А. Скромницький.
Відносини Української Народної Республіки (УНР) і Радянської Росії (листопад 1918 – квітень 1919 р.)
А. Скромницкий. Связи Украинской Народной Республики (УНР) и Советской России (ноябрь 1918 – апрель 1919 год)
Київ – 2000
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Російський фактор у підготовці та проведенні антигетьманського повстання……………………………………………………………………….11
Розділ 2. Загострення стосунків між Директорією УНР і Раднаркомом РФСРР…………………………………………………….25
Розділ 3. Наступ російських більшовицьких військ на тереторію України…………………………………………………………52
Заключення……………………………………………………………………70
Список використаних джерел та літератури ……………….74
Вступ
Актуальність теми. Міжнародні відносини після Першої світової війни, під час громадянської війни на території Російської імперії характеризується розвитком процесу напруженості. Відбувалося повалення самодержавності в Росії в ході Лютневої революції 1917 року: великі народності встановлюють свої власні національні органи влади.
З жовтневим більшовицьким переворотом 1917 року напруженість зростає. Більшовики Росії не визнали національного питання , і вони вороже ставились до інших національних органів влади на теренах колишньої Російської імперії.
Але після цих подій склалися умови для утворення української незалежної держави. Повалення Тимчасового Уряду більшовиками, невизнання Центральною Радою більшовицького перевороту лише прискорили оформлення незалежної України, бо входження до більшовицької федерації вона не бажала. Відносини Центральної Ради з більшовицькою Росією взагалі були дуже складними. Такими ж складними залишились відносини Гетьман П. Скоропадського з більшовиками. Саме він разом з німцями витіснив більшовиків з України і утворив Українську державу.
Директорія також у своїй зовнішньо-політичній діяльності приділяла значну увагу взаємостосункам з Росією: намагалась отримати підтримки від неї у підготовці антигетьманського повстання, намагалась залагодити військові конфлікти, призначивши місію для мирних переговорів, щоб встановити мирні добросусідські стосунки.
У сучасних умовах розбудови незалежності, української державності також досить складно розвиваються відносини з Росією. Для того щоб уникнути повторення минулих помилок необхідно ти об’єктивно вивчити взаємостосунки України і Росії на протязі всієї історичної долі, особливо в ті періоди, коли існувала українська незалежна держава. Одним із таких складних і суперечливих періодів і є доба Директорії УНР.
Уроки взаємовідносин Директорії і Радянської Росії варто врахувати і сучасним українським політикам при вироблені стратегічного курсу стосунків з північним сусідом.
Хронологічні межі. З листопада 1918 року – в цей час іде підготовка до повстання і початок антигетьманського повстання, по квітень 1919 року – формується новий уряд Мартоса в УНР, і відбувається зміна зовнішньополітичних пріоритетів: від більшовицької Росії до країн Заходу.
Мета дослідження – проаналізувати розвиток відносин між Україною і Росією в добу Директорії УНР.
Виходячи із зазначеної мети визначені і основні завдання дослідження:
– з’ясувати вплив Радянської Росії на підготовку і проведення Директорією УНР антигетьманського повстання.
– Виявити причини загострення стосунків між УНР і більшовицькою Росією.
– Прослідкувати заходи Директорії УНР щодо мирного врегулювання відносин з Росією.
– Висвітлити розгортання бойових дій між більшовицькими військами і армією УНР.
Історіографія. Дослідженню зовнішніх відносин Директорії УНР присвячено багато праць. Умовно їх можна поділити на 4 блоки.
I. Роботи безпосередніх учасників подій: Винниченка, Христюка, Дорошенка, Шаповала і т. д. Ці праці містять, ще свіжі данні про події, факти, погляди. Але в залежності від автора події часто або не висвітлювались, опускались, або висвітлювались для виправдання своєї причетності до тих чи інших подій. Винниченко як безпосередній учасник Директорії у праці “Відродження нації” повністю приділяє увазі Директорії в 3-й частині праці. Там зустрічаються факти взаємостосунків України і Росії, яких немає в інших джерелах. За поданням фактів дуже переплітається з працею Винниченка , праця Шаповала “Гетьманщина і Директорія” Ці праці цікаві тим, що містять інформацію про переговори Винниченка з Радянською Росією для підготовки антигетьманського повстання. Праця П.Христюка “Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 р.” висвітлює мирні переговори у Москві. Праця Д.Дорошенка “Мої спомини про недавнє минуле (1917-1920 рр.)” містить повідомлення про військовий наступ Радянської Росії на Україну.
II. Роботи істориків з діаспори (Стахів, Солуха). Праця П. Солухи “Договір з Москвою проти гетьмана” докладно аналізує процес переговорів “машиністів”: Винниченка і Шаповала з Раковським і Мануїльським. Стахів у своїй праці “Україна в добі Директорії” висвітлює взагалі добу Директорії, її зовнішньополітичну діяльність та зокрема з Радянською Росією. Ці праці висвітлюють події в протилежність радянській історіографії.
III. Радянська історіографія (загальні роботи з історії УРСР, Супруненко, Лихолат). У висвітленні матеріалу вони відрізняються одностайністю, тенденційність, сильно заполітизовані у висвітлені фактів (деякі факти просто замовчуються); зааганжовані; захищаються і оспівуються ідеї комуністичної партії; національні питання висвітлюються негативно. Але відкинувши тенденційність в оцінках, можна знайти значний фактичний матеріал. Так робота А. Лихолата “Разгром бурзуазно-националистической Директории на Украине” яка висвітлює такі аспекти: Місію С. Мазуренка, наступ більшовицьких військ на Україну. У працях Супрунеко Н.И. “Очерки истории гражданской войны” та загальних працях “Історія Української РСР” висвітлюються події пов’язані з нападом Радянської Росії на Україну і висвітлено ходу бойових дій з Директорією.
IV. Новітня українська історіографія містить нові більш об’єктивні погляди, оцінки на події доби Директорії:
А) загальні роботи з історії України (“Історія України: нове бачення”, “Історія України: курс лекцій”, “Історія України” загальні оцінки взаємостосунків Директорії та Радянської Росії.
Б) роботи присвячені періоду української революції 1917–1920рр.(Павленко, Верстюк, Солдатенко і т.д.) Висвітлюють нові аспекти історії української революції, розроблюють нові концепції, і зокрема, у взаємостосунках Росії та України. Павленко Ю.В. та інші автори у праці “Українська державність у 1917-1918рр.” висвітлюють докладно причини поразок Директорії у війні з більшовицькими військами. Солдатенко в праці “Українська революція” висвітлює головні події збройного захисту УНР під проводом Директорії.
В) перевидання зарубіжних дослідників (Полонська–Василенко, Нагаєвський) – праці цих дослідників з великим використанням праць інших дослідників та джерел.
Г) роботи присвячені періоду Директорії, монографія Д. Донцова “Міжнародне положення України і Росії” присвячена взаємовідносинам України і Росії у 1918 році.
Характеристика джерел:
– збірники документів: “Гражданская война на Украине” , Симоненко Р.Г., Реєнт О.П. “Українсько-російські переговори в Москві” . Перший збірник присвячений повстанню Директорії та стосункам з Радянською Росією, наступ радянських військ на Україну. Другий збірник – висвітлює мирні переговори в Москві за участю Надзвичайної Місії С. Мазуренка , добре відображають цю тему. Збірник документів “Документи трагічної історії України(1917-1927рр.)” містить велику кількість цінних, маловідомих документів часів Директорії УНР.
– архівні документи: документи Центрального державного архіву громадських організацій містять відомості про Відносини Директорії та Радянської Росії.
– періодика: “Известия ВЦИК” висвітлюють погляди Росії на події в Україні, містять матеріали стосовно нот протесту і ультиматуму українського уряду до Раднаркому РСФСР.
– мемуарна література (мемуари і спогади).
– Винниченка В. “Щоденник” – носить суб’єктивний характер, написане автором для виправдання своїх дій в минулому; збірник спогадів “Революція на Украине. По мемуарам белых” –спогади суб’єктивного характеру, але в цій праці погляди сучасників подій, їх оцінки; Еренбург Н. “Люди. Годы. Жизнь. Воспоминания.” Всі ці спогади часто містять протилежні оцінки, тих же самих подій, тому і були використані для більшої об’єктивності.
Комплексний аналіз історіографії дає можливість більш глибокого висвітлення проблеми як зовнішніх відносин Директорії УНР загалом, так і взаємостосунків УНР і Радянської Росії зокрема.
Розділ 1. Російський фактор у підготовці та проведенні антигетманського повстання.
Міжнародні відносини після Першої світової війни, під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії характеризується розвитком процесу напруженості. Основою її становлення стало якісно нове відновлення в розстановці сил на міжнародній арені. Після революції в лютому 1917 року припинила своє існування Російська імперія: більшовицький переворот 25-26 жовтня 1917 року призвів до нових відносин у середині Російської імперії: відновлення державності народів Росії (утворення УНР).
Це викликало необхідність розбудови зовнішньополітичних стосунків. Особливі відносини склались між УНР та Росією: Україна не визнавала більшовицької влади встановленої після перевороту в Росії.
З приходом до влади в Україні гетьмана П. Скоропадського почалось залучення російських фахівців до державного управління. Це викликало невдоволення української інтелігенції, яка створила Український Національний Союз (серпень 1918 р.), виставивши гасло – боротьба за владу в Україні.
