Прудивус С. В. Причини кризи Другого болгарського царства

Прудивус С. В. Причини кризи Другого болгарського царства

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія Болгарії, Історія Середніх віків.

 

 

 

 Зміст

Вступ…………………………………………………………………3

Розділ І. Внутрішні причини краху Другого болгарського царства……………………………………………………………5

Розділ ІІ. Зовнішньополітичні чинники занепаду Другого Болгарського царства…………………………………………11

Висновки………………………………………………………………16

Список використаних джерел та літератури……………………..18


Вступ

Друге Болгарське царство існувало на історичній арені з часу визволення      з-під влади Візантійської імперії  шляхом повстання 1186 року. Далі його очікує майже двохсотлітня історія, яка включатиме в себе період відновлення державності, «золотий вік» правління Івана Асеня ІІ (     – 1241), та кризу державності.

Актуальність теми даного дослідження полягає в наступному:

  • криза Другого Болгарського царства, на думку дослідників, триває з 1241 по 1396 роки, тобто півтора століття з двохсот років існування держави;
  • причини кризи важливі для розуміння процесу формування та розвитку Болгарської державності;
  • встановлення ролі осман у занепаді Другого Болгарського царства.

Мета нашого дослідження – встановити причини такого довгого періоду кризи, її особливості в Другому Болгарському царстві; виділити комплекси цих причин шляхом аналізу внутрішнього політичного та суспільного устрою, аспектів господарства, а також вплив міжнародної ситуації на Балканах та у Східній Європі у ХIII – XIV століттях.

Історіографічне вивчення Другого Болгарського царства починається у ХІХ столітті з вивченням історії  Болгарії зокрема. У ХХ столітті такі праці розробили ряд радянських славістів. Це, зокрема, професор М. С. Державін, [1] Третяков[2],  Г. Г. Литаврин[3], І. М. Гранчак[4] та інші. Аспекту розгляду історії Болгарії та інших південнослов’янських народів присвятили свої монографії вже згадуваний Г. Г. Литаврин та О. П. Каждан[5]. Вивченням економічної історії Другого Болгарського Царства займалася Л. В. Горіна.[6]

Болгарська історіографія Другого Болгарського царства представлена працями П. Добрева[7] та П. Петрова.[8]

 

Розділ 1

Внутрішні причини краху Другого Болгарського царства.

Друге Болгарське царство – це середньовічна держава, що існувала на болгарських теренах у 1186 – 1396 роках.  Як і інші державні утворення цього періоду, вона характеризувалася розвитком феодальних відносин. Що включали в себе піднесення та занепад. Російський історик М. Державін стверджує, що за такий короткий період існування царства, усі сторінки його історії були «заповнені урядовою анархією, міжусобною боротьбою феодальних магнатів через царську владу, палацовими інтригами та вбивствами».[9] На нашу думку, цей вислів досить добре характеризує якщо не весь період існування Другого Болгарського царства, то принаймні останні  його десятиліття.

Друге Болгарське царство досягло своєї найбільшої могутності за часів правління Асеня ІІ. Воно було гегемоном на Балканах. Однак після  його смерті всередині держави почалися проблеми. Їх коріння варто шукати ще раніше у соціальній, економічній та політичній сферах.

На чолі царства стояв не хан, як у першому Болгарському царстві, а цар. Така зміна титулу зумовлена перейняттям традицій Візантії, під пануванням якої Болгарія перебувала в 1085 –  1186 роках. Проте, як зазначають дослідники, влада самодержця була далеко не повною. Все більшу роль в державних справах стала відігравати болярська рада (синкліт).[10] Склад цього органу був досить привілейованим: тут засідали вищі посадові особи державного апарату, члени правлячої династії, великі земельні магнати.  Крупне землеволодіння другої половини ХІІІ століття домінувало у селі. І хоча чіткої ієрархії земельних наділів у Болгарії вироблено не було, як , до речі і в Візантії, проте тут спостерігалася градація: спадкові землі, які перейшли від батька і були у повній приватній власності та землі, надані царем у користування на певних умовах. Останні часто могли перейти у ранг спадкових. Посиленню великих земельних магнатів сприяли щедро даровані царські імунітети. У ХІІІ – на початку ХІV століття імунітетні права ставали повними, тобто включали в себе право вищої юрисдикції на підвладних землях. Крім того державний чиновник не міг переступити межу такого володіння – вони ставали, по-суті, непідконтрольними владі. Членам царської родини виділялися спеціальні наділи, яким надавали право незалежного управління. Як бачимо, земельна феодальна аристократія була досить могутньою в матеріальному і соціальному відношеннях і мала значний вплив на царя.

