Боровець І. Розвиток освіти та науки в Київській Русі

Боровець І. Розвиток освіти та науки в Київській Русі

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Давня історія України, Київська Русь, наука і освіта.

 

 

План

 

І. Вступ.

 

ІІ. Освіта.

  1. Писемність.
  2. Книги та основні центри їх написання та виготовлення.
  3. Археологічні факти як підтвердження існування освіти на Русі.
  4. Нижча та вища освіти.

 

ІІІ. Наука.

  1. Гуманітарні науки.
  2. Природничі науки.

 

ІV. Висновки.

 

V. Список використаної літератури.

 

І. Вступ

Освіта та наука — це ті галузі культури, що є по своїй суті пріоритетними та мають постійно розвиватися, незалежно від історичних обставин. Адже саме від рівня їхнього розвитку залежить добробут в суспільстві. Виходячи з розуміння цього освіта та наука поширювалися та розвивалися і в давнину, зокрема і в Київській Русі. Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства.

Тема розвитку освіти та науки була та залишається актуальною і на даний час. У різні часи та в різних місцях їй надавалася особлива увага. У Київській Русі освіта та наука розвивалися з огляду на те, що країні були потрібні мудрі та освічені  люди, які могли б ефективно працювати на благо країни та гідно представляти її на міжнародній арені. Не рідко залучення до навчання проводилося і насильницьким шляхом.

Проблематика теми полягає в тому, як на тих чи інших історичних етапах відбувався розвиток  освітніх та наукових явищ. Задля визначення цього у періоди, близькі до сучасності, відбувалися неодноразові дослідження та дискусії.

Дослідженнями  питань освіти та науки Київської  Русі займалися Б.О. Рибаков, у працях якого міститься інформація про освіченість різних станів суспільства та билинний епос, Д.С. Лихачов, В.М. Татищев тощо. Цілу працю присвятив цій темі С.А. Бабишин. Деякі відомості містяться в працях Б.Д. Грекова,                                   І.П. Крип’якевича,  І.С. Улуханова, М. Грушевського та багатьох інших.

З приводу існування на Русі шкіл вищого типу виникали гострі дискусії, учасниками яких були архієпископ Макарій, історики Ф.І. Леонтович ,                      Є.Є. Голубинський , а також В.М. Татищев та М. Грушевський.

Все це є свідченням глибокого інтересу до теми освіченості суспільства, а також підтверджує її актуальність.

 

ІІ. Освіта

  1. 1.     Писемність

Писемність є невід’ємною частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного та культурного розвитку в ній з’являється потреба. Проблема походження слов’янської писемності досі не з’ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов’янські азбуки: кирилиця та глаголиця . Яка з них є давнішою і яку винайшов слов’янський просвітник Кирило — ось ті питання, що хвилюють славістів у всьому світі.[1]

Кирилиця — писемність, що відома за книжними пам’ятками ХІ-ХІІ ст. ЇЇ азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських . Глаголиця має складне накреслення літер у вигляді кружечків і петельок, з’єднаних між собою. ЇЇ азбука складається з 39 літер.[2]

На початку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр зробив першу спробу встановити етапи виникнення та розвитку слов’янської писемності: коли слов’яни були язичниками, вони не мали книг, коли стали християнами, то почали користуватися латинськими та грецькими літерами; потім Бог послав слов’янам Кирила, який винайшов для них азбуку.[3]

Виникнення писемності у східних слов’ян було зумовлене об’єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв’язки).[4]

Виникненню писемності у східних слов’ян  сприяло два головних чинники: 1) поява держави; 2)проникнення християнства, яке було тісно пов’язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була необхідна державі для функціонування її інститутів.[5]

Питання походження східнослов’янської писемності досить складне. Тривалий час її виникнення пов’язували  з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність на Русі з’явилася значно раніше, чому є переконливі докази.[6] У «Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827-869рр.) повідомляється, що під час поїздки на Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані руськими письменами 858р.[7]

Найважливішим джерелом писемності язичницьких  часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр. Олега, Ігоря та Святослава. Договори були написані

двома мовами: грецькою та руською.[8] Договір Олега був укладений болгарською мовою, але справлений в Києві, а Ігоря уже списаний тодішньою українською мовою.[9]

Розвиток писемності тісно пов’язаний з мовою. Разом з писцями, священниками, перекладачами  на Русь надходили  так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов’янською мовою. Переписування їх місцевими писарями призвело до появи книжок, писаних церковнослов’янською мовою , київської редакції .[10]

 

2.  Книги та основні центри їх написання та виготовлення

Важливе значення для освіти та науки мала книга. Найдавніші книги писалися на тонкій шкірі — пергаменті. Спершу використовували пергамент з ослячої шкіри, що відзначався тонкістю  і білістю та завозився з Греції та Азії. Потім і в нас навчилися робити пергамент з телячої шкіри.[11] Писали гусиним пером. Чорнила виготовлялися із старого заліззя, дубової чи вільхової кори, відрізнялися бурим відтінком. Книги переписувалися повільно, гарним письмом. Букви писалися прамо з правильними лініями і заокругленнями.[12]

Для продовження та поглиблення освіти, а також для самоосвіти, служили бібліотеки. Вони були введені в руські монастирі разом зі студійським монастирським уставом.[13]Особливо високого рівня переписування  й перекладання книг досягло за часів Ярослава Мудрого, який поставив його на рівень державної справи. У 1037р. При Софіївському соборі була заснована бібліотека: «Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато переписав їх і зібрав у церкві святої Софії»[14]. Організація цієї бібліотеки — важлива культурно-історична подія , яка свідчить про нагромадження в той час значної кількості книг. У книгосховищі зберігалися , головним чином, літургійні книжки, необхідні для відкриття нових єпископій та будівництва храмів. У бібліотеці були книги і для світського читання , тут також зберігалися державні документи: договори, князівські грамоти тощо. При бібліотеці існувала майстерня- скрипторій, де переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов, продовжувалося київське літописання.[15] Крім книгосховища при Софіївському соборі, дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до якої ввійшли багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря. Незабаром з’явилися бібліотеки і в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших містах.[16]  Існували також приватні бібліотеки, які мали, крім Миколи Святоші, волинський князь Володимир Васильович  та чернець Григорій (середина ХІІ ст.).[17]

