Петровський А. «ВІЧЕ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ: СКЛАД, КОМПЕТЕНЦІЯ, ГЕОГРАФІЧНЕ ПОШИРЕННЯ, ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ»
історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Рубрика: Давня історія України, Київська Русь, народна влада.
«ВІЧЕ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ:
СКЛАД, КОМПЕТЕНЦІЯ, ГЕОГРАФІЧНЕ
ПОШИРЕННЯ, ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ»
Київ-2010
ВСТУП
Соціально-політичне життя Русі характеризувалося значною активністю. Письмові джерела свідчать про участь у ньому різних шарів давньоруського суспільства. Причина цього полягала не в соціальній гармонії, що давала б широкий доступ демократичним низам до органів управління, а в гострих конфліктах всередині панівного класу, міжстанових протиріччях.
Давньоруське віче – інститут народовладдя, про який маємо сьогодні достатньо відомостей, отриманих переважно на основі давньоруських переказів та літописних свідчень. Попри це чимало питань, що стосуються характеру та особливостей вічових зборів залишаються неузгодженими й з цього приводу виникають гострі дискусії в наукових колах. Дискусійними залишаються питання компетенції, соціального складу, головним чином домінування тих чи інших верств населення в процедурі прийняття рішень, які нерідко здійснювали суттєвий вплив на історичний хід подій (від них могла залежати доля міста чи навіть цілої землі), географічного розповсюдження традиції вічових скликань тощо. Тож у своєму дослідженні зробимо спробу комплексно розглянути ці аспекти діяльності давньоруського механізму народовладдя, на основі літописних свідчень простежимо його вплив на життя держави та суспільства, з’ясуємо динаміку розвитку практики вічових зборів й головне – вітчизняні та зарубіжні історіографічні оцінки його діяльності.
Частина І. Склад.
Вперше термін «віче» зустрічається в «Повісті минулих літ» при описі подій, що відбувалися в місті Білгороді, який потерпав від печенізької облоги. Змучені голодом білгородці «створиша вече», де вирішили віддатися на милість переможцям. Але тут з’явився один «старец», який «не был на вече томь, и въпрашаше: «Что ради вече было? И людне поведаша ему, яко утро хотят ся людне передати печенігом. Се слышав, посла по старейшины градьскыя и рече им: «Слышах, яко хочете ся передати печенегом». Ани же реша : «Не стерпять людье глада». И рече им: «Послушайте мене, не передайтеся за 3 дня, и я в что велю, створите».Они же ради обещашася послушати».
Таким чином в білгородському віче беруть участь «людье» и «старейшины», тобто рядове населення зі знаттю. «Вечники», порадившись, вирішують відчинити ворогу міські ворота, причому ініціатива, мабуть, в білішій мірі належить «людьям» а ніж старійшинам. «Людье» активно діють не тільки на віче, але й пізніше, при інших обставинах. Саме вони посилають за печенігами, приймають їх в місті, частуючи своїм знаменитим киселем.
Не можна, певна річ, забувати, що розповідь про облогу Білгорода являється народним переказом, занесеним в літопис. Інакше перед нами не історична хроніка, а поетичний твір з притаманними йому як історичному джерелу специфічними особливостями. Чимало в цій картині умовного, гіпотетичного. І все-таки один із основних мотивів переказу, в якому замальовується народ як активна соціально-політична сила, що в певній мірі проявляє себе на вічових зборах, сумнівів не викликає.
Новий епізод з віче переносить нас з півдня на північ, з Білгорода в Новгород, де новгородці, доведені до відчаю безчинствами варягів «исекоша в Поромоне дворе» цих заморських харциз. « И се слыша, князь Ярослав разгневася на гражаны, и собра вои славны тысящу, и, обольстив их, сече, иже бяху Варяги ти исекле; а друзки бежаша из града». Не встигала ще висохнути пролита кров, як з Києва від сестри Ярослава Предислави прийшла тривожна звістка про смерть батька, великого князя Володимира, і про каїнові діяння брата Святополка, що вокняжився на київському столі. Ярослав поспіхом скликав «новгородцов избыток» на віче. «Любимая моя и честная дружина, юже вы исекох вчера в безумии моем, не топерво ми их златом окупити», – в жалобі говорив князь. Із слізьми на очах Ярослав випросив допомогу в боротьбі зі Святополком. Й мовили незлопам’ятні новгородці: «А мы, княже, по тобе идем». Ярослав « собра вои 4000. Варяг бяшеть тысяща, а новгородцев 3000; поиде на нь». Так повідомляє про драму в Новгороді місцевий літописець. «Но, вероятно, – пише Л.В. Черепнін, – в действительности все было сложнее. Видимо, велись перговоры, в которых Ярослав обещал новгородцам и денежное вознаграждение, и грамоту с какими-то политическими гарантиями». Можливо, Л.В. Черепнін має рацію. Однак зараз нам важливо детальніше з’ясувати соціальний склад віче. В.Т. Пашуто бачить в ньому «собрание части «нарочитых мужей», санкционирующее войну и сбор ополчения для князя». Щоб переконати в своїй правоті В.Т. Пашуто опирається на Повість минулих літ і Новгородський Перший літопис. Але при першому ж розгляді виявляється, що історик відтворює події виключно за Повістю минулих літ і, очевидно, не випадково, як і в новгородському джерелі немає жодної згадки про «нарочитых мужах», а мова йде про «новгородцов» і «гражан», причому ці терміни співставляються як синоніми. Відповідно, «нарочитих мужей» В.Т. Пашуто бере з «Повісті минулих літ». Однак матеріал Повісті дає підставу для зовсім іншого висновку, ніж у В.Т. Пашуто. Згідно з літописом варягів перебили «новгородцы», в тому числі і «нарочитые мужи». Новгородці це широке коло людей, куди входять і «нарочитые». Тому ототожнювати віче , скликане Ярославом і зібрання частини «нарочитых мужей» не можна. Під вічем тут маються на увазі народні збори (звичайно, за участю знатних людей), що вирішували надміру важливе питання про воєнний похід.
