3 349 views

Демещук Анатолій Вікторович. Боротьба за відновлення єдиної Польської держави у 14 ст.

Демещук Анатолій Вікторович,

історичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка

Боротьба за відновлення єдиної Польської держави у 14 ст.

 

Зміст:

Вступ…………………………………………………………………………………3

 

Розділ 1. Передумови централізації Польщі та перші об’єднавчі потуги (кін. 13 – сер. 14 ст.)………………………………………………………………………….5

 

Розділ 2. Остаточне відновлення польської державності за Казимира ІІІ Великого (1333-1370)………………………………………………………………12

 

Висновки…………………………………………………………………………….16

 

Список використаних джерел та літератури…………………………………...…18

 

Вступ

Історія Польщі є дуже тісно пов’язаною з історією України, хоча б тому, що значна частина наших земель у 14-18 ст. входила її складу. Середньовічна історія руських та польських земель має дуже багато спільного, особливо у до монгольський період. Саме руські князівства найбільше постраждали від цієї східної навали і були по суті відкинуті у своєму цивілізаційному розвитку назад. Тому у пізньому Середньовіччі роль центра руських земель перейшла від Києва до Вільна та Москви. А от історична доля польських земель, котрі у 13 ст. теж переживали період феодальної роздробленості, але яким монгольська навала завдала куди меншої шкоди, була іншою. Польща стала на шлях централізації держави зусиллями міцної королівської влади, як це було практично у всіх західноєвропейських середньовічних монархіях у 14-15 ст. Саме питанню цих централізаторських потуг польських державців того періоду і присвячений наш реферат. Ми в рамках цієї скоромної роботи спробуємо змалювати в загальних рисах процесс поборення польськими королями феодальної роздробленості та централізації Польського королівства.

Об’єкт – польські землі пізнього середньовіччя.

Предмет – процес державної централізації польських земель у 14- 15 ст.

Мета – змалювати хід боротьби за відновлення цілісної польської середньовічної державності у пізньому середньовіччі.

Завдання :

-         Проаналізувати процес боротьби польських державців за подолання феодальної роздроблення та централізацію королівства, а також внутрішньополітичні заходи, що його супроводжували;

-         Охарактеризувати зовнішню політику та територіальне розширення Польського королівства у вищезазначений хронологічний період.

Хронологічні межі – кін. 13 – кін. 14 ст. (від Пшемисла ІІ до Кревської унії).

Географічні межі – середньовічні етнічні польські землі (Мала, Велика Польща, Куявія, Мазовія, Сілезія, Помор’я) та Галицька Русь.

 

Актуальність теми  полягає в тому, що відновлення єдності Польського королівства у 14 ст. є показовим прикладом того, як відбувався процес  централізації та подолання наслідків феодальної роздробленості у західноєвропейських державах. Хоча Польща, власне, є слов'янською державою Центрально-Східної Європи, але її історична доля у пізньому Середньовіччі була дещо відмінною від долі східнослов’янських народів Русі. В тому і полягає цікавість – до монгольської навали історичний розвиток Русі й Польщі був дуже схожим, а от у 14-15 ст. Польське королівство стало випереджати східного сусіда (ВКЛ та Московію) і у 16 ст. (після Люблінської унії) вже володіло колишнім центром Давньоруської держави – Києвом та українськими (руськими) землями. Та й загалом причини польської могутності 16-17 ст. коріняться саме в централізаційних процесах 14 ст.


 

Розділ 1. Передумови централізації Польщі та перші об’єднавчі потуги (кін. 13 – сер. 14 ст.)

Чотири основні тенденції визначали політичний розвиток Польщі в XIII-XV ст. :

1) подолання феодальної роздробленості і складання єдиної централізованої держави протягом XIV-XV ст. , що у другій половині XV в. почала набувати рис «шляхетської демократії;

2)становлення інституту станової монархії протягом XIV-XV ст. ;

3) зближення Польського королівства з Великим князівством Литовським, що призвело до політичного об'єднання двох держав (остаточно – 1569р. – Люблінська унія, утворення Речі Посполитої);

4) зростання політичної ваги і потужності Польсько-Литовської держави, яка вже у XV в. стало домінуючою силою в Східній Європі.

Дві хронологічні цезури мають особливе значення для політичної еволюції Польщі в цей час: 1300 рік, коли процеси об'єднання виразно взяли гору над відцентровими тенденціями, і 1385 рік, коли була укладена Кревська унія, в результаті якої династія литовських монархів Ягеллонів опинилась на чолі як Польщі, так і Великого князівства Литовського.[1]

Для початку коротко оглянемо сутність феодальної роздробленості Польщі.

