А.Скромницький. Міфологічна свідомість і сучасність

Купрієнко С.А. Міфологічна свідомість і сучасність.

Реферат з філософії на тему:

«Міфосвідомість і сучасність»

КИЇВ – 2011

Зміст
Вступ 3
Розділ 1. Історія дослідження міфу 4
Розділ 2. Міфосвідомість як тип суспільної свідомості 8
Розділ 3. Міф та сучасність 14
Висновки 23
Список використаної літератури 24

 
Вступ

Актуальність даної роботи визначається необхідністю розглянути процес становлення людської культури від самих її джерел, що буде сприяти більш глибокому розумінню загальнолюдських проблем, розглянутих філософією.
Постановка проблеми. Міфологія представляє інтерес як первинна форма усвідомлення проблеми часу на проміжному рівні між релігійним і філософським рівнями сприйняття. Міфологія актуальна не тільки своєю роллю загального витоку релігії і культури з їх уявленням про світ і час, але й приваблює своїм “наївним реалізмом”, конкретною живою образністю, художньою яскравістю і, разом з тим, мудрістю і глибиною.
Мета даної роботи – зрозуміти, як і чому виникають міфологічні уявлення й чому вони руйнуються, породжуючи сучасні форми свідомості, зокрема, філософію.
Відповідно до поставленої мети, можна виділити завдання, які необхідно розв’язати в ході даного дослідження:
• історію дослідження міфу;
• розглянути особливості виникнення й відтворення міфологічної свідомості як типу суспільної свідомості;
• особливості міфологічної свідомості;
• характерні ознаки міфів традиційних і сучасних;
• виявити основні закономірності формування картини світу й уявлень про людину в міфі й сучасному світогляді
• механізми міфологізації в сучасному суспільстві за допомогою засобів масової комунікації.
 
Розділ 1. Історія дослідження міфу

Міф – (грец. mythos – переказ, оповідь) – прадавні оповідання про богів, героїв, демонів, що відображають у фантастичній формі уявлення людей про реальні природні і соціальні події [1, 1330–1331]. Міф – найбільш рання, історично перша форма збагнення всесвіту, його образно–символічного відтворення. Це перший спосіб сприйняття людиною фундаментальних підстав і характеру організації, системної будови світу і свого місця в ньому [1, 1336–1337].
Теорія міфу нараховує декілька століть. Ще за давніх часів виникли три способи тлумачення міфів: онтологічний, морально-алегоричний та історичний. Предметом досліджень видатних мислителів був перш за все архаїчний та класичний міф. Вивчаючи міфи народів світу, вони самою логікою дослідження були спрямовані на встановлення загальних спільних закономірностей міфологічного мислення. Саме ці закономірності і є базисом, на якому виникло якісно нове утворення – соціальний міф. Над сутністю міфу розмірковували свого часу Б. Фонтенель, Вольтер, Д. Дідро, Ш. Монтеск’є, Ф. Шеллінг, Ф. Ніцше. На даний момент існує величезна кількість праць, присвячених дослідженню міфу і основних властивостей міфологічного світогляду. Цим питанням займалися Р.Барт, Е.Голосовкер, А.Гуревіч, М.Еліаде, Е.Кассірер, Л.Леві–Брюль, К.Леві–Стросс, А.Лосєв, Е.Мелетинський, В.Пропп, М.Стеблін–Каменський, М.Фрай, Дж.Фрезер, К.Юнг і безліч інших. Інтерес до міфу, міфології не згасав ніколи, хоча сила вияву цієї цікавості була різною в різнікультурні епохи. Потужна хвиля реміфологізації, що почалася в XIX столітті, відкрила абсолютно новий етап у вивченні міфу.
У ХХ столітті міф став одним із найважливих понять у філософії, релігії, психології, теорії культури. Тоді ж міф стали розглядати не в загальному значенні – як ілюзію, вигадку, фантазію, а так, як його розуміли в первісних примітивних суспільствах, де міф означав реальну подію, що служила прикладом для наслідування. Тобто міф стає однією з функцій людського мислення, невід’ємною складовою людського світосприйняття.
В українській філософській думці тема міфу досліджувалася В.С.Горським (історична міфологія в сучасній українській культурі), О.С. Кирилюком (універсальні виміри культури), С.Б.Кримським (універсально-культурні структури українського народу), М.Т. Юрієм (менталітет українського народу) та багатьма інших.
На думку Е.Мелетинського, міф пояснює і санкціонує існуючий соціальний і космічний лад в тому його розумінні, що властиве даній культурі, міф пояснює людині її саму. Але майже всі ці дефініції розпадаються на дві категорії: міф визначається як фантастичні уявлення про світ, система фантастичних образів богів і духів, керівників всесвіту, або як оповідання, розповіді про діяння богів і героїв. Спочатку, як відзначає М.Стеблін–Каменський, «коли міф постає міфом у власному сенсі слова, його персонажі це реальності, а не позначення якихось реальностей» [2, 172].
Спочатку, як відзначає М.Стеблін–Каменський, «коли міф постає міфом у власному сенсі слова, його персонажі це реальності, а не позначення якихось реальностей» [3, 14].
О. Лосєв у своїй праці “Діалектика міфу” поставив перед собою завдання відокремити міф від казки, вигадки, науки, релігії, поезії, історії і інших форм мислення і культури. Проводячи ці розмежування, він наводить багато цікавих і корисних спостережень, суть яких така: міф не є вигадкою або фікцією, міф – це реальність, яка життєво відчувається і твориться; міф не є наукова, зокрема, примітивно-наукова побудова, це живе суб’ект-об’ектне взаємоспілкування, що містить у собі власну, позанаукову, чисто міфічну істинність, достовірність, принципову закономірність і структуру; міф не є метафоричною побудовою, це реальна, речовинна і чуттєво створена дійсність, що є у той же час відчужена від звичного ходу явищ і, отже, містить у собі різний ступінь ієрархічності, різний ступінь відчуженості; міф не є алегорія, це символ, і, вже будучи символом, може містити у собі схематичні, алегоричні і життєво-символічні прошарки; міф не є просто поетичний твір, це ізольовані і абстрактно виділені речі в інтуїтивно-інстинктивну і примітивно-біологічно сферу, що взаємовідносяться з людським суб’єктом, де вони об’єднуються в одну нерозривну, органічно зрощену єдність [6]. О.Лосєв також відзначає, що міф не є добутком або предметом чистої думки. В основі міфу лежить афективне коріння, оскільки він завжди є вираженням тих або інших життєвих і насущних потреб і прагнень. Лосєв виступає проти точки зору, що міф є науковою і, зокрема, примітивно–науковою побудовою, оскільки наукове ставлення до міфу, як одне з видів абстрактного ставлення, передбачає ізольовану інтелектуальну функцію. Не дивлячись на емоційність, примітивна наука не є міфологічною у власному сенсі, це її стан на певний момент часу. Лосєв також виступає проти твердження, що міф передує науці і зникає на пізніх стадіях розвитку європейської культури. В основі новоєвропейської культури і філософії, на його думку, лежить особлива індивідуалістична і суб’єктивістська міфологія [4, 30–36]. Е.Кассірер так говорить про тимчасове співвідношення наукового і міфологічного мислення: «між свідомістю теоретичної діяльності і міфологічною свідомістю ніде не виявляється розриву в тому сенсі, що їх розділяє яка–небудь чітка тимчасова цезура» [5, 10].
