Петровський А. Характеристика періоду правління Стефана Уроша ІІ Мілутина в Сербії (1282-1321 рр.)

Петровський А. Характеристика періоду правління Стефана Уроша ІІ Мілутина в Сербії (1282-1321 рр.)

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історії західних та південних слов’ян, Історія Сербії.

Характеристика періоду правління Стефана Уроша ІІ Мілутина в Сербії (1282-1321 рр.)

 

 

Київ – 2012

 

 

І. ВСТУП……………………………………………………………3 стор.

ІІ. РОЗДІЛ І. Політичне становище в Сербії в період правління Стефана Уроша ІІ Мілутина. Зростання ролі держави на зовнішньополітичній арені. Дипломатичні заходи Мілутина………………………………………….5 стор.

ІІІ. РОЗДІЛ ІІ. Соціально-економічне становище Сербії за правління Мілутина……………………………….......................................................10 стор.

.

ІV. РОЗДІЛ ІІІ. Розвиток культури та духовної сфери.................12 стор.

 

V. ВИСНОВКИ……………………………………………………..17 стор.

 

VІ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…19 стор.

 

ВСТУП

Стефан Урош ІІ Мілутин походив з династії Немановичів. Він був сином короля Сербії Стефана Уроша І(1243-1276 рр.) та Олени Анжуйської. У 1276 р. старший син Уроша І Драгутин, заручившись підтримкою Угорщини, розбив військо батька і зайняв сербський престол. Однак чи то через хворобу чи з якихось інших причин у 1382 році Драгутин, залишивши собі в управління деякі області в північній Сербії, поступився королівським титулом на користь свого молодшого брата Мілутина, який очолював державу впродовж майже 40 років (1282-1321 рр.).

Стефан Урош ІІ Мілутин проявив себе як видатний державний діяч. Завдяки його політичному талантові Сербія наприкінці XIII — на початку XIV ст. здобула чимало великих успіхів, перетворившись врешті-решт на одну з найпотужніших тогочасних держав на Балканському півострові. Збільшилася територія країни, процвітали економіка та культура, було збудовано багато нових церков і монастирів. Доба Мілутина значною мірою підготувала розквіт середньовічної Сербської держави, що його зазвичай пов'язують з епохою царя Стефана Душана.

Правління Мілутина стало часом територіального розширення Сербської держави в південно-східному напрямку. З самого початку свого царювання Мілутин разом зі своїм братом Драгутином розпочав війну проти Візантії, в чому сербські правителі досягнули значних успіхів. Організовувалися грабіжницькі походи сербських військ в Македонію та Фессалію. Врешті-решт у 1299 році було укладено мирний договір, який було скріплено одруженням Мілутина на візантійській принцесі Симоніді, доньці імператора Андроніка ІІ. Стефан Урош ІІ Мілутин досягнув успіхів як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Завдяки його гнучким дипломатичним заходам Сербія лавірувала між православною Візантією та католицьким Заходом. Ситуація всередині держави   теж вимагала обережного підходу, адже зберігалось фактичне двовладдя і хоча Мілутин з Драгутином діяли спільними зусиллями і виступали однією силою, однак залишалось актуальним питання престолонаслідування після смерті Мілутина з огляду на те, що Драгутин був старшим братом. Брати уклали договір, згідно з яким після смерті Мілутина королівський титул діставався нащадкам Драгутина.

Проте після смерті останнього у 1216 р. Мілутин не виконав цієї домовленості і коли він помер, то престол зайняв його син Стефан Урош ІІІ Дечанський.

В наступних розділах будемо розглядати основні засади внутрішньої та зовнішньої політики Стефана Уроша ІІ Мілутина, особливості соціально-економічного, політичного, культурно-релігійного розвитку Сербської держави в період його правління, що увінчалось значними досягненнями в розбудові держави та зміцненні її міжнародного авторитету.

 

РОЗДІЛ І.

