Боровець І. Міста-замки в Київській Русі

Боровець І. Міста-замки в Київській Русі

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Давня історія України, міста, замки, Київська Русь.

 

 

План

 

Вступ

I.            Загальний розгляд міст-замків Київської Русі: згадки писемних джерел, дані археології, результати досліджень науковців.

II.            Любеч як приклад міста-замку.

Висновки

Список використаної літератури та джерел.

 

Вступ

На сьогоднішній день вивчення ранньої історії державних утворень становить собою актуальну проблематику для досліджень. Вітчизняна історична наука не становить виключення в цій системі закономірностей.

Довгий час Київська Русь була однією з провідних країн Європи. Протягом багатьох століть вона виступала щитом Європи від кочового світу, що не заважало їй підтримувати досить високий рівень розвитку та авторитет на міжнародній арені. Зламати її міць вдалося лише монголо-татарам, які попри всі свої старання просунутись на територію центральної та західної Європи так і не змогли.

Вивченню історії Київської Русі як поштовху державотворення на наступні покоління сьогодні присвячено чимало досліджень. Проте необхідно зауважити, що вивчення цієї історії неможливе без глибокого пізнання структурних одиниць, на основі яких базувався процес творення державного об’єднання. Під цими структурними одиницями маються на увазі міста та населені пункти, що були центрами суспільного, політичного, економічного та культурного життя суспільства.

Предметом вивчення даного реферату виступають міста-замки Київської Русі як різновид давніх міст.

Проблематикою даного питання є типологічне розмежування міст Київської Русі відповідно до типу побудов укріплень, передумов виникнення цих міст, а також розгляду різниці міст-замків та міст-фортець, які іноді об’єднуються, хоча не є ідентичними. Також необхідним є визначення внутрішньої структури міста-замку, періодів їх виникнення та функцій. Необхідно також не оминути значення самого терміну «замок» та його інтерпретацію в різні періоди.

Для кращого розуміння проблематики буде доцільним розділити роботу на два розділи, що будуть відображати теоретичну та практичну сторону питання. Так перший розділ присвячений теоретичним засадам розгляду міст-замків. Другий базується на характеристиці безпосереднього прикладу міста-замку, що допоможе сформувати цілісне уявлення щодо цієї тематики.

Необхідним також є наведення прикладів писемних пам’яток, що містять відомості з даної тематики, та відомості про археологічні дослідження матеріалів давніх міст на території Русі.

Вивченням проблематики міст давньої Русі в свій час займалися….

 

І.  Загальний розгляд міст-замків Київської Русі: згадки писемних джерел, дані археології, результати досліджень науковців.

 

Соціально замок — це власницьке феодальне поселення (резиденція), звичайно укріплене, таке, що було центром вотчинних володінь. Археологічно замковий характер городища стає можливим визначити лише після відкриття всієї його площі, коли виявляться його відмінності від погосту, монастиря чи укріпленого села. Тому проблема руського середньовічного замку може бути поставлена широко тільки в результаті майбутніх широких археологічних розкопок;  в сучасності доводиться обходитись окремими прикладами.

За переконанням Б. Рибакова слово «замок» — ввійшло в мову із наріч західних губерній Росії під впливом польського «zamek».[1] Напевно, цей термін виводився саме з українських територій, які тут розглядаються як західні губернії Росії.

Поняттю замка в руських літописах Х-ХІV ст. частково відповідали слова «градᵬ» і «дворᵬ».

Град  — загальне позначення укріплених міст, замків і всяких укріплень взагалі, аж до позначення тимчасового укриття під час облоги — так у галичан в 1219 році «бе град створен на церкви», а в киян на останньому етапі штурму міста Батиєм в 1240 році «создаша пакы другий град около святое Богородице (Десятинной)» (ПСРЛ, т ІІ, с.785).

Двори-садиби звичайних міщан не мають відношення до теми замків,  а от вкраплені в міське середовище двори феодалів з цією тематикою пов’язані, так як всі великі середньовічні руські міста пердставляли собою колективний замок земельних магнатів всього князівства, що поєднувалося з існуванням у цих феодалів заміських замків на периферії князівства. Так боярин Чудин, один з авторів «Руської правди», був господарем замку-міста Чучина, розташованого на Дніпрі, а городище ХІ-ХІІ ст. на Іван-горі переконливо пов’язують з іменем великого київського боярина Яна Вишатича.

