Боровець І. Діяльність Сигізмунда Люксембурзького (стосовно слов’янських народів)

Боровець І. Діяльність Сигізмунда Люксембурзького (стосовно слов’янських народів)

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Угорщини, Історія Німеччини, історія Середніх віків,  слов’яни.

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….2

Розділ І. Сигізмунд Люксембург та Богемія: боротьба з гуситським рухом.3

Розділ ІІ. Антитурецька боротьба та відносини з південнослов’янськими землями………………………………………………………………………………12

Висновки………………………………………………………………………22

Список використаних джерел………………………………………………..23

Список використаної літератури…………………………………………….24

 

Вступ

Людина в  історії є основним чинником еволюційних та революційних процесів у політиці, економіці, культурі, науці, соціумі. Саме тому основою історичної науки є вивчення її діяльності.

Постаті видатних осіб у цьому плані є дуже цікавими. Тематикою даного реферату є розгляд діяльності Сигізмунда Люксембурзького – правителя Угорщини, Німеччини, імператора Священної Римської імперії, претендента на чеський престол.

Діяльність будь-якого правителя є визначальною для його країни та ведення нею зовнішньополітичних відносин. Звичайно, все залежить від рівня авторитету та можливості впливу, проте це лише визначає якість процесів. І якою б вона не була, зміни завжди в тій чи іншій мірі будуть помітними. Саме в цьому і полягає актуальність вивчення діяльності окремих осіб вищого правління.

Метою роботи є висвітлення найбільш вагомих напрямків діяльності Сигізмунда Люксембурзького, що стосувалися передусім слов’янської історії.

Відповідно до цього мають бути вирішені такі завдання:

• Визначити основні напрямки діяльності Сигізмунда Люксембурзького;
• Охарактеризувати діяльність правителя стосовно слов’янських народів;
• Розкрити діяльність Сигізмунда Люксембурзького стосовно гуситського руху;
• Висвітлити боротьбу Люксембурзького з турецькою навалою;
• Розкрити плани правителя стосовно слов’янських територій, що межували з турецькими завойовниками.

Для розкриття поданої тематики були використані джерела, які характеризували боротьбу Сигізмунда Люксембурзького з гуситами.

 

Розділ І. Сигізмунд Люксембург та Богемія: боротьба з гуситським рухом.

Після смерті Карла IV його наступником став Вацлав. Батько мріяв передати синові обидві корони – богемську та німецьку. Як улюблений наступник не старався у веденні справ все ж на протидію йому богемська знать створила Конфедерацію провідних родів – так звану Лігу панів. Брат Вацлава, майбутній імператори Сигізмунд Люксембурзький вів подвійну гру, підтримуючи Лігу. На той час Сигізмунд був угорським королем. Вацлав звернувся до брата за допомогою в здійсненні посередництва між ним та Лігою панів. Сигізмунд ошукав свого брата, ув’язнивши його та призначивши єпископа Яна Літомишлянського регентом Богемії. Однак внаслідок повстань Вацлав повернув собі владу.[1]

Сигізмунд виступив у ролі короля Німеччини у 1410 році. Цього року помер Рупрехт, а німецькі курфюрсти поділили свої голоси між двома представниками Люксембурзького роду – королем Угорщини Сигізмундом та його кузеном Йоштом. Невдовзі останній помер, а Сигізмунд досяг порозуміння зі своїм братом Вацлавом, в результаті чого Вацлав зрікся достоїнства короля Німеччини і зберіг для себе титул римського імператора, якого він, однак, так ніколи і не отримав.[2]

Король Сигізмунд зініціював скликання загального собору в Констанці. Собор мав покласти край церковному розколу. Яну Гусові було надано охоронну грамоту для подорожі до Констанца і назад. Ось як про цю подію писав Петр із Младоневиц в «Донесении о магістре Яне Гусе в Констанце»: «Лето господне 1414 сиятельнейший князь и господин государ Зигмунд, римский и венгерский король, когда он вместе о римским папой Иоанном ХХШ объявил и приказал созвать всеобщий церковный собор в Констанце в землях Швабских,то послал из Ломбардии [в Чехию] истинно благородных чешских панов, своих советников и дворян, поручив им, чтобы они от его королевского имени изволили сопроводить в Констанц на упомянутый всеобщий ообор магистра Яна Гуcа, полного бакалавра святой теологии, убедив его охранной грамотой оного короля и его же именем, чтобы он [ Г у с ] сам, добровольно прибыл в Констанц на упомянутый всеобщий собор – во избежание неприязненных и порочащих толков как о себе так и о Чешоком королевстве; и что он [король] также хочет послать ему [Гуcу] своюособую охранную грамоту, чтобы тот мог свободно прибыть в Констанц, и возвратиться обратно в Чехию».[3]  Сам текст охоронної грамоти мав такий зміст: «Гідного пошани магістра Іоанна Гуса … прийняли ми під наше і Священної імперії покровительство і охорону, з цілковитою приязню вам усім і кожному з вас доручаємо його, вимагаючи, щоб ви його, коли він до вас приїде, як наежить привітно прийняли… , подали йому допомогу, виявивши прихильність».[4]

