4 933 views

Демещук А. В. Франція за часів кардинала Мазаріні

Демещук Анатолій Вікторович,

КНУ імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Франції

 

 «Франція за часів кардинала Мазаріні»

 

ЗМІСТ:

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

 

РОЗДІЛ 1. Внутрішньополітичне життя Франції за часів Мазаріні……………………………………………………………………………5

 

РОЗДІЛ 2. Зовнішня політика кардинала Мазаріні…………………………………………………………………………...11

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………15

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………………………..…16

 

 

ВСТУП

У 17 ст. Франція остаточно набуває рис класичної, «зразкової» абсолютної європейської монархії. Величезна заслуга в цьому успішному посиленні Франції, котра із другої пол. 17 ст. почне цілком обґрунтовано претендувати на роль європейського гегемона, належить двом епохальним та широко відомим державним і водночас церковним діячами – кардинал Рішельє (1585-1642) та кардиналу Мазаріні (1602-1661). Європа середини 17 ст. переживала значні потрясіння – Тридцятилітню війну (1618-1648) та Англійську революцію (французьким відгомоном якої була т. зв. Фронда). Відповідно, така давня і вагома європейська країна як Франція мусила відповісти викликам часу. І цю відповідь дали якраз Мазаріні й Рішельє – зміцнювані королівства.

Сімнадцяте століття у французькій історії ділиться на дві майже рівні половини: другу прийнято називати «Великим століттям» - століттям Людовика XIV, а першу - похмурим часом тиранії кардинала Рішельє, із-за спини якого боязко визирає карикатурна фігура Людовика XIII, батька майбутнього Короля-Сонця . Як і всі стереотипи, це спрощене уявлення веде нас у бік від істини. Відносини між Людовіком Справедливим (таке прізвисько даром не дадуть) і кардиналом, який заслужив прізвисько «великого», були зовсім не такими, як їх описував А. Дюма. Крім того, не слід скидати з рахунків і ще одного персонажа, який певний час доповнював їх дует - королеву-матір Марію Медичі. Ця епоха надає багатющий матеріал для роздумів про роль особистості в історії. Перша половина сімнадцятого століття стала перехідним періодом від феодальної вольниці до абсолютизму; як будь перехідний період, це був час бурхливих пристрастей, боротьби честолюбства, зіткнення традицій і нових імперативів, прийняття непростих рішень; це був час страждань і горя, але разом з тим час очікувань і надій. Якби не було тридцятирічного правління Людовика XIII та Рішельє, то його син, що посідав трон цілих сімдесят років, не зміг би сказати: «Держава - це я». І якраз у цьому контексті роль і місце Дж. Мазаріні як послідовника Рішельє та наставника Людовіка XIV є дуже вагомою.[1]

Таким чином, наша робота присвячена зовнішній та внутрішній ситуації у Королівстві Франція в період правління кардинала, а потім прем’єр-міністра Джуліо Мазаріні (1642-1661).

Обєкт – Королівство Франція як держава у період правління Дж. Мазаріні.

Предмет – зовнішня та внутрішня політика уряду Дж. Мазаріні, ситуація у Франції на цей час та її місце на зовнішньополітичній арені.

Мета – охарактеризувати основні риси внутрішньо та зовнішньополітичного життя Франції у 1642-1661 рр. (завдання - характеристика постаті Дж. Мазаріні, внутрішню й зовнішню політику його уряду, її вплив на подальшу історію Франції).

Хронологічні межі – від 1642 р. до 1661 р., тобто від набуття Джуліо Мазаріні кардинальського титулу до його смерті та реального приходу до влади короля Людовіка XIV.

Отож тема нашої роботи є дуже цікавою та актуальною в контексті ранньомодерної французької історії, адже саме в добу Мазаріні, тобто в сер. 17 ст., у Франції реально й міцно сформувалась абсолютна монархія, яку із 1661 р. блискуче очолив славетний Людовік XIV – «Король Сонце», і яка до сер. 18 ст. була наймогутнішою державою Європи, а то й сього тогочасного світу.

