Боровець І. Третя антифранцузька коаліція

Боровець І. Третя антифранцузька коаліція

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Нового часу, історія Франції, антифранцузька коаліція.

 

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………….2

Розділ І. Формуванн Третьої антифранцузької коаліції………………………..3

Розділ ІІ. Війна та розгром коаліції……………………………………………15

Висновки…………………………………………………………………………28

Список використаних джерел та літератури………………………………….29

Вступ

 

Історія міжнародних відносин по своїй суті досить складна та строката. Виходячи із власних та державницьких інтересів, правителі  вступали у дво- і багатосторонні переговори, йшли  на  утворення  політичних угрупувань.

Коаліції держав у історії річ не поодинока. Вони майже завжди утворювалися тоді, коли йшли війни. В світовій історії війна була закономірним явищем. Різноманітні альянси супротивників складалися досить часто. Новий час особливо багатий на такі явища.

Третя антифранцузька коаліція склалася як чергове об’єднання у боротьбі із Наполеоном Бонапартом, яке відбулося після попередніх невдалих спроб. До цієї коаліції увійшли Англія, Росія, Австрія, Прусія, Швеція та Неаполітанське королівство. Сама коаліція проіснувала недовго, бо дуже швидко була розгромлена військами Наполеона. Цьому певним чином посприяли проблеми формування коаліції. Дипломатичні успіхи прийшли занадто пізно.

Метою реферату є розкриття історичних подій, що стосуються Третьої антифранцузької коаліції. Відповідно до цього поставлено такі завдання:

• Розкрити процес формування коаліції;
• Висвітлити процес входження кожної зі сторін до Третьої антифранцузької коаліції;
• Показати всі суперечності між союзниками під час утворення та діяльності коаліції;
• Показати перебіг війни коаліції з Наполеоном;
• Висвітлити основні битви;
• Розкрити наслідки війни;

Об’єкт висвітлення: Третя антифранцузька коаліція.

Предмет: формування Третьої антифранцузької  коаліції, війна коаліції, її розгром, наслідки.

 

 

Розділ І. Формування Третьої антифранцузької коаліції

 

Підготовку Третьої анти французької коаліції розпочала Англія. У сурдині цієї самовпевненої країни почалася справжня паніка. Підготовлений Наполеоном Булонський табір виріс в кінці 1804 р. і в першій половині 1805 р. в грізну військову силу. Першокласна величезна, чудово екіпірована армія стояла в Булоні і чекала туману на Ла-Манші та сигналу до посадки на судна. В Англії намагалися організувати  щось на кшталт всенародного ополчення. Отже, всі надії Англія змушена була покласти на коаліцію.[1]

Вже в серпні 1805 р., на основі одержуваної інформації, французький імператор зробив висновок про приготування союзників і велику вірогідність війни, в першу чергу з австрійцями. Тому  Наполеон змушений був остаточно відмовитися від втілення своїх давніх задумів і  плеканої мрії – поставити Англію на коліна. В подальшому, після 1805 р., у нього вже не було можливостей, ресурсів і часу замахнутися на щось подібне. Не дозволяла і відволікала швидкозмінювана ситуація.[2]

Хоча Наполеон майже два роки тримав кращі сили на узбережжі проти Англії.  Зрозуміло, що без серйозної підтримки флоту він би не зміг здійснити грандіозний план перекидання військ через протоку. Навіть скориставшись сприятливим випадком (відсутністю з якоїсь причини англійських кораблів), він ризикував пізніше бути повністю відрізаним на Британських островах від Франції (тобто від своїх тилів) англійським флотом. Було б удвічі божевіллям здійснювати подібну операцію, знаючи, що проти тебе готуються виступити дві потужні континентальні держави – Росія та Австрія. У будь-якому випадку початок військових дій австрійців давав можливість Наполеону зберегти обличчя – адже не міг же він до безкінечності тримати армію вторгнення в Булонському таборі (ентузіазм військ йшов на спад), а шансів на реальну підтримку та перемогу французькогофлоту залишалося все менше і менше, що довели і наступні події при Трафальгарі.

Для Великобританії відмова Наполеона здійснити вторгнення і його переорієнтація на військові дії на континенті давали можливість зітхнути спокійно, що називається, перевести подих після напруженого очікування навислої небезпеки. [3]

Росія була зацікавлена у власній безпеці. Після поділів Польщі Росія просунулася в Європу найбільше  за всю свою історію. Відтепер війна будь-якої держави з Австрією чи Прусією – це війна на російських кордонах. Воєнне мистецтво Бонапарта показало, що остаточно пройшов час в’ялих воєн минулого, коли колони та лінії мало не десятиліттями маневрували на полях боїв далеко від російських кордонів. В таких умовах Росія вже не могла собі дозволити грати роль своєрідної «Англії сходу», тобто використовувати свою географічну віддаленість, як Англія своє острівне положення. Все ж розташування Росії, на випадок європейських конфліктів, залишало більший вибір, ніж у інших держав континенту.[4]

В своїх зовнішньополітичних орієнтаціях Росія пройшла певну еволюцію. Спочатку підтримувався курс на зближення з Францією. Політика «вільних рук»  (нейтралітету) теж провалилася. В ролі міжнародного арбітра Росія також не відбулася.

Росію до вступу в Третю антифранцузьку коаліцію також спонукали слухи, що Франція має намір відновити Польщу.[5]

В лютому 1804 року була розкрита змова проти Наполеона у Франції. Один з керівників заколоту вказав на участь в ньому одного з членів королівської родини. Підозра впала на герцога Енгієнського, представника бокової гілки Бурбонів, що проживав у Бадені. В середині березня 1804 року французький загін вдерся на територію Бадена та захопив герцога, якого потім розстріляли. Це викликало велике обурення у всій Європі. По-перше, грубо було порушено норми міжнародного права. Це не що інше, як вторгнення на територію суверенної держави, якою тоді було курфюрство Баден. По-друге, Наполеон продемонстрував неповагу  до укладених ним  міжнародних договорів. Цими діями Бонапарт продемонстрував свою непередбачуваність та небезпечність.[6]

Після розстрілу герцога, 18 травня 1804, Наполеон проголосив себе імператором. Більшого виклику европейським монархам неможливо було собі уявити. Бонапарт не просто насильно входив в їх сім’ю. Він входив у неї, проливши кров одного з найбільш знатних людей Європи. Тепер він міг змусити визнати себе лише силою зброї.[7]

Можна констатувати, що після розстрілу герцога Енгієнського давнє невдоволення урядових кіл і дворянської верхівки Росії стало виразно набувати антинаполеонівських контурів (залишатися в бездіяльності було неможливо), а це неминуче вело до виникнення військового зіткнення. В обстановці взаємної недовіри будь-які кроки ворожих кабінетів на міжнародній арені вже стали сприйматися майбутніми супротивниками як виклики і загрози своїй безпеці.