Б.Д. Греков визначає віче на Русі як народні збори класового і докласового суспільства, що скликалися для обговорення і вирішення важливих суспільних справ. Такі погляди Б.Д. Грекова на вічові збори поділяв М.Н. Тихомиров. Він не раз переконувався в тому, що на масових міських зібраннях головували «черне люди».
В.Т. Пашуто і П.П.Толочко висувають думку про домінуючу роль феодалів на віче. Вони вважають, що давньоруське віче XI-XII ст, являлося втіленням «феодальної демократії», тобто проявом влади великих землевласників та інших привілейованих осіб. Однак позиції В.Т. Пашуто і П.П.Толочко не завжди співпадають. Таким чином В.Т. Пашуто, характеризуючи віче в додержавний період Русі, називає його інститутом народовладдя. П.П.Толочко в свою чергу вважає що і в цей час при наявності «родоплемінної знаті, старців, військових керівників віче не було всенародними зборами ». Тим не менше ні В.Т. Пашуто ні П.П.Толочко не виключають повністю участі рядового населення у вічових зібраннях XI-XII ст..
Більш жорстку лінію тут проводять В.Л. Янін та М.Х. Алєшковський, у яких склад віча, так би мовити, обмежений. Це – чоловік 300 бояр, обперезаних золотими поясами (як вважав В.Л. Янін), та певна кількість найбагатших купців, що доповнювали боярське віче до XIIІ ст..( на думку М.Х. Алєшковського). Встановлюючи соціальну приналежність учасників віча, обидва автора мають на увазі лише Новгород. Але якщо ми врахуємо їх твердження про те, що «государственный строй Новгорода сохранял несравнимо больше черт демократии, нежели монархический строй княжеств», то можемо припустити, що демократизм вічових зборів інших міст ці вчені, тим більше, заперечують.
Літописи, розповідаючи про деякі важливі державні справи, нерідко вказують на участь в них «нищих и худых», «всех людей», «всех киян», тобто представників експлуатованого стану. П.П.Толочко закликає обережно ставитися до цих повідомлень й не надто їм довірятися. Тут він опирається на твердження В.Т. Пашуто, котрий зазначає, що це лише, прийнятий на Русі, літературно- церковний зворот і важко навіть припустити, що в країні, де законом була «Руська правда» жебраки й убогі вирішували, кому посісти княжий стіл Осмомисла.
В.Л. Янін, дослідивши історію новгородських держаних інститутів, прийшов до висновку, що загальноміське віче було вузько класовим органом, у якому немає місця «всьому Новгороду». Воно об’єднувало великих феодалів і було не народними зборами, а зібранням класу, що стояв при владі. Аналогічним, на його думку, було і київське віче.
Показовими в цьому плані є вічові зібрання 1068-1069 років. Перше зібралось у тяжчий для Русі час, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом. «И людье кыевскии прибегоша Кыеву, и створиша вече на торговищи, и реша пославшися ко князю глаголюше: «Се половцы росулися по земле, вдай княже оружье и кони, и еще бъемся с ними».
П.П.Толочко вважає, що представники київських низів брали участь у вічовому зібранні на подольському торговищі, але переоцінювати їх роль не слід. Тут вчений наводить такі аргументи. По-перше, ініціатива скликання віча належала не їм, а тим киянам, які повернулися після невдалого бою з половцями, тобто київським дружинникам. Це вони лишилися без зброї і коней, чого просили у князя. По-друге, скликали його і діяли хоч і всупереч волі князя, але у згоді з частиною міських мужів. Через рік після згаданого віче – у 1069р. – народні збори скликаються знову. Цього разу вирішується питання, хто ж князюватиме в Києві, після того, як місто покинув полоцький князь Всеслав. Очевидно, це віче було менш представницьке, ніж перше.