В такому великому місті, як Київ, були двори великого князя, що поєднували функції резиденцій господаря та жилого замку, були й загодні «красні двори» в околицях столиці. В Києві знаходилися двори майже всіх князівських династій. Проте всі ці міські двори-замки хоч по своїй економічній та соціальній структурі відповідали поняттю феодального замка, але вони настільки пов’зані з життям міста, що їх не можна розглядати окремо від структури міста в цілому. Крім того вони не були безпосередньо  центрами вотчин, тобто були позбавлені однієї з основних ознак феодального замку.

Феодальний замок – генетичний посередник і питома складова давньоруського міста. Але місто має вже іншу, ніж замок, соціально-топографічну структуру. Всі археологічно досліджені замки мали один укріплений майданчик. Тоді як місто мало їх не менше двох. Це досить суттєвий археологічний факт, що дозволяє відділити замок від найменшого за розмірами міста.[2] Усі великі міста являли собою колективний замок земельних магнатів всього князівства.[3]

Переплетеність та взаємопов’язаність теми міст та замків підтверджується й тим, що багато замків Х-ХІ ст. ще протягом існування Київської Русі в містечка та справжні великі міста, обростали посадом, ремісничими ділянками, новими укріпленнями. Приклади — Чучин, Любеч, Мстиславль, Вщиж та багато десятків інших  «малих міст» ХІ-ХІІІ ст., що виросли  з невеликих замків.[4] У всіх випадках, коли назва місту дана від імені князя, ми маємо право говорити, що місто виростало із княжого двору, замку (що міг навіть не завжди бути постійною резиденцією). Це міста Ярославль, Володимир, Ізяславль, Ростиславль, Ольгів, Малин, Борисів, Михайлів, Глебль.[5]

При переростанні замка в місто його першопочаткова основа перетворювалась в «дитинець», в головну, аристократичну за своїм складом, частину міста, забезперену кільцем укріплень.

Початкова фаза розвитку периферійних вотчинних замків відома погано. Деякі свідчення дають розкопки на Волині і в Прикарпатті (Ю.Кухаренко, І Русанова, Б. Тимощук). Можливо, що прообразом давнього  замку є невелике городище Хотомель поблизу устя Горині, що датується VIII ст. Городище займає невелику плоску площадку в 50 м в діаметрі на вершині пагорба. По краю площадки кругом споруджені житлові побудови округлого плану. Біля підніжжя пагорба — селище. Інвентар з пагорба відрізняється тим, що знайдений в селищі — зброя та срібні речі знайдені лише у верхніх побудовах.

Якщо початковий етап виділення замків як центрів невеликих округів феодальної вотчини для нас незрозумілий, то замки Х-ХІІ ст. відображені і письмовими, і археологічними джерелами. Про княжу вотчину та її центри достатньо детально розповідає «Руська правда».

Галицько-Волинський літопис також містить згадки про виникнення міст в Галицько-Волинській землі

Процеси формування міст, що утворювалися на основі раніше існуючих поселень та міст, що розросталися навколо замків, дуже схожі. Перший тип в умовах феодального  розвитку поступово переростав у ремісничо-торговельні осередки й адміністративно-політичні центри певної округи. Що стосується феодальних замків, де жив феодал та зосереджувалася князівська адміністрація та дружина, які виступали як споживачі зброї, прикрас та інших ремісничих виробів, то навколо них поступово селилися ремісники, що задовольняли потреби їх мешканців у ремісничій продукції, а в замках, що перетворювалися на міста, розвивалася торгівля. Тобто вони теж набували характеру своєрідних осередків.[6] Будучи цими осередками, замки виконували такі функції, як оборонну, торгово-ремісничу та адміністративну, що часто призводило до їхнього перетворення у міста-фортеці.

