Купрієнко С. А. Аутопоезіс
Аутопоезіс (грец. auto — сам, грец. poiesis — створення, виробництво; також аутопойєзіс, автопоезис) — термін, що означає систему, яка самовідтворюється та забезпечує сама себе, а також самопобудову, самовідтворювання живих істот, зокрема людини, яке відрізняються тим, що їх організація породжує як продукт їх самих без розділу на виробника і продукт. Термін ведено в науковий обіг в 1972 р. біологами Умберто Матураною і Франсіско Варелою для позначення організованих механізмів, які мають систему процесів виробництва поєднаних компонентів, влаштованих таким чином, що вони виробляють компоненти, які: 1) породжують процеси (зв’язки) виробництва, які вони виробляють через постійні взаємодії і трансформації, і 2) представляють собою механізм як єдність у фізичному просторі . При цьому аутопоезіс розуміється не просто як самовідтворення, а відтворення системою чогось нового. Таким чином система є своїм власним витвором.
Відповідно до теорії У. Матурани і Ф. Варели, живі істоти відрізняються «аутопоетичною організацією», тобто здатністю до самовідтворення — до породження, «будівництва» самих себе. Так, клітина виробляє компоненти своєї мембрани, без якої клітина не могла б ні існувати, ні виробляти ці компоненти. Саме аутопоезисна організація служить для У. Матурани і Ф. Варели критерієм, що визначає життя .
Німецький соціолог Ніклас Луманн переосмислив термін «аутопоезис» в своїй системно-комунікативній теорії для пояснення функціонування та взаємодії соціальних систем . Визначивши біохімічний термін як певну циркулярну структуру та циркулярне самовиробництво живих істот (напр., клітин), що запускає самореференцію – операцію, до якої можуть бути приєднані інші операції , Луман переніс ці ідеї на соціальні системи, вказавши, що такою операцією для них може бути лише комунікація. Соціальна система виникає, якщо з комунікації розвивається комунікація. І системі потрібна лише ця одна-єдина операція, щоб відтворювати розрізнення між системою та зовнішнім середовищем, відтворювати комунікацію за допомогою комунікації . В свою чергу комунікація поділяється на два компоненти: повідомлення та інформацію, але залишається в середині системи. Автономія системи виявляється в тому, що в ній народжуються свої регулярності (структури, норми, значення, рішення, процеси), що дозволяють зберігати і відтворювати її цілісність у часі та просторі. Цілісність системи визначається її структурно-функціональними характеристиками . Для розуміння того, як діє самовідтворювальна соціальна система, Луман вводить терміни внутрішня референція, самореференція та зовнішня референція , а також reentry («повторне введення»; «введення внутрь»). Механізм самореферентності соціуму – це спроможність інтерпретувати себе, аргументуючи кожен пріоритет і доцільність .
Однак, Луман відрізняє самоорганізацію і аутопоезіс, які тим не менш побудовані на теоремі оперативної закритості, коли в розпорядженні системи є лише її власні операції . І мережа операцій створюється цими ж операціями. Але введене Матураною поняття «компонент» містило неясність, чи мова йде про операції чи про структури, оскільки для біології не так важлива подієвість операцій, як це є в соціальних системах. Тому Луман запропонував чітко розмежовувати структуру і операції, відмовившись від терміну «компонент» .
Сам Матурана не вважав за можливе відносити комунікативні системи до соціальних систем. Інші критики терміну «аутопоезіс» говорили, що мова йде лише про біологічну метафору подібну метафорі організму, яка безпідставно переноситься на соціальні системи . Також до недоліків терміну відносили те, що він не має реальної пояснювальної цінності, не формує гіпотез та не приводить в дію емпіричний апарат .
Однак аутопоетичність є необхідним засобом самозбереження і самовідтворення системи на нових щаблях розвитку, що боронить її від потрапляння у хаос. Завдяки дії цього механізму в періоди різких коливань і докорінних змін система не втрачає і відтворює на новому рівні свої базові структури, свою морфологію. В синергетиці для пояснення цього феномену використовується поняття фрактального принципу як здатності системи відтворювати на більш високому рівні ту структурну конфігурацію, що існувала на попередніх рівнях існування .
Аутопоетична теорія пропонує строгу теоретичну основу для дослідження людей і соціальних систем, в яких вони беруть участь. Оскільки теорія виходить з формальних специфікацій системних єдностей, її принципи можуть бути застосовні як до тих, так і до інших. Завдяки додатковому розвитку Матураною і Варела базової концепції в області опису феноменології живих систем, сфера можливого застосування теорії досить широка. Це дозволяє дослідникам застосовувати її принципи до більш широкого класу предметних феноменів, ніж у випадку інших схожих підходів. Оскільки теорія вкорінена у формальному аналізі живих систем і пізнання, теорія може підтримати дослідження, що фокусуються на дослідженні індивідуальних суб’єктів та їх діяльності всередині організацій. Оскільки теорія включає пояснення лінгвістичних взаємодій, вона може підтримати дослідження, що фокусуються на соціальних взаємодіях і комунікаціях підприємства (наприклад, етнографічні дослідження, якісні дослідження). Також фокус аутопоетичної теорії переміщується від формальних моделей до динамічної феноменології.
Літ.: Varela F. J., Maturana H. R. De máquinas y seres vivos: La organización de lo vivo. – Santiago de Chile: Editorial Universitaria, 1998.; Матурана У., Варела Ф. Древо познания: Биологические корни человеческого понимания. – М., 2001.; Луман Н. Введение в системную теорию. – М.: Издательство «Логос», 2007.; Аутопоезис соціальних систем. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010; Лавренчук Е.А. Аутопойезис. // Электронный философский журнал Vox. – Выпуск 11 (декабрь). – 2011.