Гус припустився великої помилки. Замість того, щоб самому вирушити на зустріч із Сигізмундом, він вирішив послати до нього по охоронну грамоту одного зі своїх знатних друзів.[5] Сам Гус одразу рушив до Констанца. В місті він продовжував проводити свої проповіді та служити меси. Противники Гуса ув’язнили його в домініканському монастирі. «А когда он приехал в Констанц – и с ним некоторые, чешские паны, то здесь, в Констанце, его схватили, и высшее духовенство, лишив его сана священника, осудило его на смерть. И при этом осуждении присутствовал на суде король Зигмунд, который перед тем сам выдал Гусу охранную грамоту. И приказали его [ Г у с а ] сжечь и магистра Иеронима также, только годом позже. И было это в архиепископство Конрада. И когда это случилось, то чехи и мораване подняли бунт, и многие священники в Праге и других городах Чехии и Моравии стали раздавать мирянам тело и кровь Христовы под обоими видами. И клали они тело Божие в дароносицу, и часто целна толпы ходили за телом Божьим, хваля Бога. И простым людям, принимавшим под обоими видами тело и кровь Христовы, стали давать прозвища: одним -“гуситы”, некоторым – “виклефиты”, а иным – “еретики”. А потом духовенство и прочие люди разделились на две партии, одна из них склонялась к одному, другая – к другому. И начали между ними возникать раздоры, против которых король не мог ничего поделать», – повідомляє «Прекрасная хроника о Яне Гусе».[6]

Довідавшись про арешт Гуса (1414 р.), Сигізмунд розлютився. Але собор, маючи твердий намір засвідчити свою зверхність не лише над папою, але і над римським імператором (Сигізмунд став ним в 1410 році), відмовився звільнити Гуса, і Сигізмунд змушений був пожертвувати ним заради порозуміння з отцями собору. Імператор, забувши про свою охоронну грамоту, наказав спалити Яна Гуса на вогнищі (6 липня 1415 року).[7]

Численні петиції богемської знаті на захист Гуса мали б показати Сигізмунду, що він зустрінеться з сильною опозицією у цьому королівстві, яке  сподівався успадкувати після смерті свого бездітного брата. В першому листі-зверненні були присутні такі прохання: «Потому-то, достопочтимне отцы и господа, те саме городнне паял, которые уже неоднократно здесь упомянуты, настояним сьмом настоятельно и решительно просят Вас, преподобные опта, о

– чтобы Вы – как из почтения к охранной грамоте упомянутого госуря короля так и для сохранения доброй репутации Чешского королевст- изволили ускорить по Божией справедливости разбор деда упомянуто магистра Яна Гуса, так как затяжка угрожает ему, Гусу, опасными последствиями. А упомянутые благородные паны питают особое доверие к встау справедливости святых преподобных отцов».[8] Петро з Младеновице, який описав процес над Гусом та його трагічну смерть, дізнався про Сигізмундове напучування провідникам Собору не дати Гусу повернутися до Богемії живим, тому спалах обурення було спрямовано насамперед проти зрадливого короля. Чеський сейм відправив Собору рішучий лист протесту, в якому захищав пам’ять Гуса, людини «щиро моральної та з бездоганною репутацією». Для захисту вільного проповідування та всупереч інтердикту, знову накладеного на Прагу, було створено союз. Верховною інстанцією у питаннях віровчення в Богемії було визнано університет. Заяву союзу скріпили підписами загалом 452 представники знаті. Незабаром більшість чеських церков опинилася в руках гуситських священників.[9]

Спадкоємець Вацлава Сигізмунд мав певні слушні уявлення, але він був марнотратним та ще безхарактернішим за свого брата. Амбітність штовхала його затівати численні великі проекти, однак йому бракувало врівноваженості для їх здійснення. Після смерті Вацлава шанси Сигізмунда привернути на свій бік чехів були мізерними. Спадкоємець Вацлава, його брат Сигізмунд, не користувався популярністю навіть серед заможних класів Чехії (його звинувачують у загибелі Яна Гуса і Ієроніма). Тим не менш реакційний табір і чашники були готові визнати його королем.[10] Можливо, якщо б він увійшов до Богемії на чолі сильного війська невдовзі після смерті свого брата, він би зміг перебрати владу, поки опозиція не згуртувалася. Але в той час він намагався зберегти хоч якісь володіння Угорщини на Балканах. За регентства королеви Софії, а потім Ченека з Вартенберка у Празі не було твердого уряду. Католики та гусити боролися одне з одним по містах.[11]