Про книгописання на Русі є згадки і в літописі «Повість времних літ»: «І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова».[18] Книжна наука в літописі порівнюється зі збиранням урожаю: «Так, неначе один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші — пожинають і споживають страву неоскудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну.»[19] «Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної», — говорить літопис. З цього можна зробити висновок, що книги на Русі користувалися особливою пошаною та популярністю.

Виходячи з усього вище сказанного можна виділити на Русі  три основні освітні центри:

  • Софійський собор;
  • Києво-Печерський монастир;
  • Михайлівський Видубицький монастир.

Саме з Софійського собору вийшли знамените Реймське Євангеліє,

Остромирове Євангеліє , Ізборники 1073 і 1076 рр., Мстиславове Євангеліє.[20]

В ХІІ-ХІІІ ст. кількість освітніх центрів збільшується.Поряд з Києвом і Новгородом виступає Ростов і Суздаль, Смоленськ, Полоцьк, Чернігів, Галич.[21]

Важливе значення також мають архіви. При церкві святого Іллі в Києві зберігалися архівні документи. При інших церквах в більшій чи меншій мірі збереглися записи про різні випадки, осіб. В цьому відношенні дуже цікавим є і Софійський собор, адже саме тут відбувалося сходження князя на стіл, різні переговори.[22]

Важливим є Новгородський архів. Він відіграв важливу роль при відновленні Книжкового фонду Русі  після монгольської навали.[23]


3. Археологічні факти як підтвердження існування освіти на Русі

Особливу  увагу слід звернути на археологічні дані, що теж дають нам інформацію про розвиток освіти та науки.

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі — господарській посудині , виявленій на Гніздовському могильнику біля Смоленська. Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмутаракань. Перший напис — «Ілля», інший — БАТ — закінчення якогось слова.[24]

Розкопки в давньоруських містах, особливо в Новгороді, приносять все більше і більше ремісничих виробів і побутових предметівХІ-ХІІ ст., які мають написи майстра чи хазяїна. Особливо цікаві написи новгородських чоботарів. Це свідчить про те, що грамотність глибоко проникла в міське ремісниче середовище.[25]

Дуже важливим епіграфічним матеріалом є написи на бересті, вперше знайдені в Новгороді під час розкопок. Також вони знайдені і в Звенигороді (Львівська область), найбільша з грамот має 5 рядків. [26] Знахідки цих грамот в містах свідчать про те, що кругозір городян був ширшим, ніж жителів села, прив’язаних до свого вузького світу. Руське село довгий час залишалося неосвіченим, проте в містах освіта була широко розповсюджена.[27]

Про поширення навчання грамотності свідчать деякі графіті на стінах Софійського собору в Києві. В різних частинах будови учнями та служками зроблено чимало написів та малюнків.[28]

Написи-графіті дають можливість судити про писемність народу. Вони, зокрема, свідчать не лише про значне розповсюдження грамотності, а й про деякі особливості київської говірки та її роль у формуванні сучасної української мови. Серед авторів графіті — представники різних верств населення Києва та інших міст Русі: Полоцька, Чернігова, Білгорода, Турова. Тут і представники княжої адміністрації, і писці-професіонали, і отроки, і літописці, і купці, і навіть князі — Святополк Ізяславич та Володимир Мономах.[29]

З далеких часів зберігся дерев’яний буквар, відкопаний у Новгороді. Він має вигляд дощечки у формі витягнутого прямокутника. На одному боці надряпана азбука, а другий учень використовував для написання букв. Форма й обробка предмета дають підставу думати, що такі букварі виготовлялися на продаж і були доступні найбіднішим мешканцям міста.[30]

Було також знайдено шкільні вправи хлопчика Онфима, які дають підставу говорити, що навчання читання велося по складах.[31]

Археологічні матеріали дають приклади домашньої роботи учнів з вивчення азбуки. В 1957році Б.О. Рибаков при розкопках в Любечі знайшов пряслице з видряпаними буквами А Б В Г Д Е Ж З. Перед нами домашній спосіб заучування букв: учениця вечорами займалася прядінням; час від часу вона повертала вверх пряслице веретена  і перевіряла сама себе, як вона запам’ятала ту чи іншу букву. Подібне пряслице з початком азбуки було виявлено в Новгороді. Діти видряпували азбуку навіть на гребінцях. Такий гребінець знайдено на розкопках городища в Бересті (Бресті).[32]

Написи також знаходимо на давньоруських монетах. На златниках Володимира з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак  — тризуб та напис «Владимиръ на столі», а з іншого — Христос з Євангелієм  і напис «Ісусъ Христосъ». На інших екземплярах трапляється ще напис: «Владимир, а сє є злато».[33]

 

4.  Нижча та вища освіти

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі,  поряд з Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкривалися й у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії.[34]

Враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамотності існувало ще до реформи 988р. Адже хтось повинен був писати і читати князівські грамоти та заповіти вояків, які від’їжджали на службу до Візантії, вести записи податків.[35]

