ні Харкова; при його допомозі вдалося Антонову здобути Харків від корпусу запорожців під командуванням полковника Болбочана” . І вже 3 січня 1919 року Червона Армія увійшла в Харків, де вже палало пробільшовицьке робітниче повстання.
З рештками вірних сил Запорізького корпусу П.Болбочан рушив до Полтави, яку вдалося утримувати протягом ще двох тижнів 6 січня 1919 року офіційно “уряд“ П’ятакова проголосив, що Совєтська держава, яку він творить, має назву “Українська Соціалістична Совєтська Республіка” .
Але сам уряд до Харкова на переїхав, туди він “переїхав аж 24 січня 1919 року” . 4 січня 1919 року за рішенням Реввійськради Української Радянської Республіки з більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених повстанських загонів, що до них прилучилися, та українських частин, які перейшли на бік Червоної Армії, було створено єдиний Український фронт під командуванням В.Антонова-Овсієнка, заступники Ю.Коцюбинський та Ю.Щаденко.
Уряд Директорії зреагував на просування більшовицьких військ у напрямку до Чернігова і захоплення ними всієї Слобожанщини трьома нотами від 31 грудня, 3 і 4 січня прем’єра і міністра закордонних справ В.Чехівського до Ради Народних Комісарів у Москву з запитом: “з яких причин російське совітське військо робить наступ на територію Української Народної Республіки. І в той же час, коли Директорія стала на грунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні.” У відповідь на це 6 січня до Києва надійшла радіограма з Москви від наркома закордонних справ Г.Чичеріна, в якій заявлялося: ”ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться по між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний” .
Почалася так звана “війна нот” між Києвом та Москвою. В цей час більшовицькі війська не гаяли часу і просувались далі Лівобережжям на Захід. 9 січня 1919 року Директорія надіслала у Москву Ультиматум, де доводилось, що з УНР ведуть війну саме більшовицькі російські війська. На те, щоб радянський уряд припинив наступальні бойові дії, Директорія дала 48 годин. У противному випадку Україна вважає себе у стані війни з більшовицькою Росією.
Російський уряд нагадував, що це не військові частини Радянської Росії на Україні, а повсталі проти Директорії народні маси. До того ж пропонувалось розпочати у Москві переговори між українською та більшовицькими сторонами. Та вже 12 січня 1919 року Червоні війська піл командуванням М.Щорса оволоділи Черніговом. Водночас група червоних військ під командуванням В. Ауесема одержала завдання оволодіти Полтавою і станцією Лозова, що відкривала шлях на Катеринослав, Донбас і Південь. Завдання “розчищення дороги до Махна” було покладено на окремий загін П.Дибенка, який оволодів Лозовою та Павлоградом і оволодів станцією Синельникове, і встановив зв’язок з Н.Махном.”
Директорія зважаючи на обставини, що склались вирішила оголосити війну Радянській Росії.
Винниченко зазначає: “Проти оповіщення війни був тільки голова Директорії. Але не маючи на то, що фактичної влади, але навіть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взяти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й постійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіційне оповідання фактично веденої війни… Все одно оповіщено чи не оповіщено, а коли делегація заключить мир, то війну буде спинено” . Того ж дня в Києві 16 січня відбулась Державна нарада. На якій Шаповал, наприклад, вимагав “негайно встановити радянську владу в Україні” . Обговорювались питання чи бути диктатурі пролетаріату, чи військовій диктатурі, чи продовжувати політику Директорії. І.Мазепа вказував, що “..за уряду Чехівського Директорія сама вирішувала всі важніші питання без ради міністрів. Як відомо, навіть про оголошення війни Совітській Росії Чехівський, голова уряду й міністр закордонних справ довідався лише з газет! Так само О.Назарук, тодішній міністр преси й пропаганди в уряді Чехівського, пише, що він також про цю подію “ довідався з преси” . Отже видно, що рішення про оголошення війни Радянській Росії ухвалила лише Директорія. Командуючий білими військами на півдні європейської Росії генерал А Денікін, наприклад, твердив: ”Оголошення війни Україною радянській Росії – обставина, що не викликала жодних змін на фронті”… Воно “знаменувало лише внутрішню кризу: перемогу воєнної партії Петлюри-Коновальца-Грекова над Винниченком – Чехівським і разом з тим остаточний поворот в бік згоди” .