Система влади на місцях також формувалася на кшталт візантійської. Друге Болгарське царство поділялося на десять адміністративних одиниць – областей, або за грецьким зразком – хор. На чолі їх стояли намісники царя – дуки. До повноважень цих посадовців належав повний адміністративний, судовий, військовий та фінансовий контроль у хорі. Проте  така повнота влади царського намісника досить ілюзійна. Призначення дука на посаду самодержцем було чисто номінальним, насправді ж його фактично ставили представники місцевого великого болярства.  Відповідно дуки обстоювали їх інтереси.[11]

Соціальний устрій Другого Болгарського царства заслуговує на окремий розгляд. Адже саме суспільство – це один з невід’ємних маркерів розвитку феодальних відносин. Як ми  вже пересвідчились, верхній прошарок населення становили великі феодали-землевласники – боляри. У Другому Болгарському царстві не сформувалися відносини сюзеренітету, притаманні Західній Європі, що є особливістю болгарської державності. Відповідно стан болярства теж не був однорідний, але великі і малі боляри розрізнялися не за місцем у васальних відносинах, за багатством та політичним впливом. Зростання могутності боляр було основною причиною того, що Болгарія в ХІІІ – ХІV століттях не стала централізованою монархією, як наприклад Угорщина, Франція чи Англія.[12]

 

По іншу сторону привілейованості стояли стани залежного селянства, ремісництва та дещо відсторонених торгівців та купців. Селяни були повністю закріпаченими землевласниками. На середину ХІІІ століття  посилюється процес закріпачення. Основним способом отримання прибутку з помістя була  натуральна рента, за  якої  селянин віддавав  частину вирощеного продукту пану. [13] Проте починає виникати і грошова рента, зумовлена розвитком товарно-грошових відносин та збільшенням площ розораної землі. Існувала й категорія особисто вільного селянства. Основною їх повинністю була сплата податків до казни, як до царської, так і до місцевої. Види тих чи інших повинностей залишилися ще з часів Візантійського панування.  До основних податків можна  віднести:

1) звегологій – податок з упряжки волів і землі, яку нимим обробляють;

2) подимнине – податок з кожного двору;

3) державні мита, за переїзд через брід, за користування пасовищами, загонами для худоби тощо;

4) судові мита;

5) натуральний податок зерном, маслом, сиром і т. п.[14]

Подібні податки сплачували також і ремісники та торгівці.  Реміснича спеціальність особливо інтенсивно розвивалася в період середини ХІІІ століття. Характерним для даного процесу є поглиблення диференціації спеціальностей, збільшилось число ремісничих професій, поширювалося виробництво, орієнтоване на ринок.[15] Основними центрами ремесла і торгівлі стали міста Тирнов, Відін, Ловеч,  Шумен, Плевен, Варна, Средець,  Каіакра. На кінець ХІІІ століття всі особисто вільні категорії населення, крім духовенства, яке користувалося фіскальними привілеями, були платниками податків. При цьому кількість і види таких зборів зростали майже щорічно. Потреба в засобах, які витрачалися на феодалів, призвела до зіткнення з ними інтересів духовенства. У XIV столітті зазіхнули і на податкові привілеї служителів Церкви.