Засновані Володимиром школи ставали державними і навчали дітей «учінню книжному».  Під «книжним навчанням» малося на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук, який складався, головним чином, з богословсько-філософських дисциплін — богослов’я, філософії, а також граматики, риторики, співів та історичних даних. Знання учні одержували й з іноземних творів. Поширеними були твори Іоанна Дамаскіна, Козьми Індикоплова, Єпіфанія Критського.[36] Писемні матеріали свідчать, що християнство поширювалося повільно. На примусову християнізацію язичники відповідали повстаннями, вбивством християнських місіонерів. Ці обставини дають можливість припускати, що услід за Києвом школи «книжного вчення» відкривались у тих містах, куди Володимир посилав своїх синів та військову дружину для управління землями. З літописів дізнаємося, що це були Новгород, Полоцьк, Чернігів, Ростов, Турів, Псков, Деревич, Володимир-Волинський, Тмутаракань, Муром. Кожне згадане місто з прибуттям княжича переворювалось на новий адміністративний центр; тут для управління краєм зосереджувалась підготовка апарату з числа дітей місцевої феодальної знаті.[37]

Польський хроніст М. Стрийковський твердить, що в двірцевій школі Володимира учні, крім руської грамоти, вивчали «грецькі листи». Ці повідомлення доповнює «Житія Бориса і Гліба», в якому є дані, що вказують на обізнаність вихованців з візантійською та чеською агіографічною літературою — житіями святих.[38]

Школи також засновував і Ярослав Мудрий. Він під час свого князювання в Новгороді наказав створити школи і вчити грамоти трьохсот дітей : «Зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». Це було свого роду обов’язкове навчання для молоді вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні становища.[39] Заснована була і школа в Києві.

Школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги  Гаральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий , угорський королевич Андрій та його брат Левенте, датський королевич Герман та інші іноземці знатного походження.[40]

Пізніші князі не вели такої широкої культурної акції, і школа перейшла в руки церкви. Це, безперечно вплинуло на однобокість освіти, і в XVII ст. автор «Перестороги» справедливо робив закид давній державі, що вона занедбала школу. Школи існували при єпископських кафедрах, більших цервах, монастирях; учителями були священики і дяки. Головна мета школи була навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир.[41]

Також існувало і приватне навчання. Так,  Феодосій Печерський навчався в одного з учителів в місті Курську.[42]

Школа та книжність були принесені  з Візантії як атрибути християнства. Ціллю навчання було розширення свідчень про християнські догми. Літературний запас мав різко виражене церковне забарвлення: переважала церковна література, а те, що повідомлялося з інших галузей знань, мало лише службове значення по відношенню до неї і було проникнуте церковністю.[43]

Крім шкіл «книжного вчення»  існувала ще й інша форма виховання, так зване кормильство. Кормильство відображало звичай віддавати дитину для виховання на сторону, про що є згадки в «Руській правді». Корені кормильства сягають епохи материнського роду. З літописів довідуємося, що кормильців-вихователів мали князь Ігор, Святослав, Ярослав Мудрий, Роман Галицький, Юрій Долгорукий та ін. Кормильцями княжат були бояри. Своїх же дітей вони віддавали на виховання підлеглим. Спочатку основним завданням кормильців було військово-фізичне і моральне виховання. З поширенням освіти кормильцями стають освічені вихователі.[44]

Писемні пам’ятки ХІІІ-ХІV ст. підтверджують, що навчання дітей розпочиналося з семи років. Колектив школярів називався тоді учнівською «дружиною».[45]

Перший рік навчання присвячувався вивченню азбуки та техніки письма: читали Псалтир, Часослов, Апостол. На другий рік читалися та заучувалися «вся божественне писания». Цілком можливо, що уже тоді повинні були з’явитися і навчальні посібники. Це так звані азбуковники, в яких, крім алфавіту, складів бук і молитв, поміщалися також пояснення слів, головним чином грецьких, деяких болгарських, сербських.[46]

Універсальною книгою для ведення навчання був саме Псалтир, який також широко розповсюджувався і в багатьох країнах Європи. Є свідчення, що в процесі навчання дітей використовувалися житія святих , особливо руських: княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба.[47]

Навчання співу будувалося на основі церковного піснеспіву і народної пісенної творчості. Учнівський запис піснеспіву з помилками зустрічаємо в одній з берестяних грамот Онфима. Окремі пісні-псалми учні записували в берестяні «зошити». Така книжечка-зошит знайдена в 1963р. в Новгороді.[48]

Відповідно до вчення церкви у шкільному вихованні домінував метод залякування дітей Богом і сатаною. Залякування надприродними силами і демонічними істотами гнітюче діяло на психіку і свідомість дітей, породжувало почуття страху та сліпої покори. У вихованні важливого значення надавали особистому прикладові вчителя і старших.[49]

Грамотність також була поширена і серед жінок. Цьому є переконливі докази. У  1086р. Ганна (Янка) Всеволодівна, ставши черницею Андріївського монастиря в Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо.[50]

Висока освіченість жінок побутувала в князівських верхах. Участь князівен у політичному житті і державних справах змушувала верховну владу давати їм ґрунтовну освіту не тільки релігійного, а й світського характеру. Освіченість князівських доньок ще більше підіймала престиж київського двору серед монархів Європи.[51]

Найбільшим осередком освіти та науки на Русі був Київ, який у домонгольський період зберігав значення політичного та церковно-релігійного центру. Успішно розвивалася шкільна освіта і в Новгороді . Тут, крім Ярослава, своєю просвітницькою діяльністю відзначився його син Володимир. Він побудував  у Новгороді Софійський собор та заснував при ньому бібліотеку, яка поповнювалася завдяки зусиллям переписувачів і перекладачів книг на чолі з Упирем Лихим. Новгород мав широку сітку шкіл грамотності . У західній частині Русі центром освіти був Смоленськ, який лежав на перехресті торговельних шляхів, що справило відповідний вплив. Як повідомляє В.М. Татищев, у Смоленській вищій школі велику увагу приділяли викладанню латинської мови, що було зумовлено зовнішньою орієнтацією смоленських князів на розвиток торгівлі з сусідніми країнами Заходу. Також Смоленськ відзначався своїми книгосховищами.[52]

