Боровець І. Етапи, методи та форми колоніального підкорення Індії

Боровець І. Етапи, методи та форми колоніального підкорення Індії

історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рубрика: історія Нового часу, Історія Англії, Історія Індії, історія Середньовічного Сходу, колоніальна політика, Ост-Індська компанія.

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………2

Розділ І. Від заснування Ост-Індької кампанії до завоювання Бенгалії………3

Розділ ІІ. Підкорення Ауда. Перші зіткнення з маратхами……………………7

Розділ ІІІ. Підкорення Майсура. Ситуація в південній Індії…………………10

Розділ IV. Завоювання Махараштри…………………………………………..17

Розділ V. Продовження захоплень. Приєднання Пенджабу. Завершення завоювання………………………………………………………………………….20

Висновки…………………………………………………………………………24

Список використаної літератури………………………………………………25


Вступ

 

Світовий колоніалізм в історії займає досить помітне місце. Він напряму пов’язаний із зовнішньополітичними амбіціями суб’єктів міжнародних відносин, їхніми економічними прерогативами. Кожна країна намагалася посилюватися як внутрішньо, так і зовнішньо. Англія ніколи відносно цього не бул виключенням. Англійська колоніальна політика завжди була чи не найпершому місці серед інших прерогатив. Завоювання англійцями Індії було стратегічно валивим завданням. Індія стала для Англії одним з найбільших джерел сировини та одним з найбільших ринків збуту.

Актуальність поданої теми полягає у необхідності вивчення етапів індійського завоювання англійцями для розуміння загальної картики розвитку самої Індії, а також Сходу. Завоювання спричинило грандіозні політичні, економічні, суспільні та культурні зміни.

Метою даного реферату є висвітлення колоніального загарбання Індії англійцями. Відповідно до цього поставлено такі завдання:

  • Визначити основні етапи завоювання індійських територій;
  • В ході розгляду основних етапів завоювання визначити основні події завоювання;
  • На основі розгляду завоювання в підсумках виділити основні форми загарбання;
  • Виділити основні методи дій загарбників;

Об’ктом вивчення є англійське колоніальне завоювання Індії.

Предметом – визначення основних етапів колонізації, визначення форм та методів завоювання.

Особливості завойовницької політики вказують нам як на ставлення та мету загарбників, так і на становище завойованої сторони. В даному випадку це Індія.

 

Розділ І. Від заснування Ост-Індької кампанії до завоювання Бенгалії

У 1600 р. була заснована англійська Ост-Індська компанія, що одержала в 1657 р. спеціальну хартію Кромвеля. Ця і наступні хартії дали компанії право оголошувати війну і укладати мир, карбувати монету і утримувати власні збройні сили. Центрами комерційної та політичної діяльності англійської Ост-Індської компанії стали міста Бомбей, Калькутта і Мадрас. У 1664 р. аналогічну компанію заснували французи; їх основні факторії знаходилися в Пондішері і Чандранагаре. Активну діяльність в Індії вели також голландці і датчани.

Головною сферою діяльності європейських торгових компаній в Індії була скупка товарів, які користувалися попитом в Європі і на азіатських ринках. Часто, слідуючи практиці індійських торговців, європейські купці виступали в ролі організаторів виробництва.

І англійська, і французька компанії не були чисто комерційними підприємствами: вони діяли під контролем своїх урядів, містили контингенти військ, набраних як з уродженців метрополії, так і з індійців, які рятувалися від злиднів. Такі солдати з місцевих жителів, що служили європейським компаніям, стали називатися сипаї (від тюркського Сипахи – воїн).

На початку XVIII в. імперія Великих Моголів впала під ударами потужних народних рухів. Завершальний удар по Моголів завдало навала на Індію в 1739р. іранського правителя Надір Шаха, яка розбила Могольськая армію і піддав Делі жахливому пограбуванню. Всі провінції оголосили себе незалежними. Держави, що виникли на уламках імперії Моголів, знаходилися на різних рівнях соціально-економічного, політичного і культурного розвитку.

Правителі нових держав насолоджувалися необмеженою владою, невпинно воювали між собою, не усвідомлюючи, що головна загроза їх благополуччю виходила не від сусідів, а від європейських колонізаторів, перш за все англійців, які перейшли в Індії від комерційної діяльності до територіальних захоплень.[1]

«Шляхетна англійська Ост-Індська Компанія», як вона іменувалася в офіційних документах, до середини XVIII ст. вже зберігала трохи схожості з Компанією часів її заснування – мирним співтовариством торговців. Основною метою її було встановлення безпосереднього контролю над різними районами Індії. І в умовах «війни всіх проті всіх», намітилися всі передумови для здійснення цього завдання. Однак для того, щоб політика територіальних захоплень увінчалася успіхом, Англії необхідно було здобути перемогу над іншою європейською державою, яка претендувала на абсолютний вплив в Індії– Францією. В результаті Семирічної війни (1756-1763 рр..) Франція втратила свої володіння в Карнатіку і Хайдарабаді. У її розпорядженні залишилося лише п’ять міст, укріплення яких, згідно з договором, належало зруйнувати. Під час Семирічної війни французький уряд було поглинуто військовими діями в Європі, у той час як англійці вели активні дії в колоніях. Англія мала значно сильніший флот, який забезпечив їй панування на морі.

