Демещук А. В. Дипломатичне маневрування країн Антанти і Троїстого блоку під час липневої кризи 1914 р.

Демещук А. В. Дипломатичне маневрування країн Антанти і Троїстого блоку під час липневої кризи 1914 р.

історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка
Рубрика: історія Європи 20 ст.

 

Дипломатичне маневрування країн Антанти і Троїстого блоку під час липневої кризи 1914 р.

 

Вступ………………………………………………………………………………..3

 

Розділ 1. Сараєвське вбивство та витоки липневої кризи………………………5

 

Розділ 2. Загострення міжнародних відносин у Європі в переддень Великої

Війни………………………………………………………………………………..8

 

Висновки……………………………………………………………………………18

 

Список використаних джерел та літератури……………………………………..19

 

 

Вступ

Перша світова війна стала поворотним моментом світової історії, який разом із Другою світовою війною загалом створив обличчя «кривавого ХХ століття». Причини цієї небачених раніше маштабів війни є досить очевидними. Це, в першу чергу, – боротьба великих держав за переділ світу. При чому,ці держави вже встигли утворити ворожі блоки – Антанту (1907 р. – Британія, Франція, Росія) та Троїстий союз (1882 р. – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Взагалі ж, причини війни почали віддкладались іще з кінця 19 ст. (хоча деякі історики, зокрема Джон Кіган говорять випадковий і трагічний збіг обставин, тобто, що та світова бійня не булла абсолютно закономірною й неуникною). Для будь-якої війни окрім власне причин обов’язково потрібен привід (casus belli), котрий би наддав їй «законності», «легітимності», тобто виправдання в очах суспільства та на міжнародній арені. Цим сірником, що запалив «пороховий погріб Європи» на Балканах стало Сараєвське вбивство та Липнева криза 1914 р., яку воно спровокувало. Це криза була останньою прелюдією війни, мирного фіналу, котрий мав місце, скажімо, під час Фашодської (1898), Боснійської (1908) чи двох Марокканських (1906 і 1911) криз, тут не відбулось. Коли лідери великих держав та їх дипломати вичерпали свої аргументи, заговорили рушниці, кулемети і гармати.

Історіографія цієї проблеми, як і Першої світової війни загалом, є дуже багатою та рясніє різноманітними поглядами (від прямої германофобії до визнання Великої війни трагічним та випадковим збігом обставин). Тому в цьому рефераті ми спробуємо на базі цієї літератури коротко розглянути драматичні події, що розгорнулися в дипломатичному житті Європи у липні 1914 р., тобто між Сараєвським вбивством (28 червня) та початком війни (1 серпня).

Мета – проаналізувати дипломатичне маневрування великих європейських держав у переддень Першої світової війни в ході Липневої кризи.

Ця мета включає наступні завдання:

–         Проаналізувати події в Сараєво 28 червня 1914 р. та рекцію на них на міжнародній арені;

–         Прослідкувати події Липневої кризи 1914 р. та дипломатичну гру великих держав під час неї;

–         Показати провал дипломатії європейських держав, що привів до початку Першої світової війни.

Об’єкт – Липнева криза 1914 р. як явище міжнародних відносин.

Предмет – дипломатичне маневрування великих держав (Антанти та Троїстого союзу) в ході цієї кризи.

Хронологічні межі – 28 червня – 1 серпня 1914 р.

Отож перейдемо безпосередньо до розгляду нашої проблеми.

