4 821 views

Прудивус С. В. Рух декабристів в Російській імперії

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Росії, Історія Нового часу, рух декабристів.

 

ПЛАН

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

     РОЗДІЛ І. ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ.………...…..4

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ……....12

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….20

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….…………21


ВСТУП

«Це була дивовижна молодь. Такого кола людей талановитих, чистих, розвинених, розумних і самовідданих я не зустрічав... Молоді люди, налякані жахливою дійсністю, залишали все і йшли шукати виходу. Вони жертвували всім, до чого прагнуть інші, - суспільним становищем, багатством, усім, що давалїм традиційне життя», - так говорили про декабристів не тільки                  О. Герцен, але й сотні відомих їх сучасників та нащадків. Ними захоплюються і сьогодні. Для багатьох вони стали зразком, оскільки прагнули втілити в життя мрії багатьох людей того часу: повалити самодержавство й скасувати кріпосне право. На довгі роки ці завдання стали актуальними лозунгами визвольного руху.

Декабристи свої повстанням показали наступним поколінням, що без участі народних мас перемога над царизмом неможлива, що народ може втілити споконвічні свої мрії тільки шляхом активної боротьби за них.

Саме тому проблеми декабристського руху в Росії і Україні були є і будуть актуальними та вивчатимуться і обговорюватимуться не тільки істориками-науковцями, але й серед студентів та учнів.

Автор даної роботи розкриваючи питання декабристського руху в Україні, перш за все намагатиметься проаналізувати соціально-економічне та політичне становище у тогочасній Росії та тій частині України, яка входила до складу Росії. Це, на думку автора, допоможе зрозуміти причини декабристського руху та ідеї, за які вони боролись.

Щодо декабристського руху в Україні, то слід зазначити, що це стало можливим завдяки наявності передових, прогресивних ідей серед населення нашої країни у той час. Це зайвий раз переконує нас у тому, яке важливе значення мало для нашого суспільства це дворянське постання. Про це також свідчить той відгомін, який воно викликало в суспільстві. Декабристами захоплювався Т.Г. Шевченко, який особисто був знайомий з ними і у своїх творах яскраво змальовував образ благородного революціонера-патріота, який прагнув визволити Росію і її народи від деспотизму і рабства.

РОЗДІЛ І.

ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ .

Визвольний рух проти самодержавства й кріпосни­цтва в Росії, як і безумовно в частині України, яка входила до складу Росії, мав глибокі історичні корені й зумовлювався економічними, соціальними, політичними й культурними факторами суспільного життя. Він став найяскравішим показником розкладу й кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін і утвердження нових явищ буржуазного розвитку.

Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумо­вив об'єктивну необхідність революційної ломки фео­дально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порів­няно з феодальним способу виробництва — капіталіс­тичного.

Капіталістичний спосіб виробництва і буржуазні ви­робничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися й міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд з кріпосною мануфактурою в промисловості виникала й успішно конкурувала капіталістична фабрика, устатко­вана машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов най­маний робітник.

В промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.

В першій чверті ХІХ ст. прискорювався розвиток про­мисловості.   Якщо у 1804 р.   в   кріпосній   Росії   діяло 2423 промислових підприємства, то в 1825 р. чисельність їх досягла 5261[1]. Машинобудівний завод в Петербурзі протягом  1815—1825 рр. випустив   11  парових   машин для  пароплавів  вітчизняного  виробництва[2].   Кількість підприємств на Україні зросла з 355  (1813 р.)  до 649 (1825 р.)[3].

Розвиток промисловості обумовив і зростання чисель­ності робітників у Росії — з 95202 (1804 р.) до 210568 (1825 р.). Серед робітників поступово збільшувалась кількість вільнонайманих: якщо у 1804 р. їх було 48% від загальної кількості, то в 1825 р. — 54%. Кріпосні й вільнонаймані робітники жили в злиднях, нестерпних житлових умовах, піддавалися жорстокій експлуатації з боку підприємців та адміністрації фабрик і заводів. Вони були частиною пригнобленого класу і мало чим відрізнялися від селян-кріпаків.

Поряд з промисловістю розвивалася торгівля. Яр­марки, базари, постійна торгівля в містах сприяли кон­солідації всеросійського ринку. Кількісно і якісно збіль­шувався загальний обіг товарів у внутрішній торгівлі. Експорт товарів за кордон та імпорт протягом 1800— 1825 рр. зросли майже в 4 рази[4]. Одночасно в Росії на­роджувався й міцнів клас промислової і торговельної буржуазії.

