А. Скромницкий. Статья "Пресса о директоре Киевского театра оперетты Богдане Струтинском"

А. Скромницкий. Статья "Пресса о директоре Киевского театра оперетты Богдане Струтинском"

Итак, наступило время, когда можно обернуться назад в прошлое и поговорить по душам, языком фактов, о самом важном.
А что же самое важное для театра оперетты? Цель, дорога, победы и беды, радости и печали.
Мне не довелось застать у руля за сим культурным транспортным средством старого кормчего, потому здесь он практически и не упоминается, а значит отбросим его в виду незначительности для предмета нашей статьи.
Предмет обзора - Богдан Струтинский, нынешний руководитель театра (замечу, что как человек, лично мне, не знакомый). В таком случае, что можно сказать, о личности и главное, на что опереться, говоря о нём? Пожалуй, только на многоустое мнение журналистов, собравших массу разрозненных фактов.
Только так будет соблюден принцип объективности, разносторонности. В качестве материала использованы общедоступные источники: газеты, статьи, интервью, новости телеканалов и радиостанций, заметки и цитаты.
Все статьи подобраны в хронологическом порядке. Это в свою очередь позволяет четче и глубже понять мысли, слова, процессы, тезисы, мечты и надежды, а также ошибки.
Так как подбор сведений исчерпывался доступными в интернете (практически все поддающиеся поиску на украинском и русских языках), то отсюда и преимущества и недостатки метода отбора. Они, конечно, не являются полной картиной, но в то же время представляют достаточно массивный свод.
Отсюда следует, что данная статья не является ни славословием ни хулой, и исключительно, этапом сбора источников и только.
Вы спросите: "Зачем это нужно?"
Во-первых, это гражданский контроль над властью.
Во-вторых, если мы и дальше будем думать, что не народ должен творить культуру, а только некие "избранные", то недалеко скатиться в фашистские концлагеря Дахау и Освенцим, или Голливуд.
В-третьих, пора зарубить на носу, что интеллигент - это не умный, рассудительный человек, с высшим образованием, энциклопедических познаний, - а интелигент /и отсюда, интеллигенция/ - это социальная функция, т.е. выполнение личностью социальных функций, которые она на себя возложила или общество возложило на неё.
Выводы в данной статье не делаются, так как они запланированы для следующей статьи "Богдан Струтинский: театр путей или театр в пути?" (надеюсь, в ноябре уже опубликую). Она будет посвящена взгляду директора театра, т.е. публичного и должностного лица, на театр, оперетту, искусство, культуру.
Статьи представлены по такому принципу:
Дата Издание Автор Ссылка Заголовок Содержание
??? ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТРАЛЬНИЙ ЦЕНТР ім. ЛЕСЯ КУРБАСА http://kurbas.org.ua/persons/strutynsky.html
БОГДАН СТРУТИНСЬКИЙ
Режисер, педагог, продюсер. Родом з Івано-Франківщини. Театральну освіту здобував у середніх та вищих спеціальних закладах Калуша, Рівного, Києва. 1996 року закінчив Київський Державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. 1999 року - асистентуру-стажування на кафедрі майстерності актора та режисури драми КДІТМ (майстерня Леся Танюка). Стажувався у Центрі Єжи Гротовського (Вроцлав, Польща), в майстернях Ришарда Неочима та Зігмунта Моліка. З 1998 року викладає акторську майстерність та режисуру драми в КДІТМ. Головне, чому намагається навчити своїх студентів, - грати на сцені, як джазові музиканти, бо вважає, що театр - це джаз, це щосекундна тонка імпровізація, легка, чутлива, на одному диханні. У Центрі Леся Курбаса працює з 1996 року. Здійснив ряд режисерських проектів. Має наукові зацікавлення. Тема дисертації: "Акторська школа Курбаса. Технології, тренінг". Мріє видати акторсько-режисерські тренінги Леся Курбаса.
Серед останніх вистав:
"Анатоль" ("Щастя від Шніцлера") за Артуром Шніцлером (міжнародний україно-австрійський театральний проект, МТМ "Сузір'я", 1998)
"Зачарована Десна" за Олександром Довженком (Центр Леся Курбаса)
"Поворот" за Оленою Телігою (Центр Леся Курбаса)
28.06.2000
«Независимая газета» Павел Руднев
http://www.ng.ru/culture/2000-06-28/7_revolution.html
Третья революция
Директор киевского Центра имени Леся Курбаса считает,что у театрального авангарда большое будущее
ИЗ ДОСЬЕ НГ:
Нелли Николаевна Корниенко - директор Государственного центра театрального искусства имени Леся Курбаса, доктор искусствоведения.
Новую работу Богдана Струтинского - "Зачарованная Десна" по сценарию Довженко - мы сыграли в атрибутике "шалаша" и "лампочки Ильича", а теперь хотим сыграть в заросшем бурьяном фрагменте ботанического сада, в его заброшенной оранжерее. Довженко заговорит внутренней драмой, в которой оратор партийного съезда ищет примирения с собой когдатошним, тем, навсегда зачарованным Десной, детством, счастливой теплотой и нежностью всего, разлитого вокруг и обнимающего-защищающего тебя.
травень 2003 Український дiловий тижневик «Галицькі контракти» http://www.kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/2003/17-18/50.html
Зачаровані дитинством
У Театрі ім. Івана Франка знову прем’єра. Василь Баша зіграв поставлену Богданом Струтинським виставу "Зачарована Десна", яка свого часу постала під дахом Центру Леся Курбаса і тепер нарешті "прописалася" у франківців. І хоча в програмці зазначено ще два виконавці, Баша, по суті, грає моновиставу. Актор не лише сам із задоволенням пірнає з головою в довженківський текст, а й втягує у його вир глядача. І не біда, якщо ваше дитинство минуло не на Десні, а на якійсь іншій річці чи навіть річечці. Курінь, накритий травами, що зберегли свій запах, та ностальгійні довженківські спогади про діда, від кашлю якого здригалося півсвіту, про бабині прокльони, про дитячі мандри в моркві, капусті та огірках роблять свою справу. Разом з актором, зачарованим поезією українського села, нині приреченого на вимирання, протягом години ви подорожуєте вічними стежками свого дитинства.
2003 З репертуару Театру iм. Iвана Франка
Олександр Довженко . Зачарована Десна
Спільний проект з театральним Центром ім. Л.Курбаса. Перед початком вистави у фойє грає оркестр театру під керівництвом заслуженого артиста України Володимира Гданського
Режисер-постановник - Богдан Струтинський
Художник - Володимир Карашевський
Музичне оформлення - Алла Загайкевич
Художник по світлу - Віктор Свят ненко
Дiйовi особи та виконавцi:
Виконавець ролі від автора - з.а. В.Баша
Хлопчик - Олексій Задніпровський
Перкусія - О.Мiцкевич
Вокал - А.Норинчак
Веде виставу: засл. працівник культури України В.Алименко
??? "Сегодня" Елена НАСТЮК http://today.viaduk.net/0020/1011/1011p4.htm
"НЕ БЫЛО БЫ СЧАСТЬЯ"...
В Киевском театре "Сузір'я" состоялась премьера в стиле "модерн" пьесы австрийского драматурга "Счастье от Шницлера". Поставил пьесу молодой режиссер Богдан Струтинский. Спектакль -- о любви и ее воплощениях, о гармоничных отношениях и чувствах на современном украинском материале. Исполнители главных ролей -- Таисия Бойко, Виктор Кошель и Василий Баша -- убедили публику в верности тезиса их режиссера: театр -- это ощущение жизни.
В планах талантливого постановщика -- пьеса П.Зюскинда "Контрабас".
май 2003
Украинский деловой еженедельник «Галицкие контракты» http://www.kontrakty.com.ua/rus/gc/nomer/2003/17-18/50.html
Очарованные детством
В Театре им. Ивана Франко опять премьера. Василий Баша сыграл поставленный Богданом Струтинским спектакль "Очарованная Десна", который в свое время был поставлен под крышей Центра Леся Курбаса и теперь наконец "прописался" у франковцев. И хотя в программке указаны еще два исполнителя, Баша, по существу, играет моноспектакль. Актер не только сам с удовольствием ныряет с головой в довженковский текст, но и втягивает в его водоворот зрителя. И не беда, если ваше детство прошло не на Десне, а на какой-то другой речке или даже речушке. Курень, накрытый травами, сохранившими запах, и ностальгические довженковские воспоминания о деде, от кашля которого вздрагивало полмира, о бабкиных проклятиях, о детских странствиях в моркови, капусте и огурцах делают свое дело. Вместе с актером, очарованным поэзией украинского села, сегодня обреченного на вымирание, в течение часа вы путешествуете по вечным тропинкам своего детства.
12-09-2003 14:04 Вікна Столиця, СТБ
http://www.stb.ua/vikna/stolytsia У Театрі оперети хочуть модернізувати старі вистави і поставити мюзикл
Про це нове керівництво театру заявило за дві години до початку нового сезону. Утім його відкрили традиційно, як і 20 років поспіль - ”Сильвою” Кальмана.
“Сильва”, одна з найяскравіших оперет Імре Кальмана, в Київському театрі оперети мала кілька сценічних версій. Останньою з них є постановка Сергія сміяна. І хоча давно вже точаться розмови, що оперета вийшла з моди, в театрі впевнені у протилежному.
Новий сезон київський театр оперети зустрічає з новим художнім керівником. Богдан Струтинський своїм основним завданням уважає модернізацію постановок, застосування “Ноу гау” в поданні жанру та пошук молодих талантів. Разом із тим і від класичних оперет театр не відмовляється. Цього року ставитимуть ”Летючу Мишу”, “Фен Баха” та ”Чарлі Чапліна”.
У недалекому майбутньому, якщо стане грошей, ми побачимо на сцені театру м’юзикл у вітчизняному виконанні. Досвіду в цій справі наші мистці набиратимуться в російських колег, котрим із жовтня планують здавати в оренду приміщення театру, під постановку м‘юзикла “Екватор”.
середа, 18 лютого 2004 року “Хрещатик”, №23 (2426) Олена АФАНАСЬЄВА http://www.kreschatic.kiev.ua/?id=2426&page=11
Ще раз про любов співали в концерті артисти столичної оперети Опереточним персонажам не звикати освідчуватися в коханні. Мало хто робить це краще за них — романтичних героїв давно минулих часів. Легковажний Генріх, зворушливий, кумедний Боні, таємничий Містер Ікс, екстравагантний Едвін і цього разу зігрівали серця шанувальників жанру. Феєричне шоу з арій улюблених оперет, зрежисоване народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії Сергієм Сміяном, у День закоханих зібрало аншлаг у Київському державному театрі оперети. Жанр завжди асоціюється з коханням, бо любовна інтрига була і залишається основою основ. Молодий художній керівник театру, а відтепер і його директор Богдан Струтинський, вгадав настрої і побажання публіки, подарувавши закоханим свято музики.
А колись ім’я Валентин дозволялося носити лише монахам. І тільки на початку ХХ століття церква змінила гнів на милість і дозволила увійти йому у світське життя. В цей час видатний композитор Ференц Легар і написав оперету “Весела вдова”, де головна героїня — Валентина. Твір приніс авторові світове визнання, а імені — популярність. Валентин та Валентинів у залі виявилося не так уже й мало. Саме їм присвятили виступ Валентина Лесик і Василь Макойніков, які виконали знаменитий дует Валентини і Росильона з вистави “Весела вдова”.
Шквал овацій зірвали Ірина Лапіна, Сергій Мельниченко та балет після ефектного музичного номера “Шиммі” (оперета Імре Кальмана “Баядера”). Публіка кілька разів викликала артистів “на біс”.
Вівторок, 24 лютого 2004 року “Хрещатик”, №26 (2429) Тетяна ЛУКІНА http://www.kreschatic.kiev.ua/?id=2429&page=7
Оперета в Києві починалася з “Летючої миші...” Про це в тридцяті роки з захопленням писали “Літературна газета” і “Більшовик Мені пощастило побачити кілька версій “Летючої миші” в Київській опереті. Пригадую виставу в постановці заслуженого діяча мистецтв України Барсегяна, на яку мене, ще маленьку, привів тато. Саме тоді почалося моє захоплення оперетою. Пам’ятаю чудовий ансамбль акторів — Валентину Чемену (Розалінду), Георгія Горюшка (Генріха Айзенштейна), Юрія Бурих (Фалька) — і настрій глядацької зали, що вибухала оваціями й сміхом.
У 1981 році до “Летючої миші” звернувся майстер і знавець музично-театрального мистецтва народний артист України, лауреат Шевченківської премії Сергій Сміян. Спектакль у його постановці двадцять років не сходив з афіш Київського театру оперети. Звичайно ж, за цей час сукні, костюми, декорації та меблі “зносилися”, лібрето теж потребувало “чистки”.
Наприкінці 2002-го року колектив узявся за роботу. Реставрували декорації (художник-постановник заслужений діяч мистецтв Польщі Заславський), шили одяг для героїв. Балетмейстер-постановник народний артист України Олександр Сегаль підготував нові балетні номери. І ось 7 лютого 2004 року “Летюча миша” повернулася на столичну сцену.
Народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко (шанувальники жанру її знають як блискучу актрису та режисера концертних програм) у ролі постановника масштабної вистави виступила вперше. Працювала натхненно, адже роль Лотти була однією з перших у її творчому житті.
У оновленій постановці панує атмосфера карнавалу. Все виблискує й магнетизує. Перші ж звуки увертюри у виконанні оркестру театру (диригент-постановник Оксана Мадараш) налаштовують на святковий лад: лунають мелодії віденського вальсу, ллються річки шампанського, дзвенить сміх.
Поруч із корифеями — народні артисти України Вікторія Альошина-Костюкова та Олександр Кравченко — заслужені артисти Володимир Богомаз, Сергій Бондаренко, Микола Бутковський, Сергій Мельниченко, Анатолій Підгородецький, Віктор Тетеря, Валентин Рожков, актриси Олена Ширяєва та Валентина Донченко-Бутковська, молодь — Сергій Авдєєв, Ірина Беспалова, Ганна Боровик, Єлизавета Гаврилюк. Юні не підводять маститих колег.
На початку нинішнього театрального сезону колектив столичної оперети очолив Богдан Струтинський — він і художній керівник, і директор театру. За досить короткий час йому вдалося активізувати творчий процес. Повернення “Летючої миші” на кін, та ще й на порозі сімдесятиріччя Київського державного театру оперети — це і його заслуга.
А починалася оперета в 1934-му, коли за рішенням уряду столицею України став Київ. У торішньому вересні створили Театр музичної комедії. За постановою міської ради, відвели для нього приміщення колишнього Троїцького народного дому, на вулиці Червоноармійській (Великій Васильківській). У газеті “Більшовик” з’явилося оголошення: “Киевский стационарный гостеатр музкомедии объявляет набор артистов оркестра, хора и балета...” Трупу сформували швидко, і вже 11 січня 1935-го піднялася завіса столичної музкомедії (з 1966 року — Київського державного театру оперети). Дебютували оперетою Йогана Штрауса “Летюча миша”. Режисером-постановником був Померанцев, художником-постановником — Гудзенко, а за диригентським пультом стояв Тартаковський... Комедійний сюжет, захоплива інтрига й чарівна музика короля вальсів і досі мають неабиякий успіх.
Середа, 17 березня 2004 року “Хрещатик”, №38 (2441) Наталя ЗІНЧЕНКО http://www.kreschatic.kiev.ua/?id=2441&page=10
“Дюймовочка”. Однойменним прем’єрним спектаклем Київський державний театр оперети намагається зробити “крок до свята!” — Пристрасті навколо нашого театру вщухають,— запевнив присутніх на прес-конференції художній керівник Київського державного театру оперети Богдан Струтинський, котрий нещодавно обійняв ще й посаду директора.— Поступово ми знаходимо порозуміння з артистами старшого віку. Для них в опереті багато характерних ролей. Їхній досвід необхідний новому поколінню. До того ж, ми хочемо створити власну студію, де наші народні й заслужені артисти могли б ділитися досвідом. Певне, їм доведеться дещо поступитися головними ролями своїм учням. В усякому разі героїв-коханців мають грати молоді. Нещодавно, оголосивши кастинг, ми вже відібрали до театру оперети п’ятнадцять артистів. У планах театру — постановка творів Оффенбаха...
Що буде невдовзі, побачимо. А нині — прем’єра музичної вистави для дітей “Дюймовочка”. Спектакль за мотивами казки Ганса-Крістіана Андерсена вийшов сумним і похмурим. Хоч артисти, весело стрибаючи і бігаючи по колу, й намагалися оживити сюжет.
Девіз театру: “Крок до свята!” Гадаю, до нього не лише крок. А ще йти і йти... Друга дія, яка відбувається у погано освітленій мишачій нірці, не дає зосередитися на виставі навіть дорослим. Темінь розсіює увагу. До того ж артисти грають без антракту. Тож не дивно, що діти не витримують безперервного дійства до кінця: починають розмовляти, а згодом і виходять з зали, грюкаючи дверима. Цікавих режисерських знахідок, на мій суб’єктивний погляд, також не було — ніяких карколомних трюків, злетів. Посмішку викликав тільки Жабчик, який увесь час хотів жабо. Сценографія досить бідненька: дві табуретки та кілька “хоругв” і стовпів з пташками...
Це вже другий дитячий спектакль у сезоні. Організатори приурочили першу постановку до зимових, а другу — до весняних канікул. Ніби вирішили відбити хліб у дитячих театрів. Що ж, у творчому змаганні, за яким спостерігатиме і наша газета, має виграти справжнє мистецтво. Резерви у столичного театру оперети є. Як і бажання відродити цей жанр і втілити в життя сучасні постановки.
Середа, 02 червня 2004 року газета Вечірній Київ №79(17265) http://vechirka.kiev.ua/article.php?id_article=1064&cy=2005&cm=03
«Вогні» перехідного етапу За місяць до закриття сезону Київський державний театр оперети представив прем’єру – мюзикл на дві дії «Вогні рампи». Вже в наступному сезоні колектив театру активно відзначатиме своє сімдесятиріччя.
Головний герой мюзиклу – старий клоун Кальверо, який давно полишив свою улюблену справу, а з нею – задоволення, натхнення та спокій. Його життя – це чорно-білі смуги, що ніби тенета стискають душу артиста. Випадково Кальверо рятує дівчину, що хотіла покінчити з життям. Террі надає життю великого коміка нових барв...
Мюзикл «Вогні рампи» створено за мотивами кіносценарію Чарлі Чапліна. «Я спеціально не поновлював фільм у пам’яті – це б заважало мені в роботі», – каже режисер-постановник Микола Яремків. Музику написав Геннадій Фролов, лібрето – Наталія Дубіна. Диригент-постановник – Володимир Шейко, балетмейстер – Анатолій Бєдичев, хормейстер – Володимир Ворвулєв, сценографія та костюми – Тетяни Медвідь.
Музика багатостильова: тут і класичні оперні форми, й сучасна естрада, джазові мелодії. Звучить у виставі й музика самого Чарлі Чапліна. Велику роль відіграє хор, що постійно перебуває на сцені. Загалом, у «Вогнях рампи» музика майже не стихає – постійно активізує дію. Художнє вирішення декорацій побудовано на контрасті чорних та білих кольорів. Застосовано й інакшу систему освітлення, хоча техніка залишилася старою. Мюзикл створено не в модній «кліповій» манері, а в класичній, 50-х років.
«Ця вистава для театру – важливий етап, з подоланням якого ми виходимо на новий творчий рівень», – упевнений художній керівник театру Богдан Струтинський.
Наступного, ювілейного сезону, театр на Великій Васильківській планує перейти до «великої класичної оперети». «Адже наш театр – єдиний Театр оперети в Україні», – коментує пан Струтинський.
Нинішній сезон видався щедрим на прем’єри для шанувальників оперети різного віку – «Карнавал казок в Україні», «Летюча миша», «Дюймовочка».
В майбутньому глядачам запропонують не тільки нові вистави самого театру, а й вистави гостей-гастролерів. Передбачається декада спільних із іноземними колегами концертів: вже дали згоду австрійці, ведуться переговори з італійцями.
Крім того, восени у фойє має відкритися і музей Театру оперети. Як з’ясувалося, в архівах збереглося лише 20 відсотків важливих та цікавих історичних подробиць. Тож нині працівники Театру оперети розшукують знімки та інші експонати серед приватних колекціонерів.
Даниною сучасному ритму життя стало відкриття офіційного сайту Київського державного театру оперети. Відтепер всі, хто бажає, зможуть легко отримати інформацію про репертуар, історію театру, висловити свої побажання й враження
11-6-2004 Рівне вечірнє
№41, «Культура» http://rivnepost.rovno.ua/showarticle.php?art=007941
Класика від Кальмана та киян
«Все, будемо стрілятися! Завтра вранці, о восьмій, біля старого дуба.
Якщо я просплю та не прийду — починайте без мене…»
(Бонні, «Сільва»)
Класика — вона й в Африці класика, завжди знайде свого шанувальника. Такий специфічний театральний жанр, як оперета, свого фаната має будь-де. Навіть у Рівному. Для таких людей драмтеатр навіть презентував спеціальну виставу «Оперета!…». Минулої неділі тим же самим людям подарунок зробили вже столичні артисти — Київський державний театр оперети показав на рівенській сцені безсмертну «Сільву».
Оперета Імре Кальмана «Сільва» — це як «Лебедине озеро» для балету чи «Гамлет» для драми: скільки не дивись, все одно цікаво. Саме тому ця вистава є в репертуарах багатьох музичних театрів. Київський театр оперети — єдиний в Україні, а тому можна впевнено казати, що його виконавський рівень досить високий. Рівняни, котрі вистави киян не бачили вже давно, це могли підтвердити — в черговий раз «Сільва» вийшла яскравою та стовідсотково «опереточною», як це і задумував старий Кальман. Головні герої — Едвін і Сільва — співали досить сильно, Бонні жартував не гірше від Віталія Соломіна у відомій кінопостановці, а оркестровий музичний супровід — також на відповідному рівні. Глядач після вистави виходив стомленим, але задоволеним — це ознака того, що навіть без гучних імен і шокуючих постановок можна зробити якісний театральний продукт, поставившись до роботи відповідально.