Політичне становище в Сербії в період правління Стефана Уроша ІІ Мілутина. Зростання ролі держави на зовнішньополітичній арені. Дипломатичні заходи Мілутина.

 

Як уже зазначалося вище, Мілутин отримав найвищу владу в Сербії у 1282 році на соборі, який відбувся в місті Дежево. Цьому передувало ряд визначальних подій. Король Стефан Урош І відмовився зробити старшого сина Драгутина своїм співправителем, на що той відповів війною проти власного батька. Заручившись військовою підтримкою свого тестя, угорського короля Стефана V, Драгутин перміг військо Стефана Уроша, змусивши останнього втекти до Драча, де той незабаром і помер. Таким чином королем Сербії став Драгутин, однак він недовго залишався на троні, так як у 1282 році передав владу своєму молодшому братові Мілутину(існують різні версії причин такого повороту подій – одні науковці стверджують, що це Олена Анжуйська – мати Драгутина – і архієпископ Савва вплинули на нього і спонукали до передачі престолу Мілутину, інші пов’язують це зі станом здоров’я Драгутина), а за собою залишив північну область Срем, яка дісталась йому від угорського короля в придане, і в зв’язку з цією обставиною Драгутин отримав прізвисько «сремського княжича», у 1284 р. він приєднав до своїх володінь також Мачву.

З моменту передачі престолу у 1282 році і розпочалась епоха правління Стефана Уроша ІІ Мілутина в Сербії, що ознаменувалась в цілому позитивною динамікою соціально-економічного, політичного та культурного розвитку держави. Мілутин всілякими засобами намагався зміцнити та примножити власні володіння. В період його правління Сербія отримала позиції гегемона на Балканах.

Мілутин продовжив боротьбу з Михаїлом VIII та завоював важливу область навколо Скоп’є. Тим часом могутність його союзника Карла Анжуйського, спершу підірвана перемогою Михаїла при Бераті, була остаточно зруйнована повстанням на Сицилії, яке сталося слідом за винищенням прихильників Анжу в ході кривавої «Сицилійської вечірні» (1282 р.). Однак смерть Михаїла VIII у 1282 р. та безпорадність його сина й наступника Андроніка II (1282-1328) дали Урошеві II Мілутину змогу втримати й розширити свої здобутки не лише в Македонії, але й уздовж Адріатики. Йому також вдалося значно просунутися на північ до Дунаю та Сави. За довгий проміжок часу від 1195 р. до вступу на престол Мілутина, Сербія уникала воєн і залишалась в тих самих кордонах, що усталились з часів правління правління Стефана Немані.

Мілутин розпочав втілювати активну зовнішньополітичну лінію, користуючись при цьому різними засобами від військових дій до укладення вдалих шлюбних союзів.

Одружившись на доньці Івана Ангела, намісника в Фессалії, він розпочинає війну проти Візантії, і впродовж кількох років завоював значну частину Македонії, незважаючи на опір імператора МихайлаVIII Палеолога[1]. Далі його увагу привернула Боснія, сербська територія, яка прагнула самостійності і постійно підпадала під васальний вплив то Сербії, то Болгарії, або Візантії. На той час Боснія перебувала у складі Угорського королівства і управлялася баном, якого призначав угорський король. В 1286 році Мілутин постарався утвердити за собою Боснію, розпочавши переговори з угорським королем. Останній пообіцяв передати йому Боснію за умови, що він одружиться на доньці угорського короля Єлизаветі і отримає боснійські землі в якості приданого. Розрахунок угорського короля, очевидно, полягав у тому, щоб поставити сербського короля в васальну залежність від Угорщини, оскільки в статусі боснійського бана він de jure повинен був би визнавати зверхність угорського короля. Мілутин розвівся зі своєю дружиною під приводом її бездітності і одружився на Єлизаветі, однак розрахунок угорської сторони виявився помилковим щодо васальної залежності Мілутина: одружившись з угорською принцесою, останній перервав будь-які відносини з Угорщиною й повністю ігнорував претензії з її боку.

