Демещук А. В. Становлення російсько-китайського кордону у 18-19 ст.

Демещук А. В. Становлення російсько-китайського кордону у 18-19 ст.

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Далекого Сходу, історія Росії, історія Сходу 18-19 ст.

 

 

 

 

 Становлення російсько-китайського кордону у 18-19 ст.

 

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………3

 

Розділ 1. Особливості російсько-китайських відносин у 17-18 ст. …………………4

 

Розділ 2. Оформлення російсько-цинського кордону в 19 ст.………………………9

 

Висновки……………………………………………………………………………….14

 

Список використаних джерел і літератури………………………………………….15

 

 

 

Вступ

На сьогодні Російська Федерація та Китайська Народна Республіка є найбільшими територіально та одними з одними з найсильніших у військово-економічному плані ядерними державами світу. Питання відносин між цими двома визначними суб’єктами міжнародних відносин у найближчому майбутньому може відігравати надзвичайно важливу роль у світовій історії та глобальній безпеці людства. Відповідно, актуальним і важливим для нас є розуміння історії російсько-китайських відносин, які впродовж останніх 400 років далеко не завжди були мирними й дружніми, а також усвідомлення протиріч між цими євразійськими гегемонами, головним чином, - територіальних. Таким чином, у цій скромній роботі ми спробуємо  в загальних рисах розглянути процес становлення російсько-китайського кордону в Середній Азії та на Далекому Сході у 17-19 ст. А конкретніше – державного кордону між Російською та Цинською імперіями.

Мета – проаналізувати процес формування російського кордону у 18-19 ст.

Об’єкт – державний кордон між Російською та Цинською імперією.

Предмет – процес формування цього кордону.

Хронологічні межі – сер. 17 – кін. 19 ст.

Географічні межі – Далекий Схід, Середня Азія (Туркестан).

Робота для зручності поділена на 2 розділи за хронологічним принципом.

Отож перейдемо до безпосереднього розгляду нашої досить таки актуальної теми.

 

 

Розділ 1. Особливості російсько-китайських відносин у 17-18 ст

Для Сибіру та Далекого Сходу 17-18 ст. позначились експансією російських колоністів (в першу чергу козаків). Процес освоєння цих величезних територій відбувався дуже швидко. Всього через 150 років після повалення золотоординського іга (1480 р.) Росія вже встановила перші контакти з маньчжурами (1630 р.). Початок освоєння Росією Забайкалля і Приамур’я призвів до зіткнення в цьому районі її інтересів з інтересами Цинського Китаю.

Внаслідок курсу на самоізоляцію династії Цин[1] та специфіку країни налагодження дипломатичних стосунків було складним завданням. Через різні обставини руські посольства 1608 - 1616 р. (на чолі з Василем Тюменцем), 1654-1657 (на чолі з Байковим) зазнали невдач, втім саме вони заклали основу подальших російсько-китайських відносин. У 1675-1678 рр. Китай відвідала делегація Спафарія, що виконала традиційний ритуал «коу-тоу» [2] після чого розпочалося офіційне листування російського Сенату з китайською Ліфань-Юань («палатою відносин з варварами» - як ми знаємо, китайська імперська влада аж д початку 20 ст. реально вважала усіх іноземців варварами, нижчими значно за підданих «Піднебесної»). Втім до середини XIX ст. Росія не мала дипломатичного представництва в Китаї, а його роль виконувала заснована Петром I у 1716 р. духовна (православна місіонерська) місія.

Російсько-китайські прикордонні конфлікти на локальному рівні починаються вже в XVII ст. Це пояснюється стихійним характером російської колонізації, що часто призводив до сутичок з китайським населенням, а також невизначеністю кордону між двома країнами. Російська колонізація нервувала китайську владу, що вжила заходів для її обмеження. Цінський уряд у 1652 р. вимагав, щоб піддані царя покинули зайняті ними землі на Амурі. Відбувся цілий ряд російсько-китайських зіткнень, центром яких стало російське поселення Албазін. Також китайцями у 1682 р. було збудовано лінію укріплень довжиною в 1300 км, що мала забезпечити захист від руських нападів. В таких умовах питання про територіальне розмежування між країнами постало особливо гостро.

