Боровець І. Італія в XVII – 80-x роках XVIII століття

Боровець І. Італія в XVII – 80-x роках XVIII століття

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Нового часу, історія Італії.

Італія в XVII – 80-x роках XVIII століття

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..2

I.            Політичний розвиток……………………………………………………..3

II.            Соціально-економічний розвиток……………………………………….9

III.            Культурний розвиток……………………………………………………15

Висновки………………………………………………………………………..19

Список використаних джерел та літератури…………………………………21

Вступ

Вивчення історії будь-якої країни є корисним та необхідним з огляду потреби всебічного відтворення загального всесвітнього історичного процесу. Вивчення розвитку Італії не є виключенням. Новий час є особливо цікавим у цьому плані. Період ХVII – 80-х рр. ХVIIІ ст. в житті італійського суспільства відіграв досить неоднозначну роль. З одного боку він характеризувався низкою кризових явищ, а з іншого став проміжною ланкою в остаточному переході від феодальних до капіталістичних форм господарювання.

Актуальність теми: Історія Італії нового часу є частиною загальноєвропейської історії та невід’ємна від неї. Саме тому вивчення історії Італії постає закономірною необхідністю.

Метою даного реферату є розкриття основних історичних подій та явищ, що були характерними для ХVII – 80-х рр. ХVIIІ ст. в житті Апеннінського півострова. Відповідно до цього головними завданнями реферату є:

• Висвітлення основних подій в політичному житті італійського суспільства;
• Визначення основних закономірностей політичного устрою областей;
• Розкриття основних впливів на ті чи інші зміни в становищі земель;
• Показ економічного становища італійських земель;
• Огляд особливостей культурного життя населення в поданий період;
• Порівняння політичного, економічного та культурного становища земель з попередніми періодами розвитку (тут з ХVIст.);

Об’єкт вивчення: історія Італії ХVII – 80-х рр. ХVIIІ ст.

Предмет: розгляд політичних, економічних та культурних особливостей розвитку італійських земель в зазначений період; загальних закономірностей змін в житті суспільства.

Таким чином розкриття тематики потребує всезагального огляду кожної сфери життя італійського суспільства.

Розділ І. Політичний розвиток

 

Ще в ХVІ ст. в князівствах Італії сформувався абсолютистський лад. Савойя, до якої входили власне Савойя, П’ємонт, графство Ніцца, була прикладом класичного абсолютизму. Тут правила сильна феодальна династія. Централізаторська політика Еммануїла Філіберто (1553-1580) призвела до того, що тут з’явився бюрократичний апарат, всі нитки управління були зосереджені в руках герцога, з’явилася постійна армія, флот; церква підпорядковувалася державі. Наступники Еммануїла-Філіберто стали проводити активну зовнішню політику. У XVII в. Савойя – сильна держава, де абсолютизм виріс на грунті держави типу станової монархії.

Неаполітанський абсолютизм був прикладом іспанського абсолютизму. Неаполь відзначений був слабкістю королівської влади, самостійністю феодалів. Іспанці тут з’явилися з 1503 р. Неаполем управляли віце-королі, призначувані іспанським королем. З 1563 р. існує Рада у справах Італії. Збережено колишній державний  пристрій,  парламент, Раду виборних. Іспанці проводять централізаторську політику, спрямовану проти сепаратизму баронів. Абсолютизм захищав інтереси дворянства.

Представники роду Медічі закріпилися в Тоскані в 1569 р. Козімо I (1537-1574), Фердинанд (1587-1609) прагнули зосередити владу в своїх руках, опорою їх влади став бюрократичний апарат – секретарі, аудитори, чиновники, постійне військо, гроші, здійснювали централізаторську політику. Тосканський абсолютизм відрізнявся від класичного абсолютизму тим, що Тоскана – дрібна регіональна держава, крім того, Флоренція мала в цьому регіоні привілейоване становище, і абсолютизм складався в Тоскані в умовах, коли дворянство поступово зміцнювалося і зближувалися з патрициатом, в той час як можливості зростання буржуазії майже вичерпалися. Лише Папська область мала свій відмінний устрій, а Генуя та Венеція залишалися республіками.