Спершу чеська знать не піддавала сумніву права Сигізмунда на престол, але вимагала від нього, крім інших вимог політичного характеру, санкціонувати Святе Причастя під обома видами, скасувати симонію, реформувати духовенство та усунути священників з цивільних посад, надати свободу університету та вшанувати пам’ять Гуса. Сигізмунд давав ухильні відповіді делегатам сейму, а його попередня поведінка свідчила, що він далекий від бажання підписатися під цими вимогами.[12]

Центром боротьби гуситів був Табор. Сюди з усіх сторін збиралися та поселялися прибічники нового вчення – міщани, селяни, дворяни, що збиралися в місті разом із своїми сім’ями.[13] У вирішальний момент їм пощастило знайти доброго провідника в особі Мікулаша з Гусі, а чудового воєначальника – в особі Яна Жижки. Ян Жижка з Троцнова (1378-1424), учасник відомої битви Між Грюнвальдом і Танненбергом 15 липня 1410р. Він був видатним полководцем свого часу. Його народна армія, сформована головним чином з селян південній Чехії, була прекрасно дисциплінована. Життя таборитського війська протікало в умовах воєнного часу. Тому основною метою Жижки було підтримання в ньому суворої дисципліни. Всякі порушення її їм суворо каралися. Він не брав в армію і видаляв з неї всіх «невірних, неслухняних, брехунів, злодіїв, азартних гравців, мapoдеpів, ненажер, розпусників».[14]

Тим часом Сигізмунд виявив свої справжні почуття до гуситів, спаливши пражанина за гуситські погляди та закликавши весь християнський світ до хрестового походу проти єретичної Богемії.[15] Папа підтримав Сигізмунда в його намірі силою придушити гуситський рух, а феодали низки європейських країн прийшли йому на допомогу. Папа Мартін V оголосив хрестовий похід проти чехів, і влітку 1420 Сигізмунд на чолі стотисячного феодального війська вторгся в Чехію. Найбільше в армії хрестоносців було німців, але тут можна було почути і шведську, і іспанську, і англійську, і польську мови.[16]

У червні 1420 року хрестоносні війська рушили на Прагу. Гусити перемогли, проте Сигізмунд встиг перед відступом спішно коронуватися на правителя Богемії в соборі св. Віта.

Нова поразка від об’єднаних богемських сил настигла Сигізмунда біля Вишеграда. Монарший правитель намагався звільнити обложену в цій фортеці залогу, але був змушений ганебно відступити. Королівський замок, гордість Карла IV, було зруйновна, з церкви пограбовано прикраси та шати, помешкання каноніків знищено. Перемогу гуситського війська увінчала капітуляція Кутної Гори у квітні 1421 року.[17]

Під враженням від цього богемський уряд зібрався у Чаславі, усунув з престолу Сигізмунда та призначив регентську комісію з двадцяти осіб. Були прийняті так звані Чотири статті. Трон було запропоновано Вітовту, брату польського короля Ягайла.[18] Ось їхній зміст:

–         Во-первых, чтобы слово божие по королевству Чешскому свободно и беспрепятственно возвещалось и проповедовалось христианскими священниками, как спаситель наш. завещал… и чтобы слово божие проповедовалось на всяком языке…

–         Во-вторых, чтобы священное таинство причастия телом и кровью христовой всем верным христианам, которым смертный грех не препятствует, под обоими видами, хлебом и вином, свободно давалось согласно заповеди спасителя.

–         В-третьих, чтобы неправое обладание священников и монахов великими богатствами мирскими, которыми они владеют по светскому праву, во вред своему духовному сану и в ущерб светским властям, вопреки заповеди христовой, было прекращено и отнято и, чтобы согласно евангелию жизнь их стала примером для нас, пусть возвратятся они к тому апостольскому состоянию, в каком пребывал. Христос со своими учениками; ибо написано в евангелии: “И призвав двенадцать учеников своих, Христос послал их, наказав им: “Не смейте владеть ни серебром, ни золотом, ни деньгами…”

–         В-четвертых, чтобы все смертные грехи, особенно явные, и другие непорядки, противные закону божию, разумно и справедливо искоренялись в каждом сословии теми, кому дана власть; пусть будет уничтожена дурная слава об этой земле, дабы принести благо королевству и языку Чешскому.[19]

Сигізмунд уклав договір з Вітовтом та Владиславом, таким чином позбавивши чехів польської та литовської підтримки. Хрестоноські війська зазнали одну поразку за іншою. Навіть смерть Яна Жижки не збентежила таборитів. Керівництво гуситськими військами перебрав на себе священик Прокіп Голений.