В цілому вічова діяльність 1068-1069 рр., на думку П. П. Толочка, свідчила насамперед про серйозні протиріччя в правлячих колах Києва. Для їх вирішення сильніша боярська партія залучає представників торгівельно-ремісничого класу, які в свою чергу, скористалися ситуацією для зведення рахунків з князівською адміністрацією. Найхарактернішим виявом прав київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 р. Відомо, що на перше запрошення з Києва Мономах відповів відмовою. В. І. Сергійович пояснював це тим, що рішення Любецького з’їзду не давали Мономаху жодних прав на Київ, і він не хотів порушувати міжкнязівську угоду. Щоб змусити його порушити хресне цілування, кияни повторно посилають до Переяслава запрошення, супроводжуючи його розповіддю про повстання і можливу картину анархії в разі нової відмови. Володимир змушений був у силу обставин зайняти Київ як народний обранець. Отже, завдяки народному волевиявленню, як вважав вчений, у Києві утвердилися нащадки третього сина Ярослава Мудрого. О. Лінниченко зазначав, що після смерті Святополка кияни збираються на віче і кличуть Володимира на великокнязівський стіл, а самі тим часом зводять рахунки з прихильниками покійного князя. Тезу – кияни, які грабують двори знаті, і кияни, які надсилають запрошення Мономаху – суть одне й те саме підтримав у радянський час М. М. Тихомиров.
Хто ж ці кияни, які запрошували Володимира до Києва, і якою мірою зайняття ним великокнязівського столу було результатом народного волевиявлення? – запитує П.П.Толочко й далі зазначає, що вже початок літописної розповіді свідчить про те, що долю київського столу вирішував не народ, а лише верхівка київського суспільства. Для доведення своєї думки дослідник наводить рядки з літопису: «Наутрия же, въ семы на 10 день, светъ створиша Кияне, послаша к Володимеру, глаголющее: «Поиде, княже, на столъ отень и деденъ». Очевидно, питання про спадкоємця Святополка вирішувалось навіть не на вічі, а на раді, що була представлена значно вужчим складом учасників. Зі змісту повторного запрошення Мономаха стають зрозумілими відмінності дійових осіб. Ті, що запрошують, заявлять, що коли Володимир знову відмовиться прийти до Києва, то «яко много зло уздвигнеться, то ти не Пупятинъ дворъ, ни соцькихъ, но и жиды грабити, а паки ти поидуть не ятровь твою и на бояры, и на монастыръ, и будеши ответъ имелъ княже»
Отже, літописець, на думку П. П. Толочка, чітко уявляв, що кияни, які
запрошували Володимира і кияни, які грабували двори князівської адміністрації, належали до різних соціальних станів. «Звичайно, – пише далі дослідник, – широкі демократичні маси Києва могли бажати приходу Мономаха – він користувався великою популярністю, але вирішувалося це питання без них, і вважати Володимира Мономаха обранцем на великокнязівському столі немає жодних підстав.
Що ж до чисельності віча, то тут наводяться різні дані. Одні науковці вважають, що це було масове зібрання народу, кількість якого не регламентувалася, інші, опираючись на джерела намагаються обмежити кількість учасників віче певним числом.
Зокрема, М. Ю. Брайчевський так описує новгородські вічові збори: «Головним органом міського управління була Рада панів, яка обиралася новгородським вічем. Спроба розглядати останнє як орган народоправства не витримує критики: воно мало суворо обмежений склад, куди входили багаті «дворовласники». У донесені німецьких послів Ризькому магістрату від 1136 р. згадуються «300 золотих поясів», в руках яких знаходилася влада у Новгороді після перевороту. Звідси – думка, що ці триста складали новгородську сеньйорію, тоді як у вічі міг брати участь кожен мешканець міста, перший-ліпший бажаючий». Михайло Юліанович наводить думку В. Яніна, котрий вважає, що саме «золоті пояси» визначали склад новгородського віча, тоді, як Рада панів мала значно вужчий склад, який не перевищував 50 – 60 осіб.
Свого часу В. І. Сергійович, аналізуючи літописні записи 1146 р., помітив, що в них «различено собрание всех киян и не всех. Все собираються в Киеве, под Угорским, на Ярославском дворе и у Туровой божницы. Под Вышегородом, конечно, не могли быть собраны все кияне, туда приехали, по всей вероятности, только лучшие люди». Скоріш за все, літописець, вживаючи терміни «кияне» і «все кияне» розумів їх по-різному. Що він хотів сказати, коли говорив «все кияне»? відповідь на це питання знаходимо в описі віча біля Турової божниці, а точніше в повідомленні, що князь Святослав, «урядившись» зі всіма киянами, «поима лутшеи мужи» і відправився до Ігоря, який чекав на нього. Звідси зрозуміло: «лучшие мужи», що приводили Ігоря до присяги – це лише частина людей які брали участь на віче біля Турової божниці. Отже, в устах літописця «вси кияне» позачають суцільну масу городян, досить неоднорідну за соціальним складом.
