Позначка: імперія інків

Купрієнко С. «Хроніка Перу» Педро де Сьєса де Леона: джерелознавчий аналіз / С. Купрієнко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — К., 2011. — Вип. № 105 — С. 23–26.

(більше…)

Купрієнко С. «Нові» джерела з історії суспільно-господарського устрою імперії інків Тавантінсуйу / С. Купрієнко // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України: Науковий збірник. — К. 2011. — Вип. № 4 (60). — С. 110–115.

(більше…)

Купрієнко С. Функціонування системи постоялих дворів, складів і сховищ в Імперії інків / С. Купрієнко // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України: Науковий збірник. — К., 2011. — Вип. № 3 (59). — С. 110–115.

(більше…)

Купрієнко С. Система державного управління господарством в імперії інків / С. Купрієнко // Дні науки історичного факультету-2011: Матеріали IV Міжнародної наукової конференції молодих учених, присвяченої 20-річчю Незалежності України. — Вип. IV: у 6-х част. / Редкол.: чл.-кор. НАНУ, проф. В.Ф. Колесник (голова), доц. О.Ю. Комаренко (заст. голови), І.В. Семеніст (відп. ред.) та ін. — К., 2011. — Ч. 6. — С.33–34.

(більше…)

Куприенко С. А. «Хроника Перу» Педро де Сьеса де Леона: источниковедческий анализ / С. А. Куприенко // Научная конференция XVII Сергеевские чтения. — М. : МГУ им. Ломоносова, 2011. — С. 59–60.

(більше…)

Купрієнко С. А. Математические принципы общественного устройства империи инков.
Киевский Национальный Университет им. Т.Г. Шевченко

Mathematical principles of the social system’s of the Inka Empire.
Kupriienko S. A.,
National Taras Shevchenko University of Kiev

Аннотация.
Статья посвящена математическим принципам общественного устройства империи инков и структурированию этого устройства за пятеричной и десятичной системами исчисления. Выделены вопросы, которые нуждаются в дальнейших исследованиях.
Ключевые слова: общественное устройство, структура общества, Империя инков, Перу, Южная Америка, пятеричная система исчисления.

Abstract.
The article is devoted mathematical principles of the social system of the Inka empire and a structuring by quinary and decimal notations. Selected questions which need subsequent researches.

Вопрос общественного устройства в Империи инков за последнее столетие исследовалось многими учеными. Известно немало научных работ об объединении так называемой «десятеричной системы счисления» с социальной структурой инков. Однако до сих пор почти не обращали внимания на происхождение этой системы исчисления, и была ли именно такая система исчисления у инков, или таких, на самом деле, было несколько. В контексте этого является важным решение вопроса общественного устройства инков (XV-XVI ст.) и его структурирования, а также выяснение того, какой была истинная система исчисления у инков.
Итак, целью предлагаемой статьи является обнаружение математических принципов общественного устройства империи инков.
Чтобы лучше понять общественное устройство инков, нужно ближе познакомиться с их математикой, поскольку немало фактов указывают на тесную связь между ними. Математика инков вобрала в себя изобретения двух с половиной тысячелетий существования всех предыдущих цивилизаций Перу.

Система чисел

В империи инков Тавантинсуйу для записи числовой информации использовалась узелковая система числовых кипу, основанная на позиционной десятичной системе исчисления. Цифры от 1 до 9 обозначались узелками определенного вида, нуль — пропуском узелка в нужной позиции. По этнографическим данным понятия «нуля» у народов кечуа не было, вместо него использовалось слово «ничего нет», «ничто», «пусто». В современном языке нуль обозначается словом кечуа ch’usaq (ч’усак – букв. «отсутствующий», «пустой»), однако то, какое слово использовалось инками для обозначения нуля при чтении кипу, пока неясно, поскольку, например, в одном из первых кечуа-испанских (Диего Гонсалес Ольгин, 1608) и первом аймара-испанском (Лудовико Бертонио, 1612) словарях не было соответствующего слова для испанского cero («нуль»). В Старом Мире (в Европе и Индии) отсутствие названия для нуля косвенно свидетельствовала об использовании счет, где пропуск числового значения или отсутствие числа не требовало применения для нуля особого названия. Поэтому предположить такую же ситуацию для Америки тоже возможно, к тому же счеты юпана у инков была.

Особенности использования базовых чисел и математических понятий:

1. Понятие «чет» и «нечет». Для обозначения этой диалектической категории в обычном языке использовались такие слова: «пара вместе»; «четыре вместе с одним»; «один после четырех»; «один из четверых» (или «принадлежащий четверым/четверке»); «больше шести» (из понятия «дважды по три») . Число «4», на самом деле, нечетное, поскольку не является целым числом «5», у которого «недостает» единицы для полноты, этакой «парности/целостности» . Можно добавить, что «чет» — это первичная категория .
2. Четность, как целостность. Дуальность. Примеры, как в обществе инков, функционировали четные явления, видно из того, что было:
• два правителя инки, поскольку название правителя Сапай Инка – это не просто «Единственный Инка», как отмечалось и отмечается во многих работах, а «Единственный Инка среди двух, формирующих одну пару» .
• два главных секретаря-кипукамайока .
• две провинции (вамани) были взаимосвязанными в плане выполнения обязанностей перед государством.
• две части или «группировки» в каждой провинции или поселении – Анан (Верхняя) и Рурин (Нижняя). В таких частях количество людей было распределено поровну . Долина Куско делилась на две части: Анан Куско (зона холмов, где брали начало небольшие притоки реки Ватанай и откуда вели начало каналы) и Рурин Куско (зона долины, куда от центра на периферию стекали воды по каналам). Граница между ними проходила соответственно естественной гидрологии по реке Ватанай и искусственной гидрологии по оросительным каналам. Такое деление территории было распространено на юге Анд. В Альтиплано возле о. Титикаки народы разделялись на Уркосуйу (кечуа «урко» – гора) и Умасуйу (кечуа «умо» – вода). Последняя находилась ближе к озеру Титикака. Также были более дробные части разделения на Анансайа и Уринсайа – в средине каждой суйу. Существовало в частности и деление на правую/левую части . В селении Мачака в Боливии существовало одновременно деление на верхнюю/нижнюю и правую/левую части. Или же другими словами: земли-воды выше и ниже расположения общины от реки Десагуадеро, являющейся одной из ее границ. В Куско существовали даже чиновники, которые отвечали за размежевания: один в Анан Куско, второй – в Рурин Куско .
• В Куско существовало два храма Солнца: 1) Саксайваман, принадлежащий Анан Куско и всей Империи, и 2) Куриканча, принадлежащий Урин Куско и собственно городу .
• Существовала в империи полиция, которая смотрела, не совершаются ли преступления, и таких чиновников было много, и для них было два особых места (в Куско) . Соответственно было две тюрьмы в Куско для пожизненного заключения .
• Жители общины айлью Льакаус (с. Отуко, Кахатамбо) считали, что у человека существует две сунку или камакин («душа/дух»): одна – дух первопредка социально-этнической группы (общины), а вторая – ее собственная душа . Камакин имела свою пакарину («место происхождения»), от которой вела свой род община.
3. Число «три» имело отображение в обществе в виде:
• трех уровней для общин (айлью): «объединение» сайа/суйу делилось в свою очередь на три айлью или патака/пачака, каждая с которых имела три уровня – Малько/Кольана (обозначал группировку инков), Пасана/Пахана/Пальана/Пайан (смешанная группировка, которая возникла как результат союза инков и не-инков) и Кайао (население, завоеванное инками) . Это было деление власти на три составных – правители, среднее звено, подчиненные.
• В храме Куриканча было три жреца: Апу Рупака, Авки Чалько Юпанки, Апу Камак .
• В языке кечуа, который был лингвой-франка в империи, есть лишь три гласных: a, i, u .
• В судопроизводстве было 3 уровня наказаний: легкое моральное или телесное, тяжелое телесное и смертная кара.
4. Число «четыре» мы видим в таких общественных проявлениях:
• четыре суйу или «объединенных провинции», во главе с четырьмя управляющими . Две объединенных провинции – Чинчайсуйу и Антисуйу относились к общине Анансайа, а две – Кунтисуйу и Кульасуйу – к Уринсайа. Управитель Суйуйук Апу, или Капак, или Капак Апу, или Апукуна, или Апукурака – глава одной из четверых «объединенных провинций империи»; верховные правители провинций; 4 советника Инки; «большие гранды» .
• четыре ревизора в каждой из «объединенных провинций» .
• Линии-секе или направляющие, образовывали 4 сектора или стороны пространства, с точкой выхода из храма Куриканча в столице Куско.
5. Число «пять» (пичка), которое было, по всей видимости, базовым целостным/четным числом, в современном языке кечуа может называться «старое четыре», «предыдущее четыре», «устаревшее четыре», «такое, что идет за [числом] четыре» (tawaq ñawpaqin). Слово ñawpaq как раз и играет роль этого «старого/того, что осталось» числа. Ньявпа — это и прошлое и то, что находится позади (категория времени и пространства одновременно). Какое же место число «пять» находило себе в общественных процессах и явлениях? Примеров тому много:
• В миссионера Доминго де Санто Томаса (1560) названия пальцев шли по принципу: «старший/старейший палец» и «следующий за ним» (1-и и 2-и), «средний палец и следующий за ним» (3-и и 4-и), то есть идут как пары, а потом — «младший» (5-и палец), как бы отдельно .
• Пять айлью/панак Анан Куско контролировали главные оросительные каналы Анан Куско, а пять айлью/панак Рурин Куско контролировали главные каналы Рурин Куско. В каждой «половине» было 3 айлью для одной из суйу и 2 айлью для другой суйу. Система линий-секе выполняла функцию официального плана районов оросительных каналов и административных районов для всех айлью .
• Игральная кость «чанка» или «пичка» служила для прогнозирования благоприятного или неблагоприятного исхода дел, ответа на вопрос к ваке, а также для определения, является ли конопа – обнаруженній в поле камень (або чанка/марко – кам’яний ідол, схожий на пенати, тобто роз’яснювач старшого ідола – ваки) вакой для индейца (или его богом-пенатом). Т.е. числа на кости служили мерой для определения божественности/обычности любого предмета . В пичку играли в период пакарикук, через пять дней после смерти человека. После того как прошло 5 дней, душа умершего возвращается за пищей, которую ему приготовили его родственники, которые также мыли одежду умершего в реке (то есть вода здесь объединяется мифологически с миром мертвых).
• Куско был спланирован по схеме 5 (айлью/панак) х 2 (половины) = 10 (административно-территориальных единиц).
• Всего существовало 5 Сапа Инков и лишь за 95 лет .
6. Порядок счета на пальцах/«подсчета социальных групп айлью» делался так: сначала считается правая рука/сторона от 1 до 5, потом левая — от 6 до 10. Главное/Верхнее Айлью (Анансайа — то есть «объединение» у инков) садилось всегда по правую сторону, а Нижнее айлью (Руринсайа) — слева, и оно было подчиненным Верхнему. Наименьший палец левой руки — является последним в счете на пальцах, то есть числом «10». Также это можно представить в модели: старший или число «1», и младший или число «5». В то время как «мама» = 1 «uj» (один), или «uj kaq» (первый) .
7. Система «вилы» с ответвлениями и отверстиями. В пятижильных вилах четыре отверстия, и они также называются «пятипалыми» или «мать-вилы». То есть вилы — это как бы рука. Система ответвлений/отверстий/четности. «Мать» (mama) — это единое целое, единица .
8. Названия рук: «десятка» — это «пять и пять» .
9. Число «12» – дюжина, было задействовано для формирования:
• «Совета 12 Великих». Советники, или «Великие» – это были 6 представителей из Уринкуско и 6 – из Ананкуско. Они принимали в назначенном месте и занимались всеми гражданскими и уголовными делами.
• Также известно, что правитель Инка направлял инспектора рунайпачакака («тот, что выравнивает») в делах подсчета людей за шестью/двенадцатью демографическими разрядами и того, каким был прирост населения. Такой чиновник увеличивал размер пачак (сотен) и варанок (тысяч) из тех людей, которые были выявлены при выяснении фактического прироста населения .
10. Число 15 это: дважды по пять плюс четыре (5+5+4) .
11. Названия цветов радуги обозначались практически числами: темно-фиолетовый — «мама»/«верхняя вещь», коричневый — «нижняя вещь», желтый — «следующая», зеленый — «следующая», розовый — «следующая», бледно-желтый — «последняя» (как цвет, который теряет насыщенность цвета). Вывод: «мама» — начало как цветам, так и числам .
12. Понятие сотни — pachaq — воспринималось не как 1 с двумя нулями, то есть «1.0.0», а как единица, представленная сто раз (1+1+1+…1) .
13. 40000 – такую численность плательщиков подати в идеале имела провинция-вамани .

Пятеричная и десятичная системы счисления

В исторических хрониках XVI-XVII ст. в основном говорится о десятичной системе с основой на 100, существовавшей у инков и которая, например, применялась в подчинении семей определенным государственным чиновникам. Однако ряд этноисторических источников говорит об объединении десятичной системы исчисления с пятеричной. В целом государство и общество выглядело при этом следующим образом:
• Тавантинсуйу – империя во главе с Сапа Инкой, Королевским Советом, инспекторами, размещавшимися в Куско. Империя номинально охраняла пачака уну («1000000»).
• Суйу («часть») складывалась из нескольких уну (и, соответственно, вамани), имела главой – правителя Суйуйук Апу, который во времена инков заботился о 100 тыс. семей.
• Пакаримок – местный король или правитель (в доинские времена). Имел в подчинении 100 тыс. семей.
• Вамани провинция с токрикуком, правителем провинции, главой 40000 семей . «Ваманин апу» – капитан местного короля .
• Уну камайук («десять тысяч»), или Уну Апу – курака высшего ранга, глава 10000 семей.
• Пичка варанка камайук («пять тысяч») – глава 5000 семей, возможно, заместитель Уну Апу.
• Варанка камайук («одна тысяча»), или куракаваранка – курака среднего ранга, надзиратель, глава 1000 семей, налогоплательщик.
• Пичка пачака камайук («пятьсот») – надзиратель, глава 500 семей, возможно, заместитель куракаваранки.
• Пачака камайук («сотня»), или пачакакурака, камачикук – курака нижнего ранга, представитель местной власти, надзиратель, глава 100 семей, налогоплательщик.
• Пичка чунка камайук («пятьдесят»), камачикук – надзиратель, глава 50 семей, возможно, заместитель пачакакураки.
• Чунка камайук («десять»), камачикук – надзиратель айлью, представитель местной власти, глава 10 семей .
• Пичка камайук («пять»), камачикук – надзиратель, глава 5 семей, возможно, заместитель, чункакамайука.
• Пурик, пурех – глава 1 семьи, налогоплательщик.

Подтверждение десятичной системе можно найти в сведениях хронистов об узлах в числовых кипу, формировавшихся позиционно в вертикальной плоскости снизу вверх по веревке: единицы, десятки, сотни, и т.д.
Подытоживая изложенное, хочется обратить внимание на то, что не случайно чаще других в общественной жизни использовались числа 1, 2, 3, 4, 5, 10, 15, 40, 100. Первые пять были базовыми для счет инков – юпаны. Поэтому необходимы дальнейшие исследования в области, собственно, дешифровки юпаны и того, как делались вычисления на ней, поскольку это подтвердит или опровергнет взаимосвязь с использованием счет в повседневной жизни инков. Довольно удачные попытки такой дешифровки были сделаны в 2010 году Александром Бондаренко (Санкт-Петербург, Россия). Им же была опровергнута дешифровка итальянца Николино де Паскуале (2000), считавшего, что основой юпаны было число 40. Однако этот вопрос нуждается в дальнейших и тщательных исследованиях.