У 1689 р. в Нерчинську відбулися російсько-китайські переговори наслідком яких стало укладення однойменного договору. Китайські посли прибули на переговори разом з багатотисячним загоном вояків і неодноразово пробували залякати російську делегацію на чолі з Федором Головіним. Втім 27 серпня договір таки було підписано. Він встановлював російсько-китайський кордон від рік Горбиця і Аргунь по «Кам’яним горам» до верхів’їв річки Уди. Згідно з договором вся територія Нижнього Приамуря і Приморя залишалася нерозподіленою «до иного благополучного времени»[3]. Особливо болючішим це було через те, що ці землі були зручним засобом комунікації імперії зі своїми східними окраїнами: Камчаткою і в подальшому Аляскою. Також Росія втрачала землі, що входили в Албазінське воєводство і втрачала право судоходства по Амуру. За це Китай обіцяв сприяти російсько-китайській торгівлі. Втім демаркація кордону на місцевості не була проведена, а договір не був ратифікований відповідними актами, що створило підґрунтя для подальших російсько-китайських конфліктів. Все ж таки маньчжурська влада дуже сумнівалася у щирості дружніх декларацій російського царя. Аскані-Амбані завів мову про набіги російських козаків на володіння маньчжура і погрожував, що буде ««собирати войско, сколько мочно, великое и итить под Нерчинской и Албазинской остроги и их до основания разорить, потому что ведаем, по скольку человек живет в них». Але й на погрози у Спафарія була  готова тверда відповідь: «Мы войною не хвалимся, — заявив він своєму маньчжурському візаві, — а и бою вашего не боимся ж. Наш великий государь не желает войны и ссоры. А как бы приказал мне мое царское величество объявить вам войну, я бы давно вам объявил. А про Нерчинский и про Албазинский говоришь, что в них мало людей, так это потому мало, что больши не надобно того, а как будет надобно, есть у великого государя великое множество рати, что в год мочно наполнитца по всему Амуру.... . »[4]

Нерчинський договір став першим документом в історії російсько-китайських відносин, а також взагалі першим міжнародним договором заключним Китаєм з європейською країною[5].  Цей договір став фундаментом, відправною точкою подальших дискусій і переговорів щодо укладання остаточного російсько-китайського кордону.

В цей час Цин продовжує свою експансіоністську політику. У 1691 р. до Китаю була приєднана Халха-Монголія, у ході конфлікту 1712-1720 рр. з Тибету було витіснено Джунгарське царство. Через це збільшилася довжина російсько-китайського умовного кордону і відповідно збільшилася кількість контактів і зіткнень між представниками двох країн. Все це призводило до нових загострень двосторонніх відносин.

Спроби урегулювати це питання тривали два перші десятиліття XVIII ст., але навіть в разі успіху сторони домовлялися лише про другорядні аспекти відносин. У 1726 р. до Пекіну прибуло нове російське посольство на чолі з Саввою Владиславичем. Цій місії було доручено домовитися про розмежування кордону між Росією і Монголією, що стала частиною китайської імперії, про перебіжчиків, о торгівельних караванах і о двосторонній торгівлі.

Після довгих переговорів був заключний спочатку Буринський трактат (від 20 серпня 1727 р.), а після цього і Кяхтінський договір (21 жовтня 1727 р.), в який окремою статтею було включено Буринський трактат. Буринський трактат (назва походить від місця переговорів, що велися у прикордонному районі на р. Бурє). Він визначив проходження російсько-китайського кордону по тих місцях де він не був визначений Нерчинським договором. На цьому етапі російському послу вдалося відхилити китайські претензії на території заселені царськими підданими і реалізувати принцип «кожна держава володіє тим, що має». Таким чином російсько-китайський кордон був визначений на захід від р. Аргуні до Шабін-Дабага.

Кяхтинський договір 1727 р. став фактичним повторенням ситуації, що відбувалася в Нерчинську в 1689 р., виключаючи лише факт збройного тиску з китайського боку. В результаті цього договору Росія уступила Цин Урянхайський край, район озера Косогол і Далай-нор. А імперія Цин відновила російсько-китайську караванну торгівлю, але обмежила розмір руських караванів до 200 осіб і встановила срок відправки каравану (раз у три роки), зрівняв таким чином розмір російських і джунгарських караванів. Імперія Цин також дозволила китайським купцям торгувати в двох пунктах на російсько-китайському кордоні: Кяхтє і Цурхайту (Маймайчене), що виносило російсько-китайську і руссько-монгольську торгівлю на кордон. Таким чином Китай домігся повного витіснення росіян з Монголії, не втративши при цьому нічого – вся торгівля з Росією тепер повністю регулювалася державними органами імперії Цін. Рішення прикордонних суперечок покладалося на місцевих адміністраторів з обох сторін кордону, було визначено порядок прийому посольств, а також юрисдикція по відношенню до порушників кордону («не надлежит с одной стороны, ни с другой удерживать перебещиков»[6]). З іншого боку Кяхтінський договір офіційно закріпив існування Руської Духовної місії в Пекині (що фактично грала роль посольства Росії в Китаї у складі 10 осіб) тоді як посольства інших країн почали з’являтися в Пекіні лише з 1860 р. Кяхтінський договір став фундаментом для російсько-китайських відносин аж до середини XIX ст.   Скоро після підписання Кяхтінського договору маньчжурським імператорам знадобилася допомога Росії для боротьби проти Джунгарьского (Ойратського)  ханства, що успішно відбивало всі китайські спроби підкорити його. Двічі, у 1730 і у 1731 рр., із Пекіна до Москви і Петербургу приїздили спеціальні посольства із завданням заручитися російською допомогою[7]. Втім ці посольства не мали успіху через незацікавленість царя підтримувати маньчжурські плани завоювання Джунгарії і китайські пропозиції було відхилено.

