Демещук А. В. Організація кінноти Армії УНР в 1919-1920 рр.

Демещук Анатолій Вікторович,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

 

Організація кінноти Армії УНР в 1919-1920 рр.

Визвольні змагання 1917-1920 рр. – це один із ключових та доленосних епізодів української історії, який головним чином пов’язаний зі збройною боротьбою української армії за державність. Військове мистецтво доби громадянської війни в Російській імперії, органічною складовою якої були Українські Визвольні змагання, характеризується піднесенням кавалерії як роду військ після її глибокої кризи в період Першої світової війни. [1, c. 353] Відповідно, противники Армії УНР – Червона Армія, Збройні Сили Півдня Росії та Військо Польське – мали досить чисельну та боєздатну кінноту. Мабуть, найяскравіший приклад – 1-а Кінна армія Семена Будьонного, сформована восени 1919 р., яка  відіграла дуже важливу роль у військовій перемозі більшовиків. Хоча червоні в 1918 р. відчували ще великий дефіцит цього дуже актуального на той час роду військ. [2, c. 242]

Відповідно, зважаючи на такі обставини, українська армія для успішного ведення бойових дій теж мусила мати боєздатну кінноту.

Чому ми розглядаємо саме Дієву Армію УНР? Бо 1919-1920 рр.– це період найбільшого загострення громадянської війни на території України. Армія УНР доби Директорії повоювала за державність набагато більше, ніж війська Центральної Ради і, тим паче, Гетьманату. Регулярна Кіннота Армії УНР має коріння в тих українських частинах, котрі постали ще в період Центральної Ради та продовжили існування за Гетьманату. Кіннота іррегулярних повстанських загонів – це окреме питання.

Армія УНР у листопаді 1918 р. за даними О. Удовиченка нараховувала біля 150 тис. чол., але це були в основному цілком стихійні партизанські формування. [3, c. 32] Далі чисельність української армії суттєво зменшилась внаслідок відсіювання випадкового елементу, реорганізації на 11 дивізій у квітні-травні 1919 р. [4. c. 111-112] Перед наступом на Київ-Одесу в серпні 1919 р. (враховуючи Галицьку Армію, що 16 липня приєдналась до Наддніпрянської) чисельність українських військ досягала 30 тис. людей. [5, с. 35] Як відомо, після провалу цієї «офензиви» та втягнення Дієвої Армії УНР восени у війну з денікінцями її чисельність відчутно зменшилась. До того ж у цей час розгорілась епідемія тифу, що просто косила ряди українських військ. Українська армія опинилась у сумнозвісному «чотирикутнику смерті» та вирушила 6 грудня 1919 р. у відчайдушний Перший Зимовий похід, що успішно завершився у травні 1920 р., коли Армія УНР вже виступили проти Червоної армії на боці Війська Польського. Остаточна поразка Дієвої Армії УНР – 21 листопада 1920 р., коли вона в повному складі перейшла р. Збруч та інтернувалась на польській території.

Питома вага кінноти в Армії УНР була низькою порівняно з піхотою та артилерією. Аналізуючи стан Армії УНР та її кількісний склад на початку січня 1919 р. О. Удовиченко стверджує: «Особливо відчувався брак кінноти, окремі полки якої нечисленного складу існували тільки при піхотних дивізіях. Загальна кількість кінноти доходила до 1500 шабель…» [3, с. 51].

Згідно зі схемою організації української армії полк. Сливинського, котра була розроблена ще в березні-квітні 1918 р., українська кавалерія мала складатись із 4 дивізії, 1 бригади та кінних полків при кожному корпусі (отже, ми маємо поділ кавалерії на стратегічну й військову). Кінний полк мав складатись із 4-х кінних сотень, одної кінно-кулеметної сотні, одної розвідницької чоти, одної санітарної чоти, чоти сурмачів та полкової обозної валки. Кінна сотня мала включати 4 чоти по 4 рої кожна; кінно-кулеметна сотня – 4 чоти по 4 кулемети в кожній. Кіннота УНР орієнтувалась у своїй організації на цю схему аж до кінця Визвольних змагань. [6, с. 43]