 

 

РОЗДІЛ 1. Внутрішньополітичне життя Франції за часів Мазаріні

Значною мірою змістом внутрішньополітичного життя Франції періоду правління Дж. Мазаріні була боротьба феодально-абсолютистських сил проти буржуазно-плебейських, котра, наслідуючи паралельну в часі Англійську революцію, вилилась у громадянську війну, так звану «Фронду» 1648-1653 рр. (назва пішла від простої пращі для метання каміння, котра широко використовувалась паризькою біднотою). Тому основну увагу в даному розділі ми присвятимо саме подіям «Фронди».

Джуліо Мазаріні народився 14 липня 1602 в містечку Печіна в області Абруцці (Італія). Дворянський рід Мазаріні служив могутньому князю Колона. Молодий Джуліо за рекомендацією князя вступив на службу в папську курію, де проявив себе здібним дипломатом. У 1630 р. був посланий до Франції, познайомився з Рішельє і фактично став його агентом в Італії. З 1635p.— папський посол в Римі. По протекції Рішельє став кардиналом в 1636 р. Після смерті «Сірого кардинала» отця Жозефа (1638)р. Мазаріні стає найближчим співробітником фактичного Рішельє. На передсмертне прохання кардинала Рішельє, король Людовик XIII призначив Мазаріні членом королівської ради, що складалася з трьох чоловік (1642). [2]

Людовік XIII помер у 1643 р. Спадкоємцеві престолу, Людовіку XIV, не було ще і п'яти років. Анна Австрійська порушила волю покійного чоловіка, згідно із заповітом якого у разі неповноліття його сина правити країною повинен був регентський рада. Вона стала одноосібною правителькою Франції внаслідок рішення Паризького парламенту. Фактично влада перейшла до рук Мазаріні, якого Анна призначила першим міністром, що викликало велике невдоволення знатних вельмож. Люб'язним поводженням і щедрістю, невтомною працьовитістю Мазаріні, однак, схилив до себе й цих осіб. Перемога французьких військ при Рокруа (1643 р.) викликала піднесення серед французів; поети стали прославляти нового правителя. Але це тривало недовго. З початком регентства Анни у столицю повернулися всі вигнані при Рішельє аристократи. Вони сподівалися повернути свої статки й відновити колишні привілеї. Не досягнувши бажаного, вони перейшли в опозицію до першого міністра, який ще в 1643 році придушив заколот феодальної знаті - "змову Важливих". Мазаріні користувався повною підтримкою Анни Австрійської. Деякі історики вважають, що вони були в таємному шлюбі. Регентша допомогла своєму фавориту витримати труднощі політичної боротьби. Кардинал здобув перемогу над супротивниками і завдяки таким своїм особистим якостям, як холоднокровність і вміння шляхом переговорів досягати компромісів. Автор багатотомної історії французької дипломатії Флассан писав, що характер Мазаріні був "витканий із честолюбства, жадібності й хитрості, але так як остання часто супроводжується невпевненістю, Мазаріні був боязкий. Знаючи слабкість людей перед багатством, він їх тішив надіями. Його серце було холодним; воно не знало ні ненависті, ні дружби, але кардинал виявляв ці якості у своїх інтересах і в цілях своєї політики. Незмінно спокійний, він, здавалося, був далекий від пристрастей, які часто хвилюють людей. Ніхто і ніколи не міг у нього вирвати ні таємницю, ні нескромно слово. Він безсоромно порушував свої обіцянки приватним особам, але хвалився вірністю договорам, щоб згладити недовіру, яка в цьому відношенні викликала Франція за уряду Рішельє. Вичікування було методом, якому Мазаріні надавав перевагу; та він цей метод успішно використовував як в державних справах, так і при вирішенні особистих проблем, які у нього виникали. Мазаріні розв'язував вузли в політиці неквапливо і обережно, а Рішельє вирішував труднощі ударом шпаги солдата чи сокири ката. Мазаріні прикидався поступливим, щоб надійніше забезпечити перемогу, а Рішельє кидав виклик штормам і бурям. Перший прекрасно знав дипломатичну кухню, другий нею часто нехтував, збурений безмірною гординею. Рішельє був мерзенним інтриганом. Мазаріні - інтриганом боязким ". Ось таким змальовують політичний портрет Джуліо Мазаріні. [3]

Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувач політики Рішелье, Мазаріні протягом 18 років (1643-1661) необмежено правив Францією. Регентство почалося, як це зазвичай бувало і раніше в періоди неповноліття королів, із наростання претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля - Гастона Орлеанського, принців Конде і Конті й ін), на частку в розподілі державного майна.

Мазаріні примушений був обмежити апетити цих вельмож, а також стримати існуючу щодо них щедрість Анни Австрійської, так як участь у Тридцятилітній війні і боротьба з внутрішньою опозицією вичерпала фінансові ресурси Франції. [4]

Палацова «змова вельмож» на чолі з герцогом Бофором (1643 р.), що бажав усунення Мазарані і припинення війни зі Священною Римською імперією, був легко придушений. Вельможі на час притихли. Але в країні зростала набагато більш грізна опозиція. Селянсько-плебейські повстання отримали величезний розмах ще при Рішельє, особливо у 1635 р. Мазаріні в 1643-1645 рр.. довелося мати справу з новою хвилею повстань. У південно-західні провінції Франції, зокрема в область Руерг, проти повсталих селян доводилося направляти великі військові сили.

Разом з тим Мазаріні, вишукуючи нові джерела доходів для завершення війни, ввів ряд податків, які викликали невдоволення широких кіл буржуазії, особливо паризької, що й відкинуло її до табору опозиції. Понад те, зажадавши з членів парламенту додатковий побір за визнання спадковості їх посад, Дж. Мазаріні зачепив право власності «людей мантії» на їх посади і цим позбавив абсолютизм підтримки впливового суддівського чиновництва. Тільки «фінансисти» процвітали ще більш, ніж раніше. «Люди мантії» на чолі з членами паризького парламенту, роздратовані політикою Мазаріні і натхненні до того ж вістями про успіхи англійського парламенту у війні з королем, пішли тимчасово на союз з широкими колами незадоволеної буржуазії. Це був шлях розриву із абсолютизмом, шлях блоку з народними антифеодальними силами. Дійсно, щось схоже на англійські парламентські індепендентські сили 1640-их рр.

Так почався серйозна криза феодально-абсолютистської системи, відома під назвою Фронди (1648-1653). Історію Фронди ділять на два етапи: «стару», або «парламентську», Фронду 1648-1649 рр.. і «нову», або «Фронда принців», - 1650-1653 рр.[5]

На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, котра дещо нагадувала програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження

королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але й вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення та ін.) Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди й виконання сеньйоріальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів-фіскалів. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26-27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне

повстання - за одну ніч виникло 1200 барикад. Це був уже значний виступ революційного народу, що налякав двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч о пліч з біднотою. Зрештою, уряду довелося звільнити заарештованих. Через деякий час уряд видав декларацію, що офіційно задовольняла більшу частину вимог паризького парламенту.[6]

Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у військових діях поза країною, він усіма силами прагнув прискорити під-

писання Вестфальського миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа в Рюель. Перебуваючи поза межами бунтівної столиці, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська облягли у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції - Гієнь, Нормандія, Пуату й інші - активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаріністів, і селяни то тут, то

там, зокрема і в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і

жандармами.

Під час облоги Парижа незабаром виникла тріщина між буржуазією і народом, яка

стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота піднімала бунти проти хлібних

спекулянтів, вимагала конфіскації їх майна на потреби оборони. Із провінцій в паризький парламент надходили зведення про зростаючу активність народних мас. Паризька

преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних

парламентських чиновників. Особливе враження справило на них отримана в

лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі

листівки прямо закликали вчинити аналогічно з Анною Австрійської та Людовіком. Плакати на стінах будинків і вуличні оратори закликали до встановлення у Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійской шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керуючі кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом.