 

 

Розділ 1. Сараєвське вбивство та витоки липневої кризи

Влітку 1914 року, завдяки стабільним міжнародним валютно-фінансовим відносинам, кооперації і товарообміну, економічне становище більшості європейських країн не викликало ніяких побоювань, а ймовірність війни здавалася безпідставною вигадкою. У фінансово-промислових колах ще не забули книгу Нормана Ангела «Велика ілюзія», що стала в 1910 р. бестселером. У своїй праці Ангел заявив, що високорозвинені європейські держави, швидше за все, не допустять війни, бо вона зіпсує міжнародні економічні відносини і багато в чому ущемить систему кредиту, побудовану на основі взаємної вигоди. Завершуючи свою думку, автор писав, що навіть якщо війна почнеться, то вона з тих же причин швидко закінчиться. [1]

Але у липні 1914 р. ця ілюзія таки розвіялась. У відносинах між великими державами Європи накопичилось уже скільки давніх та нових протиріч, що вибух серйозного збройного конфлікту потребував лише якої-небудь іскри. Ця іскра зрештою з’явилась. Отож погляньмо, із чого власне почалась ця трагічна для Європи криза. В кінці червня 1914 р. на території Боснії, колишньої турецької провінції, спочатку окупованої (у 1878 році), а потім і анексованої (у 1908 році) Австро-Угорщиною, проходили маневри австрійських військ. З 25 червня за навчаннями спостерігав ерцгерцог Франц Фердинанд, який був генеральним інспектором армії. 28 червня, наступного дня після завершення маневрів, Франц-Фердинанд відправився разом з дружиною на машині в Сараєво з офіційним візитом до місцевого губернатора.[2]

Урочистий в’їзд Франца Фердинанда в боснійське місто припав на день сербского національного трауру «Відовдан», який щорічно відзначався сербським народом в пам’ять про слов’ян, полеглих у 1389 році в битві з турками на Косовому полі. Сербські націоналісти, що любили австрійців не більше турків, заздалегідь розцінили появу австрійського престолонаслідника в центрі Боснії як свідому образа всіх балканських слов’ян. Австрійські військові знали про такі настрої. Франца Фердинанда попередили, що його поїздка пов’язана з ризиком, проте ерцгерцог, хоча, ймовірно, і пам’ятав про сумний історичному досвіді – вбивствах російського царя, австрійської імператриці і президента Сполучених Штатів Америки – знехтував небезпекою, вважаючи її однією з тих голослівних і несерйозних загроз, які постійно сипалися на правителів і політиків.

28 червня 1914 року ерцгерцог Франц Фердинанд приїхав до Сараєва на запрошення генерала Оскара Потіорека. Незадовго до 10 ранку в неділю Франц Фердинанд з дружиною прибули до Сараєва потягом. О 10:10 кортеж із шести машин (подружжя Фердинанда їхало у другій, разом з Потіореком), який палко вітав народ, проїхав біля центрального відділення поліції. Там на них чекали змовники – сербські терористи із організації «Млада Босна». Недєлько Чабрінович кинув гранату, але не влучив. Замість Франца Фердинанда граната вбила водія третьої машини й поранила її пасажирів, а також поліцейського та перехожих з натовпу. Чабрінович проковтнув отруту (ціаністий калій), яку отримав завчасно, але його лише знудило. Він спробував стрибнути до річки, але його схопив натовп, жорстоко побив та передав до рук правосуддя.[3]

Франц Фердинанд поїхав читати промову до міської ратуші. Після промови один з придворних його свити, барон Морсі (Morsey), запропонував йому поїхати. У відповідь Потіорек сказав: «Ви думаєте, що у Сараєві повно вбивць?» Франц Фердинанд вирішив поїхати до лікарні відвідати поранених під час замаху. Водій їхав вулицею Франца Йосифа, та йому пояснили, що він їде неправильно. Той почав повільно розвертати машину. У цей момент авто помітив Гаврило Принцип. Терорист підбіг до машини та вистрілив з браунінга  Софії у живіт, а потім Францу Фердинанду в шию. Гаврило одразу спробував застрілитись, але люди, що підбігли, відібрали у нього пістолет. Як і Чабріновича, його побили — так жорстоко, що у в’язниці йому довелось ампутувати руку.[4]

Франц Фердинанд та його дружина були перевезені до резиденції губернатора, однак дорогою померли, спочатку Софія, потім ерцгерцог – з перервою у декілька хвилин. За словами водія, останніми словами Франца були: «Соферль, не помирай, лишись заради наших дітей».