Таким чином в цілому XVIII століття завершилося невдало для далекосхідної політики Росії. Ряд значних територіальних втрат і неспроможність добитися від китайської влади серйозних торгівельних привілеїв компенсувалися лише налагодженням найбільш тісних серед європейських держав контактів з династією Цин.


 

Розділ 2. Оформлення російсько-цинського кордону в 19 ст.

Для Китаю XIX ст. пройшло під знаком тотального послаблення. Опіумні війни (1840-1842 рр. і 1856-1860 рр.) продемонстрували слабкість країни і призвели до «відкриття» Китаю та нав’язування йому невигідних міжнародних договорів (що перетворили його на «напівколонію заходу»[8]). Додатковим фактором послаблення центральної влади в країні стало повстання тайпинів, що відбувалося з 1850 по 1864 рр. Китай в цих умовах став на шлях поступок, а Росія на шлях дипломатичного наступу. Першим результатом цього стало підписання у 1851 р. Кульджинського договору, що визначив «відкриття» для російської торгівлі північної Джунгарії.

Російсько-китайський договір передбачав положення, характерні лише для відносин між цими двома континентальними державами. Одним із найважливіших було питання територіального розмежування на Далекому Сході. Величезні території в басейні Амура, залишені Нерчинскою угодою для поділув майбутньому, все більшою мірою привертали увагу Росії. Російська колонізація до цього часу вже проникла в райони Далекого Сходу, включаючи Камчатку, ніби охоплюючи безпосередньо басейн Амура. Зміна міжнародної ситуації на Далекому Сході, активне залучення в політику в цьому регіоні європейських держав спонукали Росію більш енергійно зайнятися питанням про майбутнє цих районів. Так  наприклад імперія Романових довгий час підтримувала з Китаєм відносини, засновані на рівноправності. Головну статтю російського експорту в Китай становили суконні і бавовняні тканини. Китай вивозив до Росії чай, шовкові тканини, фарфор та інші товари. Обсяг китайсько-російської торгівлі у першій половині XIX ст. безперервно збільшувався. У 1810 р. в Росію з Китаю було вивезено 75 тис. пудів чаю, в 1830 р. - вже 143 тис. пудів, а в 1845 р. - 321 тис. пудів.

Ще в 1805 р. у китайський порт Гуанчжоу прибули російські кораблі «Надія» під командою І. Ф. Крузенштерна і «Нева» під командою Ю. Ф. Лисянського, які здійснювали кругосвітню подорож. У тому ж році царський уряд направив до Пекіна місію на чолі з Ю. А. Головкіним , доручивши йому домагатися встановлення офіційних дипломатичних відносин між Росією і Китаєм, надання російським купцям права торгівлі в Гуанчжоу, посилки караванів у внутрішні міста Китаю і т. д.  Однак ця місія доїхала тільки до Урги і не була пропущена Цінською владою в Пекін.

Тільки в 1851 р. в Кульджі був укладений російсько-китайський договір, за яким міста Кульджа і Чугучак відкривалися для російської торгівлі і товари обох країн звільнялися від мит.[9]

Особливо помилковою, з точки зору російської дипломатії, ця проблема стала вважатись після того, як в результаті російських далекосхідних експедицій, зроблених у 40-х рр.. XIX ст., з'ясувалося, що гирло Амура цілком судохідне і сучасні військові судна можуть піднятися по ньому до середньої течії річки і далі наближатися до російських кордонів в Азії. Не без підстави російський уряд побоювався, що англійці, що захопивши південь Китаю, здатні поширити свій контроль і на цей район, який де-факто залишився поза територіальним розмежуванням. Росія мала підстави побоюватися і агресивних дій з боку західних держав на її далекосхідних кордонах. Під час Кримської війни, влітку 1854 р., Петропавловськ-Камчатський був атакований силами об'єднаної англо-французької ескадри. І хоча ця операція закінчилася для західних союзників невдало (їх десант був розгромлений і скинуто в море гарнізоном міста), тим не менше це був дуже важливий сигнал.

