А як виросте край поля
Понад самим-то ярочком
Червона калина,
То зірвемо в зимню пору
Червоненьких ягід
І уп’ємось наче кров’ю
Тими ягідками, пригадаєм
Час конання, нелюдського горя,
Коли наш товариш-братик
Від знущань володаря
Корчився роками, чотирма руками;
Він і свят не занв рідненький,
По суботах волував.
Чом ми помочі не дали?
Але ж мали, мали!
Той один своїм поможе,
Більше родичам своїм,
Може друзям стать горою,
А до інших, ну, начхати,
Бо важка занадто праця,
Візволяти сіромаху.
Той – не тямить на письмі,
Той – не чув ніщо про найми,
Той – боїться наче заєць,
Той – не здригнеться як мрець.
Чом так мало нас на службі
Один в одного, як друзі,
Хоч не зналися ще вчора?
Хтось помітив ту калину,
То є сила, наша кров,
То ж уп’ємося хлоп’ята
З червоненьких ягідок!
[30.06.2004.Київ]