Петровський А. Формування кордону Російської імперії з Китаєм у XVIII – ХІХ ст.

Петровський А. Формування кордону Російської імперії з Китаєм у XVIII – ХІХ ст.

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Нової історії Азії та Африки, Історія Росії, Історія Китаю, колоніальна політика.

Формування кордону Російської імперії з Китаєм у XVIII – ХІХ ст.

Київ – 2012.

 

 

ЗМІСТ:

ВСТУП…… ………………………………………………………………3 стор.

РОЗДІЛ І. Розвиток російсько-китайських відносин та вирішення територіальних питань в кн. XVII – XVIII ст………..…………………….5 стор.

РОЗДІЛ ІІ Процес встановлення російсько-китайського кордону в ХІХ столітті.……………………………………………………………………….10 стор.

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..14 стор.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………….15 стор.

 

 

ВСТУП

XVII-XVIII ст. були позначено швидкою експансією російських колоністів в Заураллі. Процес освоєння величезних територій Сибіру і Далекого Сходу відбувся дуже швидко. Всього через 150 років після повалення золотоординського іга (1480 р.) Росія вже встановила перші контакти з маньчжурами (1630 р.). Початок освоєння Росією Забайкалля і Приамур’я призвів до зіткнення в цьому районі її інтересів з інтересами Цінського Китаю.

Через курс на самоізоляцію династії Цінь та специфіку політичної лінії налагодження дипломатичних стосунків було складним завданням. Через різні обставини руські посольства 1608, 1616 (на чолі з Василем Тюменцем), 1654-1657 рр. (на чолі з Байковим) зазнали невдач, втім саме вони заклали основу подальших російсько-китайських відносин. У 1675-1678 рр. Китай відвідала делегація Спафарія, якій вдалося налагодити офіційне листування російського Сенату з китайською Ліфань-Юань («палатою відносин з варварами»). Втім до середини XIX ст. Росія не мала дипломатичного представництва в Китаї, а його роль виконувала заснована Петром I у 1716 р. духовна місія.

Російсько-китайські прикордонні конфлікти на локальному рівні починаються вже в XVII ст. Це пояснюється стихійним характером російської колонізації, що часто призводив до сутичок з китайським населенням, а також невизначеністю кордону між двома країнами. Російська колонізація викликала спротив з боку китайської влади, яка в свою чергу вживала заходів для її обмеження. Цінський уряд у 1652 р. вимагав, щоб піддані царя покинули зайняті ними землі на Амурі. Відбувся цілий ряд російсько-китайських зіткнень, центром яких стало російське поселення Албазін. Також китайцями у 1682 р. було збудовано лінію укріплень довжиною в 1300 км, що мала забезпечити захист від руських нападів. В таких умовах питання про територіальне розмежування між країнами постало особливо гостро.

У 1689 р. в Нерчинську відбулися російсько-китайські переговори наслідком яких стало укладення однойменного договору

Нерчинський договір став першим документом в історії російсько-китайських відносин, а також взагалі першим міжнародним договором укладеним Китаєм з європейською країною. Цей договір став фундаментом, відправною точкою подальших дискусій і переговорів щодо укладання остаточного російсько-китайського кордону.

Далі ми простежимо, як відбувалося врегулювання російсько-китайських відносин та встановлення міждержавного кордону з кн. XVII по другу пол. ХІХ ст., коли було остаточно закріплено питання кордону між двома сусідніми державами та визначено характер відносин між ними шляхом укладення серії договорів[1].

 

 

РОЗДІЛ І.

Розвиток російсько-китайських відносин та вирішення територіальних питань в кн. XVII – XVIII ст.

У XVII ст. продовжувалось просування російських поселенців все далі на схід до Тихоокеанського узбережжя. Цей процес здебільшого проходив мирно, оскільки мета російських першопрохідців полягала не в військовому підкоренні нових земель, а в їх господарському освоєнні. Велике значення для відкриття шляхів на схід мали експедиції В. Пояркова, Е. Хабарова, які відбувалися в сер. XVII ст. Вони поклали початок освоєнню широких і родючих просторів у Прибайкаллі та басейні р. Амур. Саме в цей період були засновані російські форпости в цьому регіоні: Іркутськ, Нерчинськ, і розташований далі всіх на схід Албазин, який згодом став центром воєводства.