Отже, Італія увійшла в ХVІІ ст. при умовах існування абсолютистського правління та переважання впливу феодалів.

Політика правління територіальних князівств була спрямована на збереження монополістичного становища столиць. Позитивні результати протекціоністської політики були знівельовані тяжким фінансовим пресом, особистою участю правителів у торгівлі, політикою відкупів, введенням монополій. Велика кількість коштів була необхідна не лише для утримання чиновництва, поліцейського апарату та постійної армії, а й для утримання пишних дворів, розкішшю яких на початку ХVІІ ст. дивувалися мандрівники. Князівства, що вижимали з народу всі соки, служили перш за все інтересам феодальної аристократії. Так флорентійці, показуючи на колону зі статуєю Справедливості, говорили: «Справедливість піднесена настільки високо, що бідний народ не може її досягти». Аналогічним було становище в Савойї.

В умовах економічного занепаду, послаблення буржуазії та територіальної вузькості італійські князівства не змогли не змогли відіграти тої позитивної ролі, яку відігравали абсолютистські держави Англії та Франції.[1]

В першій половині ХVІІ ст. Італія знову перетворилася в арену кривавих війн, що принесли народові нові біди. Війни через Вальтеліні (1623-1626) і за мантуанську спадщину (1627-1631) були епізодами боротьби Франції та Габсбургів за гегемонію в Європі. В другій половині ХVІІ ст. Італія ще не раз ставала полем бою між Францією та Іспанією. Майже всі князівства були пішками в руках великих держав. І лише Савойя вела самостійну політику. В 1614-1615 роках навіть вела війну з Іспанією, спираючись на Францію.[2]

Політика Папської області в цей період не відзначилася успішністю.

Венеція у цих війнах відігравала пасивну роль: піклувалася лише про збереження сталості власних кордонів. Більш активною вона була у війні з Туреччиною, однак і в цій війні вона втратила Крит в 1669 році. В 1684 році отримала по Карловицькому миру Морею. Однак втримати ці території вона не змогла.

Зовнішньополітичний занепад Італії є безперечно результатом не лише іспанського впливу, а й глибокої кризи всього соціально-економічного та політичного життя, яка заважала Італії об’єднатися та скинути іспанське іго.[3] В населення пропав інтерес як до політичного, так і до культурного життя. Народ проявляв інтерес лише до виїзду чи в’їзду губернаторів, дрібних воєн проти сусідів. Цікавість викликали витончені та публічні тортури та страти.[4]

Не мала доля вини за це лежала на римських папах. Єдиною областю, що протистояла папському диктату була Венеція. Про це свідчать конфлікти 1605-1607 років. Папа Павло V наложив на Венецію інтердикт. Вогнища інквізиції палали по всій Італії. Політика римських пап допомогла утвердженню феодальної реакції у всіх сферах життя країни.[5]

В ХVІ ст. простежувалися лише зародки занепаду. Повністю ж він наступив у ХVІІ ст. В цей час Італія ще дивувала Європу багатствами та пишністю, красою міст та пам’яток мистецтва. Все це було лише відблиском колишньої могутності.[6]

XVII ст. було часом наступу католицької реакції, яка торкалася всіх сфер життя суспільства, часто втручаючись у внутрішнє справи держав. Там, де вимоги інквізиції йшли врозріз з економічними та політичними інтересами правління,їм здійснювався спротив. Фактично лише Венеції вдалося відстояти свою внутрішню самостійність.[7]

Кінець ХVІІ ст. був часом, коли католицька реакція всюди ослабла: по закінченню наступу реформації згас і опір католицизму. На престолі святого Петра знову почали з’являтися жалюгідні корисливі люди, що думали лише про благополуччя та збагачення своїх дітей та племінників. Діяльність папської курії була спрямована на укріплення дипломатичних зв’язків з французьким двором для протистояння розширенню іспанських володінь в Італії.[8] Зовнішньополітична ситуація на кінець ХVІІ ст. певним чином налагодилась. Венеція украла в 1699 році мир з турками. Майже в той самий час герцог Савойський примирився з Людовіком XIV на умовах недоторканості своїх володінь.[9]

