Прудивус С. В. Історіографія гуситського руху

Прудивус С. В. Історіографія гуситського руху

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Середніх віків, Історія Чехії, гуситський рух.

 

 

 

 

План

Вступ………………………………………………………………………3

         Розділ І. Гуситський рух у висвітлені європейської історіографії……………………………………………………………………….5

         Розділ ІІ. Російська та українська історіографія гуситського руху…………………………………………………………………………..……..10

Висновки………………………………………………………………………….16

Список використаних джерел та літератури……………………………………18

Вступ

Реформаційний рух, що поширився в Чехії в 20-х роках XV століття за ім’ям його головного натхненника Яна Гуса носить назву гуситського. Він був  виявом глибокої суспільної кризи, яка поглиблювалася багатим феодалом – католицькою  церквою. Після страти Яна Гуса рух не припинився, а переріс у війну з правлячою владою.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що з часу перших історичних досліджень гусизму і до сьогодення виникали найрізноманітніші концепції, зокрема визначення суті гуситського руху, його наслідків і ролі. Слід зазначити, що вчення Яна Гуса вийшло далеко за межі середньовічної Чехії, справивши вплив на всю Південно-Східну Європу. Тому вивчення історіографії даного питання полегшить розуміння і самого історичного явища.

Метою нашого дослідження є систематизація концепцій різних історичних шкіл та праць їх представників.

Завдання дослідження:

¨     визначити основні концепції гуситського руху в європейській історіографії;

¨     систематизувати праці європейських дослідників з даної тематики;

¨     розробити історіографічну схему російських досліджень гусизму;

¨     виділити блок української історіографії гуситського руху.

Вивчення історіографії чеської реформації  представлене працями Галямічева О. Н.[1], Бучанова І. І.[2], Гаркуші Л.М.[3] У них широко висвітлено проблематику чеських та німецьких концепцій гуситського руху.  Особливу увагу слід приділити дослідженням російської історіографії Л. П. Лаптєвої [4]. Радянську історіографію проаналізовано у праці Мітряєва О. І.[5]

 

Розділ І

Гуситський рух у висвітленні європейської історіографії

Наукове дослідження гуситського руху починається тільки з ХІХ століття, коли актуальними стали славістичні студії взагалі.

Питання гуситського руху були вперше підняті чеським істориком Францішеком Пелцом на сторінках його монографій «Коротка історія Чехії» (1782 р.) та «Історії німців у Чехії» (1788 р.).  Він зазначав, що  Ян Гус  був патріотом і виразником антинімецьких ідей, і загалом висловив позитивну оцінку реформації.[6]

Першою працею, що відкриває історіографію гуситського руху, можна вважати доробок чеського історіографа Ф. Палацького. В його «Історії чеського народу», яка вийшла у 1848 році німецькою та чеською мовами вперше подається позитивна оцінка гуситського руху. Серед причин чеської реформації автор виділяє релігійний та національний фактори. Виступ Яна Гуса Палацький розглядає як виступ проти авторитету Церкви, на захист духовної свободи.[7]  Він виділяє  два напрями у русі – таборитів та поміркованих. Також значну увагу приділено хілаїстам. Основні причини диференціації гуситів дослідник вбачає тільки в релігійних поглядах. Проте у монографії наведено ряд позитивних наслідків, спричинених виступом Яна Гуса та  його прихильників, зокрема зростання національної свідомості та послаблення німецького впливу.

Погляди Палацького заперечували історики-позитивісти, найяскравішим представником яких був В. В. Томек.  Його авторству належить праця «Історія міста Праги». Внесок Томека в розвиток досліджень гуситського руху полягає в тому, що він зібрав і опрацював значну кількість джерел. Автор засуджує радикальне крило гуситів – таборитів, Яна Желівського та празьких радикалів. На його думку, походи таборитів вносили розруху, грабунки та насильство. Разом з тим засуджувалися також радикальні вимоги, висунуті таборитами. Поразку гуситського руху Томек розглядає як поверенення спокою в суспільство.