У квітні 1427 року гуситські війська знищили військо німецьких хрестоносців біля Усті, а в серпні того ж року під Таховом ганебної поразки зазнав іще один хрестовий похід.[20]

Прокіп Великий не обмежувався оборонною тактикою. Він перейшов у рішучий наступ проти імперії. Революційна армія ще в 1426 r вторглася до Саксонії, а в 1427 р. загони гуситів проходять в Сілезію, в Австрію і проникають в Баварію. Німецькі феодали були охоплені жахом. Антифеодальні ідеї таборитів поширювалися в невлучно землях. Усюди проникала «богемська отрута», як називали вороги вчення таборитів.[21]

Новий хрестовий похід почався з серпня 1431 року. Того ж року був скликаний Базельський собор. До Богемії відправлено спеціальних посланців із запрошенням до гуситів взяти участь в соборі. Серед чеських делегатів були Прокоп, Ян Рокіцана, Петро Пейн. Делегація прибула в січні 1433 року.[22]

На основі цих подій у Богемії розпочалися суперечки між таборитами та «сиротами». Чехи боялися, що на соборі буде підтверджено принцип папізму. Люди втомилися від воєн, бажали відновлення своїх господарств.

Богемська делегація домоглася від Собору затвердження Чотирьох статей в дещо в пом’якшеній формі. Посли Собору прибули в Прагу і 30 листопада 1433 р. уклали з чашниками так звані компактати на наступних умовах:

1) Визнання причащання під обома видами;

2) Знищення кримінальної юрисдикції духовенства;

3) Визнання свободи церковної проповіді;

4)Духовенство отримує право володіти земськими і управляти церковними маєтками.[23]

Провідники радикального крила гуситів були вбиті у битві під Ліпанами 30 травня 1434 року. Чашники погодилися визнати Сигізмунда чеським королем. Він у свою чергу визнав компактати н погодився на обрання архієпископом чашника Рокаціани, а 25 серпня 1436 р. Сигізмунд в’їхав у Прагу.[24] Сигізмунд довго тішився визнанням себе королем Богемії, але наступного року (1437 р.) помер.

Візантійський панегірик ігумена и дипломата Исидора містить восхваління Сигізмунду. Ісидор до того ж застосовує по відношенню до Сигізмунда візантійські титули василевс і автократор, вже не звертаючи уваги на традицію, за якою імператорська гідність визнавалося виключно за візантійськими правителями. Панегірик поділяється на кілька частин, кожна з яких присвячена вихвалянням найбільш значних, з точки зору автора, заслуг Сигізмунда. На першому місці серед них стоїть ліквідація церковної схизми на Заході. У відновленні єдності католицької церкви Ісидор знаходить величезне благо і виключну заслугу германської імператора, який зумів скликати собор у Констанці. Сигізмунд постає в якості сили, що втихомирює протиріччя між європейськими монархами і встановлює через єдність церкви політичну єдність Заходу, героя, що повертає Богу відпавший від нього народ Богемії.[25]

 

Розділ ІІ. Антитурецька боротьба та відносини з південнослов’янськими землями.

Смерть Людвіка (Лайоша) Великого у 1382 р. стала приводом тривалої боротьби за угорський престол. Менша донька Людвіка, Ядвіґа, успадкувала польську корону (1386 р. вийшла заміж за литовського князя Ягайла), а старша– Марія вступила на угорський трон (1382-1387 рр.). Від її імені (адже на момент вступу на престол вона мала 11 років) правила королева-матір Єлизавета Боснійська (Ержебет), проте насправді вирішальний голос належав представникам угорської аристократії. Олігархія, що володіла маєтками на півдні Угорщини, виступила на боці неапольського кандидата на престол. Король Неаполю Карл Малий був доставлений назад в Угорщину 1385 р. і коронований у Секешфехерварі. Таким чином Марію було позбавлено корони. Після п’яти тижнів перебування в Угорщині, 7 лютого 1386р., Карл ІІІ став жертвою замаху. 24 лютого після перевезення на замок у Вишеграді поранений король помер. Смерть правителя Неаполя призвела до повстання у Хорватії, Славонії, Боснії та Далмації. Трагічно закінчився похід Єлизавети Боснійської та Марії на південь Угорщини з метою придушення повстання. Єлизавета потрапила у полон, а на початку січня 1387 р., її було вбито у Новіграді. Проте Марії, також захопленій повстанцями, вдалося втекти за допомогою венеціанського флоту.

Звільнення Марії співпало зі сходженням на угорський престол її чоловіка, Сигізмунда (Жигмонда) Люксембурзького (1387-1437). Новий правитель, користувався підтримкою головним чином з боку Венеції, котра сподівалася повернути собі далматинські міста та боялася об’єднання під одним скіпетром Угорщини та Неаполя. Тим часом, магнати з півдня Угорщини, як і раніше підтримували неапольську кандидатуру на угорський трон, у той момент сина і спадкоємця Карла ІІІ, Владислава. Боротьба за угорський престол розгорталась у той самий час, що і зростання турецької загрози.

