Боровець І. Українське наукове товариство в Києві

Боровець І. Українське наукове товариство в Києві

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія України, Українське наукове товариство, українознавство.

 

 

План

 

Вступ

Розділ І. Заснування товариства.

Розділ ІІ. Структура та діяльність.

Розділ ІІІ. Видавнича справа.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

Початок третього тисячоліття засвідчив, що українознавство як синтетична система знань про українство потребує глибшого самопізнання з позицій історичної ретроспективи, виокремлення внеску до його скарбниці усіх творців. Завдяки титанічним зусиллям української науково-педагогічної громадськості немало зроблено для відновлення історичної справедливості по відношенню до помітних постатей та центрів українознавчої думки. У цьому контексті викликає глибокий науковий інтерес діяльність Українського наукового товариства в Києві протягом 1907 – 1921 рр.

Українське наукове товариство розпочало новий етап у розвитку українознавства як синтезу знань про Україну на теренах Східної України. Воно стало першою україномовною науковою інституцією Наддніпрянської України, організованою на демократичних принципах вільної асоціації вчених і логічним продовжувачем традицій Острозької і Києво-Могилянської академій, Львівського, Харківського, Київського університетів, Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, вдалим зразком використання передового західноєвропейського досвіду організації науки.

Серед сучасних публікацій виділяються розвідки В. Онопрієнка, Т. Щербань, П. Соханя, В. Ульяновського, С. Кіржаєва та ін. Немало питань історії УНТ у Києві та ролі його активних членів у становленні наукового українознавства потребують пильнішої уваги сучасних дослідників.

Для кращого висвітлення теми реферат поділено на 3 розділи, які висвітлюють виникнення, структуру та діяльність Українського наукового товариства, а також звернено увагу на видавничу діяльність, тобто випуск власних періодичних органів.

Виникнення Українського наукового товариства стало результатом згуртування свідомої української інтелігенції на спільній ниві праці, що не завжди вдавалося українським освіченим колам.

 

 

Розділ І. Заснування товариства

 

Значним фактом в житті українського народу треба визнати заснування в 1907 році Українського Наукового Товариства у Києві з ініціативи професора Михайла Грушевського (і під його головуванням) за зразком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові з метою організації наукової праці й її популяризації українською мовою. В момент формування національної свідомости українського народу, в момент перетворення його з несвідомої маси, з нації „тутешніх”, „місцевих людей”, або — в кращому разі — з „хахлов” в свідомих своєї приналежности до певного національного колективу одиниць, заснування такого товариства являється якраз на часі. Викликане новими потребами нашого національного життя Українське Наукове «Товариство може відограти величезну ролю, як наукову, так і громадську. Той, хто пригадає, як стоїть у нас справа з українознавством, як з певним комплексом наукових дисциплін, так чи інакше зв’язаних з українським народом, поставлених з вини центрального уряду російського і власного національного безсилля в неможливе становище, той, хто пригадає, яке значення має національна наука в справі національного збудження і розвитку нашого народу, той, звичайно, оцінить благодійну вагу в цій справі систематичної наукової діяльности Українського Наукового Товариства», – зазначав М. Грушевський. В консеквентно-витриманому національному напрямку ця діяльність в значній мірі може спричинитись розробленню українських наукових дисциплін і загатити ті прогалини, які утворилися в науці через іґнорування українознавства. Останнє, як показав проф. М. Грушевський в своїх статтях „Справа українських катедр і наші наукові потреби”[1], вимагає до себе пильної уваги з боку окремих учених дослідників і цілих наукових інституцій. Є деякі галузі українознавства, що уявляють з себе майже непочатий край. Інші вимагають синтетичної роботи біля себе. При існуванні українських катедр розроблення обох наукових галузей українознавства по університетах могло би бути більш-менш забезпечене. Але як заведення цих катедр являється поки що питанням, практичного порішення котрого немає ніяких даних сподіватися в найближчому часі, то єдиною інституцією, яка може допомогти в цій справі, являється Українське Наукове Товариство, яке головною метою своєї діяльности ставить: „наукові розсліди на полі українознавства і ознайомлення громадянства зо всіма сторонами минулого й сучасного життя України”.[2]