В ситуації з герцогом Енгієнським Австрія продемонструвала повну безпорадність. Що стосується Росії, то вона також була не вдоволена  цими подіями. Дружина царя Єлизавета Олексіївна, в дівоцтві Луїза Баденська, була онучкою курфюрста Бадена. Олександр І вирішив заступитися за свого німецького родича та направиви Бонапарту ноту з вимогою пояснення  «здійсненого смертовбивства». Він отримав зухвалу відповідь: а що б робив російський цар, якщо б дізнався, що деякі люди, підбурювані Англією, готують вбивство Павла І?[8]Образа була страшною і притому публічною. Наполеон вголос висловив те, про що досі тільки шепотілися при європейських дворах: що Олександр не тільки знав про змову проти Павла, але і брав у ній  пряму участь. Вся Європа знала, що  змовники задушили Павла після, змови з Олександром і що юний цар не посмів після свого воцаріння і пальцем чіпати їх: ні Палена, ні Беннігсена, ні Зубова, ні Тализіна і взагалі нікого з них, хоча вони спокійно сиділи не на «чужій території », а в Петербурзі і бували в Зимовому палаці.[9] Принижений Олександр І відмовився від будь-яких думок про зближення з Францією та повністю повернувся до Англії.[10]

Таким чином, складалися нові альянси проти Франції, зав’язалися ті вузли, розв’язати які можна було лише за допомогою гарматних пострілів.

Як, приклад, можна навести знамениту місію члена негласного комітету М.М. Новосильцева в Англію 1804-1805 рр., про яку, як правило, згадують всі дослідники історії зовнішньої політики. Спочатку вона навіть задумувалася і підносилася мало не як акт європейського посередництва між Лондоном і Парижем, а також спосіб приборкання агресивних задумів Наполеона. Однак, незважаючи на початкові благі цілі, саме ця місія послужила початком формування чергової антинаполеонівської коаліції. Правда, до посередницької місії в Париж справа так і не дійшла, винуватцем  цьому стала політика Наполеона.[11]

Цар запропонував англійцям корінне перевлаштування Європи – як територіальне, так і її правових засад. Слід було створити новий кодекс міжнародного права і перевести всю Європу на нові правові основи; відновити Польське королівство і зв’язати його особистою унією з Росією; відновити незалежність Голландії і Швейцарії; зміцнити позиції Австрії і Пруссії на Рейні в якості бар’єру французькій  агресії , при цьому обидві німецькі великі держави повинні були бути вилучені з Імперії, а сама Імперія перетворена в конфедерацію середніх держав. Ідею конфедеративного устрою Німеччини Олександр I буде послідовно проводити аж до закінчення Наполеонівських воєн.[12]

Дещо абстрактний план царя отримав чітку конкретизацію в меморандумі    У. Пітта Молодшого в січні 1805 р.: повернути Францію у дореволюційні кордони; на цих кордонах створити буферні держави, збільшені за рахунок сусідів (наприклад, Сардинське королівство – за рахунок Генуї; злити разом Бельгію і Голландію); створити коаліцію чотирьох великих держав із залученням інших держав; закріпити її результати в загальному мирному договорі під гарантією Англії та Росії. Іншими словами, вже на рубежі 1804 і 1805 рр.. виразно проглядалися багато рис тієї концепції, якою будуть керуватися союзники в 1814-1815 рр., підводячи риску під Наполеонівською епохою.[13]

1804-1805 рр.. багато істориків називають «золотим часом» англо-російських відносин. В якійсь мірі це так і не так. У Росії з Англією були серйозні суперечності, в першу чергу в Балтійському та Середземноморському регіоні, і подолати їх було не просто. Саме в цей період молоді друзі імператора Олександра I розробили теоретичний  план політичної перебудови Європи, який повертав Францію в старі кордони і, на їх думку, гарантував би неможливість спроб подальших французьких завоювань. Ставилося завдання відновити «рівновагу в Європі, затвердити її безпеку і спокій на міцній основі», позбавити континент від «тиранії Бонапарта» і «принизливого поневолення», лише побіжно говорилося про реставрацію Бурбонів на троні, але якщо того побажають самі французи. Фактично був запропонований план створення європейської ліги (прообраз сучасної «з’єднаної Європи») і запропонований кодекс нового міжнародного права. Безумовно, цей план, запропонований теоретично, тоді не міг мати шансів на реалізацію, так як англійці, підтримуючи в цілому ідею  боротьби з постреволюційною Францією, переслідували свої конкретні цілі, які аж ніяк не відповідали російському плану і поглядам з приводу нового перевлаштування Європи. А головне, англійці не тільки побоювалися посилення російського впливу на континенті, але всіма силами намагалися цього не допустити. Ці моменти (політичні ревнощі між союзниками; реальні суперечності і різні політичні підходи при оцінці конкретних ситуацій) з часом перетворилися на ахіллесову п’яту нової коаліції.[14]

На основі переговорів Новосильцева з У. Піттом 30 березня (11 квітня) 1805 р. в Петербурзі була укладена союзна конвенція «Про заходи встановлення миру в Європі», документ, що став головною основою для створення коаліції. В цілому це була перемога англійської дипломатії, так як Великобританія виходила з довгострокового періоду європейської ізоляції і набувала на суші потужного союзника. Сторони домовлялися про створення «всезагальної ліги європейських держав», спрямованої проти Франції з метою відновлення миру і рівноваги в Європі і з п’ятьма конкретними завданнями: очищення від французів Ганновера і Північної Німеччини, відновлення незалежності Голландії і Швейцарії, повернення Савойської династії П’ємонту , повне звільнення від французів Італії і, нарешті, створення «такого порядку речей в Європі, який … представляв би тверду опору проти майбутньої узурпації». З цією метою після закінчення війни передбачалося скликати «загальний конгрес».[15]