Товарно-грошові   відносини   проникали в панщинне сільське господарство й спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продаж. Щоб збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували щоденну панщину, тяжку урочну систему, переводили їх на місячину, відрізали в них родючіші землі. Безправних селян-кріпаків помі­щики продавали, міняли як речі або худобу, знущалися над їх людською гідністю, карали, засилали в Сибір.

Під час Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії від­стояв незалежність батьківщини і розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта.

Селяни-кріпаки вважали себе справжніми рятівника­ми Росії, визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства.

Війна 1812 року загострила суперечності в суспільстві Росії, в першу чергу між селянами й поміщиками, класом пригноблених і гнобителів. Самодержавство й кріпосни­цтво зазнавали осуду не лише селянства, а й передових людей з дворян.

Однак царський уряд відстоював права і привілеї по­міщиків, що залишалися вірною опорою самодержав­ства. Після Вітчизняної війни 1812 р. кріпосницький гніт в Росії посилився: збільшувалася норма панщини й чис­ленних повинностей, зберігалася жорстока поміщицька сваволя, темнота і політична безправність селян, запро­ваджувалися військові поселення з їх каторжним режи­мом і нечуваним визиском, ще важчою стала військова служба для солдатів.

Політика царизму спрямовувалась на те, щоб три­мати трудящих у темряві неписьменності й покорі, про­повідуваній церквою. Царським мані­фестом від 24 жовтня 1807 р. міністерство народної освіти перетворювалось у міністерство духовних справ і народної освіти. Система освіти будувалась в інтересах дво­рянства, для якого засновувались університети, ліцеї, гімназії, повітові училища. Лише заможна частина селян і міщан мала змогу віддавати своїх дітей у початкові (парафіяльні) школи, мережа яких була надзвичайно обмежена.

Щоб не допустити в учбових закладах поширення революційних ідей, царський уряд заохочував викла­дання наук в дусі релігії, пропагував містицизм, пере­слідував прогресивних професорів, забороняв викладан­ня природного права, філософії та інших наук, запро­ваджував поліцейський нагляд за студентами й учнями гімназій, вимагав від них регулярного відвідування церкви і т. п.

Передова суспільна думка зазнавала переслідування царського уряду. За вільнодумні вірші поетів О. С. Пуш­кіна і А. Міцкевича було відправлено на заслання. Заборонялись навіть помірковані масонські ложі. Від чиновників підпискою вимагали не брати участі в таємних товариствах. В  Петербурзі, Москві, Харкові та  інших містах створювались так звані біблейські товариства на чолі  з  відвертими   реакціонерами,    які   проповідували ідеалізм, релігію, містику, насаджували офіційну ідео­логію самодержавства.

З кожним роком кріпосне рабство в Росії та Україні набирало все потворніших і жорстокіших форм.

Щоб скоротити витрати на утримання великої армії, царський уряд з 1816 р. шляхом жорстокого примусу і насильства запроваджував військові поселення, куди пе­реведено понад півмільйона державних селян (375 тис. дворів).

Військові поселення насаджувалися по країні, охо­пивши Могильовську, Новгородську, Харківську, Катери­нославську, Херсонську, Київську, Подільську губернії. В самодержавно-кріпосницькій Росії вони стали особливою формою військової організації, коли селяни-чоловіки і їх діти-хлопчики перетворювалися в спадкових солдатів, а військова муштра в них поєднувалася з за­няттям сільським господарством і промислами. Суворій регламентації піддавалось все життя родин військових поселенців. Це був чи не найтяжчий вид кріпосної екс­плуатації селян в Росії за всю її історію. Режим вій­ськових поселень витав жахливим привидом над усім селянством, загострював класові суперечності та викли­кав загальне невдоволення в країні[5].

Особливо жорстоко й запопадливо запроваджував військові поселення царський міністр О. А. Аракчеев, якого ненавидів увесь народ Росії.

Головною причиною, що спонукала дворянських революціонерів до активної боротьби, було складне і напружене внутрішнє становище в Росії.

Прудивус С. В. Рух декабристів в Російській імперії

Залишити відповідь

2 visitors online now
2 guests, 0 members
All time: 12686 at 01-05-2016 01:39 am UTC
Max visitors today: 14 at 03:09 am UTC
This month: 30 at 08-16-2017 07:40 am UTC
This year: 62 at 03-12-2017 08:20 pm UTC
Read previous post:
Прудивус С. В. Київські Вищі жіночі курси

Прудивус С. В. Київські Вищі жіночі курси історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка Рубрика: Історія України, Історія Києва.

Прудивус С. В. Етапи, форми та методи колонізації Південно-Східної Азії Заходом

Прудивус С. В. Етапи, форми та методи колонізації Південно-Східної Азії Заходом історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка Рубрика: Історія...

Close