Невдалі спроби більшовиків підняти антигетманське повстання власними силами призвели до такого їх тактичного ходу, як офіційні переговори із Скоропадським і неофіційні з Винниченком з приводу можливого повстання.
Курс гетьмана П.Скоропадського на ліквідацію незалежності української держави та входження до Російської федерації стало приводом до початку повстання і утворення Директорії.
У ході повстання більшовицькі представники Росії зайняли позицію, яка полягала в тому, що обороняли гетьманський режим російські добровольці.
Готуючись до повстання проти гетьмана Український Національний Союз, а потім і Директорія намагались дістати підтримку Радянської Росії.
Були встановлені контакти В.Винниченка з Мануїльським і Х.Раковським, які вели переговори в Києві з С.Шелухіним та іншими представниками Української держави. Про зміст цих контактів Винниченко пише так: “під час підготовки до повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської мирової делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони узгоджували піддержувати не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим привернути увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад який буде встановлено новою українською владою і абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.
Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержувати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором” .
І.Мазепа – опонент В.Винниченка в УСДРП твердив: “дії останнього не дістали схвалення більшості керівництва партії”. Як відомо ці переговори з Мануїльським і Раковським Винниченко проводив на власну руку. Бо Центральний Комітет української соціал-демократичної партії після першої розмови своїх представників ( Винниченка, В.Садовського й Юрка та Семена Мазуренків) з Мануїльським і Раковським відмовився від дальших переговорів з ними” .
Але переговори продовжувались. Шаповал вказує на це: “Ми вели переговори з Мануїльським, хоч прочім я не приймав участі у веденні їх. Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів” . Докладніше про допомогу, яку змогли б отримати, Шаповал пише:” Більшовики обіцяли допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли дати допомогу три мільйони карбованців”…А гроші потрібні були до зарізу” . Для організації повстання потрібні були гроші, а в касі “організації повстання” їх було дуже мало. Винниченко пише: “Ми не мали ніяких грошових запасів…В касі ”організації повстання” було не більше 20000 рублів”. Шаповал пише: ”Полковник В.Павленко коротко обчислив, що треба два мільйони карбованців (на повстання). На перший раз треба один мільйон” . Але ці переговори в Києві були не лише про справу повстання, а й про майбутні стосунки між Україною і Росією (на випадок повстання). ”Співчуваючи цілком ідеї повстання, російські більшовики одначе попередили, що військової допомоги повстанцям не можуть дати; що ж до майбутніх взаємовідносин, то запевнили, що Росія не має агресивних ніяких намірів що до України і, очевидно буде жити в згоді з відновленою Українською Народною Республікою. Таким чином, немов би наперед було предрішено справу взаємних доброзичливих стосунків між Російською і Українською Республіками.” . Але так вважали лише діячі українських партій. Наприклад: Винниченко сказав Раковському: ”Так само як ви створили диктатуру пролетаріату робітників та селян у Росії, нам треба створити диктатуру української мови на Україні.” . Видно, що на переговорах мали порозумітись із ідеологічних питань. Те, що це було неможливо показує Раковський, він “поінформував Леніна, а той сказав таке: ”Звичайно справа не в мові, ми згодні визнати не одну, а навіть дві українські мови, але щодо їхньої радянської платформи, то вони нас обдурять” .
У радянського російського керівництва і радянської делегації зокрема, на відміну від організаторів антигетьманського повстання – Українського Національного Союзу, були зовсім інші плани щодо повстання. Раковський у своїй статті “Ілліч і Україна”: “просто признається, що його делегація піддержувала діяльність комуністів в Україні й обмірковувала з ними можливість державного перевороту” . Комуністи РСФСР і України намагались скористатись з повстання проти гетьмана. Відомий політичний і громадянський діяч, колишній посол і член Галицької Національної Ради, д-р Лонгін Цегельський у своїй монографії присвяченій “Пам’яті Президента д-ра Євгена Петрушевича” пише: ”Дня 20 або 21 вересня 1918 року мене запрошено на таємну нараду “УНС”…І ось, на цій нараді…отже задовго перед названою федераційною заявою гетьмана Павла, рішено остаточно зробити повстання проти Гетьмана” .
Після цього почалась підготовка повстання керівниками УНС, так як було прийнято відповідне рішення.
На той час комуністи на Україні не мали можливості самі провести державний переворот.” У липні 1918 року в Україні нараховувалось 140 підпільних організацій” . Потім їх кількість збільшилась. І вже “Другий з’їзд КПбУ 18 жовтня 1918 року в Москві зробив підсумки невдалої повстанської акції (від 8 серпня 1918.) та ухвалив нову тактику ревкомів із притяганням до них також не членів РКП. -Цей з’їзд важливий тим, що він рішуче став на московську централістичну платформу і всі рішення в справі України віддав у руки ЦК РКП. Партія готовила при допомозі державних сил Совєтської Росії нове повстання і відкриту воєнну агресію” . На з’їзді КПбУ 18 жовтня 1918 року проголошена постанова про те, що “Загальним завданням в об’єднання Совєтської України з Совєтською Росією.”
На тому ж з’їзді прийнято резолюцію, в якій сказано, що “Українська комуністична партія повинна координувати свої дії російській комуністичній партії, щоб спільно вибрати час об’єднаного виступу” .
Єдине, що стримувало Радянську Росію і українських комуністів розпочати повстання, було перш за все наявність німецьких військ на території України. Силою, що могла протистояти їм, і могла стати спільно з українським соціалістичним рухом сила більшовизму (російського і українського).
А розпочати збройну боротьбу проти Гетьманату сприяла політична ситуація. “Маючи дружні стосунки із Вселенським Доном, звернувся Гетьман до його голови – отамана П.Н.Краснова бути посередником між Гетьманом, Денікіної, кубанцями, Грузією у справі створення союзу проти більшовиків разом з Доном…Зустріч з Красновим відбулась 8 листопада на станції Скороходово…Такий союз міг би ліквідувати ленінську большевіцьку владу в Росії.” Ця подія викликала обурення як у Радянській Росії, так і в українських соціалістичних партіях. Повстання за тактичними цілями – повалення Гетьманату, отамана Краснова, Денікіна, кубанців, як ворогів загальної соціалістичної революції, мало об’єднати більшовиків і українських соціалістів.
Рада Народних Комісарі Росії 11 листопада 1918 р. дала директиву Революційній військовій Раді республіки ”Підготовити за десять днів армію. Допомогти українському народові у його визвольній боротьбі” проти гетьмана” . Цьому рішенню сприяла інша політична обставина, а саме революція 9 листопада в Німеччині, падіння монархії і прихід до влади соціал-демократичного в своїй основі уряду Еберта, який за умови капітуляції Німеччини, не став би втручатись в українські справи, тим більше, що в німецькій армії дисципліна упала до найнижчого рівня. У Києві утворився “Солдатенрат” – рада солдатських депутатів, діяльність якого була спрямована на одне – організацію повернення солдат додому якнайскоріше” Це створило сприятливі умови для повстання. 13 листопада у Києві відбулось засідання (уперше) Ради солдатських депутатів німецьких військ. Було прийнято рішення про невтручання в” внутрішні справи українського населення” Це означало, що гетьманська держава залишилась без зовнішньої допомоги німців. Саме на утримання нейтралітету на військову допомогу була спрямована подальша політика УНР . Більшовики хотіли спочатку спільно з Директорією, а потім паралельно вести повстання: “Большевики України тимчасово відмовились від думки підняти повстання і, в решті підняли його під своїм проводом… Одначе хоч із запізненням, більшовики все ж рішили приєднатися до повстання й собі, і дійсно розвинули паралельно з Директорією і свою акцію.” У своїх спогадах Антонов-Овсієнко сказав: ”Під прапором Петлюри ми послали всі свої революційні комітети” .
Для виступу в Києві проти Гетьмана ”під керуванням Оперативного штабу були взяті боєві групи соціалістичних партій – українських і не українських( в тому числі і большевики)…з ночі 22 на 23 листопаду революційні отряди захопили Поділ(большевики)” . Але єдності між більшовиками і Директорією не було. Троцький відверто казав на VI з’їзді Рад “що завдання Червоної Армії скористувавшись з моменту; коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями . У Директорії було своє бачення державного устрою України. За універсалом Петлюри з Білої Церкви (про мету повстання): “Війська Республіки мають на меті до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом.” Діючий на Лівобережжі отаман Болбочан пише: “Оголошую, що ніяких совітів робочих депутатів, монархічних організацій і взагалі організацій, котрі намагатимуться захопити владу я не допущу. Підкреслюю, що ми боремся за самостійну демократичну Українську республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька” . Але не за це боролись більшовики, взагалі вони не приділяли достатньої уваги національному питанню. Тому Радянська Росія продовжувала повстання, коли Директорія вже досягла своєї мети – повалення гетьманату. А “єврейська і українська соціалістична преса того часу даремно вказувала на страшні контрасти між “більшовицькими” заявами та деклараціями; контрреволюційно-погромницькою “практикою” органів її влади” . По відношенню до більшовиків у Харкові газета “Беднота” за 10 грудня 1918 року писала: “Петлюровцы держат в тюрьмах политических заключенных большевиков. В харьковской холодногорской тюрьме содержится несколько сот арестованных рабочих, и которым не предъявляется никакого обвинения” В тій же газеті за 11 грудня 1918 року: “Петлюровцами расклеены на всех станциях объявления, в которых говорится, что все распространяющие большевистские прокламации или призывающие к восстанию против нового правительства Украины (Директории) будут расстреливаться без суда ” .
