Демещук А. В. Боротьба за відновлення єдиної Польської держави у 14 ст.

Демещук Анатолій Вікторович. Боротьба за відновлення єдиної Польської держави у 14 ст.

Демещук Анатолій Вікторович,

історичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка

Боротьба за відновлення єдиної Польської держави у 14 ст.

 

Зміст:

Вступ…………………………………………………………………………………3

 

Розділ 1. Передумови централізації Польщі та перші об’єднавчі потуги (кін. 13 – сер. 14 ст.)………………………………………………………………………….5

 

Розділ 2. Остаточне відновлення польської державності за Казимира ІІІ Великого (1333-1370)………………………………………………………………12

 

Висновки…………………………………………………………………………….16

 

Список використаних джерел та літератури………………………………………18

 

Вступ

Історія Польщі є дуже тісно пов’язаною з історією України, хоча б тому, що значна частина наших земель у 14-18 ст. входила її складу. Середньовічна історія руських та польських земель має дуже багато спільного, особливо у до монгольський період. Саме руські князівства найбільше постраждали від цієї східної навали і були по суті відкинуті у своєму цивілізаційному розвитку назад. Тому у пізньому Середньовіччі роль центра руських земель перейшла від Києва до Вільна та Москви. А от історична доля польських земель, котрі у 13 ст. теж переживали період феодальної роздробленості, але яким монгольська навала завдала куди меншої шкоди, була іншою. Польща стала на шлях централізації держави зусиллями міцної королівської влади, як це було практично у всіх західноєвропейських середньовічних монархіях у 14-15 ст. Саме питанню цих централізаторських потуг польських державців того періоду і присвячений наш реферат. Ми в рамках цієї скоромної роботи спробуємо змалювати в загальних рисах процесс поборення польськими королями феодальної роздробленості та централізації Польського королівства.

Об’єкт – польські землі пізнього середньовіччя.

Предмет – процес державної централізації польських земель у 14- 15 ст.

Мета – змалювати хід боротьби за відновлення цілісної польської середньовічної державності у пізньому середньовіччі.

Завдання :

–         Проаналізувати процес боротьби польських державців за подолання феодальної роздроблення та централізацію королівства, а також внутрішньополітичні заходи, що його супроводжували;

–         Охарактеризувати зовнішню політику та територіальне розширення Польського королівства у вищезазначений хронологічний період.

Хронологічні межі – кін. 13 – кін. 14 ст. (від Пшемисла ІІ до Кревської унії).

Географічні межі – середньовічні етнічні польські землі (Мала, Велика Польща, Куявія, Мазовія, Сілезія, Помор’я) та Галицька Русь.

 

Актуальність теми  полягає в тому, що відновлення єдності Польського королівства у 14 ст. є показовим прикладом того, як відбувався процес  централізації та подолання наслідків феодальної роздробленості у західноєвропейських державах. Хоча Польща, власне, є слов’янською державою Центрально-Східної Європи, але її історична доля у пізньому Середньовіччі була дещо відмінною від долі східнослов’янських народів Русі. В тому і полягає цікавість – до монгольської навали історичний розвиток Русі й Польщі був дуже схожим, а от у 14-15 ст. Польське королівство стало випереджати східного сусіда (ВКЛ та Московію) і у 16 ст. (після Люблінської унії) вже володіло колишнім центром Давньоруської держави – Києвом та українськими (руськими) землями. Та й загалом причини польської могутності 16-17 ст. коріняться саме в централізаційних процесах 14 ст.

 

Розділ 1. Передумови централізації Польщі та перші об’єднавчі потуги (кін. 13 – сер. 14 ст.)

Чотири основні тенденції визначали політичний розвиток Польщі в XIII-XV ст. :

1) подолання феодальної роздробленості і складання єдиної централізованої держави протягом XIV-XV ст. , що у другій половині XV в. почала набувати рис «шляхетської демократії;

2)становлення інституту станової монархії протягом XIV-XV ст. ;

3) зближення Польського королівства з Великим князівством Литовським, що призвело до політичного об’єднання двох держав (остаточно – 1569р. – Люблінська унія, утворення Речі Посполитої);

4) зростання політичної ваги і потужності Польсько-Литовської держави, яка вже у XV в. стало домінуючою силою в Східній Європі.