За Паризьким договором 1763 за Францією, щоправда, залишився Пондішері, укріплення якого були зірвати, а також кілька факторій. Французька Ост-Індська компанія зберігалася лише як торгова організація.[2]

У середині XVIII ст. англійцям були потрібні не торгові привілеї, даровані Могольськая намісниками, а повний контроль над Бенгалією. Відомості про англійських завоювання на Півдні налякали наваба, і в червні 1756 р. він почав війну з англійської Компанією, захопив Касімбазар і Калькутту. Англійці направили в Бенгалію з Мадраса загін полковника Роберта Клайва і ескадру адмірала Уотсона. Клайву вдалося, шляхом підкупу коменданта, взяти Калькутту і оволодіти Хуглі. Клайв уклав договір з головнокомандуючим армією наваба, його зятем Мір Джафаром. Англійці вважали, що «було б найбільшою політичною помилкою залишатися бездіяльними і непричетними спостерігачами». Клайв рушив проти наваба з трьохтисячної армією (2200 сипаїв і 800 європейців).[3]

Клайв розбив багатотисячне військо наваба 23 червня 1757 при Плессі, чому в чималому ступені сприяв Мір Джафар, який вивів з бою підлеглі йому війська. Незабаром після битви Мір Джафар зійшов на престол, але істинним правителем Бенгалії став Роберт Клайв, який привласнив за час свого правління (до 1767 р.) астрономічні суми грошей.[4]

За мирним договором Мір Джафар зобов’язувався, ставши навабом, вигнати французів із Бенгалії и у всьому слухатися англійців. «У відшкодування збитків, нанесених у зв’язку із заволодінням Калькуттою армією наваба», Мір Джафар зобов’язувався відплатити англійцям велику суму (17,7 млн ​​ф. ст.), яка, напевно, перевищувала все рухоме майно жителів Калькутти.[5]

У 1760 р. Г. Вансіттарт, що змінив Клайва на посту губернатора Бенгалії, звів на престол зятя нового наваба Світ Касіма, бо цею наваба вже не задовольняв англійців. У 1763 р. Мір Касим підняв повстання за підтримки бенгальського і біхарского населення, доведеного до відчаю утисками англійців. В ході розпочатої війни Мір Касим терпів поразки, хоча і заручився підтримкою правителя Делі Шах Алам II і наваба Ауда. У вирішальній битві при Буксаре в 1764 р. Світ Касим був розбитий вщент. Шах Алам перейшов на сторону англійців, потрапивши, як і наваба Ауда, в авісімость від Компанії.[6] Тим часом в липні 1763 Мир Джафар був відновлений на престолі. Він підписав новий договір, за яким погоджувався обмежити число своїх військ, мати постійного резидента при своєму Дурбар [дворі.-Ред.] І стягувати тільки одне мито, а саме мито в розмірі 2,5 відсотка на торгівлю англійців сіллю.[7]

Так був відкритий шлях до пограбування Бенгалії, а також сусідніх з нею районів Біхара і Орісси. Торгівля поступово відсувалася на другий і навіть третій план, головний інтерес англійців складався тепер у привласненні всіх податкових надходжень з міст і сіл Бенгалії. Зі сфери торгівлі поступово витіснялися місцеві купці. Нещадній експлуатації піддавалися ремісники, яких силою примушували укладати контракти з Компанією. Гинули ремесла, якими Бенгалія колись славилася на всьому Сході. До кінця XVIII ст. англійські купці могли проводитись Великі Операції лише у тому випадка, коли ставали англійськімі агентами.[8] Законодавчо закріплювалася кастова організація в містах. Для заняття ремеслом і торгівлею було потрібно набувати особливу ліцензію, що коштувала до 1/4 місячного доходу. Примусова праця використовувався з розмахом не меншим, ніж при Моголах: тільки на будівництво укріплень в Калькутті було силою зігнано 8 тис. працівників.


Розділ ІІ. Підкорення Ауда. Перші зіткнення з маратхами

 

Оволодіння Бенгалією відкрило англійцям дорогу до Ауду (авадхи).

Мета англійців пролягав не стількі в більшому розширенні своїх володінь в Індії, скількі у твердому утвердженні влади на вже завойованіх територія та в закріпленні свого впливим у незалежних індійськіх державах. Остання мета була досяжною шляхом надання англійських сипайських загонів незалежному князівству,укладанням субсидіарного договору.[9] Суть субсидіарних договорів також пролягала у наступному: по-перше, князівство відмовлялося від самостійної зовнішньої політики та зобов’язував всі свої зовнішні відносини провадити через посередництво Ост-Індської Компанії; по-друге, індійське князівство приймало на себе зобов’язання розпустити французькі загони, якщо такі існують.[10] Так, наприклад, складалися справи в Ауді.

Варанасі відійшов до англійців за договором з навабом Ауда, підписаним у 1775 р. У 1781 р. в Варанасі і навколишніх районах спалахнуло повстання, яке було жорстоко придушене. Навабу Ауда був нав’язаний субсидіарний договір, згідно з яким наваб був зобов’язаний субсидіювати англійські війська, розквартировані на його території. Утримання англійськіх загонів коштувало до 260 тис. рупій на рік. Крім постійніх загонів, англійці посилали навабу тимчасові загони, які теж треба було утримувати.[11] Навабом Ауду отримано роль маріонетки, він міг розпоряджатися лише справами своєї сім’ї.

Англійським військам, а не власній армії наваба, належало збирати податки, і захищати в разі війни. Вся внутрішня і зовнішня політика наваба повинна була здійснюватися через Компанію.