Греков у своїй праці «Київська Русь» так характеризує феодальний замок та вотчину ХІ ст. З його слів за «Правдою» Ярославичів центром цієї вотчини є «княж двор», який включає хороми, в яких час від часу живе князь, будинки його слуг високого рангу, приміщення для слуг другорядних, житла смердів, рядовичів та холопів, різноманітні господарські побудови — конюшні, двори для худоби та домашньої птиці, мисливський будинок. На чолі князівської вотчини стоїть представник князя — боярин-огнищанин. На його відповідальності ледить все життя вотчини та збереження князівського вотчинного майна. При ньому є особа, відповідальна за збори на користь князя. В розпорядженні огнищанина знаходяться тіуни. В «Правді згадується також «старий конюх»[7]. Греков говорить про існування своєрідного адміністративного апарату, представники якого були привілейованими. Хоча крім цього в нього є описи і господарського життя замку. Так в «Правді» згадуються кліть, хлів, повний асортимент робочої, молочної та м’ясної худоби та домашньої птиці. Тут називаються коні, свині кури, голуби, качки, гуси тощо.[8]

Основний контингент населення давньоруських міст становили ремісники. У межах князівських та боярських господарств, а також на посадах працювали ковалі, гончарі, склороби, ювеліри, зброярі, різьбярі по кістці, шевці, ремісники інших спеціальностей, яких відомо на Русі понад 60.[9]

Свідчення про наявність мисливського будинку та мисливських псів, яструбів та соколів дають зрозуміти, що князь навіть при відсутності іноді навідувався в свою резиденцію.[10] Хоча на Заході простежується протилежна ситуація – феодали мешкали в замках, покращували їх архітектуру і звідти зміцнювали свій авторитет і владу. Жити у великих містах вони зовсім не прагнули.

«Правди» Ярославичів захищають феодала від всіх можливих замахів на його слуг, землю та іншу власність.[11]

Археологічні розкопки справжніх князівських замків підтверджують та доповнюють образ «княжого двору» ХІ ст. Протягом чотирьох років (1957 – 1960) експедиція під керівництвом Б.О. Рибакова досліджувала замкову гору літописного міста Любеча на Чернігівщині, де знаходився замок, збудований Володимиром Мономахом в часи, коли він був чернігівським князем (1078 – 1094).[12]

На даний час давньоруські замки залишаються найменш дослідженими. Для цього існує безліч об’єктивних причин. Це те, що дерев’яно-земляні конструкції швидко руйнуються під впливом часу; дають про себе знати і природно-кліматичні фактори, і фактор війни (завоювання Батия). Також не останнє місце займає проблема самих археологічних розкопок, їх широта та фінансування.

Дерев’яні замки до наших днів не збереглися, відомості про них можна отримували лише з матеріалів археологічних досліджень.[13] У будівництві замків пізнішого періоду в плані будівельних матеріалів переважав камінь, що сприяло їх стійкості та тривалому збереженню. Крім каменю також використовували обпалену цеглу. Це значно розширило інженерні можливості будівництва. Перші цегляні замки були збудовані на Галицьких і Волинських землях.

На думку фахівців, форми дерев’яних замків були певними зразками при будівництві кам’яних та цегляних споруд. Хоча замки з дерева продовжували будувати аж до ХVI ст.[14]

Найбільша кількість замків, що виникли, припадає на період ХІ ст., що стверджує ціла плеяда дослідників: С.Юшков, О.Новосельцев, Л.Черепнін, В.Пашуто, Б.Рибаков. В.Довженок стверджує, що феодальні замки почали споруджуватися наприкінці ХІ – початку ХІІ ст.[15] В ході своїх досліджень він розглядав і сторожові прикордонні фортеці. На основі цього він здійснив порівняння замків та сторожових фортець. З точки зору археологічних досліджень об’єднуючими ознаками для цих двох структур є відносно невеликі розміри та наявність лише одного укріпленого майданчика.

Крім того на прикладі Райковецького городища розкрив соціальну структуру населення феодального замку. Так найчисленнішу групу населення в цьому городищі становили не дружинники, а дворова челядь (в першу чергу «закупи», які виконували основні землеробські роботи в господарстві). Крім челяді, у феодальних замках проживали володарі чи управителі, вотчинні ремісники і військові слуги-дружинники.[16] Крім того, В.Довженок подає свою соціально-історичну класифікацію давньоруських городищ Х-ХІІІ ст. Він поділив їх на міста, військові фортеці, феодальні замки. За його словами, головними ознаками городищ-замків є:

• Невеликі розміри;
• Розміщення у важкодоступних місцях;
• Потужні укріплення;
• Зв’язок житлово-господарських споруд із оборонною лінією.[17]

Дехто додає до цього переліку ознак ще і знахідки предметів озброєння та спорядження вершника, а також майнову диференціацію населення.