Упродовж XIII ст. в польському суспільстві існувало прагнення відродити Польську державу (носії таких бажань – представники династії Пястів, що від сер. 12 ст. уже не мали реальної повної влади і з жалем дивились на феодально роздроблену батьківщину, міщанство, котре хотіло стабільної королівської влади та церква, а противники централізації – феодали-рицарі, місцеві «удільні» правителі та нобілітет). Період між смертю Болеслава Кривоустого (1138) і початком XIV в. пройшов під знаком феодальної роздробленості та відповідної жорстокої політичної боротьби між удільними князівствами. Знаковою датою тут є 1138 р., тому що після смерті цього Болеслава Кривоустого і почалась перша серйозна боротьба за верховний трон між спадкоємцями. Старший син Болеслава Кривоустого Владислав Вигнанець (1138 - 1146) зазнав поразки у військово-політичному зіткненні з молодшими братами і був змушений тікати з Польщі. Все, порядок успадкування корони таким чином був порушений.  Ленчицький з’їзд знаті (1180 р.) остаточно обмежив владу короля й закріпив існуючий стан речей у Польщі. Тому в 13 ст. Польща увійшла як конгломерат воюючих між собою князівств.[2]

Декілька претендентів (Лешек Білий, Владислав, Мешко , Конрад Мазовецький) продовжували боротьбу за краківський престол . До середини XIII в. позначилася нова об'єднавча тенденція, пов'язана цього разу з іменами сілезьких князів Генріха Бородатого (1230 - 1238) і Генріха Благочестивого (1238 -1241), однак вторгнення татар і поразка польської армії в битві під Легніцею 24 січня 1241 р., де загинув і Генріх Благочестивий, призвели до нової низки феодальних чвар. У другій половині XIII в. політична роздробленість досягла свого апогею, бо кожна з польських історичних земель опинилася в свою чергу поділена на окремі князівства. На краківському престолі змінили один одного Конрад Мазовецький (1241-1243), Болеслав V Сором'язливий (1243 - 1279), Лешек Чорний (1279 - 1288), Генріх IV Чесний (1288 - 1290), але їх політичний вплив обмежувався Малою Польщею.[3]

Під час розпалу роздробленості, таким чином, прагнення до централізації могло реалізуватися лише частково: для успішного здійснення його не було достатніх об'єктивних і суб'єктивних умов. Вони визріли саме наприкінці XIII ст., і саме тоді гостро постало питання про відродження Польської держави.

До даних умов слід віднести насамперед наслідки соціально-економічних перемін, що відбулися в період роздробленості. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв посиленню економічних зв'язків не тільки в межах князівства, а й між князівствами, регіонами країни. Міжрегіональні зв'язки вимагали понадудідьної державної опіки. Тож міста - головні вогнища торгово-грошових відносин - були особливо зацікавлені в подоланні роздробленості.

Зацікавленість цю проявляло і рицарство. Склавшися значною мірою як стан, воно ставало понадудільною силою, якій потрібна була опора в особі понадудільної центральної влади для захисту себе від сваволі князів-можних. Та й частина можних не противилась об'єднанню польських земель, вбачаючи у ньому певні політичні вигоди для себе.

Чи не найбільше у відновленні Польської держави була зацікавлена католицька церква. Вона організаційно й адміністративно була єдиною провінцією і включала в себе всі уділи (в провінцію не входила тільки Камєнська єпархія, що діяла в Західному Помор'ї), але кордони останніх не покривалися з кордонами єпархій, що утруднювало керівництво духовним життям. Крім того, маєтки одного єпископства та його капітула  розташовувалися часто в кількох уділах, і це ускладнювало контроль за ними.

Для справи об'єднання польських земель немаловажне значення мали усвідомлення поляками своєї етнічно-мовної спільності, пам'ять про колишню Польську державу, приналежність усіх князів, окрім поморських, до пястівської династії. Усвідомлення необхідності відродити Польську державу поєднувалося з переконанням, що вона має бути королівством, а символом політичної єдності повинні бути король і королівська корона. Ідея польської королівської корони живилася пам'яттю про те, шо королями були Болеслав І Хоробрий і Болеслав II Сміливий і що в краківському замку зберігалися королівські інсигнії Болеслава II Сміливого.[4]

Вогнище об'єднавчих прагнень концентрувалося передусім в економічно більш розвинутих регіонах - Сілезії, Малопольщі і Великопольщі. Прагнення зводилося до об'єднання земель навколо Кракова: спрацьовувала історична традиція (така ж ситуація була з Києвом в «удільній Русі»). Тобто кожен претендент бажав володіти Краковом. Такими князями були, зокрема, згадані нами вже сілезький Генріх І Бородатий і вроцлавський Генріх IV Пробує, можливо й сілезький Генріх II Побожний. [5]

Демещук А. В. Боротьба за відновлення єдиної Польської держави у 14 ст.

Залишити відповідь

6 visitors online now
6 guests, 0 members
All time: 12686 at 01-05-2016 01:39 am UTC
Max visitors today: 14 at 02:26 am UTC
This month: 45 at 10-18-2017 08:41 am UTC
This year: 62 at 03-12-2017 08:20 pm UTC
Read previous post:
Fray Jerónimo de Loayza. Avisos breves para todos los confesores destos Reynos del Pyru. 1560

Fray Jerónimo de Loayza. Avisos breves para todos los confesores destos Reynos del Pyru. 1560

Наукометрична база даних Scopus

Наукометрична база даних Scopus Наукометрическая база данных Scopus  

Close