Розпочате Хейстінгсом пограбування Ауда та інших північноіндійських територій продовжили його наступники, особливо Джон Шор (1793-1798), який після смерті наваба Асаф уд-доула втрутився в суперечку між прийомним сином покійного Вазіра Алі (його наваб перед смертю оголосив спадкоємцем) і братом наваба Саад атом Алі. Незважаючи на волю покійного государя, Джон Шор звів на престол Саадата Алі, а Вазіра Алі заслав у Варанасі, де той зробив безуспішну спробу підняти повстання. Це послужило приводом для відторгнення нових земель від Ауда.[12]

Одним з найбільш впливових держав XVIII в. була маратхська конфедерація зі столицею в Пуні. У цей період маратхська держава вже мала дуже небагато спільного з державою, заснованою Шиваджі в 1674 р. З 1714 р. влада стала зосередженою в руках пешви, колишніх головних міністрів маратхської держави. Однак влада пешви не була всеосяжною, оскільки держава маратхів являло собою конфедерацію п’яти великих (Нагпур, Гваліор, Індор, Барода і власне Махараштра) і ряду дрібних держав. Кожен з правителів визнавав владу пешви лише настільки, наскільки це було йому вигідно. Від створеної Шиваджі єдиної, спаяної визвольної ідеєю і етнічно однорідної держави практично нічого не залишалося. «На щастя, – зазначав у 1798 р. голова контрольного ради англійської Ост-Індської компанії лорд Дандас, – ні глава (маратхської) імперії, ні будь-хто із складу конфедерації не придбав достатньо коштів для того, щоб спаяти всі сили маратхів в єдине ціле».[13]

Після смерті пешви Мадхава Рао I в 1772 році його брат Нараян Рао став його наступником, але через дев’ять місяців, у 1773 році, він був убитий прихильниками його дядька Рагхунатха, після чого у маратхів почалися заворушення. Рагхунатх був визнаний пешви, але у вдови Нараяна Рао вже після його смерті народився син; утворилася сильна опозиційне угрупування, яка проголосила хлопчика пешви. Рагхунатх Рао був вигнаний, але як і раніше претендував на титул пешви. Бомбейський рада, прагнучи опанувати прилеглим островом Сальсетте, уклав з Рагхунатхом Рао угоду. Захопивши силою острів Сальсетте, Бомбейський рада 7 березня 1775 уклав з Рагхунатхом Рао договір, відомий під назвою Суратского. Рагхунатх Рао погодився назавжди віддати англійцям острова Сальсетте і Басейн, а також надати їм частку в податкових надходженнях з районів Сурат і Броч. Англійці погодилися надати йому допомогу, надавши в його розпорядження військо чисельністю в 2500 чоловік, витрати на утримання якого він повинен був покрити. Так почалася війна між регентським радою в Пуні і Бомбейській радою компанії.[14]

Ще в 1770-1771 рр.. маратхське військо, очолюване князем Гваліора Махададжі Сіндхі і володарем Індор Тукоджі Холкаром, захопило Делі. Маратхські вожді запросили могольського імператора Шах Алам II, що жив у той час в Аллахабаді під захистом англійців, повернутися в Делі і зайняти престол. Погодившись на це запрошення, падишах повернувся в Делі, де став по суті почесним бранцем Сіндхі і Холкара, які спробували від його імені взяти під контроль Делі і тим самим претендувати на верховну владу в Північній Індії. Однак після смерті в 1772 р. пешви Мадхав Рао I обидва маратхіських вожді спішно покинули Делі, щоб взяти участь в розподілі влади в Пуні. Згодом, наприкінці 80-х років маратхи знову спробували встановити контроль над столицею. Махададжі Сіндхі став фактичним правителем Делі при слабкому, безвладному імператорі, що присвячує весь час написанню віршів і розвагам. Зміцнивши таким чином свою владу в Північній Індії, Сіндхі придушив заколоти раджцутских князів, які платили данину маратхам, і повернувся в Пуну, де вступив у боротьбу за владу, але незабаром, у лютому 1794 р., помер або, за версією деяких сучасних йому істориків, був убитий за намовою свого основного суперника в боротьбі за владу – головного міністра пешви Нани Пхадніса (Фарнавіса) (1741-1800). Протягом десятиліть він був фактичним главою конфедерації і тримав під своїм повним контролем юного пешви Мадхав Рао П. Однак, сам характер конфедерації, що передбачав повну залежність центру від правителів князівств, не дозволяв Нане Пхаднісу проводити самостійну політику. У прагненні зберегти свою владу він все більше спирався на англійців.[15]

Розділ ІІІ. Підкорення Майсура. Ситуація в південній Індії

 

На півдні Індії головними суперниками маратхськом конфедерації були Хайдарабад і Майсур. Хайдарабад, який перебував під владою нізамів – нащадків могольського намісника, претендував на гегемонію в Південній Індії. Невелика держава Майсур, що займало важкодоступні плато між Західними і Східними Гаті, управлялося індуської династією Водеярів. Однак до середини XVIII ст. влада Водеяров значно ослабла, майсурських армія зазнала ряд поразок від французів і маратхи, які захопили кілька родючих округів. Казна Майсура була порожня, так що в армії, якої не платили платню, почалися невдоволення і масове дезертирство.