20 січня (або за іншими даними 18 січня) 1919 року червоні війська заволоділи Полтавою, а рештки вірних Директорії військ відійшли до Кременчука”. На 21 січня більшовики оволоділи майже всім Лівобережжям на рубежі Чернігів –Бахмач-Полтава-Синельниково-Луганськ. На цей час загони Добровольчої армії, які на початок січня 1919 року об’єднались з донськими козаками генерала П.Краснова, під командуванням А.Денікіна створили збройні сили Півдня Росії, які володіли узбережжям від Дніпра до Кальміусу. А якщо додати війська Н.Махно у степах, то це означало майже повну втрату Директорією контролю над всім степовим Лівобережжям. Намітилась загроза захоплення Катеринослава більшовиками та білими. “У той самий день, коли розбиті вщент петлюрівці тікали з Катеринослава …Найменш чекали більшовиків. А між тим це були вони. У місто вступала регулярна Червона армія під командуванням П.Дибенка“ . Це відбулось 26 січня 1919 року. Однією з причин поразок Директорії була зрада багатьох загонів, що раніше були на її боці. Це такі загони, що очолювали на півдні - отаман М.Григор’єв, який опанував степове Правобережжя, він же бився з рештками відступаючого Катеринославського Кома; південніше Києва Директорії зрадив отаман Зелений; на Чернігівщині хаос і анархію поширювали розбиті загони отамана Ангела .
Іншою причиною поразок Директорії було те, що не було єдності національних українських сил на чолі з Директорією, це і зумовило для подальшої боротьби з більшовиками піти на союз із силами Заходу – Антанти.
Під контролем головного отамана С.Петлюри залишилось лише більша частина лісостепового Правобережжя з Києвом, Волинь та Поділля до передмість зайняті французами Одеси.
“Влада Директорії вже обмежувалась Києвом і найближчими районами” . Та й Київ не було можливості утримувати. Евакуація Директорії була зазначена заздалегідь. Директорія не мала достатньо військ, вони танули після антигетьманського повстання тому, що її не підтримували вже ні в селах, ні в містах, окрім Києва. Отже Директорія втрачала соціальну базу серед населення. А тим часом “навколо Києва нишпорили курені смерті” і загони різних отаманів” . 26 січня 1919 року місто залишив останній німецький солдат. На 3 лютого Директорія вже остаточно втратила значну силу – Німеччину, на яку вона спиралася у боротьбі як із зовнішнім ворогом, так із внутрішнім. Ще однією з причин поразок Директорії була - Анархія по всій Україні.
5 лютого у столицю вступили передові полки під командуванням М.Щорса та В.Боженка. При цьому більшовики були дисципліновані і не грабували місто. Комендантом став М.Щорс.
Сила більшовицького наступу після оволодіння придніпровськими містами з залізничними мостами (Київ, Черкаси, Кременчук, Катеринослав, Олександрівськ) дещо послабшала.
Це було пов’язано як із втратами під час просування по Україні й труднощами контролювати окуповані території, так і з тим, що в цей самий час вони зіткнулися з міцним опором на Дону, в Прибалтиці й Білорусії. Але в другій половині лютого 1919 року більшовики оволоділи Фастовом, Олександрією й Єлітсаветградом (головним чином силами отамана Григор’єва, який перейшов на їх бік). В середині лютого С.Петлюра ще міцно утримував Рівне – Житомир - Вінницю.
Після виходу соціалістів (Винниченка, Чехівського) з уряду відбувся розкол націоналістичних сил, найлівіші українські соціалісти на чолі з Чехівським, Ткаченком і Жуковським створили в Кам’янці-Подільському “Комітет спасіння республіки”, який проголосив припинення війни з більшовиками, перехід на позиції радянської влади. Але С.Петлюра 13 лютого розігнав цей осередок.
Між тим Червона армія розгорнула новий наступ на Правобережжя: на Житомир, на Рівне, на Козятин–Вінницю, на Овідіополь і Бірзул. До лав Червоної армії стали переходити в багатьох містечках, Зважаючи на це, Директорія 6 березня переїхала до Проскурова.
