єктом розгляду є постать Семена Палія (Гурка).

Предметом – тенденції розвитку подій на міжнародній арені Східної Європи, що вплинули на розгортання повстанського руху.

Для кращого розкриття теми реферат поділено на три розділи, які дають вичерпні відомості про особу самого Семена Палія та його життєвий шлях; про особливості українсько-польсько-московських відносин та про перебіг подій повстання за збереження козацького устрою на Правобережжі.

Розгляд всіх поданих вище питань є необхідною умовою розкриття питання ситуації на правобережній Україні на початку ХVІІІ ст., яка була співвідносною з усіма подіями в міжнародній політиці та у внутрішньому середовищі регіону.

Розділ І. Біографічні відомості Семена Палія

Семен Палій (Гурко) – видатна постать козацької доби в історії України, «полковник його королівської милости Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський».

“Той, що хоче кинутися з мотикою на сонце” – такими словами схарактеризував козацького полковника Семена Палія та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII – на початку XVIII ст. Ф.Замойський. Цей влучний вираз польського урядовця стосувався людини, про героїчні вчинки якої ще за життя складалися легенди, якій присвячувалися народні перекази, пісні та кобзарські думи. Трохи згодом, починаючи з другої половини XIX ст., про Палія почали писати історичні романи та наукові монографії, його образ втілювали у своїх працях знамениті художники і народні скульптори.

Семен Пилипович на прізвище Палій був родом з Борзни (хоч предки його могли походити і з Правобережжя). Народився він десь на початку 40-х років XVII ст. Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колегії. Є відомості, що ще 1692 року у Борзні проживала старенька мати Палія, а також брат Федір. Його рідну сестру забрали у ясир і вже у татарському полоні вона змушена була вийти заміж за турецького мурзу. До цього часу залишається не виясненим питання про те, яким же було справжнє прізвище Семена Пилиповича. Історики дискутують чи справді він походив з української православної родини Гурків, яка також проживала у Борзні.

Довгий час Палій був звичайним козаком, записаним до реєстру Ніжинського полку. Він оженився, мав деяке майно і спочатку мало чим, мабуть, відрізнявся від інших козаків Ніжинського полку.

Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом. Наприкінці 70-х років, овдовівши і видавши дочку заміж (за Антона Танського, в 1677 р.), він пішов на Запоріжжя, де був і на початку 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. На Запорожжі він швидко завоював авторитет серед козаків і отримав прізвисько Палій. Тут завдяки своїй природній мудрості, розважливому характеру та військовим здібностям він висувається в перші ряди кошової старшини. Однак рамки Запоріжжя, що прагнуло жити в мирі з Кримом, особливо після Бахчисарайської угоди 1681 р., були для Палія надто вузькі. Шукаючи воєнних подвигів, іде він зі своїм «охотним» загоном на службу до короля Яна Собеського, який вів тоді боротьбу проти Туреччини. Є неясні відомості, що Палій брав участь у розгромі турецько-татарського війська під Віднем в 1683 р. Ян ІІІ Собеський називав його «віденським богатирем». Після повернення з походу Палій оселився на Правобережжі. Палій вирішив не йти з козаками до Січі, а залишитися в Правобережній Україні, яка після довголітніх воєн перетворилася в “пустинне поле”. Влітку 1684 р. С.Палій зупинився біля м. Немирова, де була резиденція правобережного українського гетьмана А.Могили. Однак Палій не бажає виконувати накази Могили, більше того, він навіть намагається усунути його з посади. Це йому не вдається, і він повертається на Запоріжжя. У 1684 р. Палій, тоді вже полковник, перебував на Запоріжжі. У тому ж році польський уряд з метою охорони Правобережжя від татарських нападів, а також готуючись до війни проти Росії, підтвердив права козаків на території правобережної Наддніпрянщини і дозволив їм жити (за винятком шляхетських маєтків) в околицях Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані і в басейні річок Тясмина і Тікича. Соймова конституція 1685 р. ствердила права правобережного козацтва.

Коли польський уряд оголосив про формування козацьких полків, Палій разом з кількома сотнями запорожців заснував полк з центром у м. Фастів. Під його управлінням перебувала територія колишніх Білоцерківського, Канівського, Чигиринського та Уманського полків. Він оселяється зі своїм полком в маєтках Київського католицького біскупства. Згодом, підбиваючи підсумки своєї діяльності над залюдненням краю, Палій казав, що він знайшов тут спустошену землю і працював коло Фастова, як коло власного господарства. Відтоді розпочинається активна діяльність полковника, яка мала не лише воєнний, а й державотворчий та колонізаційний характер.

Заходи Палія, що мали на меті відродження зруйнованого краю і захист його від турецько-татарських нападів, підтримувалися королівським урядом, який видав йому, а також полковникам Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та Захарію Іскрі привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини. Стародавні “права та вольності Війська Запорозького” підтверджувалися також постановою вального сейму s від 16 лютого 1685 p. Вже 25 серпня того ж року С.Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку (особливо купців), про введення ним мита на користь козацької адміністрації.

В 1688 р., «утишивши… ЗаднЂпра» (тобто правобережну Наддніпрянщину) і «поосажовавши многіе гради людми», Палій стає фактичним володарем усієї Білоцерківщини (крім фортеці Білої Церкви), справжнім «удЂлним паном», за виразом Граб’янки.

Семен Палій був організатором повстання на Правобережжі за збереження козацького устрою, про передумови якого та власне саме повстання мова вестиметься в наступних розділах.