У цих умовах один з майсурських полководців, Хайдар Алі, зміг захопити владу, в результаті чого махараджа виявився почесним бранцем, яка не мала ніякого впливу поза стінами свого палацу. Хайдар Алі зміг захопити владу в Майсур і успішно правити їм з 1760 по 1782 р. реорганізований армію і різко підвищивши її боєздатність, Хайдар Алі почав цілу серію завоювань, що дозволили йому приєднати до Майсура ряд стратегічно важливих і родючих областей, серед яких – курга, каннара і ряд районів Ма-лабарами з їх портами (Мангалуру, Хонавар, Калікут та ін.) Посилення Майсура і завоювання Хайдара Алі не могли не викликати протидії маратхів і нізама Хайдарабада.[16]

Головні зовнішньополітичні зусилля Нізамов були спрямовані на боротьбу з маратхами, і в цій боротьбі Хайдарабад все більш і більш спирався на підтримку англійців, перетворившись поступово в головного союзника Компанії на Декані. Щоб заручитися англійської допомогою проти маратхів та інших сусідів, Хайдарабад уклав з Компанією субсидіарний договір. Такий же договір був укладений з правителем Карнатіка. Індійські правителі поступово втрачали владу, проте воліли підписувати субсидіарні договори і зберігати видимість колишньої величі в якості англійських маріонеток під охороною військ «благородної Компанії». Серед небагатьох, хто відкинув таку жалюгідну долю і волів боротися, були правителі Майсура Хайдар Алі і його син Типу Султан.

Англійці, перемігши французів та завоювавши Бенгалію, очікувалі таких же швидких перемог над Хайдаром Алі. Але після перших ж боїв Першої англо-майсурської війни в 1767 р. Хайдар Алі почав ухилятися від генеральних битв. Однак в 1770 году Хайдар Алі змушений звернутися за допомогою до англійців у боротьбі з нападами маратхів, однак ті відмовили. Алі таки вдалося в 1772 р. відкупитися від маратхів.[17] Англійці підписали з Хайдаром Алі договір про мир і взаємодопомогу, але як тільки в 1770 р. на Майсур напали маратхи, англійці зрадили Хайдара Алі. Він звернув до них за допомог за договором, однак такий же Договір англійці малі и з маратхі, тому не стали допомагаті. Крім того, це було далеким від їх інтересів.[18]

Друга англо-майсурська війна розпочалася в 1780 році нападом Хайдар Алі на Карнатік з найбільшою в історії південної Індії армією. У цій війні майсурців підтримували французькі загони. В грудні 1782 г. Хайдар Алі помер від раку, передавши престол своєму тридцяти дворічному Тіпу Султану. Хоробрість, неприборкуваний гордий норов і ненависть до англійських загарбників здобули Тіпу Султану в народі прізвисько Лев Майсура.

У липні 1783 року в Індію прийшло повідомлення про укладення миру між Англією та Францією. Лорд Макартні, губернатор Мадраса, наполегливо прагнув до укладення договору, і Типу погодився. Військові дії були припинені, Мангалорский договір (березень 1784 р.) передбачав взаємну відмову від колишніх завоювань і звільнення військовополонених. Гастінгсу не сподобалися умови цього договору.[19]

Тіпу Султан зобов’язувався вивести війська з Карнатіка; англійці ж обіцяли піти з Малабара; відбувся обмін військовополоненими.[20]

Англійці розумілі, що їх суперництво з Тіпу султаном призведе до нової війни, тому и готувалися до неї. Тим часом Тіпу знову звернувся за допомогою до Франції, але та не була в змозі цього здійснити. Звертався Тіпу і до Туреччини, але та була зайнята війною з Росією.

Тіпу Султан був не тільки відважним полководцем і далекоглядним політиком. У своїй державі він здійснив цілий ряд реформ. Продовжуючи розпочату ще його батьком політику, він реорганізував військо, перетворивши його з феодального ополчення в регулярну, навчену на європейський лад французькими інструкторами армію. Ця армія мала чітку структуру (від бригади до взводу) і бойової статут, в преамбулі якого прямо говорилося про необхідність переймати європейський досвід для боротьби з колонізаторами. Багата майсурська казна платила добру платню офіцерам і солдатам, пенсії пораненим і сім’ям загиблих, містила медичну службу і школи для солдатів. Для офіцерів були введені чіткі критерії просування по службі і суди честі.[21]

Реформи в Майсурі не обмежилися реорганізацією армії. Тіпу Султан ліквідував власницькі права місцевих феодалів, припинив роздачу службових земельних пожалувань. Тепер за службу платню платили тільки грошима, а податки з усіх земель Майсура надходили виключно в казну. Вперше в історії Індії в Майсурі відбувся поділ військової, цивільної та судової влади. Кожне міністерство в центральному уряді являло собою колегію, де питання розв’язувалися більшістю голосів. Тіпу Султан активно протегував розвитку промисловості і торгівлі, встановлював пільгові ставки податків для ремісників, які розширяли свою справу. Майсурська скарбниця мала власні торгові факторії в різних районах Індії, а також в Пегу (Бірма), Маскаті і Джед-де. Розуміючи, на відміну від багатьох індійських правителів, значення флоту, Тіпу Султан заснував казенні верфі, де будувалися бойові фрегати і яхти.

