Боровець І. Краєзнавчі дослідження Чернігівщини та Полтавщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Боровець І. Краєзнавчі дослідження Чернігівщини та Полтавщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: Історія України, історія Нового часу,  Чернігівщина, Полтавщина.

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………2

Розділ І.Дослідницька діяльність клубів, товариств та конкретних постатей………………………………………………………………………………3

Розділ ІІДіяльність статистичних комітетів та земств.……………………7

Висновки……………………………………………………………………..12

Список використаної літератури…………………………………………….14


Вступ

 

Розвиток краєзнавчих досліджень – це важлива умова вивчення історико-географічних регіонів в структурі системи краєзнавства. Ці дослідження починають активніше здійснюватися вже з початком ХІХ ст. Це було зумовлене підвищенням інтересу до історії та культури окремих українських регіонів, виникненням дослідницьких осередків, діяльністю окремих науковці та аматорів.

З кожним роком дослідники все більше активізовували свою діяльність. Таким чином з’явився ряд робіт з вивчення як загального історичного процесу регіонів та культурного розвитку, так і з досліджень окремих цікавих історико-культурних пам’яток на їх території. Це стосується і досліджень Чернігівщини та Полтавщини.

Актуальність теми полягає в тому, щов умовах національно-культурного відродження України на сучасному етапі  виняткового значення набувають питання подальшого розвитку історичного краєзнавства, яке  відіграє важливу роль у формуванні національної самосвідомості, відродженні духовної культури українського народу, його патріотизму.

Метою реферату є висвітлення історико-краєзнавчих досліджень ХІХ-початку ХХ ст. на Чернігівщині та Полтавщині. Відповідно до цього поставлено такі завдання:

  • Виокремити конкретні особливості у розвитку краєзнавчих досліджень Чернігівщини та Полтавщини;
  • Розкрити особливості діяльності місцевих визначних осередків у проведенні досліджень;
  • Проаналізувати роль органів місцевого самоуправління та земств в сфері здійснення історико-краєзнавчих досліджень;
  • Показати роль в дослідженнях окремих постатей;
  • Визначити роль статистичних комітетів.

 

Розділ І. Дослідницька діяльність клубів, товариств та конкретних постатей

 

У дореволюційній історіографії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) авторами досліджень розвитку історичного краєзнавства були його сучасники – члени краєзнавчих товариств, засновники музеїв, меценати, фахівці з історії, етнографії, археології тощо. Історіографію цього етапу можна поділити на три групи.  До першої групи необхідно віднести роботи, які містять відомості про окремих дослідників-краєзнавців Лівобережної України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.[1] Ці праці, написані з приводу ювілеїв відомих вчених, мають незначний обсяг, тому краєзнавча діяльність представлена досить стисло і фрагментарно.

Друга група представлена працями, які є свого роду звітом про виконану безпосередньо авторами-сучасниками роботу в галузі історичного краєзнавства.

Ці роботи містять значний обсяг фактичного першоджерельного матеріалу щодо проведення окремих історико-краєзнавчих заходів, але практично позбавлені аналізу і необхідного історико-культурного контексту.

Література, яка складає третю групу, за своїм характером суттєво відрізняється від попередніх груп. Вона містить перші спроби дореволюційних дослідників висвітлити проблему становлення та розвитку окремих історико-краєзнавчих осередків Лівобережної України, а також охарактеризувати діяльність цих закладів.

Проблему розвитку музеїв Полтавщини, як історико-краєзнавчих осередків, вивчали В.Горленко, І.Зарецький, С.Кульжинський, М.Олеховський, І.Павловський.[2] Це були перші спроби дослідження розвитку цих музейних закладів, але ці роботи здебільшого не мали цілісного характеру. Значну увагу дореволюційних дослідників привертала також історія музейної справи в Чернігівській губернії. На відміну від полтавських дослідників, місцеві краєзнавці Є.Корнаухов, В.Модзалевський[3] здійснили спробу охарактеризувати в цілому розвиток музеїв Чернігівщини. Автори зосередилися на висвітленні історії розвитку найбільш відомого тогочасного чернігівського музею – музею українських стародавностей В.В.Тарновського.

Лазаревський Олександр Матвійович (1834-1902) – автор численних праць з історії Лівобережної України XVII ст., в тому числі й Чернігівщини. Серед них “Малоросійські посполиті селяни (1648-7783)” (Чернігів, 1866), “Павло Полуботок” (1880), “Замітки про Мазепу” (1898) та ін.