Те, як будуть складатись відносини між Директорією та більшовиками видно із інструкції N2 Донецько-криворізського обласного комітету КПбУ про організацію Рад робітничих та селянських депутатів: ”пункт в) Петлюровское восстание опирается на кулацкие элементы деревни и не имеет ничего общего с пролетарским движением за социализм; пункт г) Мелкобуржуазное правительство (ныне Директория) имеет склонность коалироватся с союзниками, которые взамен дарования Украине автономности, потребовали борьбы с большевиками” . Ця інструкція цікава тим, що вказує на різну соціальну базу повстанців, різні погляди щодо майбутнього України, та досить добре видно, що далі більшовики та Директорія не зможуть мирно співіснувати, зважаючи на плани обох сторін. Назрівав конфлікт.
Отже, можна стверджувати – повстання Директорії мало переможне закінчення: влада гетьмана П.Скоропадського була скинута. Вдало скориставшись з результатів революції в Німеччині в листопаді 1918 р., Директорія усунула важливий елемент влади гетьмана – наявність німецьких військ в Україні, німці тримали нейтралітет, а гетьман позбувся вагомої сили.
Директорія заручилась підтримкою Радянської Росії у боротьбі проти гетьмана для успішного ведення повстання, що і зумовило перемогу повстання.
Відсутність домовленостей про подальшу мету повстання між Директорією та Радянською Росією викликало непорозуміння між обома країнами, як у ході повстання, так і по його закінченні. А й ще викликало напруженість між обома країнами, що в подальшому призвело до військових конфліктів та оголошення війни офіційно.
Радянська Росія хотіла скористатись з повстання Директорії проти гетьмана для проведення свого власного на Україні із встановленням більшовицького режиму, влади Рад хоча й це і не відповідало умовам України тому і шляхом був обраний збройне зовнішнє втручання Радянської Росії.
Таким чином, стає зрозумілим, що Радянська Росія не визнавала на Україні ніякої іншої влади, крім більшовицької, використовуючи різні засоби досягнення мети.
Отже, російський фактор у підготовці та проведенні антигетьманського повстання мав важливе значення: за допомогою Радянської Росії було повалено режим гетьмана П.Скоропадського і до влади була приведена Директорія УНР; Радянська Росія бажала продовжити повстання, встановити більшовицьку владу в Україні та захопити її територію, скинути Директорію та знищити всі протидіючі сили.
Розділ 2. Загострення стосунків між Директорією УНР і Радою Народних Комісарів РСФСР.
Після захоплення влади Директорією, нею почалась розбудова української державності: була проголошена Декларація від 26 грудня 1918 року. відбулось об’єднання 22 січня 1918 року УНР і ЗУНР, було скликано і 23 січня 1918 року почалась сесія Трудового Конгресу. Видано його універсал; в цей же час відбувалось становлення зовнішньо-політичних орієнтирів Директорії, було створене міністерство закордонних справ.
Відбувається наступ більшовицьких військ на територію України. Наступаючи ще під час повстання війська більшовиків йшли двома шляхами: на Київ та на Харків. Перейшовши демілітаризовану зону вони почали просуватись по території України. Зважаючи на це були складені ноти протесту українського уряду та ультиматум.
У зв’язку з продовженням наступу було оголошено війну Радянській Росії 16 січня 1918 року.
Та для припинення війни і налагодження стосунків між УНР і РСФСР було відправлено місію Мазуренка в Москву. Яка в кінцевому результаті досягла своєї мети і було підписано мирові домовленості. Але причинами невдач було і відсутність необхідного зв’язку між Місією та Директорією, також була неузгодженість між керівниками директорії та місією в результаті переговорів.
Протистояння Директорії і Ради Народних Комісарів РСФСР полягало у різних поглядах на подальшу долю України.
Єдине зовнішньо-політичне положення Декларації від 26 грудня 1918 р. – “В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав” . Завдання врегулювання міждержавних відносин було покладено на Міністерство закордонних справ УРН на чолі з Чехівським. “Головною ціллю В.Чехівського при входженні в кабінет було не допустити до конфлікту між Україною і Сов. Росією, що вже тоді назрівав. Коли конфлікт стався, В.Чехівський прикладав усіх зусиль, щоб ліквідувати його і досягти миру між Україною і Совєтською Росією, і вийшов з кабінету, коли всі зусилля не здійснились” . Радник австрійського посольства Е.Фіретенберг звітував 23 грудня 1918 року своєму міністрові закордонних справ, що він увійшов у формальні стосунки з Директорією, що він і Винниченко обмінялися візитами. Винниченко говорив йому, що позиція українського уряду в більшій небезпеці зсередини, ніж ззовні, тобто від більшовиків. Директорія рішилася взяти лівий курс, щоб з більшим успіхом відбивати натиск більшовиків. Негайно буде проведена земельна реформа: великі маєтки будуть віддані без відшкодування, але малі господарства не будуть порушені. Директорія хоче, як буде можливо ввійти в приязні стосунки з Радянською Росією, щоб утримати її нейтральною. Винниченко наполягав також, щоб до часу виїзду німців з України, вони захищали і охороняли її північні кордони. Попри гостру ноту до Антанти, Винниченко сподівався, що вона визнає Україну “де-факто”, або навіть “де-юре” .
Тож видно уряд Директорії шукав підтримки у західних держав для свого забезпечення суверенітету, на який вже зазіхає Радянська Росія із своїм військом.
Очевидець подій, д-р Донцов, у своїх споминах-щоденнику оповідає, що деякі відповідальні політики, напр. Порш, радили послати більшовикам телеграму про зміщення Директорією реакції, мовляв, вже немає причин виступати проти нас. Донцов писав, що Директорія пішла “вліво”. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Мовітують більшовизм. Страх перед червоними заходами. Прем’єр Володимир Чехівський був за впровадження радянського устрою в Україні, хоч відкидав насильницько-диктаторські методи у відношенні до населення, як їх практикував московський більшовизм .
До того ж в політичному житті України єдності не було. Як видно з резолюції ЦК УПСР (лівих) про ставлення до Директорії(28 грудня 1918року), відношення було таке: “в мобилизации сил для поддержки власти Советов вооруженным выступлением”.
З початку січня 1919 р. почалась інфільтрація більших і малих добре організованих загонів московсько-більшовицької армії на північно-східних кордонах України, бо виїзд німців залишив ці кордони майже відкритими. Директорія не мала досить війська, щоб цей кордон захищати і належно забезпечити, бо маси повстанців, що помагали усунути гетьманський режим, порозходились додому. Директорії поки що залишалось одне: протестувати проти більшовиків, але це не допомагало.
Як вказує С.П.Мазуренко: “Д.З. Мануильский и С.П. Мазуренко в ноябре минувшего года (1918 р.), в Гомеле и месяц спустя в Минске продолжали вести переговоры уже с ведома и согласия своих представительств и достигли некоторого соглашения, зафиксированного в подписании ими акте” . З протокола 1 надзвичайної місії Мазуренка в Москві” тов. Мазуренко сообщает, что соглашение это им докладывалось Директории и последняя, сделав –37—некоторые оговорки, изъявила согласие положить в основу мирных переговоров главные пункты этого соглашения” .
Ці мирові переговори були проведені в січні – лютому 1919 році, а формальним поштовхом до них став обмін нотами між Міністерством закордонних справ УНР і Наркомзаксправ РСФСР. Саме такий шлях був обраний для переведення переговорів із неофіційних міжпартійних у офіційні, міждержавні. Обмін нотами носив досить різкий характер. Обидві сторони висували жорсткі взаємні звинувачення .
В грудні 1918 року телеграмою Наркома іноземних справ РСФРР Г. Чичеріна Голові уряду УНР В. Чехівському вказувалось “…в данном случае Директория далека от того, чтобы идти навстречу явно выраженным стремлениям украинских рабочих и крестьян к созданию украинской Советской власти и открывает дверь контрреволюции на Украине и вмешательству союзных империалистов” . Це була відповідь Росії на скликання Директорією Трудового Конгресу.
Ноти голови Ради Народних Міністрів і міністра зовнішніх справ В.Чехівського телефоном до Москви:
Перша нота – 31 грудня 1918 р., де стверджувалось, що “цілі дивізії війська Совєтської Росії перешли з боєм межі України та посуваються воєнним способом у глибину української території, вимагалось відтягнення військ Совєтської Росії назад на свою територію” . Відповіді не було і тоді український прем’єр вислав ноту 3 січня з новим протестом і новою “вимогою відтягнути війська назад на російську територію” . Але і знову відповіді не було. Лише по отримані звістки про захоплення більшовиками Харкова “…Чехівський вислав 4 січня 1918 року ще третю ноту в тій самій справі” . Неофіційно хотіли вирішити цю ситуацію і послати для цього у Гомель для пошуків контактів з Раднаркомом “ незалежного демократа” С.Мазуренка, від Совнаркому туди прибули Х.Раковський і Д.Мануїльський. “Брат Мазуренка, Юрій пропагував думку, щоб уряд УНР вислав до Москви офіційну місію в справі переговорів про мир” . “Поки за лаштунками йшли переговори з Антантою, лівому Юрію Мазуренку доручено було організувати делегацію у Москву до Радянської Росії для ліквідації всіх терть. Переговори ці повинні були бути продовженням ще раніше початих переговорів у Гомелі між Семеном Мазуренком з одного боку, і Раковським та Мануїльським – з другого боку. Директорія, не враховуючи змін, що відбулися протягом двох місяців, сподівалась, що їй вдасться спекулювати на розходженнях між “опортуністичною “Москвою та “ безоглядною “ групою П’ятакова. Чичерін вітав ініціативу мирних переговорів, що посилило в середині урядових кіл вплив лівих” . І вже 3 січня 1918 року була скликана в Києві конференція делегатів українських і єврейських соціалістичних партій, щоб “порадитися і вирішити склад такої мирової місії і її програму акцій в Москві” .