Російське проникнення було зустрінуте маньчжурськими правителями вороже. Вони остерігалися встановлення сильної влади Російської імперії на північ від Маньчжурії, яку розглядали в якості тилу, здатного убезпечити їм укриття в разі вигнання з Китаю. В зв’язку з цим відношення Цинів до територій басейну р. Амур було дещо іншим, ніж у росіян. Вони прагнули військовою силою відмежувати цей край, причому не були зацікавлені в його господарському освоєнні.

Наштовхнувшись на збройний опір, російська сторона спробувала вирішити проблеми мирним шляхом. В Пекін для ведення переговорів з метою всатоновлення добросусідських відносин було відправлено ряд посольств: Ф. Байкова, І. Перфільєва, Н. Спафарія. Ці місії не завершилися налагодженням дипломатичних відносин між двома країнами. Причина полягала в небажанні цинської сторони будувати відносини з Росією на рівноправній основі, а, від російських послів вимагали визнання мало не васальної залежності від Китаю та ліквдації всіх поселень в басейні Амуру.[2]

Не домігшись від Росії зобов’язання припинити проникнення в райони Далекого Сходу, маньчжурська влада в середині 80-х рр. XVII ст. вирішила застосувати військову силу. Наступ на освоєні російськими поселенцями землі вони розпочали майже одразу після підкорення Тайвані. Уже в 1684 р. маньчжури спробували оволодіти абазинським укріпленим поселенням. В наступному 1685 р. Албазин був оточений 10-тис. маньчжурським військом, яке було озброєне 200 бойовими знаряддями. З російської сторони їм протистояло 450 чол., які окрім холодної зброї мали в своєму розпорядженні три гармати і чотири ядра. Після того, як цинські війська обклали укріплення дровами й запалили, російським людям довелося здатися. Умови капітуляції були досить м’якими: росіяни вийшли з фортеці в повному порядку, зберігши зброю. Восени того ж року поселенці повернулись в район Албазину, зібрали врожай і відновили укріплення, оточивши його більш надійними спорудами. Проте вже навесні наступного року маньчжури знову розпочали облогу укріплень. На цей раз  у них на озброєнні були десятки суден і сотні гармат. Незважаючи на великі втрати, захисники фортеці виявили сильний опір цинським військам, які мали значну перевагу в чисельності та озброєнні.

За умов сильного загострення відносин з ініціативи російського уряду, який прагнув вирішення конфлікту мирним шляхом, між сторонами розпочались переговори. Це відбувалось влітку 1689 р. в районі Нерчинська. Представники маньчжурського двору намагались вплинути на хід переговорів своїми погрозами застосувати військову силу. В цілому ж переговори відбувалися за несприятливої для росіян військової ситуації:гарнізон Нерчинська нараховував всього декілька сотень людей, тоді як цинське командування в цьому регіоні мало в своєму розпорядженні майже 10-тис. військо з десятками суден та сотнями гармат на озброєнні. За таких умов 27 серпня 1689 року було укладено перший російсько-китайський договір.  Згідно з цим договором кордон між Росією та Китаєм був визначений за верхньою течією р. Амур. Російська дипломатія була вимушена прийняти вимоги про виведення поселенців та військових формувань з територій по лівий берег Амуру, проте розмежування не було юридично закріплено через неузгодження в тестах документа. Нерчинський договір, який заклав основи міжнародних відносин між Росією та Китаєм, означав для Росії  втрату значних територій, які заселялись та освоювалися російськими людьми впродовж кількох десятиліть. Згідно з договором, Росія відмовлялась від Албазину, проте й цинські представники обіцяли, що Китай не буде створювати укріплень на втрачених Росією землях[3].