Частина II. Компетенція
Визначаючи коло питань, що входили до компетенції віча, дослідники XIX ст. В. І. Сергійович, М. В. Довнар – Запольський, І. О. Лінниченко відносили до їх числа законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Стосовно ж внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, відводило головну роль князівській адміністрації.
Михайло Грушевський, описуючи відомий епізод про псевдо-Хилвудія й зібрання антського віча, констатує той факт, що на подібних ширших вічах мусіли рішатися взагалі всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племен, чи груп родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір спільного вождя з-поміж племінної старшини і т. д. «Всякі справи, добрі чи злі, віддаються на рішеннє громади» – цитує Прокопія М. С. Грушевський.
Літописні дані, що відносяться до XI ст. описують віче як верховний демократичний орган влади, що розвивався поряд з князівською владою. Воно відало питаннями війни і миру регулювало збір засобів для ведення військових дій і навіть могло усувати князів та призначати нових. Така обширна компетенція вічових зборів ще більш чітко проявляється на фоні джерел, що висвітлюють події ХІІ ст.. Проявляються і деякі нові риси в діяльності віча.
В писемних пам’ятках віче постає перед нами як розпорядник держаних фінансових ресурсів і земельних фондів. «Се яз князь великий Изеслав Мьстиславич по благословению епскупа Нифонта испрошал есмь у Новгорода святому Пантелемону землю село Витославицы и смерды и поля Ушково и до прости», – читаємо в одній новгородській грамоті середини ХІІ ст.. «Испросить» пожертву на монастир «у Новгорода» Ізяслав міг лише на віче. Крім земель віче, як бачимо, розпоряджалось смердами. У всьому цьому немає нічого специфічного, що було б притаманне лише Новгороду. В Смоленську князь Ростислав, «сдумав с людьми своими», тобто обдумавши на віче, жертвує заснованій єпархії «десятину от всех дании Смоленских», села Дросенське та Ясенське разом з ізгоями, озера і сіножаті, якими відала місцева община.
Укладення міжнародних договорів віче теж тримало під своїм контролем. В преамбулі угоди міста Новгорода з Готським берегом і німецькими містами зазначається: «Се яз князь Ярослав Володимеричь, сгадав с посадникомь с Мирошкой, и с тысяцкым Яковомь, и с всеми новгодъци, потвердихо ира старого с послом Арбудомь, и с всеми немецкыми сыны, и с гты, и с всемь латинським языком». Зі «всеми новгородци» Ярослав спілкувався, очевидно, не в приватній бесіді за келихом вина, а на віче. Вислів «вси новгородци» досить красномовний: він з повною точністю визначає учасників зібрання, не викликаючи ні найменших сумнівів в тому, що ми маємо справу з масовими зборами жителів міста, де, скоріш за все, були присутні представники від новгородського передмістя та сільської округи.
Аналогічний порядок укладання міжнародних угод спостерігається і в інших землях Давньої Русі. Так, смоленський князь Мстислав відправив у 1229 році «свое муже Геремея попа, Пантелея сотьского, от Смолнян в Ригу, а из Ригы на Готьский берег, утверживати мир».
Важливі відомості про давньоруське віче містяться в літописних повідомленнях, що описують події 1146-1147рр. М.Н.Покровський колись говорив: «События 1146-1147 рр. очень подробно, местами до наглядности описанные летописью, являются одним из самих ценных образчиков вечевой практики, какие мы только имеем». Дійсно літопис доніс нам важливі свідчення, які в певній мірі проясняють питання рушійних сил віча і його компетенції. Ці свідчення ми черпаємо з Іпатіївського і Лаврентіївського літописів, що взаємно доповнюють один одного, а також Московського літописного Зведення кінця XV ст..
Там, зокрема, повідомляється, що в році 1146 київський князь Всеволод Ольгович, повертаючись з військового походу, «разболися велми». Вражений смертельною хворобою князь зупинився «под Вышегородом в Острове», куди покликав «киян», щоб узгодити з ними питання щодо вибору свого наступника. «Аз есмь вельми болен, а се вы брат мои Игорь, имеетесь по нь», – сказав киянам Всеволод. А ті відповіли: «Княже, ради ся имем». Модна припустити, що «кияне», яких призвав до себе смертельно хворий князь, були виборними особами, представниками київського віче. Їх згода прийняти на князівський стіл Ігоря повинна була бути схвалена на віче в самому Києві. Саме тому вони разом з новим «претендентом» на князівську владу відправляються в стольне місто, де під Угорським скликають всіх киян, які і «целоваша к нему крест, ркуче: « Ты нам князь». Але то булла фальшива клятва. «И яшася по нь льстью», – зазначає літописець.