Всі шестеро змовників були заарештовані. Вони відмовились відповідати на питання слідчих, лише один з них (ймовірно, Данило Іліч) зламався і розповів всі деталі, в тому числі заявив, що зброя була надана сербським урядом. Принципа не могли присудити до страти, оскільки йому було лише 19 років і за австро-угорським законам він був неповнолітнім. Його було засуджено до максимального терміну — 20 років ув’язнення. Його тримали у в’язниці у Терезієнштадті у важких умовах, й помер він від туберкульозу 28 квітня 1918 року. Данило Іліч, Велько Кубрилович та Мішко Йованович були повішені 3 лютого 1915 року.[5] По всій імперії Габсбургів у одразу після цього вбивства вибухнули різкі анти сербські настрої. Зокрема у Загреби місцева хорватська людність зібралась на центральній площ і грізно кричала гасло «Srbe na vrbe!» (тобто «сербів на вербу»).

         Отже, ця дуже негативна подія (вбивство спадкоємця австо-угорського престолу) локального характеру, пов’язана із австро-сербською давньою ворожнечею, викликала резонанс загрозливих масштабів на європейській арені. Розглянувши сам перебіг цього горезвісного вбивства, перейдемо до аналізу ескалації австро-сербського конфлікту та загострення міжнародних відносин у Європі липня 1914 р., котре зрештою 1 серпня вилилось у Першу світову війну.

 

 

Розділ 2. Загострення міжнародних відносин у Європі у переддень Великої

Війни

Усе суспільство Австро-Угорщини було шокованим. Австро-угорські політичні кола хвилював той вплив, який Сербія могла справити на слов’ян, що проживали в імперії. Будь-які спроби сербів до найменшого національного сепаратизму розцінювались імперською владою як пряма загроза існуванню Австро-Угорської держави. Вбивство ерцгерцога стало для Австрії виправданням агресивних дій проти Сербії, які могли б ліквідувати таку загрозу. 2 липня на допиті троє із терористів зізналися, що отримали зброю в Сербії, а кордон їм допомогли перейти сербські прикордонники. У австрійців з’явилися вагомі підстави звинуватити Сербію у тероризмі. У середовищі політиків і військових пролунали голоси, які закликали силою вирішити сербське питання. На їх погляд, серби робили все для того, щоб розхитати підвалини імперії і домогтися панівного становища на Балканах.[6]

Керівником генштабу бароном Францем Конрадом фон Гьотцендорфом було прийнято рішення — негайно оголосити мобілізацію і таким чином змусити сербський уряд здійснювати посилений контроль над терористичними угрупуваннями з метою призупинення подібних антиавстрійських дій. Проти такого вирішення проблеми існував аргумент — загроза військового виступу проти сербів могла викликати спалах націоналізму в Чехії і призвести до революції. На засіданні Ради міністрів Австро-Угорщини 7 липня прем’єр-міністр Угорщини граф Іштван Тиса заявив, що вирішено виступати проти Сербії. 14 липня уряд Австрії погодився з угорським проектом ультиматуму, а 19 липня було остаточно затверджено його текст. Ультиматум мав бути вручений сербському урядові 23 липня. Ультиматум включав у себе 10 пунктів.[7] Мова загалом в ньому йшла про припинення в Сербії антиавстрійської діяльності, але 5 пункт (про допуск на сербську територію австрійських слідчих для розслідування) де-факто був прямим втручанням у внутрішнє життя Сербії та ставив під сумнів державний суверенітет Королівства Сербії.

Серби, зрозуміло, зі скреготом на зубах прийняли всі пункти ультиматуму окрім 5-го. Це вже було дійсно неприйнятно для них. У відповідь Австро-Угорщина почала безпосередню підготовку до наступу на Сербську державу.