Помер Семен Пилипович Палій (Гурко) власною смертю після 24 січня 1710 р. та похований з почестями у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі під Києвом. До 1797 р. у церкві Сходження Св. Духа Межигірського монастиря знаходився портрет Палія (на сьогодні існує копія невідомого художника першої половини ХІХ ст.), пернач зі срібла, шабля оправлена в срібло, дві срібні чарки, килимок та подароване полковником Євангеліє видана у 1650-х рр. У кінці XVIII ст. частина речей С. Палія на прохання Чорноморського козацького війська була передана на Кубань в Росію. Пернач та чарки протягом ХІХ – початку ХХ ст. зберігалися у колекції В. Тарновського, зараз – Чернігівському обласному історичному музеї (одна чарка – Національному музеї історії України). Білоцерківський та Фастівський державні краєзнавчі музеї присвячують полковнику С. Палію окремі експозиції.

Розділ ІІ. Українське питання в стосунках Правобережжя та Речі Посполитої

Ситуація на Правобережжі в той період була майже катастрофічною. Значна частина Правобережної України — Київщина і Брацлавщина були страшенно спустошені війною і перетворені майже на пустелю. Класичний опис цієї руїни подає С. Величко: «ВидЂх многіе гради и замки безлюдніе и пустіи, вали, некгдись трудами людскими аки гори и холми висипанніе, и тилко звЂрем дивіим прибЂжищем и водвореніем сущій… ВидЂх пространніе… поля и розлегліе долини, лЂси и обширніе садове, и красніе дуброви, рЂки, стави і озера запустЂліе, мхом, тростіем и непотребною лядиною заросліе… ВидЂх же к тому, на розних там мЂстцах, много костей человЂческих, сухих и нагих, тилко небо покров себЂ имущих». Особливо спустошена була правобережна Наддніпрянщина, власне її південна частина, стара територія козаччини.

Проблема правобережної Наддніпрянщини, особливо Дніпровського узбережжя, мала на той час велике міжнародно-політичне значення. У Бахчисарайському трактаті 1681 р. було зазначено, що «от Кіева до Запорог по обЂ стороны ДнЂпра городов и городков не дЂлать». В договорі «Вічного миру» 1686 р. визначено було: «О… разореных городЂх и мЂстЂх, которіе от мЂстечка Стаек вниз ДнЂпра по рЂку Тясму были… Ржищев, Трахтемиров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин… договорили и постановили, что тЂ мЂста оставатись имЂют пусти так, как нынЂ суть» (п.7). Ця наддніпрянська пустеля в російських і польських урядових колах вважалася тоді найкращим бар’єром не тільки між обома державами (а також Туреччиною і Кримом), але й між двома роз’єднаними частинами України — Лівобережжям і Правобережжям. Недаремно один з найактивніших провідників політики московського уряду на Україні, окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Голіцина, згодом (1689) ставив собі в особливу заслугу те, що «ЗаднЂпровская страна без остатку запустошеиа, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь имЂетца тишина».

У 1688 p. С.Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній Гетьманській державі під зверхністю царя. Однак через укладений між Польщею і Москвою в 1686 p. “Вічний мир” його ініціатива не була підтримана. На всі його звертання до царя взяти Правобережжя під свою руку той відповідав відмовою, натомість пропонуючи йому переселитися на Січ. С. Палій відмовився. 21 квітня 1690 p. С.Палій звернувся до Івана Мазепи з листом, в якому повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб “через милість вашу у пресвітлих монархів, аби прийнятий був”. Отримавши відмову царського уряду, який не бажав порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III в своєму підданстві. У листі до польського монарха від і 30 травня з Фастова Палій писав: “… впавши до ніг В.К.М. пана нашого милостивого, чинимо подяку і вірну зичливість до останку життя мого, як вірний підданий В.К.М., з людьми полку мого служити неодмінно готовий…” Крім того, козацький полковник просив короля захистити його від “гніву” великого коронного гетьмана С.Яблоновського, і який разом із полком П.Апостола-Щуровського не давав Палієвим козакам розміщуватися на “консистенціях”, які раніше були визначені йому королівським урядом. Також С.Палій скаржився на білоцерківського коменданта С.Раппе, який, випустивши його з в’язниці за королівським наказом, не віддав йому “пернач від В.К.М. мило даний, при тім ще риштунок оправний і коні і інші речі”. Наприкінці листа полковник прохав Яна III надіслати додаткову плату для його війська, бо присланих 2 тис. злотих, які прийшли перед тим із Варшави, не вистачало для утримання полку.

Під проводом Палія швидко залюднювалася спустошена територія Дніпровського правого берега, росли села й містечка, ставало заможнішим козацтво. Сюди, на «Паліївщину», з різних кінців України масами йшло селянство. Широкі поля засівалися хлібом, збільшувалася кількість населення, як писав гетьманові Мазепі про це відродження правобережної Наддніпрянщини Палій. Ще до початку 90-х років XVII ст. була залюднена територія старих козацьких полків — Білоцерківського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині, Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі — Фастів: «Городина хорошая, красовито стоит на горЂ; острог деревянній круг жилья всего; вал земляной, по виду не крЂпок добре, да сидЂльцами крЂпок», — писав про нього в 1701 р, московський мандрівник Іван Лук’янов. І кривим оком дивився на це нове життя міцно укріплений Білоцерківський замок, головний центр польського панування на правобережній Наддніпрянщині.