Таким чином, верхні щаблі суспільства займали великі й малі феодали – боляри. В їх руках концентрувалася не лише політична влада, а й економічний потенціал, нагромаджений шляхом збору ренти з кріпосних селян та податків місцевого рівня, які вносили особисто вільні селян, ремісники і торгівці.

Отже, сепаратистські тенденції феодальної верхівки мали під собою  підґрунтя. Найяскравіше ці тенденції виразилися під час повстання під проводом Івайла у 1277 – 1280 роках. Воно вибухнуло у знак незадоволення податками та повинностями, недієздатністю уряду, невдачами на зовнішньополітичній арені, про що детальніше йтиметься далі. Повстання спочатку висувало антифеодальні вимоги, а основною його соціальною базою було селянство[16]. «Одного дня він [Івайло] заявив, що отримав знамення до виступу і негайно привернув селян до здійснення своїх намірів. Вони пішли за ним , як люди, що сподіваються вчинити щось велике. Отже, вони розходяться по країні й виголошують ім’я свинопаса», – писав у своїй «Історії» візантійський політичний та церковний діяч  кінця ХІІІ століття Георгій Пахімер.[17]  Проте згодом проявили себе опозиційні боляри, поповнивши ряди армії повстанців своїми людьми. Звичайно, вони переслідували власні цілі: посилення впливу на державні страви, підкорення собі царя, а також збагачення та процвітання. У того ж таки Георгія Пахімера читаємо: «Чутка, що донеслась, налякала і самого імператора. Адже вони думали, що він [Івайло] не піднісся настільки…, якби його не підтримували якісь дуже могутні люди.»[18]

Влітку 1278 року Івайло вступив до Тирнова, де за згодою  цариці Марії він коронувався як цар Болгарії.  Але, як зазначають науковці, подальший розвиток подій показав неспроможність селянського царя внести нововведення.  Ті ж боляри взяли владу в свої руки, використавши колишнього свинопаса з метою ліквідації своїх політичних противників. Вже в лютому 1179 року була пущена чутка про загибель Івайла в битві з монголо- татарами, царицю Марію з сином скинули і відкрили ворота Івану Міцу, відомому як Асень ІІІ. Шляхом компромісу з лідером болярів Георгієм Тертемиром, за якого Іван Асень віддав свою сестру і посаду    простратора, було визнано право останнього на престол.

Проте Іван Асень так і не став повновладним правителем, залишаючись маріонеткою в руках знаті. У 1280 році він став жертвою змови прихильників Георгія І Тертемира, і разом з царицею Іриною врятувався втечею спочатку до Месемврії, а звідти кораблем до Константинополя.[19]

За внутрішнім устроєм Болгарія на ХІV вже не була єдиною. Її торкнувся процес феодальної роздробленості. Таким чином Друге Болгарське царство являло собою більші та менші васальні володіння, майже незалежні одне від одного і часто взаємно ворожі. Південна Болгарія (область Кран біля Казанлика)  знаходилася під владою брата Тертера  жупана Ельтимира, Середньогіроська область – під владою братів боляр Ростислава та Войсила,  в Іхтімані сидыв їх же брат – князь Смил,  у Відні – Шишман, у області Бранічево – брати   Дорман і Кольтемир, вихідці з полководців. Усі ці утворення мали власне військо, вели таємну та відкриту війну, часто звертаючись до зовнішніх ворогів  Болгарії.[20]

Отже, внутрішніми причинами кризи Другого Болгарського царства є криза феодальних відносин. Вона характеризується різкою полярністю суспільства, накопичення земельних ресурсів у багатих феодалів, які мають потенціал впливу на політику. Саме ряд феодальних чвар та інтриг, спрямованих на задоволення власних амбіцій, і стали тим фактором, який послабив Друге Болгарське царство з середини, зробивши його вразливим для зовнішніх втручань.