До 23 липня з робочим візитом в Петербурзі з метою дипломатичних переговорів перебував французький президент Раймон Пуанкаре. Хоча очільник міністерства закордонних справ Росії Сергій Сазонов був у відпустці, російський уряд вже знав, що Австрія готує військову інтервенцію проти Сербії. Коли 20 липня Пуанкаре приїхав до Росії, як німці, так і австрійці занепокоїлись тим фактом, що на рішення російського уряду міг впливати антинімецьки налаштований Микола II та посол Франції. Хоча нічого конкретного на перемовинах вирішено не було, візит свідчив про непорушність колишнього союзу між Францією та Росією.[8]

23 липня австро-угорський ультиматум був вручений сербським міністрам. На відповідь відводилось 48 годин. Російський міністр Сазонов заявив, що це стало початком європейської війни. Для Сербії ж ультиматум став серйозною несподіванкою. Держава була послаблена двома війнами і переживала внутрішньополітичну кризу; сербський уряд намагався затягнути час, сподіваючись на можливість посередництва італійського короля, дядька принца-регента Александра. Проте австрійці досить жорстко обмежили час на роздуми і вирішувати необхідно було терміново. Є свідчення, що серби були готові прийняти ультиматум повністю, однак виникли суперечки з приводу розслідування вбивства ерцгерцога. Цього було достатньо для посилення ультиматуму: якби серби не прийняли абсолютно всіх його пунктів, це стало б приводом до повного розриву дипломатичних відносин.

Негативна сербська відповідь 25 липня була розцінена австрійцями як незадовільна. Дехто з урядовців вважав, що Сербія так рішуче відкинула вимоги через підтримку, яку на той час їй вже могла запропонувати Росія. Проте регент Сербії відправив персональне звернення до російського імператора лише 24 липня. В ньому він скаржився на те, що австрійські вимоги принизливі, а часу для їх прийняття було надто замало. Відповідь Росії стала передбачуваною й однозначною: Австрію було звинувачено в зумисній провокації війни, а сербів запевнили в частковій мобілізації російських військ.[9]

Таким чином, через кілька тижнів після Сараєвського вбивства реально й жорстко зіштовхнулись інтереси двох ворожих блоків – Антанти та Троїстого союзу.

Можна формально погодитися з усталеним думкою, що Перша Світова війна, що почалася зіткненням між Німеччиною і Австро-Угорщиною з одного боку і союзниками – Францією, Росією і Великобританією – з іншого, була визначена наявністю спілок і угод між європейськими країнами: Франція і Росія зобов’язалися допомогти один одному, якщо на одну з цих держав нападе Німеччина, Великобританія при бажанні могла надати допомогу Франції, партнеру по «сердечній згоді», члени Троїстого союзу – Німеччина, Австро-Угорщина та Італія – ​​взяли на себе зобов’язання діяти спільно, якщо на одного з учасників угоди нападуть інші держави.[10]

Але в той же час тільки між собою Австро-Угорщина і Німеччина не були пов’язані офіційними військовими зобов’язаннями. Ініціатива залучити німців на свій бік вийшла від австрійців, які побоювалися, що війна з Сербією потягне за собою і війну з Росією. Однак ініціаторами цієї обережності не були ні Берхтольд, котрий одним із перших закликав силою «вирішити сербське питання», ні Конрад фон Гетцендорф, що вже на наступний день після сараєвського вбивства заявив про необхідність розпочати мобілізацію армії.

Прихильниками проявити обережність і обачність стали старезний австрійський імператор Франц-Йосиф і глава уряду Угорщини граф Стефан Тиса. Франц-Йосиф побоювався не тільки перспективи воювати на два фронти, але й самої війни, вважаючи, що настільки сильне потрясіння може підірвати підвалини імперії, що представляла собою сукупність земель з полі етнічним населенням і різним соціальним укладом. Приблизно таких же поглядів дотримувався і Тиса, вважав, що війна може призвести до порушення дуалізму імперії, в складі якої Угорщина, хоча і поступалася Австрії за кількістю населення, була, тим не менше, її рівноправним партнером. Коли 2 липня Берхтольд запропонував Францу-Йосифу почати війну з Сербією, імператор наполіг на іншому, наказавши міністру спочатку вислухати міркування Тиси.

