Демещук А. В. Джерела вивчення Дієвої Армії УНР

Демещук А. В. Джерела вивчення Дієвої Армії УНР

історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія України 20 ст., джерелознавство

 

 «Джерела вивчення Дієвої Армії УНР»

 

План:

 

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Наративні джерела………………………………………………………5

Розділ 2. Документальні писемні джерела……………………………………….11

Розділ 3. Інші види джерел………………………………………………………..17

Висновки……………………………………………………………………………20

Список використаних джерел та літератури……………………………………..22

 

ВСТУП

Громадянська війна в Україні, або Визвольні змагання 1917-1921 рр., як прийнято говорити в сучасній українській історичній науці, була дійсно переломним моментом в історії України. Українці внаслідок розвалу Російської імперії та революційного хаосу на її колишні теренах отримали реальний шанс створити свою національну державу, яка би об”єднала український етнос в єдиних кордонах. Але так не сталось. Українське військо зазнало власне воєнної поразки від більшовиків. Тобто військова складова Національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. є домінантною та визначальною. Військова історія української революції, таким чином, є дуже важливою на сьогодні тематикою, котра потребує активної наукової розробки. Адже й сьогодні гарантією незалежності України є наявність боєздатних Збройних Сил, а вивчення досвіду українського військового будівництва 1917-1921 рр. та бойових дій українських армій цього часу забезпечить сучасних вітчизняних військовиків досить цінною емпіричною та теоретичною інформацією в галузі військової справи.

Армія Української Народної Республіки доби Директорії (1918-1924 рр.) є особливо цікавою для українського військового історика, оскільки саме ця збройна формація прийняла на себе найбільший тягар збройної боротьби за Українську державність. Будь-яке історичне дослідження базується на конкретній базі історичних джерел. Тому темою нашого реферат є саме джерельна база для вивчення Дієвої Армії УНР.

Мета – охарактеризувати джерельну базу вивчення Армії УНР, її структуру та інформативні потенції кожного виду джерел.

Об’єкт – історичні джерела вивчення Армії Української Народної Республіки.

Предмет – структура, склад цієї джерельної бази та її інформативні можливості.

Хронологічні рамки – листопад 1918 – листопад 1921 рр.

Перед тим як безпосередньо характеризувати окремі категорії джерел  для початку загалом змалюємо структуру джерельної бази дослідження петлюрівського війська.

Джерела з історії українських збройних сил доби Визвольних змагань 1917-1920 рр. загалом та Армії Директорії УНР зокрема можна поділити на такі групи:

·              писемні (військові архівні документи як української армії, так і ворожих, мемуари, приватне та офіційне листування);

·              фотодокументи та відеодокументи (фотографії та відеозаписи українських вояків та старшин цього періоду, їх озброєння, спорядження, уніформи та техніки);

·              картографічні (військові карти доби Визвольних змагань – стратегічні, оперативні, топографічні, які дозволяють комплексно реконструювати бойовий шлях кінних частин Армії УНР, українське стратегічне, оперативне мистецтво і тактику);

·              речові (предмети озброєння, спорядження та побуту українських військовиків, матеріали археологічних розкопок місцях боїв);

·              усні (опитування очевидців, яке на сьогодні вже повністю неактуальне у зв’язку з відсутністю живих очевидців).

Ось такою є загальна структура джерельної бази по нашій темі. Можна сказати, що вона є досить широкою та розмаїтою. А тепер варто перейти вже безпосередньо до розгляду різних видів джерел з історії Армії УНР.

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Наративні джерела

Писемні джерела з історії Армії УНР представлені військовими документами тих збройних формацій, що брали участь у громадянській війні на території України (бойова документація – донесення, накази, плани, директиви, звіти, статути (устави), законодавчі акти), військовою мемуаристикою, листами (приватними й публічними) та щоденниками. Практично всі мемуари створювались авторами уже в 20-30 роки, чого не скажеш про щоденники й листування (тобто вони відображають безпосередній стан речей, а мемуари є реконструкцією автором подій свого минулого, інколи досить далекого – це накладає свій відбиток на інформативність даних джерел).

Загалом наративну джерельну базу можна поділити на 3 основні групи:

1.Періодичні видання. Це газети, тижневики і вісники державних установ, громадських об’єднань та органів української військової еміграції, у яких подаються різноманітні матеріали тих часів у вигляді статей, листів, повідомлень. Найбільш цінними серед них є «Нова Рада», «Вісник Українського Війська» та емігрантські «Тризуб» і «Табор».