Аналіз літописних даних про київське віче 1146-1147 рр. дає змогу уявити його як народне зібрання, в компетенції якого знаходились найважливіші суспільно-політичні питання, що стосувалися війни і миру, вибору князів, призначення «чиновників» судово-адміністративного апарату. Склад вічових
зборів соціально неоднорідний: тут зустрічаються як прості люди, так і «лучшие», тобто знать. І.Я.Фроянов не погоджується з думкою П.П.Толочка, що народ на віче був зручним знаряддям в руках знаті. На думку І.Я.Фроянова навпаки голос народу досить сильно і владно звучав на цих зборах, змушуючи нерідко князів та інших впливових осіб іти на вимушені поступки. Об’єднані на віче «люди» являли собою досить грізну силу, яка часто навіть могла протистояти могутній князівській дружині.
Полоцьке віче теж мало широкі права, розпоряджалось князівським столом за власним бажанням. Л.В.Алєксєєв, розглядаючи внутрішньополітичне життя Полоцької землі, з’ясував «своеобразие» соціального устрою, що виражалася «в развитии вічевого начала в ХІІ веке и в слабости княжеской власти. Отношения полоцого князя с вечем в ХІІ веке носили характер его подинения последнему». Л.В.Алєксєєв, на думку І.Я.Фроянова, правильно визначає роль полоцького віча. І.Я.Фроянов лише ставить під сумнів його своєрідність. Він вважає, що віче відігравало аналогічну роль і в інших землях, наводячи при цьому як аргумент той факт, що князь йшов на поступки київському вічу. Досить активно віче діє в Ростово-Суздальській землі, де його діяльність простежується, перш за все, у вибранні князя.
Вічовий устрій в Північно-Східній Русі нічим суттєво не відрізнявся від того, що було в інших руських землях. Не був тут виключенням і Новгород.
Новгородське віче, подібно до віча в інших давньоруських містах, запрошувало і виганяло князів. В Іпатівському літописі, в описі подій 1141 року, говориться про новгородців, які, вигнавши князя Ростислава Юрійовича, «испросиша у Всеволода брата Святослава в Новгород и посадиша и Новгороде». Правив Святослав невдало, чим викликав незадоволення у новгородців: «По мале же времени почаша въставати Новгородци у вечи на Святослава про его злобу». Князь, стурбований конфліктом, що назрівав, звернувся до свого брата Всеволода, київського князя, за допомогою. Пізніше, отримавши від свого кума тисяцького повідомлення про наміри новгородців: «Княже, хотять тя яти», Святослав «с женою и дружиною своею» втікає з міста.
Подібну роль відіграли прості люди й дещо раніше, прогнавши в 1136р. з Новгорода Всеволода Мстиславича: «Новгородьци призваша пльсковиче и ладожаны и сдумаша, яко згонити князя своего Всеволода, и въсадиша в епископль двор с женою и с детьми и с тъщею…». Всеволода тримали під вартою два місяці, після чого «пустиша из города». Арешт, а за ним і вигнання князя були здійснені на вимогу віча, де доволі активно діяли «людье».
Таким же демократичним за своїм характером було віче, скликане в 1209 р. «на посадника Дмитра и братью его». Про учасників цього зібрання можемо говорити використовуючи непрямі дані, а також зміст обвинувачень, спрямованих на адресу посадника й наближених до нього осіб (адміністрації),
які «повелеша на новгородьцих сребро имати, а по волости куры брати, по купцам виру дикую, и повозы возити». Перераховані зловживання певною мірою виявляють тих, хто страждав від беззаконних дій Дмитра Мирошкинича: купців, широкі кола городян і населення волості. Вони скоріш за все і домінували у прийнятті рішень. Заслуговує на увагу і той факт, що згідно з рішенням віча, гроші отримані після продажу награбованого майна «злодеев», новгородці «розделиша по зубу, по 3 гривне по всему городу, и на щит». Цей справедливий поділ найбільш яскраво доводить демократизм вічових зборів 1209 р., які покарали нахабних користолюбних управлінців. М. М. Тихомиров вважав, що «расправа с Дмитром носила характер наказания по закону провинившегося посадника». В такому випадку можна говорити про певні повноваження віча в сфері політичного судочинства.
Таким чином, літописна розповідь 1209р., дає змогу говорити про певний вплив вічових зборів в системі внутрішнього управління і суду, що, окрім того носило ще й політичний характер.