Чернігівська земля в ХІ-ХІІІ ст. мала кілька помітних провінційних шкільних центрів, зокрема Любеч, Курськ, Путивль, Новгород-Сіверський, Вщиж, Дебрянськ (Брянськ).[53]

Що стосується вищої освіти, то уперше її проблема була поставлена в історико-педагогічній науці на початку другої половини ХІХ ст. в дискусії:чи мала Київська Русь освіту, чи вся шкільна справа обмежувалася тільки поширенням грамотності? З запереченням існування шкіл вищого типу виступав архієпископ Макарій, історики Ф.І. Леонтович, Є.Є. Голубинський.[54]

Русь з переходом до навчання по книгах зразу ж приступила до створення своєї системи освіти на загальноприйнятому в середньовіччі принцип «семи вільних мистецтв». Однак це були тільки паростки руської підвищеної освіти. Лише школа Ярослава в середині ХІ ст. досягла рівня вищого учбового закладу. Вищі школи також відкривалися на місцях. Окремі групи інтелігенції формували викладацький склад. [55]

Розвиток вищої освіти зумовлювався необхідністю кваліфікованих кадрів у різних сферах господарства. Зокрема виникла потреба в навчанні землемірства, яке спиралося на знання арифметики та геометрії. Також зросла необхідність створення системи оборони кордонів, для чого також були потрібні фахівці. У процесі розвитку архітектури, фортифікації, образотворчого мистецтва тощо мінялися традиційні зв’язки між набутим досвідом і завданнями, розв’язання яких уже не могло обмежитись одним емпіризмом. Саме життя наштовхувала князів готувати в школах людей, здатних виконувати складні технічні, обчислювальні, адміністративні та інші завдання.[56]

Школи приймали стільки учнів, скільки вважали за потрібне, а залишали вони її на свій розсуд. Програм навчання теж не було. Абітурієнти вступали на навчання після співбесіди з педагогами. Руська вища школа ХІІ-ХІІІ ст. не знала поділу на

факультети. При появі в ХІІІ ст. цей термін означав здібності учнів до певних наук.[57]

Можливо, деякі русичі навчалися в закордонних університетах: один з авторів кінця ХІІ ст. , бажаючи підкреслити скромність своєї освіти, писав князю: «Я, князю, не їздив за море і не вчився у філософів, але як бджола, що припадає до різних квітів, збираючи мед, так і я з багатьох книг вибирав солодку словесну мудрість» (Даниїл Заточник).[58]

Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місті, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якою за тих часів велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мала вищу візантійську освіту.[59]

Вивчення грецької мови, яке відкривало двері до оригінальної візантійської літератури, було вищим ступенем науки, а її вінцем вважалась літературна освіта, засвоєння таємниць риторики, стилю, чого було тяжко досягти без наставника.[60]

Друге місце за значенням посідала латинська мова або, як дехто гадає, варязька мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювали в ті часи.[61]

Писемні пам’ятки свідчать, що на перший план навчання було поставлено вивчення граматики, під якою розуміли курс руської, старослов’янської та грецької мов з читання текстів авторів, з вправами зі стилістики, вивчення правил граматики на тогочасному рівні її розвитку. Оволодіння мовами вважалось основою всього «книжного вчення». Вищий курс граматики вивчали за «Книгой Осмочастной».[62]

Важливе значення для поширення освіти на Русі мали переклади книг з іноземних мов. В ХІ ст. було зроблено значну кількість перекладів з грецької мови на давньоруську. До них належали твори з всесвітньої історії та розважальна література: Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Житіє Василія Нового», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Александрія», «Пловість про Акіра Премудрого» та інші. Читаючи ці книги, руські люди знайомилися з світовою історією, країнами, що оточували Русь. На Русі знали також твори античних авторів: Арістотеля, Платона, Сократа, Демокріта, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших.[63] Також були перекладені  «Житія Стефана Сурозького», «Пчела», «Шестоднев» Іоанна, екзарха болгарського, «Фізіолог», Пандекти Никона.[64]

Цікаві свідчення про тогочасну освіту дає нам твір «Слово о лживых учителях», що написане наприкінці ХІІІст. Автор твору характеризує нищий і вищий рівень освіти, яку давали школи різних типів на Русі. Важливо також врахувати згадку Кирила Новгородця про новгородських «мудреців» (філософів), любителів розрахунків (математиків) і риторів — вчителів красномовства. Свідчення Кирила доповнив Кирило Туровський, повідомивши про «істориців» (істориків) і «вітіїв» (учителів віршування).[65]

Основним методом навчання у вищій школі було читання педагогом книги з коментуванням певних термінів, понять, а то й цілих уривків. Через обмеженість книг у руських школах під час читання дозволялося дивитися в книгу одразу кільком учням. Щоб прискорити проходження навчального матеріалу, на Київській Русі перекладали і доповнювали «Пчелу».