Росія готова була до поступок Англії в Східному Середземномор’ї, особливо в питаннях про Мальту і Неаполітанське королівство, де Англія, що б то не стало, хотіла зберегти свій вплив. [16]

Володіючи найбільш сильним флотом, Англія вела боротьбу за морську гегемонію, в її політиці досить значне місце займали проблеми торгівлі. Зовнішня політика Англії мала таку специфіку, як виділення і розподіл грошових субсидій, без яких боротьба з агресією наполеонівської Франції для континентальних держав була б значно утруднена.[17]

Ще 2 (14) січня 1805 Росія уклала конвенцію зі Швецією про спільні дії по захисту Північної Німеччині. Потім, 11 (23) вересня 1805 р., був укладений оборонний російсько-турецький договір, втім, турки згодом не брали участь у бойових діях, але зобов’язалися пропустити російські судна і транспорт з військами (дивізію генерала Р.К. Анрепа) через Босфор, а також дали згоду на посилення російського контингенту на Іонічних островах (бази російського флоту), що мало неабияке значення в майбутніх подіях.[18]

Необхідно зауважити, що третя коаліція складалася з величезними труднощами. Занадто багато малося протиріч і у потенційних коаліціантів. Росія і Англія дуже сподівалися, що до них приєднаються Австрія і Пруссія, два дуже важливих гравці на європейській арені. Але монархи і уряди цих двох держав виявляли коливання. Вони не без підстав побоювалися вплутуватися в чергову війну з французами, в якій їх армії мали всі шанси потерпіти нові поразки.  Відчуваючи реальну загрозу своєму існуванню на політичній карті Європи, вони готові були укласти з Росією оборонний союз, але аж ніяк не наступальний. Взагалі вони воліли, щоб воювали інші, але не вони. Крім того, йшов відвертий торг майбутніми територіями, причому досить привабливі пропозиції для Пруссії і Австрії виходили і від Наполеона, а не тільки з табору коаліції.[19]

З приводу можливого вступу Австрії в коаліцію наполеон висловився так: «Якщо Австрія втрутиться у справу, то це буде означати, що саме Англія примусить нас завоювати Європу».[20]

У Петербурзі й Лондоні сподівалися, що центром блоку стане Австрія, яка претендувала на провідну роль в Німеччині. Пропозицією очолити німецькі держави думали полестити марнославству віденського двору. Однак позиція Австрії зробила неможливим здійснення цієї ідеї. Замість того, щоб стати на чолі німецьких держав, Австрія вступила в конфлікт з Баварією і з більшістю курфюрств.[21]

Ці обставини загальмували формування третьої коаліції, але вирішальним фактором стали зовнішньополітичні кроки самого Наполеона, що змусили Австрію зважитися приєднатися до противників Франції. Австрійці спочатку навіть визнали за Наполеоном імператорський титул і намагалися зайняти нейтральну позицію. Але в подальшому вже мова пішла про реорганізацію Італійської республіки. Республіка ця, президентом якої був Наполеон, по суті, була дочірнім володінням Французької республіки. Але, скроєна по французькому лекалу і розвиваючись по французькій схемі, вона повторила материнську долю – з республіки (з абсолютистським правлінням) перетворилася в монархію.

В кінці 1804-го – початку 1805 року Олександр I, прагнучи надати Австрії рішучості, погрожує укласти союз з Прусією, поставив тим самим Відень в положення ізоляції. Він висловлює побоювання, що Англія, не отримавши підтримки континентальних держав, може вийти з війни, а без британських субсидій організувати опір Наполеону буде багато важче. Росія також гарантувала Австрії, що крім експедиційного корпусу для боротьби з Францією буде виділений обсерваційний  корпус, призначений для того, щоб перешкодити Пруссії зробити що-небудь проти «загальної справи».[22]

Вже в листопаді 1804 р. в Петербурзі була підписана австро-російська декларація про союз проти Франції, яка передбачала також збереження Османської імперії, допомога Росії Австрії в разі нападу Пруссії і можливість територіального розширення монархії Габсбургів в Італії – до річки По на півдні і річки Адца на заході.[23]

За коронацією в Парижі 2 грудня 1804  розпочалася  коронація Наполеона в Мілані 26 травня 1805р. Французький імператор додав до свого титулу ще титул короля Італії і одягнув  на свою голову гостру корону лангобардского короля. Хоча на Апеннінському півострові не всі землі входили в це королівство (умовно кажучи, північні землі майбутньої Італії), заявка на майбутнє була зроблена. Але цим справа не обмежилася. 30 червня 1805 до складу Французької імперії була прийнята Лигурийская республіка (природно, на її прохання, але за французькою підказкою), нині територія Генуезької рив’єри. А землі Лукки і Пьомбіно перетворилися на князівство та були передані молодшій сестрі Наполеона, новоспеченій принцесі Елізі.

Ці кроки Наполеона в Італії ясно показували вектор розвитку і майбутнього напрямку його політики. Вони покінчили з коливаннями і додали рішучості австрійському уряду. 28 липня (9 серпня) воно пішло на підписання союзного трактату. 10 (22) вересня до союзу приєдналося Неаполітанське королівство. Союзники планували, що до них приєднаються до 20 тис. солдатів з дрібних німецьких держав. Але навряд чи покладали надію всерйоз, оскільки розраховувати на клаптикову Німеччину, де різко посилився вплив Франції, не доводилося.