Частина ІІІ. Географічне поширення
В.І.Сергійович, М.І.Костомаров, М.А. Дьяконов припускали , що віче на Русі як верховний орган влади з широкими повноваженнями існувало скрізь. А.Д.Градовський, визнаючи «всезагальність» віча в Давній Русі, відзначав різницю між містами в плані розвитку і формі прояву вічової діяльності. «В одних городах, – писав він,- вече было верховною властью и действовало постоянно, в других проявлялось лишь в чрезвычайных случаях; право же вечевых собраний было для всех одинаково». С. М. Соловйов обмежував діяльність віча територіями Південної та Північно-Західною Русі, оскільки на Північному-Сході відносини князів з містами (за винятком Ростова) будувалось на зовсім іншій основі, аніж у вищезгаданих землях. В Північно-Східній Русі князі створили свій «мир городов», де правили необмежено та повністю тримали владу в своїх руках. Врешті-решт висувались твердження про те, що класичне віче з великими політичними правами існувало лише у містах Новгород, Псков, Полоцьк і В’ятка.
Серед літописних свідчень про віче є одне, яке поправу вважається класичним. Воно збереглось в Лаврентіївському літописі, в описі подій 1176 р. Володимирський хроніст, розповідаючи, як в жорсткій боротьбі зі старшими містами Ростовом і Суздалем молодше місто Володимир отримало перемогу, після чого літописець виголошує цінну для історика фразу: «Новгородци бо изначала и Смолняне, и Кыяне, и Полочане, и вся власти якож на думу на веча сходяться; на что же стареишии сдумають, на томь же пригороди стануть». В.І.Сергійович наступним чином прокоментував наведені слова літописця: «Веча собираются во всех волостях. Они составляют думу волости. Решения, принятые на вече главными представителями волости, старшими городами, по общему правилу, принимаются к исполнению пригородами». Такий склад вічових відносин існує «изначала», тобто з найдавніших часів, інакше кажучи – «вече было всегда». Тлумачення В.І. Сергійовича відкинув С.В.Юшков, який вважав, що володимирський літописець говорить про вічові зібрання новгородців, смольнян, киян і полочан «не в доказательство изначального и посеместного существования веча, а в доказательство зависимости пригородов от главного города». Всі наведені думки вчених мають право на існування.
Частина ІV. Історіографічні оцінки
Висновок про віче як орган народоправства сформульований істориками ХІХ ст. – В.І. Сергійовичем, М.В. Довнар-Запольським, І.О. Лінниченком, базувався на тезі про загальноприйнятий устрій влади на Русі. Дослідники вважали, що інститут віча відобразив суверенність общини. Одним із доказів цього було нібито право народу на вибір собі князя.
М.С.Грушевський, відомий український вчений та громадський діяч, описує віче таким чином: «Сім’ї, які мешкали разом, хоч би були й не одного роду, не одного походження, порішували й вели всякі справи, що займали всю околицю, за спільною радою «віча» «старців», себто старших з усіх сімей. Старі села не сиділи так купою як теперішні: «роди жили окремо, «о собі», як каже літописець – як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люде сходилися на певні місця – на ті ігрища святочні межи села, на судні «коповище», де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі «город», себто місце огороджене, обведене ровами і валами, куди можна було звести своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро. Вся наша земля покрита такими городищами (тут, очевидно, йдеться про повсюдний характер поширення традицій вічових зборів – А.П) – старшими, що служили ще сховищами за часів кам’яної культури, і новішими, що будувалися за часів розселення і потім, за княжих часів…» Далі М.С. Грушевський згадує про вічові збори в такому епізоді: «В старих оповіданнях, зібраних київським літописцем, ми бачимо пам’ять про дрібних князів (антських і словенських – А.П.), які були у ріжних племен, але не мали великої ваги, бо не мали війська і оглядалися у всім на громаду, на «старців» – старійшин визначнійших родів (таке каже оповіданнє про Мала князя древлянського, як він воювався з київськими князями)».
Описуючи давньоруське віче на початковому етапі існування, Грушевський говорить, що постійної одностайної політичної організації нема, тільки від часу до часу повстають одностайні солідарні заходи в спільній небезпечности чи в спільнім інтересі. Поруч старшинських династій широке значіннє віча. Від часу до часу ширші віча дають власть вибраним з поміж сеї старшини воєнним вождем, що ставали понад звичайними властями й організовували більш воєнні сили.
Михайло Сергійович пише: «Всякий важній ший крок їх (князів – А.П.) мусів настати за відомістю і згодою тих старшин. Тут перший прояв слов’янської демократії, як її називає Прокопій; розуміється, демократією її можна було назвати лише в протиставленню до візантійсько-римського монархізму, бо в дійсності се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старійшини родів, як у пізніших, історичних часах (ХІ-ХІІ в), з упад ком родового устрою, мали голос батьки родин. Далі – всякі справи, що виходили за границю домашніх інтересів племени, потребували згоди й рішення збору старців і народу з дотичних племен».