На гастролі в Луцьк та Рівне кияни приїхали у складі 86 осіб, привезли відповідні декорації. І хоча квитки продавалися не ідеально, новий директор театру Богдан Струтинський каже, що гастролі були не комерційними. Радше, завданням акторів було ближче познайомити рівенського театромана із театром оперети, аби ті постановки, які планують привезти восени («Летюча миша», «Маріца», «Баядера» та один з мюзиклів) збирали вже повні зали. Після недільної «Сільви» це стає цілком можливим.
Вівторок, 28 вересня, 2004 р. - 17:25 Studio Cufer
Євгенія Худзік
Інтерв'ю: Богдан Струтинський
"Я хочу, щоб ми були не порожнім простором, а елітним театром Слава Богу, що минулися часи, коли артисти між гастролями їздили “човникувати” до Польщі, аби купити нові стільці до театру чи просто покращити матеріальне становище. Їсти ж хочеться завжди, а на куцу зарплатню, хоча й видавали її трохи не кілограмами (інфляція стрибала, як температура під час грипу), надто не розженешся, особливо людям творчим. Зарплатня і зараз бажає бути кращою, проте зараз хоч артисти мають змогу займатися своєю справою – дарувати глядачеві і собі позитивні емоції від вистав та нових проектів.
Звернула увагу муніципальна влада і на Київський театр оперети, єдиний у своєму жанрі в Україні. До 70-річчя йому мають надати статус академічного. Але наскільки реально це зможе змінити стан театру, який зараз переживає свої не найкращі часи? Як змінився сам театр, який відкриває свій ювілейний сезон? Буде там молода кров чи залишаться народні артисти, що вже десятиліттями не змінюють місця роботи? З цими питаннями я завітала у великий, просторий будинок на Великий Васильківській – Київський театр оперети.
Відразу ж помітно зміни – у будинку йде капітальний ремонт, і хоча зараз сходи - наче після навали якоїсь орди, але робота кипить, і театр таки готується увійти в ювілейний сезон з новим обличчям. Готується навіть новий експериментальний майданчик для вистав – так званий театр у фойє. На ремонт частину грошей дала міська рада, а іншу, як сказав режисер Олександр Андрієнко, зі своєї кишені фінансує сам заклад. Ну що ж, наче рухаємось до капіталізму, отже, і державні заклади мусять “крутитись” у ринкових умовах.
У приймальні керівництва відразу бачу зміни – тепер на табличці написано “Директор – художній керівник”. Новим директором театру оперети став Богдан Струтинський, до того він був і є його художнім керівником. Тепер у пана Богдана справ значно збільшилося, адже треба не лише проводити репетиції з акторами, а й думати, як привабити інвесторів до театру і зробити ще масу господарських речей. Богдан Струтинський справляє хороше враження, мабуть, лише така енергійна, молода людина і може вивести театр із кризи. Трохи дивно бачити його у великому кабінеті, значно природніше виглядає він, коли проводить репетиції з акторами. Але недовгий час перебування на адміністративній посаді його не зіпсував – переді мною яскрава творча особистість, яка справді хоче змінити театр на краще.
- Пане Богдане, театр розпочинає свій новий сезон, ювілейний. Минуло 70 років, проте ставиться переважно класика. Що буде нового? Чи ця класика крізь призму сучасності?
- За законами розвитку суспільства, уся класика, яку зараз ставлять у світі, є сучасною. Адже те, що писав колись Шекспір, тоді було сучасним. Зараз стосунки інші, але тема залишилася та сама, про яку писав Шекспір. Це і мене хвилює, і вас, тобто суспільство, яке нас оточує, і молодь. Тобто, завжди можна сказати, що класика є сучасною, якщо вона ставиться в ранг високої драматургії. Але я розумію, що запитання дещо іншого ракурсу. Звичайно, хочеться потрапити на класного режисера, який зможе розкрутити театр, трупу, задати акторам нову тему, яка не буде просто виконавською, не змушуватиме їх просто приходити на роботу, а рухатиме ними, і вони самі бігтимуть у цей творчий процес. Звичайно, хотілось би, щоб театр вийшов з таким проектом на київського глядача. І мені здається, що у цьому сезоні це нас очікує.
- Цього року ви відзначатимете свій ювілей...
У нас незабаром справді велика, кругла дата. Наш театр - перший стаціонарний театр в Україні. Тут розпочинав свою історію Садовський і його театр, тут один сезон працював Лесь Курбас. А ще - такі корифеї, як Заньковецька, Кропивницький. Отже, йдеться про те, що у цих стінах витав дух високої драматургії і високої майстерності. Ми хочемо повернути театр до цього. Ми - це значить група молодих людей, які зі мною працюють, це молода команда, яка прийшла до театру і має на меті самореалізуватися і реалізувати сам театр і його жанр вповні. Бо жанр оперети, як знаєте самі, безмежний. Треба зняти цей штамп, який сидить на опереті, висить, придавлює її. Як його зняти, тому що це справді штамп, який не виник випадково, бо театр до цього періоду так вівся, так його вели - аби якось було.
І театр врешті решт втратив своє обличчя. Не можна сказати, що його зовсім немає. Так, це сильний театр, і тут є можливості для розвитку жанру, досить сильні можливості. Але в адміністративно-господарському плані він просто розвалений. Штаб не укомплектований. Вже з нашим приходом є багато змін позитивних. Але у театрі 6 років не було завідуючого постановочною частиною! Вистави ставилися, але які то були вистави! Півтора роки йшла одна і та ж постановка, або переставлялась стара - і всі були задоволені. Знаєте, брали старий циліндр, перевертали його навиворіт, знову одягали і всім було класно, тому що люди вже звикли не працювати. Можеш прийти раз на тиждень, подивитися: мене немає у списку? Ні! Ай, харашо, піду собі чимось іншим займуся. Зараз зовсім інший режим роботи. Як у нормальному столичному театрі і три крапки – у нормальному майбутньому європейському театрі. Тому що перш за все - це творча дисципліна. Якщо її немає, то актор дестабілізований, здебалансований, він не може працювати у творчому ключі, йому вже все паралельно. Він приходить для того, щоб відбути, значить він втрачає основне – своє функціональне начало. Адже актор – творець, інтерпретатор чужих життів, чужих ідей. Чого ж оперета втратила своє обличчя і стала безхребетною? Оперета, актори... Вони ж не займалися у суспільстві професією. І зараз зберігаються такі ж тенденції: мені легше знайти винного, ніж змінити себе. І я вбачаю у цьому дуже серйозну проблему і навіть загрозу майбутньому, якщо актори не займатимуться собою. Особливо вокалісти дуже втратили форму, і якби хтось із них зараз поступав до консерваторії, то я б їм поставив двійку особисто. Щоправда, є надзвичайно талановиті люди, але вони ще не відкрилися. Тому той театр, який склався до нинішнього дня, є закономірним явищем, його перетворювали не в творчий організм, який має на меті перш за все виставу і сцену, а в адміністративно-командну структуру, необхідну для створення орендних площ із продажу речей першої необхідності. Тобто, я розумію, що це дуже вишукано у театрі купити якусь річ, але театр не для того призначений. Тому він перетворився у певну структуру, яка не продукує мистецтво, а, маючи власну історію, є перевалом для якихось функціонерів. Майте на увазі орендних. Я одразу заборонив виставки, коли прийшов до театру. Щодо атмосфери театру, мені здається, що є група творчих людей, які займаються собою. Вони самі підходять, дають творчі заявки. Тобто, не за моїм наказом діють. Це переважно молодь.
- А як справи із оновленням складу?
- Розумієте, зараз втримати у нас молодь надзвичайно складно. Тому що молода людина хоче розвиватися творчо, але одночасно вона хоче утримувати себе на побутовому рівні, хоче бути незалежною. Зрозуміло, що ніхто не придумав нічого банальнішого, ніж гроші. Людина працює, і вона повинна мати відповідну зарплатню. Для того, щоб від працівника вимагати, йому треба платити. Держава дає нам дуже мало, лише 76 відсотків.
- А хто фінансує решту - 24%?
- Це навіть не 24, а якщо врахувати податок на нарахування зарплати, то це усі 37 відсотків. Тож, ми працюємо, намагаємося якось економічно ситуацію вирівняти. Тому я набрав молодих. Наступного року ми оголошуємо ще конкурс. Плануємо створення студії. Я думаю, що це буде Студія імені Миколи Садовського.
- Якого плану студія?
- Для навчання молодих. Це буде трирічна студія з усіма складовими вищої театральної освіти (я ж викладаю у Театральному інституті) - від вокалу до сценічного слова, сценічного руху, танку, фехтування, тобто, повен курс майстерності актора.
На сьогодні маємо декілька цікавих голосів, молодих людей. Але існує несправедливість з боку уряду: Національним театрам зараз збільшують зарплатню вдвічі - приблизно до 2 тисяч гривень, а у Театрі оперети - до ста доларів. При чому режим роботи у театрі оперети шалений, і я на цьому наголошую. Ми не є державною установою, ми на трансфертах, на субсидіях. Тож, це просто нерозумне ведення політики культури.
- А що змінить надання Театру статусу академічного?
- Це дає 100 відсотків нарахування до зарплатні.
- Але підвищуватись вона не буде?
- Ні, це ми можемо зробити своїми внутрішніми ресурсами: на сьогодні ще ні, та у перспективі це можливо. Щоправда, за умови укомплектованого штабу, адже за період минулого керівництва було звільнено 120 штатних одиниць. У радянські часи була хоч плановість, був розписаний штатний розпис, а зараз у театрі немає слюсарки, немає столярки. Ми ж людей беремо на роботу за контрактом. Театр не має посади головного художника, не має охорони, усі працюють на контрактних умовах, з кишені самого театру. Таким є мій внутрішній протест, протест всього колективу, а може, й протест усієї театральної галузі, тих театрів, які на сьогодні злиденно себе почувають.
- А як реагує на це міська влада?
- У зв’язку з 70-річчям нашого театру мер на моє листовне прохання надасть нам фінансову допомогу, він у цьому - людина прогресивна. Зараз О.Омельченко підписав розпорядження про присвоєння театру оперети статусу Академічного, і ми чекаємо затвердження від Міністерства культури.
На мою думку, наш театр має бути Національним, адже він єдиний у такому жанрі в Україні. І в інструкції про присвоєння театрам статусу Національний внесено поняття ексклюзивності. Але позаяк наш театр комунальної власності, а не державної, то це питання владою просто не розглядається.
- Давайте тепер про творчість, про хороше.
- Незважаючи на усі ці злиденні речі, нам вдається знаходити спонсорів. У нас відкрився власний сайт. І я думаю, що та група молодих людей, які не є зіпсовані Театром оперети, я на цьому наголошую, прогресивно мислять, хочуть розвитку і самореалізації. Існує також відділ реклами, який за цей період зробив дуже багато.
Маємо низку цікавих проектів. Так, відкриваємо камерну сцену (театр у фойє – Є.Х.), єдину в Україні камерну сцену у музичному світі. Ми відкриваємось прем’єрою Офенбаха “Звана вечеря з італійцями” у моїй постановці. Мені здається, що у цій речі ми по-іншому представимо взаємодію актора з текстом, спробуємо відійти від штампу. Хоча відразу зняти за одну постановку штамп, який приростав, як маска до оперети, дуже складно. Дуже важко змінити людину. Але вишуканий, рафінований глядач відразу відчує різницю. Я не хочу робити знижку на нинішній момент. Для мене існує або хороший театр, або поганий театр. Я хочу, щоб ми були не порожнім простором, а елітним театром. Наша театральна площадка саме і розрахована на камерну, вишукану еліту. А що таке режисура? Це кожен день забивати цвях голою рукою.
На сьогодні ми запускаємо великоформатні проекти на велику сцену. Це буде “Моя чарівна леді”, яку ставитиме Борис Лагода, один із найкращих режисерів Росії, проте дуже небезпечний режисер, бо має потяг до фарсу. Та я думаю, що все складеться добре, адже він професіонал. Також плануємо ставити “Містер Ікс” у моїй постановці. Молодий режисер Олександр Андрієнко розвиває проект “Продавець птахів”.
- У репертуарі в основному світова класика, ви не хочете працювати з українським продуктом?
- Ні, ми працюємо з українським. Але зараз я не бачу жодного сучасного драматурга, який міг би написати лібрето, більшість просто переливають з пустого в порожнє. Я зустрічався з Цеглярем, йому 92 роки, це класика українського композиторського мистецтва. Він пропонував мені свій водевіль, але я його поки не відчуваю. Я не хочу шароварщини, я хочу зробити високу українську виставу. Мені потрібен сучасний “Гаррі Поттер”, сучасні “Ромео і Джульєтта”, який притягне молодь до українського, що вже потроху стає для неї модним. Напевно, це буде “Сорочинка” Рядова, бо там дуже хороша музика.
Нещодавно ми з Оксаною Галенко спробували зробити дитячий проект “Карнавал казок в Україні”. Також маємо дитячо-молодіжний проект “Чесноти нашого століття”, у якому мені цікаво досліджувати, що я є молода людина, яка живе в Україні і це класно.
Також маємо намір розвивати гастрольну діяльність, саме в Україні. Минулого року нам вдалося об’їхати чотири міста, зараз хочемо сягнути восьми. Адже театр був невиїзним, а коли колектив не їздить, яких би це ресурсів і резервів не коштувало, він вмирає, у нього немає спогадів. Тож, ми плануємо поїхати знову у Рівне, до Львова, у Кривий ріг, до Дніпропетровська. А згодом - до Італії.
Я завжди казав і буду казати, що театр - це творчий організм і має жити тільки творчістю. Хай це буде не соціальне змагання, а творче змагання: хто краще заспіває, а хто взяв ноту не фальшиву.
- Розкажіть ще про ідею із щомісячними гала-концертами.
- Думаю, що охопимо весь театр. Я маю на увазі, що перша частина гала-концерту буде складатися з оперети, друга частина з мюзиклу, який у репертуарі театру є чи колись був. Плануємо давати такі концерти щомісяця. Вони матимуть різну тематику, скажімо молодь в опереті, чи вечір української пісні силами нашого репертуару. І на мій погляд, маємо на це право, адже є хороший акторський ресурс. А останнім заходом у цьому році буде гала- концерт власне на 70-річчя театру, у грудні, на який зберуться й інші театри. Будуть нас вітати... Має бути гарна творча здибанка...
Суббота, 14 - 20 Августа 2004 года «Зеркало недели» № 32 (507) Александр МОСКАЛЕЦ http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/507/47424/
ТАК ЛИ УЖ ЛёГОК «ЛёГКИЙ» ЖАНР ОПЕРЕТТЫ? 27 июня вечно молодой «Летучей мышью» Йоганна Штрауса-сына завершил свой семидесятый сезон Киевский государственный театр оперетты. Именно это сочинение когда-то стало первым, принятым к постановке в так называемом Театре музыкальной комедии, который был создан в 1934 году по постановлению правительства, сразу после того как столицу Украины перенесли в Киев. По решению Городского совета театру было выделено помещение бывшего Троицкого народного дома на улице Красноармейской. Того самого, с которым была связана деятельность Садовского и Саксаганского, да и первые шаги Молодого театра Леся Курбаса. И вот, в 30-х годах там обосновалась Музкомедия, позднее — Театр оперетты. А «Летучая мышь» в течение прошедших десятилетий была поставлена в нем четырежды. Этот театр всегда оставался вдали от всех публицистических баталий по поводу судеб отечественного музыкального театра.
Лишь в связи со спорным увольнением Виктора Шулакова с должности главного режиссера театра в Киеве заговорили о театре оперетты как об одном из «ньюсмейкеров» в области культуры. Хотя любые рассуждения на этот счет не шли дальше сдержанных констатаций. Похоже, в театре еще не совсем привыкли работать с прессой так, чтобы это приносило пользу общественному реноме коллектива. В начале этого года привычную тишь слегка всколыхнуло известие о том, что театр собираются лишить статуса государственного. Не обошлось и без открытого письма столичному мэру, а там и Президенту Украины, подписанного в первую очередь всеми основными ныне здравствующими корифеями Национальной оперы. Что само по себе оказалось в высшей степени показательным. Ибо в среде Театра оперетты таким образом не оказалось ни единой творческой единицы, чей голос мог быть услышан как голос признанной и значимой творческой личности. Нацопера выступила как «старшая сестра» своих коллег, как единственная сила, которая хоть на что-то может влиять в цехе артистов музыкальных театров столицы.
То, что должен был бы представлять театр оперетты после лишения статуса государственного, предполагалось именовать как «зрелищно-развлекательное учреждение культуры «Киевский театр оперетты». В этой умопомрачительной формулировке отдавало чем-то до жути постмодернистским, или наоборот — чем-то вроде нэпа на новом витке. Воображение неудержимо рисовало в связи с этим огни казино, брякающие игровые автоматы и, может быть, двухметровых мулатов с коктейлями на подносах. По крайней мере, никаких стойких ассоциаций с аристократичными мелодиями Штрауса и Кальмана выражение «зрелищно-развлекательный» не вызывало. Говорилось о том, что без статуса государственного Театр обречен на череду стихийных увольнений и на риск оказаться в частных руках. Опять же, показательно, что в общественном мнении государственная «крыша» хоть как-то оберегает учреждения культуры от развала. Так как все, что не связано с государством, может попасть в руки дельцов, которые, снова-таки — в общественном мнении, якобы стремятся до предела насытить все пространство развлекательными заведениями. В этой схеме виден лишь один, строго определенный имидж государства. Это имидж консерватора, не лишенного старой, советской закалки, которая всегда сочеталась с трепетным отношением к искусству. Ни о каких упованиях на активную поддержку со стороны государства вроде бы речь не идет. Государство в данной ситуации видится единственной силой, способной «не сделать хуже», не более того.
Подобные же треволнения возникли недавно и в связи с консерваторией. Но не только новые толстосумы угрожают судьбам учреждений культуры. Угроза может исходить и из кабинетов тех самых лиц, которые в нашем наивном сознании воплощают незыблемую государственную защиту оных. На этом фоне начала просматриваться и «встречная» (в худшем смысле) тенденция, описанная на сайте «Украинская правда» и в материале «Сутенеры с чиновничьими корочками» в июньском номере «Публичных людей». Поэтому, читая неожиданно отчаянные, кричащие воззвания деятелей культуры, подобные тому, которое было направлено Президенту в связи с ситуацией вокруг Театра оперетты, невольно задумываешься. И спрашиваешь себя — а не знают ли авторы таких посланий какой-то большей, более страшной правды, которая не ведома нам? И таким ли уж бредовым нужно считать допущение о гипермаркете в консерватории или «чистой развлекаловке» в Театре оперетты?..
Так или иначе, опасения остались позади, и Театр оперетты вместе с новым художественным руководителем и директором Богданом Струтинским достойно завершил семидесятый сезон. Но и сейчас, и ранее, оставаясь вдали от «переднего края» театроведческих дискуссий, в своем жанре этот коллектив никогда не отставал. Более того, оперетта — это не только цепочка новомодных мюзиклов или музыкальных спектаклей о современной жизни. В стенах этого театра всегда находила прибежище и «высокая классика» жанра — классическая оперетта, требующая академического, оперного вокала. Шесть лет назад именно в киевском Театре музыкальной комедии была осуществлена постановка «Порги и Бесс» Гершвина. Это сочинение считается в мире полноценной оперой. Недавно нашей Национальной опере пришлось отказаться от планов включить его в репертуар. Видимо, лишние килограммы не позволили акулам оперной сцены взяться за это динамичное сочинение. А столичная оперетта тем временем, продемонстрировала, что ей по плечу очень многое. Думается, что потенциал этого коллектива до сих пор не раскрыт до конца. Представьте, сколько еще у него существует заманчивых перспектив! Ведь, помимо всех возможных мюзиклов, будущих и еще не написанных современных украинских оперетт и классического опереточного репертуара, существует еще немало прекраснейших опер, которые вполне могли бы занять достойное место в афише театра. Если вспомнить тот колоссальный «срез» оперного репертуара, который оказался бы вполне по плечу нашей оперетте, то просто дух захватывает! Вспомним обе оперы (а не только оперетты) Оффенбаха, Зуппе и Целлера, не говоря уж о наследии Бернстайна и многом-многом другом. Возможно, вам покажется неуместным такое радение по поводу включения опер в репертуар Театра оперетты? Но дело в том, что все подобные произведения, формально примыкающие к оперному жанру, так никогда и не увидят света рампы в украинской столице, если за них не возьмется наш Театр оперетты. Если учесть их жанровую специфику и вместе с тем стилистическую и мелодическую близость к лучшим образцам жанра оперетты, станет ясно — наш Театр оперетты может и должен хоть иногда обращаться к такому репертуару. От этого выиграют все. А некоторые страницы недавней истории (включая и упомянутую постановку «Порги и Бесс») только подтверждают данное допущение.
На протяжении предыдущего сезона состоялись премьеры четырех новых спектаклей. Вместе взятые, они объединили выполнение сразу нескольких задач — насыщение репертуара национальной спецификой, продолжение пропаганды классического наследия, создание спектаклей для детского зрителя и новое соприкосновение с мюзиклом. Судите сами: среди новых названий, включенных в афишу в истекшем сезоне, значится чаплинский мюзикл «Огни рампы», вероятно, лучшая из новых работ театра, произведшая фурор «под занавес» сезона. Осуществлена также новая постановка «Летучей мыши» и выпущено два новых детских спектакля — «Карнавал сказок в Украине» и «Дюймовочка». Такой подбор репертуара показывает, что амплитуда творческих (и жанровых) исканий коллектива достаточно широка, а репертуарная политика театра формируется с максимальным учетом разнообразных запросов зрителя. Хотя «Дюймовочка» удостоилась диаметрально противоположных оценок в прессе, можно признать, что этот спектакль, предназначенный для зрителя чуть ли не «от двух до пяти», действительно удался. С простой, но яркой, в духе Стравинского, музыкой, которую создала молодой киевский композитор Анна Кудинова, прошлогодняя выпускница Национальной музыкальной академии. Дети внимательно смотрели спектакль, тут же увлеченно обсуждая перипетии сюжета со своими родителями. А взрослым «Дюймовочка» преподнесла еще один урок. Оказалось, что наши музыкальные театры еще не довели до совершенства механизмы сотрудничества с либреттистами и композиторами, пишущими специально для них. Ведь если ламентации по поводу бесперспективности написания отечественных опер уже стали привычными, то о бесперспективности написания украинских оперетт еще не поплакал никто. А пора бы, а то может оказаться и поздно.