Галицька армія мала тільки 3 полки кінноти: 2 в 1-ій Кінній бригаді та 1 в І-му Галицькому корпусі. В ІІ-му Галицькому корпусі була тільки кінна сотня Українських Січових Стрільців, найстарша кінна частина УГА, що походила ще з Легіону УСС (відома і єдина українська частина австро-угорської армії у Першій світовій війні). [6, с. 44]

Остаточний  результат формування української кінноти – це 12 кінних полків Дієвої Армії УНР. Влітку 1920 р. 6 цих полків було об’єднано в Окрему Кінну дивізію (перше значне українське кінне з’єднання), а інші 6 полків – приділено до піхотних дивізії. Найкращими та найбільш знаменитими були наступні кінні полки: Чорні Запорожці полк. Дяченка («чорношличники»), «Залізняки» (Лубенський кінний полк ім. Максима Залізняка), «Мазепинці» (полк ім. гетьмана Мазепи), «Сірки» (полк ім. кошового отамана Сірка) та, звичайно ж, «Гордієнківці» (наперший український кінний полк – з осені 1917 р.). [6, с. 44]

Згідно з даними В. Сальського, у польсько-радянській війні 1920 р. брали участь такі загони української кінноти: кінний полк Чорних запорожців, кінний полк Волинської дивізії, кінний полк окремої кінної дивізії, кінний полк сотника Фролова Залізної дивізії, кінний полк Херсонської дивізії, кінний Донський полк, кінний полк імені М. Залізняка, кінний Полтавський полк, кінний Чорноморський полк, кінний дивізіон, кінна сотня Штабу Армії, Окрема кінна кубанська сотня, кінний загін полковника Білецького, кінний загін полковника Смаглія. [7, с. 367] Частина донців та кубанців потрапила до української армії в ході радянсько-польської війни після поразки денікінської армії та свого інтернування на території Польщі. Чисельність української кінноти на жовтень 1920 р. (підписання радянсько-польського перемир’я), якщо вірити П. Дяченку, становила до 3000 шабель, але ця сила, на жаль, не була об’єднана в один «кулак». [8, с. 127]

Найбільш видатними й відомими кавалерійськими начальниками (а постать командира дуже сильно важить у кавалерії) Армії УНР можна назвати П. Дяченка, В. Петріва та І. Омеляновича-Павленка.

Таким чином, не зважаючи на зростання ролі техніки, кіннота в умовах маневрової війни, якою й були Визвольні змагання 1917-1920 рр. , продовжувала відігравати важливу роль в бойових діях. Армія УНР володіла якісним та хоробрим людським кавалерійським матеріалом [6, с. 41], але через слабкість матеріальної бази, особливо – власне дефіцит коней, [3, с. 66 ] та особисті амбіції деяких командирів, які не хотіли втрачати вплив при підпорядкуванні своїх частин більшим з’єднанням, не змогла в 1919 р. зорганізувати чисельну стратегічну кінноту, яка би змогла виконувати самостійні оперативні завдання (глибокі рейди, переслідування флангові удари тощо). Частково цю проблему було вирішено влітку 1920 р. у зв’язку з формування Окремої Кінної дивізії (700 шабель), потенціал якої однак не був використаний з максимальною ефективністю. Отже, можна цілком погодитись зі словами П. Дяченка, що «при кращій організації та ефективнішому застосуванні кінноти військові успіхи Армії УНР могли би виглядати інакше». [8, с. 130]

 

Використана література:

 

1. Ненахов Ю. Кавалерия на полях сражений XX века: 1900 -1920 гг. – Мн.: Харвест, 2004. – 512 с;
2. Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М.: Советская Энциклопедия, 1983. – 702 с.
3. Удовиченко О. Україна в війні за державність. Історія організації і бойових операцій Українських Збройних Сил 1917 – 1921. – Вінніпег, 1954. – 180 с.
4. Кротофіл М. Збройні сили Української Народної Республіки (листопад 1918 – грудень 1919 рр.). – Київ, 2011. – 223 c.
5. Капустянський М. Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році(короткий военно-історичний нарис): в 2-ох кн,-Мюнхен, 1946.
6. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. – Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1958. – 317 с.
7. Сальський В. Українсько-московська війна 1920 року в документах. Ч.-1. – Варшава, 1933. – 423 с.
8. Дяченко П. Спомини командира полку Чорних запорожців. – Київ, 2010

 

© Демещук Анатолій

 

 Демещук А. В. Організація кінноти Армії УНР в 1919-1920 рр.