В радянській історичній літературі проблеми віча не отримала одностайної оцінки. М.Н.Покровський, наприклад, підкреслюючи демократизм вічового устрою, впевнено доводив думку про повсюдне поширення віча на Русі. «Давно уже прошли те времена, – писав він,- когда вечевой строй считался специфической особенностью некоторых городских общин, которые так и были прозваны «вечевыми», – Новгорода, Пскова и Вятки. Вечевые общины стали представлять собой исключения из общего правила лишь тогда, когда само это правило уже вымирало: это были последние представительницы того уклада, который до ХІІІ века был общерусским». М.Н.Покровський вважав що в ХІІ ст. республіканський устрій життя був домінуючим на Русі. Намагаючись розглянути події з історичної точки зору, він писав: «Древнерусские «республики» начали аристократией происхождения, а кончили аристократией капитала. Но в промежутке они прошли стадию, которою можно назвать демократической: в Киеве она падает как раз на первую половину ХІІ века. В этот период хозяином русских городов является действительно народ».
Ці твердження М.Н.Покровського піддав сумніву Б.Д.Греков. Однак, відкинувши його тезу про демократизм Київської Русі, Б.Д. Греков не наважився все-таки відсторонити народ від участі у вічових зборах. Зародкові форми віча він шукав у родовому суспільстві.
С.В.Юшков вважав, що віче в Київській Русі являлось масовими зборами «руководящих элементов города и земли по наиболее важным вопросам», що скликалося в тих випадках, коли феодальна верхівка розколювалась на різні табори, коли «надо было оперется на широкие массы феодалов города и земли или даже на массу городского населения,
включая и торговые и ремесленные элементы, конечно, руководя ими и используя их в своих классовых интересах». Тобто, згідно з твердженням С.В.Юшкова, керівниками на віче виступали феодали.
Давньоруському вічу також присвятили увагу російські дослідники В. В. Мавродін і Л. В. Черепнін. За висловом В. В. Мавродіна, «вече – один из наиболее архаических институтов народовластия, уходящий в родоплеменной строй. Но уже в период племенных княжений, непосредственно предшествующих Древнерусскому государству, на вечевых сходах главную роль играют «нарочитые мужи», «лучьшие мужи», «старцы», т. е. знать, которая стоит на пороге перерастания племенной верхушки в феодальную. По мере развития феодальных отношений на Руси эволюционирует и вече, оказавшееся либо на службе у князей и феодалов в виде своеобразной феодальной демократии, либо являвшееся началом социального взрыва, восстание «простой чади», «меньших людей» против князя, боярства, ростовщиков».
Л. В. Черепнін повністю погоджується в цьому питанні з Б. Д. Грековим і М. М. Тихомировим. «Мне представляется наиболее правильной, – пише він, – точка зрения Грекова – Тихомирова на вече как народное собрание во времена родо – племенного строя, возродившееся (но в известной мере и переродившееся) в новых условиях в период развития городов в феодальном обществе. По- моему, источники дают право говорить, что номинально вече – это высший орган городского управления в эпоху раннего феодализма, собрание горожан разного социального статуса».
Ще один видатний російський вчений І. Я. Фроянов таким чином оцінює давньоруську політичну систему: « Надо сказать, что общий стиль отношений князей с массой свободного населения совершенно не укладывается в пределы, сжатые понятиями «господство» и «подчинение». Князья, контролируемые «народным» вече, считались с «простой чадью», видели в ней мощную социально-политическую силу, активно участвовавшую в общественных делах».
Сучасний вітчизняний дослідник П. П. Толочко оцінює явище давньоруських вічових зборів наступними словами: «цей інститут, який сягає своїм корінням ще в додержавний період, ніколи не був органом народовладдя або широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придатком верховної влади, при слабкому – залежність могла бути і зворотною. Іншими словами на Русі в X – XII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи в суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь)».
Таким чином, ми розглянули деякі результати вивчення механізму давньоруського віча в історичній науці. В історіографії склалось доволі складне становище, що характеризується різноманітністю поглядів та підходів при дослідженні цього унікального явища соціально-політичної історії Давньої Русі. Це пояснюється станом джерельної бази, різним трактуванням певних літописних даних. Інформацію, що описує характер вічових зборів ми беремо безпосередньо з літописів, де відображені далеко не всі випадки скликання віче. Однак, всі вони, взяті в сукупності дають змогу відтворити головні риси вічового устрою на Русі.
Висновки
Проаналізувавши деякі важливі факти діяльності давньоруського віча, ми бачимо, що це доволі складний механізм в політичній системі Руської держави. Своїм походженням він сягав первісних людських суспільств, де люди, очевидно, найвпливовіші представники общини, збиралися на раду, де вирішували ряд важливих питань. Зі змінами, що відбувалися в соціальній структурі східнослов’янського суспільства, змінювався й інститут народних зборів: племінне віче доби первісності переросло в сильний організм волосного віча другої половини XI-XIIст.