З негативної точки зору оцінюється гуситський рух також в працях чеських істориків кінця ХІХ століття. йдеться про праці Т. Масарика та І. Пекаржа. Вони є засновниками так званої реакційної школи в історіографії гуситського руху. У праці останнього «Жижка і його час», автор висловлює думку, що гуситські війни не були виключно чеським явищем, а були занесені ззовні. Основним аргументом проти прихильників Яна Гуса він висуває збідніння та розорення країни.

Відвертим противником гусизму  виступала австрійська історична наука, адже ця доктрина могла стати ідеологією національно-визвольного руху. Таке завдання стояло перед ідеологом великонімецької  інтерпретації історії бароном  Йозефом Олександром Хельфейтом. Одразу ж після виходу третього тому «Історії чеського народу» він публікує полемічні замітки «Гус, Ієронім і Якоубек» у празькому журналі «Весна» за 1851 рік. А в 1853 році вийшла його однойменна монографія. В якій авторське бачення гуситського руху постає через характеристику образів Яна Гуса та Ієроніма Пражського. Концепція Хельфейта полягає в тому, що гуситський рух був першою європейською революцією нового часу в релігійному, національному, політичному та соціальному вимірах.[8] Цікаво, що причини виступу автор вбачав у недалекоглядній політиці католицької церкви, зокрема архієпископа Пражського Зибенка,  а також у особистих якостях короля Вацлава VI, який не відзначався особливим розумом.

У 80-ті роки XIX століття концепцію Хельфейта розвинув і доповнив інший німецький історик  К. Хефлер. Важливим внеском його в історіографію стало видання трьох томів джерел гуситського руху, останній з яких містив раніше не опубліковані документи, серед них хроніки Баржинця з Баржовей, Мікулаша з Пельгржимова та «Реляцію про магістра Яна Гуса». Крім публікації джерел автор також відомий монографією  «Магістр Ян Гус і вихід професорів та студентів з Праги в 1409 році», де й подав своє ставлення. Він зазначав, що єресі є імпортованим явищем в Чехії. І що гуситський рух є саме національним.[9] Виступ зображається як кривавий бунт слов’янського варварства проти західноєвропейської культури, буря, що руйнує все.

Дана концепція знайшла своє відображення і в творах інших німецьких та австрійських дослідників. К. Біттенер також критикував гусизм як расистський та націоналістичний, зазначаючи, що поразка гуситів при Ліпанах відновила дух законності та порядку. Гуситський вплив на Німеччину також заперечували    К. Грюнхаген, В. Мелтцер. Б. Хасінгер.

Дещо з іншої точки зору гуситський рух розглядали Л. Кромвель,                        Л. Келлер, К. Бурдах. Вони також заперечують позитив у русизмі, проте визнають йогоо вплив на Німеччину як «протореформацію».[10]

Паралельно з реакційною у другій половині ХІХ століття в німецькій історіографії розвивалася також і ліберальна концепція інтерпретації подій першої половини XV століття. Її засновником можна вважати протестанта, дослідника церковної історії А. Неандера, автора «Загальної історії християнської релігії та церкви», що побачила світ у Гамбурзі у 1852 рооці. В ній відстоюється концепція, що гусизм – виразник наступу ідей Реформації на противагу середньовічній католицькій догматиці. Історик захоплюється особою Яна Гуса, возвеличує його особисті якості. Ліберально-протестанську концепцію підтримував також швейцарець Ф. Берінгер. [11]

Інші європейські країни,  які так чи інакше зіткнулися з проблемою гуситського руху,  також вносили ряд концепцій у даному питанні. Панівною у польській історіографії,  на відміну від німецької, є точка зору, солідарна з      Ф. Палацьким: гуситський рух мав позитивне значення. Дана ідея, зокрема, виражена у дослідженнях А. Прохазки. Він зазначає, що це були релігійні та національні виступи – віковічний антагонізм слов’янських народів та Німеччини. Проте в той же час історик вважає, що проникнення гуситських ідей у Польщу внесло розруху та анархію.

Польсько-чеськими відносинами періоду гуситських воєн займалися такі дослідники як О. Соколовський, Ст. Смолка та інші. Вони акцентували увагу на політичному аспекті вивчення даної проблеми, дещо минаючи соціальну сторону.

