Купрієнко С. А. Функціонування системи постоялих дворів, складів і сховищ в Імперії інків.

Купрієнко С. А.,
Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка.

Функціонування системи постоялих дворів, складів і сховищ в Імперії інків.

Анотація.
У статті досліджено походження, розвиток, структуру і функціонування як єдиного цілого однієї зі складових економіки держави інків – системи постоялих дворів, складів, комор і сховищ, а також її тісний взаємозв’язок із соціальною й адміністративною політикою імперії. Проаналізовано етноісторичні джерела та застосовано лінгвістичні методи щодо мов кечуа та аймара. Виокремленні питання, що потребують подальших досліджень.
Ключові слова: Анди, Перу, інки, тампу, корпавасі, постоялий двір, колька, пірва, сховище, комора, міта, айлью, громада, командно-адміністративне управління.

Куприенко С. А. Функционирование системы постоялых дворов, складов и хранилищ в Империи инков.

Аннотация.
В статье исследовано происхождение, развитие, структура и функционирование как единого целого одной из составляющих экономики государства инков – системы постоялых дворов, складов, амбаров и хранилищ, а также ее тесная взаимосвязь с социальной и адмыныстративной политикой империи. Проанализированы этноисторические источники и применены лингвистические методы для языков кечуа и аймара. Выделены вопросы, которые требують дальнейших исследований.
Ключевые слова: Анды, Перу, инки, тампу, корпаваси, постоялий двор, колька, пирва, хранилище, амбар, мита, айлью, община, командно-административное управление.

Kupriienko S. A. A functioning of the system of inns, warehouses and storehouses in the Inka Empire.

Abstract.
In this article are investigated the origin, development and functioning of the system of inns, warehouses and storehouses, and also its close interrelation with a social and administrative policy of the Inka empire. Etnohistorical sources are analysed and linguistic methods are applied in relation to the languages of quechua and aymara. Selected questions which need subsequent researches.
Keywords: Andes, Peru, inkas, tampu, korpawasi, kolka, pirwa, warehouse, storehouse, mita, ayllu, community, administrative command system.

Питання господарського устрою та управління економічними процесами є важливими у будь-яких історичних дослідженнях. Проблеми формування та функціонування системи сховищ, комор, складів та пов’язаних з ними постоялих дворів, що були суттєвою ознакою господарства імперії інків, привертали увагу багатьох зарубіжних учених, але до цього часу не були досліджені вітчизняними. У контексті цього є важливим аналіз наукових праць з даної теми, застосування лінгвістичних методів та залучення етноісторичних джерел XVI століття.
Тож метою пропонованої статті є з’ясування, якими були основні типи сховищ та складів, чим було викликано розмаїття їх форм та функцій, що являли собою постоялі двори у системи державного складування, якими були регіональні особливості в господарстві інків.
Відсутність незалежних торговців, повноцінних ринків, вільного обміну й т.п. — одна з кардинальних особливостей давнього Перу. Однак це не заважає вченим говорити про «фінанси імперії», розуміючи під цим здатність інкської держави Тауантінсуйю (1438-1533) зводити баланс своїх доходів і витрат. Витрати держави були двох категорій: 1) мобілізація до армії та тимчасова мобілізація працівників у трудові команди, яким потрібно було надавати їжу, одяг і дах; 2) оплата функціонування адміністративного апарата та лояльності столичної й місцевої знаті. Тут було потрібно вже не тільки продовольство в надлишку, а насамперед предмети розкоші й престижу. Престижні й життєво важливі продукти циркулювали в імперськоіму суспільстві на різних рівнях і через різні канали. Обмін предметів розкоші на продовольство й перехід їх тим самим у руки представників нижчих суспільних шарів не допускався [1, 127-128]. Хоча є деякі відомості, що золото, можливо, разом з наданням привілеїв, діставалося й рядовим жителям, але в незначних кількостях [2, 328].
Для покриття всіх цих витрат при інках існували дві головні форми повинностей. Перша — регулярні відпрацьовування на полях, що належали правителю («землі Інки»), храму Сонця та численним адміністративним чиновникам курака вищого рангу. Міта, як друга форма, була періодичною і почерговою мобілізацією частини населення з відривом від постійного місця проживання й зазвичай від сільськогосподарського виробництва. Під полями Інки у хроніках, очевидно, маються на увазі державні землі, а поля Сонця — це землі як старих місцевих, так і заснованих інками нових храмів. Колоніальні хроніки одностайні в тому, що поля Інки і Сонця охоплювали дві третини земель, що оброблялися селянами, й лише третину общинники використовували для власних потреб. На провінційному рівні повинності розподілялися досить рівномірно, так що всі селища й домогосподарства опинялися в приблизно однаковому положенні. При цьому обов’язок трудитися частину часу на користь держави стосувався не тільки польових робіт, але й домашнього ремесла, полювання й збирання [1, 97-98].
Храми відігравали величезну роль у господарсько-політичній структурі держави, являючи собою реальну альтернативу царської влади. Не виключено, що храмовий сектор в економіці суперничав з державним. Джерела згадують, наприклад, мільйон лам, що належали Сонцю, тобто в цьому випадку, швидше за все, храмам сонця. Сонцю, як уже говорилося, ішли, за твердженням хронік, врожаї із третьої частини земель [1, 103-104].
Вироблена ж продукція з усіх соціально-економічних секторів надходила у відповідні комори, сховища й склади, і частково – в пов’язані з ними постоялі двори.