Парламент вступив у таємні переговори з двором. 15 березня 1649 був несподівано оголошено мирний договір, що був по суті капітуляцією парламенту. Двір тріумфально в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням

спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.[7]

Таким чином, історія парламентської Фронди 1648-1649 рр.. наочно демонструє, що в середині XVII ст. у Франції вже мало місце помітна невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні руху, породжувати окремі революційні ідеї, але не революцію.

«Нова» дворянська Фронда 1650-1653 рр.., спотворене відлуння «старої», була спробою купки вельмож використати для своїх приватних конфліктів із Мазаріні свіже й ще тепле Парижі та інших містах обурення народу, покинутого буржуазією. Втім, окремі

радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення чогось на кшталт республіканського демократичного уряду; лідери

руху знаходилися в тісних зносинах із англійськими левеллерами і запозичили для

своїх програмних документів їхні ідеї, у тому числі вимогу загального виборчого

права. Але це був тільки ізольований епізод.[8]

У селі Фронда принців не ризикувала грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів під

всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні

вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим,

що двір домовився з бунтівними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії,

іншим - дохідні губернаторства, третім - почесні титули. Мазаріні, двічі вимушений залишати Париж і Францію і двічі повертатися до столиці, в кінці кінців зміцнив своє політичне становище і став сильнішим, ніж будь-коли раніше.

Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але й настрої ширших кіл дворянської верстви. Суть їх - зупинити «узурпацію» королівської влади першим міністром (що давала завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, заважала консолідації дворянства),  зменшити права і вплив парламенту і взагалі усієї бюрократії, вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів» ту гігантську частку додаткового продукту, яку вони присвоювали і, таким чином, врегулювати фінансову проблему, не зачіпаючи доходів придворного і служилого дворянства, збільшити одержувану провінційними дворянами частку селянського додаткового продукту, перенісши державне оподаткування більшою мірою, ніж колись, на торгівлю і промисловість, заборонити сповідання протестантизму, який викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу чинити непокору владі.

Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовіка XIV. Сп'янілий перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше рахуватись із буржуазією як потенційної суспільною силою і сильніше піддаватися реакційним впливам феодального дворянства. Попервах, реалізація цих дворянських ідей призвела до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлабузники
Людовіка XIV), надалі ж вона прискорила загибель французької монархії.[9]

Вже за правління Мазаріні в найближчі роки після Фронди зазначені дворянські

принципи стали провадитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженою: Франція повинна була

продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелівською Англією, хоча в душі Мазаріні мріяв зовсім про інше - про інтервенцію до Англії для відновлення влади Стюартів. З іншого боку, всередині Франції, вкрай виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися із залишками Фронди. У різних районах Франції не припинялися народні рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, які уряду іноді доводилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів королівських фіскалів, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей на свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з великими труднощами придушене селянське повстання, назване «війною саботьє» (сабо – дерев’яне селянське взуття). Між іншим, ця подія була однією з причин, що змусили Мазаріні відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейський
мир 1659 року.[10]

Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося вживати і для

втручання в англійські справи, бо після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р.

реставрація Стюартів - на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, який досягнув найбільшої могутності, міг зібрати й плоди внутрішніх перемог. Можна було широко

задовольнити побажання і вимоги пануючого класу - дворян.

Отже, за часів правління Джуліо Мазаріні Франція пережила серйозні внутрішні потрясіння, щось на кшталт буржуазної революції (як у Англії в той же час), котра не вдалась. Мазаріні зумів зберегти у королівстві існуючий лад, навести порядок, замирити дворянство, зробивши його опорою Французького абсолютизму, і, таким чином, передати в 1661 р. королю Людовіку XIV (своєму вихованцю, котрий офіційно рахувався за короля ще з 1643 р.) досить міцну державу із внутрішньою стабільністю. Це, в свою чергу, і було фундаментом Французької могутності за правління цього «Короля-Сонця» (1661-1715 рр.).