Кассіреру випала честь дати перший структурний аналіз міфу, що відкрив нові шляхи й перспективи в сучасній науці про міф. Жвавий інтерес романтиків до міфу й порівняльної міфології розцвів до кінця XIX століття пишними плодами найбагатших бібліотек; розростався матеріал, який, нарешті, прийняв жахливі розміри й зовсім хаотичний вид «порядку», не приведеного в єдність. Мистецтво й пізнання, моральність, право, мова, техніка, усе спочатку ще поєднано з міфічним. Яскравіше всього вимальовується ця картина на тлі питання про походження: для Кассірера тут сплітаються в безпосередню єдність міфічної свідомості початки мистецтва й мови, писемності й науки. Звідси ж вивільняються основні теоретикопізнавальні поняття: поняття простору, часу й числа, як і багато інших понять. Але вказівкою простого генетичного зв’язку нічого ще не пояснюється; єдність витоку, уважає Кассірер, повинна сприйматися не як загадковий безвидний хаос; слід осягнути в ньому власний спосіб духовного формування — тільки таким шляхом проблема може бути вирвана з тісного кола психологічних пояснень і включена в сферу пізнання. Парадокс ситуації в тому, що позитивізм ставить собі за мету саме очищення фактично даного від усіляких суб’єктивних приправ міфічного або метафізичного порядку. Міф вимагає розуміння, а не зневаги; а якщо ні, то він обіцяє дійсно «міфічні» ситуації, коли вчорашній вільнодумець і фанатик факту, презирливо вилаюючи міф, падає раптом ниць перед чортовою сіркою й трясеться від «невыразимостей» на спіритичних сеансах… Важливо зрозуміти, що наука в остаточному підсумку успадковує міфічний стан, виковуючи йому нову форму. Кассірер нагадує вікову й донині ще не завершену боротьбу теоретичного природознавства за звільнення поняття сили від міфічних нашарувань; конфлікт цей має місце не тільки в природознавстві, але й у межах чисто теоретичного пізнання: у методології. Міф виглядає «міфічно» невразним. Його ахіллесова п’ята — у звертанні на нього самого пізнання. «Його справжнє подолання, — підкреслює Кассірер, — повинне ґрунтуватися на його пізнанні й визнанні; лише через аналіз його духовної структури можна, з одного боку, визначити, його власний зміст, а з іншого, його границі» [5].
Яке ж місце займає міф у систематиці символічних форм? Структурний аналіз, як завжди, тут у Кассірера йде попереду аналізу історичного. Історично філософська рефлексія сходить до міфу; свідомість сприймає світ у сплетенні міфічних сил і дій, і лише з поступовим ростом воно утворює собі нові форми сприйняття; сили й дії сприймаються тепер як речі й властивості; із ґрунту міфу повільно й незаперечно виростають теоретичні паростки: світ логосу, чия заявка на самостійність затверджується в найперших спробах тлумачення міфів. Міф стає «алегорією» чого завгодно: спекуляції, фізики, етики.
Цьому протистоїть філософія нового часу, що силкується зрозуміти міф як чисто філософську проблему. Кассірер відзначає Віко, як засновника не тільки нової філософії мови, але й нової філософії міфології. Для Віко справжня єдність духу виявлена в тріаді мови, мистецтва й міфу [5].
Кассірер шукає інший шлях пояснення, де міф був би настільки ж далекий від метафізичного абсолютизму, наскільки він далекий від простої гри емпірико-психологічних сил. Єдино можливий вихід із цієї антиномії полягає, на його думку, у критичнім осмисленні поняття свідомості. Об’єктивність міфу лежить ні в метафізичному, ні в психологічному бутті, що утворює, так би мовити, тло, на якому розігрується міф; вона — у самій формі об’єктивації. Іншими словами, міф «об’єктивний» лише в тій мірі, у якій він може стимулювати свідомість до вивільнення з-під пасивної спячки в сфері почуттєвого враження й до створення своєрідного «світу», що специфічно підкорюється духовному принципу. Кассірер не сумнівається в тому, що міфічний світ залишається світом «уявлень», але такий, на його думку, і світ пізнання у своєму змісті. Уявлення повинно прийняти предметний характер, коли ми викриваємо його випадковість і підводимо його під об’єктивно-необхідний закон. Питання про об’єктивність міфу ставиться Кассірером саме в цьому змісті: це — питання про іманентне правило утворення міфічного змісту [5].
Класифікація міфічних об’єктів виявила деякі загальні основні мотиви, чиє споріднення видалося тим більше дивним, чим меншим виступав їхній безпосередній просторово-тимчасовий зв’язок і відпадало питання про запозичення. Эренрайх і Лессман сформулювали завдання етнографії, як визначення загальних принципів, що лежать в основі всіх міфологічних утворень (психологічний ракурс цього завдання, експериментально виявлений Юнгом, обумовив теорію про архетипи колективного несвідомого). Будь який міф ґрунтується на архетипах. Поняття архетипу в міфологію ввів К. Г. Юнг, який визначав його як міфостворюючий структурний компонент, що ніколи не є оформленим міфом, а лише міфологічним елементом. Архетипи, з огляду на їх типову природу, можна назвати «мотивами», «первообразами», «типами ». Вони притаманні свідомості кожної людини, тому що відображають те священне, сакральне, яке набуте людством за всю історію існування. Для Юнга архетипи є явищами трансцендентними, що знаходяться поза сферою раціонального пізнання. «Трансцендентні стосовно пізнання реальності…, що викликають до життя комплекси уявлень, що виступають у вигляді міфологічних мотивів» [7, 106].
Але єдність цих принципів, тільки-но встановлена, знову поринула в емпіричну повноту об’єктів. Кассіреру тут залишалося вдатися тільки до іронії: на цьому строго об’єктивному шляху, зауважує він, сваволя утворення гіпотез чи не більша, ніж сваволя фантазії. Існує величезна різноманітність міфологічних форм, пов’язаних з різними колами об’єктів, і спроба виділити одну з них як єдиного принципу пояснення свідомо приречена на невдачу [5].
Таким чином, необхідність структурного дослідження міфічної функції диктувалася самим процесом наукового аналізу міфу. Міф характеризує Кассірер як своєрідну і єдину «точку зору» свідомості, надаючи нову форму і «природі» і «душі». Цю його модальність і слід зрозуміти в першу чергу. Емпіричний аналіз у найкращому разі обмежується постановкою проблеми «однаковонаправленності» міфотворчості, але справа йде не про констатацію факту «однаковонаправленності», а про можливість його. Тому, головним завданням філософії міфології є знаковий аналіз міфу; міф не зводиться до мови, як і мова не зводиться до міфу; зв’язок їх в іманентній активності знака, і в цьому змісті до міфу цілком застосовна гумбольдтовська характеристика мови, згідно з якою людина оточує себе світом звуків, щоб прийняти в себе й у собі здійснити світ предметів [5].
У міфорозумінні й не може бути мови про беззаконну сваволю; цю його властивість Кассірер називає «гіпертрофією каузального інстинкту». Міф, таким чином, не тільки солідарний з наукою в розумінні строго необхідної природи речей, але навіть перевершує її в пафосі абсолютизації цього принципу. Кассірер казав, що чиста теоретична свідомість і міфічна свідомість, так би мовити, вставили важіль «пояснення» у зовсім різні місця. Перше прагне зрозуміти індивідуальну часово-просторово-тимчасову подію як окремий випадок загального закону, не задаючись питанням про «чому» самої події. Друге, навпаки, спрямоване до одиничного й однократного й саме у формі «чому». Із цим тісно зв’язане й міфічне розуміння «частини» і «цілого»; pars pro toto є одним з основних принципів міфомислення: ціле не «має» частин, але частина є ціле.
Істотна відмінність міфу від мови й теоретичного пізнання полягає, за думкою Кассірера, в закінченності перерахованих ознак міфічної «логіки». Мова й пізнання також виявляють багато із цих ознак у первісній стадії свого розвитку. Але якщо останньою метою їх є звільнення від «речового» характеру уявлень, то міфу цей характер властивий споконвічно й назавжди. Ідеальне тут принципово зрощене з реальним (такий ключ до розуміння «дивовижності» міфу); у цьому змісті міф, як би парадоксально не виглядало наступне твердження, більш реальний, у самій специфіці своєї структури, ніж розвинені лінгвістичні освіта й наукові конструкти [5].
Міфологічне мислення, на думку О.Лосєва, представлене і в сучасну йому епоху. Підсумовуючи, О.Лосєв відзначає, що міф не є ні схемою, ні алегорією, але символом; і, вже будучи символом, він може містити в собі схематичні, алегоричні і життєво–символічні шари. У XX столітті були відкриті деякі особливості міфологічного мислення, що відрізняються від мислення наукового. Цим питанням займалися Е.Кассірер, В.Голосовкер, Л.Леві–Брюль, К.Леві–Стросс та інші. Важливими пунктами у їхніх дослідженнях зіставлення наукового і міфологічного мислення, міфологічного мислення і дитячої психіки.
 