До середини березня більшовики оволоділи Сарнами, Коростенем, Житомиром, Козятином та Вінницею. Але Директорія зуміла вибити їх із Сарн, Коростеня й Житомира, створивши загрозу як Києву, так і тилом Першої Української радянської дивізії .
Можна визначити три причини, чому сили Директорії з середини березня до кінця квітня 1919 року, попри успішний маневр та селянські повстання, що ширилися на зайнятому більшовиками Подніпров’ї, врешті-решт зазнали поразки. Відомо за телеграмою від Українського Совітського Уряду до Наркома Чичеріна від 21 грудня 1919 року: ”Какие левые партии заявляли о трениях между комунистами и ними” .
Мався на увазі конфлікт в березні з незалежними укр.соц.-демократами. Частина останніх була заарештовані (Пісоцький, Авдієнко і Юрій Мазуренко). І “замість відповіді на цю телеграму Чичерін, по просьбі Голови Місії Семена Мазуренка, дав наказ Раковському випустить із в’язниці українських незалежних соціал-демократів, що потім і було зроблено. Після цього незалежні підняли повстання проти совітського уряду на Україні (П’ятакова –Раковського), а Раковський надіслав телеграму до Москви від 30 березня 1919 року: ”Москва. Леніну, копія Чичеріну, копія Троцькому. Секретно. Киев, 30 марта 1919 …”кроме Армии Украинской Советской республики на територии УСР другой армии быть не может… для успешной борьбы с Антантою…
Предлагаю прекратить братоубийственную войну.” - Раковский” . Такі повстання ширились і не давали спокою.
Та все ж Директорія зазнавала поразок.Причини поразок Директорії:
По – перше, червоні війська у трикутнику Київ-Вінниця-Житомир, відзначалися доброю дисципліною, були відносно чисельними і мали базу постачання – Київ. Директорія такого забезпечення не мала. Не могла нічим їй допомогти і УГА, яка саме в цей час почала зазнавати важких невдач. Тому червоним частинам вдалось оволодіти 19 березня 1919 року Жмеринкою.
По – друге, протягом березня 1919 року червоні війська М.Григор’єва, колишнього петлюрівського отамана, розгорнули блискавичний наступ у Причорномор’ї. М.Григор’єв мав лише близько 15 тисяч напівпартизанських військ. 2 березня він увійшов у Херсон, 12 березня в Миколаїв. Він перерізав зв’язок між українськими частинами і силами Антанти. 3 квітня війська Антанти евакуювалися з Одеси і 6 квітня її зайняв Григор’єв.
По – третє, поразка військ Директорії зумовлювалася внутрішнім розвалом як самого українського політичного проводу, знесиленого чварами й інтригами так і деморалізованого, що втратило дисципліну і політичні орієнтири війська. “Деморалізація була повна”, “у вінницький період було досить матеріальних засобів для того, щоб дати належний опір більшовицькому наступові. Та збанкрутував політичний провід. Не було ні влади, ні контролю” .
У такій ситуації, при повному розвалі фронту й силових структур, а головне з-за паніки, що виникла через відсутність інформації урядові інституції виїхали в напрямі галицького кордону. 20 – 22 березня створено комітет охорони республіки, що виступав за переговори з більшовиками і їх визнання Радянської, соціалістичної, України. Все це призвело до утворення 9 квітня 1919 року нового, соціалістичного уряду Б.Мартоса.
Таким чином, невдала спроба скористатись з мирних переговорів у Москві, загострення протиріч між Директорією УНР та Раднаркомом РСФСР призвело до офіційного проголошення війни. А отже, і сам наступ російських більшовицьких військ на територію України був покликаний характерною рисою зовнішньої політики більшовицької Росії, а саме агресивністю. Заздалегідь спланована підготовка по захопленню території України не залишала шансів молодій українській державі. Військовий наступ, поширення більшовицького повстання, проведення “червоного терору”, арешти діячів українського національного проводу, вивіз сировини з захоплених територій – ось лише деякі прояви більшовизму на Україні.
Поразка українських республіканських військ викликані широким, могутнім наступом більшовиків призводили до поступової втрати території Директорією УНР, вона втрачала, таким чином, суверенітет над частиною України. Не маючи на початку 1918 року сильного союзника Директорія не могла надійно захищати Україну і дати рішучу відповідь. Невиразність зовнішньополітичного курсу УНР робила оголошений “нейтралітет” історичною помилкою.