Среди планов на следующий сезон — продолжение возврата к жизни лучших образцов классического репертуара, шедшего ранее, а именно — новое прочтение бессмертной «Марицы» Кальмана. Это название в течение долгого времени украшало афишу театра, его предыдущая постановка памятна автору этих строк. А нынче спектакль будет поставлен в двух версиях — на украинском и итальянском языках, его сметы уже полностью разработаны. Деловые подробности судьбы итальяноязычной постановки пока не представляется возможным изложить полностью. Но есть основания допускать, что такой заказ, вероятно, связан со спросом на спектакли нашей оперетты за пределами Украины. Ведь и до сих пор, помимо необъятных просторов бывшего СССР, коллектив гастролировал по меньшей мере в десяти странах «более дальнего» зарубежья. Этот новый штрих в судьбе театра не может не радовать и лишь подтверждает, что потенциал киевской труппы еще ждет своего проявления в полную силу. Среди прочих новых проектов будущего сезона — театр в фойе, который впервые примет зрителя во время будущей премьеры спектакля «Званый ужин с итальянцем», созданного по произведениям Жака Оффенбаха. К 70-летию оперетты киевлян и гостей ждет новая постановка «Мистера Икс». Сразу две премьеры состоятся в январе следующего года.
Возможно, в юбилейный год о Киевском государственном театре оперетты скажут еще что-нибудь. И еще как-то оценят его достижения и укажут на ошибки. В оперетте, похоже, настроились на неуёмный, горячечный энтузиазм. Так, идея театра в фойе пока выглядит как калькирование опыта главных столичных драматических театров. Говорить о заранее спланированной творческой стратегии этого проекта пока нельзя. Но это все же лучше, чем ничего. Замечу, что в этих заметках все сказано лишь с точки зрения простого зрителя. А она не столь уж маловажна. Ведь искристое и жизнелюбивое искусство оперетты создается не для высоколобых критиков и острой публицистики. Оно создается для нас с вами. И местом его постоянной столичной «прописки» всегда будет Киевский государственный театр оперетты.
2004-10-18
Деловая столица
№42 Сергей Сильвестров http://dsnews.com.ua/archive/index.php?action=article&r_id=20&article_id=16223&arc_num=179
Оперетта приглашает на «Званый ужин» В Киевском государственном театре оперетты 21 октября состоится премьера спектакля Жака Оффенбаха «Званый ужин с итальянцами» в постановке художественного руководителя и директора театра Богдана Струтинского. Спектакль будет представлен на сцене недавно открытого в оперетте Театра в фойе. По словам самого г-на Струтинского, на новой сцене покажут себя в основном «юные дарования», которых, собственно, и предстоит услышать зрителям на премьере.
Очередная постановка короля легкого жанра Оффенбаха, создавшего такие нетленные музыкальные шедевры, как «Орфей в аду» и «Прекрасная Елена», рассказывает историю двух молодых влюбленных, которые собираются пожениться, но законному браку препятствует отец невесты. Он не хочет выдавать свою богатую и знатную дочь за какого-то музыканта, тем более что на горизонте появляется куда более завидная, с его точки зрения, партия. Естественно, начинается кутерьма с переодеваниями, обманами, интригами и прочими опереточными атрибутами вокруг несговорчивого батюшки, вследствие которых молодым людям все-таки удается заставить того обручить влюбленных и признать торжество любви над всеми предрассудками. Над всем этим царит жизнерадостная музыка Жака Оффенбаха, который, хотя и является чистокровным немцем (настоящее его имя — Якоб Эбершт), стал одним из музыкальных символов легкомысленного Парижа.
В постановке задействованы: Александр Трофимчук, Сергей Павлинов, Сергей Бондаренко, Анна Боровик и другие.
2004
Книжник-ревю
Юрій ЧЕКАН http://review.kiev.ua/review.shtm?id=109
БОГДАН СТРУТИНСЬКИЙ: Україні сьогодні потрібні культові письменники
Київський театр оперети, що днями відсвяткував своє 70-річчя, — єдиний театр оперети в Україні. А статусу академічного, певно, не має крім нього жодна оперета у світі. Донедавна Київська оперета була одним з автсайдерів серед столичних колективів; сяк-так виживати спромагалася переважно за рахунок здачі приміщення в оренду. Тут проводилися "заходи", що не мали нічого спільного з театральним мистецтвом: виставки, ярмарки, розпродажі. Із приходом нової команди, очолюваної не "адміністратором", а митцем-менеджером режисером Богданом СТРУТИНСЬКИМ, тихому життю Київської оперети настав край. По-перше, акції, не пов’язані з творчою діяльністю, тут не відбуваються. Натомість відкрито малу сцену, яка є стабільно аншлаговою, а на великій за сезон здійснено шість успішних проектів (орієнтовані вони, до речі, переважно на молодь). Розширено жанровий діапазон вистав: окрім традиційних опереток та мюзиклів тепер тут ставляться опери (скажімо, незабаром відбудеться прем’єра "Директора театру" Моцарта, у найближчих планах — "Колокольчик" Доніцетті)… Про Київську оперету знову (як у колишні, кращі її часи) заговорила критика. Сюди повернувся глядач. Навколо неї створюється поле високої мистецької напруги. Серед чинників такої напруги — й Урочиста акція нагородження переможців Всеукраїнського рейтинґу "Книжка року’2004". Із цього ми й почали розмову з Богданом Струтинським.
Kr.: Пане Богдане, чому Ви пішли назустріч абсолютно неприбутковій, некомерційній акції й стали партнером “Книжки року’2004” у ці складні для нашої культури часи?
Б.С.: Ми взагалі відкриті для співпраці — це є політика моя, команди й театру; ми не можемо бути поза мистецьким процесом. Нам цікаво, щоб у приміщенні театру відбувались інші культурні заходи, крім вистав. Але тут ми дуже прискіпливо відбираємо: що це за заходи, і певним чином себе позиціонуємо. Це принципова позиція — у нашому приміщенні ні за які гроші не може відбуватися нічого, що б могло дискредитувати театр як культурну установу. “Книжка року”, на мою думку, — цікава культурна подія, яка за нашої партнерської участи відбудеться в головній артерії міста.
Kr.: Чи маєте Ви особисто сантимент до певної номінації “Книжки року”, до якоїсь конкретної літературної гілки?
Б.С.: Як педагог, що викладає в театральному інституті, особливу увагу я приділяю п’єсам. Мене дуже цікавить сучасна інтерпретація якоїсь теми, що її можна було б покласти в основу мюзиклу. Але й із п’єсами, і з лібретто зараз в Україні криза. Дуже мало текстів, які б мене зачепили. Ще менше — професійно зроблених, таких, що не відвернули б сучасну молодь і враховували закони театру. Скільки можна дивитись у минуле! Звичайно, кожна людина повинна знати свою історію, але не можна тільки озиратися. Треба дивитися та йти вперед і робити сучасне. Минулого вже не повернеш. Ним треба жити в пам’яті. Майбутнє ж попереду, про нього треба мріяти, його треба будувати. Україні сьогодні потрібні культові письменники — такі, скажімо, як Муракамі, треба робити все, щоб вони ставали модними серед молоді.
Kr.: Розкажіть про свої книжкові уподобання. Що Ви любите читати особисто, як читач, а не як режисер, який думає про адаптацію того чи іншого тексту для постановки на сцені, для свого колективу?
Б.С.: Я люблю Чехова. Років зо два тому я перехворів Муракамі, перечитавши його всього. Залюбки читаю Гемінґвея, Кортасара, Германа Гессе; світові моделі останнього мені дуже цікаві. Рука сама тягнеться — читаю, щоб знайти близькі собі думки.
Kr.: А з сучасної української літератури?
Б.С.: З останнього, що прочитав, сподобався роман "Еґоїст" Марини Гримич; вона дуже цікаво його виписала. Правда, із кінцівкою я би посперечався — не зовсім зрозуміло, до чого авторка закликає. Дуже все песимістично. Я не кажу, що треба всюди творити "гепі-енди", але мистецтво повинно дати якийсь рецепт — не в розумінні "роби так", а в розумінні спроби. Хочеш візьми — хочеш ні. Може, влучиш? Може, це твоє?
Kr.: Кого ще Ви читаєте з сучасних українських авторів?
Б.С.: Гарні твори у В.Медвідя — але це не є придатне для сцени, для адаптації. Є цікаві пошуки в поезії в С.Жадана. Тобто, можна говорити про суто літературні досягнення. Але цілісного твору, потрібного мені як режисеру, такого, який сьогодні може бути інсценізований на сцені театру, я не бачу. Чому? Немає чітко окресленої сучасної теми, немає гарно виписаних діалогів, немає струнко вибудованої композиції. Є проби, флюїди, розмірковування, але немає текстів, придатних для сцени. Автор повинен знати закони театру — тривання тут дуже сфокусоване, збите, спресоване; за одну годину тут може пройти десятиріччя. Усе це треба вміти описати, знайти гарний, причому саме письменницький прийом. Це вже потім режисер буде інтерпретувати.
Kr.: Вважається, що українська книга займає близько п’яти відсотків українського ринку, все інше захопив наш північний сусіда. Приблизно така ситуація й із культурно-театральним простором. Може, дещо краще, якщо взяти весь театр загалом, але якщо говорити про жанри "легкі", до яких належить і оперета — то матимемо невтішні результати. Чи так це, на Вашу думку?
Б.С.: Мені здається, зараз наше мистецтво переживає кризу. Я не бачу в Україні осмисленого, цілеспрямованого підходу до розвитку національного мистецтва. Така фраза звучить дещо заїжджено, але це дійсно так. Коли ми починаємо говорити в процентах, не створивши жодної умови для розвитку українського театру (я говорю в даному випадку про театр, але це стосується й книжки), то чого дивуватися, що він не живе — а жевріє, виживає?! Книжка — так само. Вона ледь-ледь утрималася, добре, що не зникла. А якщо говорити про оперету як частку естради, то вона не має навіть тих п’яти відсотків. Добре, якщо вона має піввідсотка.
Kr.: Які Ви бачите шляхи виходу з ситуації, що склалася, — і для театру, і для книжкової сфери?
Б.С.: Якщо ми живемо в Україні, то повинні бути певні пріоритети в фінансовому підході.
Kr.: Тобто, державні преференції?
Б.С.: Звичайно. Я вірю, що зараз ситуація мала би змінитися, адже дуже високий кредит довіри до влади в суспільстві. Хотілося б сподіватися, що влада цей кредит виправдає.
Середа, 9 лютого 2005 "День" №22 Надія СОКОЛЕНКО http://www.day.kiev.ua/
Потрібні "розумні арлекіни"
Київський академічний театр оперети готується відсвяткувати своє 70-ліття
— Ми зараз готуємося до відзначення ювілею й озираючись назад на вже пройдений шлях, схиляємо голову перед великим минулим цього театру і взагалі Троїцького народного дому. Адже у цьому приміщенні починав свою роботу перший український стаціонарний театр Миколи Садовського. Тут працювали визначні діячі українського театру: Марія Заньковецька, Лесь Курбас, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Із нагоди ювілею в театрі відкриється фотоекспозиція «Сторінки з історії», а 25 лютого відбудеться святковий концерт «70 років — з любов’ю».
Чекаємо гостей із українських театрів та з закордону (Німеччини, Угорщини). В історії Київської оперети можна виділити кілька сплесків — передусім «велике минуле» початку століття, потім період коли Борис Шарварко розкрутив театр так, що на вистави було неможливо дістати квиток. На жаль, пізніше оперета довгий час перебувала у великому занепаді. Зараз у нашому колективі кардинально міняється життя. Ми в трупу взяли молодь, відкриваємо студію, в якій навчатимуть не тільки акторському мистецтву, а й режисурі й технології театру. Вже зробили шість нових вистав.
У жовтні минулого року в нас була презентація Камерної сцени — прем’єра спектаклю за Ж. Оффенбахом «Звана вечеря з італійцями». Це салонний напрямок постановки, що є досить незвичним для музичного театру. Ми отримали звання академічного колективу. Кращим показником змін є те, що до театру повертається глядач. А вся трупа хоче працювати.
— В афіші вашого театру зараз переважають твори класиків жанру, чи не відчуваєте ви потреби розширити ці рамки?
— Зберігаючи назву «Театр оперети», оскільки наразі ми є єдиним театром цього жанру в Україні, ми його позиціонуємо як театр широкого профілю: оперета, мюзикл, музична вистава, музично-драматична вистава, опера-буф... Мені важливо розширити рамки оперети й щоб до театру прийшла молодь. Тому ми спеціально відкрили Камерну сцену. Саме там є можливість самореалізуватися молодим режисерам, акторам.
Ми намагаємося розширити репертуарну афішу. Проводимо тематичні концерти, наприклад: «Зі сторінок оперети», «Молодь в опері», «Концерт зірок оперети», «Вечір українського романсу». Плануємо провести «Вечір класичного романсу».
Поки що у нас, на жаль, не існує цікавого національного бренду. Те, що пропонують сучасні композитори, не дуже цікаве. Це або попса, кітч, чи така патетика, що від неї аж нудить. Знаєте, протягом помаранчевої революції ми в залі Оперети приймали по 560 чоловік на ніч, усі були натхненні, сповнені віри в позитивні зміни. І ця подія змінила людей. Зараз я вірю, що вона змінить мистецтво. Змінить ставлення до українського мистецтва. Воно повинно стати модним.
— Певний час тому в Опереті визріла конфліктна ситуація у зв’язку зі зняттям статусу державного театру. Чим все скінчилося?
— Справа в тому, що когось, видно, цікавила будівля Оперети й театр намагалися закрити. Зараз у Верховній Раді України приймається закон про охорону пам’яток архітектури й наш будинок є в тому списку. Друга справа, що йшла перереєстрація з державних в комунальні об’єкти, оскільки ми фінансуємося міською держадміністрацією. Нині Оперета знаходиться в комунальній власності, як практично всі київські театри. Але, як я вже згадував, ми маємо статус академічного театру, що служить певним захистом для колективу. Нас підтримав мер Києва. І на доказ того, що наш колектив саме відроджується, може слугувати вже те, що в нас за минулий рік найбільші фінансові показники серед усіх театрів міста Києва.
— У театрах часто практикується наповнення залів за рахунок планових походів школярів, особливо в дні канікул.
— Працювати зі школярем треба, тому що це майбутній театральний клієнт. Просто треба створити умови не насильного втручання у його свободу. Треба створити такі умови, щоб дітей потягнуло прийти до театру. Це робота з методичними кабінетами, з завучами шкіл. Адже людина платить свої кошти, тому перш за все вона мусить мати право вибору. Ми багато працюємо зі школами і я вважаю, що це добре.
Коли я прийшов до Оперети, тут не було взагалі жодного дитячого проекту. Зараз їх вже три. Остання наша прем’єра вдала — це «Білосніжка і семеро гномів». Це інтерактивна вистава, яка у дітей викликає надзвичайне захоплення. Потім я хотів би зробити тінейджерський проект, робоча назва якого «Сім лицарських чеснот» — варіант такого собі українського Гаррі Поттера. Я написав лібрето з Оленою Голенко, музику писатиме Володимир Домшинський.
Зараз ми працюємо над «My Fair Lady» Ф. Лоу. Цей твір входить до шкільної програми. За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон» написано мюзикл. Це спектакль не тільки для школярів, а й дорослих. Дуже гарна музика, яка подобається глядачам різного віку.
— Яким ви бачите ваш театр і акторів Оперети в майбутньому?
— Мені дуже хочеться, щоб це був музично-драматичний театр. Адже Оперета об’єднує чотири великих колективи — солістів, оркестр, балет і хор. Хочеться створити ту виконавську системну школу, про яку мріяв Лесь Курбас, як він говорив: «Розумний Арлекін». Я вважаю, що саме через жанр музичного театру, який зараз надзвичайно популярний у Європі, ми повинні прийти до цього синтетичного, синкретичного актора.
22.02.2005 18:45 радіо "Столиця" http://vanarchive.internews.ua/content/bulletin/4032.html
Зараз Київський академічний театр оперети працює над створенням бренду. Про це сьогодні на прес-конференції, присвяченій 70-річчю театру, повідомив директор оперети Богдан Струтинський. Відкрито спеціальний рекламний відділ, який займається над позиціонуванням театру як театру хай-класу. На прес-конференції Богдан Струтинський представив виготовлені до 70-річчя театру фірмові паперові пакети, ручки театру, паперові біноклі та значки.
25 февраля 2005, 17:00 Взрослое Радио http://vzrosloe.com.ua/news/?day=25&month=02&year=2005&time=17:00
Київський академічний театр оперети зайнявся нестандартними, як для театру, справами. По-перше, це створення свого бренду, а по-друге - акторська студія. До того ж, до свого 70-річчя оперета представить незвичайний гала-концерт із капусником і попурі. Директор оперети Богдан Струтинский представив виготовлені до ювілею театру фірмові пакети, ручки театру, паперові біноклі і значки. Досить цікаво виглядає бінокль. Його зроблено нестандартно - з паперу, але при цьому в нього так само добре видно, як і в звичайний. Плюс, він ще і складається, тож уміститься навіть у мініатюрну сумочку. Свої „фірмові речі” театр оперети почав виготовляти до таких свят, як День святого Валентина, 8 березня, ювілею театру.
25.02.2005 Київ Прес Iнформ
http://kmv.gov.ua/print/news.asp?Id=36194
Театр оперети створить власний бренд КУЛЬТУРА. Зараз Київський академічний театр оперети працює над створенням власного бренду. Як повідомляє «proUA», про це сьогодні на прес-конференції, присвяченій 70-річчю театру, повідомив директор оперети Богдан СТРУТИНСЬКИЙ. „Ми взагалі зараз працюємо над створенням бренду. Для цього відкрито спеціальний рекламний відділ, який займається над позиціонуванням театру як, скажімо, театру хай-класу. Для цього в нас є різні адресні програми, такі, наприклад, як дитяча програма. Ми активно співпрацюємо із заводом „Оболонь”, він фінансує дві наші постановки: „Карнавал казок в Україні”, а в цьому році це „Білосніжка та сім гномів”, - повідомив Богдан СТРУТИНСЬКИЙ. На прес-конференції Богдан СТРУТИНСЬКИЙ представив виготовлені до 70-річчя театру фірмові паперові пакети, ручки театру, паперові біноклі та значки. Свої „фірмові речі” театр оперети почав виготовляти до таких свят, як День святого Валентина, 8 березня, ювілею театру. Підтримку у цьому надає Київська мерія та партнери
П'ятниця, 25 лютого 2005 року №29 (2628), http://www.kreschatic.kiev.ua/?id=2628&page=2
Театр — це світ. Із нагоди 70-річчя київської оперети її колектив привітав столичний мер Олександр Омельченко, а сьогодні в цьому храмі Мельпомени відбудеться урочистий гала-концерт Від імені Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації з 70-річчям від дня заснування Київського академічного театру оперети служителів Мельпомени привітав столичний мер Олександр Омельченко. Він побажав їм творчої невтомності, великої наснаги, здоров’я, щастя і злагоди.
Це визначна подія у культурно-мистецькому житті не тільки міста Києва, а й усієї України, йдеться у поздоровленні. Київський академічний театр оперети — колиска українського мистецтва оперети. Прагнучи високого професіоналізму, своє головне завдання театр вбачає у шанобливому ставленні до надбань класичної оперети та у пошуку новітніх форм театрального мистецтва. Підтвердженням цьому є й постановки на великій сцені театру, серед яких “Летюча миша”, “Баядера”, “Принцеса цирку”, “Сільва”, й відкриття малої сцени, так званого “Театру у фойє’’. Загалом до репертуару театру входять близько двадцяти різножанрових вистав — оперети, мюзикли, музичні комедії та казки. Адже визначний професійний рівень акторського складу театру дозволяє здійснювати будь-який задум режисера і композитора.
Тож по праву за високий професіоналізм і великі творчі здобутки Київський театр оперети у 2004 році удостоєний звання академічного. П’ятдесят членів колективу театру висунуто на присвоєння почесних звань України, орденів, почесних відзнак Київського міського голови. Перефразовуючи класика, який промовив, що весь світ — театр, хочеться сказати, що театр, в свою чергу,— це весь світ, зауважує Олександр Омельченко. Це особливий світ високого мистецтва, що вічно манить нас своєю незбагненністю. Ми закохуємось у цей світ з першого погляду і залишаємось у його полоні на все життя.
* * *
Як розповів художній керівник, директор Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський, в 1906-му по поверненню з Галичини до Києва Микола Садовський найняв троїцький будинок. Саме тут заснував перший український стаціонарний театр. Реакційна преса писала тоді: “Ми не маємо нічого проти самовизначення національностей, проте вважаємо, що це крок назад”. Насправді ж це був величезний крок уперед.
— Сімдесятиріччя мали відзначати торік у грудні, та з відомих причин перенесли його на 25 лютого 2005-го,— зауважив пан Струтинський.— Нині в нашому храмі Мельпомени представлено всі жанри — балет, хор, вокал та оркестр, а ще — мюзикли, оперу... Цього сезону відкрили камерну сцену та театральну студію. Темпи роботи шалені. Якщо колись за рік актори грали в 97 виставах, то нині — в 207. Плюс тематичні концерти.
За словами театрознавця, професора Національного університету театру, кіно і телебачення Валентини Заболотної, колись у київській опереті розмовляли фальшиво, танцювали незграбно, співали абияк. А ось із приходом нового керівника все почало змінюватися. Артисти входять у контакт із глядачем, а це зовсім нове у вітчизняній опереті. У театрі багато перспективної молоді.