Розділ 2. Міфосвідомість як тип суспільної свідомості

Будь-яке історико-філософське дослідження здійснюється заради виявлення унікального соціального досвіду в унікальному просторово-часовому континуумі. Завдяки конкретному досвіду кожного народу можна простежити загальнолюдські, вічні, інваріантні параметри і формати людського існування.
Відсутність професійної філософії як окремої галузі духовного виробництва на ранніх етапах історії не дає права ставитися до міфології як до «порожньої породи». Саме в ній необхідно шукати «золоті зерна», зародки культурних архетипів, духовних матриць, філософських ідей-образів. Осмислення сутності міфологічної культури як знаково-символічної системи, дослідження типології символів, специфіки їх функціонування в просторі культури є основою розуміння генези філософського мислення.
Архетипи культури представляють певні матричні духовні конструкції та ідеї-образи, що інваріантно пронизують історію людства і задають спектри типових підходів та рішень на кожному рубежі історичного шляху. В багатстві соціокультурних феноменів потрібно розгледіти «прафеномени, архетипи буття в їх проявності… в культурно-історичній дійсності» (С. Кримський). Філософія не здатна виникнути з нічого, тим більше із самої себе, тому доводиться шукати її джерела у попередніх формах мислення і свідомості. Історично першим типом суспільної свідомості є міфосвідомість [8].
Міфосвідомість є основою ієрархічної піраміди людського мислення (синхронічний аспект), з материнського лона міфу походять релігія, мистецтво, наука, філософія (діахронічний аспект), міф є особливою іпостассю світогляду, інструментом мислення (онтологічний аспект). Філософський тип мислення народжується з міфопоетичного не лише як його продовження чи новий ступінь, а й як заперечення, протиставлення йому. Перші спроби філософування народилися із відторгнення міфу.
Термін «міф» від початку містив подвійну семантику: 1) слово, звістка; 2) чутка, плітка, казка. Міф є найдавнішим інструментом пізнання, мислення, першим типом світорозуміння, особливим способом функціонування свідомості. Він відсилає до засновків буття, «робить людину тим, чим вона є зараз» (М. Еліаде). Походження міфу корениться у колективному світосприйнятті, відповідно, міф не має автора. Він є первісною тканиною духовної культури, що працює з образами-символами.
Міф є першою формою раціонального осягнення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення, що виявляє себе у певних приписах до дій. Первісний міф впорядковує хаос, унормовує світ, допомагає людині осягнути його як організоване ціле, відтворювати його у доступних схемах. Міфологічна схема розуміння світу перетворювалася на магічну дію як засіб підкорення незбагненного. Міф був способом зняття соціокультурних, психологічних суперечностей. Зародившись на стадії панування архаїчної свідомості, міф не відійшов на задній план: антропоморфне бачення дійсності постійно відтворюється в культурі, апелює до масової свідомості, особливо у періоди соціокультурних криз.
Міфосвідомості притаманні первинна цілісність світу, відсутність суб’єкт-об’єктної опозиції (первісна людина не виокремлювала себе з навколишнього середовища). Первісне мислення було нерозчленованим, невідділеним від емоційної, афективно-моторної сфери. Унаслідок цього навколишнє середовище сприймалось як олюднене, відбувалося широке «метафоричне» зіставлення природних і соціальних (культурних) об’єктів. Людина переносила на природу власні якості, приписувала їй людські почуття, стани, структуру та спосіб дії.
Характерна ознака міфосвідомості — символізм. Первісне мислення ще не розділяло суб’єкт і об’єкт, предмет і знак, істоту та її ім’я, одиничне і множинне та ін. Намагаючись адаптувати світ до себе, зробити його потенційно зрозумілим, міфосвідомість «працює» із зовнішніми, вторинними якостями предметів. Завдяки цьому конкретні предмети ставали символами інших, допомагаючи через зрозуміле, знайоме збагнути нове, незрозуміле. Символічна уява продукує образи, що сприймаються як частина дійсності, реально існуюча дійсність.
Міф замінює причинні зв’язки прецедентом (випадок, що став зразком для відтворення), видаючи походження предмета за його сутність, пояснює будову через спосіб виготовлення, описує світ через його походження. Міф розмежовує «сакральний» (лат. sacer — священний) і «профанний» (побутовий, звичайний) час. Міфологічне минуле — особлива епоха першотворення, першопредметів та першодій: перший вогонь, перший спис, перший шлюб. Відповідно до цього все стає прецедентом. Міф є розповіддю про минуле (діахронічний аспект) і засобом пояснення сучасного, майбутнього (синхронічний аспект). У ньому все постає як розгортання первинного прецеденту. Цим зумовлений етіологізм (грец. aitia — причина) міфу — уявлення про устрій світу, яке передається як розповідь про походження тих чи інших його частин.
Зміст міфу сприймається як вища реальність, осмислення дійсності. Закріплений у міфі колективний досвід є серцевиною мудрості, традиції. Осмислення світу у межах міфу не піддається і не потребує перевірки, тому міфосвідомість є «тотальним» типом свідомості. В епоху архаїки міф абсолютно впливає на розум і життя людини, попри його недостовірність і логічну слабкість. Його змістом є не природа, а людська взаємодія з нею. За словами французького філософа Ролана Барта (1915—1980), міф є першим і найпотужнішим дискурсом, текстом, що відображає особистість автора та діяльність, у яку цей текст включений. Барт об’єднав міф та ідеологію, називаючи їх “метамовою”. Барт не вважав за доречне проводити семіотичне розмежування ідеології й міфа, визначаючи ідеологію як дещо введене в рамки загальної історії, яке відповідає тим або іншим соціальним інтересам міфічної побудови. На відміну від семіологічних поглядів Р. Барта, соціально-психологічна семіологія, яка розроблялась на основі ідей соціального психоаналізу, дає змогу розглядати ідеології як продукти колективної психіки соціуму, які виникли в процесі адаптації до нових змінних умов життя [9].
Нездатність міфологічного мислення побачити відмінності між природним і надприродним, його байдужість до суперечностей, недостатній розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність перетворюють міф на своєрідну символічну (знакову) систему, за допомогою термінів якої сприймали та описували світ давні люди, як зазначає Е. Мелетинський.
Для розуміння міфу є важливим не просто предмет повідомлення, а як саме про нього повідомляється. «Міф не може бути річчю, концептом або ідеєю. Міф – це слово, висловлювання» і виступає як комунікативна система [10, 233].
Тривалий час у радянській науковій думці панувало ставлення до міфу як до архаїчного явища, несумісного з науково-технічним прогресом. Однак, очевидно, що в ХХІ ст. міфологічні форми не тільки не зникають зі свідомості людей, а й виникають нові, навіть у сучасній культурній системі із сильними раціональними складовими. Активізовані міфологічні уявлення стають потужним атрибутом медіакультури як домінуючої культури інформаційного постмодерністського суспільства. Починаючи з Р. Барта, міф інтерпретують як семіотичний феномен сучасної культури, як комунікативну систему. Завдяки бурхливому розвитку комунікативних засобів, особливо екранних медіа, поступово формується тотальна чи колективна міфологія. З’являються думки про існування «панміфологізму» нашого часу: «присутність міфу (вірніше, міфічного) відчувається всюди». В інформаційному просторі у величезних кількостях і з небаченою швидкістю продукуються соціальні, політичні, художні, релігійні та інші міфи. Це т. зв. технологічні міфи, які вирізняються тим, що не спираються на архетипи, а «вписуються» в якийсь уже давно існуючий «вічний» міф.
Звичайно, сучасні міфи (політичні, соціологічні чи культурологічні) набули нових конфігурацій, однак не втратили головного – синкретичної форми мислення. Чому так відбувається, чому міфи досі продовжують існувати в наш раціональний час? За Бартом, це можливо тоді, коли «створений образ дійсності відповідає ціннісним очікуванням носіїв міфосвідомості». Це пояснює появу численних соціально-політичних міфів, штучно змодельованих на потребу масової свідомості, коли реальні соціальні чи етичні проблеми замінюють спрощені уявлення про вічну боротьбу двох міфологізованих концептів («проросійські політики – прозахідні політики», «комуністи – націоналісти», «галичани – донецькі», «за НАТО – проти НАТО»). Міфотворчість ґрунтується на психологічному прагненні людини осягнути невідоме й отримати просте його тлумачення. Апофеозом міфологічного мислення в Україні є вибори депутатів і Президента: висуваються зрозумілі пафосні слогани, які легко засвоюються масовою аудиторією. Політичну міфологію, яка використовується лише для боротьби за владу, пропонуть називати «прикладною міфологією». Особливістю політичного міфу є те, що він завжди прагне стати реальністю. І телебаченню в процесі «реалізації» міфу та в його тиражуванні рівних немає.
В емоційній сфері найбільш сильно проявляється афективна функція міфу, тобто його здатність викликати в людині сильні та глибокі почуття й утримувати їх довгий час. Для інтелекту більш важливою є когнітивна функція міфу. Якими б нелогічними та бездоказовими не виступали міфологічні пояснення, вони все ж таки дають можливість орієнтуватися у світі та жити в ньому, а тому можуть існувати довгий час, доки більш надійні та переконливі наукові пояснення не прийдуть їм на зміну. А оскільки межі непізнанного розширюються пропорційно зростанню людських знань, для міфологічних пояснень завжди знайдеться місце в картині світу. Величезне значення має міф для регулювання поведінки в суспільстві. Цю функцію називають регулятивною.
Міфологічні концепції в сучасному світі мають відповідати двом основним вимогам. Перша – вони повинні постійно демонструвати громадянам суспільства певні стандарти поведінки. Інша вимога полягає в тому, щоб створити єдину міфологічну концепцію, що відповідатиме індивіду маси й усій масі. Необхідна “компактна” концепція, тому що суспільство реагує саме на доступні, зрозумілі, “компактні” теорії. Міфологічна теорія має відповідати прагненням усіх і кожного окремо.
Міфологічна свідомість проникає всюди. У вищих шарах свідомості міфотворчість стає знаряддям ідеології. Дискусійно-політичні утворення, що досить поширені, проголошуються міфами з єдиною метою – уникнути явної вказівки на соціальний суб’єкт як на їх джерело, розчиняючи його в “несвідомій колективній творчості”, і при цьому уникнути моральної відповідальності за маніпуляцію суспільною свідомістю. “Кожен, хто знає таємницю міфа, стає рівноцінним партнером світового дійства разом з іншими силами, які беруть у ньому участь” [11, 41].
Особливу роль у суспільній свідомості відіграють політичні міфи. Політичний міф реалізується через засоби масової інформації, а тому має бути досить простим, “компактним”, але разом з тим достатньо переконливим. Політичний міф, що має за предмет будь-яку проблему, включає в себе низку інших міфів, у яких містяться окремі аспекти проблеми. Політичний міф, головне завдання якого створювати та підтримувати певні ілюзії в суспільстві, застосовує різні види переконань: посилання до науки або відмова від неї, звернення до авторитетів, апеляція до законів тощо. Головна мета політичного міфу – затвердження в суспільній свідомості як безсумнівної істини.
Міфологічні уявлення за формами суспільної свідомості можна поділити на політичні, правові, наукові, філософські, релігійні. У структурі суспільної свідомості передбачаються три елементи: суспільна психологія, ідеологія, наука: відповідно, розрізняються два рівні: буденний і теоретичний. Міфологічні уявлення мають місце в кожному з елементів даної структури, адже в ній переплітаються і взаємодіють матеріальне й ідеальне, об’єктивне та суб’єктивне, стихійне і свідоме, воля мас і воля партій, інтереси груп й інтереси особистостей.