Про швидке зростання кількості населення свідчить хоча б те, що в 1690 р. у Фастові, який був обраний Палієм для своєї резиденції, було лише кілька сотень дворів, то через три роки їх нараховувалося вже близько трьох тисяч. Процес відродження правобережних містечок і сіл зумовлювався захистом правобережних козаків під керівництвом С.Палія. Місцева польська шляхта, яка також поверталася до “дідичних” маєтків, скаржилася на те, що козаки, починаючи з 1687 p., будують свою “удільну” державу і не зважають на польські закони. Козацькі звичаї заважали поширенню панщини, що викликало конфлікт зі шляхтою. Хоч королівські універсали 1684 р. і застерігали, що козаки не повинні жити в «добрах дідичних шляхетських», але фактично на підвладній Палієві території незабаром не стало польських дідичів, скасована була панщина, і селяни мусіли відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів (головне, київських). З другого боку, «войска свои охотніе по ПолЂсю, даже до литовской границЂ розстановляющи», Палій побирав на себе «десятини з пасЂк, индукти и всякіе приходи со всего ЗаднЂпра, даже до ДнЂстра и Случи». Отже, фактично права шляхетського володіння на всій цій території перетворювалися на фікцію. Внаслідок переселення українського люду, шляхетське господарство було спустошене більше, ніж після татарського нападу або «по війнах давніх козацьких», не кажучи вже про те, що за весь цей час дідич не діставав з маєтку жадного прибутку. Те саме робив Палій по всіх місцях: приміром, зайнявши (біля 1696 р.) низку шляхетських маєтків в околицях м. Бишева, він узяв на себе прибутки з шинків та ґуралень. Тим самим Палій руйнував економічну базу польського панування на Правобережній Україні.

Недарма шляхта Київського воєводства скаржилася в 1688 р. великому коронному гетьманові Станиславу-Янові Яблоновському: «Не можна вимовити того, якої великої руїни зазнає через тих козаків наше воєводство; адже ж не тільки вони, повертаючися з походу, не хочуть протягом шести й більше тижнів розквартируватися, але сотнями переходять з місця на місце і зганяють один одного «з кращого хліба», людей б’ють і розганяють, а самі в клунях і хатах їх хазяйнують. Мало того — вони роблять собі границю по р. Случ з боку Волині і р. Ушу з боку Князівства Литовського; вони позбавляють панів і підстарост підданського послушенства, підбурюють тутешніх селян до бунтів, розбійничають по лісах та великих шляхах». Зрештою, це добре знав і сам Яблоновський, який ніяк не міг подарувати Палієві, що той (1694) тримав у своїх руках його власні «меди» і в маєтках Яблоновського — Трилісах і Шамраївці розміщував своїх козаків. Польські реґіментарі С. Дружкевич і Б. Вільга не в силі були допомогти дідичам, і обурена шляхта закидала їм бездіяльність і навіть потурання козакам. Сам Яблоновський, якому безпосередньо підлягали козацькі полковники на Правобережжі, не раз (приміром, 1690 р.) даремно наказував Палієві припинити «безправ’я», загрожуючи йому карою й відшкодуванням шляхетських збитків. Року 1692 шляхта Київського воєводства знову скаржилася на те, що «почавши від річки Ірпеня до річок Славечни і Случа, утворилася й робиться руїна й пустеля, чиняться побиття і вбивство людей, наїзди на шляхетські двори й доми, грабунки й забирання всілякого майна, так що вони — шляхта — у своїй власності не можуть бути вільні й безпечні».

Київська шляхта висловлювала побоювання, як би «ця непритущена іскра коли-небудь, за давнім звичаєм, не спричинилася до великої пожежі». Все-таки це пророцтво шляхти згодом здійснилося.

Територія «Паліївщини» далеко виходила за межі колишнього Білоцерківського полку: вся правобережна Наддніпрянщина, від Полісся до «Дикого поля», за винятком хіба самого узбережжя Дніпра, фактично була в руках Палія. Нерідко «покозачувалися» цілі села (наприклад, с. Лешня, маєток Чорнобильського домініканського кляштору в 1684 р.). Реґіментар Дружкевич писав королеві Яну Собєському 1692 р., що «Палій організує коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претенсії на весь край до Случа».

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало “справедливе” обурення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі стала поступово поширюватися влада С.Палія. Щоб убезпечити себе від можливого конфлікту з королем, козацький полковник запевнював польського правителя, що не має наміру займати “ті добра, які Богу і Церкві належать”. Повідомлений про це з Варшави, київський бискуп А.Залуський дозволив козакам Палія розташовуватись у його володіннях за умови, щоб йому не робили “ущербу в арендах”. Завдяки таким заходам правобережного полковника взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними.

Восени 1691 р., після вдалого походу на Білгород, С.Палій, повернувшись до своїх володінь, наказує стратити нобілітованого шляхтича, козацького полковника П.Апостола-Щуровського. “Такого великого утиснення Війська нашого від Апостола не могли витримати”, – виправдовувався він перед королівським комісаром С.Дружкевичем. Водночас Палій запевнював польського урядовця, що не має наміру “шукати собі з Військом іншого пана”, хоча перед там неодноразово звертався до І.Мазепи з проханням прийняти його під гетьманську булаву і зверхність царя.

С.Дружкевич, на відміну від короля, не довіряв запевнянням полковника, про що свідчать його листи до Варшави. Саме тому в червні 1692 р. до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якого Палій також переконав у своїй прихильності до монарха Речі Посполитої. Після 1692 р. польські військові частини в Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони й витіснили Палієвих козаків із Полісся, планований наступ на Фастів не відбувся.

Після допомоги військам І.Мазепи у відбитті нападу “ханського” гетьмана Петра Іваненка (лютий 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С.Палій намагався відновити свої позиції, що похитнулися після захоплення відділами регіментаря Бальцера Вільги значної території Фастівського полку. Для цього він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського від 16 травня С. Палій виправдовував те, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, існуванням “спільної і нерозривної монаршої ліги” проти турків. Він сповіщав про вдалі дії правобережних козаків, прохав прийняти свого сотника Павла з татарським “язиком” і обіцяв для підтвердження своєї вірності королеві відновити боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. “… Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої з полком моїм найпокірніше прошу”, – писав Палій наприкінці листа.