За свідченням літописів північно-західні та західні райони Київської землі уже з кінця Х ст. були вкриті густою мережею міст, феодальних замків і селищ, розташованих по берегахз Тетерева, Здвижа, Ірші, Ужа, Случі, Уборті, а також дрібніших річок. Літопис називає тут Іскоростень, Овруч, Вздвижен, Мильськ,  Полонний, Семоч,  Заречськ, Ушеськ, Чорнобиль,Городськ, Колодяжин та інші населені пункти.[18] Хоча назви більшості феодальних центрів, що виникли феодальним шляхом, з’являються на сторінках літописів в другій половині ХІ –  початку ХІІІ ст.[19]

Ще до того, як київські князі підкорили древлян, їхнім адміністративно-політичним центром був Іскоростень (сучасне м. Коростень. За історичними переказами, на одному з чотирьох іскоростеньських городищ стояв замок знаменитого древлянського князя Мала. Поте виявлене на річці Ірші, поблизу сучасного містечка Малина, сильно укріплене городище VIII-XIII ст. дає підставу розташовувати його резиденцію саме тут. Протягом періоду феодальної роздробленості Іскоростень залишався значним міським осередком Київської землі.[20]

Ряд населених пунктів західних районів Київської землі являв собою невеликі, але міцно укріплені воєнно-феодальні замки типу Райковецького городища на Гнилоп’яті або Колодяжина на Случі. Такі з них, як Пересопниця, Дорогобуж, Дубровиця, наприкінці ХІІ- початку ХІІІ ст. перетворилася на справжні міста. В них час від часу перебували посадники і князі — васали великих київських князів.[21]

Навколо Переяслава також розташовувалися князівські феодальні двори, села та замки. Літопис називає серед них княжий красний двір, навколишні села та місто Устя. Останнє знаходилось у гирлі Трубежа і займало невелике підвищення на його правому березі. На північно-західному кордоні Переяславської землі стояла відома фортеця Остерський городок. Важливе стратегічне значення мало місто Воїнь, розташоване у гирлі Сули. Площа міста становила 28 га, поділялося на дитинець і посад. Дитинець був обнесений потужною стіною, яка складалася з поставлених у ряд зрубів, засипаних землею.

Чітка замкова структура простежується в Звенигороді, одному з центрів Галицької землі. Поряд з Премишлем, Теребовлем та Галичем він становив кістяк міської системи. Звенигородський замок знаходився на невисокому підвищенні, з усіх боків оточеному болотистою заплавою річки Білки. Це замок, який жодного разу не вдалося взяти ворогам. У ХІІ-ХІІІ ст. Звенигород був визначним  торговельно-ремісничим та культурним центром Галицької землі і своє значення втратив лише після зростання Львова як нового політико-адміністративного , культурного та торговельного центру.[22]

В сучасних дослідженнях існує проблема різниці між містами-замками та містами –фортецями. За зовнішніми ознаками укріплені феодальні садиби-замки важко відрізнити не лише від фортець, а й від поселень міського типу, які теж потрапляли в залежність від феодалів. Для визначення характеру пам’ятки необхідним є повне археологічне дослідження об’єкта. Отже, замки і фортеці були досить поширеними в системі оборонних споруд Київської Русі. За розмірами, плануванням оборонних споруд та їхньою конструкцією, замки практично не відрізнялися від фортець. Будь-яка державна фортеця могла перетворитись у феодальний замок, особливо у добу феодальної роздробленості.