Фундаментальна праця вченого – “Описание Старой Малороссии”. Історик мав намір підготувати десять томів названої праці. Однак за життя встиг опрацювати і видати тільки три томи. Це “Стародубський полк”, “Ніжинський полк”, “Прилуцький полк”.

У кожному томі – загальний опис полків, сотенних міст, біографії сотен- ної старшини. Цінність праці О.М.Лазаревського полягає в тому, що вона містить важливі матеріали про заселення, землеволодіння, управління, суспільно-політичне життя Чернігівщини.

В “Земском сборнике” були оприлюднені історичні джерела XVІІ-XVІИ ст. – “Генеральное следствие о маетностях” Ніжинського і Чернігівського полків (під редакцією О.Лазаревського), а також “Экстракт из указов и постановлений…, собранных в Правительствующем Сенате по малороссийской экспедиции 1786 года” за редакцією історика М.Василенка. Перші дві частини “Генерального следствия о маетностях Черниговского полка” були надруковані О.Лазаревським окремою брошурою.[4]

Протягом 1861-1863 рр. в Чернігові діяв гурток молоді “Курінь”, який заснував лікар С.Ніс. У “Курені” носили народний одяг, вивчали звичаї козаків, українську літературу та фольклор. 1865 р. була видана праця М.Домонтовича “Черниговская губерния”. Книжка починається з історичних відомостей та характеристики географічних умов; автор надто багато сторінок присвячує промисловості краю, потім ідуть відомості про освіту, побут людності, управління, подає відомості про залюднені місця.[5]

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігалася активізація участі громадськості губерній Лівобережжя у розвитку історико-краєзнавчого руху. Наприкінці ХІХ ст. прb Ніжинському історико-філологічному інституті на громадських засадах почали діяти історико-філологічні товариства, навколо яких згуртувались провідні історики-краєзнавці і представники місцевої інтелігенції. Ніжинське історико-філологічне товариство стало провідним громадським історико-краєзнавчим осередком в Чернігівській губернії. Його діяльність була спрямована на висвітлення історії Чернігівщини. Очолювали товариство А.Добіаш, М.Бережков та ін. Воно видавало “Сборник историко- филологического общества при Институте князя Безбородко в Нежине” (Т. 1-15; 1896-1915).  Завдяки діяльності таких установ, вивчення історії рідного краю  наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. набуло системного характеру, а історико-краєзнавчий рух у губерніях Лівобережної України став організованішим і більш цілеспрямованим. Багатогранність історико-краєзнавчої роботи цих закладів сприяла різнобічному вивченню історії місцевого краю.

Характерною рисою громадського напряму у розвитку історико-краєзнавчого руху був активний прояв приватної ініціативи з боку багатьох представників громадськості. Пожертвування своїх колекцій старожитностей або цілих приватних музеїв мало виключне значення для розвитку музейної і архівної справи в регіоні. Важливу роль у розвитку історичного краєзнавства відігравала благодійницька діяльність окремих меценатів, за допомогою яких зміцнювалася матеріальна база історико-краєзнавчих осередків, відбувалась реалізація окремих пам’яткоохоронних заходів. Участь значної кількості представників громадськості в історико-краєзнавчому русі знаходила прояв у пожертвуваннях, збиранні інформації історико-краєзнавчого характеру, підтримці та безпосередньої участі у  здійсненні археологічних та етнографічних досліджень, заохоченні до історико-краєзнавчої діяльності, підтримці проведення заходів краєзнавчого характеру тощо. Проведення чисельних заходів щодо вивчення місцевого краю значною мірою залежало від участі в них представників громадськості.[6]

 

Розділ ІІ. Діяльність статистичних комітетів та земств

 

Серед місцевих державних установ найбільш вагомий внесок у дореволюційний розвиток історичного краєзнавства в губерніях Лівобережної України було зроблено губернськими статистичними комітетами і вченими архівними комісіями, які стали справжніми історико-краєзнавчими осередками в губерніях, перш за все в Полтавській і Чернігівській губерніях. Присутність у їх складі цілого сузір’я видатних вчених та фахівців з різних історико-краєзнавчих наукових напрямків забезпечила високий професійний рівень дослідницької роботи, а також широкий спектр наукових інтересів у вивченні історії рідного краю.