Купрієнко С. А.,
Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка.

СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ГОСПОДАРСТВОМ В ІМПЕРІЇ ІНКІВ.

Kupriienko S. A.,
National Taras Shevchenko University of Kiev.

THE STATE MANAGEMENT SYSTEM OF THE INKA EMPIRE’S ECONOMY.

Анотація.
Статтю присвячено системі та структурі державного управління господарством в імперії інків. Проаналізовано етноісторичні джерела та застосовано лінгвістичні методи щодо мов кечуа та аймара для з’ясування справжнього значення назв імперських посад в державному управлінні інків. Виокремлені питання, що потребують подальших досліджень.
Ключові слова: державне управління, вищі органи влади, економіка, господарство, Імперія інків, Перу, Південна Америка, суспільно-господарський устрій.

Abstract.
The article is devoted a state management system of the Inka empire’s economy. Etnohistorical sources are analysed and linguistic methods are applied in relation to the languages of quechua and aymara for finding out of the real value of the names of imperial positions in the state management system. Selected questions which need subsequent researches.

Питання державного управління є важливим у будь-яких історичних дослідженнях. Проблеми системних відносин, взаємозв’язків та структура державного управління господарством в імперії інків і досі не були істотно висвітленими в наукових працях як зарубіжних так і вітчизняних учених. У контексті цього є важливим застосування лінгвістичних методів та залучення етноісторичних джерел XVI століття.
Тож метою пропонованної статті є з’ясування, якими були основні державні посади, які посадові обов’язки виконували чиновники на таких посадах в господарстві інків, а також якою була ієрархія цих посад.
В імперії інків державне управління було тісно пов’язаним як із господарством, так і з соціальною структурою, що було викликано командно-адміністративним характером керування економічними процессами, і це, в свою чергу, породжувало доволі своєрідну ієрархію влади.
До такої ієрархії можна віднести ряд посад, які у цілому можна назвати імперськими, що формувалися у більшості випадків з вищої суспільної верстви – з інків «по крові» та інків «за привілеєм», тобто з імперської еліти, на відміну від посад органів місцевого врядування, які формувались (за виключенням столичного міста Куско та його околиць) винятково з місцевої неінкської еліти.
Можна означити такі посади державного управління господарством:
1. Сапа Інка (Сапай Інка – «Єдиний Інка» серед «двох, що формують одну пару» , або Сапай апу – «Єдиний володарь, суддя, король», або Сапа Капак Інка – «Єдиний, головний король Інка») – король, верховний володар та судья «Капаккай», тобто королівства або імперії . Такими володарями були після коронацій: Пачакуті (1438), Тупак Юпанкі (1471), Вайна Капак (1493), Васкар (1527) . Загалом їх правління складало 95 років (з 1438 по 1533 роки), що і є власне періодом існування Імперії інків. Заміщувати або доповнювати владу Сапа Інки могли:
a. Опікун або регент. Над Інкою до виповнення повноліття міг стояти опікун. Таким у Вайна Капака був Інка Ранті Апу Вальпайа ; у Васкара – Ільа Тупак .
b. «Опікунська Рада Дванадцятьох». При опікунстві Вайна Капака існувала «Рада 12 великих», яка вирішувала усі найважливіші державні справи, навіть мали владу покарати Касір-Капака Апу Вальпайу за підняте ним повстання .
c. «Тавантінсуйу камачік» – Імперська Рада. Про голів, управителів Ради Інки згадує Крістобаль де Моліна. Вони приймали участь у головних релігійних святах . Загалом їх було восьмеро, або дванадцять, чи, навіть, шістнадцять: 4 Суйуйук Апу – голови об’єднаних провінцій, 1 Авкі – спрадкоємець престолу, 1 Вільяк Уму – верховний жрець, 1 амаута – мудрець, 1 Апускіпай – головнокомандувач імперського війська.Бартоломе де Поррас, син Антоніо Діас де Порраса та індіанки Беатріс Міро, й інки Франсіско Кукамайта (понад 70 років) з Урінкуско та Франсіско Кіка (80 років) з Ананкуско, засвідчили у 1581 році (тобто ці свідки могли знати лише про Раду, що діїла або за часів Вайна Капака, або Васкара), що до Інки не приходили із суперечками та судовими позовами, оскільки він мав Раду 12 індіанців: 6 з Урінкуско та 6 з Ананкуско. І ці радники приймали в призначеному місці та займалися усіма справами цивільними та кримінальними, і в їх присутності ці справи розглядались. І над цими дванадцятьма стояв інший посадовець, що мав перевагу над ними та був присутнім при тому, як вони розглядали та вирішували справи. І якщо вони мали справу з тяжкими випадками, то віддавали їх на розсуд Інкові, що діяв не за законами, а так, як хотів, ці ж 12 не мали права діяти на свій розсуд, а лише за встановленими законами в різнокольорових кіпу та різнокольоровій таблиці, звідки дізнавалась про вину кожного злочинця . Хуан де Веласко свідчив, що державного міністра звали Апускікамачік, а державного радника Апускікунак .
2. Учакта камакта йачак, або Уча йачак , або Інка Апу — Головний секретар Інки, «заступник Інки», «друга особа Інки», що за будь-якої справи приходив до Інки з повідомленнями, про які також сповіщав Капаків – голов «об’єднанних провінцій». Після того, як Інка та Капаки ознайомлювались зі справою, вони виносили рішення, про які секретар сповіщав окремо Інку та кожного Капака. Можливо, саме він, що був з роду Інки та обирався жерцями Сонця, займався губернаторами провінцій та їх посланцями, оскільки Сапа Інка спілкувався з губернаторами не напряму, а через свого заступника, який докладував йому про справи та суперечки, обговорював їх, а «заступник» віддавав губернаторам накази для виконання . Обирали цього заступника в той же день, коли ставили на престол правителя Інку . Тому, можливо, це був соправитель. За часів Вайна Капака цю посаду займав Авкі Тупак Інка ; за Васкара – Тампу Майта . Головний секретар мав також власних двох секретарів-кіпукамайоків:
a. «Кільа вата кіпок» або «Кільакамайок» – хроністів, що відали записом в кіпу подій за місячним каледарем . Вони також в кіпу «тримали всі закони та головні розпорядження, що стосувались управління, справ цивільних та кримінальних, і в будь який час, зіставляючи свої свідчення між собою, надавали їх для інки ні на слово не відхиляючись один від одного». Даміан де ла Бандера, мабудь, помилково вважав цих секретарів особисто підпорядкованих правителю Сапа Інкові . Ці ж кіпукамайос були тісно пов’язані з Радою Дванадцятьох, але не були їй підпорядковані, а лише вивчали закони . Окрім цих секретарів, у кожній провінції зазвичай були свої кіпукамайос, що були на зразок нотаріусів та займалися обліком усього того, що відбувалось; а в маєтках Інки були його власні кіпукамайос .
3. Вільак Уму («Маг, що говорить, пророчить») – Верховний жрець. Був другою особою після Сапа Інки, «сина Сонця». Займався релігійним культом Сонця як «слуга Сонця», тобто був рангом нижче Сапа Інки . Вільак Уму мав розгалуджений управлінський апарат, який також опікувався господарськими справами «земель Сонця» та текстильними жіночими майстернями акльавасі.
4. Пачака – міністр або представник Двору, що займався маєтками Інки . За інкським законом, за вбивство представника Інки, злочинця карали на смерть розтягуванням або розстрілювали з лука .
1. Інка призначав чиновників-управителів над переселенцями-мітімаями, що займалися, наприклад, вирощуванням кокаїнових кустів – коки, яких називали кукакумайу, оскількі поля коки належали виключно правителю, за виключенням невеличких ділянок, подарованних куракам та камайу («спеціаліст») . Кока у невеликій кількості збиралась лише для інки та деяких вищих курак . Чиновники інки не були платниками податків під час несення служби . Кукакамайу займалися наглядом за полями-чакара, виготовленням кошиків для сбору коки та циновок для її висушування, але збирати та відносити з вологих гарячих долин у Сьєрру не було їх обов’язком. Підготовкою земель до посадки коки займалися місцеві люди .
5. Касір-Капак. Віце-король або засупник Сапа Інки – головний правитель земель та людей . Виконував роль головного державного ревізора земель та пасовиськ, попередньо отримавши від інки доручення у вигляді розчерченого лініями жезлу . За часів Вайна Капака ним був Апу Вальпайа .
6. Управитель столиці Куско. Ця посада була суто громадською. При Віракочі Інки її займав Інка Рука, а пізніше син Віракочі – Інка Урку; при Пачакуті Інки Юпанкі управителем був його брат Льукі Юпанкі; за часів Тупака Інки Юпанкі її займав (на період його військового походу) його брат Амару Тупак Інка ; за часів Вайна Капака її займав його зведений незаконнонароджений брат Сінчі Рука, який, зокрема, опікувався будівництвом. На його рахунку усі будівлі долини Юкай та інкські будівлі в Кассані, місцевості, що знаходилась в самому Куско . Після смерті Вайна Капака цю посаду займав його молодший син Авкі Тупак Інка, що хотів поставити на престол свого брата Нінан Куіче .
7. Суйуйук Апу, або Капак, або Капак Апу, або Апукуна, або Апукурака – голова однієї з чотирьох об’єднаних провінцій імперії; верховні правителі провінцій; «4 радника Інки»; «великі гранди» . Таких управителів за часів Інки Тупака Юпанкі було двоє: один перебував у Хаухе (регіон Чунчайсуйу), а другий – у Тіаванаку (регіон Кольасуйу) , . Але ця думка, мабуть, помилкова, бо хоча суспільство інків і поділялося на дві общини – Анан (Верхня) та Урін (Нижня), але дві об’єднаних провінції – Чінчайсуйу та Антісуйу відносились до общини Анан, а дві – Кунтісуйу та Кульасуйу – до Урін, тож правильніше говорити про чотирьох Суйуйук Апу. У «Повідомленні з долини Чінча» (середина XVI ст.) згадано про чотирьох радників Інки, яких звали Апукуна, тобто «великі гранди», і вони завжди були поряд з Інкою. Кожний такий Апу мав у підпорядкуванні 100 тис. чоловіків та керував однією з чотирьох великих провінцій; і кожен з цих «великих» мав у своєму підпорядкуванні 10 курак (старший над чунка варанка) з 10 тисячами індіанців . Після завоювань Тупака Інки Юпанкі, головами Тавантінсуйу, або «чотирьох об’єднаних провінцій» стали Капаки, що направлялися правителем для управління ними. Капак, після свого призначення робив на завойованих землях розподіл земель на користь Інки для його забезпечення, тобто для забезпечення державного сектору господарства, та займався відправкою в столицю всього, що належало державі. До верховних правителів провінцій приходили у своїх справах жителі таких провінцій, а губернатор, у свою чергу, приходив до інки . За наступника Тупака Інки Юпанкі – Вайна Капака – такими правителями провінцій були Капак Ачачік (Апу Ачачік, брат Тупака Інки Юпанкі, також був призначений ним інспектором провінцій біля моря – Чінчайсуйу, під час власної інспекції Чінчайсуйу в містечку Йанайаку у долині Вількас Ваман) , Капак Ларіку, Капак Йучі, Капак Валькайа . Кожний із Суйуйук Апу мав по 3 помічника. За даними Хуана де Веласко веце-короля або головного губернатора декількох провінцій називали Апунчік , хоча це твердження, скоріш за все, помилкове, бо кілька провінцій мав у підпорядкуванні Капак Апу.