Дві хронологічні цезури мають особливе значення для політичної еволюції Польщі в цей час: 1300 рік, коли процеси об’єднання виразно взяли гору над відцентровими тенденціями, і 1385 рік, коли була укладена Кревська унія, в результаті якої династія литовських монархів Ягеллонів опинилась на чолі як Польщі, так і Великого князівства Литовського.[1]

Для початку коротко оглянемо сутність феодальної роздробленості Польщі.

Упродовж XIII ст. в польському суспільстві існувало прагнення відродити Польську державу (носії таких бажань – представники династії Пястів, що від сер. 12 ст. уже не мали реальної повної влади і з жалем дивились на феодально роздроблену батьківщину, міщанство, котре хотіло стабільної королівської влади та церква, а противники централізації – феодали-рицарі, місцеві «удільні» правителі та нобілітет). Період між смертю Болеслава Кривоустого (1138) і початком XIV в. пройшов під знаком феодальної роздробленості та відповідної жорстокої політичної боротьби між удільними князівствами. Знаковою датою тут є 1138 р., тому що після смерті цього Болеслава Кривоустого і почалась перша серйозна боротьба за верховний трон між спадкоємцями. Старший син Болеслава Кривоустого Владислав Вигнанець (1138 – 1146) зазнав поразки у військово-політичному зіткненні з молодшими братами і був змушений тікати з Польщі. Все, порядок успадкування корони таким чином був порушений.  Ленчицький з’їзд знаті (1180 р.) остаточно обмежив владу короля й закріпив існуючий стан речей у Польщі. Тому в 13 ст. Польща увійшла як конгломерат воюючих між собою князівств.[2]

Декілька претендентів (Лешек Білий, Владислав, Мешко , Конрад Мазовецький) продовжували боротьбу за краківський престол . До середини XIII в. позначилася нова об’єднавча тенденція, пов’язана цього разу з іменами сілезьких князів Генріха Бородатого (1230 – 1238) і Генріха Благочестивого (1238 -1241), однак вторгнення татар і поразка польської армії в битві під Легніцею 24 січня 1241 р., де загинув і Генріх Благочестивий, призвели до нової низки феодальних чвар. У другій половині XIII в. політична роздробленість досягла свого апогею, бо кожна з польських історичних земель опинилася в свою чергу поділена на окремі князівства. На краківському престолі змінили один одного Конрад Мазовецький (1241-1243), Болеслав V Сором’язливий (1243 – 1279), Лешек Чорний (1279 – 1288), Генріх IV Чесний (1288 – 1290), але їх політичний вплив обмежувався Малою Польщею.[3]

Під час розпалу роздробленості, таким чином, прагнення до централізації могло реалізуватися лише частково: для успішного здійснення його не було достатніх об’єктивних і суб’єктивних умов. Вони визріли саме наприкінці XIII ст., і саме тоді гостро постало питання про відродження Польської держави.

До даних умов слід віднести насамперед наслідки соціально-економічних перемін, що відбулися в період роздробленості. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв посиленню економічних зв’язків не тільки в межах князівства, а й між князівствами, регіонами країни. Міжрегіональні зв’язки вимагали понадудідьної державної опіки. Тож міста – головні вогнища торгово-грошових відносин – були особливо зацікавлені в подоланні роздробленості.

Зацікавленість цю проявляло і рицарство. Склавшися значною мірою як стан, воно ставало понадудільною силою, якій потрібна була опора в особі понадудільної центральної влади для захисту себе від сваволі князів-можних. Та й частина можних не противилась об’єднанню польських земель, вбачаючи у ньому певні політичні вигоди для себе.

Чи не найбільше у відновленні Польської держави була зацікавлена католицька церква. Вона організаційно й адміністративно була єдиною провінцією і включала в себе всі уділи (в провінцію не входила тільки Камєнська єпархія, що діяла в Західному Помор’ї), але кордони останніх не покривалися з кордонами єпархій, що утруднювало керівництво духовним життям. Крім того, маєтки одного єпископства та його капітула  розташовувалися часто в кількох уділах, і це ускладнювало контроль за ними.

