Демещук А. В. Сьома антифранцузька коаліція

Демещук А. В. Сьома антифранцузька коаліція

історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Франції, історія Європи 19 ст.

 

 «Сьома антифранцузька коаліція»

 

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Передумови та причини формування сьомої антифранцузької коаліції ………………………………………………………………………..5

Розділ 2. Війна сьомої антифранцузької коаліції проти Наполеона. Причини поразки Бонапарта……………………………………………………………7

Розділ 3. Наслідки  перемоги сьомої антифранцузької коаліції. Віденський конгрес………………………………………………………………………..13

Висновки………………………………………………………………………18

Список використаних джерел і літератури…………………………………19

 

Вступ

Сьомій антифранцузькій коаліції судилося стати останньою, котра і завершила криваві й виснажливі для Європи Революційні та Наполеонівські війни (1792-1815 рр.). Саме ця коаліція остаточно «зламала хребет» в славнозвісній битві при Ватерлоо імператору французів – Наполеону Бонапарту, котрий після поразки у 1814 р. та почесного заслання на о. Ельбу спробував взяти реванш. Цю останню потугу імператора в історіографії прийнято називати «Сто днів Наполеона». Таким чином наш реферат і присвячений цьому завершальному акорду Наполеонівських війн.

Після десятиліття поразок від французів європейські монархи більше за все прагнули помститися і позбутися приниження. За відсутності Наполеона, з осені 1814 р. союзники творять нову карту Європи, на уламках  великої імперії. Вони прагнули остаточно позбутися революційних настроїв і наполеонівських порядків, що руйнували традиційні елементи правління в їх королівствах.

Сьома антифранцузька коаліція, змогла зосередити нечувані раніше людські ресурси. Наполеон, розумів, що його мобілізаційні здатності набагато скромніші, тому намагався вступ у війну, переконуючи союзників у власних прагненнях миру, і намагаючись їх пересварити між собою. Але було запізно. Дипломатична та військова діяльність коаліції була направлена на упокорення Наполеона.

Метою даної роботи є аналіз політичної та військової діяльності сьомої антифранцузької коаліції в контексті спроби Наполеона повернути собі владу.

Об’єкт – боротьба сьомої антифранцузької коаліції зі спробою Наполеона встановити гегемонію  Франції в Європі.

Предмет – сьома антифранцузька коаліція.

Для досягнення даної мети визначенні наступні завдання:

–         Визначити передумови та причини утворення сьомої антифранцузської коаліції;

–         Проаналізувати хід боротьби сьомої антифранцузької коаліції з Наполеоном. Битва при Ватерлоо;

–         Пояснити причини поразки Наполеона. Охарактеризувати наслідки  перемоги сьомої антифранцузської коаліції. Віденський конгрес.

Отож перейдемо до безпосереднього розгляду цієї надзвичайно важливої сторінки історії Європи, яка пов’язана із завершенням Наполеонівських війн.

 

 

 

Розділ 1. Передумови та причини формування сьомої антифранцузької коаліції

Внаслідок поразки у кампанії 1814 року Наполеон зрікся престолу. Влада у Франції після багатьох років повернулась до представників династії Бурбонів, колишній же Імператор отримав у своє управління острів Ельбу.

Людовік XVIII та емігранти, які повернулися разом із ним, намагалися повернута конфісковану в них під час революції власність і відновити абсолютну монархію. З армії було звільнено 20 тис. офіцерів. Це викликало невдоволення Бурбонами, бо зачіпало інтереси нових власників, що з’явились у роки революції та наполеонівських війн. Наполеон уважно слідкував за подіями у Франції.

Наполеон був засланий на острів Ельба, але за допомогою Мюрата, свого генерала і родича, в 1815 р. він висадився на півдні Франції. З усіх боків до нього почали стікатися ветерани його армії, які не примирилися з реставрацією Бурбонів на троні[1].