ХХ століття принесло нові концепції та візії гуситського руху в історичну думку країн Європи. Чеська історіографія перейшла до ліберальної концепції. Найяскравішими прикладами досліджень гусизму у ХХ столітті стали роботи Ф. Бартоша, Ф. Крофта, Р. Урбанек. Вони приділили значну увагу саме діяльності Яна  Жижки, наголошуючи при цьому на демократизмі таборитів.

Історіографія другої половини ХХ століття остаточно відхилила концепцію Пекаржа. Утвердилася виключно позитивна оцінка гуситського руху. Дослідниками цього періоду були Ф. Граус, Ф. Кавка,  Й. Мацек та інші[12]. Така концепція утвердилася в 60 – 80-х роках  і проіснувала аж до розпаду Чехословаччини.

Перехідним дослідженням можна вважати працю Й. Кейрижа «Гусити», яка вийшла у світ у 1984 році. Автор зазначає, що гусизм не був релігійним рухом тільки XV століття, але й справив вплив на майбутню реформацію.  У монографії детально висвітлюється соціальна структура чеського до- і післяреволюційного  суспільства, втрата католицькою церквою духовної монополії, елементи культури та правової думки тієї епохи. Загалом Й. Кейриж приходить до висновків, що гуситський рух – це соціально-політичний конфлікт, який набув релігійної форми.[13] Такої ж точки зору дотримуються сучасні історики Чехії: Ф. Шмагель, П. Чорнея. Історіографія ХХІ століття восновному представлена розробкою окремих аспектів гуситського руху, зокрема економіку, культуру, містобудування, участь шляхти (М. Поливка,      Я. Мезник, Ф. Куба та ін.).

Німецька історіографія ХХ століття підтримувала консервативну позицію. Вона стала шовіністичною в 30 – 40-х роках, у зв’язку з приходом нацистів до влади. Серед дослідників цього часу можна назвати Г. Штадміллера,                            Х. Прейделя та К. Крігера.  В. Кун, Е. Францебель, В. Ашенбернер наголошують на негативних економічних і демографічних наслідках гуситського руху для Німеччини.

Таким чином, історіографія гуситського руху у висвітленні європейських дослідників представлена переважно працями власне чеських та німецьких істориків. Протягом ХІХ століття в  зарубіжній історіографії панували дві конкуруючі концепції: ліберальна, яка вважала позитивними наслідки гуситського виступу, та реакційно-консервативна. Перша була представлена   Ф. Палацьким,  німецькими протестантами З. Неандером та Брінгером. Друга мала своїх прихильників у Чехії: Пекаржа, та Німеччині: Й. Хельфельта та                       К. Хелфера, Біттера та інших.

Зарубіжна історіографія ХХ століття відходить від солідарності. Німецькі дослідники акцентують увагу на згубних наслідках  русизму та кровопролитності воєн, а чехословацькі історики висловлювали концепцію неминучості та виключного значення гуситського руху для народів Європи.

 

Розділ ІІ

Російська та  українська історіографія гуситського руху

Проблема гуситського руху в російській історичній думці завжди було дуже актуальним, хоча б з точки зору «покровителя слов’янських народів». Тому за ХІХ – ХХІ століття дослідники запропонували і науково обґрунтували ряд концепцій та візій гусизму.

Перші роботи з даної тематики з’явилися в Російській імперії у40-х роках ХІХ століття. Саме в цей час зародилася  суспільно-політична думка, яка розходилася у баченні майбутнього Росії. Одним з її напрямів було слов’янофільство. Також в цей період заробився інтерес до всесвітньої історії взагалі.

В. Григорович, С. Палаузов, а також  П. Прейс включили питання гуситського руху до курсу університетських лекцій. У працях, що видавали ці історики, гусизм торкався тільки з аспекту його впливу на подальшу історію слов’ян. [14] Це були перші ластівки у російській гуситології.