Міфологія – світогляд суспільства епохи полювання й збирання, ранніх форм землеробства. Міфи – це оповідання про діяльність предків, богів, героїв про походження світу різних природних явищ і суспільних установлень — норм, звичаїв, правил поведінки. З погляду сучасної людини міфи – це казки, фантастичні уявлення, вигадки, за допомогою яких людина намагалася пояснити навколишній світ. Дійсно, міфи згодом стають казками. Це відбувається, коли в міфи перестають вірити. Але спочатку міфи — частина реальному життя й події, у них описані, сприймаються як те, що було насправді. Більше того, події, описані в міфі, розглядаються як події найважливіші в житті світу й родового колективу. Міфи – священна історія роду. У міфологічному минулому були закладені основи всього, і тільки завдяки цьому рід може існувати. Міфи були частиною реального життя. Щоб зрозуміти міфологічну свідомість, треба зрозуміти реальне життя, спосіб існування у світі людини тієї далекої епохи.
Різні типи відтворення досвіду припускають різні форми соціальності й різні форми свідомості. Дослідники культури традиційного суспільства відзначають найважливішу особливість діяльності індивіда цієї культури. Усяка значима дія людини традиційного суспільства є відтворення «прадіяння», повторення міфічного «зразка». Те, що він робить, уже робилося. Його життя — безперервне повторення дій, відкритих іншими – богами, предками або героями [2, 165–166].
Будь-які значимі дії повторюють, відтворюють «зразок» – дії предків або богів. Предки встановили всі ритуали й повеліли їх виконувати. Ритуал у первісному суспільстві, на думку деяких фахівців, – це і є безпосереднє буття міфа [12, 175]. Жест, ритуал, дійство є генетично вихідною формою буття міфа, зовсім не схожою на пізні форми його буття у вигляді міфологічної розповіді. Архаїчна людина не промовляє міф, а ритуально його актуалізує, запалює його існування через відтворення структур ритуалу. Кассірер зазначав, що вплив міфу посилюється завдяки введенню і використанню нових ритуалів. На його думку, міф закріплюється завдяки ритуалам, саме вони певним чином забезпечують міфу довготривалість [13, 62]. Установлення ритуалів і заборон розглядалося як перехід від дикості й хаосу до порядку. Людина лише повторює акт творення. Виготовлення знарядь праці, домашнього начиння, трудові операції, одруження, танці, двобої – усе це відтворення «зразка», заданого предками або богами. Для всіх земних предметів, будов, частин ландшафту, дій існує «небесний» прообраз, архетип. Такі уявлення можна знайти в міфах різних народів [2, 173].
Політичний ритуал є механізмом втілення в масову свідомість політичної міфології. Влада обов’язково формує міфоритуальний план, у якому реалізуються її міфологічні ототожнення. Певний політичний ритуал може робити такі ототожнення як позитивними, так і негативними.
Ритуал є одним з головних символічних засобів політики. Розуміння реального політичного процесу припускає з’ясування таких питань: яким чином символічна сфера входить у політику, як символи керують нею і як політичні діячі маніпулюють її засобами, наполягає також на тому, що ритуал є складовою частиною політики сучасних індустріальних суспільств, а не тільки являє собою вираження традиційності культури відсталих країн. Ритуал, виконуючи функцію політичної соціалізації, вимальовує місце індивіда всередині певної політичної картини світу, детермінує його поведінку, роль, а також конкретну форму його діяльності [14, 22].
Оскільки в громаді досвід передається у формі навичок і вмінь, які молодші повинні засвоїти, наслідуючи старшим, тому й соціальна структура заснована на авторитеті й влади старших, старійшин. Вони – хоронителі досвіду, який, у свою чергу, одержали від далеких предків. Цей ланцюжок завершується первопредком, культурним героєм або богом, який був першим, хто навчив людей, як треба жити.
Розгляд родової громади як ієрархічної структури, дозволяє зрозуміти багато сторін її життя, і головне – її свідомість, систему уявлень про навколишню дійсність. У ній боги й предки — позначення кінцевої причини: від кого виходить наказ, веління робити щось або заборона на певні дії. Предки наказують і забороняють, живі їм підкоряються. Невиконання встановлених предками норм спричиняє покарання. Як покарання богів сприймаються смерть, неврожай, повінь, війни і т.д. Життя індивіда підпорядковане масі приписів і заборон (табу), зміст яких не з’ясовується й не обговорюється. Так треба, так велено, так робили предки — це основний принцип дії в громаді.
Сім’я й армія – два сучасні аналоги родового колективу. В армії немає добра й зла, немає моралі, оскільки немає свободи вибору. Там є накази й статут, заохочення й покарання за їхнє виконання або невиконання. В армії (і в громаді) немає міркування, пізнання, творчості, немає волі. Вони там не є необхідними елементами. Новобранці приходять і йдуть, а армія завжди є. Знову молодий солдат займає місце того, хто йде, одержує його професію й посаду. Те ж сама і в громаді: народжений одержує ім’я предка, тотожне посади й займає своє місце в родовому колективі. Це іменний спосіб трансляції культури: закріплення за іменем-посадою певного набору навичок і вмінь. Новобранці приходять і йдуть, а армія завжди є. Так і громада існує в зміні поколінь.
Основні правила взаємин в армії й у родовій громаді теж збігаються. Кожний має право на свою частку їжі й на підтримку й захист своїх. Усі відповідають за кожного й кожний за всіх. Цінують тих, хто готовий жертвувати собою заради інших, вірність і відданість. Не можна бути слабким, не можна бути не таким, як усі, не можна бути жадібним і боягузливим, треба ділитися з усіма, не можна бути егоїстом. Треба виконувати покладене й підкорятися старшим.
Міфологічна картина світу, як і будь-яка інша, заснована на протиставленні «порядок- хаос». Вона «пояснює», що таке порядок, хто його підтримує, хто порушує й що треба робити, щоб був порядок, а не хаос. Картина світу дає «зразок», що «треба робити». Боги з хаосу створили порядок, розставивши все по своїх місцях і вказавши, що і як треба робити. Поки воля предків виконується, ритуали відтворюються – існує порядок; їхнє порушення веде до безладдя. Безладдя завжди існує поруч із порядком і загрожує його поглинути. Безладдя — «дикий» стан, недотримання заборон, відсутність правил, свавілля.
Порядок – установлення предків-богів, які перемогли сили хаосу. Сили хаосу періодично вириваються на волю й ламають устояний порядок: дракони, чудовиська, і т.д., усе це знаряддя темних сил. У більш дрібних масштабах хаос породжується порушенням заборон (табу), свавіллям людей. У цьому випадку необхідне очищення, покаяння, жертва. Порядок і хаос насамперед у руках богів, але також і в руках людини (особливо вождя або жерця). Чим ближче людина до світу предків, тим більше він відповідальний за порядок і тим більше заборон повинен дотримувати. Усяке порушення порядку — хвороби, посухи, повені і т.д. – покарання богів, тому для відновлення порядку треба з’ясувати причину гніву богів, довідатися, чого прагнуть боги. Це можливо зробити через певні процедури: гадання, прорікання і т.д. [2, 174]
Багато дослідників розглядають міфи як спробу пояснення причинних зв’язків і в цьому змісті порівнюють міф з наукою. Відомо, що більшість міфів носили етіологічний характер, тобто розповідали про походження різних предметів, ремесел і звичаїв, у тому числі, про походження світу й людину.
Але головна функція міфу не в тому, щоб пояснювати походження світу. Міф говорить про те, хто й що повинен робити, і чому: хто у світі головний, хто панує, хто підкоряється, які боги за що відповідають і до якого бога треба звертатися в тому або іншому випадку. Це і є найважливіше знання про світ — знання волі богів. Старійшини стоять ближче за всіх до світу предків і витлумачують їхню волю. Пізніше ця функція переходить до жерця, вождя, царя або священика. Спілкування із предками й богами поступово перетворюється в особливе мистецтво, доступне тільки вибраним.
Як відомо, вони є, насамперед, «культурними героями», творцями «зразка», архетипової дії. Але вони мають також певний характер, який пояснює різні порушення порядку, позитивні або негативні, у житті людей. У міфах африканських народів вищий бог, деміург, творець людей і всього миру, часто з’являється як дратівливий і самозакоханий старець. Від нього залежить урожай, число дітей у сім’ях, їх доля.
У міфах збереглися оповідання про ту далеку пору, коли люди жили в безпосередній близькості від бога. У цих міфах бог представлений людиною, наділеною марнославством, ласою на лестощів, самолюбною, чутливою до вищих знаків уваги.
Міфи для прадавньої людини така ж реальність як наукові теорії для людини сучасного. За допомогою того й іншого людина орієнтується у світі, інтерпретує процеси, що відбуваються в ньому. Оскільки життя родової громади засноване на повторенні дій предків, практик-ритуалів, що підкоряють собі індивіда, що й мають форму наказу, безумовного веління, яке необхідно виконувати, світовий порядок також розглядається як існуючий з волі богів, заснований на відтворенні якоїсь першодії, «зразка», заданого колись богом.
Міфічне минуле залишається «минулим», але його магічна еманація як би доходить через такі канали, як ритуали і сни. Первісний міф незмінно залишається розповіддю про минуле, а минуле джерелом всього субстанціонального в сьогоденні [4, 176].
О.Хюльткранц, сучасний шведський історик релігії, вважає, що віднесення до далекого минулого – специфічна ознака, за якою міфологія відділяється від релігії, орієнтованої на сьогодення, що безперервно переживається [2, 176].
Щоб наочно побачити принципи роботи міфологічної свідомості, яка забезпечує успіх багатьом політичним ідеям, брендам, лозунгам, та лежить в основі певної ідеології, необхідно звернутися до характерних ознак міфу, які були визначені ще такими дослідниками, як М.Еліаде і О. Лосєв, К.Юнг та іншими. Так, за Еліаде, міф складає історію подвигів надприродних істот, яка є і істинною (оскільки вона відноситься до реального світу) і сакральною (бо є результатом творчої діяльності надприродних істот) [15].
Міфи були викликані потребою людей пізнати навколишню дійсність, хоч якось пояснити незрозумілі для них явища. Людина намагалася усвідомити природу свого походження, зрозуміти влаштування світу й навіть передбачити своє майбутнє. Зрозуміло, що міфи — це не наукове пояснення. Вони викладені мовою художньої прози й не претендують на науковість. Перерахуймо основні особливості міфологічної свідомості:
– людина в міфах почуває себе не володарем світу, а лише його малою частиною. Вона не намагається піднятися над природною стихією, відмовитися від суспільних відносин. Людина, природа й суспільство в міфах є нерозривним цілим.
– як правило, міфи не абстраговані. У них кожен образ — конкретний, одухотворений, персоніфікований;
– у міфах кожен діючий герой с своєрідним символом, що «розшифровує» поняття або явище, яке стоїть за ним;
– міфам властивий свій, особливий час, що інакше називається часом «першооснови» або «першотворення». До нього неможливо застосувати наші уявлення про перебіг часу [16, 219–220];
– у міфах реальність пояснюється не з погляду наукових знань, а з позиції віри. Міфологічна свідомість не визнає доводів розуму, тому шо в цих сказаннях переважають емоції. Для міфів важливі образи, а не поняття та явища, що їх пояснюють.
Отже основні особливості міфів і міфотворчості, а також їхня роль в історії людського суспільства:
– особливе сприйняті світу, природи, суспільства й людини та, відповідно. особливе пояснення;
– міфи встановлювали зв’язки між минулим, сьогоденням і майбутнім [16, 217];
– міфи стали єднальною ланкою між поколіннями, шо передає накопичені знання, досвід, культурні цінності.
 