В добу роздробленості феодали вже не потребували такої підтримки центру, бо самі могли придушувати селянські повстання за допомогою власних військових загонів. Так за словами М. Котляра в цей час «вотчинники-феодали сиділи в своїх укріплених помістях і замках, мали власні численні добре озброєні загони, здатні часом протистояти князівським дружинам».[23] Замок не був лише фортифікаційною спорудою. До його складу входив двір, де проходило громадське життя. Там розташовувався будинок власника замку, замкова капелла, колодязь, житла ремісників. Замок – символ феодальної незалежності та засіб панування над прилеглими територіями.

Поява перших замків у Європі датується ІХ-Х ст. Якщо довіряти бурговій теорії виникнення західноєвропейських міст, то можна говорити, що вони мали структуру з двох частин:

• Ø Бургу («дитинця»);
• Ø Субурбії (посаду).

Цю теорію підтримує С.Юшков, який говорить, що «місто ХІ-ХІІ ст. не що інше, як феодальний замок – Burg західноєвропейського середньовіччя, але замок не на неприступних скелях, дерев’яний і на високому березі річки. Саме за дерев’яну огорожу він повинен був дістати свою назву. В попередній історіографі (ХІХ – початку ХХ ст.) питання про існування феодальних замків на Русі ставили, але розв’язували його негативно. Бо зазвичай вважали, що замком можна називати лише кам’яну споруду як у Західній Європі, «кам’яне гніздо» феодалів. Але нас передусім повинне цікавити не оформлення міст, а їх соціальна природа, призначення та значення в системі панування. І тут, як нам здається середньовічний бург і наше місто-фортеця не мають відмінностей, оскільки середньовічний західноєвропейський бург і місто ХІ- ХІІ ст. Київської Русі — це центр феодального панування над навколишньою сільською округою. Бурги і міста будуються не лише від зовнішніх ворогів, а й для охорони феодалів від селян».[24]

П.П. Толочко, підбиваючи підсумки в дослідженнях щодо виникнення міст Київської Русі, говорить, що найбільше міст-замків виникає в центральних районах Русі та на заході. Їхня кількість в північних районах набагато нижча. Крім того, вони будуються переважно на нових місцях та з одразу сформованою міською соціальною структурою. [25]

 

ІІ.  Любеч як приклад міста-замку.

Любеч – це пам’ятка, котру науковці представляють як класичний замок початку другого тисячоліття нашої ери.

Слов’янське поселення на місті Любеча існувало ще на початку першого тисячоліття  нашої  ери.  На  Замковій  горі  археологи  знаходили сліди поселень ще ранньої залізної доби.

Любеч уперше згадано в „Повісті времінних літ” під 882 ро-ком, коли київський князь Олег захопив його й настановив там свого посадника. У договорі Олега з греками під 907 роком Любеч значиться серед інших міст України-Русі. А 949 року називає це велике торгове місто візантійський імператор Константан Багрянородний у трактаті „Про управління державою”.

Любеч виник у місцевості з дуже складним рельєфом, подібним до київського, на краю високого лівобережного плато Дніпра. Військово-топографічні умови для спорудження укріплень були сприятливі: городище з дуже крутими схилами з трьох боків було оточене глибокими ярами, підносилося над заплавою на 40 метрів. Далі на схід протікала річка Гончарівка – ліва притока Дніпра.

Топографічне розміщення давало можливість контролювати великий водний шлях „з варяг у греки”. Любеч ніби замикав Верхній Дніпро, річки Сож і Березину, захищаючи північні підступи до Києва. Тож тут не раз відбувалися військові сутички, що вирішували долю великокнязівського столу і всієї Київської держави. Так, 1016 року, перемігши в Любецькій битві Святополка Окаянного, Ярослав Мудрий опанував Київ; битва 1024 року під Лиственом, недалеко від Любеча, започаткувала формування незалежного від Києва Чернігівського князівства. У ХІ-ХІІ століітях Любеч став одним з найзначніших міст Чернігово-Сіверської землі. Наступні два століття він був центром удільного князівства. 1097 року відбувся відомий Любецький з’їзд князів Київської Русі, який остаточно закріпив феодальний принцип „каждо да держить отчину свою”.