Але Майсур мав і вразливі місця. Це було незадоволення населення приєднаних областей: Малабара, Курга та інших. Англійці неодноразово розпалювали повстання в цих місцевостях, щоб відволікти сили та увагу Майсура.[22]

Нова війна розпочался в 1790 году та протривала до 1792 року. Приводом для третьої англо-майсурських війни послужив конфлікт Тіпу з вірним васалом англійців, раджею Траван-кура, який, відгородившись від Майсура багатокілометровими оборонними лініями, переховував бунтівних феодалів, переслідуваних Тіпу. Попередння війни з Майсуром завдали Компанії великий моральний і матеріальний збитків, тому був прийнятий парламентський акт, що забороняв починати війни з індійськими правителями, крім випадків необхідної оборони. І Корнуолліс, і англійському уряду було ясно, що Типу перетворився на головну перешкоду англійського панування в Індії, тому англійці поспішили втрутитися в конфлікт Майсура і Траванку-ра. Запорукою своєї перемоги Корнуолліс вважав союз з маратхами і нізамом, і 4 липня 1790 уклав з ними Троїстий договір, метою якого було «покарати його (Тіпу), наскільки буде можливо, і позбавити його засобів для порушення миру і спокою в подальшому».

За стратегічним планом Корнуоліса англійські війська вдерлися в Майсур з трьох сторін, в той час як перед маратхами та нізамом стояло завдання розорювати окраїни та забезпечувати англійцям захист від майсурської кінноти. Загальні сили англійців та маратхів складала до 57 тис.[23]

У 1790 році генерал Медоус виступив з п’ятнадцятитисячну армією. Відповідно до плану англійців їх головна армія повинна була оволодіти-округом Коймбатор і рушити до Майсур. Інша англійська армія, якою спочатку командував Келлі, а потім Максвелл, повинна була охороняти шляхи, що ведуть з Майсура в Карнатік. Бомбейська армія повинна була захопити володіння Типу в Малабар.[24]

У великому бою майсурські війська не могли протистояти силам англійців. Саме тому Тіпу застосовував тактику Хайдара Алі. Неочікувані переходи та напади на окремі загони противників принесли англійцям відчутні втрати та затримали завоювання Ксімбатура і Барамахала.[25]

В ході військових дій все-таки армія Тіпу була розгромлена, а сам він опинився обложеним в своїй столиці Шрірангапаттінаме (Серингапатама). За мирним договором він втратив майже половину території князівства, повернувши маратхам і нізаму раніше відторгнуті від них землі, а також віддавши деякі області англійцям, у тому числі Малабар і Курга на заході і обширні області, населені народностями тамілів, телугу і каннара, в центрі і на сході Південної Індії. Тіпу також зобов’язався виплатити 33 млн. рупій контрибуції і відправити в Мадрас в якості заручників, до повної виплати контрибуції, двох своїх малолітніх синів.[26]

Розбитий і принижений, Лев Майсура не був зламаний. Він реорганізував армію, укріпив економіку Майсура і незабаром віднайшов колишні сили. Реорганізація армії здійснювалася за зразком армії Хайдара Алі: було скорочено кількість вершників, збільшено число піхотинців.[27] Для потреб забезпечення війська було піднято земельний податок та здійснювалися конфіскації земель там, де це не викликало великого незадоволення населення.[28]

Тіпу допомогла війна, що спалахнула між нізамом і маратхами, яка завершилася нищівною поразкою нізама при Кхарде в 1795 р. Ця війна заподіяла багато занепокоєння англійцям, які прагнули зберегти антімайсурскую коаліцію за всяку ціну.

У 1797 р. Тіпу Султан прямо звернувся до Наполеона з пропозицією військового союзу і відправив посольство на французький острів Ілль де Франс (Маврикій), в Лондоні забили на сполох: «наш закоренілий ворог Тіпу, сховав у своїй столиці якобінський клуб французьких республіканців, відкрито вступив в змову з Францією з метою нашого знищення! ». Як пропонував Тіпу, війська Наполеона, що знаходилися в Єгипті, повинні були висадитися в одному з майсурських портів і разом з армією Типу Султана виступити проти англійців. Однак французький флот був розбитий адміралом Нельсоном при Абукірі, Наполеон зазнав поразки в Єгипті і був змушений відмовитися від планів вторгнення в Індію, а губернатор Маврикія прислав Тіпу лише кілька десятків солдат. Незважаючи на все це, англійці вирішили використовувати контакти Типу з французами як привід для агресії.[29]

В 1798 році генерал-губернатором став Р. Уелслі. Перш за все він вирішив позбутися остаточно свого європейського противника – французів на службі у Хайдарабаду. Нізаму було обіцяно замість французького англійський загін. Англійці оточили французів, без єдиного вистрілу їх обеззброїли та розпустили, заплативши жалування, яке їм заборгував нізам. Саме після цього стало можливим вторгнення англійців на територію Майсура. Компанія вела війну силами бомбейської і Мадрасського армій, а також військ маратхов і нізата. Метою війни він вважав не відторгнення від Майсура частини земель та його ослаблення, а знищення Тіпу. Англійці спиралися на активну допомогу багатьох міністрів і воєначальників Майсура. Коштувало англійському командуванню пообіцяти багатьом майсурських міністрам і воєначальникам повернення колишніх земель і щедру нагороду, як цілком боєздатні фортеці здавалися без пострілу. Полководці зрадили Тіпу. В результаті Серіггапатам знову потрапів в облогу та був взятий штурмом 28 квітня 1799 року. Тіпу був убитий в бою.[30]

З падінням Майсура зник останній центр опору англійської колоніальної експансії в Південній Індії. У 1799 р. під пряме управління Компанії перейшли князівство Танджавур, а в 1801 р. – навабство Карнатік. Використовуючи субсидіарні договори з Хайдарабад (1799 р.) і Аудом (1801 р.), Компанія отримала нові великі території як на півночі, так і на півдні країни.[31]