Типи комор, сховищ та складів

Існувало щонайменше три типи й шість підтипів сховищ, куди збиралися врожаї й податі, і ці типи були пов’язані із соціально-економічними секторами. У кожному селищі, великому або маленькому, було два сховища: общинний та державний.
Тип №1 — общинний. У ньому складалося продовольство, яке зберігалося для щоденного споживання місцевими жителями, коли вони не були задіяні у почерговому відробітку на державу.
Тип №2 — державний. У свою чергу державний поділявся на підтипи:
Підтип №1 — «храмовий», де перебували врожаї Сонця або місцевих богів. Правитель Інка наказував, аби оброблялися всім загалом поля для принесення жертв святилищам вакам, і Сонцю, і Місяцю, та ідолам, і все, що збиралося з таких полів-чакара, не мало витрачатись ні на що інше, крім жертвопринесень вакам та іншим святилищам [3, 166-167]. За рахунок майна Сонця утримувалися жерці й служителі, поки вони перебували в храмах, оскільки служили вони по черзі тижнями. Однак, коли вони перебували у своїх будинках, вони харчувалися за свій рахунок, тому що їм так само виділяли землі під посіви, як і всім іншим простим людям; і по «цих причинах лише деяке витрачалося з майна Сонця, беручи до уваги розміри податі, а багато чого залишалося, щоб у момент необхідності прийти на допомогу Інкові» [4, 285].
Підтип №2 — «королівський», «імперський» або власне «загальнодержавний», де перебували врожаї правителя Інки. Надлишки зібраної або зробленої понад установлену норму продукції для Інки й Сонця, надходили в суспільні сховища типу 1. Іноді витрати цього підтипу покривалися за рахунок ресурсів підтипу 1, бо якщо через занадто великі витрати на війну не вистачало податей, зібраних власне для правителя, тоді Інка користувався майном Сонця як законний і повний спадкоємець, якому, як він говорив, усе це належало, бо був «сином Сонця» [4, 285]. Правителі ж одержували продукцію зі своїх складів двічі на рік [5, 58]. Хроніст Бернабе Кобо (1580-1657) зазначав у своїй хроніці, що сховища Інки розміщувались поблизу сховищ Сонця, але останніх було менше [6, 34-35]. На імперських складах зберігалося не тільки продовольство, але й реміснича продукція, призначена для членів робочих команд, тобто таких що перебували на службі у держави. Наприклад, індіанці, що займалися переправами на плотах через річки, стояли на обліку, щоб їх можна було забезпечувати одягом та їжею, а також, щоб можна було обробляти їх поля-чакари та будувати хати [7, 291]. Та оскільки ні один індіанець не міг одягати вишукане вбрання кумпі, окрім тих, кому Інка сам надав його, й увесь одяг з кумпі робився для інки, і для цього були призначені ремісники, і відповідно – склади [7, 293]. Землеробів, золотих справ майстрів, рибалок, мисливців, пастухів, будівельників, садівників Інки – усіх забезпечували зі складів їжею, одягом та ліками, якщо вони захворіли, рівно як і їх дітей та дружин [7, 293-294; 8, 73-75]. Поширеною в історіографії є хибна думка, що усе те, що із зібраних податей залишалось невикористаним на імперські витрати, використовувалось для загального блага та розміщувалось в общинних складах на випадок нужди. Однак, це не так, оскільки кураки зі сховищ, які наповнювались з врожаїв, отриманих з полів-чакара Інки, за дозволом Інки видавали їжу біднім людям селища у часи нужди, і при цьому складали звіти і вносили у вузликову «писемність» кіпу відомості про те, що було таким чином отримано. Ці відрахування робились не аби як і не просто так, а чітко у якості позички, тобто, можна стверджувати, що в інків існував інститут державного фінансового кредитування. Також усе, що, як вказував хроніст Педро де Сьеса де Леон (1518 або 1520 – 1554) у своїй «Хроніці Перу» (1553), видавали окремим мешканцям зі складів Інки, вручали під звіт службовцям-камайос, що займалися кіпу. З кіпу було видно, що кожен індіанець зробив, і усе зроблене йому відраховувалось з податі, яку йому належало віддати. Але повернення позики могло робитися не тими самими видами продукції, а оплачувалось різними видами праці. Так само справа обстояла і з видачею провізії зі складів для цілої общини: «якщо раптом наставав який-небудь неврожайний рік, вони також наказували відчиняти склади й надавати в позику провінціям необхідну провізію, а потім, у рік достатку, вони віддавали й поставляли в них знову певну кількість, згідно зі своїм обліком» [8, 80; 3, 166].