Вранці 25 липня члени сербського кабінету міністрів все ще радилися. Хоча й лунали окремі голоси за те, що задоволення всіх вимог австрійців підірве престиж Сербії як суверенної держави, уряд схилялася до того, щоб цілком прийняти поставлені в ноті умови. Становище змінилося в другій половині дня, коли в Белград надійшло термінове повідомлення від посла Сербії в Петербурзі. Посол повідомляв про те, що Росія повністю на боці Сербії, а Микола II прийняв рішення ввести в країні «Положення про підготовчий до війни період». Члени сербського кабінету міністрів знову згадали про престиж країни. На це раз рішення було одностайним: задовольнити всі вимоги австрійців, за винятком одного – допустити на територію Сербії представників Австро-Угорщини для участі в розслідуванні вбивства престолонаслідника. У 5 годин 50 хвилин вечора, за десять хвилин до закінчення обумовленого в ноті терміну, Нікола Пашич особисто вручив австрійському посланнику відповідь свого уряду. Через годину австрійське посольство у повному складі виїхало з Белграда. [11]

У той же день, пізно ввечері, у Відні був підписаний наказ про часткову мобілізацію армії з 28 липня. Однак цей наказ не стосувався військ, розташованих у російського кордону: австрійці вважали за доцільне не давати підстав Росії для активних відповідних дій.

Обережність австрійців до успіху не привела: вже наступного дня Микола II прийняв рішення здійснити часткову мобілізацію армії – привести в бойову готовність війська чотирьох військових округів: Київського, Одеського, Московського та Казанського. 26 липня до мобілізації армії приступила і Сербія.[12]

У той же день Бетман-Гольвег зв’язався зі своїми послами в Лондоні і Парижі і доручив їм довести до відома офіційних властей, що військові заходи російських розцінюються в Німеччині як ворожа акція. Не залишився осторонь і німецький посол у Петербурзі Пурталес. Йому доручили оповістити міністра закордонних справ Росії Сазонова, що, якщо мобілізація російської армії не буде припинена, Німеччина відповість мобілізацією своєї армії. Виконавши доручення, Пурталес повідомив Бетману-Гольвегу, що Сазонов схильний до того, щоб розрядити ситуацію. Крім того, Пурталес проінформував канцлера, що англійський і французький посли в Петербурзі роблять все можливе для того, щоб утримати росіян від поспішних дій.

Отримавши повідомлення Пурталеса, Бетман-Гольвег поінформував про стан справ у Росії австрійців. Найбільш тверезо зуміли оцінити ситуацію тільки Джордж Б’юкенен, англійський посол в Петербурзі, і Жюль Камбон, французький посол у Берліні. Б’юкенен попередив росіян, що мобілізація російської армії не тільки викличе ланцюгову реакцію, але і приведе до початку військових дій. Такої ж думки дотримувався і Камбон. Однак і Б’юкенен, і Камбон були тільки послами, а їхні голоси не диктували рішення людям, наділеним верховною владою. [13]

Відзначимо, що кожна з держав, залучених у міжнародний конфлікт, діяла на свій розсуд, мало координуючи свої дії з спробами інших країн запобігти загрозі широкомасштабної війни. У 1914 році не існувало об’єднання на зразок створеної після Другої Світової війни Організації об’єднаних націй, яка поставила собі за мету підтримувати мир і здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні спірних питань. [14]

І все ж і в 1914 році існувала можливість перебороти цю грізну політичну кризу. Вже 26 липня, на наступний день після розриву дипломатичних відносин між Австро-Угорщиною та Сербією, міністр закордонних справ Англії Едвард Грей запропонував скликати міжнародну конференцію, щоб обговорити становище і розробити програму дій для врегулювання конфлікту.