Сконцентрувавши біля себе українських дослідників з різних галузей українознавства, київське наукове товариство при вмілій організації своєї наукової роботи мало стати інституцією, надзвичайно корисною для національно-культурного розвитку нашого народу, аналогічною по своїх заслугах до Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. І як говорила українська прогресивна інтелігенція, «маючи все це на увазі, ми не можемо не висловити бажання найщирішого успіху новому товариству в його діяльності і почуття признання ініціяторам його». З другого боку той факт, що на чолі нового товариства стають такі визначні наукові українські діячі, як проф.         М. Грушевський, являється порукою подальшого розвитку товариства і продуктивної наукової праці його на користь рідного краю. Наукове товариство встигло зорганізуватись і приступити до вироблення програми своєї наукової діяльності. Схема останньої в головних рисах подана була в доповіді проф. Грушевського, відчитаного на першому зібранні товариства (29 квітня). На думку автора докладу: „Українське Наукове Товариство мусить мати перед очима подвійну мету, вказану йому і його статутом, і тими обставинами, в яких задумує воно розвивати свою діяльність: по-перше — організацію наукової роботи, по-друге — популяризацію серед суспільности здобутків сучасної науки.
Наукова робота має розвиватися по змозі у всіх областях науки, а перед усім — в сфері українознавства, то значить, в тих областях наукової роботи, які роз’яснюють нам минувшість і сучасне життя українського народу і його території. Організація наукової роботи в цих напрямках вимагає певної спеціялізації, а власне — поділу на секції наукових сил товариства. Відповідно до завдань, які собі становить товариство, найбільш практичним здається випробуване вже й іншими аналогічними інституціями групування, в трьох секціях:
В секції історичній, для історії з помічними науками, археології, етнології, історії права, історії штуки, взагалі і особливо для історії України, її археології, етнології і т. д. В секції філологічній, для мови, історії літератури й народньої словесности, української й загальної. В секції математично-природничій, для наук математичних, природничих і лікарських, взагалі, і в спеціяльнім приложенні до українського народу й України.
До секцій належить наукова робота в зазначених вище і споріднених з ними областях. В них мають обсуджуватися наукові праці, внесені до товариства, оцінюватися й ухвалюватися роботи, призначені для публікацій товариства. Організуються вони тим способом, що кожному членові товариства дається право записатися до котрої-небудь секції товариства і брати участь в її заняттях: в інтересах якнайскорішого розвитку наукової роботи треба зараз же, як цей плян буде прийнятий, оповістити всіх членів товариства про це. Для координування наукових занять секції з загальним життям товариства, до ради товариства, з правами голосу, мають входити голови секцій, або вибрані замість них делеґати. Подробиці устрою й діяльности секцій має означити інструкція, вироблена спільно секціями й затверджена зборами товариства.
Для організації наукових занять в певних областях науки, які вимагають ширшої участи робітників не тільки з товариства, а і з-поза нього, при секціях повинні організуватися наукові комісії, як помічні, організаційні органи їх. Хоч загалом це вже належить до діяльности секцій, проте не можна не піднести тут потреби зформування двох комісій, дуже потрібних уже зараз, в перших же початках діяльности товариства. Це комісія етнографічна, для народньої словесности (фолкльору) і етнології при секціях історичній і філологічній, дуже важна з огляду на велику масу матеріялу й потреби згрупування коло його збирання й оброблення робітників з-поза товариства. Друга, ще потрібніша з огляду на теперішні обставини українського життя — це комісія язикова, при секції філологічній. Пекучі питання вироблення і приведення до можливої одностайности українського правопису, граматики, термінології і взагалі певних принципів літературної мови роблять її невідмінно потрібною, і через те заснування цих двох комісій треба б в принципі ухвалити тепер же, разом з заснуванням секцій, і оповістити про це членів, щоб заздалегідь гуртувати для них наукових робітників.[3]

 

Розділ ІІ. Структура та діяльність 

 

Товариство мало секції на кшталт інших товариств:  історичну,  філологічну,  природничо-технічну; медичну і статистичну комісії. У Товаристві співпрацювали всі українські вчені з Наддніпрянщини і деякі з Галичини.

