Боровець І. Становлення російсько-китайського кордону в Новий час

Боровець І. Становлення російсько-китайського кордону в Новий час

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Далекого Сходу, історія Росії, історія Сходу 18-19 ст.

 

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………….2

Розділ І. Російсько-китайські прикордонні відносини до ХІХ ст……………3

Розділ ІІ. Формування російсько-китайського кордону в ХІХ – на початку ХХ ст………………………………………………………………………………….8

Висновки………………………………………………………………………16

Список використаних джерел та літератури…………………………………17

Вступ

 

Міжнародні відносини в світовій історії займають досить важливе місце. Дипломатія на Сході є особливо цікавою, оскільки їй притаманні свої особливості, які багато в чому відрізняють її від, наприклад, європейської дипломатії.

Проблеми визначення кордонів не оминули жодної країни, вони були та є актуальними на всіх етапах історичного розвитку.

Зародження дипломатичних відносин Китаю та Росії сягає початку ХVІІ ст. Першопочатково проблема визначення кордону не поставала, оскільки кордони держав ще не досить зблизилися. Між ними були неосвоєні степи, на які поки ще ніхто не претендував. Поступово неосвоєна зона почала звужуватися, що і стало причиною появи дипломатичних відносин між цими двома країнами.

Метою реферату є розкриття процесу формування російсько-китайського кордону до початку ХХ ст. Відповідно до цього поставлено такі завдання:

• Показати початки відносин Росії та Китаю;
• Розкрити початкові дипломатичні взаємодії;
•  перші укладення договорів між Китаєм та Росією;
• Особливу увагу звернути на пункти, що стосуються визначення російсько-китайського кордону;
• Показати суперечності між російськими та китайськими представництвами;

Об’єктом висвітлення є формування російсько-китайського кордону.

Предмет: особливості дипломатичних відносин російських та китайських дипломатичних представництв.

Російсько-китайський кордон ставав предметом суперечностей двох країн і в ХХ ст. Демаркація кордону ставала болючим питанням дипломатії.

Для кращого висвітлення теми реферат поділено на два розділ за хронологічним принципом.

 

Розділ І. Російсько-китайські прикордонні відносини до ХІХ ст.

 

Історія формування російсько-китайського кордону бере свій початок в кінці 80-х років XVII століття. До цього Китай і Росія сприймали одне одного як віддалені держави. Так, імператор Кансі у своєму указі 1676 зазначає: “Місцезнаходження Російської держави досить віддалено”.[1]

Ще в 1608 р. за указом царя Василя Шуйського загін томських козаків вирушив у володіння монголів на пошуки «Алтин-царя му-Гальського», а заодно китайської держави. Зустрівши відсіч недружніх ойратских племен, козаки повернули назад. Тим не менш, у своїй відписці царю, датованій березнем 1609 р., томський воєвода Волинський повідомляв деякі відомості про Китай. Відомості ці, здобуті кружним шляхом від монголів, на диво збігаються з уже відомими нам стереотипами сприйняття віддалених і маловідомих країн: в далекій країні живе народ з близькими нам звичаями. «А до Китайсково де государства от Алтына-царя три месяца ходу, — доносив Волинський. — А живет де китайской государь, и у него, де, государь, город каменной, а дворы де в городе с русково обычья, палаты на дворах каменные, и людьми де сильнея Алтына-хана и богатством полные, а на дворе де у китайского государя полаты каменные. А в городе де стоят храмы у нево, и звон де великой у тех храмов, а крестов на храмах нет, тово де у них не ведают, какая вера, а живут с рускова обычья. И приходят де из многих земель с торгов к нему, а платье де оне носят все золотное, а привозят де к нему всякие узорочья из многих земель…»[2]

Московський уряд ще в 1618 р. направив в Пекін свою першу місію, на чолі з І. Петліним, що відкрила сухопутний маршрут з Європи до Китаю через Сибір і Монголію. Імператори династії Мін позитивно поставилися до прагнення російських встановити дипломатичні і торгові відносини з їх країною; в спеціальній грамоті, спрямованої до Москви, був санкціонований приїзд нових посольств і торгових караванів, що відповідало традиційній стратегічній установці «’юань цзяо цзинь гун »(« залучати далеких, нападати на ближніх »). Російська держава тоді ще вважалась «далекою» для Китаю, бо між обома державами пролягали монгольські степи і майже ще не освоєні сибірські простори. До середини XVII ст., Коли в Пекін прибула наступна російська місія, очолювана Ф. І. Байковим, обстановка вже значно змінилася.[3]