Османські турки, після зайняття Адріанополя і Болгарії та перемоги над сербами 1389 р. у Косовській битві, підійшли до південних кордонів Угорщини. Сигізмунд Люксембурзький, усвідомлюючи неминучу небезпеку, пов’язану із сусідством з Османською імперією, вирішив негайно реагувати.[26]

У 1390 р. турки оголосили війну Угорщині. У 1392 р. Сигізмунд пішов з сильним військом до Болгарії і завоював Малий Нікополь, але, дізнавшись про наближення турецького війська, втік у свої межі. Не сподіваючись впоратися власними силами, Сигізмунд відправив посольство до Франції з проханням зробити хрестовий похід проти мусульман. Посольству влаштували гарний прийом, папа гарячими переконаннями підтримав прохання Сигізмунда, а безліч лицарів оголосили про своє бажання поборотися за віру.

Переправившись через Дунай, християни без опору проникли у Волощину і обложили Великий Нікополь. Через нестачу машин облога затягнулася. Стомлені боєм хрестоносці зніяковіли; їх охопив панічний страх, і вони почали тікати. Турки наганяли їх стомлених коней і вбивали втікачів. [27]

Облога болгарської фортеці Нікополь обернулася катастрофою. На допомогу обложеним прибув сам султан Баязид, а невірна тактика, взята на озброєння хрестоносцями за наполяганням французьких лицарів, призвела майже до повного знищення християнської армії. Кілька знатних угорських вельмож склали свої голови в цих боях або були захоплені в полон. Сам Сигізмунд ледве уникнув смерті і зумів повернутися додому лише обхідним шляхом – через Балканський півострів.[28]

Протягом 1389-1392 рр. він здійснив чотири військові походи проти турків. Про цей факт свідчить королівський документ (датований 1406 р.), на який нещодавно звернув увагу передчасно померлий угорський історик Пал Енгель. У документі наголошується, що в період між битвою на Косовому Полі та експедицією з 1394 р., Сигізмунд особисто чотири рази вирушав до Сербії проти турків.[29] Єдиним позитивним результатом усіх цих бойових дій стало відновлення на волоському троні в 1395 р. протеже Сигізмунда – господаря Мірчі Старого.[30]

Перша зі згадуваних чотирьох військових кампаній 1389 р. офіційно була спрямована проти сербів, що повстали супроти Королівства Угорщини, тому що угорська знать не мала чіткого уявлення про ситуацію у Сербії. Під час цього походу не дійшло ані до бою, ані навіть до сутички поміж угорськими та турецькими військами. У результаті першого походу проти Сербії 1389 р. угорцями було здобуто два сербські замки Борач і Честин.[31]

Недостатньо досліджений похід проти турків у 1390 р. згадується в одному з документів Сигізмунда Люксембурзького, в якому він надає жупу (комітат) Темеш, Владиславові з Шаровець за його внесок у боротьбу з турками у Сербії. Йдеться про здобуття Владиславом п’яти трофейних хоругв противника, які потім він послав королеві до Зволена.

На початку 1392 р. – як виникає з австрійських джерел – турки з великою силою підійшли під Буди, сплюндрували її околицю та полонили багатьох християн. Наприкінці лютого відбулася у Буді нарада короля з представниками угорської політичної еліти, на якій було прийнято рішення організувати похід-реванш проти турків. У березні 1392 р. Сигізмунд вже перебував у поході.[32]

Сигізмундові вдалося заручитися військовою підтримкою свого брата, чеського короля Вацлава IV. Військо угорського короля, крім того складалося із численних князів та можновладців.

Цікавим в плані боротьби з турецькою навалою є візантійський панегірик Ісидора пізнішого часу на честь Сигізмунда. Характерно, що безпосередньо турки ніде не згадані, фігуруючи лише під назвою «невірні» і «варвари». Німецький імператор виступає тут як посланий богом захисник всієї християнської ойкумени, якому немає рівних. «Среди всех христианских князей и королей нет никого, достойного так же как и ты, император, сразиться с неверными и, с Божьей помощью, сокрушить их… Зачем же еще даны тебе пурпур и диадема? Кто же еще обладает такой властью, кто еще повелевает столь многочисленными народами, располагает внушительным и сильным войском, если не ты? Я верю, ничем другим не преисполнена твоя божественная душа, кроме мысли о том, как уничтожить варваров и злейших врагов христиан во всем мире. Если Господь даст тебе силу совершить это, то сделает из тебя – который и сегодня величественнее всех – самым великим, и ты пожнешь славу, какой не знал никто со времен Гомера».[33]

Сигізмунд черпав доходи для ведення військових дій з декількох джерел, серед яких найбільший прибуток приносили соляні шахти та монополія на дорогоцінні метали. До царської скарбниці регулярно надходив дохід від сплати податків королівських міст та Семигороду. Порівняно невеликий прибуток отримувала держава від торгівлі. Сигізмунд примножив королівську скарбницю шляхом введення надзвичайних податків, які він наклав у дев’ятикратному розмірі. Незважаючи на значний прихід протягом всього панування, король боровся із тривалими фінансовими труднощами; як відомо, окрім того Сигізмунд витрачав більше ніж міг собі дозволити.[34]Частину витрат на утримання оборони південних кордонів компенсували за рахунок конфіскованого Сигізмундом церковного майна в цьому районі. Така політика викликала сильний опір з боку угорської церкви, проте Сигізмундові вдалося зберегти такий стан речей аж до смерті, тобто до 1437 р.