На початку 1694 р. поновлюється наступ польських військ під командуванням С.Яблоновського на Фастів. С.Палій вислав до короля своїх представників, прохаючи пояснити, на якій підставі коронний гетьман здійснив на нього напад, адже він неодноразово складав присягу польському монарху. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ наказав припинити воєнні дії проти правобережних козаків, бо відділи регіментаря Б.Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того. Палій уклав перемир’я з Вільгою і Яблоновським – “… вимушений з ляхами з’їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали”. Внаслідок примирення козацькі війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С.Палія. Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав білоцерківському комендантові “реляцію” з повідомленням про знищення семи татарських поселень. Крім того, він відправив до короля і коронного гетьмана кількох узятих у полон “язиків”, яких супроводжували його козаки. Саме про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол К.Ісарович: “Пане милостивий, відаю, що у В.К.М. були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В.К.М. полював у полі і вони теж були в полі і кланялись В.К.М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години послав їх до Мазепи в Батурин, яким певно, гроші дано. щоб віддали Палію”.

Польська сторона ніколи не лишалася пасивною щодо Палія. Сусідні магнати і шляхта раз у раз вдираються у володіння Палія, грабують і вбивають селян і козаків, чинять усякі інші ґвалти.

Палій добре розумів, що знищити гніт польської шляхти можна тільки шляхом ліквідації польської державної влади на Правобережній Україні. Тим-то він не обмежувався вигнанням шляхти з її маєтків, а намагався знищити весь польський шляхетський устрій, замінивши його козацьким. Недарма козаки нищили в захоплених ними панських маєтках всі юридичні документи. У 1697 р. козаки Палія затримали в с. Калинівці (на шляху з Овруча до м. Кухарів) київського каптурового суддю Реміґіяна Сурина. Козаки побили Сурина і його супутників, кажучи: «Бийте ляхів, бийте, нехай не їздять на суди — наш тут козацький суд!».

Польський уряд не зрікся свого наміру зліквідувати Палія. У 1691 р. (у жовтні), коли Палій повертався з походу під Аккерман, реґіментар Дружкевич послав йому навперейми польський загін з козацьким полком Апостола-Щуровського під Паволоч, але козаки Апостола вбили свого полковника і приєдналися до Палія, що примусило польське військо тікати.

Діяльність Палія, що особливо посилилася в 1688- 1689 рр., не залишала жодного сумніву щодо його «звыклой к шляхетскому стану ненависти», а величезна популярність Палія на Україні й за межами її робила з нього дуже небезпечного ворога для Речі Посполитої. Отже, польський уряд скористувався першою нагодою, щоб захопити Палія в свої руки. Восени 1689 р. Палій напав на Немирів (резиденцію гетьмана Гришка, ворога Палія), але взяти Немирів не вдалося, і Палій був заарештований польським немирівським комендантом. Згодом, довідавшись про зносини Палія з московськими воєводами в Києві, поляки перевезли його до Галичини і ув’язнили в м. Підкамені, де він і перебував до весни 1690 р. Але Палієві пощастило визволитися у квітні 1690 р. з ув’язнення і повернутися до Фастова.

Палій був переконаний, що для визволення Правобережної України з-під польської влади йому потрібна допомога Гетьманщини. Ідея єдності України по обох боках Дніпра завжди була властива Палієві. Спільна боротьба проти турецько-татарських нападів новою кров’ю скріплювала зв’язки між Правобережжям і Лівобережжям. Палієві краще, ніж будь-кому, ясна була нездатність Польщі оборонити Правобережну Україну від турецько-татарської навали. Тільки силами всієї України можна було зліквідувати загрозу з боку Туреччини й Криму. Палій, лівобережанин родом, особисто був зв’язаний з Лівобережжям. Тим легше було йому нав’язати стосунки з гетьманом Мазепою, а водночас і з московським воєводою у Києві.

У зносинах з Мазепою Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Становище Мазепи в цій справі було досить складне. З одного боку, Гетьмана, що вважав приєднання Правобережжя до Лівобережної України за одну з головних цілей своєї політики, не могла не вабити перспектива включення правобережної Наддніпрянщини, принаймні Білоцерківщини до складу Гетьманщини. Крім того, Палій грав велику роль в боротьбі проти татарських нападів на Лівобережну Україну. З другого боку, Мазепа, шляхтич, ніяк не міг погодитися з гострою антишляхетською політикою Палія, яка створювала дуже небажаний і навіть небезпечний прецедент для гетьманської України. Гетьман не міг також не зважати на велику популярність Палія і на Гетьманщині, і особливо на Запоріжжі. Він не міг прийняти Палія під свій регімент, але й відкинути його до ворожого табору — чи то польського, чи то кримського (Палія весь час переманював до себе кримський хан) — було б ще більш небезпечно. Тим-то Мазепа займає щодо Палія двоїсту позицію. Коли в кінці 1693 р. Палій, під загрозою нового польського наступу, зневірений у допомозі Гетьмана й Москви, поставив питання про неминучість піддатися під турецько-татарську зверхність (звернутися по допомогу «к басурманской сторонЂ»), Мазепа радив московському урядові допомогти Палієві: «Лучше малую искру загасить, чЂм большой огонь тушить». Коли ж у 1694—1695 рр. настало тимчасове замирення у відносинах Палія з Польщею, Гетьман повідомляв Москву (восени 1695 р.) про «перемЂну» в Палії, про його «хитрости», зносини з польськими магнатами тощо.

Політика польського уряду щодо Палія була також досить нерівною. Зокрема на початку 1690-х років. Польща перебувала під загрозою нового турецько-татарського наступу, і тому потребувала допомоги козацтва. До того ще Польща й раніше побоювалася, щоб Палій «з Ордою не змирив». Це дало можливість Палієві зміцнити свою владу на київському Поліссі (він дістав навіть звання «стражника Поліського»), яке мало важливе значення для нього як господарча база й стратегічне запілля. Але це тривало недовго. Й коли польські хоругви почали виганяти паліївців з Полісся, Палій рішуче заявив (18 грудня 1695 р.), що за найменшу кривду він буде битися з польським військом, як з ворогами. Року 1696 шляхетські соймики в Польщі рішуче вимагають знищення козацтва.