Згодом концепція «віддаленості» кардинально змінилася. Між «далекими» країнами починаються військові сутички. Цинське правління часто організовувало каральні походи проти росіян.[4]

«Хотя белый царь, [считая себя] главным над [многими] племенами, в грамоте хвастает и [высказывает] непочтитель­ность, однако, будучи иноземцами, они [русские] хотят следо­вать нашей цивилизации. [Мы] должны быть снисходительны к ним и добрым отношением привлекать [их] на свою сторо­ну»,— писав Шуньчжи в указі від 10 червня 1660 р. А так він оцінював всі дипломатичні дії російського правління: «Рус­ское государство находится далеко на западных границах, не приобщено к [истинному] просвещению. Но они смогли при­слать посла с грамотой и поэтому, очевидно, они стремятся к дружественным отношениям».[5]

Освоєння території, що розділяла народи Російської держави і Цінської імперії, призвело до того, що виникла необхідність розмежування в районі Амура. Цинська дипломатія намагалася проводити лінію на закріплення Російської держави в якості “підкореної”, “данної” держави, створюючи одночасно привід для збройного втручання в Приамур’ї. У 1685-86 рр. маньчжури окупували Албазинське воєводство і блокували Нерчинськ.

29 серпня 1689 поблизу м. Нерчинска відбулося підписання першого російсько-китайського Нерчинського договору. По ньому кордон між Росією і цинським Китаєм йшла від верхів’я р. Аргуні до злиття з р. Шилко, при цьому лівий берег залишався у володіннях Росії, правий відходив до цінського Китаю. Потім рубіж переходив на р. Горбицю. Оскільки в той час гірські хребти в Приамур’ї були ще погано вивчені, то в тексті договору кордон по них не могла бути точно вказана. Землі на південь від р. Уді до прикордонних гір були залишені нерозмежованими між двома державами, оскільки ні та, ні інша сторона не мали повноважень на ведення переговорів про розмежування цих земель.

Іншими статтями Нерчинського договору дозволялася вільна торгівля між підданими обох держав і встановлювалися правила регулювання різного роду прикордонних інцидентів. При цьому сторони не вчинили обміну картами району розмежування в Приамур’ї. Спільної демаркації кордону на місцевості вироблено не було. Але договір передбачав для маньчжуро-китайської сторони право установки біля кордону якихось “ознак”.

В цей час Цінь продовжує свою експансіоністську політику. У 1691 р. до Китаю була приєднана Халха-Монголія, у ході конфлікту 1712-1720 рр. з Тибету було витіснено Джунгарське царство. Через це збільшилася довжина російсько-китайського умовного кордону і відповідно збільшилася кількість контактів і зіткнень між представниками двох країн. Все це призводило до нових загострень двосторонніх відносин.

Починаючи з XVIII в. центр тяжкості російсько-китайських контактів переміщується на захід, у район Центральної Азії. Саме через цей район з того часу стали пролягати торгові шляхи і почав здійснюватися активний торговий обмін як місцевого характеру, так і через російських купців. Зацікавлений ​​у розвитку російсько-китайської торгівлі, уряд Катерини I в 1726 р. направив в Пекін нове посольство з повноваженнями вести переговори про розмежування території в районі Монголії.

20 серпня 1727 був підписаний попередній Буринський договір, за яким була визначена межа між Росією і Китаєм від сопки Абайгату у р. Аргуні (де закінчувалася границя, намічена по Нерчинскому договору 1689 р.) до перевалу Шабін-Дабага. Дещо пізніше, 21 жовтня, на р. Кяхті був підписаний Кяхтинський трактат, в який увійшов текст Буринського договору. Кяхтинським трактатом було визначено не тільки вже згадану межу, але і умови російсько-китайської торгівлі.[6]

Буринський трактат (назва походить від місця переговорів, що велися у прикордонному районі на р. Бурє). Він визначив проходження російсько-китайського кордону по тих місцях де він не був визначений Нерчинським договором. На цьому етапі російському послу вдалося відхилити китайські претензії на території заселені царськими підданими і реалізувати принцип «кожна держава володіє тим, що має». Таким чином російсько-китайський кордон був визначений на захід від р. Аргуні до Шабін-Дабага.