Паралельно з цими першими спробами ввести проблему гусизму в наукове вивчення зароджується і слов’янофільська концепція, згідно з якою Європа поділялася на латинський католицький та православний греко-балканський світи. Гуситський рух розглядався слов’янофілами як історичний акт боротьби слов’янського племені за перше місце серед європейських світів.[15] Увага акцентувалася на особі Яна Гуса – провідника до визначеного наперед майбутнього.

Дану концепцію у своїх працях виражали Е. Новиков, О. Клеванов,            О. Гільфердін, В. Надлер, В. Більбасов, В. Смірнов та інші. Серед них заслуговує уваги В. Новиков (1826 – 1903) найяскравіший виразник ідей слов’янофільства, що перебував послом у Константинополі. Порівнюючи Яна Гуса з англійським реформатором Вікглі, автор зазначає, що останній створив тільки єресь, а Гусове вчення. Реформатор перейняв ненависть до всього німецького через перекази предків, тобто бачив Гуса виразником волі Провидіння.

Водночас з слов’янофільською, в російській дореволюційній історіографії побутувала і релігійно-критична візія. Вже на 60 – 70-ті роки ХІХ століття історики Церкви відокремили її в самостійну. Основні погляди авторів даної концепції полягали у визнанні суто релігійного фактору в гуситському русі та заперечення його зв’язку з православ’ям.[16] Представником цієї школи був           П. Васильєв («Ян Гус – релігійний реформатор XV століття»). його погляди можна звести до наступного:

1. Чехія була наближена до католицизму внаслідок політичних та економічних причин;
2. ще у ХІ столітті латинський обряд витіснив Православ’я;
3. немає жодних підстав вважати, що православні традиції передавалися народом;
4. відсутні прямі свідчення того, що чехи ненавиділи католицизм і намагалися позбутися його.

Як бачимо, концепція досить оригінальна. Представниками релігійно-критичної теорії також були І. Пальмов, О. Спаський, О. Соболевський, Д. Вергун.

В останні десятиліття ХІХ століття в російській історіографії гуситського руху виникла досить вузька теорія, що перебувала у рамках ідеалістичного бачення історичного процесу. Йдеться про так звану етичну концепцію гусизму, розроблену С. Венгеровим та М. Філіповим. Вирішальної ролі вони надавали моральному фактору, виділяючи у дослідженнях саме такі моменти, емоційно описуючи їх. Взагалі даний напрямок не справив серйозного впливу на історичну думку.[17]

На початку ХХ століття в історіографію гуситського руху починає проникати марксизм. Ніяких самостійних поглядів, зрозуміло, російські марксисти не висловлювали, базуючись, переважно, на праці К. Каутського. Однією з перших у такому ключі працювала Л. Давидова, хоча вона і не була марксисткою. Авторка писала реферати з досліджень того ж таки Каутського, Ф. Енгельса. Вони зазначали, що гуситський рух – це результат антагонізму класів, а не релігійного чи національного протистояння. Іншим представником марксистської історіографії можна вважати А.Мезір. активну учасницю соціал-демократичного руху. Її праця « З кайданів до свободи» носить бібліографічний характер і не є самостійним дослідження.

До 20-х років ХХ століття нових напрямків, як і нових істориків з дослідження гуситського руху не було. частково проблеми торкалися у загальних курсах історії слов’ян професори М. Любавський та Р. Віппе, В.Бузескул та інші. Марксистську концепцію підтримували М. Ястрєбов,         О. Свєчнін, А. Дживелегов («Крестьянское востание на Западе», 1923).[18]

Починаючи з 30-х років у радянській історіографії зникають всі ворожі марксизму концепції. Далі гуситський рух розглядається виключно з точки зору класової боротьби. Тому доцільніше зупинитися на тематиці досліджень.

