Демещук А. В. Альбом Домініка де ля Фліза як джерело з української етнології.

4 397 views

Демещук А. В. Альбом Домініка де ля Фліза як джерело з української етнології.

історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія української етнології

 

"Альбом Домініка де ля Фліза як джерело з української етнології"

 

Зміст

 

1. Вступ.

2. Зовнішня характеристика джерела.

3. Етнографічні дані про селян Київської губернії та їх цінність.

4. Висновки.

 

Вступ

Українська етнологія як наука починається з першої половини 19 ст.
У цей час Наддніпрянська Україна була вже з півстоліття у складі Російської імперії (Лівобережжя - з 1764 р., Правобережжя - з 1793 р.). Росія інкорпорувала більшу частину українських земель й планомірно втілювала у життя на них свою колоніальну політику. Українці офіційно були "малоросами" - молодшими братами "великоросів". Своя (потомки козацьких старшин) та російська верхівка покріпачила селянство. Козацькі порядки було повністю ліквідовано ще в кін. 18 ст. Але не все було так погано, як може здатися із вищесказаного. Адже українська національна ідея власне й зародилась у цих умовах. А разом з нею - вітчизняна наука та мистецтво. Це був період так званого українського національного відродження, пов"язаний із такими відомими іменами в літературі як Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ"яненко та інші.
У Європі загалом це була доба романтизму, коли розчаровані сірою дійсністю уми звертались до славної минувшини своїх народів, зокрема до Середніх Віків (наприклад, Вальтер Скотт), а також з великим інтересом пізнавали традиційну культуру селянства, простого народу. Зокрема увага значна приділялась збору фольклору та традицій, звичаїв.
У Російській імперії кін. 18-поч. 19 ст. також характеризується становленням академічної науки й широкими дослідженнями географії, історії й етнографії теренів тієї багатонаціональної держави. Дослідження здійснювали централізовано й зі сприянням уряду.

Цілком логічно, що дані процеси не оминули й Україну. Великими піонерами в українській етнографії були М. Максимович (видав перші збірки українських народних пісень), М. Костомаров (порівняв ментальність українців та росіян), А. Метлинський (фольклорист), З. Доленга-Ходаківський (збирач фольклору, пішки обійшов ледь не всю Україну), О. Бодянський та П. Куліш.
Але крім них варто згадати ще одну важливу особистість, яка, не будучи слов"янином взагалі, зробила значний внесок у накопичення етнографічних знань про Україну. Це є Домінік П"єр Де ля Фліз, праця якого і є об"єктом дослідження даної роботи.
Домінік П'єр Де ля Фліз (фр. Dominique Pierre de la Flise 18 грудня 1787—1861) —  це український етнограф французького походження, медик-хірург Імператорської Московської медико-хірургічної академії, член Імператорського академічного медичного Віленського та Київського товариств, старший лікар Київських державних маєтностей. Народився у місті Нансі (Франція) в родині лікаря. Навчався у королівському медичному коледжі, де викладав його батько. Зачарований генієм Наполеона, став під його знамена, взяв участь у походах наполеонівської армії на Балкани, служив у Голландії, Бельгії, Прусії. У 1812 р. мав чин капітана медичної служби другого гренадерського полку гвардії Наполеона. Цього ж року відбувся похід на Росію, котрий назавжди відрізав повернення додому: Домінік П'єр Де ля Фліз потрапив у полон під Смоленськом. У 1815 р. він мав змогу повернутися до рідної Франції, але, як вірний прихильник Наполеона і запеклий ворог Бурбонів, залишився в Україні.

У полоні Де ля Фліза ледь не зарубали донські козаки. Його врятував І.В.Гудович - генерал-лейтенант, головнокомандувач військами в Москві. Щось було таке в особі Де ля Фліза, що відомий генерал не лише приязно поставився до нього, але й познайомив з племінницею Софією Володимирівною Маркевич, її небожем був Микола Андрійович Маркевич, народжений у с Дунайці Глухівського повіту Чернігівської губернії, і відомий як історик та етнограф. Незабаром Софія і Домінік одружилися. Подружжя оселилося у Мглинському повіті Чернігівської губернії в маєтку І.В.Гудовича. Уних народився єдиний син Микола. З'явилася можливість придбати власний маєток у Київській губернії. Розпочалось зовсім інше життя. У 1843 р. Домінік Де ля Фліз одержав посаду лікаря в Палаті державних маєтностей. У 1845 році за програмою Російського географічного товариства розпочав дослідження «медичної географії» Київської губернії з метою з'ясування впливу навколишнього середовища на здоров'я людини. Під час подорожей по селах і містечках Київщини зібрав і узагальнив чималий фактичний матеріал, на підставі якого склав комплексну характеристику життя українського населення. Дав опис розселення українців за методом історико-етнографічного районування. У підготовлених ним альбомах, ілюстрованих численними малюнками, розглянуто різні аспекти культури та побуту селян, уміщено відомості про їхнє житло, одяг, звичаї, пам'ятки старовини, наведено народні перекази, пісні, прислів'я. Рукописна дослідницька спадщина Де ля Фліза зберігається в Києві, Чернігові, Санкт-Петербурзі. Помер у місті Ніжині.
Отож ми розглянемо "Етнографічний опис селян Київської губернії" Д. П. Де ля Фліза як джерело з української етнографії і з"ясуємо які цінні відомості лишив нам автор про життя та побут наддніпрянських селян середини 19 ст. Також визначимо рівень достовірності, сильні сторони та недоліки даного джерела. Варто також зазначити, що доробок Де ля Фліза дуже зацікавив, навіть захопив автора реферату, тому у цій роботі він буде спиратись головним чином на власний аналіз. Як допоміжний матеріал використано статті Л Студьонової, В. Солодової та роботу М. Алєксєєва ("К воспросу об этнографических работах Де-Ля-Флиза").
Наше дослідження охопило як писемні доробок автора джерела, так і його малюнки.