8. Голова сорокатичячної провінції – Апунчік або Токрікук (кечуа ttokricuk, аймара thokhrisiri – «управитель поселень» або «той, кому доручені люди або поселення» ; помилково – Тукуйрікук, або Тукуйріку Апу (кечуа tukuyrikuq – «той, що все бачить») ; в іспанських джерелах – генерал, губернатор, намісник, управитель). Він підпорядковувався Інкові та Імперській Раді. Його призначав Інка з посеред вельможних людей з роду Інків в головну адміністративну одиницю імперії – вамані («долина») – тобто провінцію, що обмежувалася, як правило, природними та традиційними етнічними межами, і поділялася вона в свою чергу на кілька «десятитисячних» хун . В той же час існував поділ провінцій-долин на дві частини або «общини» (сайа – «половин», або суйу – «частин»): одна називалась Анан («верхня»), інша – Рурін чи Лурін («нижня»). У таких частинах кількість людей була розподілена порівну . Токрікук займався справами, що стосувались збору податі на користь інки , а також перевіряв, чи дотримувались наказів та заведенного інкою порядку, таким чином, що кураці пачаки (сотні) мав коритися кожен індіанець, курака пачаки корився тому, хто опікувався варанкою (тисячою), курака варанки – уну (10 тис.), а всі разом – токрікуку. Після призначення до провінції губернатор брав із собою варту зі свого народу (або роду) . Він був, так би мовити, інспектуючим суддею, до якого звертались у надзвичайних справах, щоб він їх вирішив та розсудив, тому що тяжкі та дуже важливі справи усі надходили до верховного губернатора (Капака), а від того – до інки . Він також був забов’язаний відбирати в провінції людей за наказом інки для відправки на війну, й відбирати жінок, що входили до податі провінції, для інки та сонця (культу), а іншіх жінок розподіляв серед курак (та за участі вищого кураки провінції затверджував шлюб ), іншіх віддавав атунрунам («плебеям»), а деяких брав собі з дозволу інки, – і всі ці жінки, в акльавасі, займалися розробкою полів для того, щоб зібране з них чатсково спалювати та приносити в жертву Сонцю, а решту – розміщувати в сховищах та на складах на той випадок, коли інка вийде війною в інші провінції, і з цих сховищ забезпечувались воїни, із уього необхідного, щоб не нанести шкоду провінції ; а ще – відбирав та відправляв до Куско будівельників, які, наприклад, мали побудувати культовий центр Саксайваман . Токрікук у необхідний час розподіляв серед курак та індіанців землі для засівання полів-чакара, з яких власне ті мали і отримувати для себе їжу, за виключенням тих, що були призначені для інки та сонця. Щорічно відбувався новий розподіл і зміна ділянок . Для курак землі засівали індіанці, чим і опікувався токрікук. До його обов’язків входило: відати всіма справами, що стосувались інки – чи не зробила якась жінка сонця, або інки, або святилищ вак якогось чаклунства проти інки чи не наговарювала на нього; чи не збіжав який-небудь індіанець звідти, куди його поставили за його наказом; чи для того, щоб він відправив для інки якусь річ; чи добре забезпечені посильні-часкі й постоялі двори тампу. При незначних провинах він мав владу карати винуватця, при тяжких – віправляв такого на розсуд інки . Про судові рішення губернатор також робив повідомлення у вигляді кіпу для інки . Оскільки Токрікук, як губернатор, лише епізодично відвідував «свою провінцію», то пізніше його діяльність була сплутана з діяльністю інспекторів інки . «Тукуй-йук» за свідченнями Хуана де Веласко був завідувачем справ усіх наглядачів сімей (від 10 до 1000), щоб піклуватись про звичаї, нагляд за виконанням законів та службових обов’язків, виконувати справи із заохочення та покарання . Підпорядкованими токрікуку були:
a. Мічок або мічу (аймара «той, хто слідкує, стежить») – заступник губернатора або суддя. Його направляли до курак-сотників, які й опікувались збором податі, щоб з’ясувати, як підраховувались і розподілялися податі, та чи притримувались при цьому заведенного порядку .
b. Старші служителі Інки (або «мажордоми»), яких мав у своєму підпорядкуванні токрікук. Вони займалися збором врожаїв з посівних полів Інки .
c. Інспектори у спеціальних справах. Для перевірки різних дрібних справ інка направляв до провінцій різноманітних інспекторів, або ж правильніше говорити, що це були посадовці (з огляду на виконувані ними обов’язки), які підпорядковувались токрікуку, яких він називав таким чином, що з цього розуміли, в якій справі той прибував. Тож відомо, що інка направляв інспектора Рунайпачакака («той, що вирівнює») у справах підрахунку людей за шестьма (або, скоріше, дванадцятьма) демографічними розрядами та для того щоб з‘ясувати, яким був приріст населення. Такий чиновник збільшував розмір пачак (сотень) та варанк (тисяч) з тих людей, що були виявлені при з’ясуванні фактичного приросту населення . Мабуть, інший чиновник-інспектор віддавав куракам жінок та призначав неодруженим чоловікам наречених, його дії не могли бути оскаржені, і лише кураки вищіх рівнів могли мати кілька жінок зі згоди інки. Після смерті кураки жінки відходили в розпорядження його брата чи сина . Ще одного інспектора інка направляв у провінції для набору в кожному поселенні кількох молодих людей з їх жінками, яких віправляли в Куско (з одного поселення могли відправити по 30, з іншого – по 100 чоловік, відповідно до чисельності поселень). Цих людей, яких називали мітімаї («переміщені» або «переселені»), інка наказував відводити на поселення в інші місцевості. Мітімаям наказували слідкувати за місцевим населенням та доносити про висловлювання проти інки найближчого намісника . Іншого інспектора – таріпасаку («вісника») – направляли для покарань в деяких особливих випадках, і цей робив розслідування всього того, що йому доносили, за допомогою хитрощів та лукавства, щоби довідатись істини, особливо при тяжких злочинах проти інки, його жінок, або тих, що належали сонцю. Якщо дізнатися все ж не вдавалося, то використовувався метод консультування з ваками та принесенням жертвопринесень , тобто «кидався жереб» з винесенням необхідного для інспектора вирока. Інших інспекторів направляли для розподілу жінок та перевірки мамакун, і жінок сонця й інки, для з’ясування, як вони жили, і якщо помічали якусь провину, то карали їх. Покарання ціх чиновників були найжорсткішими .
9. Головний державний ревізор. Відомо лише, що за Інки Тупака Юпанкі цю посаду займав його брат Тупак Капак, який отримав від правителя слуг-йанаконів для обробки особистих полів-чакара Інки та мав власні маєтки. Але після однієї ревізії виявилося, що Тупак Капак приховав справжню кількість наданих йому слуг-йанакун , через що був зміщений з посади та на його місце призначено іншого брата – Апу Ачачі. Саме він замінив спадковість влади місцевих курак на виборність серед найздібніших управлінців . Вайна Капак головну ревізію проводив і особисто, відвідавши провінцію Кольасуйу, у той час як його дядько Ваман Ачачі відвідав Чінчайсуйу до самого Кіто . Ознакою ревізора була червона кісточка на голові, яку Інка знімав зі своєї голови та одягав на голову призначеного ревізора, а посли провінцій сповіщали свої провінції про те, щоб про нього знали .
10. Шістнадцять ревізорів із загальних справ. Для перевірки виконання наказів інки та відповідальності чиновників перед ним, щорічно він направляв в провінції своїх ревізорів загальною чисельністю 16 чоловік, по 4 на кожну «об’єднану провінцію» . Вони виявляли, чи нема зловживань, провин, злочинів у провінціях, за які суворо карали, та перевіряли діяльність намісника-токрікука . Інка давав наказ аби такі ревізори не знімали з посад місевих курак, а лише виявляли чи мали ті які дії проти правителя Інки, інші ж злочини суворо карали. Також вони офіційно призначали наступників кураки, якщо той помер . За Пачакуті Інки такі ревізори наказували проривати канали, строїти терраси, де земель не вистачало, вимірювали пасовиська та призначали чабанів для худоби Інки , Сонця та округу Куско, та визначали провінціям, якою має бути подать; сама ревізія тривала 2 роки, про що звітували правителя, принесши на особливих накидках описи провінцій . За законом Інки, ревізори призначали кожному поселенню пасовища для худоби, робили необхідні королівські дороги та робили на них постоялі двори тампу, як в заселених, так і незаселених місцях, розміщували в них обслугу з людей, що не платили іншої податі, крім цієї своєї служби; ревізори займалися будівництвом мостів та розміщенням сторожі біля них, а навколишніх мешканців зобов’язували будувати та ремонтувати мости у разі необхідності ; правитель Інка призначав ревізорів, щоб ті наказували: столярам, аби ті виготовляли списи для солдатів, інших ремісникам, аби ті виготовляли бойові пращі, інші – шукали камні для пращ, – і всіх цих (які платили цим свою подать, але одночасно мали свої поля для свого забезпечення) розміщували в провінціях працювати на складах . Інка наказував, щоб ревізори вимагали, аби ніхто не сидів на троні у своєму володінні та не полишав його без дозволу Інки, під страхом смерті .
11. Чиновники («орехони») у справах постачання. Займалися будівництвом доріг та постоялих дворів .
12. Завідуючим каналами та джерелами був йакукамайук .
13. Завідуючим Королівською дорогою був Атун-ньянкамайук .
14. Завідуючим у справах мостів був чакакамайук .
15. Завідуючим королівськими постоялими дворами був тампукамайук .
16. Завідуючим королівськими коморами та сховищами був Коптра-камайук .
17. Завідуючим худобою Сонця був Уйвакамайук .
18. Завідувачем архівів кіпу був кіпукамайук .
19. Завідуючим вдовами та сиріт був Вакчакамайук .
20. Завідуючим хворими був Унгук-камайук .
21. Завідуючим морськми та рибними справами був Вампукамайук .
22. Представники або посли провінцій при дворі Інки. Вони знаходились в Куско для репрезентування своїх провінцій та для того, щоб вивчити та розуміти головну мову імперії – кечуа, а також, щоб розуміти накази та розпорядження Інки відносно справ, й відсилати потім повідомлення про них у свої провінції . Ці представники провінцій були проміжною ланкою між імперським та місцевим рівнями влади.