На засіданні круглого столу “Культурна політика в Києві: пріоритети, принципи та шляхи реалізації”, що відбулося напередодні ювілею, йшлося і про те, що на розвиток закладів культури міського підпорядкування в 2005-му виділено 75,9 мільйона гривень.
Сьогодні в Київському академічному театрі оперети — урочистості з нагоди 70-річчя. Служителів цього храму Мельпомени вітатимуть не тільки українські колеги та посадовці, а й митці з-за кордону.
26.02.2005
19:48 Телеканал «1+1» Леся Сакада-Островська http://www.1plus1.tv/tsn_news/tsn_archive/?date=2005-02-26
Київський академічний театр оперети – єдиний в Україні театр цього жанру – cвяткує 70-річчя Тут 1935-го року вперше поставили "Летючу мишу" Йогана Штрауса. На той час оперета вже 80 років як була популярна в Європі. В репертуарі Київського театру нині, головним чином, класичні оперети. На урочистому вечорі з нагоди ювілею висловити свою любов до "легкокрилого жанру" прийшли і урядовці, і церковники.
Київська оперета розташована в особливій будівлі – тут 1907-го року відкрили перший в Україні стаціонарний театр.
Оксана Білозір"Саме в цьому злі вирує дух видатних корифеїв української сцени – Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Марка Кропивницького. Саме тут вирує буремний дух Леся Курбаса."
Перші музичні вистави на цій сцені показали 70 років тому, спершу це були оперети європейських класиків. Незабаром з"явилися і українські. Одна з них – "Весілля в Малинівці" українського композитора Олексія Рябова, прем"єра якої відбулася 1938-го року, популярна і досі. Багаторічний глядацький попит мають і вистави іншого українського класика оперетного жанру – Якова Цегляра.
Яків Цегляр, композитор: "Оперета "Дівчина і море" йшла 19 років, "Бажаємо щастя" - 10 років, "Гість з Відня" також 10. Досить "вєнщини", да здравстует українська музика".
Втім, музикознавці зауважують, що в Україні поети-лібретисти – велика рідкість. Тому й обмежується репертуар, головним чином, старими перекладами класичних оперет. Втім, це не завадило показати торік 6 прем"єр.
Богдан Струтинський, художній керівник театру: "Зараз практично української сучасної оперети не існує. Її немає, вся ця класика переливається із пустого в порожнє, а сучасних композиторів, я не находжу"
Художній керівник Київської оперети Богдан Струтинський збирається "осучаснити класику" і звернутися до найпопулярнішого нині музичного жанру - м"юзиклу.
26.02.2005
"Українське Православ'я".
http://www.uaorthodox.org/news.php?pid=502
Святійший Патріарх Філарет взяв участь у святкуванні 70-ліття Київського театру оперети
25 лютого 2005 року на запрошення директора і художнього керівника Київського державного академічного театру оперети Богдана Струтинського Святійший Патріарх Філарет взяв участь у святкуванні 70-ліття існування цього театрального закладу. Патріарха супроводжував прес-секретар Київської Патріархії ігумен Євстратій.
Протягом 70 років свого існування колективом Київського театру оперети було здійснено понад 200 постановок, серед який відомі класичні твори Імре Кальмана і Жака Оффенбаха, а також такі незабутні твори, як «Весілля в Малинівці». Пройшовши важкі випробування у 90-х роках минулого століття, колектив театру під керівництвом нового директора і художнього керівника Богдана Струтинського отримав новий поштовх до розвитку і пропагування кращих зразків вітчизняного і світового театрального мистецтва.
У святкуванні ювілею Театру оперети взяли участь Перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк, Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Томенко, Міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір, Київський міський Голова Олександр Омельченко.
У своєму вітальному слові Святійший Патріарх Філарет відзначив, що справжнє театральне мистецтво має своїм завданням показувати глядачам, що таке добро, і що таке зло, боротися з проявами зла і закликати всіх до добра. В цій справі театр і Церква діють в одному напрямку, а тому Церква закликає Боже благословення на театральних діячів і глядачів, щоб за допомогою мистецтва вони зміцнювали в нашому суспільстві засади любові і добра. Відзначаючи внесок діячів Київського державного академічного театру оперети у духовне відродження українського народу Патріарх Філарет нагородив їх церковними відзнаками та побажав і надалі успішно служити ідеалам добра і любові.
08.06.2005 «Україна молода» Номер 104 Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА http://umoloda.kiev.ua/number/444/164/16051/
Богдан Струтинський: Так, я егоїст. Я суперегоїст у всьому, що стосується Театру оперети
70-й сезон єдиного у своєму жанрі храму Мельпомени змушує згадати про птаха Фенікса
Ще пару років тому Театр оперети кияни сприймали, м'яко кажучи, неоднозначно. Читали в пресі про його безнадійний творчий занепад, байдуже пропускали повз вуха чутки про зняття-призначення чергового худкерiвника і... регулярно заходили до театру на виставки-продажі, аби прикупити собі новенькі бюстгалтер чи шкарпетки. Сьогодні художній керівник-директор театру Богдан Струтинський може нарешті перевести дух і визнати, що процес вкладання в оперету власних нервів, часу, здоров'я, натхнення таки не був даремним. «Знаєте, — зізнався він мені, — я ж цілий рік після свого призначення нікуди не виходив: пропускав концерти, ювілеї, прем'єри. На мені лежало тавро «опєрєти». На щастя, ситуація змінилася».
Сімдесятий сезон Оперета завершує піднесено і впевнено — вперше за останні роки є що вписати в колонку «Досягнення». Випустили кілька прем'єр, вiдкрили Малу сцену, відзначили ювілей, заявили про себе як про творчий бренд, проїхалися з гастролями Україною... Речі, можливо, для інших театрів цілком звичайні, але для Оперети це справді суттєва заявка на право майбутнього.
З Богданом Струтинським я зустрілася після репетиції наступної прем'єри Театру оперети, вистави «Моя чарівна леді». Межа між сценою та реальним життям ще не конкретизувалася, душею режисер був у кріслі режисера, якому ось-ось здавати виставу...
«Якщо вистава не дотягує до 999 проби — ми її не випускаємо»
— Усі ми звикли сприймати «Мою чарівну леді» як мюзикл, але це і психологічна драма, — емоційно починає Богдан Струтинський. — І тут є дуже тонкі акторські сцени, які ти не зіграєш ні балетом, ні танцем, ні музикою. Там треба зіграти: людська душа навпроти людської душі. А коли йде просто голий текст, немає наповненості емоційної — мене це вбиває. Я хочу, щоб актор досягнув рівня, коли б мене зачепило насамперед як глядача.
— Пане Богдане, на початку сезону, що завершується, ви як художній керівник театру заявляли багато різних планів і проектів. Що вдалося, що не вдалося? І що завадило поставити «галочку» навпроти всіх задумок?
— Мені здається, що в цьому сезоні нам вдалося зреалізувати дуже багато речей. Ми зробили два вдалих проекти. Це дитяча вистава «Білосніжка та семеро гномів», яку подавали на «Київську пектораль», та відкриття Малої сцени виставою «Звана вечеря з італійцями». Паралельно репетирувала в нас пітерська команда, режисер і балетмейстер із Санкт-Петербурга готували «Мою чарівну леді». Але в грудні я подивився їхню роботу, і, чесно кажучи, вона мене не влаштувала. Цього сезону, якщо вистава не дотягує до 999-ї проби, ми її не випускаємо.
А серед досягнень я б відзначив ювілейний вечір, декілька концерних проектів, плідну роботу над спектаклем «Моя чарівна леді». Щодо ювілейного концерту, то ми долучили до нього всі київські колективи, багато було митців з України, з-за кордону. І його б я назвав нашою гордістю.
— Ви відпрацювали на посаді художнього керівника-директора Оперети повноцінний сезон. Який театр ви отримали у спадок? Яким він вам видався тоді: перспективним чи навпаки?
— Театр, який я прийняв, — це катастрофічний театр. З іншого боку — я прийняв дуже гарний театр, де багато людей реально хотіли працювати. Не всі, звичайно. Але ж і ситуація була такою, що в театрі бували часи, коли грали сім вистав на місяць — про що можна говорити? Коли людина не їздить на велосипеді — вона розучується на ньому їздити. Тобто у декого відбулася нівеляція професії. Є актори, як на мене, непоправні, які не мають сценічного майбутнього, тож я зробив ставку на молодь. Ту, яка ще щось хоче зробити, яка має здорову творчу амбіцію. Народний ти чи заслужений — я притримуюся принципу Вахтангова: виходь на сцену і доводь. Прошу! Натомість дуже багато коридорних акторів, які «у коридорах» зіграють усе, що захочеш. А на сцені — не можуть нічого. Але водночас є міцний кістяк людей, які ще хочуть розвиватися. У них горить душа, вони в професії ще дуже багато можуть.
— Фінансова ситуація була такою ж маловтішною, як і творча?
— Театр ми прийняли з величезним мінусовим сальдо — понад півмільйона. І духовне сальдо також можна було умовно оцінити у півмільйона. У театрі панувала інтриганська атмосфера. Я не кажу, що сьогодні цього вдалося позбутися повністю, та й сама природа театру на цьому замішана... З тими дружимо, з тими не дружимо, з тими дружимо проти тих — ну ви ж знаєте. Але в нашому театрі це вже виходило на рівень якогось збочення. Тому одним з основних завдань було повернути людей до нормального спілкування.
«Стежку в болоті прокладати дуже важко»
— Звільнення безперспективних практикували чи вдалося обійтися без «хірургічного втручання»?
— Ви знаєте, якби мені дали змогу у плані законодавчому звільняти, то я половину театру звільнив би. Причому зробив би це зі спокійною душею. Я вважаю, що основна проблема сучасного українського театру полягає в тому, що законодавчо ні керівник театру, ні актор, який буде потім соціально не захищеним, не мають майбутнього. В українському театрі відсутнє таке важливе поняття як контракт. Ну звільню я актора, будуть мене там проклинати... Але що з ним буде далі? І керівники театрів зв'язані по руках і ногах тим, що вони не можуть перевести хорошого актора на гідний контракт, дати йому більшу ставку, заохотити його. А зараз як виходить? Половина театру «пахає», половина — займається мімікрією. У мене є люди, які виходять раз у місяць на сцену. Якщо я випускатиму їх частіше — то себе перестану поважати. Я не маю морального права перед глядачем випускати цих людей на сцену. В українському театрі потрібно ввести контрактну систему. Дати акторові соціальні гарантії, дати стимул. У наших акторів немає ж ніяких бонусів. Ну не поставили його сьогодні на виставу, а він зміг підзаробити на якійсь халтурі — оце й увесь бонус. Це не нормально.
— А надбавки за звання народного чи заслуженого уже що, не діють?
— Народним держава дає сорок відсотків до окладу. Заслуженим — відповідно, двадцять. Це смішно. Актор не повинен думати під час репетиції про те, як йому ще підзаробити. До театру він має приходити зі стабільною душею, з настроєм на роботу. А так складається враження, що в людей виникає комплекс неповноцінності. Вони не потрібні державі. Якщо актора любить глядач — то він хоч у цьому компенсує цю несправедливість. Що акторові потрібно? Секунда. Працює-працює три місяці, виходить на сцену — і аплодисменти. Ось цим актор і отримав компенсацію.
— Нещодавно у пресі майнула інформація про те, що Богдан Струтинський на базі Театру оперети хоче відкривати акторську студію. Наскільки ця новина відповідає дійсності, й чим було зумовлене таке, за великим рахунком, не надто типове для сучасного українського театру рішення?
— Це моя величезна мрія. Я переконаний, що всі великі театри творилися тільки студійно. Тільки сильна, навіть авторитарна особистість може щось змінити в колективі. Ви думаєте, всім подобається, що я тут роблю? Та половині людей у театрі не подобається. Тому що я не даю спокійного життя. Прийти в болото і висушити його або хоча б прокласти якусь стежку — це дуже складно. Багатьом ця стежка, квіти, які повинні рости біля неї, просто заважатиме — їх і так усе влаштовує.
Фоменко до свого театру йшов чотирнадцять років, більше того — він створив його на базі свого випуску. Те саме робить Табаков — у «Табакерці» грають його студенти, своїх студентів він запрошує у МХАТ. Я сам викладаю у Театральному інституті й завжди був за те, щоб випускник зустрічався з різноплановими режисерами. Щоб коли він прийде в театр, попрощавшись iз керівником курсу, новоспечений актор не почувався на узбіччі театру практичного, діючого. На перший погляд, структура театру єдина, але в кожному — свої правила, своя мова, своя енергетика. І навіть якщо актор готовий до роботи в театрі, все одно спочатку він буде чужаком, який муситиме подолати певний психологічний комплекс. Тут принципова річ — як він повірить у себе, як він відкриється.
«Нормальна незадоволеність — це бажання кращого»
— Акторська студія при Театрі оперети — справа вирішена? Коли вже можна приходити на прослуховування, подавати документи?
— Зараз у нас є ж підготовчі курси, зі слухачами працюють наші актори і вокалісти. Якщо все буде нормально, то з наступного сезону буде й студія. Хоча це і питання грошей, і питання реєстрації в Міністерстві освіти — щоб відкрити повноцінний навчальний заклад, треба отримати ліцензію.
— А поки виховаєте своїх майбутніх зірок, запрошувати на конкретні ролі акторів з інших театрів не плануєте?
— Це вихід. Але для цього треба мати хорошу фінансову базу. У нас є певні люди, які нам допомагають вижити, зробити нову виставу. З допомогою наших партнерів, наприклад, ми створили Малу сцену. Ми маємо акторів, які працюють на разових контрактах. Як-то, наприклад, заслужений артист України Віктор Тетеря, зараз хочу запросити на майбутній проект «Дзвіночок» за Доніцетті людей з Оперного театру, з Будинку органної музики. На Малій сцені плануємо позиціонувати класику, так що «Дзвіночок», який до нас ще ніхто в Україні не ставив, зробимо там. А для основної сцени на наступний сезон готуємо «Директора театру» Моцарта, режисер — Олександр Андрієнко. «Директора театру» я вже дивився, залишився не дуже задоволеним, так що вони зараз поміняли напрям.
— Щось вам так усе у власному театрі не подобається...
— А це нормальний стан режисера. Якщо режисер буде всім задоволений, то він буде себе обдурювати. Нормальна незадоволеність — це бажання кращого. Потрібен двигун, який би піднімав тебе на сходинку вище. І якщо здорове незадоволення — це на користь, то нездорове, заздрісне, звісно ж, людину руйнує. Я завжди говорю своїм акторам: будь-які заздрощі, інтриги, плітки руйнують акторський організм, духовну конституцію людини театру. Вона потрапляє у капкан. Вона ніколи вже не зможе зіграти Чехова, високу драматургію. Бо стоїть уже на боці чорних людей, а не світлих. Актор — це особистість, це людина, яка має свою життєву тему. Інакше йому нічого сказати людям.
«З міською владою ми в діалозі»
— Пане Богдане, а у яких стосунках ви зараз перебуваєте з міською владою, яка є вашим куратором? Вас розуміють, вам ідуть назустріч?
— Я б сказав так: ми в діалозі. Діалог — це відстоювання своєї точки зору, власної позиції. А не всім подобається мати свою точку зору.
Хоча я вдячний міській владі, яка підтримала наш ювілейний вечір. Було розуміння з боку заступника мера Івана Данькевича. Можна було б відмахнутися і сказати, що таких ювілеїв вистачає і без нашого театру. Але у цьому випадку нам справді місто дуже допомогло. Хоча досвіду, коли потрібно щось комусь доводити, у мене достатньо. Так, я егоїст. А в усьому, що стосується відстоювання позиції Театру оперети — я суперегоїст. А як інакше? І коли мені кажуть, що у нас таких театрів багато, я відповідаю, що мене це не цікавить. І представляю сьогодні один театр, і роблю це не для себе, а для міста, для країни. А для того щоб представляти всі театри, у нас є Спілка театральних діячів. Яка, до слова, нічого не робить для нашого театру, для вирішення проблем театру — не цікавиться ними.
— Раніше театральна громада знала вас як режисера багатофункціонального: ви ставили і камерні вистави, і шоу на майдані Незалежності. Керівництво театром, напевне, паралельні проекти унеможливлює? Не сумуєте за творчою активністю?
— Так, раніше я сам і ставив, і антрепризою займався, і продюсував... Один із таких проектів — «Зачарована Десна» у Театрі імені Франка, його ми спершу робили в Центрі Курбаса, де я працював сім років. Був також проект «Анатоль» у «Сузір'ї», був «Поворот» за Оленою Телігою... Зараз часу немає зовсім. Заходжу в театр зранку і виходжу пізно вночі. А за тим часом, звісно, скучаю. Вже третій рік у Театрі імені Франка не можу поставити «Контрабас» Зюськінда. Він уже і в проекті був, ми навіть з Василем Башою, якого я вважаю найталановитішим актором України, почали над цією виставою працювати. Мені цього бракує, але я фізично не маю часу. Театр — це щоденна праця, і дуже хочеться, щоб кожен день приносив хоча б якийсь невеличкий здобуток. Навіть коли видається вільного півдня, я вже починаю телефонувати у театр, питати, як там, чи все нормально. Це вже як хвороба якась.
15.06.05 "Хрещатик», №86(2685) Наталія Зінченко Режисер з бурлескним прізвищем
Сергій Сміян працює в театрі вже п’ятдесят п’ять років, з них чверть століття — в столичній опереті
У Київському академічному театрі оперети аншлаг. Шанувальники бурлескного жанру з квітами в руках. У глядачів радісний, піднесений настрій, пожвавлення. Це не дивно, адже зібралися вони на творчий вечір з нагоди 80-річчя від дня народження режисера-постановника театру, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Сергія Сміяна. Всі захоплюються чудовим виглядом, стрункою статурою і легкою ходою ювіляра. Я не втрималася й запитала про секрет молодості Сергія Костянтиновича. Усі знають, що режисер нині не спочиває на лаврах, а плідно працює — навіть ювілейний концерт поставив сам. А ще викладає режисуру в Національній музичній академії.
— У мене сімнадцятирічна донька Маша,— похвалився пан Сергій.— Вона студентка першого курсу університету. Тож треба поставити її на ноги. А ще мене оточують талановиті актори в театрі, учні в академії. Тож на творчість мене надихає молодь.
— Донька — ваша єдина дитина?
— Ні. Ще є син Юрій. І три онуки. А також дружина, яка працює в нашому театрі адміністратором. На жаль, старший син Віталій, який вже був головним режисером Дніпропетровського драматичного, й один з онуків пішли з життя.
— Як ви стали режисером?
— Знаєте, свого часу навіть не сподівався, що так вийде. 1944-го разом із батьками повернувся до Києва. Вони, прості робітники, мріяли, щоб я здобув вищу освіту. І я вирішив пошукати інститут, науку в якому зміг би опанувати. Математики, фізики й хімії не любив, тож політехнічний відкинув одразу. Випадково натрапив на театральний, де не було таких страшних іспитів, а здавали Конституцію СРСР, яку я знав, та співбесіду. Тож вирішив спробувати щастя і став студентом акторського факультету. Після закінчення десять наших випускників направили за розподілом у Дрогобич. Там у той час ще стріляли на вулицях, а ми вже намагалися творити мистецтво. Потім мене перевели до Дніпропетровська, а звідти послали на курси керівних кадрів мистецтва до Ленінградського театрального інституту імені Миколи Островського. Звідти виходили головними режисерами. Я отримав призначення очолити трупу Запорізького театру імені Щорса.
— Кажуть, саме там ви стали лауреатом Шевченківської премії, та ще й під номером один...
— Просто раніше таку премію присуджували тільки літераторам і драматургам, я перший серед режисерів удостоївся такого визнання.
— А за що нагородили?
— За постановку вистави Кочерги “Ярослав Мудрий”.
— До Києва не скоро повернулися?
— Не скоро. Потім були ще Полтавський театр імені Гоголя, Львівський імені Заньковецької, де в театральній студії починали свої перші кроки Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Богдан Козак... Якось до Львова, куди я перетягнув найкращих акторів із Запоріжжя, приїхав драматург Олександр Корнійчук. Я поставив його “Банкірів”, і після цього він запросив мене до столичного театру імені Франка. 1970 року я приїхав до Києва. Мене якийсь час водили кабінетами ЦК КПУ, але врешті-решт затвердили на посаді режисера. Довго думав, з чого ж мені тут починати і вирішив поставити “Кассандру” за поемою Лесі Українки. Працював з відомими майстрами сцени — Наталею Ужвій, Михайлом Задніпровським, Миколою Яковченком, Юлією Ткаченко, Ольгою Кусенко... Вісім лише народних артистів СРСР. Оформлював вистави художник Нірод...
— Чому ж пішли звідти?
— Потрапив у автокатастрофу. Пролежав рік у лікарні. Жоден театр не зможе існувати довгий час без режисера, і на моє місце взяли Сергія Данченка. У той час я навіть ще на милиці не встав. Коли видужав, Стефан Турчак запросив мене до оперного. Ми знайомі зі Львова, де я ставив опери “Назар Стодоля” та “Украдене щастя”. А Стефан, молодий талановитий студент, тоді закінчував консерваторію і асистував на постановках цих спектаклів. Ті сюжети були близькими мені, майже рідними, а ось “Вертера” Масне виявилося набагато тяжче поставити. Адже я не спеціаліст у музичному жанрі.
— Зате після опери в опереті легше...
— Оперета легкий жанр тільки для глядача. А для артистів і постановників досить складний. Але чудесний. Щасливий, що прийшов саме сюди. Тут талановиті артисти, хоч і досить вередливі. Але в нас честолюбна професія, ми всі не від миру цього, і я намагаюся їх зрозуміти.
— Яким, на ваш погляд, має бути цей жанр?
— Найдемократичнішим і найоптимістичнішим. І в ньому все повинно виглядати красиво, емоційно, навіть помпезно.