2.  Мемуари. До цієї групи належать спогади учасників та свідків Визвольних змагань 1917-1920 р. як з боку прихильників УНР, так і протилежного боку.

3. “Енциклопедія українознавства”. Це довідкове видання хоча і має загальну інформацію, але все ж таки сприяє більш детальному ознайомленню з подіями 1917-1920 рр.

Існує ряд великих збірників джерел періодичного характеру з історії українських збройних сил 1917-1921 рр., котрі були створені колишніми петлюрівськими військовиками-емігрантами:

–                «За Державність. Матеріяли до історії війська Українського», Каліш, 1925-1939 рр.;

–                «Літопис Червоної Калини», Львів, 1929-1939 рр.;

–                Військово-історичні журнали «Табор», що видавались окремо в Парижі та Варшаві у 1923-1939 рр.;

–                Збірник пам’яті Симона Петлюри, Прага, 1930 р.

А також військово-історичні журнали:

–                «Війна і техніка», Париж;

–                «Вояк», Париж;

–                «Гуртуймося», Прага, 1928-1938 рр.;

–                «За Збройну Україну», Париж;

–                 «Український інвалід», Львів.

А також деякі незначні видання локального характеру, про які ми, можливо, нічого й не знаємо.

Загалом ці видання об’єднують 2 спільні риси:
1) суб’єктивізм та виразне політико-ідеологічне забарвлення;

2) відсутність узагальнень, слабкий аналітичний компонент.[1]

У цих збірниках містяться в основному мемуари колишніх українських військових діячів. Серед досить багатої фактичної інформації можна виділити й використати в дослідженнях ту, котра стосується організації й бойової діяльності української кінноти.

У збірнику «За Державність» можна виділити наступні мемуари, які безпосередньо стосуються кінних частин Армії УНР:
– Омелянович-Павленко М. «Зимовий похід» ( №1-4);
– Марущенко-Богдановський А. «Матеріяли до історії 1-го кінного Лубенського ім. запорожського полковника Максима Залізняка полку» (№5-9);
– Савченко В. «Нарис боротьби війська У.Н.Р. на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку 1919 рр.» (№5-6);
– Маслівець Г. «Гордієнківський кінний полк» (№10);
– Цапко І. «Кінний бій під Сидоровим (№10).[2]

Тепер перейдемо до «класичних» робіт мемуарного характеру військових-представників української та радянської сторін. Спочатку розглянемо відомі нам мемуари старшин Армії УНР, написані в еміграції. Одразу слід зауважити, що будь-які мемуари є джерелом суб’єктивним, оскільки вони не зобов”язують автора ні перед чим. Тому мемуарні джерела еміграційного походження треба використовувати лише в комплексі з іншими, зокрема й радянськими, щоб виокремити історичні реалії від ідеологічних авторських нашарувань чи перебільшень, або навпаки – щоб дізнатись те, що мемуарист замовчує.

Шлях українського війська від українізації частин російської армії навесні 1917 р. і аж до розстрілу 359 петлюрівців під Базаром 21 листопада 1921 р. описує й пробує аналізувати колишній командир відомої 3-ї Залізної дивізії генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Удовиченко у книзі “Україна у війні за державність. Історії організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921″[3]. Дана робота за своїм характером стоїть між мемуарами конкретного старшини – учасника бойових дій (а це неодмінно додає твору помітного суб’єктивізму) та військово-історичною монографією про історію Визвольних Змагань.  Дану роботу Олександра Удовиченка Лев Шанковський охарактеризував як хороший конспект військової історії І Визвольних змагань.[4] Цей же автор описав бойовий шлях своєї частини у роботі «Третя Залізна дивізія»[5], де зокрема можна знайти чимало інформації про бойове застосування кінноти.