У 1957-1960 роках тут провадила розкопи Чернігівська експедиція Інституту археології АН СРСР під керівництвом Б.Рибакова. Досліджено всю територію городища, де знайдено численні залишки дерев’яних споруд, що добре збереглися, їх інтерпретовано як рештки князівського замку XII століття. За результатами розкопів Б.Рибаков виконав графічну реконструкцію замку, який, на гадку дослідника, мав оборонну огорожу – земляний вал з дерев’яними городнями, заповненими глиною в основі. На валу стояли дубові стіни із заборолами.[26] Від замкового двору до стін прилягали зруби житлово-господарського призначення, що мали пласкі покриття – бойові майданчики. Уздовж стіни було вкопано мідні казани для „вару”, яким поливали нападників під час штурму.

Головний і, певно, єдиний в’їзд до замку містився з південного заходу. Щоб потрапити до замку, треба було минути підйомний дерев’яний  міст на ланцюгах через рів, ворота в земляному валу, проїхати через посад та здолати круту вузьку дорогу. Тільки тоді можна було потрапити до головної брами фортеці, яка розташовувалась у великій подвійній вежі та мала вигляд досить глибокого тунелю. В ньому було поставлено три заслони, які утруднювали шлях ворогу під час штурму.

За брамою містилося невелике огороджене подвір’я, де постійно перебувала озброєна варта. Відпочивали вартові тут же, у невеликих приміщеннях.

З подвір’я спеціальний хід вів на стіни замку.

Зліва від подвір’я розмістились господарчі служби.

Запасами продовольства, зброї та спорядження, що зберігались у Любецькому замку, можна було протягом року забезпечити гарнізон чисельністю до 250 чоловік,який на своїх запасах міг протриматися більше року.[27]

Відразу ж за брамою, на території замкового двору стояла висока чотириярусна вежа, що виконувала функції донжона (головна житлова і найкраще укріплена башта феодального замку), її не було сполучено із загальним периметром укріплень. Окрім згаданих, замок мав ще не менш ніж чотири чотиригранні вежі. До південної лінії замкових укріплень прилягала велика споруда, інтерпретована Б.Рибаковим як триповерховий князівський палац.[28] Цей палац являв собою трьох’ярусну будівлю з трьома високими теремами, середній з поверхів якої відносився до парадних князівських апартаментів – тут знаходилась широка й велика за розмірами галерея, прикрашена майоліковими плитами, рогами оленів і турів.

На думку Рибакова Б.О., Любецький замок був повністю пристосований для життя та обслуговування князівської родини. Ремісниче населення проживало поза замком, як в межах стін посаду, так і поза ними.[29]

Судячи зі знахідок золотих і срібних прикрас, господар вежі був багатим і знатним. За донжоном відкривався невеликий парадний двір перед самим князівським палацом. На цьому дворі стояло шатро для почесної варти і був таємний спуск до стіни На північ від нього була невелика дерев’яна церква, покрита свинцевою покрівлею. Східну частину замкового двору займав цвинтар. Замок мав три підземні хідники.[30]

Структура укріплень Любеча давньоруської доби була дводільною. Високий останець лівого берега Дніпра площею 0,35 гектара зайняв дитинець, а з півдня і заходу його оточував півколом укріплений посад.

Земляний вал заввишки до 12 метрів і рів півмісяцем охоплювали посад давньоруського Любеча. При трасуванні їх найповніше враховано сприятливі військово-топографічні умови: північна й східна ділянки проходять уздовж крутих схилів Дніпрового берега й долини Гончарівки. Оборонна огорожа посаду прилягала до південно-східної та північно-західної замкових веж. Укріплення посаду мали дві брами: одну з південно-західного боку, звідки йшла пряма вулиця до замкового мосту, другу – на схід від замку в долині.

На думку академіка Б.Рибакова, який вважав дитинець замком, його заснував наприкінці XI століття чернігівський князь Володимир Мономах на місці давнього Роменського городища. З того часу Любецький замок стає однією з головних резиденцій чернігівських князів.

Дитинець вряди-годи зазнавав руйнувань: 1147 року його спалив смоленський князь Ростислав, 1157 року понищили половці, але щоразу укріплення відбудовували.

Під час археологічних досліджень у Любецькому замку не виявлено слідів монголо-татарського погрому.