Австрія зі співчуттям поставилася до ідеї нової війни. Втрати її по Люневільському миру були такі величезні, а головне, Бонапарт так самовладно після цього розпоряджався західними і південними маленькими німецькими державами, що нова війна для Австрійської імперії була єдиною надією уникнути перетворення її на другорядну державу. А тут ще  появився шанс вести війну на англійські гроші.[24]

Всі спроби схилити на свою сторону найбільшу німецьку державу – Пруссію (дипломатичними важелями і навіть шляхом прямого військового тиску) досить довго залишалися марними, вона віддавала перевагу нейтралітету, а насправді, очікувала і воліла зробити вибір – хто більше запропонує.[25] Переговори у досить дружньому тоні велися одночасно і з Росією, і з Францією.[26]

Фрідріх-Вільгельм III знав, що Пруссія перша постраждалє від навали Наполеона і що свої полчища, зібрані в Булонському таборі, імператор підійме, звичайно, перш за все проти Пруссії. На російську і австрійську допомогу Фрідріх-Вільгельм III не розраховував, а англійцям і зовсім не вірив.[27]

Переговори Пруссії з Францією були успішнішими. Влітку 1805 вже всерйоз говорили про франко-пруський союз. Талейран і тут зумів запропонувати більш вигідні умови: Франція готова була поступитися Пруссії Ганновером в обмін на гарантії доброзичливого до Франції нейтралітету і визнання наполеонівських завоювань. Особистий представник Наполеона Дюрок просив Фрідріха Вільгельма III не пропускати «чужі», перш за все російські, війська через свою територію і обіцяв збройну допомогу, якщо в ній виникне потреба.[28]

На початку листопада 1805 під час візиту російського царя в Берлін був укладений Потсдамський договір між Росією і Прусією, згідно з яким пруський король погоджувався на збройне посередництво між Наполеоном і Третьою коаліцією з метою досягнення перемир’я на основі Люневільського договору, а в разі невдачі висловлював готовність вступити у війну на стороні коаліції. В обмін Росія зобов’язувалася сприяти Пруссії в отриманні англійського Ганновера.[29]

Причиною підписання договору були дії Наполеона. Поспішаючи перекинути війська на допомогу Баварії, Наполеон провів їх через перевал Аншпах, що належав Прусії. Подібне порушення нейтралітету викликало в Берліні бурю обурення. Російська дипломатія використала цей шанс.[30]

З великими труднощами, так чи інакше, коаліція сформувалася. Росія була готова відправити в похід 180 тис. чоловік, Австрія – 250 тис. чоловік. Контингенти інших країн виглядали набагато скромніше: Швеція дала 16 тис. чоловік, Неаполь зобов’язався виставити до 20 тис. чоловік, Англія, крім флоту, висловила намір виділити  лише 5 тис. чоловік. Втім, європейці на початку ХIХ ст. мали  думку з приводу вкрай низької боєздатності англійських військ. Крім цього, в залежності від виставлених контингентів, Великобританія виділяла своїм союзникам чималі гроші (1250 тис. фунтів стерлінгів за кожні 100 тис. чоловік, а також частина виплат за мобілізаційними витратами), тобто виступала банкіром коаліції. Ця обставина давала можливість французькій пропаганді потім стверджувати, що союзники «продалися» за англійське золото і тільки тому воювали з Наполеоном. Дійсно, у європейських феодальних держав – супротивників Франції – грошей у скарбниці на війну катастрофічно не вистачало, і вони, безперечно, сподівалися на англійські субсидії, щоб хоч якось звести свої дефіцитні бюджети. У той же час, незважаючи на значущість обіцяних сум, гроші виплачувалися англійцями з великим запізненням (та й то не завжди), крім того, вони могли покрити лише частину величезних військових витрат членів коаліції.[31]

Всього військових сил, які дійсно могли виставити союзники по коаліції (а не на папері і в планах), налічувалося приблизно 380 тис. бійців. Крім того, потенційно союзники могли розраховувати на приєднання до них 100 тис. пруссаків, чого не відбулося.[32]

Австрія мобілізувала три армії: під керівництвом ерцгерцога Фердинанда і Мака (90 000 чоловік на Інні) і ерцгерцога Іоанна (40 000 чоловік у верхній Італії). Потім йшли чотири російських армії: імператор Олександр вступав на арену боротьби. При очікуваному сприянні Пруссії союзники розраховували зосередити в своїх руках майже півмільйонне військо, призначене розтрощити Наполеона.[33]

Єдиного командування об’єднаними силами не передбачалося, що, загалом-то, було нереально, враховуючи розпорошеність чотирьох театрів військових дій, але заздалегідь виявилися не обговореними проблеми керівництва на окремих театрах військових дій, де союзники повинні битися з наполеонівськими військами. Не було чітко визначено, хто кому буде підпорядковуватись і хто конкретно буде командувати в разі спільних дій союзників. У цьому дуже важливому для кожної  військової людини аспекті вже можна було розгледіти паростки майбутніх негараздів і поразок.[34]

 

Розділ ІІ. Війна коаліції та її розгром.

 

Зі свого боку Наполеон теж виступав не один. З точки зору протистояння з Англією,  вкрай важливо було зберегти свого традиційного союзника – Іспанію. Однак та намагалася утриматися від активної участі у війні. За франко-іспанським договором жовтня 1803р. Мадрид погоджувався лише на добровільний нейтралітет і грошові виплати за рахунок американського золота, яке англійські кораблі стали знову пропускати після заключення Амьенського миру. Дізнавшись про домовленості між Іспанією і Францією, англійці в 1804 р. затримали кілька іспанських кораблів під приводом, що ті везуть золото Франції. Це послужило приводом для вступу Іспанії у війну в грудні 1804 р.[35]

Наполеон розпоряджався 80 мільйонами франків, сплаченими йому Сполученими Штатами за поступку Луїзіани.  Він розраховував, як на союзників, на правителів Гессен-Дармштадтського, Баденського, Вюртембергского і Баварського, щедро обдарованих їм при розділі Німеччини. Маре, посланий з таємною місією до курфюрста Баварського, схилив його до союзного договору, пообіцявши йому  королівський титул, який був також обіцяний разом з новим територіальним розширенням за рахунок Австрії герцогу Вюртембергському.[36]

Між членами коаліції не було єдності. В Лондоні по-іншому, ніж у Петербурзі, розуміли систему європейської рівноваги. Допомагаючи своїм континентальним союзникам в боротьбі з Францією, прагнучи всіляко послабити свого давнього супротивника, Англія при цьому пильно стежила за тим, щоб не допустити посилення чужого  впливу, крім власного. В першу чергу це, звичайно, відносилося до Росії.[37]

Росія не бажала повного усунення Франції від активної політичної ролі, вбачаючи в ній противагу британським амбіціям. Лондон, прагнучи максимально послабити Францію, готовий був залучити Австрію і Пруссію, обіцянками щедрих винагород за її рахунок. Петербург не бажав ні посилення держав, що межують з Росією, ні їх сварки через здобутки.[38]