Оборона проти турків поглинала величезні суми грошей, що витрачались угорською скарбницею на утримання замків, розташованих на південному кордоні Угорщини. За підсумками, підведеними наприкінці правління Сигізмунда Люксембурзького, для відповідного забезпечення оборони 12 з розташованих на півдні замків (наприклад, тільки тих, що знаходились між Сьореном та Харамом) необхідно було утримати 1350 чол. і 200 лучників,  що у переведенні на собівартість тодішнього угорського флорина давало приголомшливу суму 100 тис.

Сигізмунд, крокуючи в ногу з часом, зробив спробу створити свого роду територіальну міліцію. Кожен землевласник повинен був спорядити і утримувати одного легкоозброєного кавалериста від кожних 20 дворів проживаючих на його землі селян (з 1435 р. по одному від кожних 33 дворів), звідси і назва «подвірна міліція». Крім того, у воєнний час церква також була зобов’язана віддавати половину своїх доходів на потреби армії. Все це не могло не обмежувати податкових привілеїв двох вищих станів.[35] Рішення сейму у справі оборони країни залишилися на папері, тому що шляхта, побоюючись зростання з часом військової потуги селян, відмовилися фінансувати їх озброєння. Тим не менше, вищезгадана постанова дала до зрозуміння, що з цього моменту оборона проти турків є гострою політичною небезпекою, котрій кожен європейський правитель повинен поставити чоло.

На початку XV ст. Сигізмунд Люксембурзький присвятив більше уваги чеським та німецьким справам, що призвело до тимчасових занедбань угорських інтересів, викликало невдоволення з боку баронів та допровадило до тюремного ув’язнення короля в 1401 р.  Незабаром Жигмонд став «сильніше, ніж будь-коли раніше». Принаймні, на думку короля Богемії; він не дотримав своєї обіцянки, і це змусило баронів зробити останню спробу домогтися його скинення. Коли Жигмонд уклав договір з Альбрехтом IV, герцогом Австрійським (за яким обидва вони отримували права взаємного престолонаслідування в разі смерті одного з них, а Альбрехт ставав правителем Угорщини на час відсутності Жигмонда), опозиція на чолі з Бебек і Каніжаі знову повстала, закликавши на трон Владислава, короля Неаполя. Той направив свої війська в Далмацію і в серпні 1403 був коронований на угорський престол у місті Задар. Заколот охопив всю країну. В результаті Далмація стала єдиною провінцією, в якій Жигмонду не вдалося відновити свою владу.[36] Політична криза в Угорщині на початку XV ст. несподівано співпала – на користь Угорщини – з перемогою Тамерлана над турками у Ангорській битві у 1402 р., в результаті чого турецька загроза для угорських земель, принаймні тимчасово, зменшилась. Король вирішив завоювати незалежні князівства, що межували на півдні з Угорщиною з метою створити буферну зону, котра б перешкоджала нападам османських турків. З падінням Баязида ситуація змінилася, і деспот Стефан Лазаревич (правитель Сербії) у 1403 р. або на початку 1404 р., визнав владу Сигізмунда.

Для забезпечення некорисних для сербів домовленостей, Сигізмунд обдарував Лазаровича великими маєтками в Угорщині, що дозволило деспотові стати одним з наймогутніших угорських можновладців та вірним союзником Угорщини (аж до смерті в 1427 р.). Наступною буферною державою – згідно намірів короля Сигізмунда – мала стати Валахія.