Кяхтинський договір 1727 р. став фактичним повторенням ситуації, що відбувалася в Нерчинську у 1689 р., виключаючи лише факт збройного тиску з китайського боку. Йшлося про офіційне встановлення миру: «Сей новый договор нарочно зделан, чтоб между обоими империями мир крепчайший был и вечный и от нынешняго дне каждое государство своими подданными имеет владеть и удерживать и, зело почитая мир, каждой имеет жестоко своих собирать и крепить, чтоб никакого противнаго дела не могли возбудить.»[7]

В результаті цього договору Росія уступила Цін Урянхайський край, район озера Косогол і Далайнор. А імперія Цін відновила російсько-китайську караванну торгівлю, але обмежила розмір руських караванів до 200 осіб і встановила строк відправки каравану (раз у три роки), зрівняв таким чином розмір російських і джунгарських караванів. Імперія Цін також дозволила китайським купцям торгувати в двох пунктах на російсько-китайському кордоні: Кяхті і Цурхайту (Маймайчене), що виносило російсько-китайську і руосійськоко-монгольську торгівлю на кордон. Таким чином Китай домігся повного витіснення росіян з Монголії, не втративши при цьому нічого – вся торгівля з Росією тепер повністю регулювалася державними органами імперії Цін. Рішення прикордонних суперечок покладалося на місцевих адміністраторів з обох сторін кордону, було визначено порядок прийому посольств, а також юрисдикція по відношенню до порушників кордону («не надлежит с одной стороны, ни с другой удерживать перебещиков»[8]).

Крім того, Кяхтинський договір офіційно закріпив існування Руської Духовної місії в Пекіні (фактично відіграла роль посольства Росії в Китаї у складі 10 осіб) тоді як посольства інших країн почали з’являтися в Пекіні лише з 1860 р. Кяхтинський договір став фундаментом для російсько-китайських відносин аж до середини XIX ст.

Кяхтинський російсько-китайський договір завершив трирічні переговори в Пекіні. Він передбачав право регулярної посилки російських торговельних караванів у Пекін, уточнював умови російської торгівлі з Китаєм, у тому числі, дозволяв безмитний міновий торг біля Нерчинська і в Кяхті.[9]

Скоро після підписання Кяхтінського договору маньчжурським імператорам знадобилася допомога Росії для боротьби проти Джунгарьского (Ойратського)  ханства, що успішно відбивало всі китайські спроби підкорити його. Двічі, у 1730 і у 1731 рр., із Пекіна до Москви і Петербургу приїздили спеціальні посольства із завданням заручитися російською допомогою[10]. Втім ці посольства не мали успіху через незацікавленість царя підтримувати маньчжурські плани завоювання Джунгарії і китайські пропозиції було відхилено.

У середині XVIII ст. межі Росії і цинского Китаю ще більше зблизилися. Після приєднання до Китаю Кашгарії і створення на місці колишньої Кашгарії і Джунгарії нового протекторату – намісництва Сіньцзяну – головним сусідом цинского Китаю стає Росія. Фактично протягом усієї смуги степів аж до меж середньоазіатського Коканда Китай межував із Росією. Росія зміцнювала свої оборонні рубежі в Казахстані та Середній Азії. Співвідношення сил у районі Центральної Азії до початку XIX ст. почало змінюватися на користь Коканда і Російської імперії.

Розділ ІІ. Формування російсько-китайського кордону в ХІХ – на початку ХХ ст.

 

Для Росії завжди важливою проблемою було розширення торгівлі з Китаєм. Торгівля йшла в основному через головні прикордонні міста – Кяхту, Кульджі (Або), Чугучак (Тачен). За Кульджинським договором (1851 р.) російсько-китайська торгівля оголошувалася безмитною. Договір надавав Росії право створити консульства в Кульджі і Чугучаке, а також обумовлював багато пов’язані з веденням торгових операцій права та привілеї торговців, зобов’язання місцевої адміністрації і т.п. З цього моменту російські товари стали у великій кількості надходити в межі Цінської імперії, в першу чергу в її периферійні, близькі до Росії райони, такі, як Кашгарії, Джунгарська і Монголія.