Розглянувши посади імперського державного управління інків можна зробити висновок про те, що для забезпечення функціонування складного командно-адміністративного керування госпорством існувала розгалуджена ієрархічна система посад з чітко визначеними службовими обов’язками чиновників. Однак, деякі посади, їх назви та місце в системі державного управління господарством і досі залишаються не визначеними, й отже це питання потребує подальшого дослідження.
Натомість менш дослідженим залишається стан справ в інкських провінціях, діяльність їх місцевого самоврядування, як воно структурувалося, управлялося, які були його взаємини з центральною владою. Більшої уваги потребує з’ясування особливостей розвитку окремих провінцій і регіонів у складі імперії. З огляду на це, можемо сказати, що потреба в подальшому комплексному вивченні суспільно-господарського устрою інків існує.

Купрієнко С.А.ІСТОРІОГРАФІЯ СУСПІЛЬНО-ГОСПОДАРСЬКОГО УСТРОЮ ІМПЕРІЇ ІНКІВ
Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка

THE HISTORIOGRAPHY OF A SOCIAL AND ECONOMIC SYSTEM OF INKA EMPIRE.
Kupriienko S. A.,
National Taras Shevchenko University of Kiev

Анотація.
Статтю присвячено історіографії суспільно-господарського устрою імперії інків. Проаналізовано праці закордонних, радянських, російських та українських істориків. Виокремлені питання, що потребують подальших досліджень.
Ключові слова: Історіографія, Імперія інків, Перу, Південна Америка, суспільно-господарський устрій.