Надзвичайно цінним джерелом для розуміння, того як населення Франції поставилося до пересування Наполеона до Парижа слугують французькі газети. Прибуття Наполеона на південь Франції в березні 1815 р. викликало паніку серед прихильників Бурбонів. Розгубленість, що охопила французька буржуазну пресу, відбилася в газетних заголовках, які змінювалися в міру наближення Наполеона та його військ до столиці Франції. «9 березня 1815 р. Тигр прибув у Кап. 12 березня 1815 р. Страховище ночувало в Греноблі. 13 березня 1815 р. Тиран пройшов через Ліон. 14 березня 1815 р. Узурпатор просувається до Діжона.  21 березня 1815 р. Імператор перебуває у Фонтнбло. 22 березня 1815 р. Його імператорська і королівська величність прибув вчора ввечері в Тюїльрі і був зустрінутий радісними вигуками вірних підданих»[2].

Тобто, прихід Наполеона в Париж сприймався французами як визвольний.

Члени Віденського конгресу віднеслися до повернення «корсиканського чудовиська» різко негативно. 13 березня глави європейських урядів прийняли Декларацію, що оголосила Наполеона поза законом. Подібний крок означав для Франції війну з усією Європою. 25 березня юридично була оформлена сьома коаліція: «Надобно согласится, что при получении вь Вене первого известия о высадке Бонапарта, Конгрессом еще ничего не было сделано. Занимаясь важными предметами, конгресс узнал об отплытии Наполеона с острова Эльбы и о высадке его вь заливь Жуанськомь. Тогда же уполномоченные подписали парижский трактат девятнадцатого мая 1815.»[3]

Отже, під гаслом миру й введення в країні конституції, імператор Наполеон знову запанував у Франції. Проте тепер  Росія, Англія, Австрія й Пруссія вже мали занадто великі амбіції у сфері розподілу влади й територій і готові були самі діяти в рамках силової дипломатії, щоб продемонструвати свою міць.

 

Розділ 2. Війна сьомої антифранцузької коаліції проти Наполеона. Причини поразки Бонапарта

Особливістю антифранцузських коаліцій, була не їх винятковість, а нові якісні параметри: по – перше, ніколи за такий невеликий термін не утворювалося стільки коаліцій в Європі (сім за 25 років), по друге ці коаліції охопили майже всі країни Європи, по – третє всі вони були спрямовані як проти революційної Франції, так і проти наполеонівської імперії. Тому боротьба Наполеона з антифранцузькими коаліціями може служити доказом серйозної дипломатичної підготовки військових кампаній. Франція була не в змозі протистояти всій об’єднаній Європі. Завдання французької дипломатії – попередити або протидіяти створенню можливих антифранцузьких союзів.

Антикоаліційна боротьба Наполеона впродовж тривалого часу була успішною. Це досягалося військовою силою Франції та наявністю серед провідних держав Європи суттєвих суперечностей. Париж майстерно використовував старі і створював нові міждержавні суперечностей.[4]

Навесні 1815 року положення Франції було загрозливим. Військові сили її були виснажені в попередніх кампаніях. Під рукою в імператора безпосередньо перебувало лише близько 130 тисяч чоловік при 344 гарматах, у те час як Союзні сили могли виставити відразу близько 700 тисяч чоловік, а до кінця літа ще 300 тисяч, сподіваючись рушити проти Франції більш ніж мільйонну армію.

План союзників був  простий: оточити й  розбити французькі війська, користуючись кількісною перевагою. Перед Наполеоном стояло два шляхи у визначенні подальших дій. По-перше, він міг вичикати, коли союзні армії вторгнуться в межі Франції. За цим планом передбачалося дочекатися, коли союзні армії втягтися в простір між французькими фортецями й проникнуть у район Парижа й Ліона. Після цього випливало почати проти супротивника швидкі й рішучі дії.