Навесні 1858 р. переговори про територіальне розмежування між Росією і Китаєм велися одночасно в Айгуне (нині - м. Хейхе на китайській території) і Тяньцзіні. Айгунський переговори, очолювані генерал-губернатором Східного Сибіру Муравйовим, були вдалими для російської сторони. Муравйов
домігся від китайських партнерів по переговорах згоди в тому, що кордон до з'єднання Амура з Уссуррю буде проходити по течіїАмура, при цьому землі по лівому березі річки будуть належати Росії, а по правому - Китаю.[10] Території на схід від Уссурі, аж до морського узбережжя, будуть залишені у спільному володінні аж до вирішення цього питання в майбутньому.

Менш вдалим для Росії був візит ескадри під командуванням Путятіна, яка навесні 1858 р. перебувала біля берегів Китаю. Командуючому російською ескадрою і водночас важливому дипломатичному представнику Росії вдалося добитися від китайської сторони лише принципової згоди на обговорення проблем територіального розмежування між державами.

Угоди, досягнуті між Китаєм та іноземними державами, підлягали ратифікації імператором. Однак китайська сторона, поступившись тиску іноземців, прагнула тепер не допустити ратифікації тяньцзіньських документів, намагаючись використати решту в її розпорядження на час (угоди
підлягали ратифікації через рік після підписання) для посилення власних  сил  на  підступах до Пекіну. Ці положення, в принципі, найбільше
сприйяли   Росії і США. Однак , у російської дипломатії були особливі завдання, з якими вдалося впоратися Н.П. Ігнатьєву. Питання про територіальне
розмежуваня на Далекому Сході в Пекінських угодах було обговорено на користь російської дипломатії. Було не тільки закріплено розмежування за течією Амура, але і визначено кордон на схід від злиття Амура і Уссурі.
Однак треба визнати, що делімітація цієї лінії (визнання на географічних картах), здійснена слідом за підписанням Пекінського російсько-китайського договору (1860 р.), була у відриві від практики територіального розмежування (якщо кордон встановлювався по водній артерії).

Зазвичай у такому випадку межа проводилася по середині фарватера ,або вкрай рідко по середній лінії течії річки. У даному випадку межа була позначена за китайським берегом Амура. Це давало аргументи російської дипломатії в майбутньому використовувати ці документи для обгрунтувань позицій, що відповідали в першу чергу її інтересам.[11]

Таким чином, ми можемо переконатися, що особливо велике значення мало встановлення  дружніх  відносин  з Китаєм.  Висновок  Айгунського,  Тяньцзіньського  і  Пекінського   договорів 1858—1860 рр. привело до врегулювання  прикордонних  питань  і  зближення двох найбільших  держав  Азії.  Будучи  зацікавленим  в  збереженні мирних відносин з Китаєм, царський уряд прагнув не виходити  за рамки умов цих договорів. Встановлення  добросусідських  відносин  було важливе для обох сторін, оскільки  з другої половини XIX в. Росія приступила до планового заселення земель Приамур'я і Примор'я, а цинский  Китай  підсилив колонізацію   північно-східних   провінцій   (Маньчжурія).    В процесі господарського освоєння  нових  територій  основною  формою  економічних відносин двох сусідніх країн стала  прикордонна  сухопутна  безмитна торгівля. Інтенсивність російсько-китайської торгівлі зростала протягом всієї другої половини  XIX в.

Довжина кордону між Китаєм і Росією, складний рельєф місцевості, а також природно-кліматичні особливості мали своїм наслідком відсутність чіткої розмежувальної лінії між двома країнами. І особливо це стосувалося тих ділянок, де межа проходила по річках. І так як острови ніколи не розмежовувалися, їх територіальна приналежність не визначалась.
Текст договору, хоч якось розмежовуючи китайську і російську територію в напрямку північ-південь, ніяк не визначав розмежування захід-схід. Уссурі тече з півдня на північ і, відповідно, може мати тільки західні та східні береги.
Витоки прикордонних конфліктів Росії і Китаю в XX столітті лежать у недосконалості умов Пекінського договору 14 листопада 1860, згідно з яким водний простір і острови не були розмежовані і на ряді ділянок оскаржувалися Китаєм.[12]На всіх картах, складених ще сто років тому, річкова межа між Росією і Китаєм проходила по фарватеру річок Амур і Уссурі, тобто не посередині річок, а саме за їх самому глибокому місцем.