 

2. Зовнішня характеристика джерела

 

Отже, для початку розглянемо історію, умови та мету створення "Етнографічного опису селян Київської губернії", а також долю цієї та інших праць Д. Де ля Фліза. Тобто здійснимо перед аналізом власне етнографічних даних зовнішню характеристику джерела та детальніше розглянемо життя й діяльність самого автора в Україні.
Як ми вже знаємо, Де-Ля-Фліз був французьким медиком-емігрантом на службі у Росії. Від 1820-х років служив лікарем державних маєтностей Київської губернії. У 1845 році за програмою Російського географічного товариства розпочав дослідження «медичної географії» Київської губернії з метою з'ясування впливу навколишнього середовища на здоров'я людини.
Тобто не був власне етнографом. Це і відіб"ється як ми далі побачимо на характері інформації про селян, яку він подає.
У 1843 р. Домінік Де ля Фліз одержав посаду лікаря в Палаті державних маєтностей.

Службові поїздки по Київській губернії викликали у нього справжній інтерес. Де ля Фліз надавав людям не лише медичну допомогу. Він зацікавлено розмовляв з ними. І ці розмови переконували його в щирості українців, в тому, що вони духовно багата нація, котра має свою вікову історію, умови життя, побут, вірування, звичаї, пам'ятки історії та культури. Його зачарували українські народні пісні.

Почуте і побачене занотовує. Пояснює текст малюнками. Поступово ним створюються рукописні ілюстровані альбоми, в яких, зафіксовано різні аспекти культури та побуту українського народу, господарської діяльності, способу життя, природи і топографії краю.

Найбільший з них "Медико-топографічний опис Київської губернії..." (1854) французькою і російською мовами. Налічує 1245 сторінок і супроводжується кількома сотнями кольорових малюнків, виконаних автором. У цьому альбомі міститься унікальний пізнавальний матеріал про Київщину і прилеглі регіони середини XIX сторіччя: чисельність населення, рослинний і тваринний світ, описи найбільш поширених хвороб (причини, розповсюдження тощо), методи лікування місцевими засобами. Великий інтерес являє статистика кожного поселення з додатком малюнків з натури села, селянського вбрання тощо. Відомості про села розташовані у такій послідовності: кількість населення, земля, вода, ліси, овочі, фрукти, свійські та дикі тварини, риба, будівлі, одяг та взуття. Де ля Фліз замалював навіть крій одягу та візерунки тканини. Описи деяких сіл супроводжуються місцевими легендами, відомостями про старожитності.

Два більш ранні альбоми (1848 і 1849) належали меценатові і колекціонерові В.В.Тарновському і зараз зберігаються у фондах Чернігівського обласного історичного музею його імені.

Альбоми Де ля Фліза використовувалися академіками М. Грушевським, М.Біляшівським, відомим славістом М.Алексєєвим, професором Сорбонни, Санкт-Петербурзького і Київського університетів Ф.Вовком та ін.

Ім'я Де ля Фліза вперше озвучив академік М. Біляшівський - відомий етнограф і мистецтвознавець. У журналі "Киевская старина" (1889) він подав оглядовий опис двох альбомів Де ля Фліза. Це - "Медико-топографическое описание государственных имуществ Киевского округа", що належав історикові О.М.Чазаревському, та "Этнографическое описание крестьян Киевской губернии...", який зберігався у церковно-археологічному музеї при Київській духовній академії. У 1891 р. на сторінках тієї ж "Киевской старины " М.Біляшівський описав ще два новознайдені альбоми з колекції В.В.Тарновського. Того ж 1891 р. у Санкт-Петербурзі побачив світ третій том "Истории русской этнографии" (уклад. О.М.Пипін), котрий присвячувався Україні. Там було вміщено короткі відомості про Де ля Фліза - доктора медицини, члена Імператорської Московської меди-ко-хірургічної академії та Імператорських медичного Віденського і Київського товариств. Основною метою його праць був збір матеріалів з так званої медичної географії. Але так сталося, що Де ля Фліз всебічно розглянув різні аспекти культури та побуту українського населення, його структуру, чисельність, територіальне розміщення, спосіб життя і діяльність.

На сьогодні відома більше етнографічна спадщина Де ля Фліза. Вона відображена у альбомах дослідника, виданих у Києві 1996 і 1999 рр.
Один з укладачів видання Всеволод Наулко, котрий досліджував архіви Франції, розповідав: "...невідомо було, коли і де народився Де ля Фліз, яке його справжнє ім'я. Адже після полону в Росії він перейняв слов'янське "Дем'ян Петрович", а прізвище його трактувалося по-різному: Фліз, Деляфліз, Ляфліз та ін. Все це ускладнювало пошуки про нього... була опрацьована 35-томна документація переписки Наполеона, біографічні словники, роботи, присвячені окремим етапам війни, особливо "московського походу " і передусім публікації з військової медицини. Йдеться, зокрема, про праці "батька військової хірургії", барона Домініка Ларрея, під безпосереднім керівництвом якого служив Де ля Фліз. У фонді професора Діоніса Сежура з бібліотеки Св.Женев'єви знайшли копії з першими згадками про Де ля Фліза. Нарешті у паризькій фортеці Вінсенс, де знаходиться один з військових архівів, знайшли особисту справу з написом "Домінік П'єр ля Фліз", де йшлося про його народження, життєвий шлях і перебування у різних європейських країнах. ...Пізніше в Інституті рукопису НАН України мені пощастило віднайти копію ймовірного портрета Де ля Фліза, який попав з Ніжинського музею до фонду відомого мистецтвознавця С. Таранушенка. Але у зв'язку з нечіткою ідентифікацією напису існує вірогідність, що на фото зображений можливо не він, а його дядько Шарль Франсуа Де ля Фліз, теж військовий лікар, кавалер ордена Почесного легіона".