Розділ ІІ

Зовнішньополітичні чинники занепаду Другого Болгарського царства

Занепад другого Болгарського царства напряму асоціюється з зовнішньою анексією.  Болгарія у ХІV столітті  потрапила у досить складну обстановку на  міжнародній арені. Постійне суперництво з Візантією за сфери впливу, напади кочових монголо-татарських орд, а також серйозна нова загроза – агресія турків-османів доповнило кризу болгарської державності, яка була значно виснажена міжусобною боротьбою  болярства та феодальною роздробленістю.

Отже, міжнародну політику у другому Болгарському царстві визначали ряд напрямів.

Одним з них  була проблема вторгнення монголо-татарських орд. Після смерті Івана Асеня ІІ у 1241 році, вони особливо активізувалися, розгромивши і пограбувавши перед тим Русь, Польщу.  Не маючи тієї економічної і військової могутності, яка б дозволила активно протистояти їм, князі були змушені іти на  поступки. Тертер вирішив блокувати вторгнення орд шляхом династичного шлюбу. Він видав свою дочку за сина Ногая Чаку. Татарський хан одразу ж використав момент, і за допомогою лояльних боляр зайняв Тирново і проголосив Чака царем.[21] Як бачимо, навіть така лояльна політика князя не змогла врятувати його від втрати корони.  Особливо жорстоким було нашестя 1285 року, коли Болгарія визнала залежність від Ногая. У його ставку в якості заручника був відправлений син царя.[22]

Ногай також втручався у внутрішні справи й інших феодальних князівств.  Так, з його допомогою болгарський престол займав іхіманський князь Смил (1292 – 1295). Кінець панування татар поклав син Георгія І Тертемира Федір Святослав. Він очолив повстання проти Чака, досяг успіху і вигнав ногайця з двором із Тирново.[23]  Було знищене також і опозиційне протатарське боярство в тому числі й патріарх Іоаким ІІІ, що було безпрецедентне явище в іторії. Престол перейшов до другого представника династії Тертемировичів – Федора Святослава (1300 – 1321).  Монголо-татарський хан Току допоміг царю і став на чолі орди замість скинутого Чака. Як знак вдячності за допомогу, Федору Святославу було передано землі між Дунаєм та Дністром, а також посилено позиції над Кринською областю.

Дуже неоднозначні відносини протягом всього періоду свого існування Друге Царство мало з колишнім поневолювачем – Візантійською імперією.  За умов частої зміни зовнішньополітичної коньюктури ромеї виступали то союзниками, то запеклими ворогами болгарських царів, завжди переслідуючи при цьому одну ціль – підкорити колись втрачені землі Болгарії. В результаті хрестового походу 1204 року, коли хрестоносці завоювали Константинополь, утворилася так звана Латинська імперія, главою якої став граф Балдуїн Фландрський.[24] Серед інших обломків Візантії була зокрема й Нікейська імперія , розташована у Північно-західній частині Малої Азії, зі столицею в м. Нікея. Між цими двома політичними утвореннями з середин ХІІІ століття починає наростати боротьба, активною учасницею якої була і Болгарія.

Георгій І Тертер з моменту свого воцаріння вів війну з Візантією,  яка знову об’єдналася у1261 році. Проте, потерпаючи від монголо-татарських набігів, був змушений у 1284 році укласти перемир’я.[25]  Але вже наступного 1285 року, коли до імперії втекла частина протатарськи налаштованих боляр, василевс знову намагається втрутитися у справи Царства. Дійшло до того, що Федір Святослав у 1304 році був змушений розпочати військові дї. Така, м’яко кажучи, нестабільність зовнішньополітичної обстановки активізувала дію опозиції, яка, мабуть, була чи не найбільшим лихом Другого Болгарського царства. У цій війні на сторону противника перейшов князь Елтимир. Це ускладнило, але не завадило Феодору Святославу отримати перемогу. Війна закінчилася 1307 року.