Складною та протирічною була історія Італії в ХVІІІ ст. Це період найглибшого занепаду країни і одночасно початку нового підйому. Розпадаються феодальні відносини, знову зароджуються капіталістичні, приходить в занепад феодальна аристократія, буржуазія починає набирати нові сили.[10]

В першій половині ХVІІІ ст. Італія знову була втягнута в дипломатичну боротьбу та військові зіткнення. В боротьбі за гегемонію військові дії відбувалися і на території Італії. Це призвело як до нових страждань населення, так і до зміни політичної карти Італії. Війна за іспанську спадщину поклала край іспанському впливові в Італії. Місце Іспанії зайняла Австрія, до рук якої перейшли Міланське та Мантуанське герцогства, Неаполітанське королівство, володіння іспанців у Тоскані та Сардинія. Савойське герцогство розширило свої території за рахунок  Монферрату Сицилії та інших земель. Герцог Віктор Амадей отримав королівську корону.

Але за Гаагським мирним договором 1720 року Сицилію було приєднано до Неаполітанського королівства. Проте втрата Савойєю Сицилії була компенсована територією Сардинії.[11] Сардинія при всій своїй дикості, некультурності, бідності, малозаселеності мала для Савойського двору свої привабливі сторони: її легше було втримати в руках, вона знаходилася ближче, ніж Сицилія; ніхто на ці території особливо не посягав.[12]

За Віденським мирним договором після війни за польську спадщину Неаполітанське королівство та Сицилія перейшли від Австрії до Карла Бурбонського. Парма та Пьяченца перейшли до Австрії. Одночасно було вирішено, що після смерті останнього представника династії Медічі тосканське герцогство перейде до герцога Лотаринзького, чоловіка Марії-Терезії Австрійської. Йому ж  в 1737 році після смерті останнього Медічі перейшла Флоренція та Тоскана.[13]

Заново іноземні війська обходили території Італії вздовж та впоперек під час війни за австрійську спадщину. Марія-Терезія втратила Парму та Пьяченцу, що перейшли в руки Бурбонської династії.

Загалом після цих подій в Італії настало затишшя, якщо не брати до уваги повстань корсиканців проти генуезького правління в 1738 та 1755 роках.

Протягом першої половини ХVІІІ ст. Італія була розмінною монетою в руках великих держав, що без кінця кроїли італійські території, не задумуючись над потребами самих італійців.[14] З ними поводилися як з бездушним майном.[15] Все це призвело згодом о повстань. Яскравим прикладом є повстання генуезців проти австрійських окупантів у 1746 році. Повстання міських робітників та робочих було спричинене тяжким податковим гнітом, грабунками та знущаннями австрійців. Так генуезці отримали свободу, проте ненадовго, бо згодом генуезька аристократія зуміла відновити свою владу.[16]

Отже, наслідками війн першої половини ХVІІІ ст. стало: знищення іспанського панування; формування нової політичної карти;  посилення Сардинського королівства, що стало оплотом розвитку національної самосвідомості італійського народу; послаблення Папської області, що стало сприятливим для подальшого політичного та культурного розвитку Італії.

Криза феодального ладу, фінансові та адміністративні труднощі, бажання запобігти виникненню буржуазної опозиції привели італійських правителів до розуміння необхідності проведення реформ. Об’єм реформування та його наслідки не були всюди однаковими, вони залежали від рівня соціально-економічного та політичного розвитку конкретної області, від конкретної ситуації та ідейних позицій авторів реформ. В цілому ж реформи носили поміркований характер. Перш за все вони були спрямовані на реформування фінансової системи. На підвладних австрійцям територіях (Ломбардія, Тоскана) була проведена податкова реформа: сплата податку залежала від розмірів приватного майна, викуп державою внутрішніх торгових мит, обмеження права «мертвої руки» духовенства. Щодо цього прошарку також було здійснено ряд реформ: закрито чимало монастирів та орденів, була скасована інквізиція та церковна цензура, духовних осіб підпорядкували світському суду. Було відмінено обмеження внутрішньої та зовнішньої торгівлі.[17]

В Тоскані було створено кримінальний кодекс, за яким скасовувалася смертна кара та тортури. Було розпочато меліоративні роботи. Реформи в Тоскані були загалом половинчастими та незавершеними.