Альтернативний план мав на увазі захоплення ініціативи у свої руки й спробу розбити ворога на його території. Він також представлявся досить вигідним, тому що вирішував кілька військових і політичних завдань одночасно. Наприкінці травня — початку червня Наполеон зупинився на другому плані. 11 червня він виїхав до військ, маючи намір розбити окремо дві ворожі армії: англо-голландську, під командуванням А. Веллінгтона й прусську, під командуванням Блюхера. До передбачуваному театру воєнних дій поспішали ще дві армії: російська — Барклая-де-Толлі й австрійська — Шварценберга, однак вони були ще далеко, і тому у французів був шанс здобути перемогу над розрізненими силами ворога.

Коаліція Європейських держав виступила проти поновлення влади Наполеона. Пруссія, Британія першими направили проти нього свої війська, готувались до виступу також Австрія та Росія. Випереджаючи їх, Наполеон вирушив з відновленою армією їм назустріч, до Бельгії. 16 червня 1815 року одночасно відбулись дві великі битви. Частина французької армії, очолювана маршалом Неєм, атакувала передові війська англійців та їхніх союзників (Голландія, Бельгія, Нассау, Гановер). Попри перевагу французів у кількості, битва не мала серйозних наслідків для жодної з сторін. Тим часом правий фланг армії під керівництвом Наполеона переміг армію Пруссії у битві при Ліьї. Пруссія зазнала серйозних втрат і була змушена відступити, врятувавшись,   від знищення. Таким чином, французам удалось запобігти об’єднанню англійської та прусської армій, виникла нагода знищити ворожі армії поодинці.Після битви при Лін’ї і бою при Кватр-Бра Наполеон вважав, пруссаки розбиті, відкинуті до річки Маас, і переслідувані маршалом Груші. Він вирішив скористатись роздробленістю сил союзників і розбити армію Веллінгтона (англійці, голландці, брауншвейзьці, ганноверці) до їхнього об’єднання з пруссаками. Веллінгтон очистив позицію біля Катр-Бра і отримав обіцянку Блюхера об’єднатися з ним вже наступного дня, і вирішив прийняти битву на позиції біля Ватерлоо. Позиція лежала на Мон-Сен-Жанскому плато, обабіч брюссельської дороги, від села Мерб-Брен до ферми Лавалет[5].

Сили союзників доходили до 70 тисяч чоловік, при 159 гарматах, сили французів — до 72,5 тисяч, при 240 гарматах. Англійці і союзники — 67000 солдати різного ступеня підготовки (британці, голландці, бельгійці, представники малих німецьких князівств). Пруссія — 25-60000 солдат різного ступеню підготовки (підрахунок неточний, бо пруссаки підійшли пополудню, а частина відділів взагалі не дійшла на місце бою). Французи  — 73000 солдатів різного ступеня підготовки і досвіду (від ветеранів Старої гвардії до «необстріляних» рекрутів, для котрих перші битви були при Катр-Бра і Лін’ї 16 червня 1815 р.)

Битва 18 червня 1815 року при Ватерлоо  пруссаки називали також цю битву — битвою при Бель-Ал’янсі, а французи — при Мон-Сен-Жан.  Битва почалась о 11:20, а закінчилась о 22:00. Наполеон зробив цілий ряд атак на позиції Веллінгтона. Перша атака мала відволікаючий характер і була нанесена по укріпленій позиції англійців — помістю Угомон. Друга атака, проведена піхотним корпусом д’Ерлона була відбита силами союзницької важкої кавалерії, яка в свою чергу була з великими втратами відкинута французами. Надалі на центр армії Веллінгтона пішла в наступ французька важка кавалерія, але англійці, вишикувавсь в каре, відбили напад.

До початку бою 18 червня в Наполеона було приблизно 72 тисячі чоловік при 243 гарматах, у Веллінгтона — 68 тисяч при 156 гарматах.   Обоє полководців очікували підкріплень. Імператор чекав маршала Груші з його 35 тисячним корпусом, Веллінгтон сподівався на Блюхера, що мав після битви в Ліньї близько 80 тисяч чоловік, з яких до місця бою могли підійти близько 40-50 тисяч. Битва під Ватерлоо повинна була початися атакою французів із самого ранку, однак вночі 17 червня злива розмила дороги й імператор наказав вичікувати.