У виданнях УНТ публіковано оригінальні праці й огляди, натомість лише рідко не опрацьовані джерельні матеріали.

По створенні Української Академії Наук діяльність УНТ зменшилася, а з 1921 воно увійшло до складу Української АН і його секції стали секціями відповідних відділів ВУАН.

Фінансову основу для діяльності товарства склали членські внески і пожертвування меценатів (зокрема В. Симиренка).[4]

Подаючи запропоновану головою нового товариства схему майбутньої діяльності товариства і згоджуючись в загальних рисах з нею,  не можна не зауважити в ній великого пропуску. Доповідь проф. Грушевського не згадує про економіку України і про потребу заснування при товаристві окремої секції, призначеної спеціально для вивчення економічних відносин на Україні. А між тим заснування економічної секції через загальне зацікавлення в наші часи економічними науками і через лихий стан вивчення економічних відносин на Україні являється річчю просто таки необхідною.
Минаючи чисто наукове значення докладного вивчення економіки української, заснування такої секції має і певне практичне значення з національного погляду. Не треба забувати того, що наші національно-політичні домагання, напр. автономії України, в значній мірі мають свою базу в економічних потребах української території. Поки що не можна сказати, щоб постулат автономії України був справді зрозумілим для широких мас українського народу, щоб потреба цього нашого національного домагання свідомо відчувалась українськими масами, щоб, нарешті останні висновки, квінтесенція тієї аргументації, до якої ми звертаємось, боронячи наше домагання, були відомі не тільки в літературних колах, а і далеко поза ними. Це факт, перечити якому певно ніхто не буде, як не буде також ніхто перечити й тому, що й та аргументація автономії України, про яку так часто доводиться читати в українській пресі, власне кажучи, далі загальних фраз, а в кращому разі, поодиноких аргументів наукового значення до окремих пунктів національної програми ще не пішла. «Вимагаючи для себе автономії України, ми повинні  аргументувати цей постулат доказами не тільки національно-культурного, але й юридично-економічного характеру, не тільки тим, що при здійсненні цього постулату, ми, мовляв, зможемо невпинно розвиватися в нашому національному культурному житті, але ще й тим, що автономія України забезпечить певними юридичними нормами розвиток нашого господарського життя, розвиток продукційних сил нашої країни, який, власне кажучи, і являється основною базою і для культурно-національного розвитку. Не дивлячись на всю вагу з національного погляду вивчення економічних відносин на Україні, справа з цим стоїть досить зле і вимагає великої синтетичної роботи біля себе, яка не під силу поодиноким особам і може бути виконана тільки цілою науковою інституцією, колективними зусиллями цілого кола наукових діячів», – так зазначалося засновниками товариства.[5] От через що Українському Науковому Товариству, яке головною своєю метою ставить вивчення сучасного життя України у всіх його проявах, треба звернути особливо пильну увагу на згадану сферу українознавства, знайомлячи з висновками своїх дослідів в цій справі і широкі маси українського народу. От через що треба було побажати, щоб і пропозиція члена Українського Наукового Товариства Н. Василенка, який згоджуючись з докладом проф. Грушевського про організацію і план наукової діяльності товариства, разом з тим пропонував заснувати окрему секцію правничо-економічну, була прийнята товариством.