Мир тривав відносно довго. Через чергову боярську інтригу тирновський престол зайняв син Феодора Святослава Георгій ІІ Тертер (1321 – 1322). До Візантії одразу ж приєдналися області на південь від Балканського хребта між Несебром та Слівеном, що були очолювані сепаратистським болярством.  Наступний правитель, обраний царем у 1323 році, став засновник нової династії Михаїл  Шишман (1323 – 1330).  Знову спалахує війна, яка завершилася наступного 1324 року перемогою Болгарії. Було укладено мирний договір, за яким більшість захоплених земель перейшла до Другого царства. За Візантією залишалися міста Пловдив і Несебр. [26]

У 1330 році болгари та візантійці уклали союз, спрямований проти Сербії. В результаті воєнного конфлікту, про який детальніше йтиметься нижче, Візантія знову захопила південні міста Болгарії від річки Тунджа до Чорного моря.

За наступника Михаїла Шишмана Івана Олександра (1331 – 1371) зовнішньополітичний курс набув антивізантійського забарвлення.[27]  У 1331 році майже безкровно було повернуто південні міста. Проте відінські боляре почали смуту, і імперія знову повернула спірні території. Назрів черговий конфлікт. Влітку 1332 року відбулася ключова битва поблизу Русокастро. Війська імператора Андронника ІІІ зазнали нищівної поразки.

Варто зазначити, що Візантія переживала не менш скрутні часи. Її також часто потрясали міжусобні війни, повстання та виступи. Так у 1341 – 1349 роках ішла потужна боротьба за престол в середині правлячої династії. Розпочалася громадянська війна, що супроводжувалася численними селянськими виступами. Найбільшого розмаху набув  рух у провінції Фесалоніка, який дістав назву рух зілотів.[28]

З огляду на таке положення, Іван Олександр приєднав шляхом дипломатичних інтриг низку міст Фракії і Родоської області: Пловдив, Кричим, Цепину, Станимак, Аетос та інші. Як зазначає Г. Г. Литаврин, це було останнє територіальне придбання середньовічної Болгарії.[29]

Об’єднатись на деякий час Візантію і Болгарію змусила нова загроза – турецька експансія. Союз був укладений у 1355 році, але очікуваних результатів він так і не приніс. У 1364 році імперія розриває союз і намагається анексувати Анхіал і Несерб. Проте Іван Олександр відбиває загрозу. Це було останнє протистояння Візантійської імперії та Другого Болгарського царства.

Отже, як бачимо, зовнішньополітична загроза болгарській державності, що виходила від монголо-татар і Візантії  потрапила на сприятливий соціальний і політичний грунт і була підсилювана чварами та інтригами.

До кризи Другого болгарського царства призвели також територіальні зазіхання Сербії та Угорщини.  У 1330 році сербський король Стефан Душан очолив похід на Болгарію. Битва, що відбулася біля Велбуджи, у якій болгарський цар зазнав нищівної поразки, поглибила політичну кризу в країні.  Восени 1331 року Іван Олександр намагається вирішити проблему шляхом династичного шлюбу: його сестра стає дружиною Стефана Душана.

У 1365 році кризу посилює угорський король Лайош І, який захопив Відін.  Сина Івана Олександра Івана Срацимира було ув’язнено, а місто з областю повністю перейшло до складу Угорського королівства. Візантійський імператор Іоанн IV  Палеолог   намагався укласти союз  із Лайошем І, особисто відвідавши Будапешт. Іван Олександр спочатку не пропускає йог назад, оцінюючи це як зраду, однак під тиском військових загонів герцогства Савойського змушений поступитися. Натомість імператор сприяє поверненню Відіна болгарам. Проте централізації вже не було. Віденське. Як і добруджське, князівства визнавали васалітет перед Угорщиною, а по-суті були незалежними. Отже, експансій на політика Угорського королівства призвела до того, що коли на тирновський стіл сів останній цар Іван Шишман (1371 – 1393) єдиного  Другого Болгарського царства  вже не існувало.