Підтип №3 — «готельний імперський», що розташовувався уздовж королівських доріг, через кожні три-чотири ліги (1 ліга — іспанська середньовічна міра довжини — дорівнювала 5,55 км). Сховища цього підтипу, згідно закону, служили для забезпечення постоялих дворів корпавасі («гостьових будинків») за рахунок або общинних [4, 291], або королівських складів, оскільки «врожай усіх інших селищ, крім округу королівського Двору, зберігали в королівських сховищах, які були в них, а з них за його рахунок і за його розсудом його переносили в сховища, які перебували біля доріг, де зберігалося продовольство, зброя, одяг для носіння й взуття для армій» [4, 283; 3, 166]. Основні сховища продуктів харчування були зосереджені в столицях провінцій, куди вантажі доводилося везти якнайбільше за сто кілометрів. Це природно, тому що транспортування сотень і тисяч тонн припасів на більш значні відстані по гірських дорогах при налагодженій караванній системі обійшлася б надзвичайно дорого. Лише продовольство для армії відправляли безпосередньо в Куско (а на півночі, мабуть — у Томебамбу або в Кіто). Відомо, що склади при постоялих дворах, які стояли уздовж головних доріг, вміщали провізію, амуніцію, зброю й одяг як правило у розрахунку на 20 або 30 тис. чоловік [4, 285].
Підтип №4 — «транзитний імперський». Відносно цього підтипу складів варто зазначити, що мітімаї, або правильніше мітмакі, з Кочабамби (тобто переселенці, примусово розміщені Інкою на етнічно чужих для них територіях), але такі, що втратили підпорядкування своїм етнічним куракам і своє походження та являли собою імперську колонію, сформовану с чисто політичних мотивів, забезпечували традиційними видами продукції військові гарнізони, військо та Інку, доставляючи імперькою худобою провізію (кукурудзяне зерно) в Куско [9, 639-640]. Зібраний мітмаками Кочабамби врожай відносили до «мажордомів»-управителів Інки і відправляли за 100 км у західному напрямку та розміщували на проміжних, «транзитних» складах: спочатку в Тапакарі, потім в провінційний столиці Паріа, а звідти транспортували в’ючними тваринами Інки в сховища Лурікачі, а потім уже звідти врожай переносили по магістральній дорозі на відстань 800 км інші тварини до Куско, таким чином, що весь маїс та все їстівне, що збиралися в Кочабамбі, розміщувалось в Куско, без отримання вигоди від цього особами, що виступали посередниками в дорозі, і без витрачання чи споживання транспортованої провізії. «Мажордоми» інки наглядали за тим, аби ніхто не взяв та не вкрав чогось із зібраного мітмаками врожаю, і вони карали за вчинені у цих справах злочини [9, 649]. Відразу до місця призначення також везли солодку молоду кукурудзу молочно-воскової спілості, яку не можна було довго зберігати. Цим пояснюють, зокрема, відсутність складів у Пакальякті — центрі долини Кусічака (басейн р. Урубамби), де таку кукурудзу вирощували для потреб жителів Куско.
Тип №3 — сховища і склади столиці Куско або «округу імперського Двору» [4, 283]. До цього типу відносились підтипи:
Підтип №5 — «кускенський храмовий».
Підтип №6 — «кускенський адміністративний».
Ситуація з урожаєм Сонця й Інки, що збирався з п’ятдесяти ліг землі навколо столиці Імперії — міста Куско, була дещо особливою, оскільки такий урожай надходив у місто для утримання мешканців територіально-адміністративних одиниць столиці, королівського двору або, скоріше, установ і адміністрації власне столиці, та для того, щоб правитель Інка мав під рукою продовольство й міг виявити милість полководцям і куракам, які б туди прийшли. З ренти Сонця в кожному селищі округу Куско залишали деяку частину врожаю для общинних сховищ пуріків — особисто вільних селян [4, 283].