Однак пропозиція Грея схвалили лише французи. Росіяни визнали більш доцільним, якщо вдасться, вступити в переговори з австрійцями, щоб переконати їх зменшити натиск на сербів. У той же час Росія порахувала раціональним, щоб посли Англії, Франції та Німеччини в Белграді спробували умовити сербів проявити більшу терпимість до вимог австрійців.

Австро-Угорщина оголосила війну Сербії 28 липня. Втім, військові дії почалися двома днями раніше, коли австрійці обстріляли територію Сербії, порахувавши, що сербські війська підійшли занадто близько до кордону. Берхтольд домігся того, до чого так прагнув: почати війну з Сербією до можливого залучення в бойові дії інших країн. Правда, за місяць, що минув після сараєвського вбивства, становище ускладнилося, проте Берхтольд, розраховуючи на швидку перемогу над Сербією, сподівався, що за допомогою дипломатії зуміє якщо не виключити, то, принаймні, відстрочити небажану реакцію інших європейських країн на потрібний йому час .[15]

Після оголошення Австрією війни Сербії ситуація погіршилась. Німецький уряд тепер прямо погрожував Франції, заявляючи про необхідність введення «стану загрози війни», що означало підготовку до мобілізації.

Вранці 29 липня російський імператор підписав два альтернативних декрети: один про часткову, а інший — про загальну мобілізацію. Ввечері німецький канцлер Теобальд Бетман-Гольвег телеграфував Сазонову про те, що подальші дії з мобілізації Росії змусять Німеччину почати мобілізацію у відповідь, і тоді європейської війни навряд чи можна буде уникнути. Кайзер також надіслав телеграму досить мирного характеру Миколі II, заявивши про те, що він, тиснучи на австрійців, прикладає останні зусилля для попередження війни і сподівається на розуміння Росії.[16]30 липня Вільгельм II заявив, що для того, аби серби виконали свою обіцянку, австрійцям необхідно окупувати Белград. Німецький начальник генштабу Гельмут фон Мольтке також схиляв австрійського генерала Конрада фон Гьотцендорфа до проведення негайної мобілізації. Проте австрійський уряд вже оголосив, що не має наміру захоплювати назавжди будь-які сербські території.[17]

Після оголошення Росією мобілізації в європейських газетах поширилась думка, що Німеччина також мобілізовує війська. Підстави для такої інформації були, оскільки тепер німцям більше не потрібно було затягувати час. Австрійський уряд сподівався, що жорсткі міри проти Сербії та заяви Німеччини про підтримку стримуватимуть Росію. Росія ж, в свою чергу, сподівалась на те, що демонстрація своєї сили проти Австрії дозволить її контролювати і стримуватиНімеччину. Німеччина тепер вважала, що військові дії проти Сербії необхідно зупинити, адже німецька мобілізація може запобігти виступу росіян проти Австрії.
Якою ж була реакція на всі ці тривожні події в Британії?

24 липня британський уряд почав проявляти глибоке занепокоєння з приводу ситуації, що склалась 25 липня Едвард Грей заявив, що Британія, Німеччина, Франція та Італія, які, на відміну від Австрії, не мали прямих претензій до Сербії, повинні діяти разом для збереження миру. 26 липня він запропонував скликати конференцію з метою вирішення подальших миротворчих дій, однак вже скоро зрозумів, що війну між Австрією та Сербією не вдасться локалізувати. 27 липня Грей вперше поставив питання про вступ Британії у війну в разі початку військових дій Німеччини проти Франції. Хоча серед членів кабінету міністрів виникла значна опозиція до ідеї вступу Британії у війну, було прийнято рішення про бойову готовність британського флоту, який у той час саме перебував на маневрах. [18]

27 липня німецький посол у Лондоні передав рейхсканцлеру Теобальду Бетман-Гольвегу телеграму Грея, в якому міністр закордонних справ просив німців натиснути на Австрію з метою прийняття сербської відповіді на ультиматум. Британці сподівались, що майбутнє англо-німецьких відносин прямо залежить від спільних миротворчих дій. Грей заявляв, що він зробив все для того, аби змусити Росію проявити витримку.