Abstract.
The article is devoted a social and economic system of Inka empire. Works by a foreign, soviet, Russian and Ukrainian historians are analysed. Selected questions which need subsequent researches.

Питання суспільно-господарського устрою є, без сумніву, одним із найважливіших у будь-яких історичних дослідженнях. Проблеми віднесення суспільства до того чи іншого етапу розвитку та їх розв’язання мають принциповий характер, оскільки дають змогу пояснювати події певним чином, і від зміни поглядів залежить значною мірою і зміна логіки самих досліджень та зроблених за їхніми результатами висновків. У контексті цього є важливим вирішення питання суспільно-господарського устрою імперії інків, що діяли на теренах південноамериканського Перу в XV – на початку XVI ст.
Тож метою пропонованної статті є історіографічний аналіз поглядів на цю проблему у закордонній та вітчизняній історіографії.
Насамперед необхідно зазначити, що після того, як у 1826 році Перу отримало незалежность від іспанського панування, ця країна стала об’єктом пильної уваги європейської науки. У першій половині та в середині XIX ст. Перу відвідали відомі мандрівники та вчені – А. Гумбольт (1769 – 1859), І.Я. Чуді (1818 – 1889), А. д’Орбіньї (1802–1857), Е.Дж. Скуайер (1821 – 1888), Е. Міддендорф (1830 – 1908) та інші. Складені ними детальні описи найбільших археологічних пам’яток зберігають своє значення і до нині [1, 12].
Однак, наукове вивчення інкської історії розпочав в XIX столітті В.Х. Прескотт (1796 – 1859), котрий видав у Нью-Йорку в 1847 році «Історію завоювання Перу» [2, 319; 3]. В книзі було підібрано велику кількість раніше невідомих документів з іспанських архівів. Уже в ній висловлювалася думка про присутність соціалістичних початків в інкській суспільно-державній системі [3], та як таку, що була вельми патріархальною без слідів соціальної нерівності. Ця ідея була підтримана й розвинена кількома німецькими і французькими істориками кінця XIX – початку XX ст. [1, 74].
Після Прескотта великий вклад у дослідження історії інків зробив іспанський вчений Маркос Хіменес де ла Еспада (1831 – 1898), засновник Географічного Товариства в Мадриді та член іспанської Історичної Академії, що займався популяризацією історії інків та видав рукописи мандрівників і хроністів XVI–XVII століть: Педро де Сьєси де Леона, Хуана де Бетансоса, Фернандо де Сантільяни, Санта Крус Пачакуті та Бернабе Кобо [4, 6]. У той же час працювали над проблемами історії інків англійський вчений Клементс Роберт Маркхем (1830 – 1916), що був президентом Королівського Географічного Товариства й розробив першу класифікацію джерел з історії інків, та перуанець Мануель Гонсалєс де ла Роса (1841 – 1912), який, користуючись архівами Старого Світу, видав численні документи та хроніки авторів: Джованні Анелло Оліви, Тіту Кусі Юпанкі, Крістобаля де Моліни з Куско, Бернабе Кобо та ін [4, 6].
Проте загалом варто зазначити, що в 20-х роках XX ст. продовжували існувати проблеми у вивченні історії інкського суспільства. Так, іспанські архівні документи залишалися в масі своїй невідомими, інкські археологічні пам’ятники – не розкопаними, а відомості про доінкське минуле Перу – незначними. Тому дослідники того часу у своїх висновках цілком залежали від матеріалів хронік і це неминуче призводило до помилок, тому що нерозуміння багатьох традицій андського суспільства європейцями спричиняло викривлення картини життя інків. У тому ж напрямку роботи з тими самими джерелами, хроніками та особистими міркуваннями працювали на початку XX ст. Орасіо Уртеага («Інкська Імперія: що вміщує історію про айлью та сім’ю інків» (1931)), Ромуло Кунео Відаль («Історія війн останніх перуанскьих Інків проти іспанської влади» (1925)). Та надихнув на з’ясування реальної історії інків перуанський журналіст та соціальний філософ Хосе Карлос Маріатегі (1894 – 1930), який зазначив, що «в цивілізації інків нас більш за все цікавить не те, що загинуло, а те, що залишилось жити» [1, 49], та «в імперії інків, цьому суспільстві землеробських осілих общин, найбільше нас цікавить їх економічна організація» [5, 55], хоча він і вважав помилково, що суспільство інків було комуністичним [5, 43]. Однак саме його заслуга в тому, що він зацікавився існуванням андської общини «айлью» всередині великої імперії інків, а також довів, що ця форма соціальної організації відноситься до найстаріших традицій індіанців та існувала задовго до інків.
20-30-ті роки XX ст. були відзначені тим, що академічні диспути навколо питання соціалістичного чи комуністичного суспільного устрою інків велись між болівійським соціологом Хосе Антоніо Арсе (1904 – 1955) та французьським економістом Луї Боденом (1887–1964). Останній у своїй книзі «Соціалістична імперія інків», що була опублікована в Парижі в 1928 році, найбільш повно й послідовно спробував внести ясність у питання про відношення давньоперуанского суспільства до соціалістичного ладу [6; 7]. Пізніше цей ідеалізованій підхід продовжували відстоювати перуанський історик та антрополог Луїс Едуардо Валькарсель (1891 – 1987) та болівийський письменник, етнограф і знаток історії Хесус Лара (1904 – 1980) [1, 74]. Валькарсель у 30-х роках XX ст. запропонував нове бачення: звірити дані хронік з археологічними даними. Однак загалом «соціалістична ідея» почала поступово зникати із серйозних робіт в 1940-і роки.
Ще одна проблема у вивченні історії прадавніх культур Південної Америки пов’язана з етнічними процесами. На початку 40-х років XX століття один з найбільших фахівців з культури Тавантінсуйю (так інки називали свою державу) Джон Хоуленд Роу (1918–2004) виявив у долині Куско й у прилягаючій до неї з півночі долині Урубамби нову культуру, що існувала тут за кілька століть до інків. Ця культура одержала назву кільке, й від неї, поза сумнівом, багато запозичили інки, хоча походження цієї культури все ще залишається неясним [6]. Безсумнівний інтерес у цьому зв’язку представляє спроба поєднати окремі синхронні зміни в культурно-етнічній карті Нового Світу із впливом глобальних коливань клімату. У Центральних Андах навіть незначні зміни температури й зволоженості здатні вивести з рівноваги господарську систему. Племена, що втрачали в такі періоди стада худоби або врожай починали тіснити сусідів у пошуках підходящих полів і пасовищ, викликаючи довгий ланцюг воєн і навал. Так, експансія культури Уарі (VII – VIII ст.), а потім інків (XV ст.) припадає на той час, коли клімат регіону стає сухішим у зв’язку з природним феноменом Ель Ніньо [6].
До кінця 40-х років XX століття археологи відкрили головні перуано-болівійські культури, що передували інкам. Однак, дослідники погано уявляли, де проходили і як мінялися в часі межі цих культур, чим істотним одні суспільства відрізнялися від інших і, нарешті, яким був їхній етнічний склад.
В 40-х роках велику кількість писемних джерел під назвою «Повідомлення про Інків», які стосувалися соціальної організації інків, видав аргентинський історик і дипломат Роберто Левільє (1886 – 1969) [6].
В 1950-х роках XX ст. до реконструкції суспільства інків була долучена етнологія, коли тексти хронік вже не вважалися цілком правдивими, а містили суб’єктивну інформацію, що потребувала грунтовного аналізу для визначення, які ж повідомлення відносились до дійсно доколумбових, а які – до колоніального часу. Також на ці часи припала діяльність перуанського історика, юриста та димпломата Рауля Поррас Барренечеа (1897 – 1960), що досліджував перуанські хроніки та часи завоювання Перу конкістадором Франсіско Пісарро й у Лімі в 1962 році видав найважливішу свою працю «Хроністи Перу (1528 – 1650)» [4, 7], яка ввела в інкологію відомості про більшість хроністів, що в свою чергу полегшило подальше критичне дослідження писемних джерел.
В 1956 році американський лінгвіст Дж. Грінберг (1915 – 2001) виступив з так званою «амеріндською» гіпотезою й запропонував генетичну класифікацію індіанських мов, згідно з якою не менше половини південноамериканських мов виявилося об’єднаними в одну родину – андо-екваторіальну. Пізніше він відмовився від цієї точки зору на користь неспорідненості андських і екваторіальних мов, бо така схема виявилася краще пов’язязаною з даними археології й палеогеографії [6; 8, 2].
В 50–60-х роках XX ст. група археологів Каліфорнійського университету на чолі з вищезгаданим Дж.Х. Роу створила докладну відносну хронологію ряду районів Перу, заклавши основу для детальних порівнянь давніх культур у часі. Тоді ж у практиці перуанської археології був широко застосований метод радіовуглецевого датування. Тоді ж створюється і національна школа перуанських археологів [1, 13].
З 60-х років XX ст. починається сучасний етап вивчення інкської історії та культури через призму етноісторії. Основні відкриття пов’язані з роботами американського дослідника Т. Зойдеми (1927), який вважав, що корені інкської держави сягають імперій Тіауанако (IV ст. до н.е – XI ст. н.е.) й Уарі (V – XII ст.) або їх найближчих нащадків [1, 53], та першим продемонстрував величезну роль фратріальных структур в організації громади столичного міста Куско, довів міфологічность відомостей, що містяться в хроніках, про ранню історію інків. У його роботах прослідковується (як і в працях інших етноісториків останніх років) заклик до відмови від буквального переносу європейского досвіду на узлові моменти андської історії та «небезпеку прекрученної інтерпретації іншої культури з позицій західного менталітету» [1, 75]. В 1971 році у праці «Бачення переможенних» закликав відмовитись від євроцентризму Натан Вахтель (1935), який, працюючи в Південній Америці, зміг застосувати техніку Леві-Стросса (1908 – 2009) у відношенні далекої, а подекуди й недавньої історії перуанського суспільства на рівні міфів, родових інститутів та структур [9].
Широкомасштабні археологічні й етнографічні дослідження в 70-х роках XX ст. у комбінації з виявленими в перуанських архівах звітами іспанських чиновників про стан справ у провінціях віце-королівства дозволили по-новому подивитися на ряд важливих проблем Центральноандськой цивілізації [6].