Розуміючи всю критичність становища і глибоку кризу, якою охоплене царство, Іван Шишман добровільно визнає сюзеренітет агресора –                      турків-османів. Правитель же Віденського царства Іван Срацимир та правитель Добруджі Добротиця, заручившись підтримкою волоського вождя Дана, у 1384 – 1386 роках намагаються підкорити Тирновське князівство. Тим часом османи активно наступають.  У 1388 році турки вторглися в Болгарію. Одразу впали фортеці Овец, Шумен, Мадара. Від Тарновського, добруджського та Віденського князівств залишилися тільки столиці. Місто Нікополь також залишалося за Іваном Шишманом. Іван Срацимир визнав зверхність султана. У 1393 році було взято в облогу Тирново. За відсутності князя обороною керував патріарх Євфимій. Населення було виселено, а тих, хто залишився мусульманізовано.  Цього ж року впали і ряд інших міст. І тільки Віденське князівство не давало приводу для вторгнення, будучи васалом султана.  Проте Іван Срацимир у 1396 році виступає проти османів у хрестовому поході, організованого угорським королем Жигимонтом.  25 вересня відбулася вирішальна битва поблизу Нікополя, в якій хрестоносці потерпіли поразку. Відін було взято турками, а Івана Срацимира вислано в Малу Азію.  Друге Болгарське царство завершило своє існування.[30]

Отже, таким був наслідок глибокої політичної, соціальної та економічної кризи болгарської держави, виснажуваної численними зовнішніми ексцесами та протистояннями.

 

 

Висновки

Після смерті Івана Асеня ІІ  у 1241 році у Другому Болгарському царстві  закінчився період піднесення і могутності, який в історіографії дістав назву «золотого віку». Царство вступає у довгу і глибоку кризу, прояви якої поступово наростають і проявляються все чіткіше і чіткіше. Період занепаду другого Болгарського царства тривав майже півтора століття. Його наслідком стало завоювання Болгарії турками-османами, втрата державності на кілька століть та етнічні, культурні й політичні репресії  та утиски болгарського народу.

Причини кризи Другого Болгарського царства випливають з його устрою, суспільних відносин та економічних зв’язків, а також певною мірою зумовлені міжнародною обстановкою на Балканах та у Передній Азії в ХІІІ – ХIV століттях.  Отже, доцільно говорити про комплекс внутрішніх причин краху Другого Болгарського царства та зовнішньополітичні чинники, що сприяли його занепаду.

До перших можна віднести, насамперед, соціальні причини. Це, по-перше, наявність сильного  прошарку великих феодалів – боляр. Варто зазначити, що вони концентрували в своїх руках значну частину важелів управління державою. Так при цареві перебувала впливова болярська раада – синкліт, а на місцях   управляли дуки з повною адміністративною, судовою та фіскальною владою. По-друге, велике феодальне болярство мало неабияку економічну потужність, концентруючи в своїх руках прибутки з великих земельних володінь шляхом збору ренти з закріпачених селян та податків з вільних категорій  населення. Це давало змогу приймати участь у різного роду інтригах, змовах, коаліціях, висувати своїх ставлеників (як-от було з підтримкою повстання Івайла), а потім зраджувати їх. Така висока активність боярства послаблювала центральну владу, а ріст сепаратистських тенденцій призводив до поглиблення процесів феодального роздроблення. Отже, головною причиною кризи Другого Болгарського царства була саме феодальна роздробленість як закономірний процес розвитку феодальних відносин у середньовічній Європі. Болгарія розпалася на ряд князівств : Тирновське, Відінське та Добруджу. Проте об’єктивне явище децентралізації у Болгарії ускладнили зовнішньополітичні аспекти.

Другою за важливістю причиною можна виділити постійні війни з Візантійською імперією за південні території Болгарії. Імператори, прагнучи підкорити собі землі, які вийшли з-під влади у 1186 році, використовували методи відкритого протистояння та активно втручалися у міжусобну боротьбу всередині династії та боярськими угрупуваннями.

Також краху державності болгар сприяли монголо-татарські набіги, поразка під Велбуджою, завдана сербським правителем Стефаном Душаном у 1330 році та претензії угорського короля Лайоша  І.  Все це послаблювало економічний і моральний потенціал царства. За втручання останнього було відділено Віденське князівство, правитель якого Іван Срацимир визнав себе угорським васалом.