Залишки Любецьких укріплень збереглися до нашого часу. На території урочища Замкова Гора – пам’ятки археології загальнодержавного значення – 1982 року з нагоди 1100-річчя Любеча встановлено гранітний пам’ятний знак. Напис на ньому інформує, що на цьому городищі був замок та що його досліджував академік Б.Рибаков. Земляні вали й рови посаду ще й тепер добре видно в північній частині поселення.

 

Висновки

Підбиваючи підсумки, можемо сказати, що замки є окремою категорією архітектурних пам’яток.

У Русі замки почали споруджуватися в ХІ-ХІІ ст. Яскравим прикладом цього зодчества є Любецький замок, збудований Володимиром Мономахом як князівська резиденція.

При всій дискусійності і спірності деяких моментів стосовно означення теоретичних засад і визначення самого поняття феодального замка, можемо окреслити основні ознаки цієї категорії пам’яток. Це: невеликі розміри (близько 1-2 га); наявність укріплень (часто однієї укріпленої лінії, основою якої були пустотілі кліті-зруби, інколи пристосовані під житла); щільна забудова внутрішнього двору житлами та житлово-господарськими спорудами, складськими приміщеннями, культовими спорудами; знахідки предметів озброєння, типового для феодалів спорядження важко озброєних вершників і верхових коней: наявність скляних браслетів та елементів міської культури, що проникали в побут феодалів; значна майнова диференціація, яка простежується за археологічним матеріалом та характером будівель; наявність синхронних сільських поселень і тісний зв’язок із сільським господарством.

Хоча камінь як будівельний матеріал і приходив на зміну деревині, проте повністю її замінити не зміг. На Русі і далі продовжували будувати з дерева.

Незважаючи на те, що поняттю замка в літописах відповідає термін «градᵬ», науковці схиляються до думки, що більш повно поняттю замка відповідає літописний термін «двор», яким позначали і міські замки князів, бояр і навіть простих міщан.

Найважливішою проблемою є питання співвідношення замку та міста. Оскільки не всі замки могли переростати в міста. Цікавим є припущення вчених: в тих випадках, коли назва міста походить від імені князя, то саме місто утворилось з княжого двору, замку (приклади: Ярославль, Малин, Борисов, Ольгов, Михайлов).

При переростанні замку в місто він перетворюється в дитинець.

Давньоруське місто було центром сільськогосподарської округи, тому з підвищенням соціального статусу представник феодальної верстви волів більше перебувати в урбаністичному центрі, а не постійно проживати в своїй вотчині. На Заході ж спостерігалися протилежні тенденції.

Практично всі давньоруські замки зазнали руйнації від навали Батия. Через відсутність можливості їх відновлення відбудова цих замків розпочалася лише за литовсько-польської доби.

На даний час в Україні збереглося близько сотні замків. І можна з впевненістю сказати, що подальше вивчення замків Київської Русі є досить перспективним, особливо в опорі на археологічні дані майбутніх розкопок.

 

Список використаної літератури

1. Археология СССР. Город, замок, село. Под ред. Б.Рибакова.— М.: Наука, 1985
2. Греков Б.Д.Киевская Русь. – Государственное издательство политической литературы, 1953
3. Довженок В.Й. Древньоруські городища-замки//Археологія.–1961.–Т.13
4. Довженок В.Й. Про типи городищ Київської Русі.//Археологія. №16.–К.: 1975
5. Історія Української РСР у 8 томах 10 книгах. Книга І. Під ред. А.Г. Шевелєва.- К.: Наукова думка, 1977
6. Котляр М.Ф. Як і чому настала удільна роздробленість на Русі (ХІІ-ХІІІ ст.).—К.:1998
7. Куза А.В. Малые города Древней Руси.–М.: Наука, 1989
8. Лесик О.В. Замки та монастирі України.– Львів: Світ, 1993
9. Моця.О. Замки Київської Русі як соціальний тип поселень.
10. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ в.в.—М.:1982
11. Рыбаков Б.А. Любеч – феодальный двор Мономаха и Ольговичей//КСИА, 1964.–Вып.99
12. Тихомиров М.Н. Древнерусские города.–М.:1956
13. Толочко П.П. Древнерусский феодальный город.– К.:1989
14. Юшков С.С. Нариси з історії виникнення і початкового феодалізму в Київській Русі.