В 11.30 ранку Наполеону здалося, що земля підсохла й можна почати бій, і  французи почали атаку англійських позицій. Перший відволікаючий удар французів був спрямований на правий фланг Веллінгтона проти замку Угумон. Французькі війська, пройшовши ліс на підступах до замку, кинулися на штурм. Але укріплені стіни виявилися занадто високими й неприступними, англійська артилерія й піхота вели  вогонь по нападниках. Через деякий час невелика операція перетворилася в окремий жорстокий бій. У цей час Наполеон готував головну атаку своїх сил проти лівого крила й центру англійців. На правому фланзі французьких позицій він установив батарею з 80 гармат, що відкрила  вогонь по англійських військах. У цей момент на північному сході в Сен-Ламбертского лісу з’явилися  обриси військ, що рухаються. Думки наполеонівських командирів розділилися. Одні затверджували, що це війська Груші, інші дотримувалися думки, що це армія Блюхера[6].

Несподівана для французів поява на їхньому правому крилі прусських військ Блюхера примусила Наполеона перемістити туди значні сили, в тому числі частину гвардії. Незважаючи на появу пруссичів, французи продовжували атакувати і врешті-решт захопили Ла Хе Сент — укріплену ферму в самому центрі позицій Веллінгтона, після чого Наполеон кинув в вирішальну атаку свій останній резерв — Імператорську гвардію.

Прусські війська продовжили   боротись на правому фланзі французів,   в селі Планшенуа, і, маючи абсолютну чисельну перевагу, з часом змогли захопити його, примусивши французів втікати. В цей же час британська гвардія стійко відбивалась від наступаючої Імператорської гвардії Наполеона, доки остання не помітила прорив пруссичів і не почала відступ, який згодом переріс у втечу[7].

Наполеон намагався організувати оборону, щоб прикрити втікаючу армію.  Гвардія повільно відступала, намагаючись прорватися крізь ряди насідаючого супротивника.  Битва під Ватерлоо була програна.

Армія Веллінгтона перейшла в наступ, і французи були вимушені розпочати відступ по усій лінії. Зібравшись біля ферми Бель-Альянс, союзні головнокомандуючі вирішили доручити подальше переслідування французів пруссакам. Переслідування велося з надзвичайною енергією і швидкістю протягом 3 днів на відстані 150 км (до Лаона) і призвело до  хаосу у французькій армії. Наполеону врешті вдалось зібрати (крім корпусу Груші) близько 3 тисяч солдатів — сили, з котрими не можна було розраховувати ані захистити столицю, ані вести далі війну[8].

Яскраву характеристику битві при Ватерлоо, як двобою двох особистостей,— Велінгтона і Наполеона,—  дав французький романіст XIX ст. Віктор Гюго у романі «Знедолені»: «… Ватерлоо — це одне з найсвоєрідніших зіткнень в історії. Наполеон і Веллінгтон — не вороги — це протилежності. Ніколи Бог, якому подобаються антитези, не створював контрасту більш захоплюючого, очної ставки більш незвичайної. З одного боку — точність, передбачення, математичний розрахунок, обережність, забезпечені шляхи відступу, збережені резерви, непохитне холоднокров’я, незворушна методичність, стратегія, що отримує користь з місцевості, тактика, що узгоджує дії батальйонів, різанина із суворим дотриманням правил, війна, яка ведеться з годинником у руках, ніякого покладання на випадок, старовинна класична мужність, безпомилковість в усьому, з іншого — інтуїція, провидіння, своєрідність військового мистецтва, надлюдський інстинкт, блискучий погляд, щось, володіюче орлиною зіркістю й вражаюче як блискавка, дивовижне мистецтво у поєднанні з гордовитою запальністю, усі таємниці глибин душі, союз з долею, ріка, рівнина, ліс, пагорб, поєднані в єдине ціле й примушені до підкорення, деспот, який дійшов до того, що підкоряє своїй тиранії навіть поля битв, віра у свою зірку, поєднана з мистецтвом стратегії, уславленим нею, але у той же час скаламученим. Веллінгтон — Барем війни, Наполеон — її Мікеланджело, і цього разу генія переміг розрахунок…»[9] .