В Неаполітанському королівстві проводилися подібні реформи, однак податкова реформа не була настільки повною та докорінною. Та й інші мало зачепили феодальний устрій. Таким чином королівство продовжувало перебувати в повному хаосі. На решті територій реформи були ще менш результативними. Це пояснюється як меншим пакетом ідей змін, так і опором місцевої аристократії, що не бажала порушення власних прав та привілеїв. Також на це впливав той фактор, що реформи проводилися «зверху», без підтримки народних мас.[18]

В П’ємонті реформи навпаки сприяли укріпленню абсолютизму, а в Пармі всі проведені реформи згодом були відмінені.

 

Розділ ІІ. Соціально-економічний розвиток

 

Вже в першій половині XVII ст. багато освоєні землі прийшли в запустіння. Почався помітний відтік сільського населення в міста. Протягом XVII в. частка городян у загальній масі жителів країни збільшилася з 11 до 16%, а в густонаселених північних районах перевищила 20% (при цьому поповнювалася в основному маса міської бідноти). Південні області півострова остаточно опинилися в ролі сільськогосподарської периферії. Не без впливу Іспанії тут відбувалося відродження феодальних форм землеволодіння і землекористування. Переважна форма оренди – іспольщина – доповнювалася різноманітними феодальними платежами та обов’язками на користь землевласників (баналітетні плати, підношення натурою до свят, меліоративні, шляхові, будівельні роботи і т. д.). В цілому, рівень експлуатації селян-орендарів був надзвичайно високий. Оскільки в іспольну оренду зазвичай надавався цілий господарський комплекс, що включав посівні і пасовищні площі, виноградники і городи, то витрати його змісту були надзвичайно великі, а можливість розвитку товарного монокультурного господарства – мінімальні. Нерідко орендарі були не в змозі дотримувати умови договору і потрапляли в тривалу боргову залежність. У таких випадках вони фактично ставали прикріпленими до земельних ділянок. До того ж в XVII в. величезні земельні площі, що належали раніше багатим міським комунам, почали передаватися великим латифундистам в якості феодів. Сеньйори використовували всі можливі судові і адміністративні методи для узаконення феодальних повинностей селян, у тому числі пов’язаних з особистою залежністю. Ранньокапіталістичні методи господарювання, в тому числі капіталістична оренда, в аграрній сфері закріплювалися дуже повільно.[19]

Прошарок феодалів не був однорідним за своїм складом. Наряду з титулованою старою знаттю, що сягала своїми коренями раннього середньовіччя, в XVI- XVII ст. з’явилася нова феодальна знать з рядів буржуазії.[20] В більшості князівств були введені «Золоті книги», куди записувалися всі представники аристократії. Феодали мали право відкрито носити зброю та були звільнені від оподаткування. Феодали жили переважно поза містами у своїх замках. І лише з другої половини XVII ст. вони починають їх покидати та переселятися до міст.

Не відставало від феодалів і духовенство. Земельні володіння церкви в деяких князівствах досягали ½ територій. Духовенство Тоскани, яке складало до початку XVIIІ ст. лише 4 % населення, користувалося прибутками, що в 5 раз перевищували прибутки держави.[21]

Нижчі верстви населення, включно з інтелігенцією, були позбавлені майже всіх політичних прав.

У середині XVI ст. наступив період пожвавлення торговельних зв’язків. Розвивалося сукнарство у Венеції і Флоренції, росло шовкове виробництво в Генуї, Мілані, Павії, Мантуї, Болоньї. Неаполітанське королівство стало основним постачальником шовку-сирцю. Венеція, Генуя, Флоренція залишалися найбільшими центрами фінансових операцій та міжнародної торгівлі. Венеція зберігала в XVI в. монополію на вивіз прянощів з країн Близького Сходу. Генуя грала все більшу роль у міжрегіональній торгівлі з Іспанією і Португалією, а також Англією і Голландією.