Там була висловлена пропозиція послати в Москву дві місії: офіційну урядову та громадську з делегатів соціалістичних партій. Як стверджує В.Винниченко “Директорія дала” голові місії до Москви “наказ обстоювати три головніші пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й система совітської влади в формі трудових рад” .
Більш докладні інструкції у викладі П.Христюка: “Місія мала заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади на Україні, з забезпеченням в радах правильного представництва українського селянства ( тобто на систему трудових рад), що Директорія піде на заключення економічного договору й військового союзу з Совітською Росією в цілях боротьби з російською доброволією і оборони обох республік від наступу антантського війська; в заміну мав бути припинений наступ російського війська на Україну і визнання незалежності УНР з тою верховною владою, яку встановить Трудовий Конгрес” .
У відповідь на ноту Совнаркому від 5 січня 1918 року Директорія склала ультиматум і послала його комісару закордонних справ Г.Чичеріну. Директорія вимагає вивести з України “руських большевитских войск, состоящих из мадьяр, латышей и китайцев” . Ці війська діяли в околицях Харкова. Хоча твердження Чічеріна було, що там оперує українське військо. Ці китайсько-латиські загони прибули туди з Московщини і пишуть села, тероризують селян і інших громадян, затримують поїзди, грабують всяке майно і відсилають його на Московщину. Директорія ставить питання: що означає агресія російської армії на Україну і якій цілі служить її поведінка? Водночас Директорія нагадала, що комісар Чичерін запропонував їй увійти в мирні переговори в надії, що в Україні дійде до зміни внутрішньої політики на зразок відносин в Росії. Таке становище народжує думку, що більшовики хочуть втручатись до внутрішніх справ України і завести там свою систему правління. Одначе, Україна не згодна, щоб долю її людей вирішувала чужа воля. Її уряд належить її народові; це особливо стосується селян, що становить 80% її населення, і трудової інтелігенції.
Директорія заявляла, що буде скликаний Трудовий Конгрес, і він вирішить форму правління в Україні .
Директорія нагадала, що “робітники становлять лише 4% населення, і складається з еміграційного елементу. Тому владу Радам не віддасть. Україна боронитиме свою свободу до останньої краплини крові.”
“Директорія УНР пропонує Раднаркомові відповісти на такі питання:
1) чи Совєтський уряд згодний стримати свій наступ на Україну проти її трудолюбивого народу?
2) якщо відповідь “так”, то чи приймає зобов’язання негайно відкликати свої війська з української території?
Директорія продовжуватиме переговори про мир і торгівлю, якщо російські війська покинуть Україну.
Уникнення прямої відповіді чи відмова відповісти на ці питання впродовж 48 годин буде вважане декларацією війни з боку російського уряду” .
У відповідь на ультимативні вимоги Директорії, Народний Комісар закордонних справ Радянської Росії Чичерін в телеграмі від 10 січня 1918 року на ім’я голови уряду Директорії Чехівського писав: “Росийское Советское правительство вновь подтверждает в самой категоричной форме свое прежнее заявление, что среди борющихся против Директории войск нет никаких воинских частей Российской Советской Республики. Ваше ультимативное требование прекращения нами военных действий против Директории и вывода российских войск из Украины является беспредметным. Ваше утверждение, что на вас наступают латыши, мадьяры и китайцы, завербованные на средства Российского Советского правительства, является повторением той клеветы, которую против нас распространяют уже в течении года империалистическая и контреволюционная печать, желая этим обеспечить и скомпроментировать удачную революционную оборону, которую Советская Россия ведет против всех белогвардейских фронтов” .
Як видно Радянська Росія відмовилась визнати за собою наявність військ на кордоні з Україною і на її території.
Після чергової ультимативної ноти Директорія 16 січня 1919 року офіційно оголосила війну Радянській Росії. Директорія за кілька днів до проголошення війни послала в Москву надзвичайну дипломатичну місію з метою урегулювання всіх спірних питань і встановлення з РСФСР “мирных добрососедских отношений”; для чого “надається пану Мазуренкові право скрізь, де треба буде, виступати від імені правительства Української Народної Республіки, як повноправному цього правительства представнику, складати і підписувати прелімінарні умови, які передавати на затвердження свого правительства, робити на основах і на письмі різного змісту заяви, пропозиції, приймати участь в різних засіданнях і нарадах.
Всьому, що п. Мазуренком зроблено буде в межах цього уповноваження, Правительство Української Народної Республіки повірить і перечити не буде“ . Таким був мандат С. Мазуренка на мирних переговорах.
Перша зустріч членів дипломатичної місії УНР, а до неї входив також український есер Полоз, Ю.Ю Ярослав (старший секретар), Шахворостов та інші, з радянськими представниками відбулась 17 січня. відкриваючи переговори з представниками Директорії, голова радянської делегації Д.Мануїльський заявив і підкреслив рішення “правительства РСФСР сохранить полный нейтралитет по отношению к суверенной Украине и полное невмешательство во внутренние дела Украинской Народной Республики” . Далі С.Мазуренко нагадав т. Мануїльському, що “при предварительных переговорах в Могилеве между нами уже было достигнуто известное соглашение, и что правительство РСФСР тогда же потребовало от С.П.Мазуренко официального подтверждения полномочий правительства Украинской Народной Республики, которые он теперь имеет и представил Советскому правительству. Т. Мазуренко решительно заявляет, что его Миссия находит необходимым вести переговоры только с лицами, снабженными такими полномочиями правительства РСФСР” . Мануїльським вказано повноваження у представників лише укладання прелімінарного договору. На засіданні Мазуренко заявляє, що в повстанському русі на Україні беруть участь “регулярные Российские войска, в состав коих входят исключительно почти иноземцы (китайцы, мадьяры и латыши ), которые повели наступление на Украину из Курска, со стороны Российской Республики. В числе руководителей этими войсками находятся видные работники Российской Советской Республики. Это дало основание предполагать, что повстанческое движение на Украине ведется при непосредственном участии правительства Российской Советской Республики” . Але підкреслюючи бажання УНР налагодити добросусідські відносини з РСФСР, Мазуренко вважає необхідним покласти в основу мирних переговорів:
“1) признание полного нейтралитета суверенной УНР со всеми вытекающими из этого последствиями;
2) полное невмешательство Российского советского правительства во внутренние дела Украины;
3) точное определение отношений РСФСР к оперирующим в пределах Украины повстанческим войскам” . Російська сторона вказує, що “правительство Советской России реально не поддерживает повстанческое движение, тем не менее, оно не скрывает своих симпатий к идее этого движения” .
Торкаючись відносин з Антантою і денікінцями, Мазуренко запевняв, що уряд УНР противиться окупації України англо-французькими військами і що “ Директория считает себя в состоянии войны с Доном (без офіційного проголошення війни)” .
Мануїльський, Каменський та інші вказували на не відповідність твердження про те, що війну проти Директорії ведуть “русские большевистские войска” .
Уряд РСФСР заявив про готовність взяти на себе посередництво “между борющимися в Украине сторонами и воздействовать на течение, ведущие борьбу с Директорией” . На другому засіданні представників УНР і РСФСР 19 січня 1919 року Мануїльський хотів, щоб українська місія визначилась з питаннями:
“1) Как будет украинское правительство вести борьбу с контрреволюцией внутри и намерено ли оно продолжить борьбу с контрреволюцией на Дону в случае изгнания контрреволюционных банд из пределов Украины.
2) Согласно ли украинское правительство пропустить через свою территорию войска Советской России для подавления контрреволюции на Дону” . На що Мазуренко відповів про повний нейтралітет України, але будуть боротись з красновськими бандами у межах України, встановлених на переговорах у Києві. А по “поводу высадки в Одессу войск Антанты правительством УНР уже сделан запрос правительствам Антанты о причинах и целях высадки. Тов. Мануильский задает вопрос: намерено ли украинское правительство бороться с контрреволюцией в Крыму, а равно оказать сопротивление высадке десанта Антанты в Крыму” . Ця згадка цікава тим, що Крим не входив до складу України і Радянська Росія хотіла від УНР воювати не на своїй території. На що тов. Мазуренко відповів, що “не считает необходимой активную борьбу украинского правительства в Крыму, так как последний не входит в состав УНР, тем не менее, если правительство Советской России не имеет ничего против присоединения Крыма к территории Украины, то тов. Мазуренко немедленно доведет об этом до сведения своего правительства” . Мануїльський попередив, що переговори про кордони взагалі і Крим зокрема передчасні.