Коли надії на допомогу Мазепи і Москви не здійснилися, а збройна сутичка з Польщею стала неминучою, Палій головні зусилля звернув на мобілізацію всіх сил українського народу для рішучого наступу проти Польщі. Хоч ця сторона діяльності Палія нам мало відома, але з окремих фактів, а головне з грандіозного розмаху повстання 1702—1704 рр. цілком ясно, що під покровом нібито тихого й буденного життя славного полководця в другій половині 90-х років XVII ст. кипіла напружена, гарячкова робота блискучого організатора й народного вождя.

Розділ ІІІ. Повстання під проводом Семена Палія

Ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється в 1699 р. Вальний сейм ухвалює постанову про заборону утримання “козацької міліції” – саме так українські козацькі полки трактувалися польськими політиками. Хоча невеликі регіменти правобережних полків запрошувалися для проведення окремих воєнних операцій польської армії й після сеймового рішення. Влітку 1700 p. невеликий загін української кінноти брав участь в облозі коронними військами Риги. І знову, як і в попередні роки, козаки скаржилися на те, що від Августа II “плати зовсім немає”.

Отримавши звістку про сеймову ухвалу, старшина збирає раду у Фастові, після якої до Варшави відправляється лист за підписом “Семена Палія полковника Війська В.К.М. Запорозького, сотників, отаманів і черні”. У посланні до короля Августа II Сильного від 15 серпня 1699 р. козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель. Для контролю за виконанням цих вимог до королівської резиденції вирушило посольство на чолі з полковником З.Іскрою. Рішення польської ради сенату про наділення “демобілізованого” козацтва визначеними коронним урядом вільними землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С.Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такими постановами польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемир’я з регіментарем Б.Вільгою, який розпочав виконувати сеймову конституцію про знищення українського козацтва на Правобережжі.

Козаки подали протест, але сейм його відкинув. Новий польський король Август II (1696 — 1733 рр.) після річного вагання надіслав вимогу сейму розпустити козаків, а землю передати шляхті і виїхати з краю.

В інструкції послам від шляхти Київського воєводства на сейм (листопад 1701 р.) йдеться: «Хоч конституція миротворчого сейму 1699 р. всі козацькі війська на ділі заборонила, все-таки бунтівник Палій не хоче підкорятися законам, а також не хоче слухати і виконувати наказів їх милості панів-гетьманів і навіть захопив Фастів, що належить до Київського єпископства, і багаті землі. На захоплених землях він зробив собі кордон на річці Тетерів, козаки ж його зазнають великих утисків, дає на зиму, а також влітку притулок бідним людям; грабує, робить такі наскоки, що загрожує нашій любимій батьківщині (Польщі). Наше воєводство стало поживою для грабіжників… поставити питання про Палія і його похідний полк і щоб якнайефективніше були вжиті заходи, такі, як суворі закони минулого сейму, щоб прийняти рішення про вигнання Палія з нашого воєводства і з Фастова, а також щоб він сам був притягнутий до відповідальності за заподіяні злочини».

Восени 1699 р. па Правобережжі склалося досить напружене становище, бо на Київщині в районі Білої Церкви, Черняхова, Бородянки та інших міст на зимові квартири розмістилося 12-тисячно польське військо, яке загрожувало наступом на Фастів. Семен Палій зібрав свій полк і привів його у бойову готовність. Протягом зими відбувалися постійні сутички невеликих загонів з обох боків. Розраховуючи на можливу зміну міжнародної ситуації, ватажки козацьких полків збирали нові сили й одночасно вдавалися до переговорів з коронним гетьманом і регіментарями польсько-шляхетських військ, щоб відтягти час рішучих дій.

Звернення правобережної старшини до московського царя і лівобережного гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху, тож восени 1700 р. С.Палій домовляється з коронним гетьманом С.Яблоновським про припинення обопільних воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі перестають діяти. Настійливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до Лівобережної Гетьманщини, зважаючи на міжнародну ситуацію, закінчуються безрезультатно. У 1701 р. польська коронна армія розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а С.Палій припиняє будь-які політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння “вільною козацькою областю”.

В 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. В пам’яті українського народу ще свіжі були спогади про Хмельниччину. Жили ще чимало учасників цієї героїчної епопеї, тих людей, хто «ділом дейнецьким бавився й кров шляхетську розливав», за виразом одного сучасного документа. Характерно також, що в різних тогочасних виступах української людності проти поляків мова йшла не тільки про знищення соціально-економічного гніту, а й про повну ліквідацію польського напування на Правобережній Україні.

На землях Київщини, у східних районах Поділля та Волині влітку 1702 р. розпочалося всенародне повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з революційними подіями середини XVII ст. й називали “другою Хмельниччиною”. С.Палій та інші правобережні полковники відмовилися від протекції польського монарха й заявили про присягу “найпотужнішому Пану Царю Московському і Вельможному Й.М. Пану Гетьманові Мазепі”.

Сподівання повстанців на зміну ситуації згодом справдилися. В 1700 р. розпочалася Північна війна, в якій взяла участь і Польща. Щоб розрядити напруженість у відносинах з Польщею, Семен Палій на прохання польського уряду послав для участі у війні з Швецією загін кінноти й піхоти.

Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 р. відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо. До Фастова зібралися козацькі сотні, а також населення з багатьох міст і сіл Волині та Київщини. Вони зміцнили фортецю й підготувалися до її оборони. Під Фастовом стався бій, в якому польсько-шляхетське військо зазнало поразки й змушене було відступити.