Заключення
Як підсумок, треба сказати, що Директорія та провідні члени українського національного руху намагались заручитись підтримкою Радянської Росії під час антигетьманського повстання. Вдало використавшись з результатів революції в Німеччині в листопаді 1918 року, Директорія усунула важливий елемент влади гетьмана – наявність німецьких військ в Україні, німці тримали нейтралітет, а гетьман втратив вагому силу.
Директорія заручилась підтримкою Радянської Росії у боротьбі проти гетьмана для успішного ведення повстання, що і зумовило перемогу повстання.
Відсутність домовленостей про подальшу мету повстання між Директорією та Радянською Росією виникло непорозуміння між обома країнами, як у ході повстання, так і по його закінченні. А це, викликало напруженість між обома країнами, що в подальшому призвело до військових конфліктів та оголошення війни офіційно.
Радянська Росія хотіла скористатись з повстання Директорії проти гетьмана для проведення свого власного повстання на Україні із встановленням більшовицького режиму, влади Рад, хоча це і не відповідало умовам України. Тому і шляхом був обраний збройне зовнішнє втручання Радянської Росії.
Таким чином, Радянська Росія не визнавала на Україні ніякої іншої влади, крім більшовицької, використовуючи різні засоби досягнення мети.
Отже, російський фактор у підготовці та проведенні антигетьманського повстання мав важливі значення: за допомогою радянської Росії було повалено режим П.Скоропадського і до влади була приведена Директорія УНР: Радянська Росія бажала продовжити повстання, встановити більшовицьку владу в Україні та захопити її територію, скинути Директорію та знищити всі протидіючі сили. Конфлікт, що назрів, вилився у протистояння Директорії УНР і Ради Народних Комісарів РСФСР, викликаний наступом російських більшовицьких військ на території України, вилилось у складання нот протесту та ультиматуму українським урядом.
Неможливість вирішити питання взаємостосунків між обома країнами дипломатичним шляхом, призвело до проголошення війни Радянській Росії Директорією 16 січня 1919 року.
Для припинення військового конфлікту у Москву була відправлена Надзвичайна Місія на чолі з С.Мазуренком, яка у результаті досягла своєї мети у рамках наданого їй мандату. Було підписано прелімінарні мирні домовленості.
Але причинами невдач Місії було: відсутність необхідного зв’язку між Місією у Москві та Директорією в Україні, неузгодженість між керівниками Директорії та місією в результатах переговорів.
Таким чином, мир в Україні фактично встановлений не був, продовжувались бойові дії, Директорія відступала під тиском більшовиків.
Невдала спроба скористатись з мирних переговорів у Москві, загострення протиріч між Директорією УНР та Раднаркомом РСФСР призвело до офіційного проголошення війни. А отже, і сам наступ російських більшовицьких військ на територію України був характерною рисою зовнішньої політики більшовицької Росії, а саме агресивністю.
Заздалегідь спланована підготовка по захопленню території України не залишала шансів молодій українській державі. Військовий наступ, поширення більшовицького повстання, проведення “червоного терору”, арешти діячів українського національного руху, вивіз сировини з українських територій - ось лише деякі прояви більшовизму в Україні.
Поразки українських республіканських військ викликані широким, могутнім наступом більшовиків призводили до поступової втрати території Директорією УНР, вона втрачала, таким чином, суверенітет над частиною України. не маючи на початку 1918 року сильного союзника Директорія не могла надійно захищати Україну і дати рішучу відповідь.
Невиразність зовнішньополітичного курсу УНР робила оголошений “нейтралітет” слабким фактором по збереженню незалежності.
Тому видно, що зовнішня політика і зокрема стосунки з Росією помітно впливали на долю української державності.

Список використаних джерел і літератури:
Архівні матеріали:
1. Центральний державний архів громадських організацій України, ф. ЦК КПУ №1, оп. 20, спр. 103, арк. 1-3.
2. ЦДАГО України, ф. №43, оп. 1, спр. 3, арк. 2-3.