Була зміцнена васальна залежність від Компанії цих найбільших князівств, а дещо раніше також південноіндійських князівств Траванкур і Кочин. У 1803 р. англійський загін увійшов в Делі, і з суверенітетом останніх представників династії Великих Моголів, що зберегли свій «сюзеренітет» в межах делійського Червоного форту, було покінчено. У 1805 р. колишній правитель Делі став пенсіонером Компанії. Завершився перший етап завоювання Індії, в результаті якого Компанія протягом менш півстоліття захопила великі території на півдні, сході та у дворіччя Джамни-Гангу і перетворилася на найпотужнішу військово-політичну силу в Індії. Однак формально Могольськая імперія проіснувала до 1858 р., а до 1836 р.[32]


Розділ IV. Завоювання Махараштри

Друга та третя англо-маратхські війни розпочалися вже після завоювання Майсура, коли англійці змогли кинути всі свої війська проти маратхів. Та й раніше вони цього не робили, бо були зацікавлені в існуванні маратхської конфедерації для взаємного стримування князівств. Вторая англо-майсурская война началась в июле 1780 года і тривала до 1784 року. Міжусобиці маратхських князів відіграли досить сприятливу роль для англійців.[33]

Втрутившись у міжусобицю князівств, що входили до маратхськом конфедерацію, англійці підтримали пешви Баджо Рао II, який, підписавши з ними в 1802 р. субсидіарний договір, фактично поставив під контроль Компанії зовнішню політику маратхських держави. Однак головні суперники пешви – правителі князівств Гваліяр (Сіндхі), Індаур (Холкар) і Нагпур (Бхонсле) – не визнали протекторат англійців. Почалася друга війна з маратхами (1803-1805). Сідней Оуен говорить: «Політика, якій Уелзлі слідував у своїх переговорах з маратхами, була сміливішою і оригінальнішою тієї, яку коли-небудь проводили або мали намір проводити інші європейські державні діячі в Індії, за винятком, може бути, Дюплекс». Ідея Уелзлі полягала в тому, щоб поводитися з пешви та іншими вождями маратхськом союзу князівств як з окремими і незалежними володарями, щоб назавжди зруйнувати це політичне об’єднання і знищити невизначені претензії маратхов на панування над індійськими князями.[34] Розгромивши поодинці ворогуючі собою князів, так і не зуміли об’єднатися проти спільного ворога, англійці встановили в 1803 р. протекторат над князівством Нагпур, відібравши у нього прибережну частину Орісси, а також захопили біля Сіндхі землі в Дворіччя (район Делі-Агри), частина земель в самій Махараштрі з важливою в стратегічному відношенні фортецею Ахмаднагара і позбавили його сюзеренітету над раджпутской князівствами, які в цій війні підтримали Компанію. У 1804 р. англійцям вдалося розгромити Холкара. Однак в наступні роки, прагнучи стабілізувати становище в цій частині Індії, англійці повернули Сіндхі і Холкару частина раніше відібраних у них володінь. Маратхським князям виявилося не під силу утримувати свої збройні сили. Багатотисячні ополчення, що поповнюються за рахунок розорених селян і ремісників і очолювані колишніми воєначальниками маратхських князів, стали здійснювати регулярні набіги спочатку на різні князівства центральної і північно-західній Індії, а потім і на території, підконтрольні англійцям. У 1817-1818 рр. Компанія спорядила проти цих іррегулярних військових з’єднань, які отримали загальне найменування піндарі, спеціальну військову експедицію. Переслідування піндарі переросли у третю англо-маратхськом війну (1817-1818).[35]

У червні 1817 пешви змусили підписати новий договір, за яким він відмовлявся від верховенства в маратхській імперії, зобов’язався не вести переговорів з іншими державами інакше як через англійського резидента і віддавав компанії територію, яка приносила дохід в 3,4 мільйона рупій, за що його звільняли від передбаченої попередньою угодою обов’язку утримувати певний контингент військ. Пешви передавав компанії свої права в Мальві, Бунделкханде і Індостані, а також відмовився від претензій до гаеквару, погодившись на отримання взамін 400 000 рупій щорічно. [36]

В битвах при Кхадкі, Сита-балди, Нагпур, Салпі Гхате, Аште та Сеоні – всюди маратхи зазнавали поразки. Наприкінці 1818 пешва здався, і генерал-губернатор Індії лорд Мойра, що отримав за перемоги над маратхами тоді заснований титул «Маркіз Гастингс», вирішив знищити звання пешви і покінчити з цим символом єдності маратхів. Територію всієї Махараштри було приєднано ж бомбейському президентства, за винятком невеликого володіння навколо Сатаров та Колхапур, що передавалися нащадкам Шіваджі, які не мали ніякого політичного впливу. Один з керівників шшдарі, Амір-хан, одразу погодився на розпуск своєї армії, за що англійці «подарували» йому невелике князівство Тонко, але інші вожді Піндара намагались чинити опір.

Всі антианглійскі виступи, незважаючи на короткочасні успіхи повсталих, в кінцевому рахунку зазнавали поразки не тільки через перевагу військової організації колоніальних властей, але й тому, що відбувалися спонтанно, були розрізнені, не мали належної військово-політичної підготовки. Їх феодальні керівники, які прагнули відновити становище, яке існувало до англійского завоювання, часто легко йшли на компроміси з колоніальною адміністрацією. Сама політична та ідеологічна спрямованість антиколоніальної боротьби на її першому, феодальному етапі історично визначила її невдачу. Опір англійському колоніалізмові зберігав подібний же характер і на наступному етапі історії британського панування в Індії.[37]

 

Розділ V. Продовження захоплень. Приєднання Пенджабу. Завершення завоювання

 

У XVIII ве ке і початку XIX століття більшість князівств Раджпутани, будучи занадто слабкими, щоб чинити опір маратхі, дуже страждали від набігів останніх.