Згодом увага Мілутина переключилась на події в Болгарії. Після царя Константина болгарський престол зайняв Григорій Тертер(1280-1292 рр.), за правління якого Болгарія зазнала нападу татар. Непрохані гості усунули Тертера від влади і посадили на престол свого ставленика Смільця, а відінському наміснику Шишману наказали розпочати війну проти Сербії. Шишман здійснив військове вторгнення в Сербію, але зазнав невдачі. Далі ініціатива перейшла в руки Мілутина та Драгутина, які перенесли військові дії в Болгарію, сербські війська зайняли відінський округ і здійснили облогу Відіна. Шишман запросив миру, який згодом було укладено, підкріпивши його одруженням сина Шишмана Михайла на доньці Мілутина Неді.  Однак для того, щоб уникнути конфронтації з ханом Ногаєм, Мілутинові довелося віддати в Орду заручником свого сина Стефана. Втім останній недовго перебував у татарському полоні, він одружився на доньці болгарського правителя Смільця і отримав від свого батька в уділ Зету(1294 р.).

Тимчасом угорці здійснили переворот в Боснії і оголосили про позбавлення Мілутина титулу боснійського бана, посадивши на престол графа Павла Шубича.

Змінилась ситуація в Болгарії, де татари у 1296 р. здійснили вторгнення і усунули від влади Смільця, натомість посадили на трон сина Григорія Тертера Святослава. Щоб уникнути війни з Болгарією і татарами, Мілутин знову вдався до шлюбного маневру: він розлучився з угорською принцесою Єлизаветою й одружився на сестрі Святослава. Такий крок Мілутина викликав вкрай негативну реакцію з боку угорської сторони, однак сербський правитель не надавав тому значення і перенаправив основний вектор своєї зовнішньої політики на південь, зосередившись на відносинах з Візантією.

Щоб зблизитися з візантійським двором, Мілутин розриває шлюб з болгарською дружиною і одружується з донькою імператора Андроніка, візантійською принцесою Симонідою, яка на той час була ще малолітньою. Союз мав обопільну вигоду для сторін. Завдяки підтримці Сербії Андронік у 1303 р. одержав блискучу перемогу в битві з турками і персами, проти яких він у той час вів війну. Мілутин же зі свого боку розраховував на об’єднання територій двох держав(сербської та візантійської) під одним скіпетром, який мав зосередитися в руках його сина від Симоніди Константина. Сербський двір був облаштований за візантійськими традиціями, а Константин виховував ся за кращими грецькими традиціями. Над проектом об’єднання також працювала дружина Андроніка, цариця Ірина. Однак в цій справі були і протидіючі фактори. Серби були незадоволені зростанням авторитету грецьких звичаїв при дворі Мілутина і не могли змиритися з думкою про те, що його наступником стане Константин. З цих причин представники зетської знаті намовили  старшого сина Мілутина Стефана, який правив у Зеті повстати проти батька і захопити сербський престол. Стефан піднявся проти батька, але зазнав поразки. Карою за його виступ стало заслання в Скоп’є. Пізніше за наказом Мілутина(очевидно з намови Симоніди та візантійців, які перебували при дворі) Стефана було осліплено і відправлено до Константинополя під нагляд.