Сигізмунд спробував підкорити третього угорського південного сусіда, тобто Боснію. Проте, через політичну анархію, що панувала у країні по смерті короля Твртка I у 1391 р. не вдалося перетворити Боснію на аналогічну до Сербії та Валахії буферну зону. Боснійська проблема була вирішена лише в 1410 році.[37]

Заклавши фундамент політичної стабільності, Жигмонд міг спиратися на групу своїх надійних прихильників, яка склалася в процесі боротьби з баронами. Ця нова аристократія, крім величезних володінь і впливових посад, які вона отримала за свою службу, після 1403 здобула і інші форми зв’язку з королем в результаті укладених з ним символічних і навіть династичних союзів. У 1405 р. Жигмонд одружився на Борбале – дочці Германа Циллі, ставши свояком свого нового палатина Міклоша Гараї, а в 1408 р., після перемоги над Боснією, заснував лицарське королівське «Товариство Дракона» – своєрідну лігу придворних, що складалася з правлячих кіл, а також 22 лицарів, що зробили йому найбільші послуги при придушенні повстання баронів. У той же час, хоча титул барона і раніше використовувався відносно багатих людей і людей високого суспільного становища, самі сановники більше не отримували при призначенні службові земельні пожалування, стаючи, таким чином, просто придворними радниками. Їх посади та титули відтепер не гарантували їм отримання великої земельної власності і регіональної влади.

Королівські замки управлялися тепер воєначальниками, які не брали участі в політичному житті двору. Закінчилася і монопольна влада баронів над адміністративно-державним апаратом. Король став звертатися за порадою і консультаціями до «особливим радникам», набирається з компетентних іноземців, із середнього дворянства і духовенства або з юристів, фінансистів або військових експертів, які могли взагалі не належати до шляхетного стану.[38]

З цілої низки причин міста також були в числі найбільш надійних союзників Жигмонда у справі проведення політики консолідації. Населені переважно іноземцями, в основному німцями, міста в періоди загострення ненависті до іноземців могли розраховувати тільки на захист короля, який і сам був іноземцем.[39]

Турки турбувати не переставали. На з’їзді в Буді у 1412 р. турецька загроза була однією з основних тем. На зустріч до столиці Угорщини прибуло багато відомих тогочасних політичних діячів. Окрім самого господаря, Сигізмунда Люксембурзького та польського короля Владислава Ягайла до Буди прибули: король Боснії Твртко II, сербський деспот Стефан Лазарович, герцог сплітський Хрвоє Вукчич, великий воєвода Боснії Сандаль Хранич Косач, турецький принц (ім’я невідоме), молдавський володар Мірча, папський легат Бранд де Кастільйоне, а також численні сілезькі та австрійські князі, англійські та французькі посли і навіть посланець хана Золотої Орди Джелал-ад-Діна.[40]

На хвилі цих подій почали розвиватися і регулярні контакти Сигізмунда з візантійським двором. У їх центрі виявилися питання про перспективи церковної унії між Візантією і Римом, яка розглядалася як умова надання допомоги східним християнам у боротьбі з турками. На запрошення Сигізмунда візантійська делегація була присутня на Констанцькому соборі. Переговори, розпочаті тут, згодом продовжувалися з перервами протягом двадцяти років. У 1424 р. майбутній візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог відвідав Сигізмунда в його угорській столиці, де обговорював з ним можливість створення антитурецької коаліції за участю Венеції. Військовий конфлікт Угорщини з італійською республікою зірвав ці плани. Однак у 30-ті рр.. XV в. Сигізмунд став для Візантії головним посередником на переговорах між папоюі церковним собором у Базелі з приводу унії церков. Він помер за кілька місяців до їх завершення, встигнувши своїм особистим авторитетом надати візантійцям чимале сприяння.[41]

Після з’їзду в Буді 1412 року Сигізмунд залишив Угорщину та вирушив у Західну Європу. Створена ним складна система оборонних союзів, вже почала давати тріщини, що співпало з відродженням Османської імперії за часів правління султана Мехмеда I, котрий прийшов до влади в 1413 р. Двома роками пізніше боснійський можновладець Хрвоє Вукчич, залучившись підтримкою турецьких військ, переміг угорців у битві під Добой, таким чином Боснія опинилася у зоні турецького впливу, а король Боснії почав платити султанові щорічну данину.

У Валахії, ситуація кардинально змінилася після смерті Мірчі Старого у 1418 р. Валахія опинилася поза оборонною системою і вже ніколи їй не вдалося приєднатися на тривалий час до Угорщини, хоча близько 1420 р. мали місце певні спроби.

На південних кордонах країни Сигізмунд Люксембурзький провів більше двох років (листопад 1426 – грудень 1428 рр.). У той же час виникла проблема з боку Сербії, де в 1427 р. помер колишній вірний союзник Угорщини, Стефан Лазарович.[42]

Белград перейшов у руки Сигізмунда Люксембурзького.

Поразка під Голубацем (1428 р.) та поява турків поблизу кордонів Королівства Угорщини знищили побудовану Сигізмундом на початку XV ст. систему буферних держав, яка мала захистити країну від турецького нападу. Наприкінці 20-х рр. XV ст. Сигізмунд Люксембурзький вигадав оригінальну ідею для забезпечення ладу на межуючій із турками ділянці південного кордону. Використовуючи свої прекрасні відносини з Тевтонським орденом, король запропонував тевтонським лицарям узяти на себе оборону цієї невеликої ділянки кордону. Лицарі ордену, відповідно до укладеної угоди, отримали у володіння фрагмент комітату Сьорен, а їх командувач, отримавши титул бана, удостоївся приналежності до угорської знаті. Більше того, Тевтонський орден в якості нагороди за захист кордонів, мав отримувати увесь дохід з монетного двору в Шебен.