У квітні 1818 року був укладений договір з Джайпуру. Договори з дрібними князівствами Раджпутани були укладені в період з листопада 1817 по вересень 1823 гола. Раджпутські князівства визнали суверенітет Ост-Індської компанії, погодилися платити данину і надавати за першою вимогою військову допомогу, а також зобов’язалися вступати у відносини з іншими державами тільки через посередництво англійського резидента. Англійська влада в Індії дала гарантії, що князі залишаться «абсолютними правителями в своїх володіннях».[38]

Війна з піндарі зміцнила і розповсюдила англійський вплив в Центральній Індії. У лютому 1818 наваба Бхопала уклав «оборонний васальний союз» з Ост-Індійської компанією. Більш дрібні князівства Мальви, включаючи Дхар і Девас, визнали англійське верховенство. Малколмзаключіл угоди з багатьма вождями. Після розгрому пешви всі дрібні князівства в Бунделкханде стали під англійський протекторат. Прінсеп писав у 1825 році: «Боротьба, яка, таким чином, завершилася повсюдним поширенням англійського впливу, особливо важлива і заслуговує на увагу, оскільки вона обіцяє бути останньою нашою боротьбою з тубільними державами Індії».

У 1826 р. Відбулося падіння Бхаратпур.

Здавалося, що в кінці XVII – початку XVIII ст. Моголів вдалося впоратися з потужним визвольним рухом, які розгорнулися під прапором сикхізму. Загибель найбільш талановитих і відданих справі вождів, таких, як гуру Гобінд Сингх і Банда, масове винищування оголошених поза законом сикхів Могольські армії нанесли важкий удар руху, але не звели його нанівець. Слабшаюча держава Моголів не змогла довести боротьбу проти сикхів до кінця. Підтримуване широкими масами селян, міських жителів, частиною дрібних і середніх феодалів, рух вистояло і зміцніло. Сикхського військо (дав Халса) не тільки продовжувало боротьбу проти військ могольских намісників, але й протистояло афганським вторгненням. В умовах, коли могольська адміністрація практично перестала існувати, сикхське військо виявилося єдиною силою, здатною чинити опір афганцям особливо після того, як була вщент розбита при Паніпаді маратхська армія.

Сикхське військо в той час зберігало майже всі риси, властиві ополченню. Керувала ним Рада верховних командирів. Найбільш часто застосовується тактикою була партизанська війна. Сикхи здійснювали зухвалі набіги на сусідні з Пенджабом території Сірхінда, Харіана, навіть раджпутські володіння. Сикхське військо поділялося на 12 великих формувань (місалов), командири яких лише номінально визнавали верховну владу командувача одним з місалов–Ахлуваліа. З вигнанням з Панджабу афганських військ майже вся територія була розділена між місаламі, які привласнили собі право стягувати з місцевого населення яракхі (букв, «захист») – особливу подать, розглянуту в якості плати за захист від афганців. Поступово місали перетворилися на князівства, очолювані Сардар – колишніми командирами. Князівства ці придбали повну незалежність від Амрітсар, де знаходився формальний центр руху.[39]

Правитель Ранджіт Сінг зазнав невдачі при спробах приєднати князівства по лівобережжю Сатледж, що примикають до англійських володінь в Індії, і поширити свою владу на територію, розташовану між Сатледж і Джамною. Він очолив три походи в область, розташовану по лівому березі річки Сатледж. Успіх був близький, коли втрутилися англійські влади в Індії. Лорд Мінто через свого посла Меткафа зажадав у Ранджіт Сінга обмежитися завоюванням територій по правому березі Сатледж. Насторожене ставлення англійських властей, неможливість протистояти силам англійців в той момент, побоювання, що вожді сикхів на правобережжі річки Сатлед спробують скористатися його важким становищем, змусили Ранджіт Сінга в кінці кінців погодитися з англійським вимогою, і в квітні 1809 року був укладений Амрітсарскій договір. Сатледж був визнаний в якості кордону, Ранджіт Сінг зберіг території, якими він мав на лівобережжі Сатледж перед прибуттям англійського посла.[40]

Перша англо-сикхских війна (1845-1846 рр..) була зумовлена ​​наступним. Англійці, переконані в тому, що існуючі в Пенджабі влади будуть повалені і урядовий апарат розладнається, вжили заходів для зміцнення прикордонних фортів. Сикхського армія побоювалася свого усиливавшегося сусіда і не могла зрозуміти, чому «слабкість системи управління повинна бути витлумачена як навмисна ворожість». Англійці присунули свої війська до Сатледж.[41]

Сикхські вожді Лал Сингх і Теджен Сінгх робили вигляд, що захищають інтереси держави, насправді ж «пристрасно бажали стати міністрами залежного держави, отримавши ці пости від вдячних завойовників». Сикхи були розбиті чотири рази поспіль в битвах при Мудкі (грудень 1845 р.), Фірузшахре (грудень 1845 р.), Алівале (січень 1846 р.) та при Собраоне (лютий 1846 р.). Ці поразки були, скоріше, результатом зради, ніж поганого керівництва.

У грудні 1846 року був заключний договір, за яким англійці отримали необмежене право контролювати всі справи в Пенджабі. Лахорска держава платила 2,2 мільйона рупій на рік на утримання англійських військ, розташованих в Лахорі. Англійські власті виступили в ролі опікуна молодого махараджі.