Пильна увага приділялася також питанням наступності між інкською цивілізацією й окремими доінкськими культурами (розвиток ротаційної системи залучення до праці селян-общинників, зберігання й передача інформації, територіально-політична організація, формування ідеологічної спільності й імперської інкської культури). Більшість дослідників схиляються до думки, що основи об’єднання Центральних Анд інками були закладені в епоху розквіту культур Уарі, Тіауанако й Мочіка. У цей час були випробувані ті ідеї, на основі яких надалі виникла імперія. Так, американська археолог Марта Б. Андерс (1949-1990), досліджуючи територіальну організацію держави Уарі, дійшла висновку, що ця організація аналогічна інкській концепції «чотирьох суйу» (кечуа Tawantinsuyu – «чотири об’єднаних провінції»). Наявність ротаційної системи залучення до праці селян-общинників у державі Мочіка доведене в ході археологічного дослідження її столиці. Про поступове формування ідеологічної спільності, що охоплює більшу частину населення Центральних Анд, свідчить стандартність в іконографії головного божества в пантеонах уарі, тіауанако й мочіка. Подальше підкріплення фактами тези про наступність розвитку Центральноандських культур пов’язане із проведенням нових археологічних розкопок. Особливо актуально це відносно соціально-господарських інститутів [6].
Одним з найважливіших напрямків закордонної історіографії є дослідження історії культури інків. Активній розробці були піддані різні сторони інкського суспільства: економічна організація, соціальна структура, територіально-політичної організація, адміністративна система, методи експлуатації, релігія і т.д. Успіхи, досягнуті у вирішенні багатьох проблем, пов’язані з іменами таких великих дослідників як Дж.В. Мурра (1916 – 2006; справжнє ім’я Ісак Ліпшиц – американець походженням з Одеси), М.Б. Андерс, Т.Н. Д’Алтрой (1950), М. Ростворовські де Дієс Кансеко (1915), Т. Зойдема, Г. Ертон (1946), А. Демарест, П. Дювіоль і інші [10, 188]. Дж. Мурра вивчав економічну організацію інків, у тому числі храмове господарство. Йому належить ряд узагальнюючих робіт про господарство й політичні відносини в Тауантінсуйю. В 70-х роках XX століття Дж. Мурра першим запропонував уважати основною формою продуктообміну в Андах так званий «вертикальний контроль», який забезпечував общинам доступ до різноманітних екологічних ніш з їх специфічними ресурсами, й це потребувало розсіянної, а не концентрованної, звичної для європейців – форми поселення [1, 54]. Цю ідею надалі розвив один із провідних спеціалістів з політекономії давнього Перу Т. Д’Алтрой, що довів перевагу вертикальних зв’язків в інкському суспільстві як в організації держави, так і в ідеології й економіці [6; 10]. Він також, проводячи з 1977 року археологічні розкопки найбільшого в Новому Світі складського комплексу в долині Верхнє Мантаро (Перу), що налічував близько 2700 будівель, висловив припущення про існування в державі інків двох майже незалежних рівнів державних доходів: продуктового (складувався і споживався в межах провінції) та предметів роскоші (складувалися та споживалися в столичному Куско) [10, 187-206].
Т. Д’Алтрой вивчав і методи експлуатації, характерні для Тавантінсуйу. На його думку, у взаєминах рядових трудівників із привілейованими верствами панував принцип «асиметричних взаємовигідних актів дарування», який припускає первісне вилучення державою землі й інших ресурсів з наступним їхнім поверненням безпосереднім виробникам за умови, що останні більшу частину свого часу повинні тепер працювати на державу. Держава ж бере на себе ритуальне керівництво діяльністю працівників і гарантує її безумовний успіх [10, 189].
Ряд досліджень присвячено соціальній структурі інків (М. Ростворовскі де Дієс Кансеко) і його політичній організації (Дж. Мурра, М. Андерс, Дж. Шербонді й ін.). Так, Дж. Шербонді й П. Дювіоль піддали аналізу управління на верхніх щабелях ієрархії інків. Отримані висновки не підтвердили колишнє уявлення про главу інкської держави як про одноособового владику. Існували певні інституційні обмеження влади правителя [6]. Перуанський етноісторик Марія Ростворовські вказувала на виваженість підходу до розуміння суспільства інків, бо «значення інкської історії в її власних андських витоках, а не в класичних європейських підходах» [1, 76]. Ряд перуанських істориків оцінювали інкське суспільство з позицій патріархального рабства або рабовласницької деспотії на зразок стародавніх Єгипту або Китаю (К. Нуньєс Анавітарте й Е. Чой). З іншої точки зору, інкська держава розглядалася як феодальна або як така, що була на початковій стадії розвитку феодалізму (Х. Тімборн, Г. Валькарсель), чи навіть сеньоріальним військовим ієрархізованим режимом (Х. де ла Ріва Агуеро). Остання точка зору найбільш повно розкрита в работах сучасних істориків К. Ласо та Х. Торда, які вважають, що основний закон андської общини базувався на принципах коллективізму та трудової повинності, а це виключало використання рабської праці [1, 74].
З 80-х років XX століття серед закордонних дослідників посилюється інтерес до конкретного вивчення окремих провінцій у складі інкської держави і їх взаємин із центром (Т. Д’Алтрой, С. Томка, С. Ромірез-Хортон і ін.). Це дозволило суттєво доповнити картину організації управління на провінційному рівні й уточнити систему відносин усередині привілейованих верств інкського суспільства [6; 10].
Характерним явищем для історичної науки за кордоном стає публікація численних збірників статей, об’єднаних загальною проблематикою досліджень. До найбільш значимих серед них належать збірник «Інкська й астекська держави в 1400–1800 роках», «Етноісторія інків», «Андська археологія», «Економіка доісторичних Центральних Анд», «Соціальна й економічна організація в доісторичних Андах» і деякі інші [6].
Радянська та російська історіографія історії імперії інків істотно менша й хронологічно охоплює порівняно невеликий відрізок часу – останні десятиліття XX століття. Однак, більшість проблем, що перебувають у центрі уваги амеріндологів, тією чи іншою мірою розробляються російськими істориками, внесок яких у вирішення цих проблем досить значний. Серед найбільш значимих праць середини 70-х років XX століття слід зазначити монографії «Община в Перу» І.К. Самаркіної та «Інки-Кечуа» Ю.А. Зубрицького (1923 – 2007). Певний вплив на оцінку характеру інкського суспільства на різних етапах його існування виявив формаційний підхід, що панував у той період. Дискусії про формаційну приналежність перуанського й подібних з ним прадавніх суспільств виявилися не занадто плідні й, у цілому, лад інкської держави визначався як незавершенний рабовласницький, однак суспільство з однієї сторони – як рабовласницька деспотія подібно до суспільств Стародавнього Сходу (Ю.А. Зубрицький) [1, 75; 6], а з іншого – як комуністичне з домінуванням андської общини айлью, процес поневолення якої ще не завершився на момент приходу іспанців у Перу [11, 213]. Одностайно радянські історики вказували на те, що в інкському суспільстві йшов активний розпад інститутів первіснообщинного ладу, а саме воно мало классовий характер. В.А. Кузьміщев (1925 – 1988) вважав, що в інків «не було рабства у звичайному розумінні цього історичного явища, тобто індивідуального рабства, в положенні коллективного раба опинилася сама родова община» [1, 75].
Інший підхід пропонується в монографії Ю.Е. Бєрьозкіна «Инки. Исторический опыт империи» (1991). Основою для реконструкції інкського суспільства слугувала теорія термодинамічної ентропії в праці «Енергія та Структура: Теорія Соціальної Влади» (1975) американського антрополога Річарда Ньюболда Адамса (1924), коли соціальна влада базується на першому та другому законах термодинаміки, а отже і на контролі над енергетичними процессами, й власне інкська держава визначається як імперія. Виходячи із цього, Ю.Е. Бєрьозкін аналізує й доінкську історію Андской області, і різні аспекти організації власне інкського суспільства (економіку, соціальну структуру, систему керування, ідеологію). Він вважає, що типологічно інки належать до стародавнього світу… як цивілізація бронзового віку… з чіткими станово-класовими бар’єрами» [1, 75; 12]. Запропонована реконструкція є на цей час найбільш повною й систематизованою, однак страждає певним модернізмом та заполітизованістю (виділення аспекту «тоталітарності» інкської держави) [11, 213], що особливо помітно проявляється в порівнянні з так званими «імперіями» XX століття [6; 12]. В 2003 році російський вчений В.Л. Снєсарєв охарактеризував державну систему інків як військово-теократичну деспотію с домішками соціалізму [13, 518].
У вітчизняній історіографії, на жаль, досі не має жодних праць з історії інків, так само як і з доколумбової історії цілого континенту – Південної Америки, окрім навчального посібника «Історія цивілізацій Доколумбової Америки», виданного професором Рубелєм В.А. у Києві в 2005 році, де інкам присвячено окремий змістовний розділ [2].
Розглянувши дослідження закордонних, радянських та вітчизняних вчених щодо суспільно-політичного устрою імперії інків можна зробити висновок про те, що в їхніх працях знайшли відображення основні напрями становлення й утвердження інкської державності, вироблення й удосконалення господарських механізмів, пошук оптимальної моделі управління суспільними процессами. Основна увага дослідників звернута на суспільні та господарські інститути, їх взаємозв’язки, а також проведено ретельний аналіз із залученням даних етнології, лінгвістики, соціології та інших наук. При цьому, на сучасному етапі досліджень, дані письмових джерел колоніальної епохи порівнюються з даними археологічних розкопок. Однак, слід зазначити, що у більшості таких наукових праць загалом дослідники-археологи недостатньо спираються на писемні джерела, що породжує теоретизування, не підкріплене фактами, а дослідники писемних джерел недостатньо враховують археологічні факти, що не дозволяє отримати точну та об’єктивну картину інкскього суспільства, а висновки таких праць викликають сумніви.
Аналізуючи праці вчених із зазначенної проблематики, не важко встановити їхню посилену зацікавленність соціально-політичними процесами інкської держави та теоретичними міркуваннями з приводу державного ладу, імперських можливостей інків тощо. Натомість менш дослідженим залишається стан справ в інкських провінціях, діяльність їх місцевого населення, як воно структурувалося, управлялося, які були його взаємини з центральною владою. Разом з тим, треба зазначити, що в наявних працях недостатньо з’ясовано, якою була структура інкського суспільства й господарського устрою та які причини становлення саме такого устрою. Більшої уваги потребує з’ясування особливостей розвитку окремих провінцій і регіонів у складі імперії. З огляду на це, можемо сказати, що потреба в подальшому комплексному вивченні суспільно-господарського устрою інків існує.