Інформативним мемуарним джерелом з історії кінноти Армії УНР є «Спомини командира полку Чорних Запорожців»[6] Петра Дяченка, котрий детально описав бойових шлях своєї частини, безсумнівно, однієї з найбоєздатніших в українській армії. Це є цілісна історія кінного полку Чорних Запорожців. Також дане джерело цінне своєю багатою інформацією по тактиці бойових дій. Ми маємо в «Споминах» непогану картину застосування кінноти як українською так і ворожими сторонами. «Спогади» просякнуті ненавистю до більшовиків та звеличенням української зброї. Хоча, автор, як професійний військовий не приховує свого ставлення до прорахунків українського командування у організації стратегічної кінноти (говорячи, що можливість створити велике кінне з’єднання в
1920 р. була) та наводить сфої цифри, що стосуються кількості кінноти в Армії УНР на станом на осінь 1920 р.[7]

“Спогади українського командарма” [8]Михайла Омеляновича-Павленка –  ще одне інформативне мемуарне джерело, автор якого був видатним українським військовим діячем доби Визвольних змагань – «начальним вождем» (командувачем) УГА в 1919 р., а потім – керівником українського війська під час Першого Зимового походу (грудень 1919-травень 1920 рр.).

«Денник Начальної Команди УГА»[9] – це військовий щоденник (типу польського «діаріуша» 17 ст.), що вівся з червня по грудень 1919 р. при штабі (Начальній Команді) Української Галицької Армії. Тут ми можемо знайти сухі, але достовірні факти про бойову діяльність цієї збройної формації під час Чортківської офензиви та в складі об’єднаної української армії.

Цінними стратегічними нарисами видатного українського генштабівця є монографія в 2-х частинах Миколи Капустянського «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.»[10], в якій ми бачимо досить детальне відтворення й аналіз внутрішнього становища  і бойових дій Армії УНР влітку 1919 року. Тут ми можемо знайти також погляд автора, як учасника тої війни, на якості українського вояка, а також приклади застосування кінноти українською армією в наступальних бойових діях того періоду. До речі, Олександр Удовиченко у своїх працях посилається на М. Капустянського. [11]

Всеволод Петрів, перший командир першої регулярної кінної частини української армії, а також організатор Житомирської юнацької школи і Військовий міністр УНР, залишив свої досить інформативні спогади.
Це «Спомини з часів Української революції (1917-1921)»[12], видані в чотирьох томах у міжвоєнному Львові.[13]

Звичайно, список мемуарів українських старшин можна продовжити. Але вищеназвані можна назвати такими, що мають найбільшу джерельну вагу. Тепер охарактеризуємо мемуари радянських військовиків – учасників війни проти УНР.

Щоб якомога повніше уявити практику застосування великих кінних з’єднань на фронтах громадянської війни, яких так не вистчало петлюрівському війську, слід ознайомитись із мемуарами славетного радянського командарма (а потім і маршала), організатора 1-ої Кінної армії – Семена Михайловича Будьонного. Вони були видані у 1955 р.У троьох книгах під назвою «Пройденный путь».[14] Звичайно це джерело є дуже заангажованим ідеологічно, а його інформація далеко не завжди об’єктивною (слід врахувати те, що Будьонний поряд із Ворошиловим та Шапошніковим були тими небагатьма, хто зберіг «посаду й голову» за режиму Й. Сталіна, а сам «вусатий командарм» був задіяний у звинуваченні видатних червоних воєначальників громадянської війни – Тухачевського, Єгорова, Блюхера та ін.), але в цих спогадах детально описана доля Семена Михайловича на командних посадах у червоній кавалерії та власне бойовий шлях 1-ої кінної з аналізом досвіду її успішного застосування в бойових діях як стратегічного мобільного ударного з’єднання. Для нас найбільш цікавими є описи бойових дій цієї армії на польському фронті, де  будьонівці мали бої і з частинами Армії УНР (зокрема, козаки Марка Безручка від Замостям стримали наступ червоної кавалерії.

Наступним дуже цінним для нас джерелом мемуарного характеру є «Записки о Гражданской войне»[15] в 4 томах В. Антонова-Овсієнка, командувача більшовицький військових сил (Український фронт) під час наступів на Українську Народну Республіку – зими 1917-1918 рр. Та зими 1918-весни
1919  рр. У цій роботі ми маємо безпосередню інформацію про бойові дії Червоної Армії проти військ УНР під час обох воєн. Хоч автор командувач Українського фронту, що цілком справедливо, висловлюється негативно й ворожее що української армії, він, як військовий начальник, все ж об’єкивно і вдумливо аналізує хід бойових дій, співвідношення своїх сил та ворожих (тобто Армії Директорії УНР, коли мова йде про другу українсько-більшовицьку війну 1918-1919 рр.).