Для справи об’єднання польських земель немаловажне значення мали усвідомлення поляками своєї етнічно-мовної спільності, пам’ять про колишню Польську державу, приналежність усіх князів, окрім поморських, до пястівської династії. Усвідомлення необхідності відродити Польську державу поєднувалося з переконанням, що вона має бути королівством, а символом політичної єдності повинні бути король і королівська корона. Ідея польської королівської корони живилася пам’яттю про те, шо королями були Болеслав І Хоробрий і Болеслав II Сміливий і що в краківському замку зберігалися королівські інсигнії Болеслава II Сміливого.[4]

Вогнище об’єднавчих прагнень концентрувалося передусім в економічно більш розвинутих регіонах – Сілезії, Малопольщі і Великопольщі. Прагнення зводилося до об’єднання земель навколо Кракова: спрацьовувала історична традиція (така ж ситуація була з Києвом в «удільній Русі»). Тобто кожен претендент бажав володіти Краковом. Такими князями були, зокрема, згадані нами вже сілезький Генріх І Бородатий і вроцлавський Генріх IV Пробує, можливо й сілезький Генріх II Побожний. [5]

Культ святого Станіслава (єпископ краківський, страчений Болеславом ІІ у 1078 р., а роздробленість вважалась Божою карою полякам за це вбивство) став ідейною зброєю прихильників відродження Польської держави.[6]

Першим з польських князів, кому судилося стати королем після Болеслава II Сміливого, був Пшемисл II. Перед проголошенням його королем він панував у всій Великопольщі, а з 1294 р. – й у Східному Помор’ї.

26 червня 1295 р. у Гнсзненському кафедральному соборі архієпископ Якуб Свічка, великий прихильник Пшемисла II, поклав на його голову корону Болеслава II Сміливого і вручив йому інші королівські регалії. Королівський титул Пшемисла II мав загальнопольський характер, про що свідчить прийняття ним краківського гербу із зображенням орла, тоді як його великопольський герб містив зображення лева. Загальнопольський характер коронації проявився і в тому, що в ній взяли участь чотири єпископи, а два відсутні єпископи (краківський і вроцлавський; вони не з’явилися через їхню залежність від Вацлава II) дали на неї згоду.

Королівське правління Пшемисла II тривало до 8 лютого 1296 p., коли у Рогозні, що у Великопольщі, він був підступно вбитий внаслідок змови проти нього велико-польських можних, правдоподібно підмовлених на це бранденбурзьким маркграфом, який не міг змиритися з тим, що по сусідству з його державою виникло Польське королівство, нехай і в складі лише Великопольщі та Східного Помор’я (яке якраз Пшемисл ІІ приєднав).
 Отже, майже через 200 років польський князь повернув собі королівський титул.

Пшемисл II не залишив після себе чоловічого потомства. Претендентами на володіння його територіальною спадщиною виступили ґлоґовський князь Генрик III і бжесько-куявський і ленчицько-сєрадзький князь Владислав І Локетек. Претендувати на королівський титул вони не зважувались. Перший з них був спадкоємцем загиблого короля за його волею. Проте великополяни обрали своїм правителем Владислава І. У березні 1296 р. обидва князі так поділили спадщину між собою: Владиславові І дісталися більша частина Великопольщі з містами Ґнєзном, Познанню і Калішем та Східне Помор’я, а Генрикові III Глоґовському – західна частина Великопольщі.

Правління Владислава І не стало у Великопольщі популярним. У 1297 р. Владислав І зрікся своїх претензій на Краків і Сандомир на користь чеського короля Вацлава II, а 1299 р. вкотре вже визнав себе його ленником. Це призвели до того, що великопольське рицарство, підтримане церквою, збунтувалося й вигнало його з краю. [7]

Тим часом група великопольських сановників запросила на престол завойовника Малої Польщі чеського короля Ваилава II. Після одруження з дочкою Пшемислава II, той зміцнив своє становище й у Великій Польщі. У 1300 р. його коронували як польського короля. Здобувши дві головні провінції держави Пястів, Вацлав II розпочав змагання за посилення свого впливу на інші польські терени. Однак у цілому діяльність чеських Пржемисловичів суперечила інтересам майбутньої Польської держави, особливо за сина й наступника Вацлава II — Вацлава III (1305-1306). Розраховуючи на підтримку бранденбурзьких маркграфів у боротьбі з Владиславом Локетком він пообіцяв їм віддати Гданське Помор’я. Певно, саме за це у 1306 р. Вацлава III підступно вбили.