— Тому й гасло вашої діяльності “Оперета — крок до свята”?
— Так. Його придумав наш нинішній директор і художній керівник Богдан Струтинський. До слова, я йому колись підписував диплом як голова Державної екзаменаційної комісії.
— У вас навіть прізвище бурлескне — Сміян. Кому ж, як не вам, змушувати людей сміятися. А ви весела людина?
— Як вам сказати, на репетиціях не до сміху.
— Ваша “Баядера” тішить глядачів ще й досі...
— Так. Уже двадцять два роки. Після прем’єри були аншлаги. Зайвого квиточка запитували ще біля метро. Річ у тім, що ми першими зробили з оперети справжнє шоу. Кальман не писав музики до танців. А ми ввели деякі нові оркестровки, і герої затанцювали.
— Ви завжди залишались вірним цьому храму мистецтв?
— На жаль, ні. Я залишав театр. Працював у Сімферополі, доля заносила навіть у Хабаровськ, та завжди повертався.
— Кажуть, ви й у Москві спектаклі ставили?
— Було й таке. І також Кальмана “Герцогиню з Чикаго”. Це не дуже відомий твір композитора. Досить рідко потрапляв на сцену. Він ішов і в Українському кримському театрі у Сімферополі.
— Розкажіть про ваші ролі в кіно.
— Неохоче згадую, бо там я грав переважно негідників. Скажімо, у “Блокаді Ленінграда” — гітлерівського генерала Гальдберга. А потім — куркуля у фільмі “Кінець Чирви Козиря”. Це сумнозвісний період 1926-1928 років в Україні. Та я кіно не дуже шаную. Люблю театр і йому належу. Вдячний долі, що звела мене з цим мистецтвом.
* * *
Поздоровити ювіляра прибули на концерт представники чи не всіх театрів, де довелося працювати Сергію Сміяну. Надіслала привітання і почесну відзнаку міністерства міністр культури і туризму Оксана Білозір. А ось нагороди від Київського міського голови Олександра Омельченка свого героя вже давно знайшли. Тож начальник столичного управління культури і мистецтв та охорони культурної спадщини, народний артист України Олександр Биструшкін вручив грамоту від керованого ним управління, назвавши режисера класиком і пригадавши, як задовго до Закону про мову в столичній опереті почали співати й говорити українською, а ще як Сергій Сміян ставив разом із Ігорем Шамо, вісімдесятиріччя якого нині також відзначають у Києві, спектакль у театрі імені Івана Франка “Пора жовтого листя”. Прозвучала й пісня “Осіннє золото”, яка була спеціально написана для вистави поетом Дмитром Луценком. Її, як і багато років тому, все так само душевно виконала Галина Семененко. Від київського відділення Спілки театральних діячів виступила народна артистка України Раїса Недашківська. І, безперечно, прийшла привітати режисера його “Кассандра” — також народна артистка Юлія Ткаченко.
2005
Киевскией театр оперетты - сайт http://kiev-operetta.kiev.ua/index.php3/90/Article2
"Моя чарiвна ледi" В воскресеье 16 апреля-мюзикл Ф.Лоу "Моя прекрасная леди" в столичном Театре оперетты.Премьера спектакля состоялось минувшей осенью,и наша публика(особенно рафинированная ее часть) даже не сразу поверила,что в "несерьезном" жанре случилось маленькое открытие, и что от этого спектакля можно получить такое же достойное эстетическое удовольствие,как и от приличного драматического!
Это была,кстати,первая большая полноформатная премьера нового художественного руководителя театра-Богдана Струтинского.Как правило,оперетта многих отпугивает своей легкомысленно -нарочитой условностью.А тут как-то все очень настоящее.Вплоть до того,что когда профессор Хиггинс и полковник Пикеринг,беседуя у камина,закуривают трубки,то в зале явственно ощутим запах хорошего табака.Страсти и переживания-тоже преимущественно истинные,даже при том,что это все-таки мюзикл,а не психологическая драма.
Впрочем,мюзикл всегда богат на некие курьезы.Обычно и публика, и артисты закрывают на это глаза.Например, есть там такая курьезная сцена,когда профессор Хиггинс обучает Элизу правильному английскому произношению(а Элиза,как известно,сначала разговаривает на лондонском суржике).В украиском переводе это звучит так:профессор предлагает Элизе произнести фразу "В горах гримит грiм".Она говорит:"В хорах хримит хрiм!"И сразу видно,что пьесу переводили с русского,а не с английского.Но публика все прощает и помнит-она сама такова!И всем весело.А спектакль и вправду хороший
П'ятниця, 18 листопада 2005 року “Хрещатик” №172 (2771) Наталія ЗІНЧЕНКО http://kreschatic.kiev.ua/?id=2771&page=8
Мова, мрія, кохання
На триєдності цих начал тримається вистава “Моя прекрасна леді”, вважає художній керівник — директор Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський.
Незабаром, 25 листопада, в Київському академічному театрі оперети прем’єра. Знамениту “Мою прекрасну леді” поставив художній керівник — директор Богдан Струтинський. Чому взявся саме за цей спектакль і що спонукало виступити в ролі режисера, розповідає сам Богдан Дмитрович.
— Торік я робив ставку на зарубіжних фахівців, навіть заявив про це на прес-конференції. Запросив Бориса Лагоду з Білорусі. Уклали з ним контракт, але він, на жаль, так і не зміг приїхати. Потім композитор Борис Самойлов із Санкт-Петербурга запропонував мені звернутися до музичного режисера Вадима Мілкова. Я захопився такою ідеєю, адже пітерська школа славиться в усьому світі. Проте мої надії були марними. Режисер, напевно, упорався б із завданням, якби спектакль ставили російською. У п’єсі йдеться про мову й діалекти. Ми тому й узялися за цю постановку, аби й українську глядачі не забували. Переклад державною зробили давно: він виявився дуже складний, навіть дещо кострубатий. Хоча в основі непогані вірші Олени Галенко та Олександра Вратарьова. Тексти доопрацьовували всі разом, адже тут потрібно знати стилістику, відчувати її тонкощі, гру слів... В українській — багато нюансів, яких не відчув пітерський постановник, однак почав працювати. Плани зламала Помаранчева революція... Росіянин поїхав на батьківщину і не повернувся з Північної Пальміри. Тому постановку взяв я.
— Чим ваша версія відрізнятиметься від попередніх?
— У прем’єрі “Моя прекрасна леді” для мене вималювалися три важливі складові — мова, мрія дорослої Попелюшки і кохання. Я поміняв також традиційні експозиції. Намагався створити стилізовані костюми, щоб підкреслити неповторність епохи. Переосмислив по-новому й сцену балу. Довелося зняти придуманий мною шотландський танець та вокальний дует “Кішки” Россіні... Олександр Корж зробив вдале аранжування: ввів осучаснені мелодії з джазовими вкрапленнями.
— Як сприйняли це артисти?
— Спочатку відчувалося захоплення, потім — певне розчарування. Були й конфлікти. Деякі сцени репетирували по два тижні, а нічого не виходило. Опускалися руки. Спектакль забрав багато енергії...
— Хто грає головну роль?
— Елізу грають Ася Середа та Іра Беспалова, а Хіггінса — Сергій Бондаренко та Микола Бутковський. До речі, Ася дебютує в цьому спектаклі.
— А якими бачите перспективи столичного театру оперети?
— Мрію, щоб люди, заходячи в храм Мельпомени, намагалися стати кращими, щоб оперета знову стала модною. Щоб глядачі знаходили тут вишуканість. Адже часто телебачення своїми блокбастерами, бойовиками та примітивними серіалами вбиває духовність. У театрі ж жива енергетика. Є спілкування з людиною, яка, можливо, має й зафантазований, надуманий, але власний погляд. Треба зняти з оперети, в якій об’єднані всі жанри, штамп меншовартості. Згадайте у Курбаса: хочеш майстерності, йди в оперету. Тут актори мають отримувати й найбільші зарплати. Творчі ідеї — це броунівський рух, де мрія може матеріалізуватися. Тож велике бажання дорівнює реальності. Вважаю, потрібно братися лише за божевільні задуми, вони мають здатність здійснюватися. Хочу, щоб наш колектив здобув звання національного. Коли починав робити камерну сцену, всі дивувалися: навіщо? Однак це себе виправдало. Ми багато встигли. Пишаюся, що зміг підняти, як кажуть, “рівень наповнення глядачевої зали”. Навіть на старі спектаклі приходить удвічі більше глядачів. Раніше грали по 97 вистав, а минулого сезону — 207. Організували одинадцять концертів, з яких два постановочних (“Україна в піснях і романсах” та “Молодь в опереті”), а також 70 дитячих спектаклів. Про театр дбає столична влада на чолі з мером Олександром Омельченком.
— Дехто вважає, що оперета вмирає...
— Неправда. Я доведу хибність такої думки повними залами. Глядач іде до нас, він хоче дивитися оперету. Але мені поки що не подобається заштампованість та спосіб існування актора на сцені. Проблема нинішнього українського театру — антиідеологічність. Він без кісток, він безхребетний. Ми написали одну репліку для вистави: “Нам мову рідну пам’ятать було б не гріх”. Гадаю, основа України в мові. Якщо її не буде, не буде й держави.
— Тоді чому не ставите українських вистав, наприклад, “Гуцулку Ксеню”?
— Це суто регіональний твір. Хоча там чудова музика, сильна головна героїня. Але, боюся, кияни не сприймуть менталітету Західної України.
— Побутує думка, що сміятися українською важче, ніж російською...
— На жаль, так. Наш гумор здебільшого приземлений. Нема сучасних авторів. Вони не пропонують лібрето. А якщо пишуть, то не на українські теми, до того ж “переспівують” старе і давно забуте. Я погодився б поставити “Сорочинський ярмарок”. До цього твору можна додати притчі, наповнити їх мелосом. І проект стане не “хохляндією”, не “шароварщиною”, а сягне космічної вищості...
— Злі язики стверджують, що українці майстри лише плакати...
— Є в нашого народу така риса, я й сам себе інколи жалію. Розпач — один із найбільших гріхів у християнстві. Однак сміятися ми також вміємо, особливо в гірських районах. Послухайте, як там звучать коломийки!
— Поєднання посад директора й художнього керівника у вашому театрі виправдане?
— Так. Адже професія режисера авторитарна: ти повинен з’єднати все, зчепити, так би мовити, до купи. Усе має рухатися однією колією. Інакше — роздрай колективу, роздвоєння особистостей... У разі розділення потрібен чіткий контракт, у якому було б сказано: перша особа — художній керівник. Директор — виконавець його задумів і стратегій, тобто інтендант. Якщо цього не буде, митцю доведеться самому бігати за меценатами і спонсорами...
— По всьому Києву рекламують ваш творчий девіз: оперета — крок до свята. Тому ставитимете лише “гуморески”?
— Не тільки. Гадаю, нині потрібно робити ставку на музичні вистави. Але не брати дурних персонажів та дешеві хохми. Такого я категорично не сприймаю. Планую й мюзикли...
— Можливо, тоді варто й назву театру змінити?
— Не треба. Ми ж єдина оперета в країні. Маємо монополію на назву. Звичайно, можна було б охрестити нас Театром музичної комедії імені Миколи Садовського, оскільки при ньому виник перший сталий театр. Та навіщо? Змінювати треба не назву, а суть. Створити нові спектаклі, ввести додаткову сцену в іншому приміщенні, де б грали паралельно з основною два склади трупи, два оркестри.
— Чи плануєте гастролі?
— Який же театр без гастролей! Торік були в Рівному й Луцьку. Нині невелика трупа — антреприза — їде до Німеччини... Готуємося до туру в Ужгород. Півтора року тому це місто нас добре прийняло.
— Що побажаєте нашим читачам?
— Гармонії, бо без неї не існує світ. А з іншого боку, не боятися конфліктів, адже суспільство без них не рухається вперед.
30.11.2005 | 13:49 "День" Яна Іваницька http://www.day.kiev.ua
Танцюють усі. Навіть... коні У Київському театрі оперети відбулася прем’єра мюзиклу Ф. Лоу «Моя чарiвна леді» (за відомою п’єсою «Пігмаліон» Б. Шоу)
Я не люблю свою музику, але що значить моя думка порівняно з думкою мільйонів?
Фредерік Лоу
Спочатку над мюзиклом працював режисер із Санкт-Петербурга Вадим Мєлков, який не впорався з матеріалом. Як відомо, починати з «нуля» легше, ніж переробляти, тому творчий процес художнього керівника Богдана Струтинського був досить нелегким. У результаті — безліч репетицій, «ломка» акторів, яка проходила через взаємне нерозуміння, постійний пошук, отримання режисером підпільного прізвиська «тиран». Однак подібна «тиранія» має i позитивний чинник: вистава проходить злагоджено і чисто.
Це перша постановка «великої вистави» на сцені театру оперети Б. Струтинським. До цього він представив на суд глядача оперету Ж. Оффенбаха «Звана вечеря з італійцями» на Малій сцені у фойє та дитячі казки «Карнавал казок» і «Білосніжка». Тут же режисерським завданням було, перш за все, оволодіти складним жанром і зробити його цікавим для сучасної публіки, яка звикла до ефектних шоу. І хід було віднайдено: вистава пожвавилася за рахунок безлічі танцювальних номерів. Танцюють усі: вулична шантрапа, служниці в будинку професора, Еліза, на балу представлений не лише вальс, номер із класичного балету, але й степ. Хореографія тонко вплетена в дію вистави. Хороша ідея вивести на сцену «скачки» — молодих жвавих «конячок» і старого, незграбного коня Довера, на якого поставила Еліза.
Ці режисерські ідеї було блискуче втілено головним балетмейстером, народним артистом Олександром Сегалем, чия хореографія є завжди окрасою будь-якої вистави — від класичної до сучасної. О. Сегаль не перестає дивувати своєю творчою молодістю, енергією та завзяттям.
Уже за кількома постановками Б. Струтинського можна говорити про його режисерський стиль: «зняття» четвертої стіни; робота акторів у фойє (до початку вистави) та глядацькій залі (під час дії); на глядачів завжди чекають сюрпризи. У даному випадку це були фіалки в подарунок — символ квітів, які продає героїня вистави. Композиція мізансцен цікава заповненням усього сценічного простору; використовуються подвійні експозиції (одночасна дія на вулиці і балетна вистава у Ковент-Гардені). Декорація реалістична, естетична, дворівнева: у кабінеті — галерея на другому поверсі, на вулиці — міст (художник-постановник — заслужений діяч мистецтв Петро Межировський).
Необхідно відзначити роботу диригента-постановника Оксани Мадараш. Оркестр звучав рівно, прекрасно виконувала соло мідна група, яка в мюзиклі (і спеціально аранжованих А. Коржем номерах) грає провідну роль. Щоправда, у зв’язку iз введенням танцювальних та музичних номерів, час вистави здається дещо збільшеним — два акти тривають понад три години. Враховуючи, що зовнішньої дії в сюжеті надто мало, невеликі купюри (по одному куплету або у разі музичних повторень) привнесли б більший динамізм.
В афіші вказано, що оригінальне лібрето А. Дж. Лернера. Щодо українського тексту, це підрядковий переклад iз російської. Однак саме в цьому криється казус. Суть «Моєї чарiвної леді» — у вивченні специфіки мови. Якщо постановка українською мовою, значить, і специфіка вивчення повинна торкатися мови української — не англійської з її вимовою букв «ей, бі, сі, ді», і не російської — зі специфічним «ге» замість «ґ». Якщо вже використано цей прийом, у такому випадку героїня повинна займатися вивченням слів-винятків: «аґрус», «ґанок» тощо. Інакше виконувачці доводиться спотворювати слова і вимовляти «хроза» і «хрім», «хриміли», чого не знайдеш ні в жодному діалекті. Набагато природніше було б замінити «фіялки» на специфічно українське «хвіалки», прибрати захоплення «шиплячими» на зразок «шесної дівшини». Адже Еліза приходить не з проблемою логопедії, а з вуличним жаргоном. А тому вірно було б наповнити лібрето простонародними висловами, перетворити Елізу на своєрідну Проню Прокопівну. Ввести більше відверто безграмотних зворотів. На жаль, їх не доведеться довго вигадувати — достатньо послухати сучасну українську мову. У такому варіанті вистава набула б не лише художньої цінності, але й неймовірної актуальності, виконувала б ще й повчальну функцію.
Щодо акторського складу, на глядачів чекають сюрпризи. Заслужений артист Микола Бутковський уперше з’явився не у звичному амплуа «простака», а виніс на суд глядача роль «героя». У Хіггінса є й комізм, і характерність, і разом з тим тонка психологічна підоснова. Актор яскравий, з тонкою нервовою системою, його цікаво дивитися неодноразово: все з великим інтересом чекаєш, як він зробить те, що тобі вже відомо.
«Моя чарiвна леді» — перша прем’єра Асі Середи (Еліза). Артистка показала себе дуже пластичною, емоційно відкритою. Її голос, рівний протягом усього діапазону, з хорошою політністю та чистим тембром якнайкраще характеризує Елізу — вуличну безграмотну дівчинку, але без агресії та вульгарності. При переродженні на світську пані, А. Середа переконлива, починаючи від тоненької, тендітної фігурки і закінчуючи манерою поведінки.
Неодноразово супроводжувався оплесками вихід на сцену улюбленки київської публіки — народної артистки Тамари Тимошко (місіс Пірс). Невелика роль служниці Хіггінса (холодної манірної англійки) несподівано «вивернена» в комедійне русло: це й паузи великої актриси, і оцінка всього, що відбувається на сцені — мімікою, жестом, і внутрішнє напруження, і характерність, яка раптом проявилася в поклоні — з підтанцівкою, гумором, завзяттям, які викликали в публіці пік захоплення.
Яскравий образ створила заслужена артистка Людмила Бєльська (місіс Дулітл). Епізодична роль, але пам’ятна, помітна, з властивою Бєльській «вогнедишною» енергетикою та чарівливістю.
Її чоловік — містер Дулітл (народний артист Олександр Кравченко) трактований як трагікомічний персонаж з філософською підосновою. Тут і пияцтво, і ораторські здібності, і зліт кар’єрними сходинками. У комічних епізодах пригадується зіграний А. Кравченком Моріц із оперети І. Кальмана «Маріца» та блискучий іронічний чорт у «Сні перед Різдвом».
Публіка, яка розкупила квитки на прем’єру за 10 днів, стоячи вітала акторів. Ви хочете доторкнутися до того, що в житті допомагає бути чистішим і добрішим, — ідіть до оперети.
П'ятниця, 2 грудня 2005 року “Хрещатик”, №180 (2779)
Наталія ЗІНЧЕНКО
http://kreschatic.kiev.ua/?id=2779&page=11
Викорінюємо суржик. Під таким неписаним гаслом відбулася постановка мюзиклу “Моя чарівна леді” Власну Галатею створив художній керівник — директор Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський, “вдихнувши життя” в головну героїню мюзиклу “Моя чарівна леді” Елізу Дуліттл (артистка Ася Середа). Спектакль на музику Фредеріка Лоу був написаний Лернером за мотивами “Пігмаліона” Бернарда Шоу. Глядачі столичної оперети вже бачили постановку із віршами Олександра Вратарьова, а тепер їм запропоновано ще одну сценічну версію.
Звичайно, важко у такий відомий твір, який не лише пройшов на багатьох сценічних майданчиках Західної Європи і Сполучених Штатів Америки, а й на кіно- та телеекранах, внести щось нове. Тож режисер вирішив зіграти на болючій для українців темі — суржику.
— Нам рідну мову пам’ятать було б не гріх,— звучить зі сцени як пропозиція глядачам замислитися й над своїм ставленням до української.
Тож про англійську діалектну вимову не йшлося. Тоді, здавалося, мав би звучати зрусифікований суржик. Натомість чомусь відчуваються в тексті білоруські інтонації. Скажімо: гадина — замість година, гатова — замість готова, падруга — замість подруга. Чи не тому так сталося, що спочатку збиралися запросити до постановки білоруського режисера? Дивно, але батько Елізи Альфред Дуліттл (народний артист України Олександр Кравченко) говорить правильною літературною мовою. А як же тоді славнозвісне: яблуко від яблуньки недалеко котиться?
Роль Елізи — це дебют молодої артистки Асі Середи, яка співала й танцювала, навіть в одній зі сцен встала на пуанти як справжня балерина. Треба відзначити, що драматургічний задум режисера дівчині вдалося втілити. Але славнозвісні опереточні хіти в її виконанні звучали не досить переконливо. Інколи співачці просто не вистачало голосу і хотілося його підсилити хоча б мікрофонами. Натомість заслужений артист Микола Бутковський, який грав Генрі Хіггінса, співав чудово. Зробила незабутньою свою невеличку роль і народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко (місіс Пірс).
Актриса повідомила, що цей спектакль артисти театру чекали з великою надією і вірою, сподіваючись, що він стане якщо не епохальним, то етапним:
— До приходу в театр Богдана Струтинського тут не було цікавої режисури,— вважає вона.— Була загублена творча жилка. Спочатку артисти не сприймали режисерських вимог, побажання і пропозиції, чому Богданові Дмитровичу доводилося багатьох ламати, переробляти, перекроювати і збирати заново. На мою думку, він скомпонував мюзикл досить цільно, динамічно й логічно. До того ж зміг підтягти середнє покоління і змусив працювати старше.
Щодо динаміки, то, як на мене, спектакль вийшов дещо затягнутий. Ймовірно, його перевантажили танцювальні номери. Щоправда, вони майстерно поставлені балетмейстером Олександром Сегалем, але їх забагато. Тож необхідно дещо, як кажуть, “підчистити”.
Микола Бутковський розповів, як сперечалися артисти з режисером з приводу останньої репліки у виставі. Як відомо, в класичному варіанті вона звучала так: “Де мої пантоплі?” Богдан Струтинський відмовився від неї. Більш того, сказав, що вибір останньої фрази залишає за собою. Тож через місяць глядачі зможуть побачити зовсім інший кінець мюзиклу. Ймовірно, режисер дозволить акторам імпровізувати і створить для цього два “коридори” в спектаклі. Щоправда, як відомо, найкраща імпровізація в театрі має бути ретельно підготовленою, аби не здатися самодіяльною.