Французький Генерал Камброн здався в полон англійцям. 25 тисяч французів й 22 тисячі англійців і пруссичів полягли на полі бою вбитими й пораненими. Армія Наполеона, як організована сила, перестала існувати.  Це означало кінець наполеонівських війн.

Якщо спробувати сформулювати, чому в кінцевому підсумку Наполеон програв, сам Наполеон називає кілька причин: дефіцит демографічних ресурсів: «Наполеон зізнався, виступаючи в сенаті Франції:« У мене були величезні плани … Я помилився: ці проекти не були співмірні з чисельної силою нашого населення … »; прорахунок 1812 року: «Якщо б я залишився у Вітебську і розтягнув російську кампанію на два-три роки, Росія приєдналася б до континентальної блокади і до того процвітання, яке обіцяло їй розвиток власного виробництва»; збереження Пруссії та Австрії: «Навіщо Наполеон їх зберіг? Наполеон намагався грати з Європою за старими правилами, і його Імператорство – яскраве тому підтвердження. «Неможливо поєднати лід і полум’я. Почавши все перебудовувати, не можна було зупинятися на півдорозі».

Суб’єктивні причини: Наполеона звинувачували в надмірному честолюбстві. Він погоджувався, кажучи з острова Святої Єлени  такі слова: «Моє честолюбство? Так, безсумнівно. І чимале. Але це найвище з усіх існуючих честолюбство: честолюбство заснувати і освятити влада розуму і повної насолоди всіма людськими здібностями. Можна тільки пошкодувати, що такому честолюбству не було дано задовольнитися.»

«Принаймні, союзні держави не можуть у майбутньому відібрати у мене грандіозні суспільні роботи, які я здійснив, дороги, які я проклав через Альпи, і моря, які я з’єднав. Вони не можуть поліпшити те, що було зроблено мною раніше. Вони не зможуть відібрати у мене кодекс законів, який я залишив і який дістанеться прийдешньому поколінню. Слава богу, всього цього вони не можуть позбавити мене »[10].

Отже, боротьба Наполеона проти сьомої антифранцузької коаліції слугує доказом його чітко продуманої силової політики. Його головна зовнішньополітична концепція – встановлення гегемонії  Франції в Європі, а надалі в усьому світі, і саме сьома коаліція завадила імперським планам Наполеона.

Розділ 3. Наслідки  перемоги сьомої антифранцузької коаліції. Віденський конгрес

Поразка Наполеона Бонапарта при Ватерлоо означала поразку всієї кампанії, поразку Франції у війні з коаліцією. Вона привела до повторного Наполеонового зречення престолу (22 червня), до зміни політичної влади у Франції, а надалі — до її окупації союзними арміями й відновлення влади Бурбонів (так звана «друга реставрація Бурбонів»).

22 червня, після стоденного правління. Наполеон змушений був удруге зректися престолу, а після цього здався в полон та був засланий на о. Св. Єлени в Атлантичному океані під охорону англійців, де й помер 5 травня 1821 р. за загадкових обставин. «Я помираю достроково — від рук убивці, найнятого англійською олігархією».

На французький престол знову повернувся Людовік XVIII. В Європі настав період реакції – часткового відновлення привілеїв дворян і старих «легітимних» династій, придушення передових суспільних рухів та ідей.

Кордони Франції були повернуті до стану на 1790 р. На неї наклали контрибуцію в 700 млн. франків, союзники окупували на 3-5 років ряд північно-східних французьких фортець. Політична карта після наполеонівської Європи була визначена на Віденському конгресі 1814-1815 – загальноєвропейська конференція, в ході якої були визначені кордони держав Європи після наполеонівських воєн. У конгресі, що проходив у Відні з вересня 1814 по червень 1815 рр.  під головуванням Меттерніха, брали участь представники всіх європейських держав  крім Османської імперії[11].