Окрему цікаву категорію джерел для нас становлять листи (або епістолярії). В принципі, безглуздо було би в цьому рефераті характеризувати усі відомі нам листи, котрі так чи інакше стосуються тематики Український визвольних змагань 1917-1921 рр. Листи можна поділити на такі 3 підгрупи:

–         особисті листи козаків та старшин українського війська своїм близьким та друзям;

–         офіційне листування між старшинами, представниками влади й вищого командування тощо, котре може містити в собі уже документальні джерела;

–         листи цивільних осіб, котрі однак містять інформацію про Армію УНР, бойові дії, ситуацію на фронті.

Загалом же наративні джерела по темі є дуже багатими але заангажованими.

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Документальні писемні джерела

         Як відомо, джерела документальні поділяються на актуалізовані й неактуалізовані. Отож спочатку поглянемо, які в нашому розпорядженні актуалізовані та опубліковані джерела. А потім скажемо про те, в яких архівних фондах України знаходиться основний масив документів, котрі стосуються історії Дієвої Армії УНР.

Що стосується виданих збірників документів, то їх потрібно розділити на ті, що виходили в СРСР і ті, що друкувалися за кордоном. Радянські збірники подають насамперед матеріали радянських органів влади та керівних військових установ Червоної армії, а стосовно УНР і її військових сил обмежуються загальними відомостями.

Певним винятком є збірник документів «Громадянська війна на Україні» за ред. С.М.Королівського. Тут ми можемо віднайти більш детальну інформацію із розвідувальних даних Червоної армії про стан деяких частин Наддніпрянської армії. Але і до цих відомостей потрібно підходити з певної критичної позиції, враховуючи ідеологічний тиск часів їх видання. Взагалі, матеріали, що подаються в радянських збірниках, мають незначну цінність для даних досліджень, тому що позбавлені інформації про організаційну структуру, рівень вишколу та форми ведення бою збройних формувань УНР.

Стосовно зарубіжних видань збірників документів потрібно зауважити на їх незначну поінформованість про діяльність ворожих УНР військ[5]. Натомість вони подають більше документів державних і військових установ УНР як про державотворення, так і про участь Армії УНР у бойових діях, але матеріалів про розвиток і устрій збройних сил УНР недостатньо.

Матеріали, друковані у цих виданнях, подають окремі аспекти збройної боротьби, а також роздуми авторів про хід Визвольних змагань 1919 рр.

Які ще актуалізовані документальні джерела по Армії УНР можна виділити як найважливіші?

Дуже цінним для даної теми документальним писемним джерелом є «Бойовий розпис та дислокаційний лист Дієвої Армії УНР»[16], опублікований сучасним українським істориком Михайлом Ковальчуком. Цей документ є реєстром усіх бойових частин об’єднаної української армії із зазначенням до кожної з них чисельності старшин та козаків, озброєння та коней, поточного (на серпень 1919 р.) місця дислокації та командира. Цей документ показує нам чисельність та матеріальну базу українських кінних частин на серпень 1919 р., період найбільших успіхів Армії УНР в наступі на Київ та Одесу.[17] Хоча, звичайно, цифри можуть бути не зовсім точними, якщо врахувати те, що офіційні бойові донесення в головний штаб (на базі яких документ і створено) не завжди показували реальних стан речей на фронті.

Дуже цікаві матеріали з історії побудови Армії УНР містять друковані військові статути. В них подається важлива інформація про правові засади творення та розвитку військового організму і особливо про систему взаємовідносин між військовослужбовцями. Все це дає можливість проаналізувати важливу галузь військовобудування. Який статут є найбільш інформативним у плані саме вивчення військової історії Армії УНР.

«Статут польової служби»[18], затверджений С. Петлюрою 29 червня 1920 р. – це власне дієвий устав української армії, яким вона користувалась в останній період своєї боротьби, аж до відвороту за Збруч 21 листопада 1920 р. та остаточного розформування Армії УНР на території Польщі в 1924 р.
«Статут», як і будь-який армійський устав, показує внутрішню організацію й порядки збройних сил, зокрема і кінних частин. Але слід розуміти, що такий документ встановлює «ідеальний» зразок устрою армії, і реальний стан в українських бойових частинах у другій половині 1920 р. міг значно відрізнятись від такого зразка. Власне цей статут є одним із найбільш точних, найбільш тематичних документальних джерел для вивчення Армії УНР, оскільки будь-який військовий устав (статут) є нормативним документом, котрий визначає абсолютно всі сторони життя відповідної армії. Отже, із цього статуту ми можемо почерпнути конкретні цілісні дані про внутрішню організацію, порядок щоденної військової служби козаків та старшин та військове мистецтво, головним чином саме тактику, Дієвої Армії, як мінімум на 1920 р. (т. зв. Третя українсько-більшовицька війна, де союзником УНР була ІІ-а Річ Посполита).