Перемога сприяла активізації визвольного руху на Правобережжі. У квітні 1701 р. польський гетьман Ф. Потоцький в універсалі до шляхетських сеймиків з тривогою повідомляв, що «козацький полковник Палій намагається йти слідами Хмельницького, який запалив факел селянської війни».

Як і в попередні десятиріччя, у визвольному русі початку XVIII ст. на Правобережжі чітко позначилися інтереси селян, рядових козаків і міської бідноти, з одного боку, й козацької старшини, з другого. Повсталі народні маси боролися проти польсько-шляхетського панування, феодального та національного гноблення. Козацька старшина, спираючись на заможну верхівку козацтва, селянства й міщанства, намагалася використати визвольний рух для зміцнення свого панівного становища, здобути від царського уряду земельні багатства і феодальні привілеї, якими вже користувалася лівобережна старшина.

Враховуючи загалом прихильне ставлення царського уряду до прагнення населення Правобережжя возз’єднатися з Росією, ватажки визвольного руху виношували плани повного визволення Київщини і Брацлавщини від влади Речі Посполитої. Взимку 1702 р. відбулася нарада у Фастові за участю полковників Палія, Самуся та Іскри, а також представників селян і міського населення. Там був присутній і Данило Братковський — відомий поет і громадський діяч. Нарада прийняла рішення про дальшу, більш рішучу боротьбу проти шляхти й остаточне визволення Правобережжя з-під влади Речі Посполитої. Фастів, куди збиралися загони повсталих селян і козаків, перетворився у головний центр боротьби, яку фактично очолив один з найвидатніших організаторів визвольного руху Семен Палій.

У першій половині 1702 р. визвольний рух охопив Брацлавщину, Поділля й Волинь. Заворушення почалось і на Київщині, куди прибули польсько-шляхетські загони з наміром витіснити козацькі полки та повернути шляхті відібрані маєтки. Наприкінці липня 1702 р. вибухнуло повстання селян, міщан і козаків у Богуславі, Корсуні й Лисянці. Його очолили полковники Самусь та Іскра. Повстання набрало антифеодального і визвольного характеру. Повстанці склали присягу Російській державі. Виданий провідниками повстання універсал закликав населення до рішучої боротьби з загарбниками, вигнання їх з української землі. На їх заклик, відгукнулися не лише козаки, а й селяни. Бої розгорнулися насамперед у Брацлавському і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши й Галичини. Селянські загони з’явилися в околицях Золочева і Соколя.

За короткий час повстанське військо досягло 5 тис. чоловік і мало намір виступити на Білу Церкву, що була форпостом політичного панування Речі Посполитої на Правобережжі. На Поділлі і Брацлавщині повстанські загони групувалися навколо козацького полку, очолюваного Андрієм Абазиним. Між Палієм, Самусем, Іскрою та Абазиним одразу встановився тісний контакт. Вони разом боролися за визволення Правобережної України з-під панування Речі Посполитої.

Повстанця перекинулось на Лівобережжя у Переяславський полк. Старшині вдалося його придушити. Заворушення почались на Запоріжжі. Пригноблені маси виступали проти утисків старшини. Тому гетьман Мазепа і лівобережна старшина вороже поставилися до нової хвилі антифеодального й визвольного руху на Правобережжі, відмовилися подати військову допомогу козацьким полкам і намагалися переконати царський уряд не приймати Правобережжя до складу Російської держави. Вони боялися, щоб від малої іскри повстання не спалахнув великий вогонь народної війни проти феодалів — гнобителів.

У жовтні 1702 року Самусь під Бердичевом розгромив кількатисячне польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Меджибожем розгромив півторатисячний загін польських військ київського воєводи. Палій після тривалої облоги здобув фортецю Білу Церкву і переніс туди свій осідок.

Внаслідок значних перемог повстанського війська визвольний рух на побережжі посилився. На Поділлі повстанці визволили Бар, Калюс, Жванець, Могилів та інші міста. Численні повстання вибухнули н містах і селах північної Київщини і Волині. У січні 1703 року три тисячі повстанців на чолі з Федором Шпаком діяли на Поділлі й загрожували навіть Кам’янець-Подільській фортеці. Серед повстанців було чимало селян з Лівобережжя, Молдавії, Валахії, Польщі, Білорусії й Росії.

Уряд шляхетської Польщі збирав сили для придушення визвольного руху на Правобережній Україні. Шляхетський сеймик на Поділлі в листопаді 1702 р. вирішив зібрати посполите рушення, в яке запрошувалися усі шляхтичі воєводства. Ряд постанов, спрямованих на придушення повстання, прийняв шляхетський сеймик Волинського воєводства, вирішивши зібрати ополчення і просити військової допомоги в сусідніх воєводствах. Польсько-шляхетські каральні війська на Правобережжі передавались під командування польного гетьмана А. Сенявського, який 4 грудня наказав усім загонам збиратися до Бережан для походу на Правобережжя.

У січні 1703 р. 15-тисячне каральне військо з 44 гарматами вторглося на Поділля, де повстанські сили не перевищували 12 тис. і були розкидані на великій території. Польські урядовці звернулися до гетьмана Мазепи з пропозицією виступити на придушення повстань, але царський уряд дозволу на втручання тоді не дав. Поляки зненацька захопили козацькі частини, що розбрелися на зимові квартири, і завдали їм дошкульних ударів. До того ж поляки спонукали виступити кількатисячну татарську орду на українські землі з півдня і водночас звернулися за допомогою до російського царя.