Богдан Струтинський, якого в фіналі артисти винесли до глядачів на руках, радів з того, що за десять днів до прем’єри всі квитки вже розкупили. А на запитання, чи не хотів би, осучаснюючи твір, одягти героїв мюзиклу в джинси й майки, відповів, що так перевдягають акторів лише слабкі режисери, які не впевнені в постановці.
05.12.05 (19:43) UA-REPORTER.COM
Олександр ГАВРОШ http://ua-reporter.com/news/14684
Київський театр оперети завітав на Закарпаття
Київський театр оперети украй рідко гастролює по Україні. Адже такі гастролі – це приїзд і проживання понад сотні людей. Цього року театр побував тільки на фестивалі у Полтаві. Тим унікальнішими видаються грудневі гастролі киян в Ужгороді.
У п’ятницю та суботу в приміщенні Закарпатського українського музично-драматичного театру можна буде побачити кращі вистави гостей: “Летючу мишу” Й.Штрауса та “Сільву“ І.Кальмана. У неділю -- великий гала-концерт “Віват оперета!” з уривками з найвідоміших творів.
Окрему виставу щодня показуватимуть для дітей. Це музична казка “Білосніжка та семеро гномів”. Ця робота торік була висунута на здобуття театральної премії “Київська пектораль” у номінації “Краща вистава для дітей”.
Київський театр оперети нині переживає період приємних змін, пов’язаний з приходом нового керівника театру Богдана Струтинського. Поспілкуватися з ним та іншими першими обличчями театру оперети можна буде у п’ятницю о 13.30 відразу після показу “Білосніжки і сім гномів”. До речі, ціни на вистави киян абсолютно доступні. Так що кожен може скласти свою думку про єдиний театр оперети в Україні. (Початок денних вистав о 12.00, вечірніх - о 19.00).
А 20 грудня в Ужгороді на запрошення Мукачівської греко-католицької єпархії виставу “Сни у ніч святого Миколая” покаже добре відомий закарпатцям львівський театр “Воскресіння”.
Субота, 3 - 9 Грудня 2005 року
Дзеркало тижня ,№ 47 (575) Олександр МОСКАЛЕЦЬ http://www.zn.kiev.ua/nn/show/575/51929/
«ЛЕДІ» ЗНИКАЄ «Моя чарівна леді» Ф.Лоу — знову на київських афішах. Перш ніж потрапити на сцену Київської оперети, ця вистава мала дивну долю. Те, що побачив глядач, стало третьою київською сценічною версією відомого мюзиклу. Перша йшла в театрі раніше (її пам’ятає дехто з глядачів). Найзагадковішою була друга… В минулому сезоні її намагалися створити санкт-петербурзькі митці — режисер Вадим Мілков і балетмейстер Кирило Ласкарі. Але їхню виставу публіка так і не побачила. Після здачі (на початку 2005 року) в театрі прийняли рішення про… «перепостановку». За справу взялися художній керівник театру Богдан Струтинський та головний балетмейстер Олександр Сегаль…
Ця колізія створення вистави, на перший погляд, не піддається поясненню. Але, очевидно, щось-таки спонукало театр до «перепостановочного» кроку. Можливо, певна інертність трупи не дозволила втілити задум російським постановкам у тому вигляді, в якому це належало? Так чи інакше, але майже півторарічний період «пологів» нарешті завершився прем’єрою. Дещо дивною... Відбулося це тоді, коли частина трупи і оркестру на чолі з новим головним диригентом перебувала на гастролях у Німеччині з «Маріцою». А тим часом київський глядач отримав ще один місцевий мюзикл — і це стало єдиним плюсом у плутаній історії народження вистави. В недалекому минулому з класики жанру кияни мали можливість насолоджуватися хіба що музикою «Поргі і Бесс», які мали недовгий сценічний вік на нашій сцені.
І от «Моя чарівна леді» — мюзикл із присмаком зовсім не віденських опереткових традицій. У загальній тональності вистави неможливо не помітити певну натягнутість і дещо вимучену «безпосередність». Передусім це стосувалося сцен з участю мешканців бідних лондонських кварталів. Їхня «розкутість» і удаване бешкетництво нагадували радше безпомічні потуги якоїсь «прохідної» ранкової дитячої вистави. Здавалося б, скромна режисура виявилася передбачливою: і нечисленний кордебалет, і вся «географія» постановки оптимально співвіднесені з невеликими параметрами сцени. Але не вистачало саме того внутрішнього вогника, який би дозволив акторам більш органічно «застосувати себе», а глядачам — забути про те, що вистава відбувається на вул. Великій Васильківській. І хореографічні знахідки не надто «фонтанували»: пластична партитура виглядала трафаретною і «фоновою». Тому загалом передати захопливу стихію і динаміку класичного мюзиклу «перепостановникам» не вдалося.
Але й нудьгувати глядачеві не доводилося, бо щоразу виникало запитання: «Цікаво, а як у них це вийде», адже «Леді» має цікаву історію на світових сценах?
Виконавиця головної ролі Елізи Дулітл Г.Середа мала впоратися з усіма метаморфозами своєї героїні, не втрачаючи шарму на жодному з етапів. Якщо загадати трупу цього театру, то можна дійти висновку, що у вокальному сенсі краще втілити цей образ міг би і дехто інший… Але якщо не висловлювати суджень за безжалісними оперними критеріями, то можна змиритися і з тим, що маємо. Деякі вокальні мінуси певною мірою компенсувалися драматичними епізодами. Тим більше що тут на допомогу виконавцям приходив сам сер Бернард Шоу, автор геніального театрального шлягеру всіх часів та народів «Пігмаліон». Дещо відстороненим виглядав у виставі М.Бутковський (Генрі Хіггінс). Про нього глядач частіше міг би сказати «не вірю», ніж «вірю». Кращою за інших у виставі виявилася Т.Тимошко-Горюшко (Місіс Пірс). Її роль не передбачає вигадливих вокальних ескапад, проте драматичний хист відомої актриси знайшов тут гідне застосування. І не треба приховувати, що раптовими вибухами оплесків вистава багато в чому завдячувала саме їй. Запам’ятався Фредді у виконанні Р.Мороза. Але глядач так і не встиг розібратися, де саме в малюнку його ролі переважав наліт радянської оперетки, а де — смак справжнього англійського гумору. Ці стилістичні тонкощі потопали в загальному настрої образу, який було витримано досить вдало. Цікаві роботи і у художниці з костюмів І.Давиденко. (Вбрання у виставі багато, воно милує око, і його кількість не поступається якості.)
…На днях «Чарівна леді» і ще чотири інші вистави мають вирушити до Ужгорода. Там відбудуться гастролі театру, фінансовані не з київського муніципального бюджету, а з бюджету Міністерства культури і туризму. (Хоча власне прем’єра, поки що єдина в цьому сезоні, стала можливою завдяки фінансуванню саме з боку муніципального бюджету.)
Проте гастрольні чи фінансово-репертуарні нюанси не в змозі приховати неспокійну атмосферу в трупі. Донедавна, перед набуттям театром статусу академічного, мінімальна ставка актора ледве перевищувала 800 гривень... У театрі спостерігається досить велика плинність кадрів. Цього року театр залишив його головний диригент Володимир Шейко. Курйоз полягає в тому, що перший же його наступник протримався на своїй посаді лише… один робочий день. Можливо, ця та деякі інші проблеми пов’язані з особливостями характеру, а також менеджерськими і репертуарними принципами роботи нинішнього керманича театру Богдана Струтинського? Можливо, певні «керівні якості» не дозволяють багатьом затримуватися на своїх посадах в опереті… Навіть із числа його земляків з Івано-Франківщини, яких головний режисер час від часу запрошує до себе на роботу. Втім, першу свою «команду» він уже втратив нинішнього літа. А протягом минулого сезону театр випустив лише дві прем’єри, одна з яких дитяча казка, а друга, «Звана вечеря з італійцями», стала стартом роботи додаткового майданчику — Театру в фойє.
Загальна художня (і навіть кар’єрна) стратегія Богдана Струтинського не зовсім зрозуміла при погляді зовні. Наприклад, цього літа він намагався висунутися на посаду голови управління культури… (Саме тоді ця установа «змінила вивіску» і оголосила конкурс на заміщення вакантних посад.) Звідки чиновницька жага у досить молодого режисера, який тільки-но отримав у своє розпорядження велику трупу і всі можливості розбудови її подальших творчих перспектив… Це залишається загадкою за сімома печатками. Хоча за час його перебування на своїй посаді, крім випуску деяких прем’єр (торік це були ще «Вогні рампи», поставлені іншим режисером), замінено афішні тумби біля будівлі, встановлено неонові літери та баннер на фасаді... Але навряд чи варто це розцінювати як помітні кроки на шляху суто творчого вдосконалення театру з вельми драматичною долею (особливо за останні десятиліття).
Прем’єр може бути більше... І театр може вийти зі стагнації… Може… Але коли?
06-13 декабря 2005 Столичные Новости №47
(384) Анна Веселовская
http://cn.com.ua/N384/culture/theatre/theatre.html
ПРЕКРАСНАЯ ЛОЖЬ В Киевском театре оперетты состоялась премьера «Моей прекрасной леди».
Как бы удивились наши честолюбивые предки, случайно проведав, что сюжетно нанизанная на одну нитку, развлекательно-пустяшная и полная музыкальных банальностей оперетта в ХХI веке может стать зрелищем элитарным! Воспринимаемая долгое время как младшая сестра оперы, оперетта нынче вовсе не похожа на бедную родственницу, а выглядит как вполне респектабельный жанр для богатых и сытых. Во всяком случае, именно таким видится будущее столичной оперетты ее художественному руководителю Богдану Струтинскому.
Выбор Струтинским для своего дебюта на большой сцене американского мюзикла Алана Джей Лернера и Фредерика Лоу, созданного, впрочем, с учетом всех правил игры классической оперетты, идеологию комфортного и комфортабельного театра вовсе не отменяет. Неофит на музыкальном поприще, Струтинский предвидел, что работать с ироничными, острословными диалогами Бернарда Шоу, а не с односложными опереточными фразами, ему будет сподручнее. И хотя под натиском, разбуженной режиссером игровой стихии и танцевальной эквилибристики изрядно пострадал вокал, удержать необходимое в музыкальном спектакле равновесие между словом, действием и вокалом все же почти удалось. А преданность хорошей пьесе отблагодарила постановщика удачей: спектакль получился игровой и развеселый, драматургически выстроенный и с некой смысловой заковыкой.
Впрочем, попытки привести в движение и заставить жить по законам драматического театра настоявшуюся на всевозможных штампах опереточную среду для Богдана Струтинского так бы и остались бесплодными, если бы не закрома нашей родины, все еще полные талантов. Наверное, ни один, даже самый строгий кастинг не обнаружил бы никого лучше, чем Анна Середа на роль главной героини Элизы Дулиттл. В исполнении молодой киевской артистки лондонская цветочница, при упоминании имени которой в памяти всплывает с десяток имен выдающихся актрис, получилась живой, подвижной, игривой, не плохо поющей девушкой, умеющей даже стоять на пуантах, но — не только. Ведь обаятельность и притягательность Элизы, отвыкающей говорить на суржике, осваивающей правильный выговор и украинский литературный язык, ради того, чтобы взобраться повыше по социальной лестнице — это победа над реальной киевской ситуацией, в которой все подобные старания выглядели бы нелепо.
В украиноязычном варианте «Моя прекрасная леди» отыгрывает фантастическую для столицы ситуацию, главная странность которой не в том, что все стремятся говорить на украинском, а не русском или английском, а в том, что хотят говорить правильно и грамотно. Для карьерного продвижения в Украине сегодня, в сущности, необходим именно суржик, язык всех возможных местных элит, в которые, безусловно, не входят профессора языкознания. В современной Украине Элиза, научившаяся говорить грамотно и фонетически верно, избавившаяся от простецких манер и бесцеремонности, может попасть только в учительницы родной словесности и не более! Ведь безграмотная, корявая речь и дурные манеры, то есть все то, что казалось проницательному Бернарду Шоу подходящим объектом для иронии — увы, норма для сегодняшней «элиты».
Пойдя по пути труда и постижения наук, современная украинская полубродяжка Элиза просто потратила бы время зря. А потому неактуальная нынче назидательная притча Шоу о преодолении социальных преград трудолюбием и усердием, сама собой ускользает из спектакля. Ни ее, ни миф о древнегреческом скульпторе Пигмалионе и его творении Галатее не в силах удержать даже точная и насыщенная драматическая игра Николая Бутковского (Генри Хиггинс) и чуткое подыгрывание Андрея Баса (полковник Пикеринг).
В киевском варианте «Моя прекрасная леди» превращается в несбыточную и утопичную сказку о Золушке, а для мюзикла, да еще с таким опереточными акцентами, подобный смысловой мотив просто находка. И зрители, согласно неписаным законам сказочного жанра, вновь и вновь искренне верят в иллюзорные перспективы обаятельной Элизы, выучившейся правильно говорить на украинском языке.
Безусловно, при таком сказочном раскладе событий, вряд ли стоит вспоминать хоть о какой-то толике достоверности в театре. И все же, откровенного подражания вкусам нынешней украинской «элиты» (а именно — ярко-красного платья Элизы, блестящих полуфижм и полукринолинов бальных туалетов, порхающих балетных девушек со щетками для смахивания пыли и нарочитых хореографических вставок) вполне можно было бы избежать. Ведь, пожалуй, скорее театр рожден, чтобы сказку сделать былью, а не наоборот...
9 грудня 2005 Києве Мій, №10
Юлія Нужина Неймовірно, але факт. До революції у Київському театрі оперети літературним редактором працював Симон Петлюра
Якщо ви вже «сто років» не були в опереті, амбіційно думаючи, що переросли цей легкий жанр, зараз саме час туди повернутись. Якщо ж ви взагалі не ходите у театр, вважаючи це страшенною нудьгою, зараз, щоб змінити свою думку, варто зазирнути до театру оперети. Новий художній керівник київської оперети, молодий та енергійний Богдан Струтинський, вирішив зламати стереотипи киян щодо цього жанру і змінити імідж театру. Але спочатку трохи історії.
Будинок театру бачив на своєму віку чимало відомих і видатних особистостей. Троїцький народний дім, так раніше називалась ця будівля, був зведений на благодійні пожертвування киян і з самого початку призначався для народних зібрань, концертів і театралізованих вистав. Тому згодом саме тут відкрився перший в Україні стаціонарний театр. Саме тут грали і ставили свої п’єси корифеї української сцени брати Тобілевичі —відомий драматург і актор І. Карпенко-Карий, М. Садовський і П. Саксаганський. На цій сцені сяяла яскравою зіркою Марія Заньковецька, формуючи самобутній ліричний і яскравий український театр, наповнений музикою і піснями. Сюди на початку ХХ століття Панас Саксаганський запросив тоді ще нікому не відомого актора із Західної України Леся Курбаса. Молодий та надзвичайно талановитий білявий красень дуже підходив на ролі ліричних героїв. Але найбільш яскраво розкрився талант актора у виставі «Ревізор» у ролі Хлєстакова. Курбас грав не просто сатиричного героя, а справжнього гоголівського персонажа — іронічного і трохи містичного. Після цієї вистави про Леся Курбаса заговорили навіть у Москві. Згодом актору стало тісно в рамках традиційного театру і він створив новий авангардний театр, але завжди з великою повагою згадував своїх учителів і свою першу київську сцену. Неймовірно, але факт — до революції у цьому театрі літературним редактором працював Симон Петлюра! Може, саме щира українська драматургія стала поштовхом до створення ним повстанської армії? Хто знає... Адже цей театр надихав багатьох.
В радянські часи український музично-драматичний театр було переіменовано у театр оперети. В свій час оперета була улюбленим жанром у київської публіки. Акторів театру знали поіменно і впізнавали на вулицях. Куплети з відомих оперет наспівували всі. Вони звучали по радіо і з телеекранів. Зірки оперети були бажаними гостями на всіх концертах. Але часи змінювались. Останні 10 років київська оперета переживала не найкращі часи. Країні було не до легкого жанру. А в артистів збіднілого театру з’явився комплекс зайвих людей. Все змінилося з появою нового художнього керівника Богдана Струтинського. «Я вважаю, що в столиці нашої держави повинні бути своє «Лідо» і свій «Бродвей», — говорить він. Сьогодні в приміщенні театру працює мала сцена — «салонний театр», як називає її режисер, — з місцями за столиками, шампанським і свічками, як у відомому паризькому кабаре. Поки що тут іде тільки одна вистава — симпатична оперета Офенбаха «Звана вечеря з італійцями», але уже другий сезон на неї неможливо дістати квиток. «У салонному театрі ми плануємо проводити і літературні вечори, і вечори романсів, і камерні концерти», — захоплено говорить Богдан Струтинський. А наступна прем’єра малої сцени — «Кавова кантата» Баха. На великій сцені театру оперети щойно відбулась велика прем’єра відомого мюзиклу «Моя чарівна леді».
«Ми зробили декілька кроків назустріч глядачеві — і він пішов за нами, прийняв нас, оновлених, повірив нам», — говорить головний режисер київської оперети, мрійник і ентузіаст Богдан Струтинський. — Головне тепер — повернути віру акторів у свій талант і в свій театр. Це нелегко, адже порівняно з іншими театрами міста зарплати у нас невеликі. Але потрібно не відмовлятися від мрії, прагнути її досягти. Я давно помітив: якщо ти не мрієш — нікуди не просуваєшся. І мріяти треба обов’язково про якісь глобальні, божевільні речі, а не про дрібниці, тоді це обов’язково здійсниться, повірте.
Моя надзадача як менеджера — привести театр до звання національного. Адже єдиний в країні театр оперети, в стінах якого свого часу виступали найяскравіші зірки української сцени, повинен мати таке звання. Єдиний театр оперети в Україні повинен мати хороші оклади. За ту заробітну плату, яку зараз отримують наші актори, можуть працювати тільки справжні фанати театру. Людина, що утримує сім’ю, за такі гроші працювати не може. Гостро стоїть знову ж таки проблема кадрів. Випускники консерваторії здебільшого дивляться в бік оперного театру, де платять набагато більше. Матеріально-технічна база — це одна з найголовніших проблем, на мій погляд. Коли декілька років тому я прийшов сюди працювати, у театрі не було навіть професійного пульта. Зараз ми вже маємо сучасний пульт, але цього замало. Необхідне капітальне поновлення світла. На базі гарного сучасного світла можна дуже багато зробити. Але кардинально поновлювати і міняти треба все. Існує також проблема додаткового приміщення —виробничо-технічну базу нема де розмістити. У зв’язку з будівництвом на площі біля театру зруйнували наш столярний цех і ми тепер постійно як на вокзалі — то в когось розміщуємо свої замовлення, то компанія, що займається будівництвом на площі, надає нам приміщення, що не опалюються... Важко... Але не хочеться весь час про це говорити, канючити, жалітися, тому що це притягує ще більше проблем. Хочеться сподіватися на краще і вірити, що разом ми зможемо подолати всі негаразди».
27.01.2006 Газета по-киевски
Христофор Груша http://pk.kiev.ua/theatre/2006/01/27/171235.html
"Моя прекрасная леди"
В оперетте обещают фиалки
Киевский академический театр оперетты покажет свой новый спектакль – мюзикл Федерика Лоу "Моя прекрасная леди" по пьесе Бернарда Шоу "Пигмалион". В основе – знаменитый древнегреческий миф о скульпторе Пигмалионе, который изваял мраморную женщину Галатею и влюбился в нее.
Трудно поверить, что в начале 60-х годов молодые режиссеры Киевского театрального института где-то доставали плохие записи этого полузапретного зарубежного мюзикла, тайно слушали и обливались слезами: мол, как же так, и наш традиционный украинский театр – музыкальный, и это – тоже театр музыкальный, но какой здесь модерн, какая свежесть!.. Ах, нам бы попробовать, вот бы все удивились! И вот прошло сорок лет. И теперь чтобы у нас этим спектаклем кого-то удивить, уже нужно очень постараться!
Учитывая сказанное, постановщик спектакля Богдан Струтинский предложил свою версию этой любовной истории. Публике обещают много приятных сюрпризов. Говорят, будут даже живые фиалки...
Дирижер-постановщик спектакля – Оксана Мадараш, балетмейстер-постановщик – народный артист Украины Александр Сегаль.
18-02-2006 Демократична Україна, 032 (23329) Володимир КОСКІН http://dua.com.ua/2006/032/index.shtml ОПЕРЕТА — ЦЕ МИСТЕЦТВО ТИХ, ХТО МОЖЕ БУТИ МОЛОДИМ! Ви не зауважили, що в наш непростий час легше викликати в людини сльози, ніж усмішку? Це стосується й театру. Оперета, напевно, нині єдиний жанр, що дарує глядачам переважно радість і, як сказав поет, «можливість усміхнутися в натовпі». Чудова класична музика всіх часів і народів, вигадлива в’язь сюжету, у дечому звичні, але від того не менш улюблені образи героїв класичних оперет завжди вражають глядачів.
Жанр за своєю природою синтетичний: органічне поєднання чудових голосів, високої акторської майстерності, запальних і яскравих танцювальних номерів, розгорнутих масових сцен створює неповторне свято краси, дивовижне, захопливе сценічне видовище.
Уявляєте, яким треба бути універсалом, щоб яскраво грати в опереті — найскладнішому музично-театральному жанрі.
У кожному театрі, звичайно, є свої корифеї-легенди, без яких репертуар не мислимий. До таких належить солістка Київського державного академічного театру оперети, народна артистка України Тамара Тимошко, яка створила незабутню галерею персонажів, серед яких Горпина («Майська ніч» Лисенка), Комариха й Хівря («Весілля в Малинівці» та «Сорочинський ярмарок» Рябова), Віра Холодна («На світанку» Сандлера), герцогиня Мальборо («Ваш хід, королево!» Журбіна), Єфросинія («Царевич» Легара), Мірабелла («Циганський барон» Штрауса), Юліана, Кароліна, Селіна (Сільва», «Принцеса цирку», «Голландочка» Кальмана), баба Маня («Таке єврейське щастя» Поклада)...