Багато в чому завдяки діяльності губернських архівних комісій були остаточно сформовані основні напрямки історико-краєзнавчої роботи в губерніях, а також визначені головні завдання і цілі подальшого розвитку цього руху. Завдяки плідній дослідницькій праці багатьох членів архівних комісій, до наукового обігу було введено величезний обсяг історико-краєзнавчої інформації. Тим самим було підготовлено міцний базовий фундамент для системного наукового вивчення історії місцевого краю.[7]

Губернські і повітові земства, а також органи міського управління позитивно вплинули на розвиток історичного краєзнавства в губерніях Лівобережної України. Окрім матеріальної допомоги вже існуючим центрам історико-краєзнавчих досліджень, земства виконували функції безпосередніх засновників нових історико-краєзнавчих осередків. Так, земські структури Чернігівської і Полтавської губерній мали пряме відношення до заснування  наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. мережі місцевих краєзнавчих музеїв. [8]

Лише земства, спираючись на досвід своїх попередників, в останній чверті ХІХст. змогли реалізувати на практиці ідею створення громадських музеїв у провінції. Це стало можливим з кількох причин. По-перше, земські установи мали кошти для фінансування музейного будівництва. По-друге, на відміну від своїх попередників, земці користувалися Проектом нормального статуту губернських земських природничо-історичних музеїв, розробленого впродовж 1882-86рр. професором В.В.Докучаєвим. Як наслідок, земські музеї вирізнялись більшою систематичністю й упорядкованістю. Саме природничо-історичні музеї набули найбільшої популярності серед земців, оскільки сприяли науковому вивченню краю і допомагали в розв’язанні місцевих господарських проблем.

Полтавське губернське земство першим з-поміж земських установ Лівобережної України у 1891р. приступило до реалізації проекту В.В.Докучаєва. Полтавський земський музей, створений як природничо-історичний, зусиллями його співробітників і губернського земства дуже швидко перетоворився на справжній краєзнавчий музей.

На відміну від Полтавського, Чернігівський земський музей був заснований на основі приватної колекції В.В.Тарновського і, як наслідок, мав вигляд суто історичного музею. Історія створення Музею українських старожитностей ім.В.В.Тарновського є класичним прикладом не тільки боротьби різних земських угрупувань, якою вправно користувалася місцева адміністрація, але й віддзеркаленням дискусій про те, що є важливішим задоволення матеріальних чи духовних потреб людини. Частина чернігівських земців, посилаючись на несвоєчасність задоволення духовних потреб населення, виступала проти витрат земських коштів на створення й утримання музеїв. Аналогічні аргументи висували й деякі полтавські земці. Чернігівський випадок набув більшого розголосу внаслідок втручання в цю справу місцевого губернатора, який вбачав у спробі земства створити Музей українських старожитностей небезпечні ідеї малоруського сепаратизму.[9]

В 70-80-х рр, XIX ст. певний внесок у розвиток краєзнавства зробило Чернігівське земство та його статистичний відділ. Він об´єднав досить авторитетних дослідників: П.Червінського, В.Варзара, О.Шликевича, О.Русова та ін. Історико-краєзнавчі матеріали, зібрані співробітниками статистичного відділу, були надруковані в “Земском сборнике Черниговской губернии” під назвою “Труды статистического отдела при Черниговской управе”. Підсумки вивчення Чернігівщини земськими установами протягом другої половини XIX ст. були підведені у двотомній праці О.Русова “Описание Черниговской губернии”. Дослідження містило ґрунтовний екскурс в історичне минуле краю. Праця О.Русова належним чином була оцінена фахівцями: 14 лютого 1901 р. він отримав премію Харківського університету. Але навіть після появи цього ґрунтовного дослідження краєзнавче вивчення Чернігівщини тривало. Це засвідчила поява на сторінках “Сборника” “Описания Черниговской губернии. Уезды: Городнян- ский, Черниговский, Сосницкий, Новгород-Северский” (1898) та статті I.Коновалова “По городам і селам Черниговской губернии (Бо- бровицкий, Козелецкий, Остерский уезды)” (1909).[10]

Доволі часто, органи місцевого самоврядування самі виступали у ролі як учасників різних історико-краєзнавчих заходів, так і ініціаторів їх проведення. Вагомий внесок було зроблено земствами у справу популяризації історичного краєзнавства. На їх базі доволі часто проводились різноманітні археологічні і етнографічні виставки, екскурсії до пам’ятних історичних місць губернії, публічні лекції з історії рідного краю. Досить активною була пам’яткоохоронна діяльність земських установ.