Функціональна характеристика складів, їхні розміри, місткість, та регіональні особливості.

Для зернобобових культур проблема зберігання врожаю вирішувалася просто, особливо в умовах сухого клімату перуанського узбережжя. Так, досліджене італійським археологом Дуччьо Бонавія (1935) сховище кукурудзи в пустельній місцевості Лос-Гавіланес у долині Уармей, що на північ від Ліми, складалося зі звичайних ям, засипаних зверху піском. Його загальна місткість при цьому оцінюється в межах 450-700 тонн кукурудзи [1, 54].
Відомі перуанцям тропічні коренеплоди зберіганню не підлягають, але з картоплі шляхом вимочування й виморожування готували чуньо. Саме цей «державний чуньо» Інка позичав у голодний час народу, і це також був основний продукт харчування у військах Інки під час походів. Для приготування чуньо використовувалися низькоякісні гіркуваті темні бульби. Для знатних жителів імперії, а також для самого Інки, в такий же спосіб заготавлювалась «мурайя» — консервована біла картопля першого класу [10, 147]. З інших коренеплодів вирощували оку (сушена ока називалася «кайя»), «солодку картоплю» батат і популярний ямс. Велике значення мало зберігання квасолі, листя коштовної коки й тютюну. Заготовлювали взапас і м’ясо лам, що називалося в сушеному (або в’яленому) виді «чаркі».
У гірських районах склади будувалися у вигляді кам’яних башточок колька (collca – це комора з невипаленої цегли, загальна назва для всіх комор; huaccay cha chiscca – склади, або здане на зберігання; chhahuay – комора з очерету, обмазаного глиною; ylla collccacollcca – комори Інки; військова скарбниця; taqque – солом’яна або очеретяна не обмазана глиною комора; collona – заглиблена під землю й обмазана глиною комора [11, 54]), ряди яких звичайно тяглися по схилах (з метою уникнути розповсюдження вогню у випадку пожеж ряди колька стояли окремо один від одного), займаючи непридатні до обробки землі, у високих місцях, прохолодних та провітрюваних. Архітектура інкських складських приміщень ретельно розроблена з урахуванням кліматичних особливостей окремих областей імперії. Всі приміщення добре провітрювалися і мали стоки для води. Потрапляли в них через вузький (півметра шириною) і низький (60-70 см у висоту) лаз, розташований на цілий метр вище підлоги. На посушливімому узбережжі веж не будували, а продовжували давню місцеву традицію: сховище заглиблювали в землю, вхідний же отвір робився в його даху.
У горах, з більш вологим кліматом, підлогу колька, навпаки, намагалися підняти над землею. Наприклад, в адміністративному центрі Уануко Пампа археолог Едвард Крейг Морріс (1939-2006) нарахував понад 2000 колька. У Кочабамбі, в одному лише центральному комплексі складів Котапачі в західній частині долини, виявлено 2400 колька. На землях народу уанка розташовувалося більш 3000 сховищ, з них більше третини — у п’яти складських комплексах навколо провінційної столиці Хатун Хауха. Масштаби складського господарства інків були настільки великі, що цілком порівнянні з нашими сучасними.
Приміщення різнилися залежно від виду продуктів, які повинні були в них знаходитися. Форма сховищ була як округла (від 2 до 6,3 м у діаметрі з одним проходом і висотою від підлоги до стелі 6,3 м, що частіше використовувались для зберігання вилущеного маїсу, та оскільки в них знаходять щедрі залишки тарної кераміки, можна зробити висновок, що сюди звозили, очевидно, уже вилущене зерно, а не качани), так і прямокутна форма (від 3 до 5 м ширини з двома проходами-отворами на протилежних боках), що використовувались для зберігання картоплі [6, 34-35]. Відповідні будівлі складались або з одного великого (9 на 3 м), або з двох вузьких приміщень загальною площею 5 на 4,5 м. Висота подібних сховищ була такою же, як у комор для кукурудзи. Прямокутні мали в середині кілька поверхів та продуману вентиляцію. Наведені дані стосуються складів в Уануко Пампа. В районі Кости використовувались ями, обкладені