В 1305 р. Мілутин напав на Боснію і зайняв її. Щоб уникнути війни з угорським королем, Стефан Урош ІІ Мілутин, як він це завжди робив розпочинає переговори з Папою  Римським, якого запевняє у своїй відданості папській курії. Раніше це давало результат і стримувало угорську сторону, яка не могла розпочинати війну проти прихильників Папи, який був незаперечним авторитетом західного православного світу. Однак на цей раз Папа не сприйняв на віру запевнянь Мілутина про відданість та прихильність, очевидно в зв’язку з посиленням східного візантійського впливу при дворі останнього і оголосив 1314 р. своєрідний хрестовий похід проти Сербії. Цей похід розпочався у 1318 р. і очолив його  угорський король Карл Роберт, який заручився підтримкою короля Сицилії Карла І, албанських князів та графа бребирського, який перебував у васальній залежності від Угорщини.  Війська союзників зайняли Боснію і Мачву, які Мілутин так і не зміг відвоювати. Зрештою сербський правитель прагнув якомога швидше завершити з цією війною, щоб знову зайнятися відносинами з Візантією, яка його більше цікавила і щодо якої він мав серйозні плани, про які йшлося вище. Однак несподівано ситуація у Візантії ускладнилась боротьбою за престол між імператором Андроніком та його племінником. Мілутин готувався до втручання у візантійські справи, однак несподівано помер під час приготувань.

Щодо питання престолонаслідування, то воно мало гострий характер, з огляду на те, що Мілутин був молодшим братом Драгутина, який після недовгого правління(1276-1282 рр.) поступився владою на користь свого молодшого брата, однак пізніше зажадав, щоб після смерті Мілутина престол зайняли нащадки Драгутина. Мілутин формально погодився на це і брати уклали угоду, проте коли у 1216 р. Драгутин помер, Мілутин не дотримався цих домовленостей. Він захопив Мачванську бановину та землі в Північній Боснії, якими управляв Драгутин. А в 1217 р. Мілутин повернув з Візантії свого сина Стефана і примирився з ним. Саме Стефан(отримав прізвище Дечанський в зв’язку із заснуванням монастиря в Дечані) став наступником Мілутина на сербському престолі.

Мілутин зміцнив Сербську державу, яка стала однією з найсильніших тогочасних держав  на Балканах. Він проявив неабияку державну мудрість і обережність у зовнішньополітичних відносинах. Правління Мілутина проходило в досить складній обстановці. Йому доводилося підтримувати дружні зв’язки з власним братом Драгутином, який на своїх землях правив самостійно, фактично заснувавши окрему державу, окрім того орієнтувався в своїй політиці на Угорщину, з якою мав тісні зв’язки(був одружений на угорській принцесі і саме завдяки підтримці тестя угорського короля у 1276 р. скинув з престолу свого батька Уроша І ) і користувався допомогою її допомого, а подеколи і втручався в угорські справи. Крім того Драгутин уклав союз із Римом, тоді як Мілутин орієнтувався на Візантію. Однак, незважаючи на ці розбіжності, між братами все ж не було відкритих протистоянь. Вони разом приєднували до Сербії нові землі. Драгутин як ленник Угорщини приєднав Бєлградську область(яку було однак втрачено після його смерті), Мілутин завоював македонські землі з містами Призрен і Скоп’є. Спільними зусиллями вони приєднали Бранічеську область, яка до того входила до Болгарського царства, однак братам не пощастило зберегти Захум’є, захоплене боснійським баном Стефаном Котроманичем[2].

 

РОЗДІЛ ІІ.

Соціально-економічне становище Сербії за правління Мілутина.

 

Починаючи з періоду правління Стефана Немані (1165-1195 рр.) посилюються процеси феодалізації та закріпачення селян, які остаточно були закріплені в Законнику Стефана Душана (1336-1355 рр.).

Законник Стефана Душана закріпив і оформив ті процеси, які відбувалися і в попередню епоху, тому по ньому можна отримати відомості про соціально-економічні відносини зокрема періоду правління Мілутина.

Основою економіки Сербської держави було сільське господарство, в першу чергу землеробство, а в гірських районах населення займалося скотарством.

Зберігається велика патріархальна сім’я та общинний устрій. В селянських господарствах існувала колективна власність на землю. В Законнику Стефана Душана було юридично закріплено залежне становище селян(кріпацтво) і відмінено право переходу. Розрізнялися такі категорії селян:

-         Меропхи (мали спадкові права на власний наділ, обов’язковий відробіток на феодала складав близько 100 днів на рік );

-         Влахи (скотарське населення, платили натуральну ренту феодалу. В ролі якого для них найчастіше виступали монастирі );

-         Отроки (були власністю господарів).