Для того, щоб знайти, які новинки з’явились у Армії УНР впродовж 1918-1920 років, треба порівняти цей Польовий Статут, а також інші наявні документи, що регламентують устрій та діяльність українського війська із військовими статутами Російської Імператорської Армії 1916 р. (останні виправлення – січень-лютий 1917 р., це була остання редакція російського дореволюційного армійського уставу). Такий компаративний метод при роботі з військовими статутами дасть дам багато надзвичайно цікавої інформації про розвиток військового мистецтва Армії УНР та може навіть змінити наші традиційні, поки що усталені, уявлення про цю збройну силу.

Зaпискa комaндирa 9-го стрiлецького полку 3-ої Зaлiзної Xерсонської стрiлецької дивiзiї Aрмiї УНР полк П.Шaндрукa «Специфiчнi особливостi вiйни з бiльшовикaми» – це документ, створений 1 вересня 1919 р. у Кам’янці-Подільському, що містить висновки професійного українського військовика із року ведення війни Армії УНР проти Червоної Армії. Автор аналізує, як слід ефективніше вести бойові дії проти радянських військ, зачіпаючи зокрема і роль кінноти.[19]

Самостійною групою джерел щодо поточного вивчення питань військових дій Армії УНР є матеріали періодичних видань тих часів: «Подільська воля», «Українська Ставка», «Вісник Українського війська», «Нова Рада», «Народна Воля» та «Робітнича Газета».

Цінною збіркою документальних джерел з бойової діяльності Дієвої Армії УНР є упорядкована Володимиром Сальським, колишнім військовим міністром УНР та відомим військовим діячем, «Українсько-московська війна 1920 року в документах».[20] Вона була видана у 1930-і рр. у Варшаві. Перша її частина складається з оперативних документів штабу Армії УНР.

Слід також зазначити «Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926)»[21] виданий у Празі в міжвоєнний період та перевиданий у Києві в 1992 р. Він містить багато листів та документів Головного Отамана, а також ряд спогадів про нього, зокрема –  полковника В. Кедровського, палкого прихильника Петлюри, із літа 1919 р. – Головного Державного Інспектора Армії УНР (типу аналог більшовицького комісара, котрий мав контролювати настрої у військах та підтримувати достойний морально-духовний рівень серед козаків та старшин, а також завчасно виявляти ворожі елементи в армії).

Як сучасна вітчизняна історична наука детально класифікує документальну базу джерел по нашій темі? За класифікаціє сучасного київського дослідника С. Губського джерела, вивчення збройної боротьби Армії УНР можна розподілити на 3 групи, відповідно до походження. Зокрема, сюди належать:

1.  Законодавчі акти УНР. Це закони та інші нормативні акти, що закладали юридично-правові підвалини для творення та розвитку Збройних сил. Серед них закони про українське військо, про Вище військове управління, про пенсійне забезпечення військовослужбовців.

2. Документи Вищого військового управління Збройних сил УНР. До цієї групи належать матеріали Військового міністерства, Генерального штабу та інших вищих військових установ у вигляді звітів начальників штабів і управлінь, повідомлень з театру бойових дій, розробок військових законопроектів та наказів про ті чи інші заходи по удосконаленню військового організму.

3.   Матеріали державних установ радянського і білогвардійського урядів та їх військових структур. Тут можна використати радіозвіти вищих військових штабів про стан військ УНР і повідомлень про хід бойових дій з ними, а також доповіді керуючих військових структур стосовно перспектив збройної боротьби та умовного співвідношення сил між воюючими сторонами.

Усі ці документи публікувались окремо чи в археографічних збірниках. Переважну більшість джерельного матеріалу можна почерпнути з архівних фондів України і Росії. Отож охарактеризуємо архівні установи та їх фонди, котрі містять документи, котрі стосуються Армії УНР.