Після укладення Нерчинського договору Росія прагнула до розширення і зміцнення відносин з китайською державою.  1728 році відбувся обмін підписаними екземплярами договору, що отримав назву Кяхтинського. Укладений Кяхтинський російсько-китайський договір, встановив кордон між двома державами від перевалу Шабін Дабача до верхів’їв ріки Аргунь. В договорі визначалось питання кордону між Росією та землями, населеними монголами, вказувалось, що територіальне розмежування на Далекому Сході остаточно не завершено й залишається предметом для наступних переговорів. Договір вирішував питання торгових відносин між двома країнами та статус російської духовної місії в Пекіні[4]. Створена в 1715 р. російська духовна місія по суті відіграла роль першого дипломатичного і торгового представництва Росії в Китаї.

А відбувалось все таким чином. У 1724 маньчжурський імператор Китаю Інь Чжен направив своїх представників на російсько-китайський кордон з повідомленням про прагнення Цінської імперії підтримувати вічний мир з Росією і пропозицією надіслати послів для обговорення спірних питань.

У червні 1725 російський уряд направив С.Л.Рагузінского – Владиславича, який був призначений повноважним послом в цинский Китай, для врегулювання торгових і прикордонних відносин. Посольство Владиславича прибуло до Пекіна 21 жовтня 1726. Російський посол був з великою пошаною прийнятий імператором Китаю. З жовтня 1726 по квітень 1727 Владиславич вів переговори з представниками Цинської імперії. Головним питанням переговорів стало питання визначення кордону, яке не було повністю врегульоване Нерчинским договором 1689. Цинська імперія висувала претензії на заселені російськими підданими території, які в минулому ніколи не були володіннями Китаю. Понад 30 конференцій з китайськими уповноваженими і дві аудієнції в імператора Інь Чжена не дали сторонам бажаних результатів. Тим не менше, російський посол відкинув згадані домагання китайської сторони на російські території і домігся визнання існуючого кордону.

Після незначної перерви переговори за пропозицією Владиславич були відновлені в червні на р. Буре, де 20 серпня 1727 був підписаний Буринський договір (трактат) про розмежування. 21 жовтня на підставі попередніх умов, вироблених на переговорах по Буринському договору, уповноважені сторін склали новий договір, проект якого був направлений в Пекін на затвердження. Обмін текстами відбувся 14 червня 1728 на річці Кяхта, у зв’язку з чим дана угода відома як Кяхтинська.

Кяхтинський договір про розмежування і торгівлю між Росією і Китаєм підготовлений в період Посольства Владиславича в ході роботи над Буринським договором (трактатом) і підписаний 21 жовтня 1727 російським послом С.Л.Рагузінскім-Владиславич та уповноваженими уряду Цінської імперії Чабіна, Тегутом і Тулішеном, підтвердив умови Нерчинського і Буринського договорів. Він фіксував кордон між двома країнами за попередніми домовленостями.

Передбачене кяхтинским договором рішення вести листування між двома державами від імені Російського сенату і Трибуналу зовнішніх зносин (Палати у справах інородців) зняло проблему взаємного титулування імператорів Росії та Китаю. Договір покладав врегулювання місцевих прикордонних суперечок на прикордонних адміністраторів двох країн, визначив порядок прийому посольств і юрисдикцію щодо порушників кордону.

Таким чином, у 1727-1728 рр. було підписано ще дві угоди – Буринський трактат і Кяхтинський договір, які знову призвели до територіальних поступок з боку Росії, подальшого розширення російсько-китайських торгових зв’язків й дозволу російській духовній місії постійно перебувати в Пекіні. Її члени вивчали там китайську мову, культурні традиції, одночасно виконуючи і деякі дипломатичні функції.

Спроби західноєвропейських держав відкрити свої місії в Китаї у той період так і не увінчалися успіхом. Більше того, в середині XVIII ст. китайська влада заборонила іноземцям торгівлю на своїй території, за винятком порту Кантон (Гуанчжоу).