 

 

РОЗДІЛ 2. Зовнішня політика кардинала Мазаріні

Джуліо Мазаріні очолив французький уряд (1642 р.) якраз у розпал франко-шведського періоду Тридцятилітньої війни, котрий тривав між 1635-1648 рр. Відповідно, йому довелось вирішувати досить складні військові зовнішньополітичні питання, від котрий залежала подальше доля Французького Королівства. Як ми далі побачимо, сеньйор Мазаріні справився із цими проблемами досить таки успішно, чим і збудував фундамент для могутності Франції в добу «Короля-Сонця», котрий очолив державу в 1661 р.

У першому розділі ми розглянули драматичні події всередині Франції за часів правління Мазаріні, котрі були пов’язані зі своєрідним відгуком французьких буржуазних антифеодальних кіл на успіхи Англійської революцію 1640-их рр. Тепер же погляньмо, яким було міжнародне становище Королівства Франція у той час і якої зовнішньополітичної лінії тримався уряд Джуліо Мазаріні. Особливу увагу ми звернемо на участь Франції у такій надважливій загальноєвропейській акції як укладення Вестфальського миру.

Прийшовши до влади, Мазаріні прагнув якомога швидше, хоча і на вигідних для Франції умовах, укласти мир з Габсбургами. Тому у Франції вважали, що політику кардинала визначала римська курія (папа не хотів повного краху імперії). Але справжня лінія кардинала полягала зовсім не в тому, щоб сприяти імперії. Мазаріні слідував курсу Рішельє і часто повторював його думку про те, що війна в Німеччині є не стільки війна релігійна (католиків з протестантами), скільки проти непомірних політичних амбіцій Австрійського дому Габсбургів. До якнайшвидшого укладення миру Мазаріні спонукали і внутрішньополітичні обставини («Фронда», про яку ми детально вже говорили у попередньому розділі).

Тому, після низки перемог (найгучніша – при Рокруа (Фландрія), де принці Конде розгромив іспанське військо) та дипломатичних інтриг із вигодою для Франції,
24 жовтня 1648 був укладений Вестфальський мир, який завершив страшний загальноєвропейський конфлікт - Тридцятирічну війну, яка з жорстокістю велася на території Німеччини. Вестфальський мир поклав початок історії європейських конгресів. Із нього ми можемо вже говорити про складання реальної системи міжнародних відносин у Старому Світі (першою із цих систем якраз і була Вестфальська). Договір був підписаний у містах Оснабрюці (між Швецією і імператором) і Мюнстері (між Францією і імператором), розташованих в Вестфалії, і тому називається Вестфальським миром. Мирний конгрес відкрився ще 4 грудня 1644 року. На ньому були представлені майже всі держави Європи, крім Англії і Росії. [11]

Форум такого масштабу збирався вперше, тому надзвичайно затяглося вирішення процедурних питань. Прийняття рішень утруднялося тим, що, поки дипломати сперечалися, армії продовжували воювати, і кожну перемогу держави учасники конгресу намагалися використати як аргумент на свою користь. Всі зусилля імператорського посла вправного дипломата Траутмансдорфа були спрямовані на те, щоб, задовольнивши апетити Швеції, відколоти її від Франції та створити більш сприятливі для імперії умови переговорів. Однак Швеція залишилася міцно прив'язаною до французької колісниці, якою керував кардинал Мазаріні. Останній, підбурюючи курфюрста Бранденбурзького проти непомірних домагань Швеції на території по південному узбережжю Балтики, парирував шведські домагання; тим самим він змусив Швецію йти разом із Францією. [12]

Остаточні умови миру були підписані в Мюнстері 24 жовтня 1648, куди незадовго до цього приїхали уповноважені з Оснабрюка. Результатом Вестфальського миру в Європі стали територіальні зміни. Франція отримала Ельзас (крім Страсбурга) і закріпила за собою три раніше придбаних нею єпископства - Мец, Туль і Верден. Французьке вимога "природних кордонів" стало, таким чином, втілюватися в життя. Політична роздробленість Німеччини була закріплена. Обидві галузі Габсбургів - іспанська і австрійська - виявилися ослабленими. Гарантами умов мирного договору були визнані Франція і Швеція.