Новоутворена коаліція була нетривкою. Суперечності між союзниками не були подолані, їх просто не брали до уваги. Вважалося, що перемога над Наполеоном сама вирішить всі проблеми міжнародних відносин. Мабуть, єдине, в чому були згодні союзники, так це в тому, що мета коаліції – не політичні зміни всередині Франції, не реставрація старого режиму, а встановлення в Європі такого порядку, який не дозволив би Франції проводити подальші захвати і загрожувати незалежності сусідніх держав . В цьому була відмінність III коаліції від двох попередніх, що висували реставраторські гасла. Тріщини в політичному грунті коаліції розширилися і дали себе знати при перших військових випробуваннях. Саме неміцність цього політичного грунуту визначила поразку коаліції ще до тих військових ударів, які були завдані їй Наполеоном.[39]

Суперечності між Росією і Австрією проявилися вже при розробці плану воєнних операцій, дорученої австрійському гофкрігерату. Складений у Відні план передбачав насамперед вирішення територіальних проблем імперії – зміцнення позицій у Південно-Західній Німеччині та Північній Італії. Сили Австрії були роздроблені. Велика їх частина під командуванням  австрійського полководця ерцгерцога Карла направлялась в Італію, хоча в час  переговорів Росії і Австрії було погоджено, що основні військові операції розгорнуться в Центральній Європі.[40]

Третя коаліція, принципово вирішена її головними учасниками вже в середині 1804 р., виступила на полі битви майже через півтора року, восени 1805 р. Однією з головних причин було бажання на цей раз підготуватися особливо добре, забезпечити за собою максимальну можливість перемоги. Австрійська армія була забезпечена і організована незрівнянно краще, ніж коли-небудь раніше. Армія Макка призначалася для першого зіткнення з наполеонівським авангардом і на неї покладалися особливо великі надії. Від цього першого зіткнення залежало багато. Очікуваний в Австрії, Англії, Росії, у всій Європі успіх Макка грунтувався не тільки на підготовленості і прекрасному стані його дивізій, але і на припущенні вождів коаліції, що Наполеон не зніме відразу, цілком свій Булонський табір і що не всі свої сили без залишку він підійме від Булоні на південний схід, а якщо і підійме, то не буде в змозі так швидко їх привести і зосередити де потрібно.[41]

Але Наполеон спішно згорнув табір в Булоні на березі Ла-Маншу, де були зібрані війська, призначені для вторгнення в Англію. Блискуче організований форсований марш – перехід через Аншпах – дозволив французам з’явитися в Баварії перш, ніж австрійські війська встигли розгорнути бойові операції. Австрійська армія, не дочекавшись підходу експедиційного корпусу з Росії під командуванням М. І. Кутузова, опинилася наодинці з головними силами Наполеона.[42]

Військо, що йшло на Австрію, було названо офіційно великою армією на відміну від інших частин, що стояли гарнізонами і окупаційними корпусами у віддалених від театру воєнних дій  місцях. Велика армія була розділена на 7 корпусів, на чолі яких були поставлені найбільш видатні генерали, зведені після коронації Наполеона в чин маршалів.

У загальній кількості  в 7 корпусах було 186 тисяч чоловік. У кожному з цих корпусів була і піхота, і кавалерія, і артилерія, і всі ті установи, які потрібні армії. Думка Наполеона полягала в тому, щоб кожен з 7 корпусів сам по собі був накшталт самостійної армії. Головні артилерійські та кавалерійські маси не залежали від будь-кого з маршалів, не входили ні в один з цих 7 корпусів, а були організовані  особливими частинами великої армії і були поставлені під пряме і безпосереднє командування самого імператора: наприклад, маршал Мюрат, якого Наполеон  призначив  начальником  всієї кавалерії, що складалася з 44 тисяч чоловік, був лише його помічником, передавальною та виконавчою інстанцією його повелінь. Наполеон мав можливість в потрібний момент на свій розсуд кинути всю свою артилерію і всю кавалерію на допомогу одному з 7 корпусів.[43]Окремо  від 7 корпусів,  від артилерії і кавалерії існувала імператорська гвардія. Це були добірні 7 тисяч чоловік (на 1805 р.)

Михайло Іларіонович Кутузов на чолі російської армії рушив до Австрії в серпні 1805 року. Положення російського полководця було складним. Він не мав достатніх повноважень для прийняття самостійних рішень. Його погляди розходилися з планами Австрії та вказівками Олександра I, який прагнув підпорядкувати військові питання дипломатичним міркуванням. Крім того, у справах пересування і постачання військ М. І. Кутузов багато в чому залежав від Австрії. Наполеон, який прибув на театр військових дій раніше Кутузова, перехопив ініціативу в свої руки.

Наступ австрійців розпочалася 9 вересня 1805 року. Вони вторглися до Баварії, примусили курфюрста бігти в Вюрцбург, заволоділи Ульмом і стали чекати французьку армію в ущелинах Шварцвальда. Наполеон вирішив обмежуватися в Італії обороною і зосередити всі свої зусилля на дунайській армії. Моро в 1800 році обійшов лівий фланг Края за допомогою спритних диверсій в ущелинах Шварцвальда; Наполеон відрізав відступ Макові, рушивши в обхід його правого флангу дорогами, провідними від Майна до Дунаю.

Як тільки прийшла звістка від Мюрата, що Мак ізольований в Ульмі, Наполеон відправився в Страсбург і зробив ряд демонстративних кавалерійських атак з метою надати Маккові впевненості, що головний удар французів буде направлений на його лівий фланг, як в 1800 році. Але в той же час він наказав своїм військам, які займали лінію Страсбург-Мангейм-Вюрцбург, зробити разом з корпусом Нея, прийнятим ніби-то за центр осі, величезний поворот направо; він з дивовижною безпомилковістю встановив всі подробиці цієї диверсії, яку його помічники з настільки ж дивовижною точністю привели у виконання.[44]

20 жовтня 1805 австрійська армія генерала Макка капітулювала в Ульмі. Австрійський імператор призначив командуючим своєю головною армією, завданням якої було зупинити Наполеона, нездібного, висунутого по протекції генерала Мака, в той час як ерцгерцог Карл був посланий на другорядний італійський фронт. А з Маком Наполеон міг грати, як кішка з мишкою. Справа в тому, що генерал Мак призначив начальником своєї розвідувальної служби кращого наполеонівського шпигуна, організатора його власної розвідки Карла Людвіга Шульмейстера, який, змінивши свій вигляд, вже кілька місяців перебував у Відні і посилав звідти французькому імператору, найбільш докладні повідомлення про переміщення, озброєння і силиавстрійських військ.[45] А генералу Маку Шульмсйстср поставляв неправдиві відомості про «противника» і переконав того не відступати від Ульма, що і мав намір зробити австрійський командувач, відчуваючи ненадійність своїх позицій. В результаті Мак залишився в укріпленому місті, де застав французів зненацька, і капітулював.[46]