Але повернемось до його етнографічної діяльності, котра ще за життя Де ля Фліза здобула визнання. Йому одному з перших запропонували "Програму для етнографічного опису губерній Київського учбового округу " 1845 року, до складу якого входила й Чернігівщина. Де ля Фліз керувався нею при створенні своїх альбомів.

Варто згадати його санкт-петербурзький "Етнографічний альбом...", в якому є деякі відмінності, порівняно з київським варіантом. Зокрема, в цьому альбомі подано більш деталізовані плани садиб, є відмінності у малюнках одягу селян. У санкт-петербурзькому альбомі зазначено, що багато пам'яток старовини Де ля Фліз передав представникам влади.
Щодо характеру етнографічної роботи, проведеної Де-Ля-Флізом, слід прицитувати слідуючий уривок.

"В 1853-1854 гг., к которым относится составление главнейших работ Де-Ла-Флиза, подобные на-учные экскурсии были особенно часты. Летом 1853 г. в Киевскую, Подольскую и Волынскую губернии ездили ботаники Университета - професора Рогович и Траут-феттер; тогда же проф. Феофилактов совершил ряд поездок для составления карты Киевской губернии. Общее увлечение краеведческой работой (вспомним также от-носящиеся к концу 1840-х г.г. статистические и археологические работы Фундуклея) могла оказать свое влияние и на Де-Ла-Флиза. Од-нако он был во всяком случае один из первых, заинтересовавшихся описаниями антропо-логического и этнографического характера и выполнившим, хотя и в скромном раз-мере, задание Русского Географического Общества." (М. П. Алєксєєв).

Сучасний письменник, фольклорист та етнограф Василь Скуратівський так охарактеризував етнографічні дослідження Де ля Фліза: "Незважаючи на окрему фрагментарність і помилковість у деяких судженнях, переважна більшість фактичного матеріалу і сьогодні являє величезну цінність не лише для етнографа, але й спеціалістів суміжних дисциплін". Укладачі альбомів Дем'яна Петровича Де ля Фліза з'ясували, що він є автором мемуарів за назвою "Поход великой армий в Россию ", видрукованих журналом "Русская старина" (1891-1892). У 1858 р. Дем'ян Петрович Де ля Фліз вийшов у відставку в чині надворного радника. На той час він був самотнім. Його дружина померла 1.843 р. Продав маєток у Київській губернії і переїхав до сина Миколи, штатного наглядача повітового училища, у Ніжин. Пізніше купив маєток у с.Синяки, тепер с.Григоро-Іванівка Ніжинського району. Але працювалося Дем'яну Петровичу краще в Ніжині, поруч із сином. До останнього подиху він підтримував зв'язки із науковцями України і Росії. Відомий вчений О.М.Пипін так оцінив його науковий доробок "Делафліз повідомляв у Російське географічне товариство свої кліматичні спостереження, які отримали схвальні відгуки своєю об'ємністю і чіткістю; в етнографії, археології Деляфліз був, очевидячки, любителем і хоч в його працях спостерігаються недоліки, але вже саме намагання якнайповніше охопити етнографічне вивчення є прекрасним, оскільки на сьогодні в нашій літературі немає книги, яка б виконала завдання, що його поставив Деляфліз."

Понад двадцять років тому Василь Скуратівський знайшов повідомлення відомого колекціонера, завідувача нумізматичним відділом Ермітажу (Петербург) І.Г.Спаського, уродженця Ніжина, про те, що в 1928 році в Ніжинському окружному музеї були речі, котрі засвідчували перебування родини Домініка П'єра Де ля Фліза у Ніжині. Серед численних листів, записок, документів були два його портрети і власні малюнки. На жаль, сьогодні таких реліквій у Ніжині немає. Помер Де ля Фліз у цьому місті 1861 року. Де похований - невідомо.

Майже півсторіччя, що промайнуло, довело справедливість слів академіка М.Біляшівського, котрий сказав, що унікальність альбомів Де ля Фліза, за його словами, "чужинця з добрим серцем", полягає в тому, що він розглядав українців очима іноземця. А славіст, академік М. Алексеев вважав: "...в його працях міститься багато такого матеріалу, яким не може користуватися сучасний етнограф або історик, але у Де ля Фліза для нас цікавим є вже самий факт його глибокого інтересу до побуту й історії того краю, де йому довелося жити, нарешті праця ця свідчить не лише про його допитливість.., але й про його велику невтомність і працелюбність, які заслуговують на повагу".
Отже, творчий доробок  Де-Ля-Фліза являв собою збірку окремих  "описів", створених у 40-50 рр. 19 ст.
Нижче подаємо перелік всіх відомих альбомів Де ля Фліза (D. P. De la Flise).

 

         Перший альбом — "Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи...". — Київ, 1854. — 1245 стор. Належав історику О.М. Лазаревському. Зберігається в ЦНБ (Київ).

         Другий альбом — текстовий без ілюстрацій, ідентичний першому. — Київ, 1857 р. Зберігається в ЦНБ (Київ).

Третій альбом — "Етнографічний опис селян Київської губернії..." — Київ, 1854. — 154 стор. Належав Церковно-археологічному музею при Київській духовній академії, згодом архимандріту Евгену Волховітінову, а в 1920-х pp. — Д.Ф. Красицькому. Зараз зберігається в ЦНБ (Київ).