На третьому засіданні Місії УНР з представниками уряду РСФСР і ЦК РКПб 23 січня 1919 року до складу сторони РСФСР увійшов голова Раднаркому тов. Красін, що доповів про арешт двох робітників –комуністів, увезених в Київ в якості “заложников”. А Мануїльський вказав на “ можливість репресій зі сторони Радянського уряду по відношенню до українських громадян в Росії” . І дійсно такі дії могли б бути використані: “відомо, що в грудні місяці 1918 року Рада Народних Комісарів скасувала, в зв’язку з анулюванням Берестейського договору, свою попередню постанову про визнання самостійності України …В “Известиях ВЦИК” від 24 грудня 1918 року було вміщено документ:” Всім установам РСФСР. Циркулярно. Постанова Народного Комісаріату по закордонним справам. З огляду на те, що після анулювання Берестейського мирного договору Україна не визнається більше Совєтським Правительством Російської Республики за самостійну державу” .
Так, ще раніше, ніж велись переговори Радянська Росія відмовилась визнати Україну самостійною.
Щодо внутрішньої політики України, то “тов. Мануильский настаивает, чтобы вопрос о власти на Украине был решен Всеукраинским Съездом Советов на тех же избирательных основах, как и в Советской Российской Республике. Только на этих олснованиях правительство вступит в переговоры в качестве посредника в деле примирения борющихся на Украине сторон” . Також вимагалось від Директорії негайного наступального союзу проти Краснова, Антанти і Кримської реакції.
Мазуренко в свою чергу категорично відмовився обговорювати питання про форму влади на Україні, бо це питання має вирішити Трудовий конгрес.
Радянські представники запропонували уповноваженим Директорії конкретний план спільних військових операцій Червоної Армії і військ УНР проти англо-французьких військ на півдні України і білогвардійських загонів в Донбасі. На що Мазуренко заявив радянським делегатам: “ это дело совершенно безнадежное, ваше предложение отклика в нашем правительстве не найдет” . Російський уряд вимагав, щоб Україна “виговіла війну Антанті” .
На засіданні делегацій 1–го лютого Мазуренко настоював на найскорішому укладанні перемир’я, вказуючи. Що якщо Київ займуть комуністи, він відмовиться від своїх повноважень. Його підтримав Полоз, що хотів одразу ж приступити до виробки умов перемир’я, не чекаючи відповіді Директорії .
4 лютого 1919 року Радянський уряд поставив слідуючи попередні умови, виступаючи в якості посередника між обома сторонами, що воюють на Україні:
“1)Признание Директорией принципа власти Советов на Украине;
2)Признание нейтралитета Украины с активной его защитой против всякого иностранного вмешательства, нарушающего этот нейтралитет;
3)Совместная борьба против контрреволюции;
4) Перемирие на время мирных переговоров” .
“Тов. Мазуренко заявляет, что Миссия УНР просит приостановить дальнейшие переговоры впредь до получения директив от своего правительства.” Тов. Менжинський обіцяв: “через посредничество своего правительства довести до сведения Директории и правительства Раковского-Пятакова о состоявшемся соглашении” .
Совітський уряд України “був створений аж 29 листопада 1918 року, коли воєнні операції Совєтської Росії проти України почалися вже 20 листопада 1918 року. Саме публічне проголошення утворення цього “уряду” в Курську сталося ще пізніше, в “Известиях” з 1 грудня 1918 року” .
У маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України за 29 листопада 1918 року вказувалось: “И мы, члены Центрального Исполнительного Комитета Советов Украины, идя навстречу воле восставших рабочих, крестьян и солдат, стали по постановлению Центрального Комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины во главе масс, образовав Временное рабоче-крестьянское правительство Украины”, “…Принимая срочные меры по установлению правильного обмена с Советской Росией предметов продовольствия на мануфактуру”, “…Временное правительство заявляет, что, справившись с контрреволюцией и восстановив Советскую власть на местах, оно созовет Всеукраинский съезд Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов, которому и передаст всю власть в стране”, “…Он [союзнический капитал] хорошо понимает, что революционный союз России с Украиной так укрепит и Россию и Украину, что с ними справиться будет не возможно”, “…В полном единении с революционной Россией, рабочими Германии и советскими частями бывшего Австро-Венгерского государства должны вы организовать отпор, встав все, как один, в ряды социалистической армии Украины”. Ці положення з маніфесту добре показують невід’ємність України від Росії у планах уряду Г.П’ятакова.
“Важливим фактом є те, що цей “уряд ” для “Совітської республіки України” був утворений виключно з постанови і наказу ЦК РКПб у Москві і Совнаркому Росії” . Назву він, тобто уряд, отримав: “Временное Рабоче-Крестянськое Правительство Украины”. До його складу увійшли: Сталін, Сергєєв (Артьом), Епштейн, Квірінг, Тарський, Косіор, Скрипник, Затонський, Антонов-Овсієнко і голова П.П’ятаков. Отримавши телеграму з Москви радянський уряд України відповів, що “ввиду ближайшего и неминучего торжества Рабочей и Крестьянской революции на Украине и повсеместного восстановления Советской власти, оно считает дальнейшее сопротивление со стороны директории бесцельным и принимает предложения Русского Советского правительства войти в переговоры с директорией, перенеся их в Харьков и ведя их при посредничестве РСФСР” . Ця відповідь була опублікована в “Известиях ВЦИК” від 7 лютого 1919 року.
Від Директорії відповіді не було. Після безуспішних намагань Мазуренка зв’язатись з нею по телеграфу і радіо, був посланий спеціальний кур’єр, якому радянський уряд надав екстрений поїзд.
Вже 6 лютого 1919 року “регулярные украинские советские войска вступили в город в 10 часов утра. С раннего утра вся Думская площадь и прилегающие к ней улицы были усеяны толпами народа. У здания Думы войска были встречены Исполнительным Комитетом Киевского Совета, Председателем которого товарищ Бубнов и др. члены произнесли приветственные речи” .
З радіодонесення отриманого в Москві з Києва 7 лютого 1918 року на ім’я Чигоріна зазначалось про недійсність попередньої телеграми про отозвание Мазуренка ( телеграма вислана заст.міністра закордонних справ Скрибчинським) . Це означало, що С.Мазуренко повинен залишитись в Москві: хоча як вказував Мазуренко в телеграмі Голові Директорії УНР Винниченку: ”чрезвычайная Дипломатическая Миссия в Москве закончила свои работы. Протоколы совещаний также соглашения с правительством Российской Советской Республики о посредничестве для скорейшего прекращения гражданской войны на Украине давно пересланы Вам специальным курьером. Ваше радио номер 209. Подписана Скрибчинским. задерживает нас в Москве. Ждем срочно директив 25” .
Ця радіограма була послана в Житомир-Вінницю.
Радіограмою від 19 лютого Місія сповістила Директорію про виїзд на Україну представників Раднаркому Менжинського та Бельгова в якості посередників для мирних переговорів. В радіограмі від 20 лютого 1919 року українська Місія у Москві доповідала у Вінницю Директорії УНР: “Сегодня выезжает из Москвы через Киев в Винницу старший Секретарь Миссии Ярослав для доклада Директории об общем ходе переговоров Миссии с Советом Народных Комиссаров. Комиссар Иностранных Дел ожидает Вашего согласия на посредничество Советского правительства о примирении Советской Украины с Директорией. Миссия, свидетельствуя чрезвычайно благоприятную ситуацию для осуществления власти Украинских рабоче-крестьянских рад, настоятельно советует принять посредничество Совета Народных Комисаров” .
Мазуренко отримав повідомлення, що дав Чичерін, проте, що Київський радіотелеграф “не принял от Комиссариата ни одной радиотелеграммы, почему все радио Миссии к Директории в Киеве не могут быть переданы.
Дипломатический курьер Миссии, пропущенный советскими войсками в Дарницу, дальше не мог проехать, так как войска Директории встречали его паровоз, шедший под белым флагом, сильнейшим огнем” . Й 3 лютого Мазуренку була надана можливість з’єднатись з Гомелем, щоб звідти дати знати в Київ про намагання Української Місії припинити громадянську війну, “на приведенных в ней условиях и в свою очередь выяснить отношение Директории к установлению перемирия” . В ході переговорів були вироблені проекти домовленості по питанням товарообміну, проект створення Російського центрального бюро по товарообміну та інше. Але справа далі не пішла за відсутності зв’язку Місії УНР з Директорією. Але ж те, що отримувала Директорія на ім’я Винниченка, голова Директорії на усіх проектах домовленості з РСФСР писав резолюції: “не згоден” про це розповідав на процесі есерів в 1921 році Ю.Мазуренко, брат С.Мазуренка, голови Місії УНР в Москві). І коли перед відступом з Києва Ю.Мазуренко пропонував Винниченку передати без бою владу Радам, він відповів: “все зальем кровью, но недопустим” .
Як вказує Гунчак: “Оскільки ні заяви Директорії, ані спеціальна Місія Мазуренка не дали ефекту, Директорія на мала іншого вибору, як проголосити 16 січня 1919 року стан війни з Радянською Росією. Звичайно, це не внесло нічого нового в уже існуючий перебіг подій”
Всі завдання поставлені перед Місією Мазуренка було виконано, та відсутність зв’язку з Директорією, себто брак інформації, не призвели до миру або хоча б перемир’я на Україні. Військові дії на Україні продовжувались, а місію Мазуренка радіограмою від 3 березня 1919 року було призначено припинити свою діяльність в Москві і голові Мазуренку: ”Ви призначені до складу Української Дипломатичної Місії в Скандинавії НР 109 Карпинський” . Та ще довго вона не могла залишити Радянську Росію. Йшла війна.