Важливе значення надавалося афоризмам. При їхньому дослідженні                      Д.С. Лихачов дійшов висновку, що в їх структурі особлива роль належить антитезам, зіставленням, симетрії, ритму і римам. Отже, крім риторичного призначення афоризми відігравали важливу роль у набутті стилістичних навичок, виробленні вмінь лаконічного оформлення свої думок на пергаменті та бересті. Він також звернув увагу на відсутність у пам’ятках писемності прямої мови.[66]

 

ІІІ. Наука

Свідчення по всіх галузях знань подавалися тогочасному читачеві в релігіозній обкладинці. Таким же був характер середньовічної науки та літератури у Візантії і в Західній Європі. На службу богослов’я були взяті не лише філософія та юриспруденція, а й історія, природознавство, географія та інші галузі знань.[67]

Основним джерелом знань про навколишній світ була життєва філософія суспільства. Розвиток сільського господарства вимагав ґрунтовного пізнання ботаніки, ґрунтознавства, метеорології. Тваринництво передбачало оволодіння знаннями в галузі зоології. Будівельне мистецтво не могло розвивати без елементарного знайомства наших предків з геометрією та механікою. Ремесло потребувало обізнаності з основами фізики та хімії. Необхідність боротьби з хворобами і травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії, фізіології. Деякі мандрівники розсували географічне та етнографічне видноколо Русі тощо. Дехто вважає, що нагромадження позитивних знань у Русі переплелося з фантастичними уявленнями.[68]

Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це давало країні значну користь, бо вона могла з першоджерела черпати те, що залишилося по давнім грецькім та римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Однак це не давало змоги розвиватися культурі в повному обсязі.[69]

Наші власні наукові досліди починалися тільки в тих ділянках , якими Візантія не цікавилася і нічого нам дати не могла.[70]

  1. Гуманітарні науки

     Філософія. Філософія спочатку утверджувалась у межах релігійної форми свідомості, і тому на ранньому етапі розвивалася ще в ідеалізованій, перекладеній на мову думок сфері.[71]

Одним з основних джерел богословських і філософських знань в давній Русі були твори візантійського церковного письменника Іоанна Дамаскіна. Ці твори були перекладені на давньоболгарську мову ще в Х ст. і потім перейшли на Русь. Так, наприклад, богослов’я Дамаскіна під назвою «Уверие» згадується в ХІІ ст. у введенні до «Сказания о Борисе и Глебе», до ХІІ ст. відносяться і ранні списки творів Дамаскіна.[72]

Крім Дамаскіна згадуються такі філософи, як митрополит Клим Смолятич, князь Володимир Василькович, Георгій Писид , Козьма Індикоплов та багато інших. Їхні погляди являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в творах концепції, популярні В ХІ-ХІІІ ст., виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила світ і править ним.     Це — прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Однак містичні уявлення переважали лише в сфері найзагальніших проблем світогляду. Коли ж справа торкалася конкретних питань, становище докорінно змінювалося; замість офіційної релігійної настанови на перший план висувалася реальна натура, з якою людині доводилося стикатися в повсякденній практичній діяльності.[73]

Одним з найважливіших натурфілософських творів було «Уверие» або «Слово про праву віру», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Похвала Богу» Георгія Писида.[74]

Філософія включала в себе і діалектику, яка хоч і мала богословський характер, проте була тією дисципліною, що розвивала мислительські здібності.[75]

Філософські знання черпалися руськими людьми ХІ-ХІІІ ст. також із багато чисельних збірників, відомих під назвою «Пчєла». Тут, крім коротких слів і повчань церковного характеру , містилися також уривки з античної літератури та філософії: Плутарха, Платона, Філона, Ісократа, Харикла, Демокріта, Клітарка, Мосха, Діогена, Есхіла, Софокла, Феокріта, Етеокла, Менандра, Епіхарма, Геродота, Фукідіда, Евріпіда, Піфагора, Демосфена, Сократа, Ксенофонта, Арістида, Лікурга, Арістотеля, Катона, Епіктета, Епікура та інших.[76]

Історія. Про поширення історичних знань та рукописних праць згадує видатний давньоруський письменник та літописець Нестор, рекомендуючи читачам ознайомитися з хронографом. Знань вітчизняної історії вимагала дипломатична практика при обґрунтуванні історичних прав на території.[77]

У Візантії знали слов’янські землі тільки поверхово, саме тому наші предки мусили самі подбати про те, щоб самим дещо про себе сказати.[78]

Інтерес до історичних знань, до осмислення минулого людства та до своєї власної історії був досить великий. Історична література того часу займала друге місце після богословсько-філософської та космологічної. До послуг читача             ХІ-ХІІІ ст. були перекладні хроніки Арматола, Малали, Никифора. Наприклад, із Хроніки Малали русичі дізнавалися цікаві оповіді про Троянську війну, про походи Олександра Македонського. Читання Арматола знайомило з історією біблійською, вавилонською, римською та візантійською.[79]

В основу історичних знань була покладена «Повість временних літ», що виникла на національному ґрунті. За широтою поглядів, стрункістю концепцій, інформуванням автор випередив середньовічних хроністів інших країн.[80]

Не малу роль в розповсюдженні історичних, етнографічних та географічних знань відіграли твори Мефодія Патарського.[81]

В творах історичного характеру, де питання хронології займають досить важливе місце, проявляються уявлення руських літописців про літочислення та поділ року на частини.[82]

Право. Вивчення права було зумовлене розвитком феодальної власності, посиленням апарату державної влади і ускладненням його функцій. З ХІІ ст. правово-майнові відносини стали оформляти у вигляді  дарованих, купчих, духовних та інших грамот. Зміцнення феодальних відносин вимагало освічених юристів, добре обізнаних з стандартами юридичних  і етичних норм, що посилювали владу класу феодалів і церкви над трудовим народом.[83]

Як правові джерела широко використовувалися «Статут Володимира

Мономаха» та збірка норм давньоруського права — «Руська правда».[84]

Використовувалися також численні грамоти руських князів правового характеру.       Поряд з цивільним правом існувала галузь канонічного права, яке з ХІІ ст. стали розглядати як частину юриспруденції, а не теології. При поповненні знань в цій галузі  читали й аналізували різні правові збірки церковного характеру, а також візантійські джерела церковно-юридичного змісту. Практичною основою для вивчення права служила діалектика.[85]