Поділ колись єдиного Другого Болгарського царства при останньому з його правителів Івані Шишману  (1371 – 1393), не зумів протистояти найфатальнішому чиннику: експансії турків-османів. Розрізнені князівства так і не змогли об’єднатися для спільної боротьби. У 1396 році впало останнє князівство Болгарії  – Віденське, і Другому Болгарському царстві настав кінець.

 

, Список використаних джерел та літератури

Джерела

  1. Хрестоматія з історії західних і південних слов’ян. /  Упорядн. В. І. Яровий та ін. – К., 2011.

Література

  1. Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском царстве.- М., 1972.
  2. Державин Н. С. История Болгарии. Ч.2, – М.- Л. , 1946.
  3. Історія західних і Південних слов’ян./  За ред.. Ярового В. І.  – К., 2001.
  4. Історія Південних і Західних слов’ян./  За ред.. Грінчака І. М. – К., 1987.
  5. История Болгарии. В 2 томах. Т.1. – М., 2002.
  6. История Болгарии / Под ред.. Третьякова. – М., 1954 – 1955.
  7. Каждан А. П. Очерки истории Византии и южных славян. – С-Пб., 1995.
  8. Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987.
  9.   Раннефеодальные государства на Балканах./ Ответств. ред.. Литаври Г. Г. – М., 1985.

 

 



[1] Державин Н. С. История Болгарии. – М.-Л., 1946.

[2] История Болгарии / Под ред.. Третьякова. – М., 1954 – 1955.

[3] Краиткая история Болгарии. – М., 1987.

Раннефеодальные государства на Балканах. – М., 1985

[4] Історія південних і західних слов’ян. / За ред..гранчака І. М.  – К., 1987.

[5] Каждан А. П. Очерки истории Византии и южных славян. – С-Пб., 1995.

[6] Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском царстве.- М., 1972.

[7] Българската държавност на север от Дунав како политически и культурен феномен. – София, 2008.

[8] Петров Петр Възстановлеванне на Българската държави . – София, 1985

[9] Державин Н. С. История Болгарии. Ч.2, – М.- Л. , 1946. ст. 128.

[10] Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 139.

 

[11] Історія західних і Південних слов’ян./  За ред.. Ярового В. І.  – К., 2001. ст. 216.

[12] Історія Південних і Західних слов’ян./  За ред.. Грінчака І. М. – К., 1987., ст30.

[13] Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 139.

[14]  Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском царстве.- М., 1972, ст. 54.

[15]. Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 140.

 

[16] История Болгарии. В 2 томах. Т.1. – М., 2002, ст. 283.

[17] Хрестоматія з історії західних і південних слов’ян. /  упоряди. В. І. Яровий та ін. – К., 2011, ст. 108.

[18]  Там само.

 

[19] История Болгарии. В 2 томах. Т.1. – М., 2002, ст. 285.

[20]  Державин Н. С. История Болгарии. Ч.2, – М.- Л. , 1946. ст. 132 – 133.

 

[21]  Державин Н. С. История Болгарии. Ч.2, – М.- Л. , 1946. ст. 133.

[22]  Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 148.

 

[23]   Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 148.

[24]  Каждан А. П. Очерки истории Византии и южных славян. – С-Пб., 1995 ст. 229.

[25]  Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 149.

 

[26]   История Болгарии. В 2 томах. Т.1. – М., 2002, ст. 305.

[27]  Державин Н. С. История Болгарии. Ч.2, – М.- Л. , 1946. ст. 135.

 

[28]Каждан А.П. Ст. Очерки истории Византии и южных славян. – С-Пб., 1995 ст. 230..

[29] Краткая история Болгарии. / Ответств. ред.  Литаври Г. Г – М., 1987, ст. 151.

 

[30]  История Болгарии. В 2 томах. Т.1. – М., 2002, ст. 312.

 

KUPRIENKO