Кяхтинський договір залишався правовою основою взаємовідносин Росії і цинского Китаю до середини XIX ст. Його положення за згодою сторін пізніше уточнювалися і замінювалися Айгунський договором 1856 р. і Пекінським договором 1860 р.

Впродовж XVIII-першої половини ХІХ ст. характер російсько-китайських відносин та кордон між двома країнами не зазнали суттєвих змін. Російсько-китайські торгові зв’язки розширювались, проте цінська влада відмовилася вирішувати питання остаточного територіального розмежування на Далекому Сході і продовжувала висувати вимоги, які засвідчували про її прагнення будувати відносини на нерівноправній основі під зверхністю Китаю.

РОЗДІЛ ІІ.

Процес встановлення російсько-китайського кордону в ХІХ столітті.

XIX ст. пройшло під знаком послаблення Китаю. «Опіумні війни» (1840-1842 рр. і 1856-1860 рр.) продемонстрували слабкість країни і призвели до «відкриття» Китаю та нав’язування йому невигідних міжнародних договорів (що перетворили його на «напівколонію заходу»[5]). Додатковим фактором послаблення центральної влади в країні стало повстання тайпінів, що відбувалося з 1850 по 1864 рр. Китай в цих умовах став на шлях поступок, а Росія на шлях дипломатичного наступу. Першим результатом цього стало підписання у 1851 р. Кульджинського договору, що визначив «відкриття» для російської торгівлі північної Джунгарії.

Ініціатором перегляду російсько-китайського кордону став генерал-губернатор Східного Сибіру Н. Муравйов, що доклав немало зусиль для того, щоб звернути увагу уряду на далекосхідні володіння Росії. В доповідних записках Миколі I він відмічав незахищеність далекосхідних кордонів і пропонував зайняти витоки р. Амур. Це спонукало Петербурзький двір у січні 1849 р. обговорити на нараді далекосхідне питання. Його учасники вирішили направити в цей район експедицію для дослідження питання про доцільність і можливість зміни російсько-китайського кордону. Цю експедицію очолив Г.І. Невельский. З цього починається поступовий наступ Росії на Амур. У 1850 р. там було збудовано укріплення Петровське, а біля витоків річки закладено місто Миколаєвськ. Нова амурська експедиція Невельського (1852 – 1853 рр.) спеціально займалася прикордонними питаннями, пов’язаними з переглядом умов Нерчинського договору 1689 р. У вересні 1853 р. в Південному Сахаліні був закладений Муравйовський пост.

Росія допомогла Китаю досягти домовленостей з країнами-переможцями другої Опіумної війни, виступивши посередником у цій справі. Але в обмін на цю допомогу російський уряд запропонував Пекіну зустріч для уточнення кордонів і вирішення амурського питання. Китай прийняв пропозицію. У травні 1858 р. в Айгуні відбулася двостороння зустріч на якій російську сторону представляв Муравйов, а китайську – князь І. Шань. Китайським послам був вручений проект договору, у складанні якого брав участь Путятін. Його положення вже були схвалені міністром закордонних справ Росії А. Горчаковим. Як результат 16 травня 1858 р. було підписано Айгунський договір , згідно з яким Росії поверталися території по лівий берег Амура, що відійшли до Китаю за Нерчинським договором. Правий берег р. Амур до р. Уссури оголошувався володінням Китаю. Територія від р. Уссурі до моря (Уссурійський край) залишалася нерозділеною[6].  Плавання по річках Уссурі, Амур, Сунгарі дозволялося лише китайським і російським суднам[7].

Після переговорів адмірала Є. Путятіна в червні 1858 р був підписаний Тяньцзінський російсько-китайський договір. згідно з яким: гарантувалась безпека російських і китайських підданих на територіях обох держав; цінська сторона дала дозвіл на морську торгівлю з Росією; була намічена програма по уточненню лінії кордону між двома державами, передбачався докладний її опис і складання карт суміжних районів; вносився пункт що де-юре урівнював статус Росії у відносинах з Китаєм[8].