До цього часу стали псуватися англо-французькі відносини. Ще до страти короля Карла I французький уряд, вважаючи, що Англія, зайнята внутрішньою боротьбою, остаточно знесилена, заборонив ввезення до Франції англійських вовняних і шовкових виробів (1648 р.). У відповідь на це англійський парламент заборонив ввезення французьких вин. Кардинал Мазаріні намагався домогтися у Англії поступок в цьому питанні. Але французького уповноаженого в справах Англії, Крулля, спіткала повна невдача. Англійці відповіли йому, що, "незважаючи на колишню віру в короля, вони легко обходяться без нього; так само легко обійдуться вони і без французького вина". Почалася митна війна. Справа дійшла до обопільного захоплення торгових кораблів і навіть до військових дій без формального оголошення війни. [13]

Якими б неприємні не були для французів ці події, Мазаріні і його Кольбер змушені були домагатися відновлення нормальних дипломатичних відносин з Англією. Французькі комерсанти, яких грабували англійські корсари, штовхали свій уряд на таку угоду. У записці, складеній в 1650 році, Кольбер скаржився королю на труднощі, випробовувані французької торгівлею: "З тих пір як за збігом несприятливих обставин англійці ведуть з нами війну ... торгівлі нашій важко одужати, поки вона буде страждати від помсти англійців ... Щоб виправити торгівлю, необхідні дві умови: безпека і свобода, а їх можна досягти, лише відновивши добросусідські відносини з Англією. Пункт, на якому англійці особливо наполягають, - наголошував Кольбер, - є визнання їх республіки, в чому іспанці нас випередили. Можна побоюватися ще тіснішого англо-іспанського союзу внаслідок дій іспанського посла в Англії. Францію пробачать і Бог і люди в тому, що вона змушена визнати цю республіку для попередження ворожих задумів іспанців, які творять всілякі несправедливості і готових на всякі ницості для того, щоб нам шкодити ". [14]

Сам кардинал готовий був "зважитися на низькість", тобто визнати Англійську республіку за пристойну винагороду, іншими словами, за союз з Англією проти Іспанії. Мазаріні з тим більшим завзяттям вирішив налагодити відносини з Англією, що його вороги, прихильники Фронди, не проти були домовитися з республікою, хоча і побоювалися, чи буде це гідно честі справжніх католиків і добрих французів. У самого Мазаріні, шанувальника сили і шанувальника Макіавеллі, таких сумнівів не було. Розуміючи, що у 1652 році фактично зовнішніми справами відав вже не парламент, а Кромвель, Мазаріні вступив з ним у переговори через посередників.

Незабаром йому повідомили від імені Кромвеля, що республіка вимагає тільки, щоб король французький визнав її і негайно призначив свого посла до Англії. При цьому підданим республіки має бути сплачено винагороду за втрати, понесені за час морського каперства.

Остаточно договір з Францією був оформлений дещо пізніше, в 1655 році, після довгих зволікань, під час яких Кромвелю вдалося, граючи на франко-іспанських суперечностях, добитися від Франції ряду поступок. У 1657 році країни уклали також військовий союз. Не тільки гнучкість і реалізм відрізняли Мазаріні. Він не був позбавлений і дипломатичної фантазії. У 1657 році помер імператор Священної Римської імперії німецької нації. Мазаріні вирішив скористатися ситуацією і посадити на престол, що звільнився "свою людину". Кардинал запропонував графа Нейбурга, потім електора Баварії. Але його пропозиції не були прийняті. Тоді він зробив неймовірний крок - висунув кандидатуру Людовіка XIV, що був по Вестфальському договору німецьким принцом. Просуваючи свого кандидата, кардинал не шкодував грошей. Восени 1657 року Людовик XIV особисто завітав у Мец. Але все виявилося марним. Німецькі правителі не хотіли бачити французького монарха на імператорському престолі. Імператором обрали представника австрійських Габсбургів - Леопольда I.