каменем, для зберігання маїсу [6, 36]. На околицях міста Хатун Хауха приміщення мають трохи інші пропорції, але корисний обсяг будинків приблизно той же [1, 130-131]. Для полегшення рахування маїсу, його вилущеним зберігали у великих глиняних глечиках з маленькими отворами; картоплю зберігали в негустих циновках з очерету; листя коки розміщували в плетених з тростини кошиках вагою близько 20 лібр (1 лібра = 460 г); одяг зберігався в тюках у визначеній кількості одиниць; висушені плоди та креветки зберігались в невеличких мішках з очерету. Усі ці способи зберігання полегшували облік в кіпу [6, 37].
Усередині складів або сховищ розміщувалися особливі тарні ємності, які індіанцями називалися пірва (pirhua – комора з рослин учу, або із чаклья, або з обмазаного глиною очерету [11, 54]): їх робили з утрамбованої глини, з великими домішками соломи. Під час правління інків вони були довгими, приблизно тієї ж висоти, що й стіни сховища, куди їх ставили, вузькими та квадратними в перетині й суцільними, так що їх повинні були виготовляти за допомогою форми [4, 277].
Розмаїття використання складів і сховищ було викликано різними соціальними, економічними, адміністративними й політичними факторами:
1. Фактор економічної спеціалізації (склади підтипів №2 і №3). Відмінність економічного розвитку й спеціалізація районів імперії виступали головною причиною для формування системи складів. Наприклад, вовна, вироблена в Сьєрі – гірському масиві, була відсутня на узбережжі – Кості, що спонукувало державу переміщати її й зберігати.
2. Фактор нагромадження ресурсів (склади підтипів №2 і №3, та тип №3). Заготовка провізії взапас для армії та на випадок голоду.
3. Фактор соціального захисту й забезпечення населення (склади типу №1 та підтипу №2). При заповненні складів, що знаходились при постоялих дворах Інки, для забезпечення армії або інспекційних візитів, ні Інками, ні місцевими правителями не використовувалися місцеві общинні склади, витрата продукції з яких можлива була тільки для покриття мінімальних потреб бідняків, удів, хворих і немічних, яким видавали зерно зі сховищ для споживання [4, 271]. Дане положення було закріплено особливим законом [4, 291]. Тим же законом було передбачено розміщення одного або декількох складів у кожній провінції, де б зберігалася продукція також і для кожного селища [12, 60].
4. Фактор релігії та культу (склади підтипів №1 і №5). Храмові сховища зберігали великі кількості предметів, що призначалися для жертвопринесень, та для забезпечення жерців, дів аклья та обслуги [12, 60-61; 13, 15].
5. Адміністративний фактор (склади підтипів №2, №3 і №6). Великі «королівські» склади, що розташовувалися уздовж основних доріг, були підпорядковані адміністративній структурі інкської держави для проведення успішної міжнародної політичної й військової експансії.
6. Династичний фактор (склади підтипу №6). Розвитку мережі сховищ також сприяла специфіка успадкування всередині привілейованого класу інків, оскільки «дітей, прижитих правителями від цих дружин, після виповнення повноліття, наказували забезпечувати продукцією з полів і маєтків, які вони називають чакарас, а зі звичайних складів у забезпечення надавали їм одяг й інші речі, тому що таким спадкоємцям вони не хотіли давати володіння», оскільки боялись, що такі будуть зазіхати на трон [2, 319].
Підсумовуючи викладене в статті, можна сказати, що постоялі двори, склади та сховища становили єдину систему життєзабезпечення та розподілу продукції в економіці, а їх функціонування було тісно пов’язаним з соціальним та адміністративним устроєм держави інків. Залучення нових джерел та даних сучасних археологічних досліджень сприятимуть уточненню та розширенню відомостей про дану тему. Необхідним також є з’ясування територіального розміщення складів і постоялих дворів та аналіз проблем, пов’язаних з адмініструванням та управлінням розглянутого господарського сектору.