Четвертий альбом — ескизів поселень (без року і назви; на думку В. Горленка, він був підготовлений у 1851р., оскільки на одному малюнку стоїть ця дата). Зберігається в ЦНБ (Київ), має 86 стор.

Пятий альбом — "Костюми селян... округів Київського, Сквирського і Черкаського намальовані для складання медико-топографічного опису..." — 1851 р. — 10 стор. Знаходиться в ЦНБ (Київ), в фонді О. Попельницького.

Шостий альбом — "Коротка етнографія Київської губернії..." — Сквира, 1854. 187 стор. Належав М. Юзефовичу, потім зберігався в його фонді (Історія Києва, Ч.1, ЦНБ), зараз — в архіві АН Росії (СПб).

Сьомий альбом — "Медико-топографічний опис...Київської округи." — 1848 р. 1195 стор. Належав В. Тарновському. Зараз зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї.

Восьмий альбом — "Медико-топографічний опис... Сквирського повіту." — Мала Чернявка, Сквирського повіту, 1849 р. — 321 стор. Належав В. Тарновському. Зараз зберігається у Чернігівському обласному історичному музеї.

Дев’ятий альбом малюнків (археологія, портрети), б/р., 16 стор. Зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї.

 

Альбоми Де ля Фліза були створені за програмами Комісії для опису губерній Київського навчального округу і Російського географічного товариства протягом 1848-1857 pp. Згодом доля розкидала їх за різними збірками і дотепер вони знаходяться в архівах Києва, Чернігова і Санкт-Петербурга.

Деякі з них чудом збереглися, хоча відомо, що далеко не все з творчої спадщини Де ля Фліза дійшло до нашого часу.


3. Етнографічні дані про селян Київської губернії

М. Алєксєєв писав: "основна цінність роботи Де ля Фліза полягає в тому, що він описав український народ як чужоземець". Справді, робота цього автора є живим яскравим описом незнайомого краю та його населення. Сам він - не етнограф, а медик, тому стиль викладу не є науковим. Де ля Фліз пише невимушено, просто й зрозуміло, його описи справляють враження подорожніх нотаток. Це писемна фіксація власних емпіричних спостережень.
Автор описує нам цілісну, живу картину народного життя українців Правобережжя у середині 19 століття. У "Описі" він розповідає про антропологічний тип та будову населення, хвороби, поширені в регіоні (зокрема - ковтун або гостець на Поліссі), особливості мови, домашній побут та житло, одяг і взуття, їжу та напої, звичаї, пов"язані із сільськогосподарськими роботами та релігійними святами, народженням немовляти, весіллям та похоронами, про народну медицину, пісні та перекази, "приблизні розрахунки речей, необхідних для річного існування селянської родини", господарський побут, про народні розваги та свята, громадський побут, психологію та менталітет місцевих, про різні старожитності, знайдені в губернії.

Географічні межі робіт де ля Фліза - територія Київської губернії.
Джерело для нашого аналізу - третій альбом француза під назвою "Етнографічний опис селян Київської губернії" (1854 р.), як найбільш повний із доступних матеріалів, де поряд із малюнками подано чималу писемну інформацію.
"Костюми селян округів Київського, Сквирського і Черкаського намальовані для складання медико-топографічного опису... "(1851), "Медико-топографічний опис... Сквирського повіту" (1849), "Медико-топографічний опис...Київської округи"(1848) - це є власне збірки малюнків, альбоми у прямому розмінні, які добре доповнюють текст із "Опису" 1854 року.
Отож почнемо аналіз етнографічних даних у тому порядку, який ми бачимо в самого автора.

Антропологічний тип населення.

"Мешканці Київської губернії належать до білої арабсько-європейської раси, яку називають кавказькою. Лицевий кут у них становить 85-90°. Вони мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору, у селян воно майже завжди засмагле під дією вітрів та сонячних променів... Волосся як у чоловіків, так і жінок частіше русяве, аніж чорне або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови й борода переважно густі, вони носять вуса, бороду — лише дехто з літніх чоловіків. Зріст високий, особливо в жителів південної частини губернії." (Д.Л.Ф.)
Як ми бачимо, автор наводить неперевірені дані, відносячи українців до "кавказької раси". В той же час, він вірно відмічає про темно-русяве волосся, засмаглу від роботи шкіру та високий зріст. Він також пише, що мешканці пд. частини губернії дуже схильні до військової служби (йдеться про сучасну Черкащину). На півночі, за джерелом, ріст населення нижчий, а волосся - світліше. Особливо виділяється населення Радомишльського повіту як найбільш яскраве для Північної Київщини (малий ріст, світла пігментація очей та волосся, схильність до захворювання волосся - ковтуна). Тепер пригадаймо, що сам автор - медик, тому його інформація про зовнішні фізичні параметри місцевого населення та поширені хвороби може бути цілком достовірною. Тобто професійний лікар здійснив свої медичні спостереження.
Отже, з одного боку - дещо непевна інформація про "кавказьку расу", а з іншого - реалістичний чіткий медичний опис населення Київської губернії із вирізненням локальних особливостей та ендемічних хвороб (ковтун).
До того ж, проведені аж у 1960-ті роки антропологічні дослідження населення Наддніпрянщини більш-менш співпали із інформацією цього француза.

Свою інформацію автор підкріплює зображенням селян різних повітів у їхньому одязі. Те що говорить він про зовнішність селян, і ті обличчя, що на малюнках - співпадають.
Мова.