Отже, протистояння Директорії УНР і Ради Народних Комісарів РСФСР викликані наступом російських більшовицьких військ на території України, вилилось у складання нот протесту та ультиматуму українським урядом. Неможливість вирішити питання взаємостосунків між обома країнами дипломатичним шляхом призвела до проголошення війни Радянській Росії Директорією 16 січня 1919 року.
Для припинення військового конфлікту у Москву була відправлена Надзвичайна Місія на чолі з С. Мазуренком, яка у результаті досягла своєї мети у рамках поставлених перед нею завдань. Було підписано прелімінарні мирні домовленості. Але причинами невдач Місії було відсутність необхідного зв’язку між Місією у Москві та Директорією в Україні, також була неузгодженість між керівниками Директорії та Місією в результатах переговорів.
Таким чином, мир на Україні фактично встановлений не був, продовжувались бойові дії, Директорія відступила під тиском військ більшовиків. Війна в Україні не закінчувалась.
Розділ 3. Наступ російських більшовицьких військ на територію України.
Характерною рисою зовнішньої політики більшовицької Росії була агресивність. Так більшовики здійснювали свої агресивні плани посилаючись на перемогу світової революції, яка передбачала встановлення диктатури пролетаріату, що не відповідала умовам кожної окремої країни, бо не в усіх країнах робітники складали вагому кількість населення та не завжди мали свою впливову організацію засновану на марксистських поглядах. По відношенню до України більшовики взагалі не визнавали право українців на самовизначення, свою державність, до того ж для Російської імперії Україна була важливим сировинним та індустріальним центром, тому більшовики не хотіли втрачати Україну, а самі для цього намагались за допомогою військового втручання захопити територію України, скинувши при цьому “буржуазно-націоналістичну” владу і перемогти “ контрреволюцію”.
Було здійснено встановлення більшовицької влади на Україні у 1918 році, але з приходом до влади гетьмана П.Скоропадського і приходом на Україну німецьких військ, російські більшовики змушені були залишити Україну. Але планів щодо нового захоплення України не залишали. Так Радянська Росія почала вести підготовку до війни, і наступ почався одночасно з повстанням Директорії проти гетьмана.
Було проголошено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який фактично був створений в Росії і за допомогою російських більшовиків.
При розпочатому наступі російських військ почалась організація оборони Директорією.
Ця війна між Радянською Росією і УНР простягнулася у часі близько двох років (листопад 1918 – листопад 1920), була провокаційною з обох боків, це була і дипломатична війна і війна збройна, неоголошена спочатку і пізніше оголошеною.
Про ймовірність більшовицької агресії постійно говорив П.Скоропадський та інші помірковані діячі в Україні й за її межами, але про яку мало думали діячі Директорії, мабуть тому, що вважали більшовиків своїми союзниками ще й після повстання проти гетьмана.
Проте більшовики як і раніше, протягом літніх і осінніх місяців 1918 року поблизу українського кордону активно займалися формуванням частин для подальшого наступу на Україну, очікуючи лише сприятливого моменту для такого наступу. “Готуючись до вирішальних боїв за визволення України Центральний Військово-Революційний Комітет 22 жовтня (1918 р.) видав наказ про формування з українських повстанців двох дивізій” .
Армійську групу названо офіційно “Українським Фронтом” . Воцетіс називав цю українську армію “ групою Курського напрямку; так офіційно вона і називалась” . Про наміри цієї армійської групи писав Антонов-Овсієнко, подаючи текст свого звіту до Москви: “Наші сили я вважаю достатніми для сильних активних операцій. Для підтримки наступу на Україну пропоную: 1) скріпіть артилерію…” .
Повстанці – більшовики на Україні самі не могли здійснити повстання, тому більшовицький підпільний центр у Харкові і писав секретно до штабу Червоної армії в Курськ: “ ви мусите зробити… наступне: негайно треба рушити війська для зайняття Харкова” .
Складалась армія Совєтської Росії у напрямках Київ, Харків, Луганськ: “робітнича дивізія Москви”, 9-та совєтська дивізія, 2-га Орловська бригада та два панцерні потяги” . Чисельність військ подає командуючий цих військ Антонов-Овсієнко у своїх спогадах:” 6000 вояків, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 бойових літаків і 6 панцирних потягів.”
Безумовно, напередодні нападу, більшовики були зацікавлені в тому, щоб в Україні почалася громадянська війна. Тому вони запевняли В.Винниченка, що нададуть підтримку його справі в боротьбі проти гетьмана. “І от тепер, замість допомоги нам, Д.Мануїльський… почав займати з боку Гомеля українську територію, цілком ігноруючи Директорію… З другого боку, на Катеринославщині виникнув старий совітський уряд П’ятакова й почав розсилати скрізь відозви з оповіщенням, що він підняв повстання проти гетьманщини… Що ж до Директорії, то про неї згадувалось, як про “ контрреволюційну банду”, яку ставилося поза законами і наказувалось усім, піймавши членів її, розстрілювати “безпощадно” .
Скасувавши Гетьманат УНР Директорія оборону своїх кордонів, яка була передбачена 15 грудня 1918 року нарадою Генерального штабу УНР в Києві. “Шеф Генерального штабу генерал Осецький і Головний отаман Петлюра, полковник Болбочан, полковник Олексій Шаповал, сотник Оскілко склали план, за яким Армія УНР має боронитись одночасно всіх кордонів України” . Це було викликано тим, що небезпека новоутвореній УНР надходила з усіх боків.
Червона Армія 21 грудня зайняла вузловий залізничний вузол Куп’янськ, забезпечивши собі стартові позиції для подальшого просування в бік Харкова і Донбасу. Наступного дня більшовицькі частини увійшли в Бєлгород, який входив в демілітаризовану зону між Україною і Російською Радянською Республікою, внаслідок чого над Харковом нависла загроза з двох боків – із сходу та півночі. Ще раніше 6 листопада 1918 року радянські війська розгорнули наступ у межах Сумщини та північної Чернігівщини. Захоплено Рильск, Логів, Коренєва, Михайлівський Хутір та Новгород-Сіверський. Очолювали радянські війська Українського фронту Й.Сталін, В.Антонов-Овсієнко та Затонський, вони складали Реввійськраду.
Влада Тимчасового Робітничо-селянського уряду України поширювалась на Слобожанщині і в Донбасі, де про Директорію, її програму і політичне спрямування, ходили лише чутки.
Від імені сформованого радянського уряду більшовицькі війська і розгорнули з початку останньої декади грудня 1918 року широкий наступ на Україну по всьому фронту від Дніпра до Осколу. Передусім більшовикам потрібно було оволодіти Харковом, а також промисловими центрами Донбасу і Запоріжжям з Катеринославом та Луганськом. Відхід німецьких військ спричинив хаос в останню декаду грудня 1918 року на Слобожанщині. Було захоплено Шістку, Новозубків, Городню, значну частину Харківщини, частину Київської губернії.
Антонов-Овсієнко подає, що “йому вдалося в грудні перетягнути на свій бік цілий німецький корпус у районі Харкова; при його допомозі вдалося Антонову здобути Харків від корпусу запорожців під командуванням полковника Болбочана” . І вже 3 січня 1919 року Червона Армія увійшла в Харків, де вже палало пробільшовицьке робітниче повстання.
З рештками вірних сил Запорізького корпусу П.Болбочан рушив до Полтави, яку вдалося утримувати протягом ще двох тижнів 6 січня 1919 року офіційно “уряд“ П’ятакова проголосив, що Совєтська держава, яку він творить, має назву “Українська Соціалістична Совєтська Республіка” .
Але сам уряд до Харкова на переїхав, туди він “переїхав аж 24 січня 1919 року” . 4 січня 1919 року за рішенням Реввійськради Української Радянської Республіки з більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених повстанських загонів, що до них прилучилися, та українських частин, які перейшли на бік Червоної Армії, було створено єдиний Український фронт під командуванням В.Антонова-Овсієнка, заступники Ю.Коцюбинський та Ю.Щаденко.
Уряд Директорії зреагував на просування більшовицьких військ у напрямку до Чернігова і захоплення ними всієї Слобожанщини трьома нотами від 31 грудня, 3 і 4 січня прем’єра і міністра закордонних справ В.Чехівського до Ради Народних Комісарів у Москву з запитом: “з яких причин російське совітське військо робить наступ на територію Української Народної Республіки. І в той же час, коли Директорія стала на грунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні.” У відповідь на це 6 січня до Києва надійшла радіограма з Москви від наркома закордонних справ Г.Чичеріна, в якій заявлялося: ”ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться по між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний” .
Почалася так звана “війна нот” між Києвом та Москвою. В цей час більшовицькі війська не гаяли часу і просувались далі Лівобережжям на Захід. 9 січня 1919 року Директорія надіслала у Москву Ультиматум, де доводилось, що з УНР ведуть війну саме більшовицькі російські війська. На те, щоб радянський уряд припинив наступальні бойові дії, Директорія дала 48 годин. У противному випадку Україна вважає себе у стані війни з більшовицькою Росією.