Центром юридичних знань була Смоленська школа. Тут збереглося 6 умов, укладених в ХІІІ ст. з німецькими містами.[86]

  1. 1.     Природничі науки

Математика. Практичні потреби господарства і торгівлі вимагали знайомства з початками арифметики. Відомими були, наприклад, чотири правила арифметики (чотири дії), дроби.[87]

Система цифрової графіки, вживана на Русі, була зручнішою за римську систему, тому що мала напівпозиційний характер. Кожен розряд цифр починався лише одним знаком. Від послідовної позиційної арабської системи вона різнилася тріадністю: три розряди (одиниці, десятки та сотні) мали різні знаки для цифр, через кожні дві позиції вони повторювались.[88]

У Київській Русі математика мала переважно прикладний, ужитковий характер, і в цьому раз у раз стикалася з ситуаціями, що вимагали специфічних методів розв’язань.[89]

Вважалося, що математика потрібна була для розуміння таємничого змісту святого письма. На Русі, як і у Візантії, всю математику поділяли на дві частини: науку про числа (містика чисел) і науку про дії з числами, яка стикалася з обчислювальними та вимірювальними роботами і вже в силу цих обставин застосовувалася для розв’язання практичних завдань.[90] Залишки такої шкільної математичної грамоти виявлені на стіні Софійського собору в Києві.[91]

Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти (п’ятнадцятирічні періоди). Для цього також були потрібні математичні знання. До нас дійшов цікавий математичний трактат, присвячений цій проблемі. Його автором був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець, що жив у ХІІ ст. Твір складається з 27 розділів, присвячених хронологічним сюжетам. Твір Кирика демонструє, з одного боку, добрі знання давньоруських математиків античної спадщини, а з другого боку — їхню творчість.[92]

Давнім русичам були також відомі і деякі елементи геометрії. Однак при вимірюванні земель часто допускалися грубі помилки.[93]

Фізика. Найвищий гносеологічний рівень у галузі фізики наші предки запозичили з античності. Його теоретичне підгрунтя становило вчення про чотири стихії: землю, воду, повітря та вогонь. Твердження про це міститься в одному з «Шестоднєвів».[94]

У Київській Русі було поширене вчення про світло як ідеальну форму матерії. Це є концепцією неоплатонізму, засвоєною в Київській Русі ще в середині ХІ ст. Видатний київський філософ Ілларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних побудовах.[95]

Хімія. Середньовічне вчення про речовину мало здебільшого атомістичний характер. Немає сумніву, що метефізичний атомізм  Демокріта – Епікура був відомий давньоруським книжникам: тексти, що дійшли до нас містять уривки з творів античних філософів.[96]

Реальні знання в галузі хімії середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов’язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Мається на увазі розвиток металургії, склоробної промисловості тощо. Ця діяльність передбачала оволодіння даними щодо властивостей речовин, що застосовувалися у процесі переробки. Так було і Київській Русі, яка мала добре розвинену промислову галузь.[97] Чорна металургія виготовляла предмети зі сталі різного гатунку, склоробне виробництво було представлене виготовленням кольорового скла та скляних мас. Складним було виготовлення смальти для створення мозайок. У Київській Русі  існували спеціальні майстерні, відкриті зокрема на території Києво-Печерського монастиря.[98]

Біологія. Основну увагу давньоруських натурфілософів привертала наука про живе, тобто органічну природу, з якою людина так чи інакше ототожнювала себе.[99] Джерелами цієї науки були «Фізіолог», «Шестоднєв» та деякі інші праці. Описання рослин, тварин, обов’язково одухотворених, давались зазвичай в світлі християнської моралі та символіки.[100]

«Фізіолог» давав, наприклад, свідчення про тварин як існуючих, так і вигаданих: чапля, змія, сирена, онокентавр, лисиця, пантера, черепаха та інші. Опис природних явищ відбувався в змішуванні реального та фантастичного.[101]

Тогочасна біологія мала переважно описовий характер. Головним джерелом знань залишалася сама природа, з якою людина постійно взаємодіяла. Наші предки нагромадили величезний досвід стосовно рослинного та тваринного світу.[102] Давньоруські хлібороби досконало знали свій виробничий цикл, продиктований змінами пір року. Тваринництво також сприяло знайомству людини з навколишнім світом.[103]

У описах зустрічаються і ті рослини та тварини, які були не притаманні тодішнім землям. Відомості про екзотичну флору і фауну давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел.[104]

Медицина. Високого розвитку набули анатомія та фізіологія людського тіла. Знання з цих галузей постійно використовувалися у сфері медицини. [105] Вона мала практичнее значення. Першими лікарями були ворожбити і знахарі — всякі відуни, обавники, потворники й кудесники — лікувальні заходи яких ішли в парі з закляттями та замовляннями.[106] Чаклунство було сумісне також з функціями повитух і лікарок.[107]

Медичні знання поповнювалися також завдяки працям Гіппократа і Галена. Крім праць Галена були також відомі медичні твори Арістотеля, Теофранса, Діоскорида.[108]

Лікарська професія була досить популярною в Київській Русі. Вони існували в більш-менш значних містах та мати тут фахову практику. Так маємо згадку про придворного лікаря чернігівського князя Святослава Давидовича. Свої лікарі були  й у Володимира Мономаха, Юрія Долгорукого та інших. Власних медиків, напевно,  мали і представники заможної суспільної верхівки міської знаті. [109]

Монастирі теж мали ченців-медиків. Серед них назвемо лаврського ченця Даміана та найвидатнішого медика домонгольської Русі Агапіта.[110]

Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія[111], прикладом якої є свідчення про видалення пухлини, зроблене в 1076р. Святославу Ярославичу.[112]

Набагато складніше було лікувати внутрішні хвороби, особливо — інфекційні. Численні пошесті чуми, холери та віспи час від часу викошували цілі країни.[113]