Після загибелі Вацлава III Локетек, за підтримки угорського короля й малопольської знаті, невдоволеної політикою Пржемисловичів, захопив Краківську землю. Проте тривалий час він змушений був боротися з опозицією. Лише в 1311 р. Владислав Локетек остаточно утвердився в Малій Польщі. У 1314 р., скориставшись невдоволенням населення політикою місцевих князів, Локетек захопив Велику Польщу. Незважаючи на невизначену позицію папи Римського стосовно коронування польського князя, Владислав Локетек у 1320р. проголосив себе королем. Уже після утвердження 1306 р. в Кракові в гербі і на печатках Владислава І з’явилася королівська корона. З 1313 р. він титулувався як “дідич Польського королівства”, “князь Польського королівства”, “князь усього Польського королівства”. Так свідомо через канцелярію Владислава І поширювалося територіальне і державно-правове поняття Польського королівства, пов’язане з його ім’ям.

Коронація Владислава І Локєтка відбулася в краківському кафедральному соборі 20 січня 1320 р. Королівську корону та інші королівські інсиґнії було виготовлено в Кракові. Вінчав Владислава І на трон, “згідно з волею папи”, як сказано в тогочасних джерелах, архієпископ Яніслав. Краків уперше став місцем коронації. Коронація Владислава І Локєтка була подією великого історичного значення. Вона увінчала боротьбу за відновлення Польської держави, започаткувала безперервне її існування як королівства до 1795 р.

Владислав І титулувався “королем всієї Польщі”; це означало, що він претендував на те, аби вважатися верховним правителем і тих земель, які до складу його держави не увійшли (йшлося про Мазовію, Сілезію, Східне Помор’я, більшу частину Куявії і, можливо, Любуську землю). Коронація Владислава І спричинилася до вироблення політичного поняття “корона Польського королівства”, яке означало територіальну нерозривність держави-королівства.

Таким чином, ця подія започаткувала новий період в історії Польщі й справила великий вплив на подальше об’єднання країни та зміцнення центральної влади.[8]

 

Однак об’єднання польських земель за Локетка не завершилося. У 1308 р. Тевтонський орден загарбав Гданське Помор’я. Під час війни з хрестоносцями у 1327—1332 рр. Польща знову втратила Куявію і Добжинську землю. У 1329-1331 рр. чеський король Ян Люксембурзький захопив Сілезію. Незалежним князівством залишалася Мазовія.

Отже, на кінець першої третини 14 ст. питання державного об’єднання польських земель під єдиним королівським скіпетром Пятстів ще залишалось відкритим, хоча, як ми побачили, певні зрушення в цьому руслі вже були здійснені володарями, про яких ішла мова вище.

 

Розділ 2. Остаточне відновлення польської державності за Казимира ІІІ Великого (1333—1370)

Змагання за зміцнення єдності польської держави продовжував син Локетка — Казимир ІІІ Великий (1333—1370). На відміну від батька він у зовнішній політиці віддавав перевагу дипломатичним методам. У 1343 р. Польща уклала мирну угоду з Тевтонським орденом у Каліші, за якою хрестоносці повернули Куявію та Добжинську землю, але залишили за собою Східне Помор’я і Хелмінську область. У 1348 р. Казимир III відмовився від прав на Сілезію, завдяки чому Польща здобула мир з Чехією. Сілезія відокремилася від королівства на довгі століття, хоча завжди підтримувала з ним тісні культурні й економічні зв’язки. У 1355 р. Мазовія формально визнала васальну залежність від Польщі.

Завершенню відновлення єдиної держави перешкоджала передусім наявність на етнічно польських територіях поза межами королівства великої кількості німців та онімечених поляків серед місцевих феодалів і переважання в містах німецького патриціату. Хоча слід зауважити, що політику міської верхівки частіше визначали не стільки етнічні, скільки матеріальні інтереси. Крім того, остаточному об’єднанню країни заважала агресивна політика малопольських феодалів на сході. Експансія на схід стала для Польщі фатальною. Кілька століть вона відволікала сили країни від боротьби за повернення власне польських західних земель.