З кінця XVI в. торговельно-фінансовий і промисловий підйом в Італії змінився наростаючим спадом. Зникла сприятлива кон’юнктура на світовому ринку. Італійська текстильна промисловість програла конкурентну боротьбу більш дешевими англійськими та голландськими сукнами. Перехід Франції до політики протекціонізму фактично закрив для італійців і цей ринок. Важкі наслідки, особливо для Південної Італії, мав фінансовий і політична криза Іспанії, почався на рубежі XVI-XVII ст. У поєднанні зі зростанням впливу турків у Східному Середземномор’ї все це значно скоротило можливості участі італійських міст у міжрегіональній торгівлі. До того ж венеціанський і генуезький торговий флот вже помітно поступався більш сучасним голландським і англійським судам.[22]

Загалом XVII ст. принесло з собою для Італії повний занепад промисловості. Скоротилася кількість ремесел, закривалися мануфактури, зменшилася кількість робітників, звузився ринок збуту. Так, наприклад, в Мілані на 1616 рік існувало 70 сукнарських підприємств, а до 1629 року їх кількість скоротилась до 15. Одночасно продукція зменшилась до 1/5 того, що вироблялося в 1616 році. Половина робітників лишилася без роботи. Зброярське виробництво було близьким до повної загибелі. В Луцці з 1585 року по 1645 рік закрилося 80 шовкоткацьких підприємств, а до 1717 року їх залишилося всього 32.[23]

На початкуXVIIІ ст. занепад промисловості поглибився. В одній Венеції виробництво шовку зменшилося з а століття з 18000 кусків у рік до 1200 кусків. В Луцці з 3000 станків залишилося 300. Занепад переживали металургія та суднобудування. Флорентійське сукнарство середини XVIIІ ст. могло забезпечити роботою лише 1000 осіб.

Через постійні війни страждало сільське господарство.[24]

Крім зрослої конкуренції на світових ринках економічному спаду в Італії сприяли й внутрішні причини. Незважаючи на ранній зародження капіталістичних відносин, новий економічний уклад тут так і не придбав стійкі форми. Збереження цехової системи та орієнтація фінансових кіл на відкупну і кредитну діяльність перешкоджали накопиченню капіталу в промисловій сфері і переходу від розсіяної до централізованої мануфактурі. Мінімальним залишався і технологічний прогрес. Італійська промисловість все більше витіснялася на внутрішні, локальні ринки і втрачала привабливість в якості джерела високих доходів. Як наслідок сповільнилося і процес зрощування родової аристократії, патриціату і розбагатілих вихідців із середовища пополанства. Навіть аннобілірована міська верхівка виявилася пройнята аристократичною зверхністю до підприємницької діяльності і тягою до «благородних» занять.[25]

Занепад промисловості та торгівлі призвів до збільшення питомої ваги сільського господарства в економіці. Основними продуктами були пшениця, масло та вино. Рівень технічного оснащення залишався традиційно низьким.[26] Таким чином Італія почала вивозити вже не промислову, а сільськогосподарську продукцію – продовольство та сировину. Все більше багатих міщан вкладали гроші в покупку землі та титулів і переходили до стану дворянства. Так впродовж XVII ст. в Неаполі число маркізів, князів, графів збільшилося з 133 до 434.[27]

Основними перепонами в розвитку внутрішньої торгівлі були: велика кількість внутрішніх митних постів, високі ставки мит, поганий стан доріг, численні та різноманітні системи мір, ваги, грошей, державні монополії, бідність населення.[28]

Якщо в XV-XVI ст. станова структура італійського суспільства була дуже аморфною і тому відносно відкритою, то до XVII в. вона стала набувати більш диференційований характер. В особливій мірі ця тенденція була характерна для південних районів Італії, де під впливом Іспанії насаджувалася військово-адміністративна система.