Вперше оцінено значення діяльності УНТ у Києві самими учасниками тогочасних подій на урочистому засіданні історичної секції ВУАН 25 листопада 1928 р. з нагоди 20 річниці з дня заснування наукового товариства та його видавництва.[6]

Товариство бачило своє основне завдання в організації українознавчої наукової роботи як синтетичного комплексу знань та її популяризацію серед широкого загалу населення. З цією метою проводилися приватні й публічні засідання, диспути з актуальних питань українознавства, публічні лекції та систематичні курси, постановка наукових завдань та їх розв’язання; вважалося за необхідне підтримувати тісний зв’язок із різноманітними організаціями та товариствами як українськими так і іноземними; споряджати наукові експедиції та екскурсії , організовувати з’їзди. У зв’язку із спеціалізацією наукових сил у історичній секції згруповано історію з допоміжними науками – археологією, етнологією, історією права, історією мистецтва. У філологічній секції об’єднано зусилля мовників, істориків літератури, викладачів народної словесності. Природнича секція утворювалася для вивчення фізико-математичних наук, природничих, лікарських. Об’ єднуючою ідеєю для інтелектуалів УНТ стала „Звичайна схема „руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”. Ця схема орієнтувала дослідників на досконале й об’ єктивне вивчення історії слов’янських народів, переносила акцент із студіювання Російської держави на буття українського народу. Українство поставало в безперервному історичному процесі як самобутнє, окремішне. На ґрунті цієї концепції формувалося нове покоління українознавців.

Нові умови суспільно-політичного життя Російської імперії, пов’язані із деякою лібералізацією становища українського народу у 1905-1906 рр. дозволили появу Товариства. Перші установчі збори Київського наукового товариства скликано ініціативною групою на 29 квітня 1907 р. за участю помітних українських наукових сил (після затвердження програми та статуту російською владою у 1906 році). Обрано тимчасове бюро для організаційної праці. До його першого складу увійшли 21 чол., серед яких: М. Грушевський як голова Товариства, О. Левицький, В. Науменко (заступник голови), В. Щербина (казначей), І. Стешенко (секретар), М. Біляшівський (бібліотекар), Я. Шульгин (заступник секретаря), згодом додатково введено О. Грушевського.

На загальних зборах 30 грудня 1907 р. обрано замість тимчасової Ради постійну у складі голови – М. Грушевського, товаришами – В. Щербину, О. Левицького. Членами Ради: М. Біляшівського, О. Грушевського, М. Лисенка, І. Стешенка, О. Шульгина. Кандидатами до цих органів з правом дорадчого голосу, а при відсутності окремих членів – з правом вирішального голосу обрано Тимченка, Черняхівського, Яковлєва. Також створено Ревізійну комісію у складі А. Берло, Л. Черняхівської, Є. Чикаленка. У 1907 році відбулося 11 засідань Ради.[7]

Акцент зроблено на організацію товариства як наукової установи з трансформацією у майбутньому у Всеукраїнську академію наук. У перспективі планувалось об’єднання навколо УНТ усіх інших товариств.

Вимоги до членів УНТ ставились як до майбутніх членів Академії наук. Почесними членами обиралися найвідоміші вітчизняні і зарубіжні вчені або ініціатори організації товариства. До числа дійсних членів належали спеціалісти високої наукової кваліфікації, які мали опубліковані самостійні праці. Члени-співробітники – усі ті, хто сприяв успішній діяльності товариства через матеріальну допомогу, брав участь у формуванні бібліотеки тощо. Заяви про прийом до товариства мали подаватися в обов’ язковому порядку з рекомендаціями дійсних або почесних його членів при закритому голосуванні на загальних зборах (дві третини голосів за почесних членів і більшістю за дійсних і членів – співробітників).[8]

Протягом 1907-1908 рр. тривав організаційний період становлення УНТ. До кінця 1908 року секції та комісії сформовано. До історичної секції під керівництвом М. Павлуцького увійшли: В. Щербина, О. Яковлєв (секретар), К. Антонович, Г. Берло, М. Біляшівський, О. Грушевський, В. Данилевич, І. Джиджора (секретар), І Каманін, О. Левицький, Я. Шульгін. У вересні 1908 р. на посаду голови історичної секції обрано М. Грушевського. До філологічної секції під головуванням В. Перетца входили Є. Тимченко (секретар), Б. Грінченко, В. Доманицький, П. Житецький, А. Лобода, С. Маслов, К. Михальчук, М. Петров, І. Стешенко. Головою природничої секції обрано М. Галіна.