Література
1. История Перу с древнейших времен до конца XX века / Отв. ред. С.А. Созина, И.И. Янчук. – Москва: Наука, 2000. – 476 с.
2. Рубель В.А. Історія цивілізацій Доколумбової Америки. – Київ: Либідь, 2005. – 504 с.
3. Prescott W.H. History of the conquest of Peru with a preliminary view of the civilization of the Incas: In 2 v. – New York: R. Bentley, 1847. – V. I (517 p.) – II (566 p.).
4. Hampe M.T. Sumaria bibliografía sobre los Cronistas del Perú (1945-1985) // Boletín de la Biblioteca Nacional. – Lima. – 1985. – № 93-94. – P. 5-57.
5. Хосе Л.М. Семь очерков истолкования перуанской действительности. – Москва: Изд-во иностр. лит-ры, 1963. – 423 с.
6. Зубарев В.Г., Тюрин Е.А., Бутовский А.Ю. История древней Центральной и Южной Америки. – Тульский государственный педагогический университет им Л.Н. Толстого // http://tsput.ru/res/hist/history/index.html.
7. Боден Л. Инки: Быт. Культура. Религия: Пер. с англ. Е.Б. Межевитинова. – Москва: Центрполиграф, 2004. – 255 с.
8. Greenberg, Joseph H., Ruhlen, Merritt. An Amerind Etymological Dictionary. – Stanford, 2007 // http://www.merrittruhlen.com/files/AED5.pdf.
9. Wachtel N. La Vision des vaincus. Les Indiens du Pérou devant la Conquête espagnole. 1530-1570. – Paris: Gallimard, 1971. – 395 p.
10. Terence N.D., Timothy K.E. Staple Finance, Wealth Finance, and Storage in the Inka Political Economy // Current Anthropology. – V. 26. – № 2. – 1985. – Р. 187-206.
11. Schelchkov A. Los estudios latinoamericanos en Rusia (y en la URSS) // Revista Europea de Estudios Latinoamericanos y del Caribe. – Abril de 2002. – № 72. – Р. 205-220.
12. Березкин Ю.Е. Инки. Исторический опыт империи. – Ленинград: Наука, 1991. – 232 с.
13. Снесарев В.Л. Конкистадоры. Историческая хроника XVI века // История Латинской Америки. – Москва: Альтернатива-Евролинц, 2003. – С. 405-545.