Незважаючи на таке закабалення, в Сербії не зафіксовано масштабних селянських виступів.

Феодальна власність була двох типів: баштина(спадкове постійне володіння) і пронія(умовне володіння за несення служби), причому зростала роль останньої форми. Великим землевласником виступала православна церква, сербські королі щедро дарували земельні володіння церквам та монастирям. Монастирі мали величезний авторитет і часто підпорядковували собі дрібних феодалів. Феодальна власність значною мірою обмежувалася королівськими судами та фіскальними і військовими повинностями.

З кінця ХІІ ст. починає зростати значення гірських промислів для економічного розвитку Сербії. Здійснювався видобуток заліза, міді, золота, срібла, свинцю. Найбільшими центрами гірничої справи були Ново-Брдо, Копальник, Рудник). Гірничі промисли розвивалися завдяки припливу німецьких колоністів. Юридично копальні знаходилися у власності сербського короля, фактично ж ними володіли саксонські, дубровницькі та которські колоністи. Королівська влада встановлювала податки для промисловців, які становили важливе джерело доходу, особливо під час османського завоювання, коли країна була спустошена, і землеробство занепадало. Сербські міста були малорозвинені, за винятком Котора, Будви[3], Улциня і Бару, які були центрами морської та посередницької торгівлі. У ХІІІ ст. великими центрами гірських промислів стають Приштина, Ніша, Бранічев та інші міста. Треба сказати, що міста загалом не відігравали великого значення в житті Сербії, підтвердженням чому є  фрагментарність згадок про них у Законнику Стефана Душана та залишення старих порядків міського життя[4]. Торгівля на той час у Сербії була слаборозвиненою, за винятком Котора та деяких міст Примор’я. Предметом експорту були метали, мед та шкіра.

Повертаючись до соціальної градації, треба зазначити, що в тогочасній Сербії панівне становище займала служила знать, яка отримала назву властела. Представники властели отримували в спадкове володіння окремі адміністративні одиниці – жупи. В державі склалася станова монархія. Велику роль відігравали сабори, за участю короля, знаті та духовенства(зокрема саме на саборі в 1282 р. Мілутин став королем, про що зазначалося вище).

Духовенство та властела мали імунітет, який закріплювався в жалуваних грамотах – хрисовулах, які надавалися духовенству та знаті. Народні маси згадуються в документах термінами «люди», «парики» та «меропхи»[5].

 

РОЗДІЛ ІІІ.

Розвиток культури та духовної сфери.

 

Стрімкий розвиток будівництва, оновлення і прикрашання церков і монастирів під час царювання Мілутина дало можливість художникам, які вчилися в Царгороді, Солуні та інших центрах, запропонувати Сербії нові ідеї візантійського мистецтва і архітектури, відомі як ренесанс Палеологів.

Візантійський вплив відчувався в мистецтві і архітектурі, державному управлінні та політичній ідеології; розвиток сербської держави і церкви поставив нові вимоги у всіх галузях суспільного і приватного життя. Задоволення цих вимог виконувалося за допомогою перетворення візантійських зразків і створенням нових, безпосередньо сербських форм. На початку XIV в. потреби церкви зумовили виняткову активність літературної діяльності. Розвиток, на початку, окремих культів Симеона (Стефан Неманя) і Сави, а потім вже і об'єднаного культу призвело до створення різноманітних локальних текстів, які були кодифіковані і канонізовані Теодосієм в роботах «Життєпис Св. Сави», «Життєпис Св. Симеона» і «Служба». З'явилися й інші локальні культи, наприклад Св. Петра Корішского, які потребували літературної підтримці свого існування. Розширення території Сербії і потреба в збагаченні духовного життя обумовили збільшення кількості християн (священиків і ченців) сербської церкви, що безпосередньо вплинуло на літературну діяльність. Церкви і монастирі стали осередками книгописання. У тридцятих - сорокових роках XIV ст. царгородські правила чернечого життя були замінені на єрусалимські. У скрипторіях Хіландара, Кареї, Мілешево та інших центрах створювалися нові переклади, виправлялися старі.