Втім статус Уссурійського краю залишався невизначеним. Для врегулювання цього питання у 1859 р. в Пекін прибув генерал Н.П. Ігнатьєв. Вимога Росії щодо переходу краю під її контроль була відхилена. Більше того – Китай відмовився від ратифікації Айгунського договору. Втім успіхи англо-французьких військ у другій опіумній війні призвели до того, що Пекін був змушений звернутися до Росії з проханням стати посередником у цій справі. Ігнатьєв погодився на те щоб взяти участь у процесі примирення воюючих сторін, але як умову поставив ратифікацію Китаєм раніше підписаних договорів. Китайська сторона вимушена була погодитися на це. Посередництво російського посла і справді допомогло завершити тривалий конфлікт.

Після завершення війни 2 листопада 1860 р. в Пекіні був підписаний російсько-китайський договір, що підтверджував умови Айгунського і Тяньцзінського договорів, крім того закріпляв за Росією весь Уссурійський край. Російсько-китайський кордон таким чином встановлювався по Амуру, Уссурі і Сунгарі, через оз. Ханка, до р. Туминьдзян

Крім того згідно Пекінського договору Росія отримала право безмитної торгівлі вздовж усього східного кордону[9].

Відповідно до умов Пекінського договору у 1860 р. між Росією і Китаєм був заключний Чугучакський протокол про розмежування між двома державами в Центральній Азії. Однак через повстання дунган на території Сіньцзяну у 1864 р. і появою там незалежних від цінського уряду держав, що «загрожували володінням Росії» в Іллійський край вводяться російські війська. Російська влада повідомила цінську адміністрацію про те, що край буде повернено, після того як «Китай зможе підтримувати там свою владу». Однак після придушення повстання край не був відразу повернений імперії Цін. Переговори затягнулись і завершились лише у 1879 р. підписанням Лівадійського договору. Відповідно до нього: російські війська виводилися з Іллійського краю; за Росією залишалась західна ділянка долини р. Ілі і долини р. Текс, цінський уряд виплачував Росії компенсацію розміром 5 мільйонів рублів.

Цей договір викликав різке незадоволення у придворних колах імперії Цін, тому маньчжурська влада відмовилася ратифікувати його, але до остаточного розриву справу не довела і продовжила переговори. За їх результатами у 1881 р. було підписано Петербурзький договір.

Тепер сума компенсації збільшилася до 9 мільйонів рублів. Була досягнута домовленість про продовження переговорів щодо уточнення російсько-китайського кордону. Імперія Цін повинна була відшкодувати втрати російських підданих, інтереси яких постраждали під час повстання, російські купці отримали право безмитного руху в обидві сторони срібла, золота, іноземної монети.

У 1882 р. цінський уряд, очевидно не задоволений результатами прикордонного розмежування 1860 р. і особливо стурбований тим, що північно-східні провінції імперії виявилися позбавлені виходу до Японського моря, висунув претензії на частину узбережжя затоки Посьєт. Схоже, що в його плани входило оволодіти всім лівим берегом р. Туменьцзян до гирла і не тільки відновити прямий доступ до Японського моря, але і відрізати Росію від Кореї. В центрі суперечки стояла Савелівська рівнина (кит. — «Хейдінцзи») — родюча територія, заселена корейцями.

Для врегулювання конфлікту в 1883—1884 рр. була здійснена редемаркація ділянки межі від р. Туменьцзян до оз. Ханка. Були знову обчислені астрономічні координати деяких пунктів, складені нові прикордонні карти, прикордонні дерев’яні знаки замінені кам’яними. Результати переговорів, які велися з травня по жовтень 1886 р., були зафіксовані в Хуньчуньському протоколі від 21 червня (4 липня) 1886 і остаточно оформлені в протоколі, підписаному в жовтні того ж року в урочищі Новокиївське (нині Краськіно).