Російський уряд нагадував, що це не військові частини Радянської Росії на Україні, а повсталі проти Директорії народні маси. До того ж пропонувалось розпочати у Москві переговори між українською та більшовицькими сторонами. Та вже 12 січня 1919 року Червоні війська піл командуванням М.Щорса оволоділи Черніговом. Водночас група червоних військ під командуванням В. Ауесема одержала завдання оволодіти Полтавою і станцією Лозова, що відкривала шлях на Катеринослав, Донбас і Південь. Завдання “розчищення дороги до Махна” було покладено на окремий загін П.Дибенка, який оволодів Лозовою та Павлоградом і оволодів станцією Синельникове, і встановив зв’язок з Н.Махном.”
Директорія зважаючи на обставини, що склались вирішила оголосити війну Радянській Росії.
Винниченко зазначає: “Проти оповіщення війни був тільки голова Директорії. Але не маючи на то, що фактичної влади, але навіть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взяти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й постійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіційне оповідання фактично веденої війни… Все одно оповіщено чи не оповіщено, а коли делегація заключить мир, то війну буде спинено” . Того ж дня в Києві 16 січня відбулась Державна нарада. На якій Шаповал, наприклад, вимагав “негайно встановити радянську владу в Україні” . Обговорювались питання чи бути диктатурі пролетаріату, чи військовій диктатурі, чи продовжувати політику Директорії. І.Мазепа вказував, що “..за уряду Чехівського Директорія сама вирішувала всі важніші питання без ради міністрів. Як відомо, навіть про оголошення війни Совітській Росії Чехівський, голова уряду й міністр закордонних справ довідався лише з газет! Так само О.Назарук, тодішній міністр преси й пропаганди в уряді Чехівського, пише, що він також про цю подію “ довідався з преси” . Отже видно, що рішення про оголошення війни Радянській Росії ухвалила лише Директорія. Командуючий білими військами на півдні європейської Росії генерал А Денікін, наприклад, твердив: ”Оголошення війни Україною радянській Росії – обставина, що не викликала жодних змін на фронті”… Воно “знаменувало лише внутрішню кризу: перемогу воєнної партії Петлюри-Коновальца-Грекова над Винниченком – Чехівським і разом з тим остаточний поворот в бік згоди” .
20 січня (або за іншими даними 18 січня) 1919 року червоні війська заволоділи Полтавою, а рештки вірних Директорії військ відійшли до Кременчука”. На 21 січня більшовики оволоділи майже всім Лівобережжям на рубежі Чернігів –Бахмач-Полтава-Синельниково-Луганськ. На цей час загони Добровольчої армії, які на початок січня 1919 року об’єднались з донськими козаками генерала П.Краснова, під командуванням А.Денікіна створили збройні сили Півдня Росії, які володіли узбережжям від Дніпра до Кальміусу. А якщо додати війська Н.Махно у степах, то це означало майже повну втрату Директорією контролю над всім степовим Лівобережжям. Намітилась загроза захоплення Катеринослава більшовиками та білими. “У той самий день, коли розбиті вщент петлюрівці тікали з Катеринослава …Найменш чекали більшовиків. А між тим це були вони. У місто вступала регулярна Червона армія під командуванням П.Дибенка“ . Це відбулось 26 січня 1919 року. Однією з причин поразок Директорії була зрада багатьох загонів, що раніше були на її боці. Це такі загони, що очолювали на півдні – отаман М.Григор’єв, який опанував степове Правобережжя, він же бився з рештками відступаючого Катеринославського Кома; південніше Києва Директорії зрадив отаман Зелений; на Чернігівщині хаос і анархію поширювали розбиті загони отамана Ангела .
Іншою причиною поразок Директорії було те, що не було єдності національних українських сил на чолі з Директорією, це і зумовило для подальшої боротьби з більшовиками піти на союз із силами Заходу – Антанти.
Під контролем головного отамана С.Петлюри залишилось лише більша частина лісостепового Правобережжя з Києвом, Волинь та Поділля до передмість зайняті французами Одеси.
“Влада Директорії вже обмежувалась Києвом і найближчими районами” . Та й Київ не було можливості утримувати. Евакуація Директорії була зазначена заздалегідь. Директорія не мала достатньо військ, вони танули після антигетьманського повстання тому, що її не підтримували вже ні в селах, ні в містах, окрім Києва. Отже Директорія втрачала соціальну базу серед населення. А тим часом “навколо Києва нишпорили курені смерті” і загони різних отаманів” . 26 січня 1919 року місто залишив останній німецький солдат. На 3 лютого Директорія вже остаточно втратила значну силу – Німеччину, на яку вона спиралася у боротьбі як із зовнішнім ворогом, так із внутрішнім. Ще однією з причин поразок Директорії була – Анархія по всій Україні.
5 лютого у столицю вступили передові полки під командуванням М.Щорса та В.Боженка. При цьому більшовики були дисципліновані і не грабували місто. Комендантом став М.Щорс.
Сила більшовицького наступу після оволодіння придніпровськими містами з залізничними мостами (Київ, Черкаси, Кременчук, Катеринослав, Олександрівськ) дещо послабшала.
Це було пов’язано як із втратами під час просування по Україні й труднощами контролювати окуповані території, так і з тим, що в цей самий час вони зіткнулися з міцним опором на Дону, в Прибалтиці й Білорусії. Але в другій половині лютого 1919 року більшовики оволоділи Фастовом, Олександрією й Єлітсаветградом (головним чином силами отамана Григор’єва, який перейшов на їх бік). В середині лютого С.Петлюра ще міцно утримував Рівне – Житомир – Вінницю.
Після виходу соціалістів (Винниченка, Чехівського) з уряду відбувся розкол націоналістичних сил, найлівіші українські соціалісти на чолі з Чехівським, Ткаченком і Жуковським створили в Кам’янці-Подільському “Комітет спасіння республіки”, який проголосив припинення війни з більшовиками, перехід на позиції радянської влади. Але С.Петлюра 13 лютого розігнав цей осередок.
Між тим Червона армія розгорнула новий наступ на Правобережжя: на Житомир, на Рівне, на Козятин–Вінницю, на Овідіополь і Бірзул. До лав Червоної армії стали переходити в багатьох містечках, Зважаючи на це, Директорія 6 березня переїхала до Проскурова.
До середини березня більшовики оволоділи Сарнами, Коростенем, Житомиром, Козятином та Вінницею. Але Директорія зуміла вибити їх із Сарн, Коростеня й Житомира, створивши загрозу як Києву, так і тилом Першої Української радянської дивізії .
Можна визначити три причини, чому сили Директорії з середини березня до кінця квітня 1919 року, попри успішний маневр та селянські повстання, що ширилися на зайнятому більшовиками Подніпров’ї, врешті-решт зазнали поразки. Відомо за телеграмою від Українського Совітського Уряду до Наркома Чичеріна від 21 грудня 1919 року: ”Какие левые партии заявляли о трениях между комунистами и ними” .
Мався на увазі конфлікт в березні з незалежними укр.соц.-демократами. Частина останніх була заарештовані (Пісоцький, Авдієнко і Юрій Мазуренко). І “замість відповіді на цю телеграму Чичерін, по просьбі Голови Місії Семена Мазуренка, дав наказ Раковському випустить із в’язниці українських незалежних соціал-демократів, що потім і було зроблено. Після цього незалежні підняли повстання проти совітського уряду на Україні (П’ятакова –Раковського), а Раковський надіслав телеграму до Москви від 30 березня 1919 року: ”Москва. Леніну, копія Чичеріну, копія Троцькому. Секретно. Киев, 30 марта 1919 …”кроме Армии Украинской Советской республики на територии УСР другой армии быть не может… для успешной борьбы с Антантою…
Предлагаю прекратить братоубийственную войну.” – Раковский” . Такі повстання ширились і не давали спокою.
Та все ж Директорія зазнавала поразок.Причини поразок Директорії:
По – перше, червоні війська у трикутнику Київ-Вінниця-Житомир, відзначалися доброю дисципліною, були відносно чисельними і мали базу постачання – Київ. Директорія такого забезпечення не мала. Не могла нічим їй допомогти і УГА, яка саме в цей час почала зазнавати важких невдач. Тому червоним частинам вдалось оволодіти 19 березня 1919 року Жмеринкою.
По – друге, протягом березня 1919 року червоні війська М.Григор’єва, колишнього петлюрівського отамана, розгорнули блискавичний наступ у Причорномор’ї. М.Григор’єв мав лише близько 15 тисяч напівпартизанських військ. 2 березня він увійшов у Херсон, 12 березня в Миколаїв. Він перерізав зв’язок між українськими частинами і силами Антанти. 3 квітня війська Антанти евакуювалися з Одеси і 6 квітня її зайняв Григор’єв.
По – третє, поразка військ Директорії зумовлювалася внутрішнім розвалом як самого українського політичного проводу, знесиленого чварами й інтригами так і деморалізованого, що втратило дисципліну і політичні орієнтири війська. “Деморалізація була повна”, “у вінницький період було досить матеріальних засобів для того, щоб дати належний опір більшовицькому наступові. Та збанкрутував політичний провід. Не було ні влади, ні контролю” .