Літературне відображення політичного, культурного і церковного розвитку в кінці ХІІІ – на початку XIV ст. вважається найскладнішою частиною середньовічної сербської літератури. Діяльність Мілутина достатньо висвітлена в «Життєпис королів і архієпископів сербських» чи Даниловому збірнику, який отримав назву від імені свого основного автора, архієпископа (з 1324 по 1337 рр.). Данила. Об'ємна робота, опублікована Данічічем, містить майже що 400 сторінок відомостей про Неманичів від Радослава до перших років правління Душана (1227-1335) і про глав церкви: від архієпископа Арсенія до патріарха Єфрема (1233-1375). Над цим збірником працювали, як мінімум, 4 письменника: переважна частина життєписів  написана між 1317 і приблизно 1340 р. Творець більшості головних біографій збірника (Уроша, Драгутина, Олени, Мілутина, Арсенія, Євстафія I і, можливо, Іоаникія) був авторитетом для авторів решти біографій. Головний автор цієї праці - архієпископ Данило II. Про нього відомо небагато, такі відомості можна знайти в ряді документів. Коли він став ігуменом Хіландара, його біограф призводить мізерні, узагальнені відомості, що характерно для середньовічної агіографії. Відомо, що Данило здобув освіту і приєднався до двору Мілутина. Його шлях до чернецтва нагадує шлях Святого Савви. Данило супроводжував Мілутіна в поїздці по церквах, під час перебування в Сопочанах покинув Мілутіна і з одним із слуг відправився в монастир Святого Миколая в Кончуле на Ібре. У 1306 або 1307 рр. його вибрали ігуменом Хіландара на соборі, скликаному Мілутином і Євстафієм в Сербії. Це був час великих духовних хвилювань і постійних військових конфліктів на Святій Горі і Хіландарі. У монастирському братерстві на Святій Горі на початку XIV ст. з'явився особливий вид східного містицизму - ісихазм, який був у першу чергу спровокований приходом Григорія Синаїта, одного з ранніх поборників цієї течії. Суть ісихазму - наближення до Бога в мовчанні допомогою певних дій, включаючи контемплацію, піст і молитву (esihia в перекладі з грецького означає "тиша"). Дискусії про прийняття ісихазму як офіційно затвердженого монастирського правила тривали в 40-их - 50-их роках XIV в., А за часів Данила ісихазм вже був широко поширений на Хіландарі. Біограф Данила описав напад Каталонської компанії і роль Данила в обороні Хіландара. Данило зміг виїхати в Скопле і попросити у Мілутина фінансову і військову допомогу, завдяки чому вдалося відбити напад каталонців. Данило незабаром залишає Хіландар і присвячує себе чернечому життю в Карее - містечку, заснованому Саввою. Діяльність Данила вимагала не тільки релігійних знань, але й таланту дипломата, чиновника і політика близького до двору. Він зберігав королівську скарбницю в Баньська під час завершального етапу громадянської війни між Драгутина і Мілутіном. Будучи архієпископом в Банську, наглядав за завершенням будівництва надгробної церкви Мілутина.