Отож, як бачимо, остаточно кордон між Росією і Китаєм на Далекому Сході був визначений Пекінським договором 1860, який підтвердив положення Айгунського і Тяньцьзіньського договорів, а також встановив проходження кордону по р. Уссурі. В ході подальших переговорів було внесено певні незначні зміни до досягнутих домовленостей.

ВИСНОВКИ

Таким чином, ми побачили, що складання кордону між Російською імперією і Китаєм було довгим, непослідовним і надзвичайно складним процесом. Цей процес зайняв (якщо брати лише до початку XX століття) три століття і ознаменувався укладенням трьох фундаментальних  договорів щодо міждержавного кордону:  Нерчинського, Айгунського і Пекінського, а також значною кількістю менш важливих.

Встановлення російсько-китайського кордону далеко не завжди відбувалося шляхом дипломатичних переговорів. Часто фактичний кордон визначався рухом колоністів чи військовою акцією, до якої в конкретний момент вдавався один із сусідів.

XVII і XVIII століття пройшло під знаком дипломатичного наступу Китаю на новоосвоєні Росією території. В результаті ряду невигідних договорів царський уряд зазнав прикрих територіальних втрат і торгівельних обмежень. Втім, починаючи з XIX століття ініціатива в прикордонній суперечці переходить до Російської імперії. Прогресуюче послаблення цінського Китаю дозволяє Росії перейти в наступ і здобути величезні території і торгівельні привілеї за рахунок послабленого сусіда.

XIX ст. пройшло під знаком послаблення Китаю. «Опіумні війни» (1840-1842 рр. і 1856-1860 рр.) продемонстрували слабкість країни і призвели до «відкриття» Китаю та нав’язування йому невигідних міжнародних договорів (що перетворили його на «напівколонію заходу». Російська імперія скористалася несприятливою для Китаю ситуацією й отримала велику користь від підписаних на рубежі 50-60-х рр. договорів – Айгунського, Тяньцьзінського і Пекінського. Останній з них – Пекінський (1860 р.) остаточно вирішив питання територіального розмежування між Росією та Китаєм на користь першої.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.Гримм Э. Сборник договоров и других документов по истории международных отношений на Дальнем Востоке (1842 – 1925). – М., 1927.

– Тяньцзиньский русско-китайский договор 1 июня 1858 г., с.55-58.

– Айгунский русско-китайский договор 28/16 мая 1858 г., с.54-55.

– Дополнительный Пекинский русско-китайский договор 14/2 ноября 1860 г., с. 71-75.

2. Нова історія Азії та Африки. Постсередньовічний схід (XVIIІ – друга половина ХІХ ст.). Рубель В.А. – К.,Либідь, 2007.

3. История стран Азии и Африки в Новое время. І часть. – Изд. МГУ, 1989., с.27.

4. Мясников В.С. Империя Цин и Русское государство в XVII в. – М., 1980

5. Демидова Н., Мясников В. Первые русские дипломаты в Китае. – М., 1966



[1] Нова історія Азії та Африки. Постсередньовічний схід (XVIIІ – друга половина ХІХ ст.). Рубель В.А. – К.,Либідь, 2007. , с.57-58.

[2] История стран Азии и Африки в Новое время. І часть. – Изд. МГУ, 1989., с.27.

[3] История стран Азии и Африки в Новое время. І часть. – Изд. МГУ, 1989., с.27.

[4] Там же., с. 27.

[5] Нова історія Азії та Африки. Підручник. Рубель В.А. – К.,Либідь, 2007., с. 59.

[6] Див. Айгунский русско-китайский договор 28/16 мая 1858 г., с.54-55.(ст.1.)

[7] Нова історія Азії та Африки. Підручник. Рубель В.А. – К.,Либідь, 2007., с. 57-58.

[8]Там же., с. 57-58. Також див. Тяньцзиньский русско-китайский договор 1 июня 1858 г., с.57.(ст. 9.)

[9] Дополнительный Пекинский русско-китайский договор 14/2 ноября 1860 г., с. 71-72. (ст. 1-3.)

 

KUPRIENKO