Селяни Київської губернії розмовляють малоросійською; як і задніпровці, вони у вимові багатьох слів замінюють літери О на І та В, Л на В, Р на Л, Т на Д, У на В тощо, як наприклад: замість "он", "она" кажуть "він", "вона"; замість "поп", "пошел" — "піп", "пішов"; замість "взял", "влез" — "узяв", "уліз"; замість "полковник", "волк" — "повковник", "вовк"; "полтора" — "півтора"; замість "рапорт", "рыцарь" — "липорт", "лицар"; замість "да пошел", "да взял" — "та пішов", "та взяв". Однак селяни Київського і Васильківського повітів вживають у цьому й іншому випадках "да" замість "та".(Д.Л.Ф.)
Таким чином, автор розповідає нам просто свої враження від місцевого говору, певно порівнюючи його з говором тих самих "задніпровців" (Лівобережжя). При чому чітко зазначає, що місцеві розмовляють "малоросійською" (тобто українською) мовою. Де-Ля-Фліз не був філологом, тому його аналіз мови - стислий і поверхневий, котрий зводиться до фіксації характерних звуків у місцевому акценті. Далі автор також говорить про те, як вітаються українські селяни, які характерні вирази вони найчастіше й у яких ситуаціях уживають.

Отже, дані про мову укр. селян в даному джерелі досить поверхневі, хоча й говорять нам про найхарактерніші діалектизми Київської губернії.
Домашній побут та опис житла.

Селянські житла в Київській губернії скрізь збудовані з дерева, вони, як правило, теплі взимку. Їх зовнішнє й внутрішнє планування всюди майже однакове. У Київському повіті майже всі хати вкриті соломою, і якщо покрівля не стара, вона не протікає, краще захищає від холоду і спекотного сонця, ніж покрівлі з дощок, черепиці та металевих листів.(Д.Л.Ф.)

Автор спочатку, як ми бачимо, дає загальну характеристику традиційного селянського житла Київської губернії. Далі йдеться власне про внутрішнє планування житла, його начиння. Автор, як медик, особливо звертає увагу на санітарні умови життя у селянській хаті та комфорт. Як негативні фактори він зазначає: вологу долівку, небезпеку чадних газів від печі, тісноту, утримання домашніх тварин у житі. Але при цьому всьому він пише: "Коли хати добре доглянуті, їхні мешканці здорові, і хвороби там трапляються рідше". Тобто усе залежить від господарів хати. Де-Ля-Фліз також зазначає конкретні регіональні відмінності у вигляді житла, зокрема у Радомишльському повіті, де поіщуки будували його повністю з дерева, а дах укривали дощечками - дранкою (як це робили гуцули). Зі слів автора ми бачимо у житлі й вияв соціально-економічної неоднорідності селянства, адже він зазначає про хати багатших господарів та їх ліпше облаштування, більший комфорт та просторість.

Опис житла у джерелі супроводжується хорошими ілюстраціями, які показують нам як зовнішній вигляд хат Київщини, так і внутрішнє планування. Варто сказати, що українські хати на малюнках альбому Де ля Фліза цілком схожі на класичний приклад української хати на Наддніпрянщині 19 ст. (який ми можемо побачити в інших джерелах, а також у сучасних музеях під відкритим небом - Пирогово, Переяслав).

Одяг і взуття.

Селяни Київського і Васильківського повітів носять досить високі шапки круглої форми з чорної або сірої овчини, у Черкаському ж повіті їх роблять із шкури кримського ягняти, вона здебільшого гарна і дорога; але в Радомишльському повіті у товариствах Шепеличі, Варовичі і Максимовичі селяни носять шапки трикутної форми з сірого або біло-блакитного сукна, прикрашені вишивкою з голубої або темно-червоної вовни. Волосся в них підстрижене досить коротко, майже всі мають вуса, дехто, особливо старі, носять бороду. Всі вони одягають сурдути, які називають свитками, вони пошиті із грубого темно-коричневого, іноді сірого чи білого сукна, виготовленого ними самими з вовни своїх овець. Свитки досить добре захищають від дощу, вони широкі, звичайно, довгі, позаду в них каптур, у якому спереду є два прорізи для очей ; його натягують на голову, щоб захиститись од дощу й вітру в негоду. Під час подорожі цей каптур часто відіграє роль торбини: у нього кладуть хліб. У Черкаському повіті заможніші селяни і особливо молодь носять свитки з синього, досить тонкого сукна (купленого у сусідніх мануфактурах), прикрашені золотими або томпаковими нашивками.(Д.Л.Ф.)

Опис одягу і взуття селян Київської губернії у даному джерелі є досить детальним, повним, із характеристикою регіональних відмінностей у різних повітах регіону. Робота Де-Ля-Фліза дуже добре розвінчує отой радянський класичний образ хвацького хлопця у червоних шароварах та вишиванці й його подружки у багряній плахті як типових представників українського народу із 16 до початку 20 ст. І це особисто автору даного дослідження дуже сподобалось.
При чому текст джерела супроводжується численними малюнками француза з натури (одяг та зовнішній вигляд селян різних повітів, в принципі, і складає основний масив ілюстрацій у альбомах Де-Ля-Фліза). Якщо врахувати наочність даної сфери матеріальної культури, то причин не вірити французу у нас загалом то і немає. Автор просто й прямо описав та замалював те що бачив по Київській губернії.
Який же був одяг в українських селян за даним джерелом?