«200 гармат, 90 прапорів, всі генерали – в нашій владі. З цієї армії врятувалося лише 15 тисяч чоловік », – сповіщав Наполеон своїх солдатів про результати операцій війни в Ульмі в особливій відозві.[47]

Розгром французького флоту англійським адміралом Нельсоном в битві при Трафальгарі в жовтня 1805 р. позбавив Англію від загрози французького вторгнення, але не приніс ніякої користі  її континентальним союзникам.[48]

У цей момент підходить армія Кутузова, що зосереджувалася в Браунау на річці Інн. Капітуляція австрійців поставила російську армію в надзвичайно скрутне становище. Наполеон не втрачав жодного дня, він сподівався оточити війська Кутузова. 29 жовтня французи вступили в Браунау, але російської армії там вже не було. Кутузов почав відступальний марш-маневр. Рухаючись з обозами, маневруючи, Кутузов майстерно виводив свої війська з-під удару. Це було єдино правильне рішення. Але австрійський імператор вимагав обороняти передмостові укріплення на Дунаї у Кремса і захистити Відень. Олександр I підтвердив наказ обороняти австрійську столицю. М. І. Кутузов доводив імператорам, що наслідки такого рішення були б згубними для російської армії. Він знав, що Наполеон вже перекинув корпус Мортье на лівий берег Дунаю з метою відрізати відступим російські військам, а по правому березі їх переслідував Мюрат. Кутузов послідовно продовжував свій маневр. 5 листопада Мюрат був відкинутий в бою у Амштет-тена, а Кутузов відійшов до Кремса. Прикрившись ар’єргардами, російська армія переправилася через Дунай і спалила міст. Мортье, який не встиг завершити свій маневр, був розбитий 11 листопада біля Дюренштейна і відкинутий за Дунай.[49]

Після Ульма перед Наполеоном відкрилася дорога на Відень. Він вступив у це місто на Дунаї 13 листопада 1805 р. Відень не пручався, австрійські війська покинули його разом з імператором і всім двором, а на вулицях і біля воріт несла службу тільки міська гвардія. Натовпи цікавих віденців, які заповнили тротуари, навіть вітали Наполеона і його солдатів.

Наполеон був готовий поставитися до Австрії великодушно. Можливо, на це налаштовували його постійні  поради міністра закордонних справ Талейрана, який в кінці жовтня, тобто вже після битви біля Ульма і падіння інших австрійських оборонних рубежів, підготував велику програму майбутнього миру та ознайомив з нею Наполеона в листі зі Страсбурга. Думаючи про майбутнє Європейського континенту, Талейран вважав, що «Австрію не слід ставити на коліна і топтати більше, ніж це відповідає інтересам самої Європи». Якби від Австрії зажадали занадто великих жертв, «їй довелося б на якийсь час підкоритися неминучості», але «вона стала б шукати можливості отримати реванш і готувати нову коаліцію … Але якщо ми, навпаки, милостиво протягнемо Австрії руку, то створимо тим самим основну опору нашій політиці в Європі; ми відокремимо її від Англії, Пруссії і Росії, роззброївши таким чином наших супротивників, нейтралізуємо весь континент і тим самим остаточно вирішимо проблему самого міцного миру , на який тільки розум може дозволити собі сподіватися ».[50]

Кутузову знову загрожувало оточення. Щоб врятувати армію, він направив 6-тисячний загін Багратіона з наказом затримати Мюрата. Останній, не знаючи, які сили протистоять йому, почав переговори про перемир’я. Підписаний двома генералами акт про перемир’я був спрямований на ратифікацію Кутузову і Наполеону. Кутузов не давав відповіді, продовжуючи відступ, і встиг пройти найбільш вразливе місце – місто Цнайм. Наполеон, зрозумівши, що російські війська перехитрили Мюрата, наказав йому негайно атакувати ар’єргард Кутузова. 16 листопада Багратіон протягом цілого дня стримував натиск  Мюрата, який уп’ятеро переважав його сили, був оточений, але зумів вирватися із 3 тисячами чоловік і приєднався до Кутузову, який був уже в Ольмюці. Туди стягувалися всі російські сили.

Таким чином, Кутузов зірвав плани Наполеона і врятував російську армію від оточення і розгрому. Стратегія Кутузова виявилася правильною: зібрані біля Ольмюца сили хоч і ненабагато, але вже перевершували сили Наполеона. Крім того, з Італії в тил французам виходили австрійські війська ерцгерцога Карла. Якби обстановка на театрі військових дій стала складатися на користь союзників, у війну проти Наполеона вступила б Пруссія. Підписавши конвенцію, в Берліні чекали розвитку подій, наполегливо затягуючи переговори як з російськими, так і з англійськими представниками.

Кутузов наполягав на тому, щоб зібрати всі сили союзників, можливо, навіть відступити в Богемію, ще більше послабити французів відривом від баз і підкріплень і тоді завдати Наполеону смертельний удар. Однак австрійський генеральний штаб та імператор Олександр I на перше місце ставили виконання союзницького боргу. Було прийнято рішення негайно помірятися силами з Наполеоном. 2 грудня відбулася битва під Аустерліцем. Австрійський штаб передбачав вкрай заплутані пересування з метою відрізати французькі війська від Відня. Марно Кутузов закликав уникати складних маневрів і застерігав, що не слід атакувати ворога, не знаючи його розташування.[51]

Наполеон недовго залишався у Відні. Він знав, що Пруссія чекає першої перемоги росіян, щоб приєднатися до коаліції. Обидва імператори знову починали сподіватися. Зі своєю з’єднаною австрійсько-російської армією в 90 000 чоловік вони розраховували відрізати Наполеона від Відня і, з’єднавшись з ерцгерцогом Карлом, абсолютно закрити йому вихід на південь; а ерцгерцог Фердинанд, підкріплений 70 000 прусаками, повинен був відрізати йому відступ на північ. Таким чином, Наполеон мав би капітулювати подібно Маккові. Вступивши разом з Мюратом в Моравію, Наполеон доручив Бернадотту стежити за ерцгерцогом Фердинандом, Даву – спостерігати за угорцями, Мортье – охороняти Відень, Мармону – утримати ерцгерцога Карла в Штирії.[52]