З метою захистити свої далекосхідні володіння від посягань з боку Англії і Франції в 1853 р. російський уряд поставило перед Китаєм питання про необхідність врегулювати невирішені питання, пов’язані з російсько-китайським кордоном на Далекому Сході. 16 травня 1858 в Айгуні відбулося підписання нового російсько-китайського договору. У першій його статті встановлювався кордон між двома державами: “лівий берег Амура, починаючи від річки Аргуні до морського гирла р.. Амура, нехай буде володінням Російської держави, а правий берег, вважаючи вниз за течією до р. Уссурі, володінням Дайцінської держави; від річки Уссурі далі до моря знаходяться місця і землі, надалі до визначення по сім місць кордону між двома державами, як нині нехай будуть в загальному володінні Дайцінської та Російської держав”.[11]

Навесні 1858 р. переговори про територіальне розмежування
між Росією і Китаєм велися одночасно в Айгуні (нині –
м. Хейхе на китайській території) і Тяньцзіні.  Айгунські переговори, очолювані генерал-губернатором Східного Сибіру
Муравйовим, були вдалими для російської сторони.  Муравйов
домігся від китайських партнерів по переговорах згоди в тому,
що кордон до з’єднання Амура з Уссурі буде проходити по
течією Амура, при цьому землі по лівому березі річки будуть належати Росії, а по правому – Китаю.[12]

Айгуньський договір усунув можливість виникнення прикордонних конфліктів на сході, закрив доступ до Амуру західноєвропейським судам. Встановлений за Айгуньского трактату російсько-китайський кондомініум в Уссурійському краї підготував умови для остаточного мирного приєднання території Уссурійського краю до Росії. Через два тижні після підписання Айгуньського договору був укладений Тяньцзіньський договір.[13]

«…від річки Уссурі далі до моря місця, що знаходяться, і землі, аж до визначення по цих місцях межі між двома Державами як нині та будуть в загальному володінні Дапцинської і Російської держав» – Тяньцзіньський договір від 1 червня того ж року зобов’язував сторони досліджувати і визначити «граничну межу» між державами, територіям, що залишилися неподіленими. Стаття 9 Тяньцзіньського трактату свідчила, що «Невизначені частини меж між Китаєм і Росією будуть без зволікання досліджені на місцях довіреними особами від обох Урядів, і укладена ними умова про прикордонну лінію складе додаткову статтю до справжнього трактату. Після призначення меж зроблені будуть докладний опис і карти суміжних просторів, які і послужать обом Урядам на майбутній час безперечними документами про межі».[14]

Нарешті, 2 листопада 1860 р. був підписаний Пекінський (додатковий до Тяньцзіньському) договір, підтверджуючий Айгуньський і Тяньцзіньський договори і що остаточно визначив східну межу між володіннями Росії і Китаю.[15]

Пекінським трактатом 1860 року визначалися східний (ст.1) і західний (ст.2) кордону цінського Китаю з Росією. Першою статтею підтверджувалося приєднання до Росії Уссурійського краю за Айгунським договором. Друга стаття містила такі умови: «Граничная черта на западе, доселе неопределенная, отныне должна проходить, следуя направлению гор, течению больших рек и линии ныне существующих китайских пикетов, от последнего маяка, называемого Шабин-дабага, поставленного в 1728 году (Юн-чжен VI года), по [72] заключении Кяхтинского договора,— на юго-запад до озера Цзай-сан, а оттуда до гор, проходящих южнее озера Иссыккуль и называемых Тэнгри-шань или Киргизский Алатау, иначе Тянь-шань-нань-лу (южные отроги Небесных гор) и по сим горам до Кокандских владений.»[16]

Пекінським договором затверджувалася карта, на якій прикордонна лінія “для більшої ясності позначена червоною чертою, і напрямок її показано літерами російського алфавіту” від А до У. За цим договором Росія отримала назад раніше захоплену у неї територію Приамур’я і Примор’я, тобто землі, які ніколи не були заселені китайцями чи маньчжурами і не були адміністративно підпорядковані або освоєні цінським Китаєм. Пекінським договором також в загальних рисах встановлювалися межа в Центральній Азії, порядок вирішення прикордонних інцидентів, правила російсько-китайської торгівлі.[17]

Пекінським договором (конкретніше, його 1-ою статтею) лінія межі позначалася дуже приблизно і тому вимагала чіткого визначення на місцевості.[18]

В третій статті договору безпосередньо йшлося про його демаркацію.