Гуситський рух в контексті військової історії розглядали З. Неедлі (емігрував до СРСР)  – «Гуситські партизани в Чехії», М. Державін,                             І. Граціанський, О. Клебанов («Думки Гуса про виховання»), Пушкаревич («Чехи»).[19]

У 60-х роках публікується основна маса пряць, пов’язаних з проблемою гуситського руху, зокрема Б. Руколем, С. Сініценим, О. Озоліним, Г. Санчуком, Б. Рубцевим, Ю. Івановим та іншими.  Особливої уваги заслуговують праці       Л. Лаптєвої, які торкалися не тільки власне проблем гусизму, але й історіографічного огляду теми. Історією таборитів, особливо після розгрому їхньої бідноти, займався О. Озолін. Його монографія «З історії гуситського революційного руху» стала найширшою з даного питання, в ній акцентувалася увага на плебейсько-селянському характері Табору, а також висвітлювалася опозиція до таборитів.

Постать Яна Гуса також знайшла висвітлення у радянській історіографії. Відповідні дослідження провели О. Созонова, Р. Фішер, Г. Беляев,                                Г. Лапатников. Червоною ниткою крізь їх праці проходить соціальність вчення Гуса.[20]

Проблема гуситського руху в українській історіографії почала висвітлюватися ще середині ХІХ століття. Професор Харківського університету А.  Лебедєв читав курс історії церкви, критикуючи протестантизм. У 1869 році він видав статтю «Кілька слів про релігійний стан Чехії» , в якій подав короткий огляд історії християнства в чеських землях та вчення Яна Гуса. На думку автора, в особі Гуса чеський народ заявляє енергійний протест, щоносить на собі відбиток впливу начал східного православ’я.  Автор розглядав релігійнополітичну боротьбу чехів від початку гусизму до сучасності й убачав у ній відбиття співчуття православ’ю[21]

Українська історія торкнулася проблеми гуситського руху на початку ХХ століття. Звичайно, одразу монографій ніхто не видавав, проте, як і в російській науці, розглядалися окремі аспекти гусизму. Першою працею, окремий розділ якої був присвячений впливу гуситського руху на українську культуру, стала «Історія української літератури» в 6-ти томах М. Грушевського, видана у1927 році й неодноразово перевидана протягом ХХ століття. Том 5  – «Відгомін чеського національно-релігійного руху» – автор робить короткий огляд відомих йому концепцій гусизму, наголошує на їх впливі серед Польщі, Литви, Русі. Грушевський дає оцінку гуситському руху, говорячи про страту Яна Гуса: «В очах ширших кіл це була брутальна і безбожна розправа німецьких князів і прелатів із слов’янським патріотом і борцем за правду, що насмілився підняти голос проти їхніх надужить, крутійств і насильств.»[22]

Про вплив гуситського руху на релігійну і культурну сферу в Україні  писав відомий український культуролог, професор Кам’янець-Подільського університету, історик у канадській еміграції митрополит Іларіон (Огієнко). Його праця «Українська церква. Нариси з історії української церкви» витримала декілька превидань, зокрема у 1993 році в Києві. В даному контексті гуситський рух висвітлюється і в працях сучасних релігієзнавців: Колодного А. М., Яроцького Л. П.,  Лобовика О. Б. та інших.

На сучасному етапі українська історіографія представлена рядом робіт з історії Чехії. Продовжується також і традиція університетського вивчення гуситського руху, зокрема в Київському університеті доцент С. М. Мортук  викладає  спецкурс «Гуситський рух».

Отже, російська історіографія ХІХ – ХХІ століття представлена рядом статей, монографій, досліджень проблеми гуситського руху. Вивчення гусизму в Російській імперії почалося з часу актуалізації інтересу до всесвітньої історії загалом. З другої половини ХІХ  до початку ХХ розроблялися слов’янофільська, критично-релігійна, а також і марксистська інтерпретації даної проблематики. Радянська історіографія притримувалася також марксистської концепції. У середині ХХ століття у гуситології  виділяються напрямки досліджень: військова сторона, постать Яна Гуса, соціально-економічні передумови гуситського руху та інші. В цей час активно розвиваються дослідження історіографії гуситського руху.

Українська історіографія ХІХ – початку ХХ століття представлена працями професорів харківського та київського університетів. Протягом всього ХХ століття дослідження гусизму в Україні відбувалося в контексті загально радянської.  На сучасному етапі гуситський рух також досліджується вітчизняними релігієзнавцями.