В Україні – це фонди Центрального Державного Архіву Вищих Органів Влади і Управління України (ЦДАВОВУ); Центрального Державного кіно-фото-фоно архіву України; Державного архіву Київської області; Центрального Державного архіву Громадських Об’єднань (ЦДАГОУ); Центрального Державного Історичного архіву України у Львові (ЦДІАУ); Державного архіву Львівської області (ДАЛО).

В Росії це – матеріали Державного архіву Російської Федерації (ГАРФ); Державного архіву Російської армії (ГАРА).

В Білорусі це – Національний архів Республіки Білорусь (НАРБ) у Мінську. У цих фондах знаходяться матеріали Генерального Секретаріату Центральної Ради, Військового міністерства УНР, Головного Управління Генерального штабу Наддніпрянської армії, штабів окремих частин Армії УНР, Всеукраїнського революційного Комітету, Київського губернського і ряду волосних революційних комітетів, Інформаційного відділу наркома у справах національностей, Управління арміями Українського Фронту, Політичної Канцелярії Особливої Наради при Головнокомандуючому Збройними силами Півдня Росії.

У фондах Державного архіву Російської Федерації та Державного архіву Російської армії зберігаються матеріали установ радянської влади, керівних структур Червоної армії та білогвардійських військ, а тому інформація про збройні сили УНР носить опосередкований, документальний характер у вигляді розвідзвітів і повідомлень про хід бойових дій з ними.

На полицях Центрального Державного Архіву Вищих Органів Влади і Управління України (ЦДАВОВУ України) знаходиться, за приблизними підрахунками, близько 400 фондів періоду УНР. Їх можна поділити на кілька груп. Насамперед це персональний фонд № 3809 Симона Петлюри, невеликий за обсягом (всього 17 справ), та все ж він заслуговує особливо пильних досліджень. Далі група фондів вищих органів влади і управління УНР; ф. 1429 – Канцелярія Директорії УНР; ф. 3205 – Особиста канцелярія Голови Ради Народних міністрів УНР; ф. 3656 – Рада УНР; ф. 3733 – Вища Військова Рада УНР. Досить певно представлені міністерства, урядові комісії, комітети і управління УНР: ф. 9 – Міністерство народного господарства; ф. 1072 – Міністерство сповідань; ф. 1075 – Військове міністерство; ф. 1092 – Міністерство внутрішніх справ; ф. 1509 – Міністерство фінансів; ф. 2208- Міністерство юстиції; ф. 2582 – Міністерство народної освіти; ф. 3362 – Державний контроль; ф. 1113 – Управління преси та інформації; ф. 3689 – Головне управління мистецтв та національної культури тощо.

Найбільша частка документів УНР належить органам управління армією і фронтами, штабам військових з’єднань і частин – корпусів, дивізій, бригад, полків, куренів, кошів, сотень: ф. 3172 – Штаб діючої армії УНР; ф. 1078 – Головне управління Генерального штабу УНР; ф. 2249 – штаб Східного фронту; ф. 2252 – Головне військово- ветеринарне управління УНР; ф. 2428 – Штаб тилу діючої армії УНР; ф. 2432 – Головна військова судова управа УНР; ф. 3274 – Кіш Українських січових стрільців УНР тощо.[22]

Крім документів Міністерства закордонних справ (ф. 3696), у ЦДАВОВУ України зберігаються фонди посольств і дипломатичних місій УНР у США, Польщі, Скандинавії, Угорщині, Чехословаччині, Латвії, Франції, Німеччині.

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Інші види джерел

Якщо база писемних джерел, наративних та документальних є ніби фундаментом, опорою для нашого вивчення організації, матеріальної бази та бойової діяльності Дієвої Армії УНР, то наступні джерела є своєрідним індикатором для звірення правдивості їх даних, а також потужним доповненням до них, інколи просто безцінним. Ось, наприклад, скільки б ми не читали документи, що регламентують однострій козаків та старшин Армії УНР чи мемуари, де їх вигляд зовнішній описаний, але ми не зможемо абсолютно точно відтворити вигляд та реальних комплекс спорядження та озброєння українського вояка того період. А ось навіть одне-єдине фото бійця Армії УНР (а тим паче – групова фото) вже дає нам на 100 % реальний вигляд хоча б окремого представника українського війська періоду, що розглядається. І тут уже сумніві бути, в принципі, не може, якщо фото аутентичне й правильно датоване.