В процесі демаркації межі в 1861 р. «були поставлені, від гирла р. Туменьцзян до витоку р. Сунгачі, сім прикордонних знаків, відмічених літерами і назвами, а саме: I — Лон-мяо (на лівому березі Сунгачи, при витоку її з оз.Ханка): До — Турій ріг (при злитті річок Тур і Куйтун, в 99 сажнях від берега оз.Ханка); Л — Сие (у 467,5 саж[енях] на північ від ферми тієї ж назви); Н — Женьшеневий (на плоскогір’ї, що дає почало витокам річок Сиен, Сяо-суйфун і Мо-пермалой або Бейчи); Про — Усть-ушагоу або Усть-хубту (на кургані серед лугової, такої, що заливається у велику воду, долини р. Суйфуна, біля лівого берега р. Хубту, в 3 віри[стах] 162,5 саж[енях] від злиття обох річок); П — Хунь-ци (на вододілі між долиною Хучьчуня, басейном Суйфу-на і річкою Монгу, поточною в морі) і Т — Тао-лі (на лівому березі р. Тумень-ула, в 22 верстах від її гирла.[19]

Строгої демаркації межі між Росією і Китаєм в 60-і роки XIX в. проведено не було, хоч і складалися відповідні карти для обох сторін.  та сторони цього тоді не потребували. Пекінський договір передбачав, що «впродовж всієї граничної лінії… дозволяється вільна і безмитна мінова торгівля між підданими обох Держав. Місцеві прикордонні Начальники повинні надавати особливе заступництво цій торгівлі і людям нею що займається» (ст.4), фіксував право китайських підданих, що проживають на територіях, що відійшли до Росії, залишатися в місцях свого мешкання і «як і раніше займатися рибними і звіриними промислами» (ст. 1) і підтверджував ст.1 і 2 Айгуньського договору про вільне плавання і вільну торгівлю підданих Росії і Китаю по Амуру, Сунгарі і Уссурі, у тому числі і положення про те, що «всіх же інших іноземних держав кораблі по цих річках плавати не повинні»[20]

В Китаї продовжувала домінувати традиційна система уявлень про світ взагалі і універсальній ролі в ньому китайського імператора, чия «блага і грізна дія не має меж». Не доводиться сумніватися і в тому, що території, що відійшли до Росії, продовжували (у руслі традиційної моделі мироустройства хуа—и— «Серединна держава — варвари») розглядатися цінськими правителями як внутрішні землі Піднебесною, лише на якийсь час зайняті «варварами», що вийшли з-під контролю.

«Китайці, не зустрічаючи з наший сторони відсічі. — докладав в 1882 р. прикордонний комісар Південно-уссурійського краю Н.Матюнін, — розраховуючи на перевагу своїх бойових сил, прийняли девізом зухвалу брехню, непоступливість і нахабство…» Їх чиновники «не соромлячись господарюють на російській території», роздаючи ранги старшинам китайських сіл і управляючи через них китайцями, «простягаючи свою опіку на наших корейців, називаючи їх громадянами Китаю», також на гольдов і орочонов.[21]

До кінця 50-х років XIX ст. російські володіння впритул підійшли до Тяньшань, до природних меж Східного Туркестану. Оскільки природна межа йшла тут здебільшого по високих горах, вона була визначена лише в загальному вигляді і передбачала наступні уточнення, виправлення і зміни при подальших демаркаційних роботах. Це розмежування враховувало реальне співвідношення сил: вступ в російське підданство казахів і киргизів, активне просування росіян у Семиріччі і Притяньшанні, включаючи освоєння земель ослаблого Коканда, будівництво військових укріплень і т.п., а також лише епізодичне присутність поблизу зазначених рубежів нечисленних цінських сил, представлених в основному тимчасовими пікетами.