Значну роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень відіграла земська преса, представлена такими часописами Чернігівського та Полтавсь­кого губернських земств, як Земский сборник Черниговской губернии, Чериговская земская неделя (з 1917 р. Черниговская земская газета), Земский обзор и Полтавская земская газета. На їхніх сторінках оприлюднювалась не тільки інформація про наукове життя краю, але й статті з історії, археології, етнографії, а також цікаві історичні джерела.

Активність органів місцевого самоврядування по розвитку історичного краєзнавства пояснюється, насамперед, значним пожвавленням інтересу з боку громадських кіл до вивчення історії рідного краю. Значне пожвавлення соціально-економічного та суспільно-політичного життя в Україні  наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в значній мірі сприяло розквіту культуротворчого процесу і органи самоврядування повинні були реагувати на реалії часу.

Іншим фактором, що сприяв активній участі земств у історико-краєзнавчому русі, була присутність у складі цих структур дослідників – краєзнавців.  Вагомий внесок у розвиток історичного краєзнавства на Лівобережній Україні, зокрема у Чернігівській і Полтавській губерніях, зробили земські краєзнавчі музеї. Ці, створені земствами, культурно-освітні заклади відігравали роль місцевих історико-краєзнавчих осередків. Виконуючи функції головних центрів збору та зберігання предметів історичного минулого краю, земські музеї, тим самим, були важливими популяризаторами історичного краєзнавства в губерніях. Постійно діючі в стінах музеїв виставки, оглядові екскурсії і, взагалі, вільний доступ до огляду музейних експозицій – все це значно сприяло поширенню інтересу серед широких кіл населення до справи вивчення місцевої історії.

Серед подібних земських музеїв найбільш вагомим внеском у розвиток історичного краєзнавства в регіоні, відзначався природничо-історичний музей Полтавського губернського земства. Він став не тільки осередком зберігання краєзнавчих матеріалів, а й одним з провідних координуючих центрів історико-краєзнавчого руху в Полтавській губернії.[11]

 

Висновки

У ХІХ – на початку ХХ ст. історичне краєзнавство на Лівобережній Україні розвивалось як невід’ємна складова історичної науки, з одного боку, і громадського руху з іншого. Реформи місцевого самоуправління (земська і міська) сприяли розгортанню різнобічного вивчення історії свого краю. У ці роки відбулось становлення організаційної структури історико-краєзнавчого руху на Лівобережжі. Були остаточно оформлені основні форми і напрямки історико-краєзнавчої роботи в регіоні. Значно розширилась тематика історико-краєзнавчих досліджень, активізувалась просвітницька і видавнича діяльність. Набула більш системного характеру публікація історико-краєзнавчих матеріалів на сторінках місцевих часописів. Активно розвивалась архівна і музейна справа. Високого рівня набула популяризація історико-краєзнавчих знань серед населення.

Провідними центрами історико-краєзнавчих досліджень в Чернігівській губернії були Чернігівська архівна комісія і Ніжинське історико-філологічне товариство, в Полтавській – природничо-історичний музей Полтавського губернського земства і Полтавська архівна комісія.

Багатогранна діяльність Полтавського краєзнавчого музею і архівної комісії мала визначний позитивний вплив на розвиток історичного краєзнавства в Полтавській губернії. Завдяки науковим експедиціям, здійсненим під опікою цих закладів, було ретельно досліджено значну кількість стародавніх пам’яток, розташованих на території губернії, зібрано багато колекцій речових та писемних пам’яток минулого, врятовано велику кількість документів з фамільних архівів. Постійна популяризація проблеми розвитку історичного краєзнавства дала свої результати, які знайшли відображення в активній участі полтавської громадськості у проведенні заходів історико-краєзнавчого характеру, а також у підвищенні розвитку благодійництва. У природничо-історичному музеї Полтавського губернського земства і Полтавській архівній комісії співпрацювали як історики–професіонали, так і аматори–краєзнавці. Серед них були такі видатні вчені, як В.Бучневич, В.Василенко, І.Зарецький, В.Ніколаєв, І.Павловський, Л.Падалка, В.Щепотьєв, В.Щербаківський та інші. Діяльність цих та інших вчених  відігравала значну позитивну роль в становленні цих закладів як головних історико-краєзнавчих осередків Полтавщини.

Аналогічність основних напрямків розвитку місцевого історичного краєзнавства простежувалась і в Чернігівські губернії. Місцеву наукову еліту тут представляли такі відомі науковці, як М.Бережков, А.Верзилов, Ю.Виноградський, П.Добровольський, Г.Милорадович, В.Модзалевський, О.Русов, І.Шраг, М.Сперанський та інші. Завдяки плідній праці цих вчених, у губернії була досить чітко поставлена історико-краєзнавча робота, яка відзначалася своїм високим науково-дослідним рівнем.

