Blok.NOT

х контактів Винниченко пише так: “під час підготовки до повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської мирової делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони узгоджували піддержувати не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим привернути увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад який буде встановлено новою українською владою і абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.
Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержувати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором” .
І.Мазепа – опонент В.Винниченка в УСДРП твердив: “дії останнього не дістали схвалення більшості керівництва партії”. Як відомо ці переговори з Мануїльським і Раковським Винниченко проводив на власну руку. Бо Центральний Комітет української соціал-демократичної партії після першої розмови своїх представників ( Винниченка, В.Садовського й Юрка та Семена Мазуренків) з Мануїльським і Раковським відмовився від дальших переговорів з ними” .
Але переговори продовжувались. Шаповал вказує на це: “Ми вели переговори з Мануїльським, хоч прочім я не приймав участі у веденні їх. Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів” . Докладніше про допомогу, яку змогли б отримати, Шаповал пише:” Більшовики обіцяли допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли дати допомогу три мільйони карбованців”…А гроші потрібні були до зарізу” . Для організації повстання потрібні були гроші, а в касі “організації повстання” їх було дуже мало. Винниченко пише: “Ми не мали ніяких грошових запасів…В касі ”організації повстання” було не більше 20000 рублів”. Шаповал пише: ”Полковник В.Павленко коротко обчислив, що треба два мільйони карбованців (на повстання). На перший раз треба один мільйон” . Але ці переговори в Києві були не лише про справу повстання, а й про майбутні стосунки між Україною і Росією (на випадок повстання). ”Співчуваючи цілком ідеї повстання, російські більшовики одначе попередили, що військової допомоги повстанцям не можуть дати; що ж до майбутніх взаємовідносин, то запевнили, що Росія не має агресивних ніяких намірів що до України і, очевидно буде жити в згоді з відновленою Українською Народною Республікою. Таким чином, немов би наперед було предрішено справу взаємних доброзичливих стосунків між Російською і Українською Республіками.” . Але так вважали лише діячі українських партій. Наприклад: Винниченко сказав Раковському: ”Так само як ви створили диктатуру пролетаріату робітників та селян у Росії, нам треба створити диктатуру української мови на Україні.” . Видно, що на переговорах мали порозумітись із ідеологічних питань. Те, що це було неможливо показує Раковський, він “поінформував Леніна, а той сказав таке: ”Звичайно справа не в мові, ми згодні визнати не одну, а навіть дві українські мови, але щодо їхньої радянської платформи, то вони нас обдурять” .
У радянського російського керівництва і радянської делегації зокрема, на відміну від організаторів антигетьманського повстання - Українського Національного Союзу, були зовсім інші плани щодо повстання. Раковський у своїй статті “Ілліч і Україна”: “просто признається, що його делегація піддержувала діяльність комуністів в Україні й обмірковувала з ними можливість державного перевороту” . Комуністи РСФСР і України намагались скористатись з повстання проти гетьмана. Відомий політичний і громадянський діяч, колишній посол і член Галицької Національної Ради, д-р Лонгін Цегельський у своїй монографії присвяченій “Пам’яті Президента д-ра Євгена Петрушевича” пише: ”Дня 20 або 21 вересня 1918 року мене запрошено на таємну нараду “УНС”…І ось, на цій нараді…отже задовго перед названою федераційною заявою гетьмана Павла, рішено остаточно зробити повстання проти Гетьмана” .
Після цього почалась підготовка повстання керівниками УНС, так як було прийнято відповідне рішення.
На той час комуністи на Україні не мали можливості самі провести державний переворот.” У липні 1918 року в Україні нараховувалось 140 підпільних організацій” . Потім їх кількість збільшилась. І вже “Другий з’їзд КПбУ 18 жовтня 1918 року в Москві зробив підсумки невдалої повстанської акції (від 8 серпня 1918.) та ухвалив нову тактику ревкомів із притяганням до них також не членів РКП. -Цей з’їзд важливий тим, що він рішуче став на московську централістичну платформу і всі рішення в справі України віддав у руки ЦК РКП. Партія готовила при допомозі державних сил Совєтської Росії нове повстання і відкриту воєнну агресію” . На з’їзді КПбУ 18 жовтня 1918 року проголошена постанова про те, що “Загальним завданням в об’єднання Совєтської України з Совєтською Росією.”
На тому ж з’їзді прийнято резолюцію, в якій сказано, що “Українська комуністична партія повинна координувати свої дії російській комуністичній партії, щоб спільно вибрати час об’єднаного виступу” .
Єдине, що стримувало Радянську Росію і українських комуністів розпочати повстання, було перш за все наявність німецьких військ на території України. Силою, що могла протистояти їм, і могла стати спільно з українським соціалістичним рухом сила більшовизму (російського і українського).