Коронне військо і посполите рушення захопили Летичів, Бар, Вінницю, Новокостянтинів, Меджибіж, Хмільник. Поблизу Старокостянтинова каральне військо зустрів значний загін козаків і повсталих селян на чолі з Самусем. У жорстокому бою повстанці зазнали великих втрат і відступили. В січні — лютому 1703 р. повстання на Поділлі було жорстоко придушене.

На Брацлавщині полковник Абазин збирав сили для відсічі коронному війську. Повстанці намагалися відстояти Немирів, але, зазнавши кількох поразок у боях з переважаючими силами ворога, відступили до Брацлава. Проте в Брацлаві вони утриматися теж не змогли й відступили до Ладижина, втративши при цьому гармати, вивезені з Немирівської фортеці. Польська кіннота переслідувала повстанські загони. Полковник Абазин, зібравши до Ладижина 2-тисячний загін козаків і повсталих селян, виступив назустріч ворогам. Зав’язався запеклий бій, в якому повстанці зазнали поразки. Тяжко пораненого Абазина вороги захопили в полон і скарали на смерть. Частина повстанців відступила в Молдавію. Коронні війська в Ладижині стратили 2 тис. чоловіків, жінок і дітей.

18 березня 1703 р. А. Сенявський в універсалі оголосив про придушення повстання («заспокоєння краю») і суворе покарання селян, що брали участь у боротьбі проти шляхти. Однак універсал не відображав справжнього становища на Правобережній Україні. Каральна експедиція коронних військ на Поділля, Брацлавщниу й Волинь не привела до повного придушення визвольного руху. На головний його осередок — Київщину, де в містах-фортецях Білій Церкві, Фастові, Корсуні й Богуславі дислокувалися значні селянсько-козацькі сили під проводом Палія, Самуся та іскри, каральні війська не наважилися наступати. Тим часом і на території Волині, Поділля та Брацлавщини спалахували нові повстання, організовувалися селянсько-козацькі загони, що продовжували партизанську боротьбу проти панування Речі Посполитої.

В середині лютого 1703 р. з Відня до Москви повертався посланник царського уряду, відомий дипломат і генерал Й. Паткуль, який з 1702 р. перейшов на службу в Росію. На Правобережній Україні він відвідав табір польсько-шляхетських військ і під час розмови з польним гетьманом А. Сенявським запропонував примирити козаків з Польщею. Сенявський ухопився за цю пропозицію і доручив дипломату від імені короля вести мирні переговори з козацькими ватажками.

У Білій Церкві Паткуль розпочав переговори з Палієм, заявивши, що представляє інтереси польського й російського урядів водночас, хоча повноважень таких фактично не мав. Па пропозицію дипломата повернути Польщі Білу Церкву Палій відповів, що виконає це негайно, якщо отримає письмовий наказ царя. Зважаючи на непоступливість козацького ватажка, Паткуль запропонував йому укласти з польським урядом перемир’я і навіть склав латинською мовою п’ять статей, що передбачали припинення боротьби на три місяці, дозвіл жителям (у тому числі шляхті) повернутися до своїх домівок, обмін полоненими, повернення на вимогу царського уряду Білої Церкви Польщі, зобов’язання послати козаків для участі у війні з шведами.

Непоступливість Палія вивели дипломата з рівноваги, і він назвав старого полковника «зрадником», погрожував накликати гнів царя та спрямувати усі сили Речі Посполитої на розгром козаків. Однак Паткуль мусив визнати, що у Палія багато війська і тому він не радив польному гетьману йти па Білу Церкву, а селянам-повстанцям оголосити амністію. Перебуваючи кілька днів у Білій Церкві, Паткуль познайомився ближче з Палієм і його козаками, а також дійшов висновку, що конфлікт на Правобережжі виник з вини шляхти, яка утискувала селян і козаків. Він дав високу оцінку і ватажкові козаків Семенові Палію. На цьому місія Паткуля скінчилася, не виправдавши сподівань польської шляхти.

Польський уряд продовжував наполягати на тому, щоб уряд Росії узяв участь у придушенні визвольного руху на Правобережжі й заборонив запорізьким козакам приєднуватися до повстань, пропонував гетьману Мазепі відібрати у Палія Білу Церкву й передати фортецю польському гарнізонові.

Проте царський уряд не дозволяв втручатися у боротьбу на Правобережжі гетьманові Мазепі. У березні й травні 1703 р. правобережним козакам послане було навіть царське жалування.

Правобережні козацькі полки поповнювали свої сили, укріплювали фортеці в Білій Церкві, Фастові, Богуславі, Корсуні, готувалися до дальшої боротьби проти польсько-шляхетського наступу. На початку 1704 р. Самусь та Іскра приїжджали на Лівобережжя, щоб домогтися прийняття їх разом з козацьким військом, населенням і зайнятою ними територією під протекторат Російської держави. В Батурині, Переяславі й Ніжині відбувалися переговори. Однак гетьман Мазепа рішуче відмовився бути посередником у цій справі. Під страхом смертної кари він заборонив селянам і козакам переходити на правий берег Дніпра. Гетьман посилав у Москву доноси на Палія, звинувачував його у зраді і зносинах з магнатами, прихильниками Швеції. Він неодноразово пропонував царському урядові заарештувати Палія, Самуся й Іскру та розправитися з козаками, вигнавши їх з фортець.

Не маючи достатніх та вірогідних відомостей про становище на Правобережній Україні, царський уряд повірив доносам Мазепи і навіть дозволив заарештувати Палія, але з умовою, щоб замість нього поставити такого самого противника шляхти.

2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати, інакше його змусять виконати вказівку російські війська. Самусь як наказний гетьман передав 5 лютого 1704 року булаву Мазепі. Палій, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі і в Галичині.