Кутузов вважав, що ключовим у  бою є Праценські висоти, і тому намагався затримати на них свої війська. Прибулий до колони Олександр I наказав залишити висоти і наступати. Французи негайно атакували і захопили залишені ключові позиції, прорвавши тим самим центр союзників. Бій було програно.[53]

Битва трьох імператорів і донині не дає спокійно спати багатьом військовим історикам і теоретикам. 2 грудня 1805, маючи набагато меншу армію, Наполеон зумів за 6 годин розбити австрійські та російські війська. Вісім днів перед боєм він провів тут, вивчав місцевість, придивлявся до погоди і розмірковував. Логіка і знання властивої супротивникам шаблонної, догматичної манери ведення бою давали йому сміливість заздалегідь передбачати дії ворога. І передбачення справдилося.[54]

У своїй знаменитій промові, виголошеній після аустерліцської перемоги, Наполеон так оцінював військовий підсумок битви: «Сорок знамен, сорок штандартів царської російської армії, сто двадцять гармат, двадцять генералів, понад тисячу полонених – ось результат того дня, який буде славний на віки  … » «Отже, за два місяці була розбита третя коаліція, – говорив далі французький імператор і про дипломатичне значення Аустерліца. – Мир уже не може бути далеко, але, як я обіцяв своєму народу перед тим, як перейти Рейн, я не заключу ніякого іншого миру, окрім такого, який дасть нам гарантії та забезпечить винагороду нашим союзникам ».[55]

До Англії прийшли перші (голландські) газети з фатальною звісткою: третя коаліція безнадійно загинула в крові і в ганьбі на Аустерліцких полях. У парламентських колах голосно обвинувачували Пітта в згубних ілюзіях, опозиція вимагала його відставки, кричала про ганьбу, яка впаде й на Англію, про англійські золоті мільйони, викинуті на створення бездарної коаліції. Пітт не витримав нервового потрясіння, захворів і зліг, а через кілька тижнів, 23 січня 1806 р., помер. Аустерліц вбив, як тоді говорили, і цього найбільш завзятого й талановитого ворога Наполеона. Новий кабінет, на чолі якого став Фокс, вирішив запропонувати Наполеону мир.[56]

Несприятливими для Австрії були дії італійської армії. Массена прогнав з Верони ерцгерцога Карла, змусив його покинути укріплену позицію у Кальдіеро і, переслідуючи до Тальяменто, відкинув його до Лайбаху, в той час як Гувіон-Сен-Сір блокував Венецію. Ерцгерцог Іоанн, який і не намагався подати допомогу Маккові, вислизнув від Нея, перейшовши через Бреннер і потім через Тоблахський перевал, і з’єднався з ерцгерцогом Карлом. Але корпус Елачича, який вислизнув із Ульма і по п’ятах переслідував Ожеро, капітулював у Фюссені. Угорські драгуни Бланкенштейна і принц Роган, які відмовилися капітулювати, повинні були здатися Гувіону-Сен-Сиру після битви при Кастель-Франко. Ерцгерцогу Іоанну і Карлу, правда, вдалося зустрітися в глибині Штирії, в Циллі, але так як Мармон не спускав з них очей, вони не могли ні з’єднатися з росянами, ні досягти Відня. Вони були відкинуті до Рааб, де Массена тримав їх під постійною загрозою нападу. Отже, Австрії не залишалося іншого виходу, як підкоритися умовам переможця.[57]

Відтепер зусилля по залученню Пруссії у війну ставали марними. Австрія також поспішала покинути ряди коаліції, побоюючись, аби Пруссія, що мала двохсоттисячну армію, в останній момент не приєдналася до переможця і не забезпечила собі панування в Німеччині. Ці міркування спонукали Австрію відразу ж після Аустерліца підписати Прессбургський мирний договір з Францією. Прусський уповноважений Гаугвіц привітав Наполеона з перемогою, а Росія була змушена припинити військові дії і відкликати експедиційний корпус. Олександр I поклав відповідальність за невдачі на Кутузова, який був відсторонений від командування і призначений київським військовим губернатором.

Бонапарт прийняв Гаугвітца 15 грудня, біля Шенбруннського палацу і, по суті справи, в той же самий день змусив його підписати з Францією союзницький договір.[58]

15 грудня 1805 у Відні був підписаний франко-прусський договір, за яким сторони зобов’язалися взаємно гарантувати нинішні володіння і майбутні територіальні придбання. Про підписання цього договору Потсдамський кабінет повідомив російський уряд лише на початку січня, а повний текст договору став відомий в Петербурзі тільки в лютому 1806 року. III коаліція припинила своє існування.[59]

Наполеон пообіцяв Пруссії Ганновер. Пруссія повинна була відмовитися від частини своїх територій (князівства Невшательский, Ансбаха, Клеве). Але Ганновер був поганим надбанням для Прусії: він був спадковим курфюршеством, що належав англійському королю, тому  і був окупований французами. Прийняття цього подарунка повинно було посварити Прусію з Англією.

Цей «союз», нав’язаний Наполеоном Прусії, дуже полегшив Наполеону  справу, яка з кожним місяцем займала його все більше і більше, – дипломатичну підготовку війни з тією ж Прусією.

Наполеон утворив «Рейнський союз» –  конфедерацію з 16 німецьких держав. Він змусив проголосити його, імператора французів і короля Італії, своїм покровителем – «протектором».  «Протекторат» полягав у беззаперечному виконанні  самодержавної волі.[60] В самому договорі йшлося про це так : «Его вел. имп. французов объявляется протектором союза, и в качестве такового ему принадлежит право в случае кончины князя-примаса назначения ему преемника…». Крім того, було проголошено, що «короли и князья как участники Союза отказываются от своих титулов, которые выражают какие-либо связи с Германской империей. 1 августа настоящего года в Сейме будет объявлено отделение Союза от империи…»[61]

Пізніше Меттерніх писав, що спроби приєднати Пруссію до коаліції на основі якогось дієвого співробітництва виявилися невдалими в результаті трьох помилок росіян. По-перше, князь Долгоруков за своїм характером абсолютно не годився для настільки делікатної місії; по-друге, російському послу графу Алопеусу «бракувало енергії» і, нарешті, «нерозсудлива поведінка царя Олександра, який погрожував Фрідріху-Вільгельму військовою силою, виявилася великим непорозумінням».