Розділ 3. Міф та сучасність
Сучасна наука бачить у міфах не плід фантазії чи інтелектуальну схему, а робить акцент на їх дієвій природі і ціннісному характері. Торкаючись проблеми так званого міфологічного мислення, можна з повною впевненістю стверджувати: для того, щоб впасти в міфологію, зовсім не обов’язково володіти якимось особливим типом мислення. Міфологія корениться не в свідомості людини, а в його ставленні до світу, в системі цінностей, в механізмах соціальної регуляції поведінки, формах і способах світобачення. Носіями політичних міфів цілком можуть бути і сучасні освічені люди.
Говорячи про місце міфу в культурній традиції і про психологію міфу, перш за все треба визначити, що нас цікавлять не самі міфи як певні уявлення, вірування або розповідні тексти, а те, як міфи втілюються в ритуальних практиках, релігійних або морально-етичних системах або повсякденних регламентації поведінки.
Для носія традиції міф є також об’єктом віри, і як такий не потребує верифікації; скоріше, навпаки, міф всіляко оберігається від тих явищ дійсності, які могли б посіяти в ньому сумнів. Міфологічний об’єкт понад критикою, вище за все, що оточує людину в повсякденному житті, і в той же час він надає їй сенс і залучає до сакральних цінностей. Таким міфологічним об’єктом в архаїчному суспільстві можуть бути надприродні істоти, духи померлих предків, пізніше – Бог з тими, що оточують його небесними силами. У політичній міфології ХХ ст. це вожді, лідери націй, а також такі збірні образи, як Батьківщина, партія, народ.
Відносини міфу до традиції складні і різноманітні. Перерахуємо 4 основні позиції.
1. Міфи лежать в основі культурної традиції; вони дають санкцію існуючим обрядам і соціально-суспільним відносинам, пояснюють походження світу і світоустрій. Сенс міфів як оповідних текстів значною мірою зводиться до розповідей про первісні події, первісні ритуали, появі перших людей і перших культурних об’єктів.
2. Міфологія проникає в самі різні сфери життя і може бути виокремленною не тільки з текстів розповідного характеру, але і зі спостережень над святами й обрядами, із способів поводження з матеріальними предметами і т.д.
3. Традиційність є глибокоюм внутрішньою властивістю міфології, бо міфи не створюються людьми, але дістаються їм за традицією. Міфологія успадкована людиною від предків і перейде від нього до нащадків. Це те, що дає індивіду відчуття його єдності зі своїм народом, його минулим і майбутнім. У традиційності цього знання вже закладена його висока оцінка: воно пройшло перевірку часом, воно вже було випробувано нашими предками, які не дурніші нас були. Не випадково, що найважливіша частина цього міфологічного комплексу пов’язана зі світом мертвих (шанування померлих, збереження пам’яті про них, турбота про місця поховань, збереження сімейних переказів і реліквій і т. п.).
4. Міфологія є не тільки частиною культурної традиції певного народу або племені, але і частиною міфологічної (або міфопоетичної) традиції всього людства. Порівнюючи міфології різних народів, ми постійно зустрічаємо подібні образи, повторювані сюжети й ситуації. Власне, наука про міфологію і зайнята головним чином тим, щоб пояснити природу цієї повторюваності: чи то вона результат незалежноїо появи одних і тих же міфів у різних народів, чи то результат розповсюдження міфів з єдиного центру (або декількох центрів), чи то результат культурних контактів. У всякому разі всі міфи, про які ми говоримо: і архаїчні, і релігійні, і політичні – мають властивість повторюватися [17].
Старовинні обряди та вірування стали оцінюватися не як забобони, що підлягають викорінення, а як найважливіша частина споконвічних народних традицій. При цьому така традиція вже не протиставляється християнської, як це було раніше, а розглядається з нею в єдності.
На наших очах із різних елементів формується новий міф про минуле українського народу, який, виявляється, завжди був народом благочестивим і глибоко віруючим і ніколи не відмовлявся від своєї віри, навіть у добу войовничого атеїзму.
Виділимо деякі найважливіші риси уявлень про світ людини періоду полювання, збирання й примітивного землеробства.
Головна відмінність у відношенні сучасної й прадавньої людини до навколишнього світу полягає в тому, що для сучасної людини світ є безособовий світовий порядок, де панують незалежні від людини об’єктивні закони. Для прадавньої людини світ не безособовий. Це сукупність живих, активних істот, наділених волею й розумом. Для первісної людини неживого світу не існує. Звір, рослина, удар грому, тінь, камінь, об який спіткнулася, у всьому вона бачить активне життя, волю, яка може або допомогти їй в якійсь справі, або нашкодити. Світ наповнений таємничими силами, які треба залучати на свою сторону проханнями, заклинаннями, жертвоприносинами, магічними діями і т.д. [2, 164]
Мисливцеві, наприклад, недостатньо бути спритним і сміливим, добре знати місцевість і звички звіра. Йому ще потрібно поводитися так, щоб ніяка сила не була ворожа його діям. Полюванню передує ряд попередніх дій і обрядів, які повинні змусити звіра з’явитися в потрібному місці. Це, наприклад, танець бізона, який виконують мисливці доти, поки не з’являються бізони, або танець ведмедя, який може тривати кілька днів. Використовуються також різні предмети – фетиші, які повинні допомогти мисливцеві підкорити собі звіра. Ряд обрядів відбувається також над самим мисливцем. Перед полюванням індіанці дотримували восьмиденного поста, під час якого їм не дозволялося навіть ковтнути води. Зброя й інше спорядження наділялися їхньою особистою силою, зазнаючи впливу магічних операцій.
Навіть коли дичина вбита, необхідні нові магічні обряди для завершення всього кола. Ці обряди повинні вмилостивити жертву, запобігти помсті з боку вбитої тварини. Наприклад, убитий олень кладеться так, щоб задні його ноги були звернені до сходу. Перед ним ставлять чашку з їжею. Кожний з індіанців підходив, гладив його правою рукою від морди до хвоста й дякував за те, що він дозволив убити себе: «Відпочивай, старший брат».
Усі ці приклади дозволяють зрозуміти відношення прадавньої людини до навколишнього світу. Увесь світ для нього одушевлений. Це стосується не тільки тварин і рослин, але й рік, скель, каменів, домашнього начиння і т.д.
Друга відмітна риса уявлення про світ прадавньої людини – перетворення, коли все може перетворюватися в усе, відсутнє уявлення про тверді границі, які розділяють різні явища й процеси у світі. Це світ, у якому немає нічого неможливого, немає стійких законів і форм. Згідно з міфами, людина може перетворитися у звіра або камінь і навпаки, він може миттєво переміщатися, літати, бути відразу в декількох місцях.
Своєрідне тут і відношення до смерті. Це просто перехід в інший стан, у світ духів предків, який тісно пов’язаний зі світом живих. Людина переконана також, що від його безпосередніх дій залежить стан справ у навколишньому світі. Практично у всіх прадавніх суспільствах існували обряди, спрямовані на збільшення кількості дичини, підвищення родючості ґрунту, нормальне протікання всього річного циклу і т.д. Це продукуючі обряди. Наприклад, австралійські аборигени вважали, що збільшення числа тварин і рослин, досягається відновленням малюнків міфічних істот, зроблених у печерах, або простим проголошенням їх назв. Є також обряди, що забезпечують нормальне існування всього світу, його щорічне відновлення.
Характерна риса уявлення про світ на цій стадії розвитку світогляду- відсутність у світі випадковості. Немає випадкових подій; якщо щось відбулося, воно відбулося по чиїйсь волі. Наступна особливість свідомості цього щабля розвитку – своєрідне розуміння причинності. Уявлення про причинно-наслідкові зв’язки є найбільш важливим у структурі мислення людини. Закони, що відкриваються наукою, – це і є стійкі причинно-наслідкові відносини, що повторюються, оточують дійсність. Вони впорядковують різноманітні враження, одержувані від зовнішнього світу й визначають усю нашу практичну діяльність.
Європейська наука змогла досягти неймовірних успіхів у пізнанні зовнішнього світу внаслідок того, що вона опиралася на таку уяву про світ, у якому діють абстрактні, безособові сили: притягання, відштовхування, інерція, прискорення, тертя і т.д., що проявляються в процесі хімічної й фізичної взаємодії.
Для свідомості більш низьких щаблів розвитку, як було вже сказане, безособової реальності не існує. Тому, відшукуючи причину якоїсь події, людина, насамперед, шукала відповідь на запитання «хто це зробив», «хто винуватий». Вона шукає цілеспрямовану волю, що робить дію.
Ще одну особливість міфопоетичної свідомості, можна визначити як «плинність сутності». Взагалі сутність — стійка визначеність предмета, проявляється через якісь другорядні властивості.
Для міфопоетичної свідомості, як відзначалося раніше, не існує стійкої сутності предмета, усе може перетворюватися в усі й усе зв’язане з усім. Нестійкість, розмитість границь між предметами і явищами, уявлення про сутність як про якусь духовну силу, «здатність», яка може переходити від людини до предмета, від предмета до людині і т.д., усе це можна визначити як дифузію, плинність сутності. Вона як би випромінюється, розподіляється між різними предметами, не перестаючи залишатися єдиної й зв’язуючи ці предмети в певну єдність.
Так у міфопоетичній свідомості існує уявлення про тісний зв’язок між предметом і його іменем, предметом і його частиною, предметом і його зображенням і т.д. Навіть тінь предмета або людини – їх нерозривна складова частина. Тому, впливаючи на тінь, виголошуючи ім’я або впливаючи на щось, співпричетне людині (волосся, нігті, частини одягу), можна, на думку людей, що стоять на низькому щаблі розвитку, впливати, позитивно або негативно, і на саму людину.
Суспільства, що стоять на різних щаблях історичного розвитку, відрізняються своїм відношенням до минулого й майбутнього. Сучасне суспільство спрямоване в майбутнє; минуле не має для нього особливої цінності. У ранні епохи існувало зовсім інше відношення людини до минулого, майбутнього й сьогоденню. Для нього час ділиться на тривале минуле, сьогодення й практично відсутнє майбутнє. У той час як для сучасної людини є невизначене минуле, коротке сьогодення й нескінченне майбутнє.
Життя, спрямоване на відтворення зразка, орієнтує людину на минуле. Сьогодення як би вбирає в себе минуле, а майбутнє є повторення сьогодення. Згідно з уявленнями цього періоду час циклічний, він являє собою відтворення, повторення вже колишнього.
Перед людиною архаїчного періоду не стояла проблема особистого вибору способу життя. Він не перебував у болісному пошуку сенсу життя, дійсного блага, праведного шляху. Це все приходить пізніше, з руйнуванням традиційного суспільства, коли розмикається колесо народжень і виникає ідея індивідуальної долі, особистого життєвого шляху.
Архаїчний міф характеризується нерозчленованістю суб’єкта й об’єкта, образа й ідеї, конкретного і абстрактного, використанням особливих логічних засобів, а сучасний міф тісно пов’язаний з раціональним знанням. Реальність міфу для архаїчної свідомості абсолютна і не підлягає сумніву з боку міфоносія. Сучасний міф також сприймається як реальність, але вже не з тією впевненістю і глибиною, як у випадку архаїчного міфу. Російський дослідник А. Кольєв стверджує, що якщо архаїчна міфологія являє собою переважно космологічну модель, то сучасна міфологія – соціальну модель [18, 70]