Основними складовими лікування були: психотератія (зцілення за допомогою певних обрядів), фітотерапія (лікування травами) та фізіотерапія (застосування різного роду процедур).[114]

Географія. Вченим Київської Русі були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка.[115]

«Повість временних літ» відкривалася великим «уступом», присвяченим опису ойкумени — випискою з хроніки Георгія Арматола. Описи  певних епізодів у давньоруських текстах були присвячені конкретним проблемам: деякі суперечності з «шляхом із варяг у греки».[116]

Відомості з географії були дуже обмеженими. Найбільш відомим підручником була «Топографія » Козьми Індикоплова, александрійського купця з VI ст., що відбув подорожі до Африки та Арабії; але він відкидав теорію Птолемея, що земля є кулею, і намагався довести, що земля — це площа чотирикутної форми, замкнена стінами, що сягають небесного склепіння, а рухами сонця і зір керують призначені для того ангели.[117]

Давньоруські книжники цікавилися життям, звичаями та традиціями інших народів, саме тому багато хто подорожував.[118]

З руських описово-географічних творів найбільшої популярності набули «Хождения» Данила Мниха до Святої землі.[119]

Астрономія.Цій науці належить почесне місце серед природничих наук. До нас дійшов спеціальний астрономічний трактат, вміщений в Ізборнику 1073 року. Він являє собою оригінальну інтерпретацію  Птолемеєвої системи. За цим трактатом у центрі Всесвіту знаходиться земля, навколо якої  обертаються кілька небесних сфер. Перші з них — планетні. Давньоруською мовою планети звалися «заблудницями» . Крім Сонця та Місяця було відомо ще 5 планет.[120]

Найближчою до землі вважалася Луна (Місяць), потім Єрмій (Меркурій), Афродіта (Венера), Сонце, Арей (Марс), Дий або Зеус (Юпітер), Кронос (Сатурн). Восьмою сферою вважали нерухоме небо. Дехто також виділяв дев’яту сферу — зодіакальну. В той час люди вже знали 12 зодіаків.[121]

По різних текстах розкидані згадки про деякі сузір’я. Також особливу увагу привертали комети  — «хвостаті зірки».Досить суттєвими вважалися сонячні та місячні затемнення.[122]

Космогонія. Космогонічні знання представлені уявленнями про будову Всесвіту. Найбільш поширеним джерелом уявлень про Всесвіт був «Шестоднєв», який мав за мету пояснити, виходячи з Біблії, порядок творення світу. Відповідно до нього, в основі світу лежить чотири стихії: земля, вогонь, вода, повітря.[123]

Будову світу київські вчені уявляли по-різному. Однією з ідей була ідея плоскості землі, яка не отримала визнання. Ця ідея відбита в творі Козьми Індикоплова. Мислителі, що відстоювали цю ідею, заходили в глухий кут. Панівним було уявлення про сферичну форму землі. Для давньоруських книжників ця ідея мала глибокий філософський зміст.[124]

Цікаві космологічні уявлення містяться в праці Іоанна Дамаскіна «Небеса». В центі світу лежить земля, яку обтікає океан, з якого воду отримують моря. Земля мала чотирикутну форму. Довжина її була вдвічі більша за ширину.[125]

 

IV.Висновки

Освіта та наука набули високого рівня розвитку в Київській  Русі, особливо після прийняття християнства. Поява нової віри пожвавила суспільні та культурні процеси в країні. Активно почала поширюватися писемність,в якій з’явилася суттєва необхідність. Високого рівня досягло книгарство, для чого великих зусиль докладали князі, проводячи широкі культурні акції. Книгарство зосереджувалося у великих центрах: храмах, монастирях.

Археологічні дані підтверджують наявність освітніх осередків, а також дають багато фактів про сам навчальний процес та його закономірності.

Поділ освіти на нижчу та вищу зумовлювався необхідністю стратифікації знань за їх якістю та насиченістю. Освіта розвивалася у відповідності з появою нових потреб в суспільстві та необхідністю їх реалізації. З’являвся попит на фахівців з тих чи інших галузей. Це стосується і економіки, і політики, і культури.

Розвиток наукових знань відбувався в своєрідній площині. Багато чого було запозичено у Візантії та в деяких інших країн. Однак деякі галузі розвивалися лише на основі знань місцевого населення.

Вагомим є те, що отримуючи відомості з будь-яких галузей освіти чи науки, русичі переосмислювали їх по-своєму, надавали їм своєрідних рис, розвивали в новому руслі, надаючи таким чином самобутності. Знання з Візантії та інших країн були лише своєрідною основою, яка в процесі розвитку перетворювалася в щось нове, цілком інше. Цю думку доведено багатьма дослідниками, які в основу своїх переконань ставлять результати власних досліджень, що ґрунтуються на археологічних розкопках та порівнянні особливостей іноземних культур із досягненнями Київської Русі.

Отже, освіта та наука — це ті галузі культурного життя Київської Русі, що досягли особливих висот у своєму розвитку, і які увібрали в себе кращі досягнення та традиції світової та локальної освітньої та наукової думки.

 

 

V. Список використаної літератури

 1. Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, 88

2.  Греков Б.Д. Киевкая Русь.- М.:ОООАСТ,2004, 671 с.

3.  Грушевський М. С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 2— К.: Либідь, 1993, 232 с.

4.  Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991,        400 с.

5.  История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951,  530 с.

6.  Історія української культури. За ред. І. Крип’кевича.-К.: Либідь,1994, 656 с.

7.  Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, 1136 с.

8.  Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977,

9.  Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, 520 с.

10. Лекції з історії світової та вітчизняної літератури. Видання 2-ге, переробл. І доп., за ред. А. Яртися та В. Мельника.-Львів: Світ,2005, 568 с.