Навесні 1704 р. до Батурина надійшов царський указ — козацькому війську переправитися на правий берег Дніпра і вести боротьбу проти загонів магнатів — прихильників шведів. У травні 1704 року Мазепа з кількатисячною армією перейшов Дніпро. Палій передав йому Білу Церкву без бою, а сам перенісся у Немирів.

На початку липня 1704 р. Палій відправив погребищенського сотника Г. Борисенка в Немирів із завданням підняти селян і міщан на повстання проти шляхти. Повстанці визволили Немирів і розгромили шляхетський загін у місточку Соняві. Цей виступ став сигналом для загального повстання на Поділлі й Брацлавщині. На Поділлі ватажок Федір Шпак, зібравши повстанський загін з 1500 чоловік, оголосив себе полковником Війська Запорізького й розпочав справжню війну проти шляхти.

Повстання перекинулось у Молдавію. Хвилювання козацької сіроми почалося на Запоріжжі, де 8 тис. козаків мали намір іти на Лівобережжя й громити там маєтки панів та орендарів. Старшина ледве стримала цей рух.

Гетьман Мазепа 12 липня 1704 р. видав універсал до шляхти Київського воєводства, в якому заявив, що козацьке військо прибуло не для підтримки повстань, а виключно з метою подання допомоги Речі Посполитій у боротьбі проти шведів та їх спільників. Гетьман вимагав від селян припинити повстання й загрожував їм розправою.

Увечері 31 липня 1704 р. за наказом Мазепи був заарештований Семен Палій, який з невеликим загоном перебував у таборі козацького війська під Бердичевом. С. Палія звинувачували у зраді. Гетьман негайно послав чималий загін сердюків і компанійців для захоплення Білої Церкви, в якій перебував гарнізон з кількох сотень правобережних козаків. Незабаром їм вдалося оволодіти фортецею. Місто-фортецю Немирів гетьман наказав передати польсько-шляхетському гарнізонові. Гетьманські війська вступили у Фастів, Корсунь і Богуслав. Після цього повстання практично завершилося.

Залишивши на Правобережжі 3-тисячне козацьке військо, Мазепа з полками наприкінці жовтня 1704 р. повернувся на Лівобережжя. На Правобережжі залишилися й полки Самуся та Іскри. Семен Палій майже рік перебував у в’язниці Батуринської фортеці. У червні 1705 р. під вартою його відправлено в Москву. За царським указом від ЗО липня козацького полковника заслано до Сибіру — спочатку у Верхотур’я, потім у Тобольськ, де він перебував до кінця 1708 р.

Висновки

Семен Палій пройшов довгий шлях в боротьбі за самостійність козацтва, використовуючи для цього найменші можливості, які випадали в період його життя. Саме в на межі ХVII-XVIII ст. на всю широчінь розгортається господарська і політична діяльність славетного «охотного» полковника, який провадить героїчну боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства, а головне — очолює визвольну боротьбу українського народу на Правобережній Україні проти польського панування й шляхетського гніту, за об’єднання Правобережжя з Лівобережжям, — боротьбу, яка зробила Семена Палія народним героєм України і серед його сучасників, і серед наступних поколінь, а славу його імення поширила далеко за межі України.

Свій внесок він зробив не лише для розвитку власної батьківщини, але і в сфері захисту Європи від Османської імперії, беручи участь у європейській антитурецькій коаліції.

Дій Палія по відношенню до захисту існування козацького устрою на Правобережжі науковці не дарма називають «другою Хмельниччиною». Все це було зумовлене тим, що час Хмельницького ще не стерся у пам’яті поколінь, жило ще багато учасників подій тих часів. Напевно, це також мало вплив на розгортання повстанського руху на чолі з Семеном Палієм.

Визначну роль у політиці Палія на Правобережжі відіграла наявність вірних соратників, що допомагали втілювати в життя українську ідею.

На поразку самого повстання вплинуло не надання допомого зі сторони як Москви, та і гетьмана Мазепи, до якого Семен Палій неодноразово звертався за допомогою. Ці два суб’єкти відносин не лише не надали підтримки, а й допомогли подолати повстання, яке було спрямоване перш за все на захист українських інтересів від зазіхань польського уряду та шляхетських багатіїв.

Таким чином повстання Семена Палія було приречене на поразку. Але все ж свій слід воно залишило на довго, не давши забути українцям, ким вони є – самобутньою частинкою людського суспільства, яка має власні ідеали, мову, культуру та політичні орієнтири.

Список використаної літератури

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1993
Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII – начале XVIII с. – К., 1899
Грушевський М. Історія Української літератури. – Т.7. – К., 1996
Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. – Київ: Альтернативи, 1999
Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2.- Репринт 1966 р. Київ, 1992
Дядиченко В. Семен Палій. – Саратов, 1942
Історія України: документи і матеріали. – К., 2001
Книга для читання з історії Української РСР. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. XIX ст. – К., 1960
Котляр М.Ф. Історія в життєписах. – К., 1991
Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683 – 1688 рр. // Праці іст.-філ. тов.-ва в Празі. – Вип. 4. – Прага, 1942
Оглоблин О. Гетьман Мазепа і Правобережна Україна // Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Друге доповнене. — Нью-Йорк • Київ • Львів • Париж • Торонто: 2001.
Руїна: друга половина XVII ст. – К., 1996
Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. – К., 1963
Сергієнко Г.Я. Семен Палій (до 250-річчя з дня смерті) // УІЖ. – 1960. – №1. – С.55 – 64
Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині XVII – XVIII ст.: проблема державотворення. – К., 1993
Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – 720 с.
Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави. – К.,2009
Чухліб Т. Семен Палій // Історія України в особах: Козаччина. – К.,2000
Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). – К., 1996
Чухліб Т. Правобережна Україна і Річ Посполита: до проблеми політичних стосунків між С. Палієм та королівськими урядами // Семен Палій та Фастівщина в історії України. – К.,1997