У квітні 1848 року в Мультані відбулося повстання, яке очолював мультанський намісник Мульрадж. Під час повстання було вбито два англійських офіцери. Через спекотну погоду не можна було негайно послати в Мультан англійські війська. Тим часом рани Джіндал, мати малолітнього махараджі, була заточена в фортецю Чунарьов за свої антианглійські настрої. Події розвивалися швидко. Чхаттар Сінгх, намісник Хазара, підняв повстання. Його син Шер Сингх, який стояв на чолі сикхских урядових військ, приєднався до руху, яке стало загальним.

Шер Сингх командував сикхской армією. Сталося два бої при Чіліанвале (січень 1849 р.) і Гуджрате (лютий 1849 р.).

Після розгрому сикхів в 1849 р. незалежною залишилася лише частина Ауду. Проте в 1856 р. остаточно був завойований і Ауд. Ця подія завершила підкорення Індії.

Потрібно зауважити, що в період завоювання та підкорення Індії активно застосовувалася доктрина «виморочних володінь». «Доктрина виморочних володінь» означала, що за відсутності природних спадкоємців залежні держави або держави, створені в Індії англійцями, повинні переходити під управління верховної влади (тобто Компанії); вони не могли бути передані прийомному синові, подібно звичайній приватної власності. Було визнано, що прийомний син може успадковувати тільки за спеціальним дозволом англійських властей. У 1834 році Рада директорів ухвалив, що такий дозвіл «має бути винятком, а не правилом і має надаватись лише на знак особливої ​​прихильності і заохочення». У 1841 році було вирішено, що «не слід відмовлятися від будь справедливого і чесного збільшення території або доходів».

 

Висновки                 

 

Завоювання Індії англійцями включає такі етапи:

  1. Утворення Ост-Індської Компанії, суперництво з французами, завоювання Бенгалії.
  2. Захоплення Ауду та початки зіткнень з маратхами.
  3. Підкорення Майсура.
  4. Завоювання маратхів (Махраштри).
  5. Завоювання сикхів.Завершення завоювання.

В ході завойовництва англійці намагалися використовувати всі можливості, застосовуючи різноманітні методи. По-перше, основним методом підкоренн територій та навернення їх до слухняності було укладення субстдіарнх договорів, за якими правителі тих чи інших країв ставали маріонетками, позбавлялися права ведення самостійної зовнішньої політики. В такі області вводилися загони сипаїв, що контролювали становище і навіть збирали податки. Іншим методом були безпосередньо військові дії. Звичайно, щоб розпочати певний наступ, англійці спочатку шукали привід для втручання, щоб замаскування свої цілі. Ще одним методом, який з’явився дещо пізніше, була доктрина «виморочних володінь», яка передбачала можливість спадкування влади лише прямими нащадками, а коли таких не було, то владу в регіоні перебирали на себе англійці, відсторонюючи родичів непрямої лінії рідства.

Загалом як завойовницька політика, так і саме управління колоніями в англійців відбувалося за принципом «розділяй та володарюй». Завойовники притримувалися лінії, яка передбачала створення роздорів між окремими народностями та призодила до того, що вони часто починали нищити та послаблювати один одного. Це, звичайно, було для англійців великою вигодою.Загалом же англійці ніколи особливо не церемонилися у виборі методів та засобів.

Форми завоювання були досить ативними, іноді агресивними. Пасивністю англійці у ведені своєї колоніальної політики ніколи не вирізнялися.

Список використаної літератури

 

 

  1. История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М. Вост. лит., 1995.
  2. История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973.
  3. Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961.
  4. Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2.
  5. Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954.

 

 



[1]Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 15

[2] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 169

 

 

[3] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 306

[4] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 17

[5] Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961. – С. 98

[6] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 170

[7] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 309

[8] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 254

[9] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 256

[10] Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961. – С. 117

[11] Там само. – С.119-120

[12] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 19

[13] Там само. – С. 20

[14] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 317

[15] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 20

[16] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 23

[17] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 262

[18] Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961. – С. 142

[19] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 320

[20] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 266

[21] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 23

[22] Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961. – С. 146

[23] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 267

[24] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 334

[25] Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961. – С. 153

[26] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 173

[27] Новая история Индии. – М.: Издательство Вост. Лит., 1961. – С. 155

[28] Там само. – С. 156

[29] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 23

[30] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 270

[31] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 172

[32] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 173

[33] История Индии. Под ред. К.А. Антоновой и др. – М.: Мысль, 1973. – С. 274

[34] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 341

[35] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 174

[36] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 348

[37] История Востока : В 6 т. / Гл. редкол.: Р.Б. Рыбаков (пред.) и др.; Ин-т И90    востоковедения. Т. 4 — М.

Вост. лит., 1995.- С. 180

[38] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 350

[39] Новая история стран Азии и Африки. XVI—XIX вв. : Н72 учебник для студ.высш.учеб.заведений/[Е.Ю.Ванинаидр.]; под ред. A.M. Родригеса : в 3 ч. — М. : Гуманитар, изд. центр ВЛАДОС, 2004. — Ч. 2. – С. 23

[40] Синха Н. К., Банерджи А. Ч. История Индии. / Перевод с английского Степанова Л. В., Ястребовой И. П. и Княжинской Л. А. Редакция и предисловие Антоновой К. А. — М.: Издательство иностранной литературы, 1954. – С. 359-360

[41] Там само. – С. 361

KUPRIENKO