Її членами стали: О. Качаловський, Г. Квятковський, О. Корчак- Чепурківський, П. Петровський, О. Черняхівський. Загальне число дійсних членів до кінця 1907 р. складало 54 особи.[9]

Однією із основних форм наукової діяльності товариства були засідання, котрі поділялися на прилюдні та секційні. Прилюдні планувалося проводити регулярно 2 рази в місяць. Перше засідання відбулося 16 вересня 1907 р. До кінця року відбулося 6 наукових зібрань, де проголошено 12 рефератів. Особливу цікавість викликали реферати М. Грушевського „Господарство польського магната на Задніпров’ю перед Хмельниччиною”, де автор на підставі контракту „краківського каштеляна” Конецпольського з приводу віддачі у 1643 р. шляхтичеві Длускому гадяцької волості зробив спробу охарактеризувати господарство великих панів на Україні. Жваву дискусію викликала доповідь І. Стешенка про авторство творів Марка Вовчка: „Марко Вовчок і його українські твори”. Відповідями на неї стали розвідки В. Доманицького „Марія Олександрівна Маркович”, доповідь „Нові матеріали про М. Вовчка”, Л. Черняхівської „Нові матеріали про Марка Вовчка”. Цікавим виявилося дослідження з історії української літератури В. Перетца ”Нові інтермедії”. О. Грушевський оприлюднив „Нові матеріали про Костомарова”. Дискусію викликав реферат Б. Грінченка „Пісня про Дорошенка і Сагайдачного”. Питанням розвитку українського мистецтва приділили увагу доповіді Г. Павлуцького „Про українську артистичну творчість”, М. Біляшевського „Про український орнамент”. Г. Павлуцький акцентував увагу на оригінальності українського мистецтва та перспективах його розвитку, на характерні риси українського церковного будівництва, церковного малярства та скульптури. На засіданнях прозвучали також реферати.

На жаль, багато задумів не вдалося реалізувати, на перешкоді стали події Першої світової війни. Лише у післявоєнний час розпочали роботу правнича й археографічна комісії. Товариством проведено важливу наукову роботу по виявленню старовинних рукописних збірників, збиранню і систематизації народних віршів та пісень, дослідженню історії виникнення народних звичаїв. Творчий колектив філологічної секції працював над уніфікацією граматики, складанням термінологічних та тлумачних словників. На сторінках „Записок” опубліковано критичний аналіз найвідоміших літературних творів, літературних пам’ яток, історико-літературних та фольклорних матеріалів. У 1909 р. у п’ятому томі „Записок” оприлюднено „Програму до збирання одмін української мови”. Велику цікавість викликали доповіді на філологічній секції: І. Стешенка „Історія української драми” (1907), С. Гаєвського „Великодні та різдвяні вірші та колядки” (1913), В. Перетца „Декілька етнографічних даних з старих рукописів” (1914) та ін. Статистична комісія (спочатку комісія мала назву статистично- економічна), очолювана О. Русовим, спрямувала свою роботу на зібрання статистичних відомостей про соціальну структуру українського народу, його економічного поступу, на значенні українства в економічному житті Росії, розвиток і видавництво українських книжок тощо. Важливою була розвідка О. Русова „Про заняття українців по перепису 1897 р.” Автор виокремив предмет статистичних дослідів – український народ. Об’єктом аналізу обрано губернії, де проживало не менше 10% українців. З болем інтелектуал констатував, що „український народ живе в періоді з перевагою того первісного сільського хазяйства, яке відповідає примітивній ступені культури народу, найменше грамотного з усіх християнських народів”, що населяли Росію.