Погіршення економічного становища та відродження станових форм стратифікації суспільства посилювали соціальну напруженість. На дорогах Італії ставало небезпечно – розорені селяни і ремісники, колишні солдати й збіднілі феодали об’єднувались в розбійницькі загони і жили грабунком. Все більш приватними ставали голодні бунти в містах і селянські заворушення. Повсталі громили маєтки, вбивали збирачів податків, знищували податкові опису, земельні договори. Як правило, жодних політичних вимог не висувалося Протестні рухи були стихійними і погано організованими. Виняток становили лише великі повстання 1647 в Неаполі і Палермо. У Неаполі влітку 1647 р. спалахнуло повстання плебсу, на чолі якого встав рибалка Мазаньелло. Цей виступ підтримали середні міські верстви, а також селяни з околиць Неаполя. Повсталі випустили з тюрем ув’язнених і взяли в облогу фортецю, де сховався віце-король. 22 жовтня в Неаполі була проголошена республіка. Віце-король і іспанські чиновники бігли. Проте вже до навесні 1648 р. іспанцям вдалося придушити повстання. У Палермо міські низи також повалили владу іспанського віце-короля і проголосили республіку. Повстання поширилося на велику частину Сицилії, але перемога повстанців виявилася настільки ж швидкоплинною. По суті всі подібні виступи представляли собою традиційні для Середньовіччя селянсько-плебейські бунти і не могли призвести до істотних політичних змін.[29]

Податковий гніт був чи не основною причиною виступів мас. Особливо тяжким фінансовий гніт був в областях іспанського підпорядкування. Тут податками обкладались вінка, взуття і навіть… волосся.[30]

З другої половини XVIIІ ст. Італія поступово виходить із того заціпеніння, яке спостерігалося останні півтора століття. Починає зростати населення. Вже в першій половині століття його кількість збільшилася з 13,4 млн до 15,5 млн, а до кінця століття сягнуло 18 млн.[31] В руках буржуазії починають накопичуватися великі капітали. Підйом в промисловості спостерігався головним чином на півночі Італії: в Ломбардії та Тоскані. Почали з’являтися централізовані мануфактури, на яких працювало 300-400 осіб. В 1787 році в Мілані нараховувалося вже 17 785 робітників, зайнятих на мануфактурах. У Флоренції зростало виробництво шовку. В Сардинії виникали нові текстильні та скляні мануфактури. Паралельно з цим збільшувалася кількість населення в містах.[32] Потрібно зауважити, що розвиток капіталізму не був безболісним для мас. Буржуа, орендуючи землі поміщиків, перездавали їх в оренду безземельним селянам. Таким чином феодальна експлуатація тепер перепліталася з капіталістичною. Розорення та пауперизація селянства переганяла попит на робочу силу в промисловості. В країні зростало безробіття.[33]

Капіталістичні відносини почали проникати і  в село. Підвищення цін на товари сільського господарства зробили його більш рентабельним. Орендатори починають відмовлятися від феодальної експлуатації та переходять до використання найманої праці. Починає ліквідовуватися кріпацтво. В містах ліквідовувалися цехи. Було скасовано відкупи податків. Розпочалася розбудова інфраструктури.[34]Також збільшувалася кількість земель обробітку, підвищився рівень агрокультури.[35]

 

 

Розділ ІІІ. Культурний розвиток

 

Зовнішня культура ширилась та росла. Правда, в доволі вузькому напрямку. Для багатих людей задоволення та розваги ще більше урізноманітнювалися. Процвітали театр, співи та музика. Поширилася особлива форма вуличного життя: кав’ярні, кафе-концерти, сади, де продавався шоколад.[36]

Література, в порівнянні з Ренесансом, досить збідніла. В сфері філософської думки відзначився Ваніні. В його діалогах постає нищівна критика папства та католицизму. Одного разу він писав: «Діти, що народжені слабоумними, досить здібні стати хорошими католиками». Ваніні загинув саме через свою філософію: його звинуватили в богохульстві та єресі і приговорили до страти, що була виконана весною 1619 року. В Італії ним зацікавились лише після смерті.[37]

Тридцятилітня війна зробила культурне життя Італії ще більш непримітним: література завмерла, нових філософів не з’являлося, розваги здавалися настільки непоборними, що вже не викликали протестів.