Наполеонівський похід 1805 року, що завершився поразкою австрійського імператора і російського царя під Аустерліцем, до самого останнього часу в різних підручниках військової стратегії і тактики трактувався як зразок правильно розробленого плану, добре проведеної підготовки, а головне, майстерно досягнутої мети.[62]

Безславний підсумок Третьої коаліції підвів продиктований Наполеоном 26 грудня 1805 Прессбургський мир. Це був один з найбільш важких мирних договорів   у австрійській історії, в результаті якого вона позбулася території в  понад тисячу квадратних кілометрів з більш ніж трьохмільйонним населенням. 24 статті мирного договору вимагали від Австрії численних поступок: Франції – Істрії та Далматії; Італійському королівству – Венеції; Баварії – Форальберга, Тілю і Тріента; Вюртембергу – деяких областей Передньої Австрії; Бадену – Брейсгау і Констанц на Боденському озері. Крім того, австрійський імператор визнав королями курфюрстів Баварії і Вюртемберга, а також Наполеона – королем Італійського королевства. Нарешті, Австрія виплачувати 40 млн франків у якості контрибуції. Єдиною компенсацією став Зальцбург, правитель якого – ерцгерцог Фердинанд III, колишній великий герцог Тоскани, був змушений знову пересісти на новий трон, отримавши як винагороду баварський Вюрцбург.[63]

Пресбургский (Братиславський) мир був підписаний відразу після Різдва, 26 грудня 1805 року, в Дзеркальному залі бургграфского палацу.[64]

Прессбургський мир означав подальше зміцнення позицій Наполеона в Італії, фактично неподільним господарем якої він відтепер був. На основі  трьох південнонімецьких держав французский імператор створював собі надійну опору  в Німеччині. Австрійський імператор, втративши всі свої італійські володіння, ставав свідком того, як його вплив у Німеччині перетікає у французькі руки.[65]

Володіння Австрії виявилися досить обрізаними. Не менш принизливим для австрійці був пункт такого змісту: «Его вел. имп. Наполеон гарантирует целость Австрийской империи в том виде, в котором она будет вследствие настоящего мирного договора…»[66]

Наслідки Пресбургского миру були в цьому плані катастрофічними і, по суті, в рівній мірі непоправними як для Австрії, так і – в історичній перспективі – для Франції.[67]

 Повний розгром прусської армії (понад 100 тис.) в битві під Йеной, Заальфельд і Аурштедтом і російських військ (близько 70 тис.) під Айла і Фрідгандом змусив Прусію і Росію підписати з Францією мирний договір. Французьких військ в обох боях було близько 160 тис.[68]

 

Висновки

 

Третя антифранцузька коаліція – об’єднання  провідних європейських держав для боротьби з Наполеоном.

Ця коаліція формувалась досить тривалий час. Методи її формування були найрізноманітнішими: від добровільного укладення домовленостей до прямого примусу. Це було зумовлено чималими труднощами, з якими зіткнулися противники Бонапарта.

Першопочатковим ядром формування коаліції була Англія, яку до цього кроку підштовхнув сам Наполеон, стоячи зі своїми військами біля Ла-Маншу для переправи в Англію. В переговори для формування коаліції проти Наполеона була втягнута Росія. Ставлення російського царя Олександра І до Франції пройшло певну еволюцію: від симпатії  до Франції та ідеї зближення з нею  до відвертої антифранцузької позиції.

Коаліція формувалася досить повільно, з величезними затратами часу та сил з боку дипломатів. Це призвело до того, що дипломатичні успіхи досягнуті досить пізно, коли Наполеон вже перейшов до активних наступальних дій. Союзники не встригли і опам’ятатися, як зазнали поразки (хоча ретельно готувалися до військових дій).

Найдовше вступу в коаліцію опиралася Прусія, що практично затягнуло переговори та посприяло розгрому коаліції.

Основними перемогами Наполеона в ході розгрому Третьої антифранцузької коаліції стало взяття Ульма, перемога при Аустерліці, взяття Відня. Розгром пруської армії практично довершив  розгром союзників по коаліції. Завершальним актом розгрому коаліції стали мирні договори та стремління союзників до їх укладення. Після перемоги біля Аустерліца та смерті Пітта англійці переорієнтувалися на укладення  миру  з Наполеоном . Австрійці уклали з Бонапартом принизливий  Пресбургзький мир. Ще раніше, 15 грудня, Прусія також підписала мирний договір з Наполеоном. Росія, і та здалася. Так безславно закінчилася історія Третьої антифранцузької коаліції.

Список використаних джерел та літератури

 

1. Безотосный В.М. Наполеоновские войны.- М.: Вече, 2010. – 384 с.
2. Воронцов Г. Ф. Военные коалиции и коалиционные войны. – М.: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1976. – 340 с.
3. Договор об образовании Рейнского союза, 12 июля 1806 г. // Хрестоматия по истории Нового времени стран Европы и Америки. Книга 2. Международные отношения в 1648-1918 гг. Составитель Д.В. Кузнецов. – Благовещенск: Издательство БГПУ, 2010.
4. История ХІХ века. Под ред. Лависса и Рамбо. Том 1.- М.: ОГИЗ, 1938. – 591 с.
5. История внешней политики России. Первая половина ХІХ века. – М.: Международные отношения, 1999. – 448 с.
6. История дипломатии. В трех томах. Том 1. Под ред. Потёмкина. – М.: ОГИЗ, 1941 – 1945. – 567 с.
7. Медяков А.С. История междунароных отношений в Новое время. – М.: Просвещение, 2007. – 463 с.
8. Пресбургский мирный договор между Францией и Австрией, 26 декабря 1805 г. // Хрестоматия по истории Нового времени стран Европы и Америки. Книга 2. Международные отношения в 1648-1918 гг. Составитель Д.В. Кузнецов. – Благовещенск: Издательство БГПУ, 2010.
9. Тарле Е. В. Наполеон. – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1939. – 297 с.
10. Шедыви Я. Меттерних против Наполеона. – М.: Международные отношения, 1991. – 265 с.