25 вересня 1864 в Чугучаке був підписаний договір і відбувся обмін його екземплярами російською та маньчжурської мовами, а також відповідними картами, що завершило процес делімітації російсько-китайського кордону на її протязі від Монголії до Коканда. За Чугучакскому протоколу ця межа поділялась на три великі ділянки: 1) від Шабін-дабага вона йшла до оз. Зайсан і потім до пікету Маніту-Гатулхан; 2) від цього пікету через Тарбагатай і далі по лінії китайських пікетів до гір Алтан-Тебші; 3) від Алтан-Тебші по хребту Алатау і далі за лінію китайських пікетів до Тяньшань і по ньому до Цунлін .

Але демаркації кордону, визначеної Чугучакскім договором, не відбулося. Спочатку цьому завадило повстання тайпінів, а з початку 60-х років потужні антикитайські мусульманські повстання в західних районах імперії, особливо на території Кашгарії.[22]

Влітку 1869 і 1870 рр.. російські і китайські комісари маркували лінію від перевалу Шабін-Дабага на монгольському кордоні до перевалу Хабар-Асу в Тарбагатай. Південніше Хабар-Асу і далі на захід маркувати кордон було неможливо, бо там починалися землі Ілійського краю, зайнятого повстанцями. У 1871 р. російські війська зайняли Ілійський край, після чого протягом ряду років успішно керували ним, користуючись підтримкою місцевого населення – таранчей, уйгурів і дунган.[23]

У березні 1878 р. російське уряд вирішив повернути Ілійський край Цінської адміністрації, але тільки після того, як китайський уряд задовольнить прикордонні претензії Росії. 12 лютого 1881 був підписаний Пекінський договір. Згідно зі ст. 1 цього договору, Росія погоджувалася на “відновлення влади китайського уряду в Ілійський краї”, але при цьому обмовлялося, що “західна частина краю, в межах, позначених у ст. VII цього договору, залишається у володінні Росії”.

У цій же статті давалося і опис нової граничної лінії в Ілійський краї: “Кордон між володіннями Росії і належала Китаю Ілійський областю буде слідувати, починаючи від гір Беджінтау, за течією річки Хоргос до впадання її в ріку Або й, перетнувши останню, попрямує на південь до гір Узунтау, залишивши селище Кольджата. Звідти вона попрямує на південь, йдучи за межі, визначеної в протоколі, підписаному в Чугучаке в 1864 р. “424. У статтях X-XVI згадувалося про право Росії відкрити консульства в ряді міст Сіньцзяну і інших близьких до російського кордону територій, а також про статус російської торгівлі та торговців в Китаї. Були також уточнені деякі ділянки граничної лінії поза Ілійського краю, наприклад, в районі оз. Зайсан (ст. VIII).

Петербурзький договір став важливим документом, по суті визначив проходження сучасної радянсько-китайського кордону в Центральній і Середній Азії. Реалізація умов цього договору і відповідна демаркація кордону були в основному завершені в 1884 р.

Для врегулювання виниклого конфлікту в 1883—1884 рр. була вироблена редемаркація ділянки межі від р. Туменьцзян до оз. Ханка. Були наново обчислені астрономічні координати деяких пунктів, складені нові прикордонні карти, прикордонні дерев’яні знаки замінені кам’яними. У квітні 1885 р. цинский двір доручив вести переговори з російською адміністрацією дубаню (уповноваженому комісарові) У Дачену; з російського боку головував військовий губернатор Приморської області генерал Баранів. Результати переговорів, які велися з травня до жовтня 1886 р., були зафіксовані в Хуньчуньськом протоколі від 21 червня (4 липня) 1886 і остаточно оформлені в протоколі, підписаному в жовтні тим же роки в урочищі Новокиевськоє (нині Краськино).

(Новомаргеланскій протокол), а остання крапка була поставлена ​​домовленістю про статус-кво на Памірі 1894р.

На початку ХХ ст. Росія і Китай вели переговори, що завершилися підписанням 7 грудня 1911 Ціцікарского договірного акту, яким була зафіксована демаркація кордону в результаті її технічного уточнення на аргуньском ділянці.