Між 28 та 31 липня події розвивались дуже стрімко. Грей ще мав певні надії на успішне посередництво, однак скоро зрозумів, що австрійці сербам нічим не поступляться. Ініціатива дипломата зазнала краху, і місця для політичних маневрів Британії не залишилось. Змінились проблеми, які постали перед британським урядом: тепер він, з одного боку, опинився перед зростаючим тиском з боку Франції та Росії, які вимагали підтримати їх; а з іншого, Німеччина бажала британського нейтралітету.[19]

Ще 25 липня британський посол у Петербурзі Джордж Б’юкенен повідомив Сазонову, що за підтримки Британією Франції та Росії війни не буде. Пізніше він заявляв французам, що в разі вступу у війну Німеччини та Франції Британія, яка здійснила всі запобіжні заходи, не буде стояти в стороні. Однак під час перемовин з Німеччиною, коли Бетман-Гольвег запропонував Британії нейтралітет, Грей почав сумніватись і, відмовляючись від угоди, пояснював це необхідністю збереження свободи дій в умовах кризи. Довгий час британці боялись, що їх активна підтримка Франції та Росії зробить уряд останньої більш непримиренним і змусить відмовитись від переговорів. 29 липня кабінет міністрів визнавав, що далі залишатись в стороні не можна.

1 серпня Едвард Грей, який так і не отримав згоди кабінету міністрів на виступ Британії на боці Франції та Росії, ще вірив, що можна відновити прямі переговори між Росією та Австрією, адже шанс ненападу Німеччини на Францію ще існував. Європейська спільнота помилково вважала, що він зробить пропозицію про британський нейтралітет навіть у випадку війни Росії та Франції з Німеччиною. В 15 годин 40 хвилин Франція оголосила загальну мобілізацію. Військовий міністр Франції висловив сподівання, що Британія їх підтримає. Наступного ранку, 2 серпня, Грей роздав вказівки не здійснювати передчасно жодних дій, однак сумніви британців вже були розвіяні, адже Німеччина та Росія вступили у війну. 4 серпня Британія офіційно оголосила війну Німеччині.[20]

Італія була єдиною з впливових держав, що зберігала в період кризи певну самостійність дій. Міністр закордонних справ Італії Марчезе ді Сан Джиліано спостерігав за подіями з хвилюванням, однак з наміром діяти виключно в національних інтересах. Формально Італія перебувала в союзі з Німеччиною та Австро-Угорщиною, який був поновлений 1912 року. Насправді ж італійсько-австрійські відносини були натягнутими через національне питання італійців у імперії та через новостворене Албанське князівство, на теренах якого сходились їх стратегічні інтереси.[21]

Італійський уряд був занепокоєний невизначеним характером австрійських дій проти Сербії. Деякі компенсації Італії могло надати те, що Австро-Угорщина потребувала італійської підтримки. 9 липня на перемовинах з німецьким послом італійській стороні дали зрозуміти, що без серйозної військової підтримки Австрії на територіальні поступки сподіватись не варто. Італійці були впевнені, що зі вступом у війну Британії узбережжя Італії будуть атаковані а торгівля зруйнована; поряд з цим сильною була антиавстрійська громадська думка.

Після тривалих роздумів, 2 серпня італійський уряд незначною більшістю голосів прийняв рішення залишатись нейтральним. Сан Джиліано сподівався, що надалі він зможе проводити нейтральну політику, формально не виходячи зі складу Троїстого союзу, однак подібні намагання Австро-Угорщина розцінила як шантаж. Під час кризи Франція та Британія утримувались від будь-якого тиску на Італію, хоча британці й бажали об’єднання з італійцями за першої ж можливості посередництва. В перші місяці війни дипломатичні зусилля великих держав були спрямовані на отримання підтримки Італії так само, як і інших неприєднаних країн (нейтральної з 3 серпня Румунії, Греції та Болгарії).[22]

Події липня 1914 року зробили початок бойових дій у Європі невідворотним. Загалом, вина за це лежить на урядовцях практично всіх країн, що так чи інакше були втягнені в кризу і або приймали рішення поспіхом.