Про майстерність незрівнянної прими Тамари Тимошко свідчить той факт, що режисери на неї ставили вистави: природність гри й чарівність актриси «підтягували» дійство до тієї межі, за якою і починається незбагненна магія мистецтва.
На виставах, у яких грає Тамара Тимошко, публіка вкотре переконується, що оперета — це мистецтво тих, хто може бути молодим. Отже, й веселим!
— Тамаро Михайлівно, чим Вас так причарував театр оперети, що став він для Вас рідною домівкою?
— Зовсім недавно про це ж запитала моя добра приятелька співачка Валентина Купріна, жива історія нашої української естради (ми знайомі вже понад тридцять років). Вона сказала: «Ну чого ти прип’ялась до цього театру? Поясни! У тебе не було інших пропозицій?» «Були»,— відповідаю. І згадався мені головний режисер драматичного театру імені Франка Сергій Володимирович Данченко. Ми з ним познайомилися за досить дивних обставин — у лікарні, що у Феофанії. Він запропонував: «Прийди до нас у театр, подивися спектакль. Я тебе бачив на сцені, мені хотілося б, щоб ти працювала в нас». І хоч я вже не була юною акторкою й була певна, що міняти театр ні до чого, бо моя творча доля складається вдало, все-таки інтерес був великий, і я пішла до Данченка. Він розпорядився: «Іди до глядацької зали. Потім у кабінеті поговоримо». Я подивилась. Спектаклі бувають хороші, дуже хороші, бувають невдалі. Я, імовірно, потрапила на невдалий спектакль, ледь його висиділа, потім зайшла до Данченка. Він запитує: «Ну, як?» Я кажу: «Чудова вистава, от якби ще трішечки, хоча б фоном пролунала яка-небудь музика». Пауза, і він каже: «І, звичайно, наприкінці — канкан. Так? Іди до свого театру і там працюй!». Тобто він зрозумів, що я ввійшла в такий період, коли людину переробити вже неможливо, звички-прихильності стають другою натурою.
Я дуже люблю жанр оперети, у ньому закладені величезні можливості, його палітра універсальна. Театр оперети — це не тільки «Сільва» чи «Маріца», не тільки на межі з клоунадою театрально-музична феєрія. Так, ми граємо ролі, що межують з клоунадою, але в тім і полягає професіоналізм, почуття міри, смак режисера й акторів, щоб не перейти цієї грані. Інакше дійсно буде цирк.
У нас здійснюється чимало постановок мюзиклів, дитячих музичних казок. Величезне поле діяльності! Сьогодні я граю в «Маріці» тітоньку Цецилію, що називає себе Цицею — і це в залі викликає регіт і бурю оплесків, а завтра граю в «Зойчиній квартирі» Зою, і коли моя героїня, залишаючи сцену і йдучи в глядачеву залу, промовляє: «Прощавай, моя квартиро», публіка плаче. А потім я граю мадам Воляпюк («Сільва» Кальмана), котра зізнається: «Я шансонетка і пишаюся цим!», і так танцює канкан, що мало місця. Або я виходжу в спектаклі «Американська комедія», де мене вбивають тричі! І тричі виносять на сцену неживу, але я оживаю на очах у глядача.
Це неймовірно різні ролі, складні й глибокі почуття, переживання. Тобто актору дані такі можливості, такі барви, про які можна тільки мріяти, наприклад, у драмі. Так що театр оперети — це не тільки канканчики і легенькі сюжетики...
— Іноді під час репетицій не режисер веде актора, а актор — режисера. А Ви теж, кажуть, вельми вольова людина.
— У моєму житті був, певно, єдиний випадок, коли я абсолютно підкорилася волі режисера. До Києва приїхав потомствений ленінградець — режисер Ізакін Абрамович Гріншпун. Мав ставити виставу «Сорочинський ярмарок» українською мовою. Мені було двадцять чотири роки. Підійшла я до дошки наказів, читаю: Хівря — Тимошко. Я подумала: «Це нонсенс, парадокс». Я важила 54 кілограми, була дуже худенька, у мене була така тоненька шийка, що можна було подумати, ніби голова тримається на руці. Я дивувалася: «Але ж Хівря — це могутня від природи бабища, у неї богатирські груди, стегна, плечі... Господи, що це він надумав!».
Почалися репетиції, я періодично підходжу до режисера: «Ізакіне Абрамовичу, може, я все-таки зіграю тендітну циганку Груню?» — «Репетируй, репетируй». Дійшли до здачі спектаклю. У судний день відкриваються в гримерку двері, заходить режисер, несучи перед собою груди й масивну сукню в оторочках, кілограмів на десять. Одягли мене в цей костюм, я подивилася в дзеркало й відчула себе впевненіше. Запитую: «А куди подіти шию?» Гріншпун узяв українську хустку, накинув мені на голову й обв’язав довкола шиї. Залишалися тільки руки: явно молоді, витончені, з елегантними нігтиками. Нігтики мені одразу обрізали, ручки «заморили»— зробили темнішими. Після чого Гріншпун каже: «Тамаро, не виходить одна сцена — перша. Якщо вона зараз вийде, ти здаси цю виставу блискуче». «Що конкретно не виходить?» — запитую. «Сцена, де Хівря в’їжджає на возі в ярмарок, потім у гніві запрягається в дишло й тягне цей віз геть». У цій сцені весь хор, балет регочуть з неї, улюлюкають, тоді Хівря кидає це дишло, хапає батіг і починає розганяти усіх.
І от коли я побачила глузливі обличчя, так люто замахала батогом, що якби хтось вчасно не ухилився, то я, мабуть, когось прибила б. Хівря, всіх розігнавши, із ще більшою гарячковитістю впряглася у віз і вивезла його, мов пушинку. Сцена вийшла шикарно.
Режисер розсміявся і заспокоївся: «Усе, буде Хівря!».
Це був той випадок, коли я справді повністю підкорилася режисерові. Взагалі-то я завжди намагалася знаходити спільну мову з постановниками, хоча іноді шалено сперечалась. Бувало, що й залишала вистави. Якщо категорично немає взаєморозуміння з режисером, все йде через пень-колоду, а стосунків з колегами не хочеться втрачати, то в таких випадках актори іноді тихесенько йдуть з ролі. У будь-якому разі я від кожного режисера брала все найкраще.
Взагалі, люблю зміну постановників. Хоча мені як приклади називають московські театри й накидають думку, що коли біля керма стоїть одна людина й здійснює геть усі постановки — це один почерк, це ансамбль. У школяриків теж, коли їх учать писати, за два-три роки виробляється почерк, але ж потім їм дають можливість пізнавати історію, географію, літературу, ботаніку, фізику, хімію, геометрію... Так і в театрі. Має бути художній керівник, що тримає визначену лінію, щоб не було клоунади, вульгарності й банальності, але для чергової постановки запрошують режисера зі сторони: це свіжа кров, свіжі барви, новий погляд.
У мене схоже почуття виникає, коли в театр приходить молодь, я з величезним задоволенням, симпатією приймаю цих людей і допомагаю їм. Мені здається, що вони, перебуваючи поруч зі мною на сцені, не дають старіти. Підтягують-надихають, і коли бачиш, як молоді партнери танцюють, забуваєш про радикуліт, ревматизм... і танцюєш разом з ними. Щоправда, потім доходиш до гримувальні і: «О Боже, допоможи...» Але на сцені про болячки геть-чисто забуваєш!
Щоб закінчити тему режисури, зізнаюся, що я не дуже шаную режисерів-теоретиків, котрі лише тривалими розмірковуваннями визначають, що тобі треба зробити. Я люблю режисера-ілюстратора, що вміє показати. Причому показати, як правило, гіперболічно, а ти як актор маєш знайти золоту середину. Іноді кажуть, що це погане навчання, мовляв, режисер ніби «натягує» актора на себе. Але й актор повинен мати клепку: усе, що йому треба, він бере, зайве — відкидає. До речі, є актори, що з дому приносять купу заготовок. Режисер бере глину, а пісочок відкидає,— виходить добротний глечик, тобто повнокровний образ.
І, звичайно, перших п’ять спектаклів — це ще продовження роботи акторів над ролями, бо глядач — це строгий і точний режисер, який дає можливість актору зафіксувати все найцінніше в ролі, виокремивши лушпиння.
— Тамаро Михайлівно, чи не розгубив сучасний український театр школи?
— Мені важко вгадати, у що трансформуються деякі наші театри через десять років, особливо з огляду на те, як перелицьовується класика, коли графи перетворюються в рокерів, а купчихи на бізнесменш. Але щось мене переконує, ще років на сто вистачить тих генів, тієї закваски, що закладені в організмі вітчизняного театру.
Зверніть увагу на такий момент. В Україні в жодному навчальному закладі не вчать на артистів оперети, до нас приходять з консерваторій, з театрального інституту. Але якщо в молодій людині є акторський потенціал, то за два-три роки вона вже працює врівень з маститими акторами, органічно вливається в колектив театру, стіни і лаштунки якого просочені серйозною театральною школою.
Якщо бути об’єктивними, то не кажуть: українська театральна школа чи радянська. Є велика російська школа акторської майстерності, її досягнення всотали Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий, Заньковецька, Саксаганський, Лесь Курбас, інші корифеї сцени. Ця школа беззастережно визнана на Заході, в Америці, визнана в Голлівуді.
— Вистачає сучасній акторській молоді творчого фанатизму, самовідданості?
— Вистачає безсумнівно! У театр оперети прийшов новий художній керівник Богдан Дмитрович Струтинський. Дуже багато молоді з’явилося. Я не беруся стверджувати, що все це таланти й майбутні зірки, але бачу, як працює ця молодь, і розумію: вісімдесят відсотків з них — це справді фанатики театру й нашого жанру. Вони нікуди не підуть, хоча всі з консерваторською освітою, мають чудові голоси, отже, є можливість працювати в оперному театрі, у філармонії й заробляти гроші, адже в нашому театрі, незважаючи на те, що він одержав високе звання академічного, зарплати дуже скромні. Але молоді актори вже стали самовідданими прихильниками нашого жанру, і мені радісно від цього. Київський театр оперети — мій дім, моя святиня, і мені вкрай важливо, щоб він існував-процвітав. І молоді повинні розуміти: не можна дати вмерти цьому жанру, тим більше, що ми — єдиний театр оперети на всю Україну!
А ще я дуже хочу, щоб можновладці й бізнесмени збагнули: без культури, без театру і їх самих не буде. Культура — це запорука здоров’я нації, чим вона потужніша, тим вище економіка. Якщо на мить уявити, що раптом, не дай Боже, закрилися всі заклади культури, то в країні, мені здається, почнеться мор.
— Акторство — це, без перебільшення, вулкан пристрастей. Певно, й у Вас траплялись моральні кризи?
— Одного разу в момент душевного надлому я поїхала по пораду до однієї відомої провидиці, що живе в Хмельницькій області. Вона не була чаклункою, але могла вельми точно підказати вихід з непростої ситуації, причому не прямолінійно, а ніби притчею, фразами-ключами, так, що кожному все було зрозуміле й доступно.
У мене в той час якось не складалося в житті, у театрі збій стався, депресія навалилась, нічого не хотілося. Одне слово, я відчула в собі недобре. А оскільки вірю таким людям, то поїхала. Її житло здалося мені дивним: у зелений колір пофарбовано будинок, паркан, ослін, колодязь, навіть пеньки були зелені. Стукаю в двері, та ось досада — ніхто не відчиняє, немає нікого в будинку. Сіла сумно й безвольно на лавочку біля криниці. Раптом до хвіртки через город підходить жінка й каже: «Боже, бідна людино, я вже півгодини за вами спостерігаю. Але ж, голубонько, я вам нічого не можу сказати, бо сонце вже заходить. Ви пізно приїхали». Я чомусь відповідаю: «І на тому спасибі». Віщунка винесла склянку молока, шматок хліба, я скуштувала (дотепер пам’ятаю, якими вони були смачними). Попрощалася, і коли вже дійшла до кінця садиби, із-за паркану несподівано визирнула голова цієї жінки. «Іди сюди»,— кличе. Намалювала замкнуте коло й мовила: «Ти працюєш на такій роботі, де неминучі великі заздрощі, і від цього ти страждаєш. Але ти з цієї роботи ніколи не підеш, тому в тебе замкнуте коло. Працюватимеш, але страждатимеш. Я Богові молитимуся, щоб в тебе прояснення настало».
Їду додому й міркую: «Чому вона думає, що я не залишу цієї роботи? Я ще молода. Ну й що з того, що я заслужена артистка (це звання я одержала дуже рано)... Піду з театру, почну нове життя». Мені подобалося з дітьми возитися, подобалася поліклініка, думаю, піду в дитячий садок вихователькою або в поліклініку санітаркою, закінчу які-небудь курси...
Приїжджаю в Київ. Напередодні вистави «Весела вдова» написала заяву про звільнення, віднесла тодішньому художньому керівникові Олександру Барсегяну. Він здивувався: «Причина? Поясни причину!» Я йому: «Без причини, хочу піти, і все». Він: «Тамаро, я сподіваюся, це несерйозно. Ну чого ти, їй-Богу? Якби ти була непотрібна театру...»
У «Веселій удові» в мене манюсенька ролечка. Відкривається завіса, я стою на сцені, дивлюся в темну глядацьку залу, й раптом на думку спадає: «Томо, це твій останній спектакль, більше ти цієї картинки ніколи не побачиш». По обличчю течуть сльози. Із-за куліс Барсегян тихенько каже: «Тамаро, по-моєму, ти дозріла порвати заяву» і показує її. Я стою і плачу. Плачу через те, що ніколи не побачу глядача, ніколи не вийду на сцену, що залишу колектив і він стане для мене чужим. Не витримавши, я вийшла за куліси, узяла в Барсегяна той папірець, порвала його. Я відчула неймовірне полегшення й одразу повернулася на сцену. Але вже з таким переможним виглядом, що дідька лисого тепер мене хто дістане чи змусить написати таку заяву. Я працюю в цьому театрі. Усе, я повернула собі життя!
01.03.2006р. Театрально-концертний Київ Оксана Денякова Наприкiнцi минулого року В Київському академiчному театрi оперети вiдбулася ПРЕМ'ЄРА мюзиклу "Моя чарiвна ледi", а художнiй керiвник театру Богдан Струтинський вже мрiє здивувати глчдачiв новим сюрпризом...В останнiй день березня театр знову запросить киян на ПРЕМ'ЄРУ.Вечiр-концерт "Кавова кантата" Й.С.Бах, стане новим словом,вiрнiше, "новою нотою" в репертуарi колективу.Цiкаво, в якому театрi оперети виконували музику Бахаi Цiлком можливо, що київський театр стане першим.Богдан Струтинський обрав цей твiр тому. що -к вiн сам зiзнаєтся- генiальна музика Баха лiкує та вiдроджує, тож тi,хто її виконує, не можуть бути агресивними та злими.i це цiлюще доьро,звичайно,передається глядачам. А тi з них,хто доволi часто приходить на виставу театру,вже знають,що Богдан Дмитрович завжди намагаєтся придумати неординарнi режисерськi прийоми,вiдiйти вiд штампiв,спробувати щось несподiване.
Вечiр-концерт створено саме для малої сцени,сюжет кантати простий та жартiвливий:головна героїня жодного дня не може без кави-так вона її полюбяє!Через те й вiдбуваєтся її конфлiкт з батьком. Взагалi,цей твiр композитор писав як розважальний.Навiть дивно,що в нього є така музика,- скорiше можна подумати, що вона належить майстровi оперети Жаку Оффенбаху.i в цьому теж є своя iнтрига:режисер-постановник задумав показати нам зовсiм не такого Баха,яким ми звикли його сприймати -великим i суворим,а для декого навiть нуднуватим.Нi музика видатного митця була дуже рiзноманiтною й багатовимiрною.
Виставку задумано як тендiтну,нiжну замальовку з яскравою полiтрою художнiх засобiв.А разом iз режисером-поставником готуватимуть сюрприз глядачам диригент-постановник Оксана Мадаш та молодi солiсти театру iрина Беспалова-Примак,Сергiй Авдєєв,Володимир Одринський.
24 марта 2006 http://www.teatragency.ru/
http://www.teatragency.ru/news/554
Игроки-2006. Самые влиятельные лица украинского театра
Громкий театральный скандал, связанный с господином Быструшкиным, заглох еще в 2002-м, когда шла война за киевскую оперетту и труппа сражалась с неугодным директором Иваном Хариной (очень преданным Быструшкину человеком). Борьба тогда завершилась изгнанием… талантливого главного режиссера (Виктора Шулакова), а впоследствии и директора Харины. Один после этих скандалов пережил операцию на сердце. Другой благодаря Быструшкину получил хлебное место очередного директора в последовательно созидаемом нынче Малом оперном театре имени Евгении Мирошниченко (в здании бывшего клуба трамвайщиков). Но головная боль в связи с опереттой и после этого для чиновника не закончилась. Потому что в музтеатре опять гнойный фурункул, который вскоре может вскрыться… Очередные ноты протеста очередным руководителем (Богданом Струтинским) снова раздаются в кулуарах. Потому что мало новых постановок и никак не выстраивается репертуарная политика с участием худсовета. Быструшкину, должно быть, еще предстоит расхлебывать и эту «кашу»
Квітень 2006 Офiцiйний веб-портал Київської мiської влади
Офiцiйний веб-портал Київської мiської влади
"Кавова кантата" Баха завітала до столичних театрів 29 квітня Київський державний академічний театр оперети представить "Кавову кантату" Й. С. Баха українською мовою, повідомляють "Подробиці".
Протягом весняного сезону представлення кантати великого композитора будуть проходити в музичному салоні оперети, "Театрі у фойє" два рази на місяць.
Створена Бахом і вперше виконана в Лейпцигу "Кавова кантата" (1732) була присвячена напоєві, культура споживання якого починала зароджуватися в Європі, викликаючи серед населення чимало дискусій "за" і "проти".
Богдан Струтинский, директор Київського державного академічного театру оперети: "Театрові оперети властиве поняття "уперше". Виходячи за традиційні рамки, театр сміливо впроваджує новинки, постійно шукає нові форми спілкування з глядачами. Нещодавно ми відкрили "музичний салон", а цією весною вперше в Україні виконаємо відому кантату Й. С. Баха. Хочу побажати всім приємної подорожі у світ класичної музики, а ще бажаю всім насолодитися пластикою, чарівними голосами наших акторів і ароматом кави".
28 квітня 2006 року
ЗАТ «Крафт Фудз Україна»: сайт
Прем’єра „Кавової кантати” в Україні
У весняному музичному сезоні 2006 року вперше в Україні відбудеться постановка всесвітньовідомої «Кавової кантати» Й. С. Баха
29 квітня 2006 р. Київський державний академічний театр оперети і торгова марка „Якобз” вперше в Україні представляють „Кавову кантату” Й. С. Баха українською мовою.
До кінця цього року прем’єрні покази кантати великого композитора відбуватимуться у музичному салоні оперети, „Театрі у фойє”, два рази на місяць. Разом з витонченою класичною музикою глядачі дегустуватимуть каву і будуть мати можливість насолодитися приємним спілкуванням у „Аромоксамитовій вітальні Якобз”.
Створена Й.С.Бахом і вперше виконана у м. Лейпцигу, Німеччина, „Кавова кантата” (1732) була присвячена напою, культура споживання якого починала зароджуватись у Європі, викликаючи серед населення чимало дискусій „за” і „проти”. Світська кантата – це відгук композитора на ситуацію того часу, на суперечливе ставлення німців до кави. В основі сюжету – кумедна полеміка між двома поколіннями, між батьком і донькою, яка намагається довести: „…який солодкий має кава аромат”.
Кава є популярним напоєм серед українців. А вечори класичної музики Баха за сценічною редакцією Богдана Струтинського разом із запашною кавою – стануть приємною новиною для киян та гостей міста.
Богдан Струтинський, директор Київського державного академічного театру оперети: «Театру оперети притаманне поняття “вперше”. Виходячи за традиційні рамки, театр сміливо впроваджує новинки, постійно шукаючи нові форми спілкування з глядачами. Нещодавно ми відкрили „музичний салон”, а цієї весни вперше в Україні виконаємо відому кантату Й. С. Баха. Хочу побажати всім приємної подорожі у світ класичної музики, а ще бажаю всім насолодитися пластикою, чарівними голосами наших акторів і ароматом кави».
Ірина Шандарівська, менеджер із маркетингу категорії кави ЗАТ „Крафт Фудз Україна”: „Для українців кава – це більше ніж напій, це – супутник і друг, невід'ємна частина спілкування. За чашкою кави люди зустрічаються, обмінюються думками й ідеями, діляться таємним. Таке сприйняття кави нашими співвітчизниками повністю співпадає із сутністю кави „Якобз” – лідером на українському ринку, з його неповторним Аромоксамитом. Саме тому ми запрошуємо глядачів разом провести вечір музики в „Аромоксамитовій вітальні”. Нам дуже приємно подарувати українцям унікальну можливість зустрітися, поспілкуватися за чашкою кави і насолодитися класичною музикою Баха”.
Май 2006 Людмила ГУРЕНКО «КАВОВА КАНТАТА» — СМАЧНИЙ АРОМАТ МИНУВШИНИ
Київський академічний театр оперети запрошує до аромоксамитової вітальні Якобз на виставу «Кавова кантата» за твором видатного німецького композитора і органіста Йоганна-Себастіяна Баха (1685-1750).
Кантата — вокально-симфонічний твір урочистого або оповідально-епічного характеру, що складається з багатьох частин. «Кантата» від італійського cantare — співати. Зазвичай кантати виконують солісти, хор і оркестр. Від ораторії вона відрізняється меншими розмірами і порівняно недостатньо розвинутим сюжетом. Проте часто кантата і ораторія виступають як тотожні поняття. Наприкінці ХVI-ХVIІ століть кантата — сольна вокальна п’єса ліричного характеру. Пізніше вона набула ознак розгорнутої оперної сцени, де хор відігравав чільну роль. Наприкінці ХVIІ століття духовні та світські кантати стали типовим явищем.