11.  Лихачев Д.С. Поетика древнерусской литературы.-Л.:Наука, 1967, 372 с.

12.  Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990, 558 с.

13.  Рибаков Б.А. Рождение Руси.-М.: АифПринт, 2003, 447 с.

14.  Улуханов И. С. О языке Древней Руси.-М.:Наука, 1972, 138 с.



[1] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.711

[2] Там само, с.711

[3] Там само, ст.712

[4] Лекції з історії світової та вітчизняної літератури. Видання 2-ге, переробл. І доп., за ред. А. Яртися та В. Мельника.-Львів: Світ,2005, с. 376

[5]  Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.713

[6] Там само, с. 713

[7] Лекції з історії світової та вітчизняної літератури. Видання 2-ге, переробл. І доп., за ред. А. Яртися та В. Мельника.-Львів: Світ,2005, с. 377

[8] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.714

[9] Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ,1990, с.98

[10] Улуханов И. С. О языке Древней Руси.-М.:Наука, 1972, с.11,12

[11] Історія української культури. За ред. І. Крип’кевича.-К.: Либідь,1994, с. 46

[12] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.224, 225

[13] Греков Б.Д. Киевкая Русь.- М.:ОООАСТ,2004, с.494

[14] Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990, с.224

[15] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.716

[16]    Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977, с.394

[17] Лекції з історії світової та вітчизняної літератури. Видання 2-ге, переробл. І доп., за ред. А. Яртися та В. Мельника.-Львів: Світ,2005, с. 385

[18] Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990, с.223

[19] Там само, с.223

[20] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.717, 718

[21]  История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.219

[22] Греков Б.Д. Киевкая Русь.- М.:ОООАСТ,2004, с.495

[23] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.41

[24] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.714

[25]   История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.218

[26] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.720

[27] Рибаков Б.А. Рождение Руси.-М.: АифПринт, 2003, с.402

[28] Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977, с.395

[29] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.722

[30] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.24

[31] Грушевський М. С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 2— К.: Либідь, 1993, с. 30

[32] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.25

[33] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.715

[34] Лекції з історії світової та вітчизняної літератури. Видання 2-ге, переробл. І доп., за ред. А. Яртися та В. Мельника.-Львів: Світ,2005, с. 385

[35]  Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.724

[36] Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977, с.395-396

[37] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.12

[38]Там само, с.13

[39] Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, с.98

[40] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.15-16

[41] Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, с.98-99

[42] Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977, с.395

[43] Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991, с.90-91

[44] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.16-17

[45] Там само, с.20-21

[46] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.222

[47] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.29

[48] Там само, с.32

[49] Там само, с.22

[50] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.724

[51] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.33-34

[52]Там само, с.40-42

[53] Там само, с.43

[54]Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973,  с.45

[55] Там само, с.46-47

[56]Там само, с.48-49

[57]Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973 с.50-51

[58] Рибаков Б.А.Рождение Руси.-М.: АифПринт, 2003, с.420

[59] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.725

[60] Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991, с.91

[61] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.725

[62] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.55

[63] Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977, с.396

[64] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.725

[65] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.53

[66] Лихачев Д.С. Поетика древнерусской литературы.-Л.:Наука, 1967, с. 204

[67] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.226

[68] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.802-803

[69] Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, с. 99

[70] Історія української культури. За ред. І. Крип’кевича.-К.: Либідь,1994, с. 48

[71] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.58

[72] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.226-227

[73] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 803

[74]Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 804

[75] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.58

[76] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.228

[77] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.63

[78] Історія української культури. За ред. І. Крип’кевича.-К.: Либідь,1994, с. 48

[79] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.231

[80] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.63

[81] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.232

[82] Там само, с.233

[83] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.61-62

[84] Лекції з історії світової та вітчизняної літератури. Видання 2-ге, переробл. І доп., за ред. А. Яртися та В. Мельника.-Львів: Світ,2005, с. 385

[85] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.62

[86] Там само, с.62

[87] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.242

[88] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 804

[89] Там само, с.805

[90] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.56

[91] Там само, с.57

[92] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 805

[93] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.243

[94] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 806

[95] Там само, 806

[96] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.806-807

[97] Там само, с.807

[98] Там само, с. 807

[99] Там само, с.812

[100] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.235

[101] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.237-238

[102] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 812

[103] Там само, с. 812

[104]Там само, с. 812-813

[105] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.239

[106] Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, с. 99

[107] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.240

[108] Бабишин С.А. Школа та освіта Давньої Русі.-К.:Вища школа, 1973, с.60

[109] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 813

[110]Там само, с. 813

[111] Там само ,с. 813

[112] Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977, с.396

[113] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 813

[114] Там само, с. 814

[115] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 811

[116] Там само, с. 811

[117] Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, с. 100

[118] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 811

[119] Крип’якевич І.П. Історія України – Львів: Світ,1990, с. 100

[120] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 808

[121] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с.808-809

[122] Там само, с.809.

[123] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.229

[124] Історія української культури у 5 томах. Том 1, за ред. П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Р.С. Орлова та ін.-К.:Наукова думка, 2001, с. 810

[125] История культури древней Руси. Домонгольский период. Том IІ, под ред. Н.Н. Воронина, М.К. Карира.-М.-Л.:Издательство Академиии наук СССР,1951, с.229

Поділитись
23 179 views
КУПРІЄНКО - науково-публіцистичний блог: книги, статті, публікації. Україна. Київ. KUPRIENKO - Scientific blog: books, articles, publications.
Сайт розроблено, як науково-популярне онлайн видання. Напрями - Історія України, Історія цивілізацій Доколумбової Америки: документи, джерела, література, підручники, статті, малюнки, схеми, таблиці. Most texts not copyrighted in Ukraine. If you live elsewhere check the laws of your country before downloading.