Восени 1349 р., зібравши війська начебто для походу на Бранденбург, Казимир III раптово напав на Галицьку Русь. Війна закінчилася лише в 1366 р., після загарбання Галицької Русі, а також Хелмської, Белзької, Володимирської земель і Поділля. Внаслідок цього територія Польської держави зросла майже в два рази.[9]

Забезпечивши спокій на кордонах, Казимир ПІ розпочав реформи, спрямовані на посилення королівської влади й створення централізованої держави. Він перетворив удільні князівства на воєводства і землі, якими від королівського імені керували старости. На відміну від воєвод, яких обирала місцева знать, старост призначав сам король. Казимир III доклав чимало зусиль для того, щоб влада монарха могла спиратися на систему староств. Водночас він створив королівську раду, королівську канцелярію, очолювану канцлером, центральну скарбницю, очолювану підскарбієм, та інші загальнодержавні органи влади й управління. Король дуже обачливо добирав сановників, надаючи перевагу насамперед відданості главі країни, а не знатності походження. Проте система староств від самого початку зустріла опір місцевої феодальної аристократії, а тому не дістала широкого розвитку. Цьому сприяла й та обставина, що воєвода зберігав за собою право командувати місцевим ополченням, і навіть військова реформа, проведена Казимиром III, не змінила цього стану речей.

Згідно з положеннями військової реформи до служби в королівському війську залучалися всі землевласники, тобто не тільки магнати (пани) і рицарі (шляхта), а й духовенство, що мало збільшити чисельність армії. Казимир III створив міцну систему оборони країни. У прикордонних районах і навколо столиці він наказав збудувати кам’яні укріплені замки, а міста обнести фортечними мурами.

З метою централізації держави Казимир III провів судову реформу. По-перше, він намагався кодифікувати місцеве звичаєве право й запровадити єдине для всієї країни загальне законодавство. Однак через певні відмінності між Великою і Малою Польщею це йому не вдалося. Звичаєве право було кодифіковане окремо для кожної з двох частин королівства. По-друге, король заснував для магнатів і рицарів кримінальні суди старост (гродські суди), а для міщан і селян — у Кракові Вищий суд німецького права. Після створення цього суду королівська влада заборонила містах; звертатися за консультаціями з судових справ до Магдебурга та інших німецьких міст.[10]

Казимир Великий виявляв особливий інтерес до торгівлі й ремесел. Він надавав містам, їхнім торговельним і ремісничим корпораціям привілеї, які давали змогу отримувати прибуток з міжнародного обміну. Пожвавленню торгівлі й збагаченню державної скарбниці сприяла грошова реформа. Замість знецінених грошей, які карбувалися на монетних дворах окремих князів, король ввів у обіг срібний гріш і наказав усім своїм підданим ним користуватися. Запроваджувалася також система єдиного мита.

Внаслідок, усіх цих заходів Казимир III об’єднав більшість польських земель у складі централізованої держави, що, своєю чергою, сприяло посиленню ролі королівської влади. Про централізованість Польщі в XIV ст. свідчив, зокрема, той факт, що в офіційних документах вона почала згадуватися під одною назвою — “Regnum Poloniae”. Казимир також усе частіше підкреслював належність до Польської корони тих етнічно польських земель, які входили до складу інших держав, і навіть вимагав від папської курії підпорядкування Західно-поморського єпископства архієпископові Гнєзненському.

Казимир III схилявся до думки передати престол після своєї смерті внукові Казькові – синові своєї дочки Ельжбети та західнопоморського (вологощсько-слупського) князя Богуслава V. З цією метою король у 1368 р. усиновив Казька і передав йому у володіння Куявію, Добжинську, Сєрадзьку і Ленчицьку землі та чотири гроди. Плану Казимира III не суджено було збутися: після його смерті у 1370 p., яка знаменувала припинення по чоловічій лінії правлячої династії Пястів у Польському королівстві, на престолі опинився Людовік Угорський (1326-1382). [11]

Одним з перших його кроків як польського короля було скасування тієї частини заповіту Казимира III, що стосувалася надання володінь Казькові; йому Людовік залишив тільки як лен Добжинську землю та згадані чотири гроди. Маючи лише дочок, Людовік поставив собі за мету забезпечити успадкування польського престолу однією з них, що суперечило традиції, яка ніколи до цього на польських землях не порушувалася. Щоб домогтися свого, потрібно було одержати дозвіл польських станів, насамперед рицарства-шляхти. У результаті переговорів з представниками рицарства і головних міст Людовік у вересні 1374 р. в східносло-вацькому місті Кошіцах видав привілей, де зазначено, що у випадку відсутності у нього чоловічого нащадка польський трон після його смерті перейде до його дочки. Узамін за це, король пообіцяв полякам від свого імені та від імені своїх наступників цілу низку привілеїв.[12]