Компетенція вічових зборів була досить обширною. Віче відало питаннями війни і миру, розпоряджалось князівським столом, фінансовими і земельними ресурсами волості, санкціонувало грошові збори, брало участь в обговоренні законодавства і могло навіть усувати від влади князівську адміністрацію при виникненні певних суперечностей. Що ж до географічного поширення, то, скоріш за все, в Київській Русі віче зустрічалось у всіх землях – волостях. В літописах згадуються вічові зібрання в Києві, Новгороді, Полоцьку, В’ятці, Смоленську, в Ростово-Суздальському князівстві та інших землях. І навіть цей невеликий перелік міст та князівства, що знаходилися в різних частинах держави, вказує на досить значне географічне розповсюдження традиції вічових зборів. Великі міста об’єднували навколо себе десятки або ж і сотні малих та середніх міст. Рішення центрального віча були обов’язковими для виконання на окружних землях.
Особливої уваги заслуговує демократичний характер вічових зборів в Київській Русі. Особисто я більше підтримую думку тих дослідників, які вважають, що прості люди, об’єднані в народні маси, відігравали значну роль на таких заходах й без їхньої участі не обходилось прийняття важливих рішень, що стосувалися як внутрішніх, так і зовнішніх аспектів життя Русі. Проте неможливо заперечити той факт, що подібно до того, як в далекі часи народні збори не обходились без участі племінної знаті, так і в Київській Русі неодмінними їх учасниками були представники суспільних верхів: князі,отці церкви, бояри, купці тощо. Однак, давньоруська знать не володіла необхідними засобами для підпорядкування віча своїм інтересам, не могла його змусити, так би мовити, «грати під свою дудку». Ігнорувати рішення віче верхи теж не могли.
Історія наводить чимало фактів, коли воля народу впливала на хід подій, коли великі князі, царі, вельможі не могли встояти перед рішенням народних мас і змушені були виконувати часто суворі приписи
народовладдя. Однак якою мірою це було народовладдям – тут уже в багатьох дослідників виникають різні, інколи діаметрально протилежні, думки. Дехто з вчених, зокрема І.Я.Фроянов, вважають, що інститут народовладдя існував в чистому вигляді й саме прості люди відігравали домінуючу роль на вічових зборах, інші дослідники піддають таку думку різкій критиці, доводячи, що народ не міг самостійно вирішувати надміру важливих питань й наводять головним аргументом стихійність, неорганізованість народних мас. Вони переконують, що саме боярсько-купецькі групи домінували на цих зібраннях і схиляли людей до прийняття певних рішень. На подібних позиціях стоїть П.П.Толочко, який підкреслює посилення ролі великого боярства, яке мало досить міцні економічні позиції, однак не було монолітною політичною силою й само страждало від численних протиріч та неузгодженості. П.П.Толочко за допомогою численних фактів переконує, що давньоруський інститут ніколи не був органом народовладдя або широкої участі демократичних верств населення в державному управлінні. Ця проблема попри наявність численних спроб остаточно розібратися в сфері діяльності віча все ще залишається відкритою. Чимало дослідників по-новому підходять до вирішення питань, пов’язаних з вічем, вони пропонують свої погляди, аргументуючи їх певним чином.
Так чи інакше тема діяльності віча доволі цікава, й щоб якомога глибше уявити соціально-політичну ситуацію на Русі, потрібно досконало вивчити цей інститут влади, враховуючи при цьому думки різних дослідників, працюючи з літописними джерелами, аналізуючи первинні свідчення, що стосуються цього явища. Історична наука характеризується наявністю різних поглядів та підходів і щоб розібратися в багатьох деталях, які можуть суттєво проливати світло на певне явище чи подію, треба їх враховувати.
Провівши невелике комплексне дослідження, що стосувалося діяльності давньоруського віча, ми з’ясували чимало цікавого про цей орган влади, отримали нові відомості, які відображають унікальний характер інституту народовладдя, що існував в Давній Русі. Ці знання значно допоможуть в подальшому вивченні державного життя Київської Русі, головним чином його соціального аспекту.
Список використаних джерел та літератури
- Літопис Руський. К.1989.
- Фроянов И.Я. Киевская Русь: очерки соціально-политической истории. Л.1980. с. 150-184.
- Толочко П.П. Київська Русь. К. Абрис. 1996. с. 215-220
- Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11 т., 12 кн. К.1991. Т.1.С.369-372
- Грушевський М.С. Історія України. Київ-Львів. 1913. С. 33-34, 44-45, 48.
- Брайчевський М.Ю. Твори. К. 2004. Т.1. С.359-360.