Укладена в 1658 році Рейнська ліга дала Франції великий вплив у Німеччині і підірвала значення Австрії. У Франції в Європі вже не було суперників, з якими потрібно було б рахуватися; французький двір був найпишнішим в Європі; французького короля боялися усі європейські государі; французька мова стала офіційною мовою дипломатії та міжнародних трактатів.[15]

Тепер щодо Іспанії. У 1658 р. відбулась гучна перемога французького маршала Тюренна над іспанцями у "битві в дюнах" біля Дюнкерка. Ця успішна для французів битва привела, зрештою, до підписання в 1659 р. Піренейський мирний договір між Францією та Іспанією. Франція отримала частину Фландрії (Артуа, Руссільон), Ямайку, Дюнкерк. Також Людовіка XIV уклав шлюб із іспанського інфантою Марією-Терезією, в результаті якого у французького монарха виник привід для претензій на іспанський спадок — 500 тис. золотих екю, що не були сплачені як посаг. Тобто остаточного замирення з Іспанією так і не відбулось, і наступнику Джуліо Мазаріні – вищезгаданому «жениху» - королю Людовіку XIV довелось по своєму розв’язувати суперечності з Іспанією, що, зрештою, вилилось в участь Франції у війні за Іспанську спадщину 1701-1714 рр. (династичні претензії далися взнаки).[16]

На початку 1661 року Джуліо Мазаріні знесилів настільки, що змушений був залишити Париж. 7 лютого його перевезли до Венсенського замку. Одного разу під час візиту Анни Австрійської він відкинув ковдру, оголивши свої висохлі ноги, і вимовив: "Погляньте, мадам, ці ноги позбулися спокою, подарувавши його Європі". 9 березня 1661 р. Джуліо Мазаріні помер. [17]

Отже, зовнішню політику Джуліо Мазаріні як французького першого міністра у 1643-1661 рр. можна назвати цілком вдалою. Франція змогла успішно, хоч і з не дуже великими територіальними надбаннями, завершити Тридцятилітню війну Вестфальським миром
1648 р., а також встановити мирні відносини із Кромвелівською Англією (1655 р.) та Іспанською короною (1659 р.). Тому Людовік XIV у 1661 р. отримав у свої руки монархію із досить високим престижем та репутацією на міжнародній арені, із сильною армією та великою територією. Це і дозволило «Королю-Сонцю» здійснити сміливу спробу встановити французьку гегемонію у всій Західній Європі, котра тривала аж до 1715 р.

 

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, ми в цій роботі коротко розглянули зміст та особливості  зовнішньополітичного та внутрішньополітичного життя Королівства Франція у період правління кардинала, а із 1643 р. – першого міністра, Джуліо Мазаріні. Дійсно, доба
Мазаріні (1642-1661 рр.) була значною мірою переломною у історії Франції, а конкретно – в історії становлення класичного французького абсолютизму. Цей період був дуже драматичним, особливо у внутрішньому житті Франції, і ознаменувався громадянською війною – Фрондою (1648-1653 рр.), на кшталт Англійської, що була в той же час. Але Мазаріні вистояв у цій внутрішній боротьбі та зміцнив французькі позиції на міжнародній арені. Отож із усього вищесказаного у цій роботі ми можемо зробити наступні головні висновки:

-         Джуліо Мазаріні два рази, у 1643 р. («змова важливих») та в 1648-1653 рр. (Фронда), стикався із широким невдоволенням дворянських кіл його правлінням, але в обох випадках вийшов переможцем; зрештою, після Фронди дворянство стало союзником Мазаріні та загалом опорою французького абсолютизму;