Віденський конгрес (вересень 1814 р. – травень 1815 р. ) завершив період наполеонівських війн і започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі, привів до створення системи союзів, метою яких була реставрація Й підтримка монархічних правлінь. Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїти карту Європи.

На початку вересня 1814 р. до Відня почалось, як казали сучасники, «переселення всієї Європи». Сюди з’їжджалися імператори й королі, міністри, повноважні спостерігачі й представники, запрошені й ті, хто їхав за власним бажанням. На конгрес прибули представники більш як 200 європейських держав, крім Османської .

Усі справи на Віденському конгресі вирішував «комітет чотирьох» із представників країн-переможниць – Англії, Росії, Австрії та Пруссії. Господар, австрійський імператор Франц, у справи конгресу практично не втручався. Він прагнув тільки одного: взяти реванш за всі поразки й приниження, яких зазнав від Наполеона. Вирішення всіх проблем він поклав на свого канцлера Меттерніха.

Російську делегацію очолював імператор Олександр І. Його вплив і авторитет були величезними, як величезними були військові сили Росії.  Прусський король Фрідріх-Вільгельм ПІ справами конгресу не переймався, поринувши в гулянки і надавши повну свободу дій своєму канцлерові. Англійську делегацію очолював лорд Касльрі – міністр закордонних справ.Делегацію Франції, яка прибула до Відня незадовго до відкриття конгресу, очолював Шарль-Моріс Талейран. Один із найвидатніших дипломатів свого часу, майстер тонкої дипломатичної інтриги, він прибув до Відня, щоб захищати інтереси нової Франції перед обличчям монархів старої Європи.   Він зумів пересварити союзників, унаслідок чого Франція, Англія та Австрія об’єдналися проти Росії та Пруссії[12].

Віденський конгрес зосередив свою увагу на проблемах мирного врегулювання взаємовідносин у Європі. Одначе щодо цього питання між його учасниками виникли гострі протиріччя. Росія вбачала своє головне завдання у приєднанні герцогства Варшавського, проти чого рішуче виступили Англія та Австрія. Олександр І пообіцяв відновити в Польщі місцеві закони і прийняти конституцію. Намагаючись зберегти суперництво в Європі двох сильних, держав – Австрії та Пруссії, які виконували б роль противаги, Росія підписала таємну угоду з Пруссією про передачу їй Саксонії, де находилися російські війська.

Аби не допустити зміцнення союзу Росії та Пруссії, Англія, Австрія і Франція підписали у грудні 1814 р. таємний договір про спільні дії. Австрійський канцлер Меттерніх намагався зміцнити плив віденського уряду на німецькі держави  він був противником їхнього об’єднання.  Лондон бажав закріпити за собою загарбані під час наполеонівських війн французькі, іспанські й голландські колонії, виношував ідею з’єднання Голландії та Бельгії в Нідерландське королівство. Після тривалих дискусій було вироблено загальні принципи, на яких будувалася нова модель міжнародних відносин: створення бар’єру навколо Франції, що в разі будь-яких ускладнень давав би можливість ізолювати її; збереження того балансу сил, що склався в Європі; країни – члени антифранцузької коаліції мали отримати компенсацію за участь у боротьбі проти Наполеона; основою повоєнного устрою Європи повинен був стати принцип легітимізму (законності), що означало відновлення кордонів держав та їхнього політичного устрою станом на 1792 р. Підсумковий акт Віденського конгресу було підписано у травні 1815 р. Згідно з ним до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою, за нею зберігалися приєднані раніше Фінляндія та Бессарабія. До Росії також перейшли українські землі Холмщина та Підляшшя, які були у складі Австрії після третього поділу Польщі. Росія, своєю . чергою, повернула Австрії східну частину Галичини – Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександру І у 1809 р. Англія закріпила за собою о. Мальту в Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки та острів Цейлон. Частина території Саксонії та Рейнська область переходили до Пруссії. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входило 38 дрібних держав та вільних міст. Керівна роль у ньому належала Австрії. Вона відновила свою владу над Ломбардією та отримала Венецію. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого включили Савойю, Ніццу і територію Генуезької республіки. Відновлювалися Папська область та Неаполітанське королівство. Бельгію та Голландію було об’єднано в незалежне Нідерландське королівство. Із 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об’єдналася зі Швецією. До Данії відійшли Шлезвіг та Гольштейн[13].