Смерть Сигізмунда Люксембурга стала переломним моментом в турецько-угорських відносинах. Потужний авторитет Сигізмунда на міжнародній арені, досягнений завдяки внутрішній централізації влади та підпорядкуванню собі інтересів знаті, дозволив вберегти Угорщину від більшої небезпеки.

Міцна влада Сигізмунда Люксембурзького під кінець його життя сприяла суспільному невдоволенню владою, котре призвело – з одного боку – до селянського повстання в Семигороді, а з іншого – згодом, по смерті Сигізмунда, сприяло поверненню старих політичних традицій. Король Альбрехт був змушений утримувати військо на власний кошт, скликати посполите рушення лише у надзвичайних ситуаціях та не міг використовувати його за межами країни.[43]

Висновки

 

Діяльність Сигізмунда Люксембурзького була досить бурхливою. Він зумів відзначитися як правитель в багатьох сферах: і в політичній, і в управлінській, і у військовій, і в релігійній. Для кожної з них існують конкретні приклади.

Боротьба Сигізмунда Люксембурзького з гуситським рухом завадила йому зайняти омріяний престол чеського правителя та цим розширити межі свого впливу. Та й загалом вона не була такою вдалою, як йому хотілося. Констанцький собор приніс очікувані плоди, проте успіх не увінчався підтримкою представників чеської знаті.

Релігійну політику Сигізмунда Люксембурзького ілюструє достатня кількість джерел того періоду.

За час свого правління Сигізмунд вів активну боротьбу з турками, здійснивши чотири походи проти завойовників. Деякі з них домі так і не досліджені. Проте добре відомим є хрестовий похід на Нікополь, що був здійснений за його  ініціативою та зазнав нищівної поразки.

З метою боротьби з османами Сигізмунд розпочав активне формування анти турецької коаліції, яка зазнала краху одразу після змін в системі правління Боснії та Влахії.

З метою оборони кордонів Угорщини Люксембурзький взявся за створення із Боснії, Сербії та Влахії буферних держав для оборони. Ця політика була вдалою лише на певний час.

Майже вся внутрішня політика правителя була спрямована на забезпечення фінансування боротьби із загарбниками, що неодноразово призводило до виявів незадоволення різними верствами населення.

Хоча діяльність Люксембурзького не принесла бажаних ним плодів, все ж навіть після смерті його потужний авторитет на міжнародній арені дозволив вберегти Угорщину та підлеглі слов’янські землі від більшої небезпеки.

 

Список використаних джерел

 

1. Всенародное провозглашение Четырех пражских статей // http://www.vostlit.info/
2. Охоронна грамота короля Сигізмунда Яну Гусу (1414)// Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян: навч. Посібник / упоряд. В.І. Яровий, С.М. Мотрук, В.П. Шумило та ін.; за ред.. Ярового В.І. – К.:Либідь, 2011. – С. 305
3. Петр із Младоневиц. «Донесение о магістре Яне Гусе в Констанце» // Гуситское движение в освещении современников. Источники и материалы для практических занятий / Сост. и вер. Л.П.Лаптева. – М.: Изд-во Моск. унчга, 1992. – С. 15
4. Письмо первое, поданное посланцами и названными панами упомянутых народов собору во вторник 13 мая // Гуситское движение в освещении современников. Источники и материалы для практических занятий / Сост. и вер. Л.П.Лаптева. – М.: Изд-во Моск. унчга, 1992. – С. 41
5. Прекрасная хроника о Яне Гусе // Гуситское движение в освещении современников. Источники и материалы для практических занятий / Сост. и вер. Л.П.Лаптева. – М.: Изд-во Моск. унчга, 1992. – С. 75

 

Список використаної літератури

 

1. Все монархи мира. Западная Европа. Константин Рыжов. Москва, 1999 г.
2. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы / Пер. с англ. — М: Издательство «Весь Мир», 2002.
3. История Чехии. Под ред. В.И. Пичета. – Огиз: Государственное издательство политической литературы, 1947. – С. 87
4. Пашкін Н. Г. Сигизмунд Люксембург: германський імператор в византийском панегирике // Античная древность и средние века. 2009, Вип. 39
5. 5.     Станіслав Срока Погляд на Візантію з-під густих брів Сигізмунда Люксембурзького. Угорщина та турецька загроза // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць
   Випуск 20. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2011
6. Томек В. Исторія Чешскаго королевства. – Спб.: Изданіе книгопродавца С.В. Звоцарева, 1868
7. Френсіс Дворнік. Слов’яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005.