У 1911 р. в результаті Синьхайська революції в Китаї на зміну маньчжурської династії прийшла Китайська Республіка. Як наслідок цього, припинилося і маньчжурское правління на Зовнішньої Монголії, яка встала на шлях боротьби за національну незалежність. 21 (7) жовтня 1912 р. в Урге було підписано угоду між Росією і Монголією, за яким Росія взяла на себе зобов’язання виступати гарантом автономії Монголії.[24]

Декларацією від 10 жовтня (27 вересня) 1913 р. президент Китайської республіки Юань Шикай оголосив про визнання Китаєм всіх раніше укладених договорів. Перед цим завершилися російсько-китайські переговори, в результаті яких уряди обох держав визнали автономію Зовнішньої Монголії, а Кяхтінского угоду від 25 (12) травня 1915 р., яку підписали і монгольські представники, визначило її статус. Територія Монголії залишилася частиною території Китаю, але сюзеренітет останнього був обмежений. Його інтереси могли представляти лише кілька великих чиновників з невеликим військовим конвоєм; всі функції і права китайських чиновників були строго обумовлені. Як гарант автономії Монголії Росія також повинна була брати участь у вирішенні прикордонних питань між Монголією і Китаєм.

До 1910-1914 рр.. відноситься вирішення питання про Урянхайському краї (Туве), захопленому маньчжурами в 1758 р., але до цього вхідному у володіння колишніх васалів Росії – Алтин-ханів.[25]

 

Висновки

 

Російсько-китайські відносини мають достатньо тривалу історію. Вони почали зароджуватися ще на початку ХVІІ ст., коли  Василь Шуйський посилав козаків для розвідки в Маньчжурію і заодно дізнатись щось нового про Китай. Першопочатково в ідеологічних системах обох держав панувала думка, що сусід на зовнішньополітичній арені та й в територіальному відношенні є досить «далеким». Відомості у кожної із сторін про іншу були достатньо обмеженими.

Після початку здійснення дипломатичних місій і розпочинається історія активних відносин Китаю та Росії.

Вже у ХVІІІ ст. країни починають укладати договори, які стосуються і питання кордону та особливо прикордонної торгівлі, яка була важливою для обох сторін. 29 серпня 1689 поблизу м. Нерчинска був укладений Нерчинський договір.

20 серпня 1727 р. було укладено Буринський договір. Того ж року було укладено Кяхтинський договір.

У ХІХ ст. важливими для обох сторін були Айгунський договір від 16 травня 1858 року та Тянзинський договір 1 червня 1858 року. І як підсумок переговорів було укладено Пекінський догорів (2 листопада 1860року).

В ході переговорів та боротьби за кожен клапоть землі між сторонами часто виникали суперечки. І не стільки в теоретичних питаннях визначення кордонів, скільки при проведенні демаркацій. Суперечки в цьому відношення не раз виникали і після укладення Пекінського договору.

Питання кордонів між Росією та Китаєм залишалося відкритим  і в ХХ ст.

Досить великою проблемою була не чітка визначеність кордонів у самих договорах. Саме на цьому підґрунті якраз і виникали демаркаційні суперечки, які дипломатичні представництва були змушені вирішувати знову і знову. Це на не надавало російсько-китайським відносинам теплоти. Та й самі китайці ті території, що відійшли до Росії, вважали такими, що належать їм, але там панують «варвари».

Список використаних джерел та літератури

 

1. Кяхтинский договор //http://abirus.ru/content/564/623/626/632/743/11210.html
2. Международные отношения на Дальнем Востоке. Кн. 1.М.: 1973
3. Пекинский договор // www.vostlit.info/
4. Русско-китайские отношения 1689—1916. Офиц. документы. – М.: 1958
5. Тянзинский договор // www.vostlit.info/

 

1. Беспрозванных Е. Л. Приамурье в системе русско-китайских отношений, XVII — середина XIX в.- Хабаровск: 1986.
2. История Дальнего Востока  СССР: От эпохи первообытнообщинных отношений до наших дней. Владивосток, 1980
3. История Китая. Под ред. А.В.Меликсетова. – М.: 1998. – С. 326
4. История Китая с древнейших времён до наших дней.  – М: 1974. – С. 327
5. История народов восточной и центральной Азии с древнейших времен до наших дней. М., 1986.
6. Китай и соседи в новое и новейшее время.  – М.: Наука, 1982.
7. Малявин В.В. Первые русские люди в Китае// Восточные арабески М., 2000.
8. Прозрачные границы. Безопасность и международное сотрудничество в зоне новых пограничных территорий России/ под ред. Л.Б. Вардомского и С.В. Голунова. М. – Волгоград: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002.