Класичні міфи є цілісно оформленими оповідями, що мають логічний початок, кульмінацію та кінець, сучасні порівняно з попередніми, як правило, уривчасті, логічно незавершені, пояснюючі лише певний момент, епізод. На думку А. Кольєва, у політичній реальності важко відшукати цілком оформлений політичний міф – він увесь час знаходиться в стані добудови [18, 131].
Сучасний тип передачі досвіду радикально відрізняється від міфологічного, припускає його розчленовування на певні елементи. Найважливіше місце в ньому займає теоретичне знання, яке вміщується в шкільних і вузівських підручниках, наукових виданнях. Воно містить опис об’єктів діяльності (у наукових теоріях) і способів діяльності. Сучасна культура, на відміну від міфологічної, спрямована на створення новацій у всіх сферах діяльності.
Однак у сучасному світі, у нашій культурі присутні частки культури міфологічної. Архаїчне суспільство зберігається завдяки тому, що молодші повторюють досвід старших, старші зберігають досвід померлих. Це нагадує армійську структуру: старші навчають і наказують, молодші – виконують накази й, поступово стаючи дорослими, самі проходять щаблі старшинства від рядового до полковника й генерала. Життя громади визначає воля верховного бога, життя армії — головнокомандуючого.
Таким чином, можна підсумувати, що для міфологічної свідомості немає нічого стійкого, усе здатне перетворюватися в усі й усе зв’язане з усім. Уявлення про зв’язок усього з усім було основою магії, чаклунства, гадання, різних обрядів. Для міфологічної свідомості у світі немає нічого безособового, неживого, в основі будь-якого явища або події лежить схована сила, воля. В остаточному підсумку, воля богів керує світом.
Поведінку масової людини можна витлумачувати не просто як абстрактне “нижче”, нерозвинене, малокультурне, але і як відродження або зберігання архаїчних тенденцій та структур міфологічної свідомості. Сама ж масовість інтерпретується вже не в термінах прориву ірраціонального, а як особливість соціальної організації, що характеризується зрівнюванням життя, формуванням однакових стандартів поведінки, споживання. Масовість визнається існуючим порядком, більш того, порядком, що посягає на тотальність як експансія однієї структури за відсутності перспектив. Механізм дії такого суспільства трактується як спроможність поглинути будь-яку перспективу, тому відроджується уявлення про закінчення всіх розрізнень, створених європейською культурою (ідеологія, філософія, мистецтво). Порядок не має альтернатив, оскільки орієнтований на задоволення почуття задоволення. Масове суспільство перетворюється на масову культуру, оскільки предмети, що відповідають потягу, розглядаються як сфера цінного, як те, чого варто прагнути. Тому про масове йдеться вже в контексті аналізу специфічності норм, зразків, стандартів, що регулюють поведінку. Забуття істини, приховування її за товщею знаків дозволяє характеризувати масову свідомість як міфологічну, а міфологію трактувати вже не як сферу фантазії, а як символічну систему. Міф стає тим принципом, що організовує масову свідомість. Для того щоб стан задоволення не зникав, варто породжувати все нові й нові знакові системи. Знову ж при такому підході знак перестає бути символом. Тепер він говорить про себе самого, про свою структуру, а не про те, що стоїть за ним. Адже для споживача важливе не проникнення в зміст твору, а переживання, для чого більш важливою є організація знаків (стиль, ритм, конфігурація). Подібна структура повинна бути простою, у тому смислі, що має бути доступна кожному. Це легко досягається за допомогою переописання наявного та підключення уяви як засобу проживання в переописаному світі. Суть переописання криється в тому, що значення має не зміст слова, а його ритміка, його спроможність збудити, перевести у світ сакрального. Суть переописання і полягає в тому, що продукти, які нав’язуються індустріальною культурою або ідеологами, членуються на елементи, що знову потім пов’язуються, але на інших принципах.
К. Флад з цього приводу зазначає, що якщо ми говоримо про існування якогось політичного міфа, ми маємо на увазі, що існує ціла низка оповідей, які більшою чи меншою мірою співпадають у більшості аспектів. Тобто ми можемо говорити про існування політичного міфу в тому випадку, якщо є різноманітні оповіді про приблизно однакові події, з приблизно однаковими дійовими особами, які дають цим подіям приблизно однакову загальну інтерпретацію. Ці оповіді також мають циркулювати в певній соціальній групі [19, 40].
Стратегія масової поведінки як поведінки міфологічної полягає не в схильності до визначених змістовних цінностей, а в дії щодо постійної перевірки ефективності цих цінностей. Свідомість, реалізуючи такий інтерес, постійно перевіряє себе: чи збереглася при висміюванні повага до змісту архетипу, а значить, чи збереглася стабільність культурної ситуації. Якщо ні, то зміст цінності йде у небуття. Тому характеризувати таку поведінку як поведінку обивателя або прояв низької культури буде нерозумним. Навпаки, ми маємо справу з дуже гнучкою культурною стратегією, що дозволяє цінностям функціонувати і забезпечує механізм їхньої зміни без руйнівних для самої культури наслідків.
Масовість як міфологічність існувала, існує і буде існувати завжди. Більш того, такий тип людини завжди буде домінуючим. З огляду на самий ідеал суспільства як суспільства загального споживання цивілізація йде до нього назустріч. Масова свідомість перебуває в міфі і не потребує рефлексії та розповіді історій про себе. Цього потребує дослідник, оскільки він виходить із міфу і дивиться на нього з боку з пізнавальними і практичними цілями.
Сучасна соціальна й політична психологія приділяють значну увагу вивченню несвідомого компонента масової психіки. Принципова можливість свідомої міфотворчості відзначалася в численних дослідженнях спеціалістів з даної проблематики: “Тактичне значення подібних ідей-міфологем є очевидним. Їх дії і енергетичні заряди активно використовують у політичній боротьбі” [21, 145].
Існує певна міфологічна структура, що здатна поглинути будь-який зміст, з подальшим перетворенням його з певною метою. Міф стає “операцією структури”. Ця структура самодостатня в тому розумінні, що вона реалізує основні функції культури: створює стандарти поведінки, забезпечує емоційне переживання, подає опис світу і виступає настановою для дій. Тому ніякого залучення з боку релігії, філософії, науки чи ідеології вона не потребує. Міфологічна структура використовує їх через механізм запозичення сюжетів як висхідного матеріалу для подальшого будівництва власних конструкцій. Міфологічна свідомість не має власного міфологічного джерела інформації, вона бере інформацію з інших форм суспільної свідомості. Сам по собі міф виникнути не може, потрібен той, хто створить цей міф, хто зробить висловлювання, хто забажає через нього сповістити про власні прагнення. Міфічне слово – це повідомлення. Воно не обов’язково повинне бути усним. І письмова мова, а також фотографія, кінематограф, репортаж, спортивні змагання, видовища, реклама є матеріальними носіями міфічного повідомлення.
Зміст міфу має власну значимість, він є частиною певної події, в ньому міститься готове значення, яке може бути самодостатнім, до того моменту, доки ним не заволодів міф і не перетворив його на форму. Коли зміст стає формою, він втрачає конкретність, залишається лише знак. Форма не знищує зміст, вона тільки відсуває його на другий план. Зміст є для форми місцем збереження конкретних подій, які за певних обставин можуть перетворюватися на реальне сприйняття подій, тобто ставати частиною реального сприйняття світу. Міф завжди зберігає дві сторони: завжди є зміст, щоб виразити форму, а також завжди є форма, щоб приховати зміст. Між змістом і формою ніколи не виникає протиріччя, вони не стикаються один з одним.
У ХХ столітті індивід стає об’єктом маніпуляцій з боку соціальних структур. Масовість виявляється загальною нормою життя, головною ознакою якої стає тотальність. Масове суспільство перетворюється на суспільство масової культури, де цінності також стають масовими. Індивід практично не має вибору, бо за нього цей вибір зробило суспільство. Тому переважаючою рисою людини масового суспільства стає конформізм, коли кожен має відмовитися від власного на користь суспільного і стати “як інші”. Звідси походить прагнення до порядку, який спочатку виступає фактором згуртування і зміцнення суспільства. Якщо порядок у суспільстві стає тотальним, то він має охоплювати і міфологічні прояви несвідомого і кожен міф повинен стати реальністю. Такий підхід дає змогу вписувати в систему будь-які прояви непокори шляхом зміни контекстів. Зміст спустошується, а символ протесту перетворюється на один з елементів системи. У результаті людина не просто усвідомлює себе конформістом, що відмовляється від власних прагнень, а переконана у правильності існуючого порядку. Таким чином, масова свідомість з поверхневої, недорозвиненої перетворюється на міфологічну свідомість, що не знає про реальний стан речей, а головне – не бажає знати. Відчуження стає об’єктивною реальністю, його ніхто не відчуває, панує загальна анонімність, де кожен є частиною тотального механізму.
Можна намітити 4 групи сучасних міфів.
1. Це міфи у політичному і громадському житті, які створюються політиками, партіями, журналістами.
2. Міфи, пов’язані з етнічною та релігійною самоідентифікацією (наприклад, різні міфи про Україну та православ’є, їхнє минуле і сучасний стан).
3. Міфи, пов’язані з позарелігійними віруваннями (наприклад, міфи про НЛО та інопланетян, про снігову людину, про всесильних екстрасенсів-цілителів і т.д.).
4. Міфи масової культури і серед них, поза сумнівом, центральний – міф про Америку і американський спосіб життя.
Сучасний міф створюється певним набором ідей-міфологем, а також символів – політична символіка стає важливим елементом реалізації політичної влади: “Маніфестації, військові паради, демонстрації, політичні з’їзди, які передують будь-якій мобілізації натовпу, показують нам, що без символів, шанованих чи руйнівних, не може бути активних мас, як і мас взагалі” [21, 202-204].
Характерною рисою міфологічної свідомості стає забуття істини, приховування її за символічними образами. Міф стає основним принципом організації масової свідомості. У такій ситуації кожен новий проект стає втіленням міфологічної фантазії. Набуття істини не може відбутися, оскільки будь-яка непокора народить тільки черговий міф. Кінцевою метою тотального суспільства стає створення міфу заради суспільного порядку, а суспільного порядку – заради міфу як втілення ідеї масового задоволення. Масова свідомість у тоталітарному суспільстві набуває статусу тоталітарної свідомості, оскільки індивідуальна свідомість повністю розчинена і підкорена тоталітарною ідеологічною машиною.
Характеристиками політичного міфу, на думку А. Кольєва, є опора на архетип і деяка технологічна штучність. Тобто, політичний міф мимоволі походить із природи людини і, одночасно, створюється нею штучно. Можна сказати, що політичний міф є пристосуванням деякого культурного міфу для політичних цілей. У його основі завжди лежить певна штучна концепція [18, 127].