Серед творів вокально-інструментальних жанрів, зокрема кантати, разом із органними опусами складають основу творчості Йоганна-Себастіяна Баха. Протягом життя він створив більше 200 кантат. «Кавова кантата» побачила світ на початку 1730 року.
Глядач спостерігає за дотепною жанровою сценкою, що відбувається у пристойній міщанській родині, де батько Шлендріан (С. Авдєєв) усіляко намагається заборонити дочці Лізхен (І. Беспалова-Примак) вживати каву. Проте донька, неначе пристаючи на умовляння і погрози тата, погоджується стати слухняною, аби тільки вийти заміж. Але насправді — це усього лише солодкаві обіцянки…
Кантати, лібрето до яких, зазвичай, були позбавлені естетичної та смислової глибини, часто створювалися на замовлення з приводу певної визначної події, що траплялася у родині заможної знаті. Проте для Баха саме музичний шар твору завжди був домінуючим. За своїм складом «Кавова кантата» нагадує німецьку комічну оперу (зингшпіль), яка з’явиться невдовзі. Звертаючись до оперних форм, арії у кантаті наділені виразними індивідуальними рисами, мелодійно насичені. Розвиток музичного матеріалу, який виконував камерний ансамбль театру (диригент-постановник О. Мадараш) разом зі співаками та солістами (флейта — А. Воробей, гобой — М. Коломієць), нагадує плетіння тонкого мережива, де розкривається світ щирих людських почуттів. Професійна майстерність виконавців вражає натхненням, яке підкреслювало досконалість, велич та красу твору Баха. Долаючи зовнішню вербальну умовність, риторичність, актори і музиканти розкривали перед глядачем вишуканий психологізм музичного сюжету твору Баха. Віртуозність виконання кантати вирізняється своєрідністю музичної мови, м’яким малюнком яскравого образного абрису. Насичена котурнова театральність є характерним елементом цього твору. Художня винахідливість розважального сценічного дійства, легка змістова комедійність, наївно-ідилічна казковість утворюють непересічний завершений музичний образ.
Проте власне «Кавова кантата», напевно, втратила б свою оригінальність, якби не була обрамлена своєрідною витончено-шляхетною прелюдією, створеною режисером-постановником Богданом Струтинським. Отож, входячи до фойє театру, ви одразу поринаєте у вишукану атмосферу ХVIІІ століття. Вас зустрічають дами і кавалери — артисти балету, які запропонують вам посмакувати кавою «Якобз» та сфотографуватися (все це абсолютно безкоштовно) у мальовничому куточку разом із чарівною дівчиною. Мить — і ви милуєтеся власним фото, що зручно умістилося в зеленій рамці від фірми «Якобз». У цей час ви розчиняєтеся у неперевершених, нескінченних звуках бахівських творів. Та ось з’являється Актор (Р. Мороз) і ласкаво запрошує шляхетне панство до музичної вітальні. Гасне світло і ви починаєте свій шлях у минуле. Свічки, дами і кавалери у граційних і легких вбраннях з вигадливими перуками і характерним насиченим гримуванням обличчя і …музика Баха. Ви займаєте місця за столиками, і господиня салону (заслужена артистка України В. Донченко) разом із Актором розпочинають цікаву розмову про минуле, де важливу роль відіграє інформаційний момент. Історико-біографічний аспект вечора веде творчий діалог із Бранденбурзьким концертом № 3, Сюїтою сі-мінор Баха…
Наступною приємною несподіванкою стала вікторина, де за правильну відповідь переможець отримує каву «Якобз» або запрошення на одну з вистав театру. І знову вам пропонують каву з вершками і цукерками. На честь кого була написана «Кавова кантата», завдяки кому кава з’явилася у Європі, чому і коли її вживання було заборонене?.. Відповіді на ці та багато інших запитань ви можете отримати, завітавши до театру на вечір музики в аромоксамитовій вітальні Якобз.
Отож, шановне панство, долучайтеся до відродження найкращих мистецьких традицій, які є невід’ємною частиною культурного виховання кожного українця.
04 травня 2006 «День», №71 Надія ТИСЯЧНА http://www.day.ua/161691/
Аромат музичного салону
В Україні вперше здійснено постановку «Кавової кантати» Баха
Київський державний академічний театр оперети разом із торговою маркою «Якобз» уперше в Україні представили «Кавову кантату» Баха українською мовою. «Наша меценатська діяльність охоплювала майже всі музичні жанри: оперу (Міжнародний оперний фестиваль «Золота корона»), поп-музику (фестиваль «Червона рута»), балет (Міжнародний балетний конкурс ім. С. Лифаря), — говорить голова правління компанії «Крафт Фудз Україна» Юрій Логуш. — Iз художнім керівником Театру оперети Богданом Струтинським давно шукали можливості співпраці. Його ідея «Театру у фойє» нам дуже сподобалася. Там не тільки насолоджуються спектаклем, але й вишуканою атмосферою музичного салону. Це відповідає суті бренду «Якобз». Адже в Україні кава — не просто напій. Вона — невід'ємна частина спілкування. За чашкою кави люди зустрічаються, обмінюються думками та ідеями, діляться найпотаємнішим...» «Кавова кантата» — маловідомий широкому загалу твір, який дає змогу пізнати творчість композитора як майстра розважального жанру, — розповідає режисер спектаклю Богдан Струтинський. — Загалом, ставити кантату — означає виконувати її статично, а це мені було нецікаво. Натомість я поєднав акторів, балет, оркестр в одне ціле. Крім того, це — не тільки незвична музика для оперети, а й також для сучасного глядача, оскільки вона змушує його зануритися вглиб себе й отримати певний катарсис. Бах, до певної міри, — терапевт. I цікаво, що ми не просто граємо п'єсу, а розігруємо цілий сценарій».
З моменту свого приходу глядачі потрапляють в «Аромоксамитову вітальню «Якобз», де можна неспішно випити кави й зробити фото на згадку в інтер'єрі XVIII століття. Кого нагадують ті вельможі, яких зустрічаєш, крокуючи так званим коридором часу до музичного салону? Особисто я приблизно так уявляла чисельних гостей з фамільних маєтків українських аристократичних родів Тарновських, Безбородьків, Розумовських...
Узагалі, господиня салону (актриса Валентина Донченко), розповідаючи про життя й творчість композитора, неодноразово згадувала Україну. Наприклад, Йоган Себастьян Бах написав капричіо «На від'їзд улюбленого брата». Йоган Якобс Бах саме від'їздив на службу до шведського короля Карла XII. Ще дивнішим є той факт, що 1709 року він брав участь у битві під Полтавою...
А потiм один iз вiдвiдувачiв салону (актор Роман Мороз) розповiв, що у XVII століттi, як вiдомо, каву Європі відкрив... українець Юрій Кульчицький. Виходець із шляхетського роду, він змолоду, приставши до козаків, воював із татарами. Потрапивши в полон, досконало опанував звичаї мусульман. 1683 року, перебуваючи у Відні, Юрій Кульчицький допоміг війську польського короля Яна III Собеського потрапити в обложене турками місто й звільнити його. За винагороду попросив 300 мішків із коричневими зернами, що залишилися після турків, які, на думку більшості, були кормом для верблюдів. Власне, у паузах між виконанням полонезу та «Бранденбурзького концерту» (ч. 3) Баха глядачам адресувалися запитання: як називалася кав'ярня Кульчицького й чим його кава відрізнялася від арабської? «До синьої пляшки» (не плутати зі львівською кнайпою «Синя пляшка». — Ред. ) — таку назву мала перша в Європі кав'ярня (1684 р.), де готували каву по- віденськи — із вершками та цукром. Вольтер, Дідро, Руссо, Бальзак були серед тих, хто почав творити шанобливий ореол навколо кави. Однак її смак приваблював не всіх. Так у XVIII століттi король Франції заборонив пити цей напій у своїх володіннях. З приводу утвердження кави в Німеччині також написано багато музичних творів, зокрема «Кавова кантата» Баха на лібрето Пікандера, сюжет якої досить простий і кумедний: батько Шлендріан (актор Сергій Авдєєв) хоче відучити доньку Лізхен (актриси Ліза Гаврилюк/Iрина Беспалова) пити каву. Звичайно, йому це не вдається.
Такі вечори класичної музики є оригінальним вирішенням проведення дозвілля. В Україні ще на початку минулого століття вони були обов'язковим елементом побутової культури. А наприкінці 1950 х — початку 1960 х,наприклад, вважалося модно знати всіх солістів театру опери та балету й, перекуповуючи квитки, відвідувати всі спектаклі за їхньою участю. Або ж ходити на поетичні вечори молодих Ліни Костенко, Дмитра Павличка... Не зважаючи на агресивність виявів масової культури, очевидно, що зараз знову спостерігається чергове пожвавлення цiєї тенденцiї.
«Я вітаю ці новітні спроби повернути в театр не просто публіку, яка сміється з усіляких комічних ситуацій у виставах, — зазначає авторитетний критик Валентина Заболотна. — Один знаменитий польський сатирик назвав оперету «старою ідіоткою опереткою». Так от, зі «старої оперетки» Богдан Струтинський намагається робити високе мистецтво, що надзвичайно важливо. На мою думку, сама ідея музичних салонів відповідає часові. Музичне салонне життя дає можливість людям краще познайомитися один з одним, навіть знайти «рідну душу» в сприйнятті такого мистецтва».
«Кавову кантату» гратимуть й наступного театрального сезону
06 май 2006, 14:50
ELCOMART News
Тиха Ганна
www.e-news.com.ua
Кава, Бах,Театр — прем`єра
«Кава, Бах, Театр — прем`єра» — чи можна поєднати ці три слова в єдиній події? Й.С. Бах та театр—звісно можна, але до чого тут кава?Виявляється, разом з витонченою класичною музикою можна дегустувати каву і мати можливість насолодитися приємним спілкуванням у «Аромоксамитовій вітальні Якобз» у музичному салоні оперети — «Театрі у фойє».
Кава є популярним напоєм серед українців. А вечори класичної музики Баха за сценічною редакцією директора Київського державного академічного театру оперети Богдана Струтинського разом із запашною кавою стануть приємною новиною для киян та гостей міста.
«З 29 квітня 2006 р. Київський державний академічний театр оперети і торгова марка „Якобз” вперше в Україні представлятимуть „Кавову кантату” Йоганна Себастьяна Баха українською мовою. До кінця цього року прем’єрні покази кантати великого композитора відбуватимуться у музичному салоні оперети, „Театрі у фойє”, два рази на місяць»,— повідомив Богдан Струтинський.
Ірина Шандарівська, менеджер із маркетингу категорії кави ЗАТ «Крафт Фудз Україна»: «Для українців кава — це більше ніж напій, це — супутник і друг, невід'ємна частина спілкування. За чашкою кави люди зустрічаються, обмінюються думками й ідеями, діляться таємним. Таке сприйняття кави нашими співвітчизниками повністю співпадає із сутністю кави „Якобз” — лідером на українському ринку, з його неповторним Аромоксамитом.
«Кавова кантата» присвячена напою, культура споживання якого лише починала зароджуватись у Європі, викликала серед населення чимало дискусій «за» і «проти». Світська кантата — це відгук композитора на ситуацію того часу, на суперечливе ставлення німців до кави. В основі сюжету — кумедна полеміка між двома поколіннями, між батьком і донькою, яка намагається довести: «…який солодкий має кава аромат».
Про впровадження кави в Німеччині написано багато літературних творів. Однак диспути з приводу чашки кави найцікавіше відобразилися саме в музиці. Каві було присвячено безліч творів, зокрема, і «Кавова кантата» Й.С. Баха, створена ним у 1732 р. і вперше виконана у м. Лейпцигу (Німеччина). Німеччина в цей період була наймузичнішою країною Європи. Придворні композитори відгукувалися своїми творами на найрізноманітніші події. Перша німецька кантата по каві з`явилася у 1716 році. У 1727 році майбутній лібретист Баха Христіан Фридрих Хенріці, більш відомий під псевдонімом Пікандер, опублікував перший том своїх віршів і серед них — новелу, в якій висвітлив пристрасть німців до кави, що дедалі поширювалася в країні. Текст цієї новели використав Йоганн Себастьян Бах.
Травень 2006
Сайт Київського театру оперети http://kiev-operetta.kiev.ua/index.php3/100/history_of
ТЕАТР У ФОЙЄ
Камерну сцену Київського театру оперети - "Театр у фойє" - вiдкрито порiвняно недавно: у 2004 роцi (70-й ювiлейний для театру рiк). Її створення зiнiцiював художнiй керiвник-директор КДТО Богдан Струтинський.
"Театр у фойє" дозволяє розширити репертуар Театру оперети в цiлому, збагативши його новими фарбами, новими знахiдками.
Серед великої кiлькостi авторiв, що зверталися до можливостей саме камерних театрiв одним з найвiдомiших є французький композитор, засновник жанру оперети Жак Оффенбах.
Першою виставою "Театру у фойє" стала одноактна оперета Ж.Оффенбаха "Звана вечеря з iталiйцями", прем'єра якої вiдбулася у жовтнi 2004 року (реж. - Б.Струтинський).
29 квiтня 2006 року - нова вистава на малiй сценi "Кавова кантата" Й.С. Баха.
В планах - залучення молодих режисерiв i постановки нових яскравих вистав на музику класикiв жанру оперети i сучасних авторiв.
Май 2006 Сайт www.coffe-trade.com
http://coffe-trade.com/content/view/184/2/
Бах из кофейной музшкатулки Музыки Баха в новом спектакле театра оперетты «Кофейная кантата» хватило минут на 20. Все остальное время проводился ликбез на тему жизнь замечательного человека — И. С. Баха. Два года назад киевская оперетта с большой помпой открыла малую сцену — «Театр в Фойе». После первой премьеры прошло почти два года. И вот, наконец-то, новый спектакль — «Кофейная кантата» Иоганна Баха....
Оффенбах живет и в Бахе
Появление на сцене театра оперетты произведения Баха весьма странно. Дабы оправдать сей поступок, постановочная группа во главе с худруком театра Богданом Струтинским отыскала в недрах музыковедческих высказываний выражение о якобы музыкально-тематических связях музыки Баха и Оффенбаха — родоначальника оперетты. Безусловно, при желании какие-то черты от легкомысленного жанра в произведении Баха найти можно. Хотя бы незамысловатость сюжета и незатейливый юмор.
В XVIII веке по заказу кофейного дома Циммермана Бах написал шуточное произведение на слова либретиста Пикандера. Кстати, «Кофейная кантата» — не един-
ственное произведение, написанное великим композитором по заказу этого торгового дома. От излишней увлеченности кофе свою дочь Лизхен (Елизавета Гаврилюк) отец семейства господин Шлендриан (Сергей Авдеев) пытается отвлечь новыми нарядами, и, в конце концов, замужеством. Против этого девушка устоять не в силах. Правда, дает себе слово стать женой только человеку, любящему кофе.
Концерт — ликбез
Само произведение великого композитора в чистом виде звучит 25-30 минут (именно то время, за которое можно не торопясь выпить чашку кофе). Все остальное время «спектакля» постановщики вынуждены занимать конкурсами-шарадами и небольшими номерами из популярных произведений Баха. Так, всю первую часть спектакля именно солисты оркестра удерживали внимание зрителей. За часовой ликбез на тему «Жизнь и творчество Баха» зрители выложили по 70 грн.
Но, как известно, нет худа без добра. Вокалисты театра в этом спектакле были гораздо убедительнее, чем в том же в мюзикле. Ведь классическая манера исполнения для воспитанников консерватории более близка. Кстати, у артистов оперетты была возможность попробовать себя и в других профессиях. Например, вокалистка Галина Титова сделала перевод либретто Пикандера. А ведущая вечера Валентина Донченко-Бутковская провела не один час в поиске информации для своего выступления.
«Сценическая редакция» Богдана Струтинского, как обозначено на программках спектакля, заключалась в элементарной разводке актеров по разным углам, без каких бы то ни было мотиваций.
Хотя надо отдать должное театру: деньги спонсора были потрачены на качественное оформление. Небольшая сцена «Театра в Фойе» напоминает музыкальную шкатулку, обитую изнутри дорогой тканью, с причудливо вращающимися в ней фигурками-актерами. Правда, о долгожительстве спектакля в репертуарной афише театра говорить не приходится. На сегодня между театром и спонсорами существует договоренность на показ лишь небольшого количества спектаклей.
Среда, 31 мая 2006 «День» Эльвира ЗАГУРСКАЯ http://www.day.ua/163074/
Театры жалуются... пакетом
Состоялся круглый стол на тему «Киев — европейская культурная столица».
Напряженно выслушав все эти речи, как сказал бы классик, «плачи и стенания», Александр Суслецкий — советник мэра Киева сказал, что проблемы у всех театров одинаковые... На этот «пассаж» Богдан Струтинский (Театр оперетты) резонно заметил: «Поскольку на что-то коллективное в нашей стране еще кое- как реагируют, нужно составить общее обращение к мэру столицы Леониду Черновецкому. А завершился круглый стол библейским «стучите...» (хотя без известного окончания фразы «... и вам откроют»). Поэтому идея стука, которая зависла в воздухе, сразу напомнила исторические барабаны, в которые день и ночь били напротив Кабмина во времена оранжевой революции. К сожалению, «с тол» на тему «Киев — европейская культурная столица» был действительно «круглым», потому что с чего начали — к тому и вернулись. Едва ли не единственное конструктивное предложение выдвинул председатель правления «Международной лиги защиты прав граждан Украины» Эдуард Багиров, предложивший руководителям столичных государственных театров обращаться в его организацию для получения бесплатной юридической консультации. А советник мэра Александр Суслецкий попросил участников беседы записать все жалобы и пакетом отправить пану Черновецкому. На этом круглый стол и закончился.
06 Сентября 2006г
газета "ДЕЛО" № 210 http://delo.ua/ru/news/10004.html
Киевская оперетта под руководством Богдана Струтинского готовит три премьеры. Как сообщили «ДЕЛУ» в литчасти театра, в этом сезоне зрители увидят «Фиалку Монмартра» и «Мистера Икс» для взрослых, а дети — «Чиполлино».
18.09.2006 11:30
ТРК «Київ»
http://kievtv.com.ua/ua/news/news2703
Київський академічний театр оперети відкрив 72-й театральний сезон.
Кияни полюбляють свою оперету. Як правило, упродовж всього сезону майже всі 800-т місць вечорами зайняті. Художній керівник театру Богдан Струтинський обіцяє у цьому сезоні зосередити увагу на класиці. А ще театр береться поставити дві великі оперети у вигляді популярного нині мюзиклу, - при цьому, не ламаючи самого жанру оперети.
11.10.2006 УРА-Інформ. Львів
http://ura.lviv.ua/print/?/12415
Київський театр оперети розпочне гастролі мюзиклом «Моя чарівна леді»
Сьогодні у Львові розпочинаються гастролі Київського академічного театру оперети. Їх відкриє мюзикл «Моя чарівна леді» - театральна прем ’єра минулого сезону. Як зазначив під час прес-конференції художній керівник Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський, ця тема є доволі актуальною, тому ставитимуть її невипадково, повідомляє Львівський портал
Кияни привезли до Львова переважно класичні вистави. За словами Богдана Струтинського, класику обрали тому, що вона більш розкручена. Крім того, майже всі постановки україномовні. Виняток становить оперета Ігоря Поклада «Таке єврейське щастя», що є зразком творчості сучасного композитора. На запитання журналістів, чи є україномовний матеріал комерційно успішним, Богдан Струтинський відповів: «Якщо я буду зважати на питання комерції, театр знівелює себе як установа».
Відкриття і закриття гастролів, що триватимуть з 11 до 15 жовтня, відбудеться у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької. А оперети «Сільва», «Маріца», «Таке єврейське щастя» і мюзикл для дітей «Білосніжка та семеро гномів» пройдуть на сцені Львівського національного драматичного театру ім. М. Заньковецької.
11 жовтня 2006 15:52
Proua.com – Львівський портал http://lviv.proua.com/news/2006/10/11/155247.html
Київський театр оперети розпочне гастролі мюзиклом «Моя чарівна леді»
Сьогодні у Львові розпочинаються гастролі Київського академічного театру оперети. Їх відкриє мюзикл «Моя чарівна леді» - театральна прем ’єра минулого сезону. Як зазначив під час прес-конференції художній керівник Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський, ця тема є доволі актуальною, тому ставитимуть її невипадково.
Кияни привезли до Львова переважно класичні вистави. За словами Богдана Струтинського, класику обрали тому, що вона більш розкручена. Крім того, майже всі постановки україномовні. Виняток становить оперета Ігоря Поклада «Таке єврейське щастя», що є зразком творчості сучасного композитора. На запитання журналістів, чи є україномовний матеріал комерційно успішним, Богдан Струтинський відповів: «Якщо я буду зважати на питання комерції, театр знівелює себе як установа».
Відкриття і закриття гастролів, що триватимуть з 11 до 15 жовтня, відбудеться у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької. А оперети «Сільва», «Маріца», «Таке єврейське щастя» і мюзикл для дітей «Білосніжка та семеро гномів» пройдуть на сцені Львівського національного драматичного театру ім. М. Заньковецької.
_______
А. Скромницкий. Статья "Пресса о директоре Киевского театра оперетты Богдане Струтинском"
А. Скромницький. Стаття "Преса про директора Київського театру оперети Богдана Струтинського"

Поділитись
223 views
КУПРІЄНКО - науково-публіцистичний блог: книги, статті, публікації. Україна. Київ. KUPRIENKO - Scientific blog: books, articles, publications.
Сайт розроблено, як науково-популярне онлайн видання. Напрями - Історія України, Історія цивілізацій Доколумбової Америки: документи, джерела, література, підручники, статті, малюнки, схеми, таблиці. Most texts not copyrighted in Ukraine. If you live elsewhere check the laws of your country before downloading.