В XVII ст. на зміну «петраркізму» прийшов «маринізм». Його основу поклала творчість поета Джамбатісти Маріно (1569-1625), який в своїх поемах та ліричних творах, головним чином на міфологічні пасторальні теми, оспівував любов та насолоди.[38]

На початокXVII ст. припав пік творчості Томазо Кампанелли. Саме в цей час він створив «Город солнца». Ця праця є прикладом робіт на підтримку католицизму та католицької реакції в Італії. Кампаненна. Основною ідеєю твору Кампанелли було створення світової держави авторитарного типу під егідою папської влади. Так про ситему управління Кампанелла в своїй праці говорив: «Верховный правитель у них — священник, именующийся на их языке «Солнце», на нашем же мы называли бы его Метафизиком. Он является главою всех и в светском и в духовном, и по всем вопросам и спорам он выносит окончательное решение. При нем состоят три соправителя: Пон, Син и Мор, или по‑нашему: Мощь, Мудрость и Любовь».[39]

Розвивалася також наука. В сферах астрономії, механіки, математики та інших наук на початку XVII ст. відзначився Галілео Галілей. Через свої наукові погляди Галілей провів решту життя під пильним наглядом інквізиції.

Занепала драматургія. Духовний гніт таки подавив життєві сили комедії масок. Театр застиг у рамках встановлених норм. Вже в другій половині XVII ст. строгі канони стали гальмом для подальшого розвитку драматургії.[40] Характерним напрямком в живописі став маньєризм.

За словами Тарле, ХVІІ ст. для Італії закінчувалося блідно, безкольорово та безпросвітно.

Література ХVІІІ ст. не висунула жодної нової думки, ні одна тенденція просвітницької доби не отримала спроб популяризації. В кращому становищі була лише публіцистика. Помітним був вплив французьких публіцистів.

Вобан і Буагільбер головну причину бідності населення вбачали  в  несправедливій податковій системі. В 30-х роках ХVІІІ ст. вийшла книга сієнського економіста Бандіні. Він звинувачував тосканське правління в невмілому керівництві, яке вижимало з населення останні соки. Бандіні пропонував скасувати більшість податків та ввести справедливий податок на землю. Крім того, правління мало змусити великих феодалів здавати землі в оренду простому селянству. В 40-х роках з’явилася книга неаполітанського економіста Броджіа. Основою його поглядів була ідея боротьби з феодалізмом. Він також виступав за справедливість оподаткування, вважав, що держава має піклуватися про своїх підданих.

В 1755 році в Неаполітанському університеті почав читати політичну економію професор Дженовезі. Він говорив, що «хоча дворянство і є красою держави, однак всяка істинна краса пізнається в своїй цінності». Таким чином він також висував антифеодальну концепцію розвитку суспільства.[41]

Останнім видатним публіцистом ХVІІІ ст. був Філанджієрі, який випустив у світ свої трактати «Економічні закони» та «Наука про законодавство».[42]

Розвито капіталізму в другій половині XVIIІ ст. супроводжувався підйомом культурного життя, яке отримало характер буржуазно-просвітницького руху. Його носіями були представники інтелігенції – письменники, вчені, юристи, вчителі, політичні діячі, вихідці з рядів буржуазії. Перебуваючи під впливом французького просвітництва, його мислителі живились також ідейним спадком доби Відродження та висували свої специфічні проблеми,  в першу чергу національну.