Усе це чудово показано на малюнках. Для прикладу візьмемо чоловічий костюм.
Літо: свита, широкі полотняні штани, висока шапка з овчини, біла сорочка, широкий пояс, чоботи (під час польових робіт - постоли).
Зима: кожух, під ним - свита чи кирея, чоботи, сорочка полотняна, хутряна, овеча чи бараняча шапка, у негоду одягами на голову торбу-каптур із прорізами для очей, яка також могла слугувати подорожнім мішком для речей.
Окремо виділяється одяг поліщуків - мешканців північної, лісової частини Київщини. Вони абсолютно не вписуються в той канонічний образ українського селянина: трикутна шапка, схожа на польську конфедератку, груба свитина здебільшого сірого чи коричневого кольору, замість широкого пояса-кушака - шкіряний ремінь із пряжкою, на який підвішувався ніж та мішочок із кресалом, на ногах - постоли чи личаки (цілий рік, бо чоботи не носились на Поліссі взагалі).
Щодо жіночого й дівочого костюму у селян Київської губернії загалом, то це: хустка на голові, у свято - квіти, довга свита, часто яскравого кольору, яка може бути обшита різною тасьмою, чоботи, юбка у вигляді кількох обмотаних навколо стану шматків тканини. Поліські жінки одягали личаки або постоли.
Одним словом, на малюнках усі ці особливості народного одягу дуже добре показані. Як висновок до розділу про одяг автор зазначає: "Із зробленого мною опису, часом, можливо, надто детальному, можна зробити висновок, що одяг і взуття жителів загалом відповідають клімату. Отже, звичайно брак одягу чи взуття не є причиною хвороб, хіба що у Радомишльському повіті." І тут ми знову бачимо професійний підхід медика-француза.

Їжа та напої.

Їжа селян майже однакова як влітку, так і взимку. Вони харчуються такими стравами: хліб житній, гречаний або ячмінний, зрідка пшеничний, за винятком свят та місцевостей, де пшениця родить. Борщ 38, готують із салом або зі свининою, капустою, буряками, щавлем влітку та з іншими овочами. Зрідка селяни їдять яловичину, частіше свинину, баранину або птицю, але лише на свято або у неділю. Взагалі вони споживають багато картоплі, яку вирощують всюди, особливо на піщаних грунтах, а також ячмінну, гречану, пшоняну кашу та галушки, які готують з житнього, пшеничного або іншого борошна, яєць, молока і сиру. Під час постів, яких селяни суворо дотримуються, вони заправляють їжу олією з коноплі, ріпи або льону. Заможніші мають солону або сушену рибу, за якою багато хто їздить на Дон, щоб купити для себе або на продаж.

Горіхи, бобові, кукурудза, часник, цибуля, свіжі або солоні огірки також входять до складу їхньої їжі. Хліба та іншої їжі загалом багато, і вони доброякісні у Київському, Васильківському, Черкаському, Звенигородському та інших повітах, за винятком сіл, де грунт піщаний і неродючий, або в неврожайні для зернових і картоплі роки. А в Радомишльському повіті, де грунт загалом піщаний, болотяний і малородючий, особливо, під час великої посухи або коли затяжні дощі затоплюють багато ланів, хліба та інших продуктів мало, вони не дуже або зовсім неякісні, тоді тут більше, ніж деінде, страждають від голоду. У товариствах Чорнобильському, Шепелицькому, частково в Максимовицькому та в Шершнівському їжі значно менше, й вона не така поживна, як в інших місцях. А коли трапиться неврожай на картоплю, яка становить основну частину їх харчування, мешканці дуже від того страждають. (Д.Л.Ф.).
Щодо цієї сфери народної культури, як ми бачимо, автор дає досить повний і логічний опис. Він з точки зору медицини характеризує продукти харчування й раціон місцевих селян. Це поєднує він із природними умовами та впливом на здоров"я. Причин не довіряти інформації даного джерела щодо їжу й напої селян Київщини немає. Автор на власні очі бачив і можливо сам куштував те, чим харчувалось місцеве населення. До того ж, для нього, як медика, це становило професійний інтерес. А щодо алкоголю ми читаємо слідуюче.
Селяни п’ють багато горілки, особливо на свята і в неділю, на весіллях, хрестинах і похоронах. Нерідко можна зустріти п’яних людей, особливо у шинках, хоча відтоді, як були вжиті заходи щодо зменшення кількості осіб, які віддаються цьому злу, у багатьох селах п’яних значно поменшало. І все ж нерідко пияцтво стає причиною запальних хвороб і апоплексій.(Д.Л.Ф.).

Отже, у джерелі дано кваліфіковану оцінку раціону місцевого населення.

Звичаї.

Де ля Фліз присвячує народним звичаям, пов"язаним із різними сферами життя значний розділ, який поділений на тематичні підрозділи. Ми вважаємо недоцільним детально цитувати текст Де ля Фліза, тому дамо загальну характеристику даної частини джерела.
Загалом автор біль-менш достовірно розповідає про основні звичаї селянства, пов"язані з циклом с/г робіт, народженням, весіллям та похоронами. Також говориться про найбільш характерні побутові переконання селян (наприклад, уявлення про понеділок як важкий день).
При цьому зазначимо, що автор - француз-медик, тому дещо із українських селянських звичаїв видається йому незрозумілим, безглуздим та дикуватим. Цілком зрозуміло, що українське село було йому чужим, хоч загалом він про нього відгукується тепло та з прихильністю. Відповідно, ми можемо зустріти дуже суб"єктивні судження автора, котрі можуть не відповідати реальному стану речей. Зокрема повідомлення про "лінивість і неробство селян", "напивання доп"яну на поминках" і т. п.
Таким чином, із яких підрозділів складається та частина джерела, де йде мова про звичаї?
"Звичаї пов"язані із початком та завершення польових робіт та інші":
- загальна розповідь

- пожежі

- неврожаї

- падіж худоби

- народна медицина

- весільні обряди (сватання, весілля - це все супроводжується численними текстами народних пісень, нотами та кількома ілюстраціями).
- хрестини

- похорон
Отже, у джерелі автор досить цілісно зобразив систему звичаїв українського селянства середини 19 ст., хоча не обійшлося й без суб"єктивних зауважень француза, котрий не до кінця розумів психологію українців.