 

Розділ ІІІ. Видавнича справа

 

Українське наукове товариство в Києві з своїм виникненням розпочало і власну видавничу діяльність, що стала предметом обговорення вже на перших зібраннях. На них було вирішено видавати науковий щорічник.

Більшість членів товариства відхилила пропозицію видавати свій журнал за зразком «Киевской старины»,  бо останній був широкопрофільним, де поряд з науково-популярними статтями друкувались публіцистика, белетристика та ін. Але, як згадував пізніше М. Грушевський,  «наукове ж Товариство повинно дати українському громадянству журнал строго наукового характеру», хоча існує необхідність створення можливо більшого числа науково-популярних чи науково-літературних журналів, а також число наукового українського видавництва, якого досі бракує». Після довгих дебатів з цього питання на загальних зібраннях і потім на засіданнях Ради Товариства було вирішено видавати науковий орган Товариства «Записки Українського Наукового Товариства в Києві». Книжка обсягом 10 аркушів кожна. Запроектовано друкувати  в них розвідки й реферати, які зачитувалися на наукових засіданнях і в секціях Товариства, а також замітки, огляди, критичні статті з різних галузей знань, насамперед з українознавства – української мови, літератури, історії, артистичної творчості, етнографії, археології, географії, права, економіки і статистики та ін. У 1908 році вийшли перші чотири книги «Записок».[10]

Науковий журнал редагувався відомими українськими вченими:               М. Грушевським, Г. Павлуцьким, В. Перетцем, М. Василенком та ін.  Проіснувало видання до 1913 року.

Під егідою Товариства деякий час друкувався щомісячник «Україна» (1907). Останній видавався замість «Киевской старины», збагатившись відділом публіцистики. У вступному слові редакції (редактором-видавцем був                В. П. Науменко), яке відкривало перший номер «України», підкреслювалося, що журнал видається як продовження часопису «Киевской старины»: «Ми хочемо залишити «Україну», як була «Киевская старина», органом науковим, поширивши тільки зміст його, не обмежуючись історією минулого, а розглядаючи критично і всі сучасні події в біжучих хвилях суспільного життя».

Журнал «Україна» складався з 2 частин – наукової та літературно-публіцистичної, які входили в кожну щомісячну книжку. В науковій частині друкувалися самостійні праці з української історії та різноманітні матеріали  до неї, зокрема цінні історичні документи, мемуари, хроніки, щоденникові записи, спогади, оповідання, біографії, некрологи та характеристики, описи пам’яток української старовини. Чимало місця було відведено заміткам про народне життя, релігійні звичаї, давні пісні, думи, казки, легенди.

Регулярно подавалися тут також бібліографічні відомості про нові видання, книжки, статті, які торкалися минулого і сучасного життя України.

В літературно-публіцистичній частині, крім української белетристики, подавалися статті про сучасні проблеми життя України.

Видання часопису припинилося, тому що Українське товариство заснувало свій офіційний орган – «Записки».

За словами Є. Чикаленка «22 жовтня 1907 року на зібранні Наукового товариства з ініціативи О. Левіцького рішено звернутись до видавця     «України» – передать се видання Науковому товариству, яке буде видавать його під назвою «Записок Наукового товариства», певне не щомісяця, а разів 3-4 на рік, дивлячись по коштах». [11]

У 1914 році вийшли окремі номери «України» як наукового тримісячника українознавства. [12]

Редакторами видання в 1914 році були М. Грушевський, К.П. Михальчук, О.М. Шрамченко.