 

Висновки

Історіографія гуситського руху досить широка, представлена працями дослідників різних європейських країн,  а також російськими істориками. Це пояснюється актуальністю та резонансом наслідків, викликаних першою реформацією в історії Європи. Цим зумовлено також і наявність найрізноманітніших концепцій та бачень проблеми.

Першими працями, які торкалися гуситського руху,  були доробки чеських істориків Ф. Пелца та Ф. Палацького. Вони є авторами концепції, що інтерпретує події першої половини XV століття в Чехії як вияв релігійної непокори, який мав позитивну наслідки. На розрусі і насильстві наголошували представники іншої концепції в чеській історіографії. Це, зокрема, В. Томек, Т. Масарик, І. Пекарж.

Німецька історіографія ХІХ століття також не виступала одним фронтом. Офіційну школу, яка висловлювала ставлення влади до подій гуситського руху, представляли Й. Хельфтер, К. Хефлер, К. Бітне та інші. Вони наголошували на революційному характері гусизму, націоналізмі та кровопролитності, що є зрозумілим з  точки зору німців. Проте представники ліберально-протестанської німецької історіографії (А. Неандер, А. Прохазка)  висловлювали думку про реформаційність гуситського руху, його вплив на події 1517 року. У ХХ столітті чеська історіографія повністю перейшла на бік лібералізму, а німецька навпаки, поглибила консерватизм. Історіографія ХХІ століття визначає гуситський рух як соціально-політичний конфлікт, який набув релігійної форми (Ф. Шмагель, П. Чорнея).

Російська історіографія також представлена рядом концепцій та бачень. У ХІХ столітті виникли і розвивалися слов’янофільська (Е. Новиков, О. Клеванов,            О. Гільфердін, В. Надлер, В. Більбасов, В. Смірнов), релігійно-критична                    (П. Васильєв  І. Пальмов, О. Спаський, О. Соболевський, Д. Вергун), що заперечувала зв’язки гусизму з Православ’ям, етична (С. Венгер,                             М. Філіпов), а також марксистська. ХХ століття принесло нові аспекти досліджень, зокрема й історіографічне, найдетальніше представлене у роботах Л. Лаптєвої, Мітряєва та інших.

Українська історіографія гуситського руху зародилася при  київському та харківському університетах ще наприкінці ХІХ століття, зокрема в роботах професора Лебедєва С.А. Внеском  у  вітчизняну гуситологію стала праця М. С. Грушевського «Історія української літератури» у 6-ти томах, в якій том 5 присвячений впливу чеської реформації на українську культуру.

 

Список використаних джерел та літератури

1. Бучанов И. И. Культура Чехии гуситського периода в работах отечественных историков.  Славяноведение  – М.,2007, №5.
2. Галямичев А. Н. Гуситское движение в освещении  либеральной нмецкой медиевистики второй половины ХІХ  века. – Саратов,1988
3. Гаркуша Л. М. Современная гусистология в Чехи.Состояние и основные направления исследований. Автореферат диссертации на соискание учёной степени кандидата исторических наук – М., 2007. // www. hist.msu.ru.
4. Грушевський М. С. Історія української літератури в 6 томах. Т. 5.  – Нью-Йорк , 1960. // http:/ / litopus.org.ua.
5. Историография истории южных и западных славян. – М.,1987. // www. historic.ru.
6. Лаптева Л. Русская историография гуситского движения (40-е годы ХІХ – 1917 год). – М.,1978.
7. Лиман С. І.Історія середньовічної церквив навчаль них курсах і наукових працях  професора харківського університету Амфіана Степановича Лебедєва (1833 -1910 рр.) // Вісник ХДАК. №32, 2011.ст. 20-28.
8. Митряев А. И. Советская историография гуситского движения. Автореферат диссертации на сыскание учёной степени кандидатаисторических наук. – Харковь, 1971.
9. Мітряєв О. І. Оцінка Яна Гуса в працях радянських істориківв.// Вісник Харківського університету.  № 35.історична серія, 1969, ст.23 -27.
10. Озолин А. И. Из истории гуситскогоо движения – Саратов ,1962.