Далі автор подає приблизні розрахунки речей, необхідних для існування селянської родини та її річний кошторис.

Після цих схем Де ля Фліз говорить про господарські заняття селян:
Найзаможніші селяни, які мають тяглову силу, — коней або биків, домовляються з владою чи купцями про перевезення різних вантажів або тягарів, або з власними продуктами вирушають до Одеси, Херсона, Миколаєва  та інших міст. Дехто щороку мандрує у Крим або на Дон по сіль та рибу, що їх, повернувшись у рідні краї, продають у сусідніх містах та містечках. Інші ж продають городину: картоплю, капусту, буряки тощо.

Ті, що живуть на берегах Дніпра та Прип’яті, сплавляють по воді будівельний ліс, дрова, вугілля, зерно до Києва, Кременчука та до інших міст. Багато хто з них, як чоловіки, так і жінки, особливо з Радомишльського та Овруцького повітів, щороку вирушають під час жнив у різні куточки Київської губернії, багатої на зерно; вони заробляють собі хліб, допомагаючи у зборі врожаю й одержують за це четвертий або п’ятий сніп. Повернувшись додому восени, вони йдуть працювати на паперові, скляні або інші фабрики, чи рушають у пошуках роботи до найближчих міст.

У селах є теслі, пильщики, колісники, ковалі, столярі, бондарі, мельники, кравці, ткачі, чоботарі, гончарі та рибалки. (Д.Л.Ф.).
Отже, у цьому розділі автор більш-менш об"єктивно описує ті реалії господарювання селян Київщини, які він побачив у сер. 19 ст. Його повідомлення цілком вписуються у загальну картину основного українського господарсько-культурного типу - хліборобського. Щоправда, автор майже нічого не говорить про систему кріпосницьких відносин. Це можна пояснити, можливо, його перебуванням саме на землях державних ("казенних") селян, адже Де ля Фліз був лікарем у Палаті державних маєтностей.

Особливості громадського побуту селян
Управління містечками й селами здійснюють старшини або виборні 117, вони судять сварки, які виникають та приймають рішення щодо них.

Два рази на рік у кожному товаристві збираються гроші на сплату державних податків та інших казенних зборів. Хоча державні податки, згідно з розпорядженням уряду, повинні збиратися з кожної ревізької душі, та з багатьох причин це було б дуже обтяжливим для селян, тому відповідно до рішення місцевого управління податки кожної родини або кожного товариства вимагаються від глав родини з огляду на їх становище. Так, родина без худоби (піша) сплачує половину податку, а безземельний селянин — лише третю частину того, що платить селянин, який не має худоби, але має землю.

Селяни здебільшого носять прізвища своїх предків, хоча трапляються й такі, що одержують нові прізвища або в насмішку, або через деякі особливі вчинки, фізичні особливості, вади чи чесноти, внаслідок чого родинні прізвища міняються.

За звичаєм батьки мають право дотримуватись власної волі при розподілі свого маєтку між синами і при виділенні посагу для дочок, хоча здебільшого вони віддають перевагу синам.(Д.Л.Ф.).

Тут автор в цілому говорить про ті традиції селянського самоврядування, котрі існували на сер 19 ст. в умовах кріпосницького ладу. Свідчення є загалом достовірні. Автор розуміє логіку селянських взаємовідносин та їх відносин із державою (тут мова йде власне про державних селян).

Також автор у цьому розділі згадує про чумацьких промисел, яким займаються в основному заможніші селяни.

Народні розваги

Тут подана цілком правдива інформація про те, як селяни Наддніпрянщини любили провести дозвілля. Згадано і музик, і корчму, і танці, й розваги.

Розумові та моральні якості й освіченість селян

Селяни Київської губернії загалом мирні за вдачею, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники; дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки, багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Єдиною вадою багатьох з них є нахил до неробства і пияцтва. Вони, зрештою, набожні, не люблять неладу, гостинні; у них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонуються кожному гостеві. Вони зовсім не насмішкуваті і не мають образливих приказок і прізвиськ для своїх сусідів. Повсякденна праця при обробці полів та інші сільські роботи впливають на їх моральність як у всіх людей праці, котрі виконують важкі роботи. Так, вони загалом думають мало, а душевні страждання, такі гострі у людей вищого стану, їм зовсім чужі, бо бажання їх геть обмежені. Вони взагалі малочутливі, їхній смуток нетривалий. Втрата тих, хто був їм дорогий, гнітить їх недовго, вони так само мало співчувають стражданням інших; незважаючи на свою постійну працю, злидні та всілякі нестатки, вони доживають до глибокої старості.

Серед селян Київської губернії мало таких, що вміють читати й писати, шкіл майже ніде немає, хіба що у маєтках, які належать державі. У кожному товаристві є школа для селянських дітей обох статей, в них налічується від 30 до 50 учнів; їх навчають російської граматики, арифметики й катехізису. У селах Київської губернії зовсім немає розкольників.

Доречно буде згадати про сільських священиків, зважаючи на їх вплив на моральність селян та на те, що вони можуть багато зробити для їх просвіти й поліпшення життя.

Ніхто не зв’язаний тісніше з селянами, ніж священик. Він знає всіх, бо сан змушує його щоденно відвідувати кожну родину, без нього не можна ні народитись, ні одружитись, ні вмерти, він очолює найурочистіші події життя, він поруч з людиною від народження аж до смерті.