Щодо джерельної бази даного питання, слід зазначити, що тут у пригоді стають фотографії українських частин того часу. Серед них автор мав нагоду ознайомитись із деякими, де зафіксовано українських кавалеристів. Це зокрема фото з двома козаками полку ім. Залізняка, 3 різні фото Чорних Запорожців, два фото галицьких кіннотників та фото одного з підрозділів Окремої Кінної дивізії на марші. Кавалеристи української армії носили такі головні убори як папаха, «кубанка», польовий кашкет (царської армії чи український варіант – т. зв. «петлюрівка»), шапка зі шликом, австрійське кепі чи її галицьке модифікація – «мазепинка».  Верхнім одягом могли слугувати: шинель старої армії, кожух, офіцерська російська бекеша, бурка, черкеска, український жупан, свита чи кирея (як у Гордієнківців, або в «Запорозької Січі» Ю. Божка, хоч то й не була кінна частина). Носили українські кіннотники старі російські солдатські гімнастерки (або австрійську солдатську форму), офіцерські кітелі, солдатські бриджі, кавалерійські галіфе, козацькі (кубанського зразка) чи саморобні (на стару запорозьку манеру) шаровари.

 

Із цих фото можна зробити слідуючі висновки:

–                     єдиного однострою, не зважаючи на ряд указів Головного Отамана, не було введено (у зв’язку із нестабільною ситуацією на фронті та практичною відсутністю налагодженої системи матеріального забезпечення фронтових частин);

–                     переважним видом одягу українських кіннотників були різні комбінації елементів одностроїв колишньої Російської Імператорської Армії та Австро-Угорської армії (коли мова йде про УГА);

–                     часто зустрічається одяг кубанських і терських козаків – черкеска, бешмет, папаха, башлик, бурка та шаровари (особливо в Чорношличників, але замість папахи – чорна смушкова шапка з довгим шликом).

Ось таким чином на прикладі авторського дослідження (в рамках курсової роботи) про уніформу, озброєння та спорядження української кавалерії (в т. ч. й Дієвої Армії УНР) ми бачимо як у цій сфері військової історії нам допомагають фото джерела.

Щодо кінодокументів, де зафіксовані представники взагалі українських збройних формацій 1917-1921 рр., то автору відомо їх практично одиниці. Це кадри із офіційного обіду представників Інструкторської Школи Старшин у Гетьмана П. Скоропадського, кадри параду війська Директорії УНР на Софіївській площі Києва 22 січня 1919 р. в день Злуки УНР та ЗУНР, кілька кадрів із С. Петлюрою в оточенні українських військовиків, та деякі окремі моменти із кадрів часів Визвольних змагань 1917-1921 рр., де епізодично потрапляють у камеру українські вояки. Тобто більшість джерел цієї категорії становлять, безперечно, фотодокументи.

Військові мапи – це, в принципі, складова частина документальної бази військових архівних фондів періоду УНР, тому їх можна віднести до загальної маси військової документації. Але саме для професійних військовиків та військових істориків вони можуть стати безцінним джерелом, якщо вміти правильно по-військовому читати їх. Карти дозволяють цілісно й водночас деталізовано побачити хід будь-якого бою, операції чи війни взагалі. Тому карти й бувають тактичні (топографічні), оперативні й стратегічні.

Матеріальні пам’ятки, що демонструють озброєння, спорядження, амуніцію й однострій Дієвої Армії УНР можна побачити у сучасних музейних колекціях України та інших країн (зокрема – у Королівському Військовому Музеї Бельгії в м. Брюсель). У Києві, на думку автора, найкраща колекція по Армії УНР знаходиться в Центральному Воєнно-Історичному Музеї Збройних Сил України (Печерський район).

Таким чином, писемні джерела суттєво доповнюються вище охарактеризованими матеріалами.

 

 

ВИСНОВКИ

         Отже, ми в цьому скромному рефераті спробували охарактеризувати джерельну базу з історії війська Директорії УНР у 1918-1921 рр., тобто в період Українських Визвольних змагань (хоча формально Дієва Армія УНР існувала в еміграції до її розпуску наказом Головного Отамана С. Петлюри від 30 червня 1924 р.). Основну масу цієї бази складають, безперечно, писемні джерела наративного (мемуари, щоденники, епістолярії) та документального характеру. Для вивчення українського війська цього періоду потрібно залучати обов’язково писемні джерела й неукраїнського походження (більшовицькі, білогвардійські, польські), адже вони створювались представниками сторін, котрі перебували у безпосередньому бойовому контакті з Армією УНР. Надзвичайно цінними для нас є й інші види джерел – особливо фото та кінодокументи, які по суті відтворюють реальні моменти життя того часу, зокрема й вояків Армії УНР. Картографічні та матеріальні джерела також ще більш цілісним роблять наше уявлення про об’єкт нашого дослідження. Для військового історика карти є особливо цінними, адже комплексно й точно показують хід бойових дій, опис яких у текстовому вигляді значно важче аналізувати.