-         Англійський варіант буржуазної революції в обличчі Фронди (особливо «парламентської») у сер. 17 ст. у Франції не пройшов, монархія вистояла і ніяких революційних перетворень не сталось;

-         Мазаріні відіграв дуже вагому роль у підписанні Вестфальського миру (1648 р.), тобто першої системи міжнародних відносин у Європі;

-         Зовнішня політика уряду Дж. Мазаріні була вдалою для Франції, адже були підписані мирні договори з німецькими князівствами Священної Римської імперії (1648 р.), Англією (1655 р.) та Іспанією (1659 р.), а також було одружено Людовіка XIV на іспанській інфанті Марії-Терезії;

-         Економічна ситуація у Франції часів Мазаріні була напруженою, через участь держави у завершальному етапі Тридцятилітньої війни, митній війні з Англією та подальших бойових діях проти Іспанії у Фландрії (до 1659 р.), але фінансового колапсу не сталось, і Людовік XIV  у 1661 р. отримав до рук державу із більш-менш стабільним господарством.

Отже, за часів правління Джуліо Мазаріні як продовжувача політки кардинала Рішельє у Франції було остаточно сформовано повноцінну абсолютистську монархію, котру
з 1661 р. очолив Людовік XIV, який вивів цю державу в другій пол. 17 ст. у європейські лідери. Тому заслуга Мазаріні – у формуванні міцного й надійного фундаменту французького абсолютизму «золотої доби Короля-Сонця».

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Брусиловська О. Історія міжнародних відносин 1640-1914 рр. – О., 2005. – 114 с.
  2. Всемирная история в 10 т./ Под ред. Е. Жукова. – М., 1958. – Т.5. – 862 с.
  3. Глаголева Е. Повседневная жизнь во Франции в эпоху Ришелье и Людовика XIII. – М., 2004. – 356 с.
  4. История Европы в 4 т./ Под ред. В. Рутенбурга. – М., 1993. – Т.3. – 668 с.
  5. История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – 363 с.
  6. Норман Дэвис. История Европы. – М., 2005. – 943 с.
  7. http://hrono.ru/biograf/bio_m/mazarini.php
  8. www.wikipedia.org

 

Демещук Анатолій (с)



[1] Глаголева Е. Повседневная жизнь во Франции в эпоху Ришелье и Людовика XIII. – М., 2004. –с. 47

 

[2] История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – с. 255

[3] История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – с. 256

[4] Всемирная история в 10 т./ Под ред. Е. Жукова. – М., 1958. – Т.5. – с. 198

 

[5] История Европы в 4 т./ Под ред. В. Рутенбурга. – М., 1993. – Т.3. – с. 219

[6] История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – с. 258

[7] История Европы в 4 т./ Под ред. В. Рутенбурга. – М., 1993. – Т.3. – с. 222

 

[8] Норман Дэвис. История Европы. – М., 2005. – с. 400

[9] История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – с. 260

 

[10] Всемирная история в 10 т./ Под ред. Е. Жукова. – М., 1958. – Т.5. – с. 201

 

[11] История Европы в 4 т./ Под ред. В. Рутенбурга. – М., 1993. – Т.3. – с. 238

 

[12] История Европы в 4 т./ Под ред. В. Рутенбурга. – М., 1993. – Т.3. – с. 239

[13] Там же. – с. 242

[14] История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – с. 261

[15] Норман Дэвис. История Европы. – М., 2005. – с. 410

[16] Брусиловська О. Історія міжнародних відносин 1640-1914 рр. – О., 2005. – с. 14

[17] История Франции в 3 т./ Под ред. А.З. Манфреда. – М., 1972. - Т.1 – с. 262

 

Демещук А. В. Франція за часів кардинала Мазаріні
Поділитись
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
4 visitors online now
4 guests, 0 members
All time: 12686 at 01-05-2016 01:39 am UTC
Max visitors today: 88 at 06:43 am UTC
This month: 115 at 02-02-2019 04:41 pm UTC
This year: 151 at 01-03-2019 12:45 am UTC