Далі Грушевський продовжує: «Так само вважав би я потрібним ухвалення в принципі, щоб товариство, скоро тільки наукова робота проявить себе в нім, приступило до видавання наукового видавництва, яке б подавало наукові праці й реферати членів і служило б свідоцтвом його наукового життя, по-друге — приступило б до організації з’їздів українських наукових діячів, які б могли бути дуже корисними і в різних справах більш практичної натури, і послужити сильним і успішним способом на те, щоб викликати живіший науковий рух також і по інших частях України. Щодо популяризації науки, то тут, полишаючи діло раді й секціям товариства, належало б висловити бажання, щоб уже від осени товариство могло б приступити до організації публічних викладів, поодиноких лекцій і цілих серій їх, особливо з сфери українознавства, а для цього потрібно оповістити членів про такий плян і просити тих з них, які б взяли на себе читання таких лекцій, аби завчасу сповістили раду товариства про свій замір, і подали програми своїх викладів, аби рада могла завчасу добути дозвіл на ті виклади. Другою такою точкою в популяризації науки, на яку мусіло б звернути увагу товариство та заохотити своїх членів до роботи в тім напрямі, було б приготування підручників — і загального характеру, і особливо — з українознавства, з тих областей його, в яких ми ще не маємо українських підручників — як історія українського письменства, географія і статистика України і т. п.”.

 

Висновки

 

Поява наукових товариств на території України завжди була явищем корисним та необхідним з огляду на потребу підйому української культури та науки. Виникнення в Києві Українського Наукового Товариства під проводом М. Грушевського також стало визначною подією на сторінках української історії.

Участь у діяльності УНТ таких визнаних авторитетів українознавчої науки, активна видавнича діяльність, підготовка навчальної та науково-популярної літератури, узагальнюючих наукових дискурсів, увага до налагодження бібліотечної та музейної справи, комплексні дослідження українського буття, науковий доробок у галузі точних наук, медицини, формування нової школи професійних науковців перетворювали Товариство у провідний осередок українознавства. Ця наукова установа гідно продовжила традиції розвитку національної науки. Зміна географічного центру посилила, збагатила і зміцнила українську науку. А в тісній єдності обох частин України, «що обопільно доповнюють і скріплюють себе, – підкреслював М. Грушевський, – «можуть бути обезпечені інтереси працюючого народу і повнота його економічного і культурного розвитку». В своїх переконаннях він був досить правий. Інша справа те, що товариствові не судилося надто довго пропрацювати на ниві української науки та культури.

Все ж дещо-таки сподвижники товариства встигли здійснити, за що їм великий уклін. З усіх сил вони тягнули непосильну ношу, на яку зверху ще й іноді напосідалися російські шовіністи зі своїми доводами існування єдиного російського народу та запереченнями існування українства загалом.

Отже, Виникнення Українського Наукового Товариства в Києві було своєрідним подвижництвом українських прогресивних сил, яке не залишилось непоміченим в історії.

 

 

Список використаної літератури

 

1. Витяги з Статуту укр. наук. Товариства в Києві // Записки Українського наукового товариства в Києві. – 1908. – Кн. 1.
2. Гермайзе О. Праця Київського Наукового Товариства // Україна. – 1929. – Лютий
3. Грушевський М. Велике діло // Україна. – 1929. – Січень
4. Грушевський М. Українське наукове товариство в Києві і його наукове видавництво // Записки УНТ в Києві. –1908 р. – Кн. 1.
5. Житецький Г. Заходи коло організації історичного товариства в Києві// Україна. – 1929. – Січень
6. Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні /ХІХ – перша третина ХХ ст. // Міжнародна асоціація україністів. Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченко. – К.: Хрещатик, 1992.
   1. Листування Михайла Грушевського. Т.5: листування Михайла Грушевського та Євгена Чикаленка.
   2. «Літературно-Науковий Вісник». – 1907 p. – І-ІІІ кн.
   3. Підкова І. З., Шуст Р. М.. Довідник з історії України. У 3-х т. – К.: Генеза, 1993
   4. «Рада». –  1907 р. – 1 травня. – №. 100. – „Перші збори Українського Наукового Товариства у Києві”.
   5. «Україна». –  1907 p. – Червень.
   6. Щербань Т. Фундатори Українського наукового товариства. – К.: Знання, 1992.
   7. Щербина В. Спроби організації наукової історичної праці в Києві у першій половині ХІХ ст.// Україна. – 1929. – Січень