Врешті-решт, коли після смерті Людовіка на троні польськім опинилась його донька Ядвіга, постало питання про те, щоби знайти їй достойного нареченого, котрий би міг прийняти титул польського короля. Вибір упав на великого князя литовського Ягайла. У 1385 р. було укладено Кревську унію між Польським королівством та ВКЛ, внаслідок чого Ягайло та Ядвіга стали водночас королями польськими та великими князями литовськими.[13]

Настала нова доба в історії Польщі пов’язана із династією Ягеллонів(1386-1572), поступовою інкорпорацією Литви та формуванням станово-представницької монархії. Доба феодальної роздробленості лишилась позаду, хоча напівнезалежну Мазовію та прусські землі, що належали Ордену, було приєднано до Польської корони вже у 16 ст.

 

Висновки

Отже, в рамках нашої роботи ми змалювали ті драматичні процеси, що відбувались на польських землях у кін. 13 – 14 ст. і були пов’язані з боротьбою таких польських правителів як Пшемисл ІІ, Владислав І Локетек та Казимир ІІІ Великий за реальне відновлення верховної королівської влади та реальну централізацію й територіальне об’єднання польських земель, розділених із сер. 12 ст. на масу дрібних і не дуже феодальних уділів-вотчин. Як ми бачимо, Казимиру ІІІ у другій пол. 14 ст. біль-менш вдалося відновити авторитет корони котрий був у небутті близько 200 років та розширити територію Польської Корони не тільки на велику частину польських земель, але й на Галицьку Русь, скориставшись династичною кризою в ній. Власне тому поляки й іменуюсь цього володаря «Великим». Хоча на Казимирі ІІІ Великому династія Пястів і припинилась, але процес феодальної роздробленості на кін. 14 ст. було вже загалом подолано і польська державність відродилась.

Таким чином, із усього вищесказаного можемо зробити наступні узагальнюючі висновки:

–         Перші тенденції до об’єднання Польщі й подолання роздробленості проявляються уже в 2-ій пол. 13 ст. у діяльності окремих польських удільних правителів;

–         Першим правителем, який реально спробував відродити Польську Корону став Пшемисл ІІ, котрий однак зіштовхнувся із протилежними інтересами бранденбуржців, Ордену та деяких польських феодалів і був змовницьки убитий;

–         На поч. 14 ст. польські землі тимчасово знаходяться під правлінням чеських королів Вацлава ІІ та Вацлава ІІІ, але у 1306 р. Владислав Локетек після смерті цих Пржемисловичів посідає краківський престол і в 1320 р. там коронується, тому ця дата є дуже символічною, це було відродження колишньої могутньої Польської Корони;

–         Остаточно завершив процес відновлення єдиного Польського Королівства Казимир ІІІ Великий, котрий вів як вдалу зовнішню політику, надаючи перевагу дипломатичним методам, так і ефективну внутрішню політику, пов’язану в першу чергу із централізаторськими реформами (фінанси, армія, юстиція, торгівля і т.д.).

–         Питання об’єднання польських земель було тісно пов’язане із зовнішньополітичними проблемами, особливо – із протистоянням тиску Тевтонського Ордену та пошуком союзу із ВКЛ.

Отже, до кін. 14 ст. боротьба за відновлення єдиної польської держави завершилась успішно для центральної, краківської, королівської влади.

 

Список використаних джерел та літератури

 

1. Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с.
2. Краткая история Польши. С древнейших времен до наших дней. Под ред. В. Дьякова. – М., 1993. – 341 с.
3. Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши. – М.: Весь мир, 2004. – 544 с.
4. История южных и западньых славян. Том 1. Средние века и новое время. Под редакцией Г.Ф. Матвеева и З. Е. Ненашевой. – М., 2001. – 688 с.
5. Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян (Давня доба, Середньовіччя): навч. посібник / упоряд. В. І. Яровий, С. М. Мотрук, В. П. Шумило та ін.; за ред. В. І. Ярового. — К.: Либідь, 2011. — 416 с.
6. http://hrono.ru/1300polon.php

 

 

Демещук Анатолій Вікторович (с)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

---