Важливим напрямком у маніпуляції тоталітарною свідомістю стала настанова на відрив від минулого, культивація загального забуття. Сформувати свідомість, що буде орієнтуватися лише на авторитет, можна через спотворення уявлення людей про справжнє історичне минуле, через фальсифікацію історії. Одночасно необхідно представити міфологічну мету – прекрасне майбутнє, що возноситься до рівня обожнювання. Насамперед тоталітаризм виявлявся у сфері ідеології. Тоталітарна міфологія – це історичне явище, що формується шляхом підпорядкування міфологічній ідеї політичних, економічних, духовних реалій суспільного життя. Тоталітарна міфологія не може бути повністю усвідомлена громадянами суспільства, вона базується передусім на вірі. Ідеологія спрямована на створення міфу про владу, тобто який влада бажала б мати вигляд в очах народу. Основою цього міфу є проект всезагального щастя. Саме цей проект гарантує певний ступінь науковості міфу.
Ідеологічна система такого типу є закритою системою: будь-який ідеологічний факт виводиться лише з іншого подібного ідеологічного факту. Виробляється певна ідеологічна термінологія, що дозволяє цій ідеології мати вигляд засобу пізнання дійсності і давати одноманітне пояснення світу з переважним акцентом на системі оцінок.
Політична міфотворчість, маючи в своєму арсеналі ідею, підкріплену символом і ритуалом, є невід’ємною частиною реалізації політичного життя, зокрема таких аспектів впливу, як на електоральне рішення, маніпуляція свідомістю, утримання влади тощо. Такі фактори, як вплив на несвідоме начало, різні методи маніпуляцій, зомбування, чорний PR та інші способи використання людської свідомості з певною метою, мають маловтішне майбутнє. Боротися з цим немає сенсу. Штучно створений міф – величезна сила, без якої, на жаль, сьогодні суспільство не може обходитись, як без води, їжі та інших звичних речей. Єдиний вихід, що обмежить той негатив, якого завдає сучасна міфотворчість, – це міра дій тих, хто стоїть за виборчими технологіями. Жак Сегела (французький спеціаліст з виборчих технологій і політичних комунікацій, який усьому світові довів свою професійність у зазначеній сфері) виклав свої програмні заходи у вісьмох заповідях. Ось вони: голосують за людину, а не за партію; за ідею, а не за ідеологію; за майбутнє, а не за минуле; за образ соціальний, а не політичний; за людину-легенду, а не за посередність; за долю, а не за буденність; за переможця, а не за невдаху; за цінності справжні, а не надумані [22, 263].
Міфи будуються з розрахунком не на індивідуальність, а на масову свідомість, на натовп, що, як писав Г. Лебон, “ніколи не прагнув до правди, він відвертається від очевидності, що не подобається йому, і воліє поклонятися омані, якщо тільки омана приваблює його. Хто вміє вводити натовп в оману, той легко стає його володарем; хто ж прагне образумити його, той завжди стає його жертвою” [23, 188]
Сучасна людина живе у світі рекламних технологій, які постійно й непомітно впливають на її як свідомість, так і підсвідомість. Для людини конкретна річ є суб’єктивним поняттям. Величезну роль відіграє не стільки певний предмет, скільки створений навколо нього ореол. Людина бачить предмет крізь образ, який створився в неї в голові раніше. Багато факторів впливають на формування цього образу. З одного боку – це архетипи колективного несвідомого, які незалежно від нашої волі формують у нас певні уявлення про речі, створюють образи предметів. Інший бік – спеціально розроблена інформація, що розповсюджується з певною метою. Якщо не існує такої точки зору, з якої інформація виступала б істинною, тоді це – омана. Однак, якщо можна знайти певні точки зору, з яких інформація хибна, але в той же час є певні точки зору, з яких вона істинна, при цьому є заінтересовані в певній інтерпретації особи, – це і є умовою виникнення сучасного міфу.
Сучасний міф тісно пов’язаний з поняттям іміджу. Міфи надають силу іміджу, стають змістом, ідеєю тієї форми, яка отримує назву імідж. Імідж стає цілеспрямовано сформованою потребою, яка активно розповсюджується через засоби комунікації.
Основні властивості сучасного міфу проявляються у злитті реального та ідеального, спиранні на несвідоме (наприклад, на особливу довіру до дітей та тварин), синкретизмі сприйняття, коли явище не підкоряється законам формальної логіки. Важливою якістю сучасної міфології є імперативність думки, тобто міф спонукає до певної дії самим фактом існування у свідомості, він керує нашою поведінкою, формує нашу поведінку.
Як зауважує В. Андрущенко, “націонал-шовінізм, істеричний “патріотизм”, соціальна демагогія, квазірелігійні та паранаукові вчення, кумироманія і т.ін. – далеко не повний перелік напрямів і тем міфотворчості, обійми якої є, мабуть, найбільш міцними і довготривалими. “Ворог народу”, “наші – не наші”, “світовий зговір”, “пошук іншопланетян” і тому подібні фантастичні пояснення, що їх “підсовує” міфологія, не підлягають раціоналізації, перевірки на істину”. Результатом підкорення “соціальній демагогії” є втрата індивідами інтелектуальної рефлексії [24].
Міфології сучасного суспільства є проекцією світу реалізації потреб людини на сферу її стосунків з навколишнім предметним середовищем. Міфологія обіцяє кожній людині посилення власних ресурсів за рахунок придбання певного предмета. Міфологія використовує прагнення людського мислення надати антропоморфних рис об’єктам навколишнього світу. Символічність міфології виявляється у прагненні надавати об’єктам значення символів успіху.
Сутність сучасної міфології полягає в тому, що вона створена людьми для людей з метою задоволення потреб (матеріальних або духовних) і має величезний вплив на психіку людини завдяки активному поширенню через засоби масової комунікації. Міфи надають силу іміджу, це зміст, ідея тієї форми, що отримує назву іміджу. Адже імідж – це цілеспрямовано створена уява потреби. Для систематичного опису міфів, пов’язаних із потребами, важливими є дві речі. По-перше, мати уявлення про структуру потреб, а по-друге, уявляти, як у сучасному світі можна задовольняти певні потреби через згадування про інші потреби. Потреби є джерелом активності особистості. Потреба – стан організму, людської особистості, що виявляє залежність від об’єктивного змісту умов їхнього існування і розвитку. У людини процес задоволення потреби виступає як цілеспрямована діяльність. Усвідомлюючи ціль суб’єктивно – як потребу, людина переконується, що її задоволення можливе лише через досягнення цілі. Динаміка потреби складається в переході від усвідомлення мети до мобілізації засобів, за допомогою яких відбувається її досягнення. Потреби виявляються в мотивах, що спонукають до діяльності, і стають формою прояву потреб. Об’єкти потреби, проходячи через свідомість, виступають як мотиви (потяг, бажання тощо), що припускають наявність більш-менш усвідомленої мети діяльності. Тому система мотивів, що розкривається у поведінці особистості, ознаками багатша, ніж потреба, що складає її сутність.
Техніка у ХХ ст. не тільки радикально змінила співвідношення можливого і неможливого, але і зробила цілком реальним те, для чого раніше було потрібно втручання надприродних сил (наприклад, польоти у повітрі або ізриганіе вогню).
Завдяки кінематографу з’явилася можливість не тільки уявити собі розумово, але й реально побачити, а побачивши, відчути, як виглядає душа людини після смерті, як прилітають космічні прибульці і вступають у контакт із землянами, як монстри і вовкулаки розривають людей або п’ють з них кров і т.д. Для сотень мільйонів людей штучний світ кінематографа став не менш реальним, ніж світ, що оточує їх у повсякденному житті.
Такі категорії міфологічного мислення, як надприродне і диво, своєрідно актуалізувалися в ХХ ст. Завдяки технічним досягненням багато чого з того, що ще 150 років тому здавалося чистою фантастикою, стало повсякденною реальністю. Наприклад, телевізор або відеомагнітофон – це своєрідні модифікації казкового чарівного дзеркальця, літак – втілив у життя мрію про килим-літак і т.д.
У фольклорі багатьох народів існувало уявлення про те, що в міфічні часи люди мали чудові здібності: вони вміли літати, знали секрети вічної молодості і т.д., а потім втратили ці здібності, тому що втратили магічні прийоми. Можна сказати, що науково-технічна революція повернула людину в міфічні часи, і вона знову може літати, миттєво передавати повідомлення на величезні відстані і т.д.
Технічні досягнення на багато разів збільшили можливості людини, але не зробили його розумнішим. Навпаки, вони створили передумови для ще більш витонченого придушення особистості і обдурення людської маси. Техногенні катастрофи, війни із застосуванням новітніх засобів знищення супротивника, стихійні лиха (зокрема, і ті, які пов’язані з діяльністю людини), – все це сприяє зростанню есхатологічних настроїв. Ці настрої підігріваються чутками про те, що люди загинуть чи то від СНІДу, чи то від озонової дірки, чи то від потопу, викликаного потеплінням клімату.
Людство як би повернулося до ситуації перших століть християнства, коли ось-ось, буквально з дня на день очікувалося Пришестя Господнє і Страшний Суд. Земля давно обплетена павутиною залізниць, небо борознять залізні птиці, у містах всю ніч горять електричні сонця – і важко назвати, яку ще з прогнозів Апокаліпсиса ми не побачили на власні очі.
Рід людський ще ніколи не дивився так відчутно в обличчя смерті. І це, до речі, надає особливий характер сучасним політичним дебатам, тому що в кінцевому рахунку мова йде про те, хто отримає можливість керувати ядерними ракетами, які в силах знищити все живе.
Всі чули від людей та бачили по телевізору про так зване пророчество індіанців майя, начебто кінець світу відбудеться у 2012 році, а саме 21 (або 23) грудня [25; 26]. В українському та й сусідньому російському суспільстві на хвилі економічної та соціальної кризи ця ідея набула неабиякої популярності. Саме невпевненність у майбутньому породила численні питання «що буде завтра», а оскількі майбутнє невідоме нікому, тому й розрослась на цій ниві буйна уява. Та важливе не це. Сам факт пророчества майя, за дослідженнями Марка Ван Стоуна та Віктора Талаха, має місце, але він говорить про згадування окремої дати в майбутньому для самих майя, цивілизація яких канула в Лєту понад 1000 років тому. Та оскільки майя оперували в своєму календарі великими числами, а сам календар «оновлювався» через великі періоди, то можно впевнено сказати, що ніякого кінця світу в уявленнях народів майя не існувало. Звідки ж взялась сама ідея кінця світу в 2012 році? Все просто. Цей міф сторили PR-менеджери голівудського фільму-катастрофи «2012», що вийшов на екрани у 2009 році. Прокат фільму завершився, а міф залишався. Він навіть набрав загрозливих форм: люди обговорюють його позакутках, навіть мільйонери захвилювались, що їм діяти з їх мільйонами, якщо кінець світу таки буде? І ні одна телепередача про цей міф ніколи не розповість просту, нецікаву оголену правду. Головні ЗМІ країни транслюють тільки міф. Факти їх не цікавлять. Приклад говорить сам за себе.