Збірники документів:
3. Гражданская война на Украине.–Киев,1967–т.1.-книга 1. Освободительная война против немецко-австрийских окупантов. Разгром буржуазно-националистической директории.–875 с.
4. Симоненко Р.Г., Реєнт О.П. Українсько-російські переговори в Москві (січень–лютий 1918р.).Збірник документів.–Київ: інститут історії України НАН України, 1996 р. – 86 с.
5. Документи трагічної історії України (1917-1927рр.)/Редактор-упорядник П.П. Бачинський.-К., 1999.-640 с.
Мемуарна література:
6. Антонов-Овсієнко В. Записки о гражданской войне. В 3 – х томах –Москва – Л.Государственное военное издательство, 1932г.-т 3–350 с., т.4 1933 –343с.
7. Винниченко В. Щоденник.-Едмонтон 1975.
8. Винниченко В.Відродження нації. Київ, 1990 р. ч-3-535 с.
9. Денікін А.Н.Очерки русской смуты. Вопросы истории 1994 г. -№5.
10. Рафес М.Г. Два года революции на Украине. Москва, 1920 г. –168 с.
11. Революция на Украине. По мемуарам белых. - М.-Л., Госиздат, 1930 – 430 с.
12. Скоропадський П.Спомини.-Київ, Україна, 1992 р. - 112с.
13. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 –1920 рр.) ч.3-4, Львів, 1923 -537 с.
14. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія: уривок із споминів журналу Вітчизна. 1997 р. №5-6 –125-141 с., №12 –131-136 с.
15. Эренбург Н. “Люди. Годы. Жизнь. Воспоминания” в 3-х томах т.1 Москва, 1990г.
Періодика:
16. Известия ВЦИК №5, 10 січня 1919р. №7, 12 січня 1919р.
Література:
17. Білан Ю.Я. Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918 – 1920 роках. Київ, 1957 47 с.
18. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. ”Єнциклопедичний довідник”. Київ, 1987 р. - 632 с.
19. Верстюк В.Ф. Махновщина. Київ, Наукова думка, 1991 р.,368 с.
20. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ, Золоті ворота,1991 р.,572 с.
21. Гунчак Т.Україна 1 половини ХХ століття.Київ,Либідь,1993 р.,288 с.
22. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росії.-Київ,Вид.робітничої книгарні, 1918 р. –23 с.
23. Дорошенко Д. Історія України. Ужгород, 1932 р. т.2 424 с.
24. Ідеї і люди визвольних змагань 1917-23 р., Н.-Й., 1962,398 с.
25. Історія України.Київ,1997,424с.
26. Історія Української РСР. Київ, 1958, т.2, 655 с.
27. Історія України. Львів, Фенікс, 1991, 167 с.
28. Історія України.Київ, 1995, т.2 494 с.
29. Історія України. Львів, Світ, 1996, 488 с.
30. Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистической директории на Украине. Москва, 1949, 215 с.
31. Мірчук П. Українсько-Московська війна(1917-1920). Торонто, 1957, 80 с.
32. Нагаєвський І.Історія Української держави двадцятого століття. Київ, Український письменник, 1993, 413 с.
33. Полонська–Василенко Н. Історія України. Київ, Либідь, 1995, 608 с.
34. Павленко Ю.В., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр., Київ, 1995, 262 с.
35. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1919-29). Київ, Книга пам’яті України, Просвіта, 1999, 507с.
36. Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. б-м., 1973, 378 с.
37. Стахів М. Україна в добі Директорії. УНР, Торонто, т.1, 1962, 272 с.,т.2 1963, 248 с., т.3 1963, 276 с.
38. Стахів М. Україна проти більшовиків: нариси з історії агресії Совєстської Росії. Книга 2, Тернопіль 1993, 246 с.
39. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войни и иностранной военной интервенции на Украине. Москва, ”Наука”, 1966, 455 с.
40. Україна: 1917-1922. Довідник. Київ, 1993, 128с.
41. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 р. Нью-Йорк. 1969, т.3, 160 с., т.4 192 с.
42. Шевчук Г.М. Розгром іноземних інтервентів на півдні України і в Криму (листопад 1918 – квітень 1919 р.) Київ, 1959, 177 с.

Related posts

• No related posts.

Pages: 1 2 3 4 5 6