Фрідріх Генц – найближчий соратник Меттерніха, генеральний секретар Віденського конгресу оцінював його роботу суто, як переділ сфер впливу відповідно до власних інтересів державами переможцями – Англією,Росією, Австрією і Прусією: «Общий ход работ Венского конгреса. Из письма Генца господарю Валахии от 26 июня 1815 года.Под прикритием громких фраз вроде «Переустройства социального порядка» или обновление политической системы был произведен наглый дележ наследства побежденной наполеоновской Франции.…Первое совещание министров Австрии, России, Пруссии и Англии в Вене состоялось 18 сентября 1814 года.… Четыре державы, которые пользовались такой неограниченной властью, были в полном согласии только, когда дело шло о предписывании законов другим, но их собственные интересы весьма и весьма часто ввергали их в междоусобные споры, иной  раз очень тревожные для всеобщего мира…конгресс, как таковой никогда не собырался…»[14]

Отже, в Європі були встановили нові кордони, зберігши роздрібненість Німеччини та Італії. Францію повернули до тих кордонів, що були на початку революції. На неї наклали контрибуцію в 700 млн франків. 53 суходільні та морські фортеці Франції протягом трьох років були зайняті 150-тисячним військом союзників.

Висновки

Отже, сьома антифранцузька коаліція, на перший погляд представляла інтереси всієї Європи, хоча насправді чотири найсильніші держави – Англія, Австрія, Росія та Пруссія прагнули позбутися конкурента у протиборстві за гегемонію в Європі, усунула від влади «великого тирану», пограбувала і розділила Францію, можливість компромісу виключалася.

Тож поки війська готувалися до війни чотири найсильніші держави перекроюють карту Європи. Справжньою переможницею в результаті заключних договорів на Віденському конгресі стала Англія.

Фінальний документ офіційно підписаний 9 червня 1815 р. нова Європа констатує загибель великої наполеонівської Імперії, в той самий час, коли Наполеон повертається в Париж. Тобто, в політичній площині створення коаліції передувало агонії Наполеона, на відміну від стандартної схеми появи попередніх шести коаліцій, які виникали, для захисту від агресії Наполеона.

 

Список використаних джерел та літератури:

Джерела:

1. Всесвітня історія. Хрестоматія з Нової історії. /XV – 50-60-ті роки XIX ст./. – К., 2001. – 120 с.
2. Записки Г. Буриенна государственного министра о Наполеоне/ Перев. С французского С. Де Шамплеть. Т. V. Ч. Х. – СПб., 1838. – 404 с.
3. Хрестоматия по Новой истории 1789 – 1870. Составители: А. В. Ефимов, В. А. Орлов. Под ред. А. В. Ефимова.- М., 1941. – 367 с.

Література:

1. Грегуар Л. История Франции в. ХIХ век. Перевод М. В. Лучитской. Т. І. – М., 1823. – 612 с.
2. Доминик де Вильпен. Сто дней или Дух самопожертвования/ Перевод с франц. С. Л. Ломидзе. – М., 2003 р. – 720 с.
3. Захарчук О. М. «Силова дипломатія» в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта. Автореферат. – К., 2000. – 19 с.
4. Манфред А. Наполеон Бонапарт. – М., 1999. – 619 с.
5. Рохау А. Л. История Франции 1814 – 1852/ Перевод Антоновича М. А. и Пыпина. Ч. І. – СПб., 1865. –  412 с.

 

Демещук Анатолій (с)