Затягування рішень з боку урядів різних країн ще більше призвело до загострення міжнародної ситуації. Сподіваючись не втратити свої колоніальні володіння і зберегти панування на морі, британський уряд в результаті фактично сприяв переходу європейської війни у світову. Рішення британців також вплинуло і на подальшу позицію США. 6 серпня Австро-Угорщина формально заявила про війну Російській імперії. З цього часу головні зусилля дипломатії як Антанти, так і Троїстого союзу були направлені на пошук нових союзників. Так, 23 серпня на боці Антанти виступила Японія, а в жовтні до Троїстого союзу приєдналась Османська імперія.[23]

Таким чином, оголосивши 1 серпня 1914 р. війну Російській імперії у відповідь на загальну мобілізацію, Німеччина зробила Першу світову війну не близькою загрозою, а сумною реальністю. За наступні кілька днів Франція, Німеччина, Австро-Угорщина й Британія взаємно пооголошували один одному війну. Почалися бойові дії. Європейська дипломатія не впоралась із липневою кризою, не зважаючи на увесь свій арсенал маневрів.

 

 

Висновки

Отже, липнева криза 1914 р., що привела до початку Першої світової війни, стала кульмінацією міждержавних протиріч у Європі початку 20 ст. Вона також чудово показала слабкість і безсилість європейської дипломатії, котра при усіх своїх можливостях так і не змогла уникнути розгортання військового конфлікту. Проблема ця полягала, скоріше за все, в тому, що посли великих держав де-факто не мали абсолютно ніякої самостійності та права особистої ініціативи, будучи просто виконавцями волі своїх високих «патронів» у особі президентів, прем’єр-міністрів чи імператорів.

Із усього вищесказаного ми можемо зробити наступні основні висновки:

–         Сараєвське вбивство було лише штучним приводом для розгортання світової війни, Австро-Угорщина могла швидко вирішити свої суперечки із Сербією без втягування у ці справи Німеччини;

–         Держави Антанти та Троїстого союзу перед Великою війною не мали прямих та обов’язкових військових зобов’язань, тому, відповідно, два антагоністичні блоки країн склались реально уже власне під час липневої кризи 1914 р.;

–         Позитивні, з огляду на подальших перебіг подій, спроби Великої Британії скликати міжнародну конференцію та мирно вирішити конфлікт не були підтримані іншими державами і провалились;

–         Європейські дипломати були не самостійними політиками, а безправними виконавцями волі своїх правителів та урядів, тому не могли самостійно маневрувати й проявляти ініціативу з метою відвернення війни;

–         особливо негативна роль  у липневих подіях належить Австро-Угорщині, яка перетворила локальну кризу на всесвітній конфлікт;

Отже, липнева криза 1914 р., що передувала Першій світовій війні, була справжнім фіаско європейської дипломатії. Кожна із великих держав була винною у розв’язанні війни.

 

Список використаних джерел та літератури

1. Киган Дж. Первая мировая война. – М., 2004, 576 с.
2. Зайончковский А. Первая мировая война. – СПб. – 2002, 878 с.
3. История первой мировой войны 1914-1918 гг. Под ред. И. Ростунова. – М., 1975, 709 с.
4. Первая мировая война. Пролог ХХ века. – М.,1998, 682 с.
5. Строков А. А. Вооруженные силы и военное искусство в первой мировой войне. — М., 1974, 600 с.
6. Уткин А. И. Первая Мировая война — М., 2001. — 592 с.
   1. http://en.wikipedia.org/wiki/Assassination_of_Archduke_Franz_Ferdinand_of_Austria
   2. http://en.wikipedia.org/wiki/July_Crisis
   3. http://net.lib.byu.edu/~rdh7//wwi/1914/austro-hungarian-ultimatum.html (текст австро-угорського ультиматуму Сербії).

 

Анатолій Демещук (с)