 

 

Висновки

Отже, в цій роботі ми побачили, що складання кордону між Російською імперією і Китаєм було довгим, непослідовним і дуже складним процесом. Даний процес зайняв біля трьох століть і вмістив у себе три визначальні договори щодо демаркація державного кордону:  Нерчинський, Айгунський і Пекінський, а також велику кількість дрібніших.

Встановлення російсько-китайського кордону далеко не завжди відбувалося шляхом дипломатичних переговорів. Часто фактичний кордон визначався рухом колоністів чи військовою акцією, до якої в конкретний момент вдався один з сусідів.

17-18 століття пройшли під знаком дипломатичного наступу Китаю на новоосвоєні Росією території. В результаті низки невигідних договорів царський уряд зазнав прикрих територіальних втрат і торгівельних обмежень. Втім, починаючи з XIX століття ініціатива в прикордонній суперечці переходить до Російської імперії. Прогресуюче послаблення цинського Китаю дозволяє Росії перейти в наступ і здобути величезні території і торгівельні привілеї за рахунок послабленого сусіда.

Отже, ми можемо зробити наступні узагальнюючі висновки з усього вищесказаного:

-         Російсько-китайські відносини із сер. 17 до сер. 19 ст. були досить непростими і напруженими, а відтак питання демаркації кордону між двома імперіями було досить складним;

-         До сер. 19 ст. Росія розглядала Цинську імперію як рівноправного партнера в дипломатичних зносинах;

-         Російська імперія почала нав’язувати Китаю своїх вимоги лише після його поразки від британців у ході Першої опіумної війни(1840-1842);

-         Остаточно російсько-китайський кордон на Далекому Сході та в Середній Азії було встановлено у 1860 р., цей кордон загалом є незмінним і донині.

 

Список використаних джерел та літератури

  1. История Дальнего Востока  СССР: От эпохи первообытнообщинных отношений до наших дней. - Владивосток, 1980
  2. История Китая с древнейших времён до наших дней// глав. Редактор Л.В. Симоновская, М.Ф. Юрьев. - М., 1974
  3. История Китая / Под ред. А.В.Меликсетова. - М., 1998
  4. Малявин В.В. Первые русские люди в Китае// Восточные арабески. - М., 2000
  5. История народов восточной и центральной Азии с древнейших времен до наших дней. - М., 1986
  6. Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (18-друга пол. 19 ст.). – Київ, 2007
  7.  Русско-китайские отношения 1689—1916. Офиц. документы. - М., 1958
  8. http://abirus.ru
  9. http://ru.wikisource.org

 

Демещук Анатолій ©

 



[1] История Китая / Под ред. А.В.Меликсетова. М., 1998 – с. 234

 

[3] http://ru.wikisource.org/wiki/Нерчинский_договор_(1689)

[4] Малявин В.В. Первые русские люди в Китае// Восточные арабески. М., 2000. с. 140

[5] История Китая / Под ред. А.В.Меликсетова. М., 1998 – с. 210

 

[6] http://abirus.ru/content/564/623/626/632/743/11210.html

[7] История Китая с древнейших времён до наших дней// глав. Редактор Л.В. Симоновская, М.Ф. Юрьев.М., 1974 – с. 310

 

[8] Рубель В. А. Нова історія країн Азії та Африки. – К.,2010 - с. 59

[9] Русско-китайские отношения 1689—1916. Офиц. документы. М., 1958 - с.266

 

[10] История народов восточной и центральной Азии с древнейших времен до наших дней. М., 1986 – с. 350

 

[11] История Китая / Под ред. А.В.Меликсетова. М., 1998 , c.325-328

[12] История Дальнего Востока  СССР: От эпохи первообытнообщинных отношений до наших дней. - Владивосток, 1980 – с. 190

 

Поділитись
4 842 views
КУПРІЄНКО - науково-публіцистичний блог: книги, статті, публікації. Україна. Київ. KUPRIENKO - Scientific blog: books, articles, publications.
Сайт розроблено, як науковj-gjge онлайн видання. Напрями - Історія України, Історія цивілізацій Доколумбової Америки: документи, джерела, література, підручники, статті, малюнки, схеми, таблиці. пользуйтесь таким сервисом вызова такси через интернет Most texts not copyrighted in Ukraine. If you live elsewhere check the laws of your country before downloading.