Як ми бачимо, джерельна база вивчення Армії Української Народної Республіки та її боротьби за державність є досить широкою та розмаїтою, що пояснюється відносно невеликою давниною тих подій (1917-1921 рр.). Але для повноцінного вивчення військової історії Українських національно-визвольних змагань дослідник мусить використовувати вище охарактеризовані види джерел максимально комплексно. Це дасть змогу якомога реалістичніше уявити та реконструювати воєнні реалії періоду боротьби Армії Директорії УНР за Українську державність (грудень 1918 – листопад 1921 рр.). А боротьба ця є дуже драматичною але й героїчною сторінкою вітчизняної військової історії, багатою на військовий досвід.

Загалом же джерельна база для вивчення Українських національно – визвольних змагань 1917-1921 рр. та зокрема Армії Директорії УНР є набагато ширшою та доступнішою для користування, так і для розуміння (шрифт друкований, мова майже як сучасна граматично й стилістично, мислення й свідомість людей того часу вже), ніж джерельна база вивчення попередніх періодів вітчизняної військової історії. Звичайно ж, військову документацію Штабу Головного Отамана читати й аналізувати набагато простіше, ніж скажімо листи козацьких старшин 18 ст., не кажучи вже про джерела 16-17 ст.

Архівних документів, котрі ще не введені до наукового обігу, в вітчизняних та зарубіжних архівах ще вистачає.

 

Список використаних джерел та літератури:

1.  Антонов-Овсеенко В. А. Записки о Гражданской войне. Т.-1 – М., 1924; Т.-2 – М., 1928; Т.-3 – М., 1932; Т.-4 – М., 1933.

2.  Буденный С. М. Пройденный путь. В 3-х книгах. – М., 1955.

3.  Денник Начальної Команди УГА. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1974. –
325 с.

4.  Дяченко П. Спомини командира полку Чорних запорожців. – Київ, 2010.

5.  За державність. Матеріяли до історії війська українського. У 10-ти збірниках – Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964.

6.  Збірник пам’яті Симон Петлюри (1879-1926). – Прага, 1930.

7.  Історія Українського війська (від княжих часів до 20-их років 20 ст.). – Львів: Світ, 1992. – 740 с.

8.      Капустянський М. Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році(короткий военно-історичний нарис): в 2-ох кн,-Мюнхен, 1946.

9.  Какурин Н. Е., Вацетис И. И. Гражданская война. 1918–1921. — СПб.: Полигон, 2002 – 672 с.

10.           Какурін Н., Ейдеман Р. Громадянська війна на Україні. – Харків, 1928. – 71 с.

11.           Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби визвольних змагань (1917-1921): Монографія – К.: Олан, 2003. – 608 с.

12.           Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Війна Української народної республіки зі Збройними силами Півдня Росії. – Київ: Темпора, 2011. –
575 с.

13.            Кротофіл М. Збройні сили Української Народної Республіки (листопад 1918 – грудень 1919 рр.). – Київ, 2011. – 223 c.

14.           Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма (1917-1920). – К., 2007. – 607 с.

15.            Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). 4 томи. – Львів, 1927-1931.

16.            Сальський В. Українсько-московська війна 1920 року в документах. Ч.-1. – Варшава, 1933. – 423 с.

17.            Статут польової служби. Затверджено Головним Отаманом С. Петлюрою 29 червня 1920 р. – Вінниця, 1920. – 232 с;

18.            Удовиченко О. Третя Залізна дивізія: Матеріяли до історії Війська Української Народньої Республіки, рік 1919 / Матеріяли упорядкував і до друку підготував О.Вишнівський. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1971. – 264 с.

19.           Удовиченко О. Україна в війні за державність. Історія організації і бойових операцій Українських Збройних Сил 1917 – 1921. – Вінніпег, 1954. – 180 с.

20.           Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. – Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1958. – 317 с.

 

Анатолій Демещук (с)

Джерела вивчення Дієвої Армії УНР