А розпочати збройну боротьбу проти Гетьманату сприяла політична ситуація. “Маючи дружні стосунки із Вселенським Доном, звернувся Гетьман до його голови – отамана П.Н.Краснова бути посередником між Гетьманом, Денікіної, кубанцями, Грузією у справі створення союзу проти більшовиків разом з Доном…Зустріч з Красновим відбулась 8 листопада на станції Скороходово…Такий союз міг би ліквідувати ленінську большевіцьку владу в Росії.” Ця подія викликала обурення як у Радянській Росії, так і в українських соціалістичних партіях. Повстання за тактичними цілями - повалення Гетьманату, отамана Краснова, Денікіна, кубанців, як ворогів загальної соціалістичної революції, мало об’єднати більшовиків і українських соціалістів.
Рада Народних Комісарі Росії 11 листопада 1918 р. дала директиву Революційній військовій Раді республіки ”Підготовити за десять днів армію. Допомогти українському народові у його визвольній боротьбі” проти гетьмана” . Цьому рішенню сприяла інша політична обставина, а саме революція 9 листопада в Німеччині, падіння монархії і прихід до влади соціал-демократичного в своїй основі уряду Еберта, який за умови капітуляції Німеччини, не став би втручатись в українські справи, тим більше, що в німецькій армії дисципліна упала до найнижчого рівня. У Києві утворився “Солдатенрат” – рада солдатських депутатів, діяльність якого була спрямована на одне – організацію повернення солдат додому якнайскоріше” Це створило сприятливі умови для повстання. 13 листопада у Києві відбулось засідання (уперше) Ради солдатських депутатів німецьких військ. Було прийнято рішення про невтручання в” внутрішні справи українського населення” Це означало, що гетьманська держава залишилась без зовнішньої допомоги німців. Саме на утримання нейтралітету на військову допомогу була спрямована подальша політика УНР . Більшовики хотіли спочатку спільно з Директорією, а потім паралельно вести повстання: “Большевики України тимчасово відмовились від думки підняти повстання і, в решті підняли його під своїм проводом… Одначе хоч із запізненням, більшовики все ж рішили приєднатися до повстання й собі, і дійсно розвинули паралельно з Директорією і свою акцію.” У своїх спогадах Антонов-Овсієнко сказав: ”Під прапором Петлюри ми послали всі свої революційні комітети” .
Для виступу в Києві проти Гетьмана ”під керуванням Оперативного штабу були взяті боєві групи соціалістичних партій – українських і не українських( в тому числі і большевики)…з ночі 22 на 23 листопаду революційні отряди захопили Поділ(большевики)” . Але єдності між більшовиками і Директорією не було. Троцький відверто казав на VI з’їзді Рад “що завдання Червоної Армії скористувавшись з моменту; коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями . У Директорії було своє бачення державного устрою України. За універсалом Петлюри з Білої Церкви (про мету повстання): “Війська Республіки мають на меті до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом.” Діючий на Лівобережжі отаман Болбочан пише: “Оголошую, що ніяких совітів робочих депутатів, монархічних організацій і взагалі організацій, котрі намагатимуться захопити владу я не допущу. Підкреслюю, що ми боремся за самостійну демократичну Українську республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька” . Але не за це боролись більшовики, взагалі вони не приділяли достатньої уваги національному питанню. Тому Радянська Росія продовжувала повстання, коли Директорія вже досягла своєї мети – повалення гетьманату. А “єврейська і українська соціалістична преса того часу даремно вказувала на страшні контрасти між “більшовицькими” заявами та деклараціями; контрреволюційно-погромницькою “практикою” органів її влади” . По відношенню до більшовиків у Харкові газета “Беднота” за 10 грудня 1918 року писала: “Петлюровцы держат в тюрьмах политических заключенных большевиков. В харьковской холодногорской тюрьме содержится несколько сот арестованных рабочих, и которым не предъявляется никакого обвинения” В тій же газеті за 11 грудня 1918 року: “Петлюровцами расклеены на всех станциях объявления, в которых говорится, что все распространяющие большевистские прокламации или призывающие к восстанию против нового правительства Украины (Директории) будут расстреливаться без суда ” .
Те, як будуть складатись відносини між Директорією та більшовиками видно із інструкції N2 Донецько-криворізського обласного комітету КПбУ про організацію Рад робітничих та селянських депутатів: ”пункт в) Петлюровское восстание опирается на кулацкие элементы деревни и не имеет ничего общего с пролетарским движением за социализм; пункт г) Мелкобуржуазное правительство (ныне Директория) имеет склонность коалироватся с союзниками, которые взамен дарования Украине автономности, потребовали борьбы с большевиками” . Ця інструкція цікава тим, що вказує на різну соціальну базу повстанців, різні погляди щодо майбутнього України, та досить добре видно, що далі більшовики та Директорія не зможуть мирно співіснувати, зважаючи на плани обох сторін. Назрівав конфлікт.
Отже, можна стверджувати – повстання Директорії мало переможне закінчення: влада гетьмана П.Скоропадського була скинута. Вдало скориставшись з результатів революції в Німеччині в листопаді 1918 р., Ди

Related posts

• No related posts.