Данило прагнув стати наступником Савви ІІІ на архієпископському престолі, однак натомість його було призначено єпископом в Хумі. Єпископство в Хуме мало історичне значення для двору Неманичів. Перебуваючи в Хумі, Данило захищав інтереси династії Неманичів від різних посягань.1324 Данило був обраний Печським архієпископом. Син Мілутіна, Стефан II Урош, поважав і довіряв Данилу, який виступив посередником у переговорах про повернення Стефана з Константинополя. Данило багато трудився над зведенням і прикрасою церков, що входило в його обов'язки як одного з головних представників церкви. Він наглядав за будівництвом надгробних церков Мілутіна і Стефана Дечанського в Баньську і Дечані, в Печі побудував велику пріпрату з дзвіницею, церкви Святого Миколая і Богородиці Одигітрії з окремими приміщеннями, присвяченими Святому Іоанну Предтечі і Святому Арсенію, спадкоємцю Святого Савви. Творчі здібності Данила досягли вершини при будівництві в Печі та в роботах, присвячених Арсенію і Євстатій I. Данило помер 19 грудня 1337. Він написав п'ять житій: Уроша - Драгутина, Олени, Мілутіна, Арсенія, Євстатій I і дві служби: Арсенію і Євстатій I, в традиціях візантійської, слов'янської, особливо сербської літератури.

У життєписі короля Драгутина Данило написав, що Драгутин підкреслено присік будь подальший розвиток свого культу, заборонивши відкривати труну після смерті, що суперечить звичайній меті агіографії. Життєпис Мілутіна сприймається як життєпис витязя, але не як життя святителя.

Мілутин підтримував православне духовенство, він був прихильним до Данила й виступав за обрання його на пост архієпископа. Так само прихильним до Данила був і син Мілутина Стефан Дечанський. Данило прохав Мілутина про повернення сина з Константинополя, де той перебував до 1317 р. як заручник, тому це особливо зблизило його зі Стефаном. Ці факти, а також поширення течії ісихазму  можуть слугувати підтвердженням неабиякого становища Данила при дворі і можливості впливати на прийняття державних рішень, надаючи поради правителям, що також треба враховувати при вивченні політичної системи Сербської держави того часу.

Великим авторитетом в державі користувалася мати Уроша ІІ Мілутина, француженка Олена Анжуйська, яка одружившись з православним правителем все життя залишалася католичкою. Завдяки її сприянню було збудовано 98 католицьких церков і монастирів у прибережних містах, а також православний монастир на р. Ібар. Про Олену дуже позитивно відгукувався Архієпископ Данило, віддаючи належне її розумові та праведності. Олена підтримувала зв’язок з Римськими Папами, які прагнули через неї навернути в католицизм правителів Сербії та Болгарії. В цій ситуації Урош ІІ Мілутин відкидав папські пропозиції й орієнтувався більше на Візантію, вплив якої завдяки цьому суттєво зріс при сербському дворі. Закріпилися грецькі канони в мистецтві, книгописанні, будівництві православних церков та монастирів. Загалом же доба Мілутина характеризується піднесенням в духовному та культурному житті Сербії.

 

ВИСНОВКИ

Таким чином ми коротко розглянули основні віхи життя та правління (1282-1321 рр.) Стефана Уроша ІІ Мілутина в Сербії. Майже 40-річна епоха Мілутина ознаменувалась успіхами у внутрішній та зовнішній політиці. Завдяки вдалим дипломатичним заходам царя Мілутина(в т. ч. шлюбній дипломатії, про яку вже не раз згадувалось) Сербія здобула позиції найсильнішої держави на Балканському півострові. Збільшилась територія країни, стабільним було економічне життя, стрімко розвивалась сербська культура та духовність, було збудовано багато нових церков та монастирів.

Доба Мілутина заклала підвалини для потужного розвитку середньовічної Сербської держави, який зазвичай пов’язують з епохою Стефана Душана.[6]

Мілутин правив за досить складних внутрішніх і зовнішніх умов. Всередині держави йому доводилось миритися з владою старшого брата Драгутина, який управляв північними областями і здійснював цілком самостійну політику, до того ж орієнтувався на Угорщину, що різко протирічило політичній орієнтації Мілутина на Візантію. Однак брати все ж уміли ладити і навіть спільно завойовували нові території.