 
Висновки

Визначення загальних рис міфологізації свідомості в сучасному суспільстві показало, що міфологічна свідомість посідає дуже важливе місце у формуванні світогляду сучасної людини, а також у формуванні загальних соціальних уявлень про світ та місце людини в ньому. Аналіз умов включення міфологічного мислення в процес розвитку сучасної культури показав, що міфологічне мислення виступає одним із дієвих засобів освоєння масовою людиною явищ навколишнього світу.
Окреслення та аналіз основних причин міфологізації свідомості в сучасному суспільстві дозволяє стверджувати, що міфологізація як суспільне явище є невід’ємною частиною життєдіяльності сучасного суспільства. Аналіз впливу міфологізації на розвиток масової свідомості та визначення структури сучасного міфу свідчить про поглинання цією структурою будь-якого змісту і перетворення його на один із засобів міфологізації.
Дослідження механізму формування міфологічних структур у сучасній масовій свідомості дозволяє зробити висновок про можливість і реальність штучного створення і розповсюдження міфологічних структур у сучасному суспільстві, а також про можливість перенесення й насадження таких структур у масову свідомість.
Визначення поняття масовості як фактора тотальної міфологізації свідомості є доцільним у контексті тотальної міфологізації як однієї з форм суспільного буття, через яку пройшло сучасне українське суспільство і наслідки якої ще довго будуть залишатися і спрацьовувати у свідомості масового українця.
Обґрунтування залежності міфологізації від масової комунікації, визначення її характерних рис дозволило зробити висновок про те, що засоби масової комунікації відіграють першочергову роль у розповсюдженні та підсвідомому насадженні штучних міфологічних концепцій, а також виступають як творці міфології сучасності. Розкриття механізму формування потреб масової людини через засоби комунікації шляхом міфологізації дає підстави стверджувати, що штучна розробка і примусове насадження міфологічних потреб сучасної масової людини призводить до втрати людиною реалій суспільного буття, втечі її у світ віртуальної реальності та штучно розроблених атрибутів удаваного благополуччя.

Список використаної літератури

1. Культурология. Энциклопедия в 2х томах / глав. ред. С.Я.Левит. – Т. 2. − М.:РОССПЭН, 2007. − 1392 с.
2. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / Е.М.Мелетинский. − М.: Восточная литература, 2006. − 406 с.
3. Стеблин–Каменский М.И. Миф / М.И.Стеблин–Каменский – Л.: Наука, 1976. – 104 с.
4. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура / А.Ф.Лосев. − М.: Политиздат, 1991. − 524 с.
5. Кассирер Е. Философия символических форм. Мифологическое мышление / Е.Кассирер. – Том 2. − СПб.: Университетская книга, 2001. − 280 с.
6. Лосев А.Ф. Диалектика мифа. − М.: Академический проспект, 1994. − 303 с.
7. Юнг К.Г. О психологии бессознательного // Юнг К.Г. Собр. соч. Психология бессознательного. – М., 1997. – с. 103-229.
8. Міфологізація свідомості в сучасному суспільстві. Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.03 / Д.В. Усов; НАН України. Ін-т філос. ім. Г.С. Сковороди. − К., 2002. −19 с. − укp. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/7550.html − Заголовок за екрану.
9. Харченко Л. Міфотворчість як дієвий чинник суспільно-політичного життя // Вісник Львівського Університету. Філософські науки. − 2003. − Вип. 5. − с. 191-199.
10. Барт Р. Миф сегодня / Р. Барт // Семиотика. Поэтика: избр. раб. − М.: «Прогресс»; «Универс», 1994. − С. 72-130.
11. Фрейденберг О. Миф и литература древности. − М., 1978.
12. Лобок А. Антропология мифа. − Екатеринбург, 1997.
13. Кассирер Э. Техника сомременных политических мифов // Вестник МГУ. – 1990. – №2. – С.58-69.
14. Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. – М., 1983.
15. Хюбнер К. Истина мифа. – М.: Республика, 1996. – 448 с.
16. Леви–Стросс К. Структурная антропология / К.Леви–Стросс; [пер с фр.] − М.: Наука, 1985. − 536 с.
17. Березкин Ю.Е. Мифология аборигенов Америки: Результаты статистической обработки ареального распределения мотивов // История и семиотика индейских культур Америки. – М. – 2002. – с. 259-346.
18. Кольев А. Политическая мифология: реализация социального опыта. – М.: Логос, 2003. – 384 с.
19. Флад К. Политический миф. Теоретическое исследование. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 264 с.
20. Степнова Л. Проблема архетипа и символа в контексте социального психоанализа // Основы социального психоанализа / Под. ред. В. Попова. – М., 1996. – Т. 4. – с. 140–152.
21. Московичи С. Век толп. – М., 1998. – 477 с.
22. Сегела Ж. Национальные особенности охоты за голосами. – М., 1999.
23. Лебон Г. Психология толпы. – М., 1988. – 412 c.
24. Андрущенко В. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть. Досвід соціально-філософського аналізу. – К.: ТОВ “Атлант ЮемСі”, 2005 – 498 с.
25. Марк Ван Стоун. Это не Конец света: но что нам говорят древние майя о 2012 годе?. – Режим доступу: http://bloknot.info/mark-van-stone-the-end-of-the-world-what-the-ancient-maya-tell-us-about-2012/ – Заголовок з екрану.
26. Талах В. На исходе тринадцатого множества времен. – Режим доступу: http://bloknot.info/v-talah-2012-na-isxode-trinadcatogo-mnozhestva-vremen/ – Заголовок з екрану.