Перші прояви просвітницького руху сягають 20-х років XVIIІ ст. В 1723 році неаполітанський юрист опублікував «Громадянську історію Неаполітанського королівства», в якій критикував втручання церкви у світське життя. Друкувалося багато інших творів. Крім того, виникали окремі організації. Так в 1753 році у Флоренції виникла академія «Любителів сільського господарства». В університетах читалися різноманітні лекції. Перші прояви просвітництва зіткнулися з нерозумінням суспільства та реакцією. Тим не менше рух поширювався. Найбільший підйом був досягнутий в 60-70-х роках. Збільшилась кількість періодичних видань, відкривалися світські школи, музеї, театри. В 1768-1772 роках з’явилася перша із загальних історій – «Революції Італії».[43]

Діяльність італійських просвітників концентрувалася переважно в містах: Мілані, Неаполі, Флоренції. В Мілан склався гурток економістів, філософів та літературних критиків під назвою «Товариство кулака».[44]

Італійські просвітники апелювали до природної рівності людей та вимагали знищення феодальних порядків в сільському господарстві та промисловості. «Феодалізм – безглуздя. Він гірше чуми», – проголошував неаполітанець Філанджієрі.[45]

Стосовно мови, то в Італії її єдиної вироблено не було. Натомість існувала велика кількість діалектів (тільки основних більше 15). На місцевих наріччях говорила абсолютна більшість населення. Відсутність мовного єдинства посилювала місцевий партикуляризм.[46]

 

 

Висновки

 

Я підтримую погляди історіографів про те, що  розвиток Італії ХVІІ – 80-х рр. ХVІІІ ст. був досить неоднорідним. Ця неоднорідність зумовлена рядом об’єктивних рис життя суспільства. Після досить успішного ХVІ ст. практично всі сфери життя італійців приходять до занепаду. На це вплинув активний наступ феодальної та католицької реакції, яка ослабла лише в кінці ХVІІ ст., також не найкращу роль відіграв зовнішньополітичний фактор – Тридцятилітня війна, яка хоч і меншою мірою, але все ж зачепила і Італію, а також локальні війни. Промисловість перебувала на грані існування, зростало безробіття, поширювався паразитичний спосіб життя нижчих верств за рахунок грабунків. Досить стратифіковане суспільство перебувало в майже повній конфронтації. Посилювався визиск феодалів відносно селянства. Одним словом, становище Італії в ХVІІ ст. було досить тяжким.

Перша полонина ХVІІІ ст. для Італії характеризувалася продовженням соціально-економічної, політичної та культурної кризи. До вже існуючих проблем додалися війни. Політична карта Італії постійно змінювалася. Території постійно перерозподілялися. За словами Тарле, Італії була розмінною монетою великих європейських країн.

Ситуація почала змінюватися на краще лише з другої половини ХVІІІ ст. Це було зумовлене новим витком розвитку капіталізму, затуханням агресії феодалізму. Нарешті припинилися війни, в умовах затишшя економічне та суспільне життя пішло шляхом підйому. Промисловість почала повертати собі старі позиції. Рентабельнішим стало сільське господарство, збільшувалася кількість населення. Крім того, почали проводитися реформи в дусі просвітництва, які мали різну результативність на різних територіях.

Крім того, культурне життя у ХVІІІ ст. нарешті почало оговтуватися після тривалого застою. На моє переконання, головну роль в цьому відіграв саме просвітницький рух, що розпочався з 20-х років століття. Саме він дав новий подих культурі, яка майже повністю занепала, розгубивши всі здобутки Ренесансу. Нові ідеї перш за все дали поштовх розвиткові літератури та публіцистики.

Отже, Італія у ХVII – 80-х рр. ХVIIІ ст. пройшла досить складний та неоднозначний період свого історичного розвитку, що характеризувався як падіннями, так і підйомами.

 

 

Список використаних джерел та літератури

 

1. История Италии. Том 1. Под ред. С. Д. Сказкина. – М.: Наука, 1970.
2. Новая история. Первый период. Под ред. Е.Е. Юровской и др. – М.: Высшая школа, 1983.
3. Новая история стран Европы и Америки (первый период). Под ред. А.В. Адо. – М.: Высшая школа, 1986.
4. Новая история стран Европы и Америки XVI-XIX вв. Часть 3: учебник для вузов. под ред. А.М. Родригеса, М.В. Пономарева. – М.: ВЛАДОС, 2008.
5. Очерки истории Италии (476-1918). – М.: 1959.
6. Тарле Е. В. Исторія Италіи въ новое время. – Спб.: 1901.
7. 7.     Civitas Solis. – London: Joannem Billium Typographium; 1620.- Перевод на рус.