 

Список використаної літератури

 

  1. Багалей Д. Памяти Д.П. Миллера // Вестник Харьковского историко-филологического общества. – 1914. – Вып. 5.
  2. Верзилов А.В. Петр Михайлович Добровольский. Биографический очерк // Труды Черниговской архивной комиссии. – Чернигов, 1911. – Вып. 8.
  3. Гапієнко А. А.Участь земств Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі (1870-ті – 1918рр.). – К.: 1999.
    1. Горленко В.П. Лубенский музей Е.Н.Скаржинской. – К.: 1891.
    2. Зарецкий А.И. Музей Е.Н.Скаржинской, подаренный Полтавскому земству // Полтавский вестник. – Полтава, 1906. – №1152.
    3. Корнаухов Е. Черниговские музеи // Черниговская земская неделя. – 1914. – №21.
    4. Лубенский музей Е.Н.Скаржинской. Описание коллекции народных писанок. Вып. Первый. С альбомом из 33 хромолитографированных и 12 черновых табл. (Сост. Кульжинский С.К.) – М., 1899.
    5. Місостов Т. Ю. Розвиток історичного краєзнавства на Лівобережній Україні (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).  – Харків: 2006.
    6. Модзалевский В. Черниговские музеи // Черниговский край. – 1917. – 16, 17 октября.
    7. Олеховский М.А. Естественно-Исторический Музей Полтавского губернского Земства: Описание коллекций. – Полтава,1899.
    8. Павловский И.Ф. Каталог музея Полтавской битвы на Шведской могиле. – Полтава, 1910.
    9. Павловский И.Ф. Полтавцы. Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. – Полтава, 1914.
    10. Памяти Тарновского В.В., Лазаревского А.М. и Шугурова Н.В. // Киевская старина. – 1902. – № 7 – 8 та інші.
    11. Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – К: КНТ, 2008.


[1] Багалей Д. Памяти Д.П. Миллера // Вестник Харьковского историко-филологического общества. – 1914. – Вып. 5; Верзилов А.В. Петр Михайлович Добровольский. Биографический очерк // Труды Черниговской архивной комиссии. – Чернигов, 1911. – Вып. 8; Памяти Тарновского В.В., Лазаревского А.М. и Шугурова Н.В. // Киевская старина. – 1902. – № 7 – 8 та інші.

[2] Павловский И.Ф. Полтавцы. Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. – Полтава, 1914; Горленко В.П. Лубенский музей Е.Н.Скаржинской. – К., 1891; Зарецкий А.И. Музей Е.Н.Скаржинской, подаренный Полтавскому земству // Полтавский вестник. – Полтава, 1906. – №1152; Лубенский музей Е.Н.Скаржинской. Описание коллекции народных писанок. Вып. Первый. С альбомом из 33 хромолитографированных и 12 черновых табл. (Сост. Кульжинский С.К.) – М., 1899; [Олеховский М.А.] Естественно-Исторический Музей Полтавского губернского Земства: Описание коллекций. – Полтава,1899; Павловский И.Ф. Каталог музея Полтавской битвы на Шведской могиле. – Полтава, 1910.

[3] Корнаухов Е. Черниговские музеи // Черниговская земская неделя. – 1914. – №21; Модзалевский В. Черниговские музеи // Черниговский край. – 1917. – 16, 17 октября.

[4] Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – К: КНТ, 2008. – С. 19

[5] Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – К: КНТ, 2008. – С. 19

[6] Місостов Т. Ю. Розвиток історичного краєзнавства на Лівобережній Україні (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).  – Харків: 2006. – С. 16

[7] Місостов Т. Ю. Розвиток історичного краєзнавства на Лівобережній Україні (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).  – Харків: 2006. – С. 14

[8] Місостов Т. Ю. Розвиток історичного краєзнавства на Лівобережній Україні (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).  – Харків: 2006. – С. 15

[9] Гапієнко А. А.Участь земств Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі (1870-ті – 1918рр.). – К.: 1999. – С. 7

[10] Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство. Навчальний посібник. – К: КНТ, 2008. – С. 18

 

[11] Місостов Т. Ю. Розвиток історичного краєзнавства на Лівобережній Україні (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).  – Харків: 2006. – С. 15

KUPRIENKO