Цитована література

1. Березкин Ю. Е. «Инки. Исторический опыт империи». – Ленинград: Наука, 1991. – 232 с.
2. Pedro de Cieza de León, Franklin Pease G. Y. Crónica del Perú: el señorío de los Incas. – Caracas: Fundacion Biblioteca Ayacucho, 2005. – 497 p.
3. Rostworowski de Díez Canseco, María. Mercaderes del Valle e Chincha en la época prehispánica // Revista española de antropología americana. – № 5. – Madrid. – 1970. – págs. 135-177.
4. Инка Гарсиласо де ла Вега. «История государства Инков». – Л.: Наука, 1974. – 748 с.
5. Fernando Montesinos, Francisco de Toledo. Memorias Antiguas Historiales y Politicas del Perú. – Madrid: Imprenta de Miguel de Ginesta, 1882. – 259 p.
6. Rostworowski de Díez Canseco, María. Redes económicas del Estado inca: el “ruego” y la “dádiva” // El estado está de vuelta: desigualdad, diversidad y democracia. – №30 (Perú problema). – Lima. – 2005. – págs. 15-47.
7. Gobernantes del Perú, cartas y papeles, siglo XVI; documentos del Archivo de Indias. Tomo IX. El virrey Martín Enriquez. 1581-1583. – Madrid: Sucesores de Rivadeneyra (s. a.), 1925. – p. 324.
8. Bravo Guerreira, María Concepción. El régimen fiscal en el Tahuantinsuyo // Revista española de antropología americana. – № 7 (1). – Madrid. – 1972. – págs. 69-95.
9. Villarías Robles, Juan Jose R., Ítala de Mamán. El encomendero Polo de Ondegardo y los mitimaes del valle de Cochabamba: los interrogatorios contra los indios de Paria y Tapacarí // Anuario de Estudios Americanos. – Vol. 55. – №2. – Sevilla: Escuela de Estudios Hispano-Americanos, 1998. – págs. 639-640.
10. Стингл, Милослав. Государство инков. Слава и смерть «сыновей Солнца». – М.: Прогресс, 1986. – 269 с.
11. Diego González Holguín, Ramiro Matos Mendieta, Raúl Porras Barrenechea. Vocabulario de la lengua general de todo el Perú llamada lengua Qquichua o del Inca. – Lima, Universidad Nacional Mayor de San Marcos, 1989. – 719 p.
12. Garci Diez de San Miguel. Visita hecha a la provincia de Chucuito por el aňo 1567 // Testimonios, cartas y manifiestos indígenas (Desde la conquista hasta comienzos del siglo XX”. – №178. – Caracas: Biblioteca Ayacucho, 1992. – 396 p.
13. Anonimo. Relacion de la religion y ritos del Peru, hecha por los primeros religiosos agustinos que alli pasaron para la conversion de los naturales (1560) // Collecion de documentos ineditos, relativos al descubrimiento, conquista y colonizacion de las posesiones espanolas en America y Occeania, sacados, en su mayor parte, del Real Archivo de Indias. – Tomo III. — Madrid: Imprenta de Manuel B. de Quiros, 1865. – 580 p.