Мілутин закріплював союзи з державами шляхом одруження з іноземними принцесами (всього в нього було 4 дружини). Коли ж у союзі з тією країною не було потреби, він розривав шлюб і брав у дружини іншу королівну. Четвертою дружиною Мілутина стала візантійська принцеса Симоніда. Мілутин пов’язував великі надії з візантійським союзом. Візантія була на той час слабкою державою і він сподівався про приєднання її до Сербії і створення великої держави під владою його сина від Симоніди Константина. Відбувалася тісна духовна, культурна, політична співпраця з візантійським двором. При цьому створювався вигляд дружніх відносин з папською курією. Католицький вплив при дворі Мілутина уособлювала його мати Олена Анжуйська. Поєднання західного(католицького) та східного (православного) елементів в духовній та культурній сферах було характерною рисою життя тогочасної Сербії і виражало гнучкість політики Стефана Уроша ІІ Мілутина. Справу Мілутина гідно продовжили його наступники Стефан Урош ІІІ Дечанський (1321-1336рр.) та Стефан Душан (1336-1355 рр.), за якого держава досягла найбільшого розквіту.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1.Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян. Давня доба, середньовіччя. За ред. проф. В.І. Ярового. – К.,Либідь. 2011.,с. 124-147.

2.Історія західних і південних  слов’ян  ( з  давніх  часів  до  ХХ ст.): Курс  лекцій: Навч. посібник  /За  ред.  В.І.Ярового. – К., 2001.,с. 225-230.

3.Історія Центрально-Східної Європи: Посібник  /За ред. Л.Зашкільняка.- Л., 2001., с.116-119.

4. Грачев В.П. Сербская государственность в ХІ – ХІV вв. Критика теории «жупной организации». – М., 1972.

5. Дворнік Ф. Слов’яни  в  європейській  історії  та  цивілізації.-К.,2000. С. 116-119.

6. История  Сербии  и  Черногории.  Босния, Герцеговина, Македония, Словения, Хорватия – М., 2002.

7.История южных и западных славян. Под ред. Матвеевой. Т.1.Изд. МГУ. – М.,1998., с. 65-73.

8. История культур славянских народов. – М., 2002. – Т.1.

9. Стаття проф. др. Гордона Мак Даніела з оглядом та коментарями життєписів сербського єпископа Данила ІІ. Автор статті користувався виданням: Данило Други. Животи краљева и архиепископа српских . Службы. Просвета. Српска књижевна задруга. Београд. 1988. Стаття вченого, а також текст життєписів міститься на сайті www.vostlit.info („Восточная  литература“).



[1] Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян. Давня доба, середньовіччя. За ред. проф. В.І. Ярового. – К.,Либідь. 2011., с.128.

[2] Історія Центрально-Східної Європи: Посібник  /За ред. Л.Зашкільняка.- Л., 2001.,с. 116-119.

[3] Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян. Давня доба, середньовіччя. За ред. проф. В.І. Ярового. – К.,Либідь. 2011., див. с. 144-147.

[4] Там же., с.143.

 [5] История южных и западных славян. Под ред. Матвеевой. Т.1.Изд. МГУ. – М.,1998.

 [6] Історія західних і південних  слов’ян  ( з  давніх  часів  до  ХХ ст.): Курс  лекцій: Навч. посібник  /За  ред.  В.І.Ярового. – К., 2001., с.227.

Поділитись
4 115 views
КУПРІЄНКО - науково-публіцистичний блог: книги, статті, публікації. Україна. Київ. KUPRIENKO - Scientific blog: books, articles, publications.
Сайт розроблено, як науково-популярне онлайн видання. Напрями - Історія України, Історія цивілізацій Доколумбової Америки: документи, джерела, література, підручники, статті, малюнки, схеми, таблиці. Most texts not copyrighted in Ukraine. If you live elsewhere check the laws of your country before downloading.