У такій ситуації, при повному розвалі фронту й силових структур, а головне з-за паніки, що виникла через відсутність інформації урядові інституції виїхали в напрямі галицького кордону. 20 – 22 березня створено комітет охорони республіки, що виступав за переговори з більшовиками і їх визнання Радянської, соціалістичної, України. Все це призвело до утворення 9 квітня 1919 року нового, соціалістичного уряду Б.Мартоса.
Таким чином, невдала спроба скористатись з мирних переговорів у Москві, загострення протиріч між Директорією УНР та Раднаркомом РСФСР призвело до офіційного проголошення війни. А отже, і сам наступ російських більшовицьких військ на територію України був покликаний характерною рисою зовнішньої політики більшовицької Росії, а саме агресивністю. Заздалегідь спланована підготовка по захопленню території України не залишала шансів молодій українській державі. Військовий наступ, поширення більшовицького повстання, проведення “червоного терору”, арешти діячів українського національного проводу, вивіз сировини з захоплених територій – ось лише деякі прояви більшовизму на Україні.
Поразка українських республіканських військ викликані широким, могутнім наступом більшовиків призводили до поступової втрати території Директорією УНР, вона втрачала, таким чином, суверенітет над частиною України. Не маючи на початку 1918 року сильного союзника Директорія не могла надійно захищати Україну і дати рішучу відповідь. Невиразність зовнішньополітичного курсу УНР робила оголошений “нейтралітет” історичною помилкою.
Заключення
Як підсумок, треба сказати, що Директорія та провідні члени українського національного руху намагались заручитись підтримкою Радянської Росії під час антигетьманського повстання. Вдало використавшись з результатів революції в Німеччині в листопаді 1918 року, Директорія усунула важливий елемент влади гетьмана – наявність німецьких військ в Україні, німці тримали нейтралітет, а гетьман втратив вагому силу.
Директорія заручилась підтримкою Радянської Росії у боротьбі проти гетьмана для успішного ведення повстання, що і зумовило перемогу повстання.
Відсутність домовленостей про подальшу мету повстання між Директорією та Радянською Росією виникло непорозуміння між обома країнами, як у ході повстання, так і по його закінченні. А це, викликало напруженість між обома країнами, що в подальшому призвело до військових конфліктів та оголошення війни офіційно.
Радянська Росія хотіла скористатись з повстання Директорії проти гетьмана для проведення свого власного повстання на Україні із встановленням більшовицького режиму, влади Рад, хоча це і не відповідало умовам України. Тому і шляхом був обраний збройне зовнішнє втручання Радянської Росії.
Таким чином, Радянська Росія не визнавала на Україні ніякої іншої влади, крім більшовицької, використовуючи різні засоби досягнення мети.
Отже, російський фактор у підготовці та проведенні антигетьманського повстання мав важливі значення: за допомогою радянської Росії було повалено режим П.Скоропадського і до влади була приведена Директорія УНР: Радянська Росія бажала продовжити повстання, встановити більшовицьку владу в Україні та захопити її територію, скинути Директорію та знищити всі протидіючі сили. Конфлікт, що назрів, вилився у протистояння Директорії УНР і Ради Народних Комісарів РСФСР, викликаний наступом російських більшовицьких військ на території України, вилилось у складання нот протесту та ультиматуму українським урядом.
Неможливість вирішити питання взаємостосунків між обома країнами дипломатичним шляхом, призвело до проголошення війни Радянській Росії Директорією 16 січня 1919 року.
Для припинення військового конфлікту у Москву була відправлена Надзвичайна Місія на чолі з С.Мазуренком, яка у результаті досягла своєї мети у рамках наданого їй мандату. Було підписано прелімінарні мирні домовленості.
Але причинами невдач Місії було: відсутність необхідного зв’язку між Місією у Москві та Директорією в Україні, неузгодженість між керівниками Директорії та місією в результатах переговорів.
Таким чином, мир в Україні фактично встановлений не був, продовжувались бойові дії, Директорія відступала під тиском більшовиків.
Невдала спроба скористатись з мирних переговорів у Москві, загострення протиріч між Директорією УНР та Раднаркомом РСФСР призвело до офіційного проголошення війни. А отже, і сам наступ російських більшовицьких військ на територію України був характерною рисою зовнішньої політики більшовицької Росії, а саме агресивністю.
Заздалегідь спланована підготовка по захопленню території України не залишала шансів молодій українській державі. Військовий наступ, поширення більшовицького повстання, проведення “червоного терору”, арешти діячів українського національного руху, вивіз сировини з українських територій – ось лише деякі прояви більшовизму в Україні.
Поразки українських республіканських військ викликані широким, могутнім наступом більшовиків призводили до поступової втрати території Директорією УНР, вона втрачала, таким чином, суверенітет над частиною України. не маючи на початку 1918 року сильного союзника Директорія не могла надійно захищати Україну і дати рішучу відповідь.
Невиразність зовнішньополітичного курсу УНР робила оголошений “нейтралітет” слабким фактором по збереженню незалежності.
Тому видно, що зовнішня політика і зокрема стосунки з Росією помітно впливали на долю української державності.
Список використаних джерел і літератури:
Архівні матеріали:
1. Центральний державний архів громадських організацій України, ф. ЦК КПУ №1, оп. 20, спр. 103, арк. 1-3.
2. ЦДАГО України, ф. №43, оп. 1, спр. 3, арк. 2-3.
Збірники документів:
3. Гражданская война на Украине.–Киев,1967–т.1.-книга 1. Освободительная война против немецко-австрийских окупантов. Разгром буржуазно-националистической директории.–875 с.
4. Симоненко Р.Г., Реєнт О.П. Українсько-російські переговори в Москві (січень–лютий 1918р.).Збірник документів.–Київ: інститут історії України НАН України, 1996 р. – 86 с.
5. Документи трагічної історії України (1917-1927рр.)/Редактор-упорядник П.П. Бачинський.-К., 1999.-640 с.
Мемуарна література:
6. Антонов-Овсієнко В. Записки о гражданской войне. В 3 – х томах –Москва – Л.Государственное военное издательство, 1932г.-т 3–350 с., т.4 1933 –343с.
7. Винниченко В. Щоденник.-Едмонтон 1975.
8. Винниченко В.Відродження нації. Київ, 1990 р. ч-3-535 с.
9. Денікін А.Н.Очерки русской смуты. Вопросы истории 1994 г. -№5.
10. Рафес М.Г. Два года революции на Украине. Москва, 1920 г. –168 с.
11. Революция на Украине. По мемуарам белых. – М.-Л., Госиздат, 1930 – 430 с.
12. Скоропадський П.Спомини.-Київ, Україна, 1992 р. – 112с.
13. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 –1920 рр.) ч.3-4, Львів, 1923 -537 с.
14. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія: уривок із споминів журналу Вітчизна. 1997 р. №5-6 –125-141 с., №12 –131-136 с.
15. Эренбург Н. “Люди. Годы. Жизнь. Воспоминания” в 3-х томах т.1 Москва, 1990г.
Періодика:
16. Известия ВЦИК №5, 10 січня 1919р. №7, 12 січня 1919р.
Література:
17. Білан Ю.Я. Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918 – 1920 роках. Київ, 1957 47 с.
18. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. ”Єнциклопедичний довідник”. Київ, 1987 р. – 632 с.
19. Верстюк В.Ф. Махновщина. Київ, Наукова думка, 1991 р.,368 с.
20. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ, Золоті ворота,1991 р.,572 с.
21. Гунчак Т.Україна 1 половини ХХ століття.Київ,Либідь,1993 р.,288 с.
22. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росії.-Київ,Вид.робітничої книгарні, 1918 р. –23 с.
23. Дорошенко Д. Історія України. Ужгород, 1932 р. т.2 424 с.
24. Ідеї і люди визвольних змагань 1917-23 р., Н.-Й., 1962,398 с.
25. Історія України.Київ,1997,424с.
26. Історія Української РСР. Київ, 1958, т.2, 655 с.
27. Історія України. Львів, Фенікс, 1991, 167 с.
28. Історія України.Київ, 1995, т.2 494 с.
29. Історія України. Львів, Світ, 1996, 488 с.
30. Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистической директории на Украине. Москва, 1949, 215 с.
31. Мірчук П. Українсько-Московська війна(1917-1920). Торонто, 1957, 80 с.
32. Нагаєвський І.Історія Української держави двадцятого століття. Київ, Український письменник, 1993, 413 с.
33. Полонська–Василенко Н. Історія України. Київ, Либідь, 1995, 608 с.
34. Павленко Ю.В., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр., Київ, 1995, 262 с.
35. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1919-29). Київ, Книга пам’яті України, Просвіта, 1999, 507с.
36. Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. б-м., 1973, 378 с.
37. Стахів М. Україна в добі Директорії. УНР, Торонто, т.1, 1962, 272 с.,т.2 1963, 248 с., т.3 1963, 276 с.
38. Стахів М. Україна проти більшовиків: нариси з історії агресії Совєстської Росії. Книга 2, Тернопіль 1993, 246 с.
39. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войни и иностранной военной интервенции на Украине. Москва, ”Наука”, 1966, 455 с.
40. Україна: 1917-1922. Довідник. Київ, 1993, 128с.
41. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 р. Нью-Йорк. 1969, т.3, 160 с., т.4 192 с.
42. Шевчук Г.М. Розгром іноземних інтервентів на півдні України і в Криму (листопад 1918 – квітень 1919 р.) Київ, 1959, 177 с.