Такі повідомлення французького лікаря про менталітет та освіченість українських селян в сер.19 ст. є справедливими для усієї України загалом. Інші джерела з етнографії теж фіксують добродушність та чесність українців, їх набожність. Рівень освіченості аж до поч. 20 ст. серед селянства був дійсно низьким. А от звістка про схильність до пияцтва та лінощів досить спірна: так, з одного боку український селянин любив випити оковитої, так були й ледарі серед наших предків (що пов"язано із рабською психологією, котра сформувалась від кріпацтва), але ж повними ледарями українці не були, навпаки наш народ традиційно пов"язують із хліборобством, із клопіткою працею на землі. Тому ці курйози можна поясними можливо тим, що автор не об"їхав усієї України, а робив висновки лише з окремої території, де він міг бачити і ледарів і п"яниць. Також, як уже зазначено вище було, автор як чужоземець не до кінця розумів українські реалії та менталітет.

Також джерело говорить нам про українців слідуюче, що може потішити душу патріота.

Селяни дуже прив’язані до рідних місць, з розмови з ними можно зробити висновок, що вони не хотіли б залишати своїх сіл, де побачили світ, ні за будь-які вигоди, що могли б мати деінде. Багато з тих, кого покликали на захист вітчизни, майже завжди повертаються після 25 років служби 125 на відпочинок під рідний дах; навіть ті, які, заслуживши своєю хоробрістю й мужністю підвищення в чині та винагороду, могли б жити в достатку там, де побажали б, навіть вони квапляться повернутись, щоб провести решту своїх днів під рідним дахом або, принаймні, серед родичів і давніх приятелів.(Д.Л.Ф.).

Як приклад до цього, Де ля Фліз наводить спогади старого офіцера, який почав службу рядовим солдатом і вдосталь навоювався на Кавказі, де дістав поранення а пізніше - осів. Але українцеві там було журно: чужий край, чужі люди...  Додому тягнуло. І от тепер він доживає віку в селі рідному у родинній злагоді й достатку.
На цьому завершується власне етнографічний опис селян Київської губернії. Далі Де ля Фліз подає старовинні перекази, котрі записав від місцевих. Автор зазначає, що цей край раніше був ареною кривавих бойових дій і зокрема об"єктом татарських нападів, а тому це міцно закарбувалось у історичній пам"яті місцевої людності (слово "басурманин" як лайка, також "Мазепа", що є дуже цікаво). Згадується і легенда про козака (або розбійника) Мамая, а також наводиться одна з версій цієї народної картини.
Після народних переказів та легенд автор наводить кілька старовинних руських хронік (Білгородська та Вишгородська) а далі йде перелік та малюнки різних цікавих старожитностей із території Київської губернії. Серед них - Суботівська церква, портрети Хмельницького та Мазепи, старовинний козацький прапор.
На цьому робота Домініка П"єра Де ля Фліза "Етнографічний опис селян Київської губернії" (1854 р.) завершується.

 

Висновки

Таким чином, ми маємо досить широку і цікаву описову роботу з етнографії селян Київської губернії середини 19 ст. Мова праці Де ля Фліза - проста й зрозуміла, автор практично не використовує наукових понять та наукового стилю, а тому його текст нагадує подорожні записки чи мемуари. Відповідно його опис селян хоч і не є науковою етнографічною працею, зате яскравий, зрозумілий та живий. У тексті прослідковується професійна зацікавленість автора як медика у факторах, що впливають на здоров"я селян Київської губернії. "Етнографічний опис селян Київської губернії" супроводжується численними малюнками француза. Загалом же альбоми Де ля Фліза є більш-менш об"єктивним та повноцінним описом українського наддніпрянського селянства середини 19 ст. сторонньою людиною, чужоземцем - французьким лікарем на російській службі, котра не була етнологом за фахом. У його праці ми маємо багату і в цілому достовірну інформацію про селян Київської губернії подану простою описовою мовою. А тому альбоми цього автора відіграли позитивну роль у накопиченні емпіричного етнографічного матеріалу про Україну, який дальші покоління українських етнологів змогли використати в своїх уже наукових дослідженнях.

Отож підсумовуємо:

1. Позитивні сторони джерела:

- багатий та достовірний ілюстративний матеріал (особливо щодо одягу);

- живий, зрозумілий та детальний опис побаченого;

- фіксація народних переказів та фольклору;

- об"єктивний погляд іноземця на українське село;

- професійний медичний підхід до опису природно-кліматичнх та сантіраних умов життя місцевого населення.

2. Недоліки джерела:

- відсутність наукового етнографічного підходу, внаслідок чого виникають певні курйози (зокрема при описі антропологічного типу);

- подекуди автор-француз скептично ставиться до нароних традиції українців, не до кінця їх розуміє.

Отже, "Етнографічний опис селян Київської губернії" Домініка П"єра Де ля Фліза є цінним, досить інформативним та в цілому достовірним джерелом з української етнології, але ще не науковою працею. Автор "Опису" дав нам широку картину життя й побуту селян Київщини, Середнього Полісся й Черкащини середини 19 століття.

 

5. Список використаної літератури та джерел

- litopys.org.ua/deflise/flise.htm - текст "Опису селян Київської губернії" Де ля Фліза та його альбоми.

- wikipedia.org. - Інтернет-енциклопедія.

- http://www.history.odessa.ua/publication5/stat04.htm - стаття Людмили Студьонової "Чужинець з добрим серцем".

- М. Алексеев "К вопросу об этнографических работах Де-Ла-Флиза"

У зв"язку зі специфікою теми та її малим висвітленням у історіографії автор в основному покладався у даному дослідженні на самостійний аналіз джерела.

Демещук А. В. Альбом Домініка де ля Фліза як джерело з української етнології.
Поділитись
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
29 visitors online now
29 guests, 0 members
All time: 12686 at 01-05-2016 01:39 am UTC
Max visitors today: 49 at 02:32 am UTC
This month: 115 at 02-02-2019 04:41 pm UTC
This year: 151 at 01-03-2019 12:45 am UTC