1 015 views

Птах, що був поруч, когось мені нагадував. Мабуть, мого батька. Сталевий, чорний, грізний, неживий. Якийсь дурень викарбував на рівній стороні гострокутого, нерівного каменя слово латинецею: “Millinium”. Так, цього коршуна встановлено у 2000 році. Та краще б нічого не писали, приписано зовсім ні до чого. Чи я думав про батька, друзів, про вигадану дівчину? Декого згадав; я дуже знесилився, ходячи містом, і теперечки, лежачи у фортеці біля птаха на дошці-“сороковці”, відчував неабияку полегкість.
Вперше оце день в цьому році видався таким спекотним, з сухим повітрям, аж у носі та в горлянці створювались пустелі. Ніхто не відповість, чому я в цій фортеці на найвищому пагорбі міста. Та я й сам не знаю, чому я тут. Може тому, що навкруги гаряче, духотно, а тут, тут по-під старенькими та величезними, могутніми деревами прохолодно, тихо, безлюдно і спокійно; тут непорушно стоїть насолода, насолода того, що ти недаремно живешь, щось-таки зробив у своєму корткому житті, щось “завершив, виконав, закінчив”, над чим добряче попрацював і знаєшь, що попереду нове завдання і ти маєшь його виконати. Але ж ти не працюєшь... як усі. То не страшно. Чи я вважаю інакше?
Як я виїжджав з дому, то чув у літньому парку скрипку з оркестром за музикою Віотті. Приємна музика, приємне враження. Зараз нема жодного інструменту, не ллється музична фантазія, та все ж складач присутній. За мерехтливим світлом, що рветься крізь круглесинькі листочки, за мурами фортеці, за синюватими горами на півночі і сході; композитор є.
Кому яке діло, що я почуваюся ниньки добре, навіть можу сказати: “Я щасливий!” Всіх полишив. Полишив, щоб знайти свій шлях. На цьому шляху непомітно, але невпинно зростає твоє “я”. Дивишься на себе й розумієшь – це справді Ти. Той залізний корсун дійсно схожий на батька. Ви давно чужі один до одного: ти живий, він – металевий, краще вже казати правду – заспиртований. Ваші цінності різко розходяться як фрегати, що женуть різні вітри: мій на південь, його на північ. Не він один частіше за все на день згадую гроші, то що можна купити на ті гроші, що продати, я примітив величезну армію, скоріше паству, яка не вигадала нічого ліпшого, як молитися грошам, “матеріальному”. По всій Україні ця паства забита, відчужена, поокремлена, пошматована. Був би цей птах живий, він би полетів, зірвався з місця, розправив крила і полетів. Любо б було глянути на злет і паріння, легке, сопвнене сили і стриманості. А так, сидить собі при землі, непорушно, неприродно, наче мертвий. Орли по земли ходять. Навіть смішно. Та як пригадаю батька, то стає гірко.

[19.07.2002. Ужгород]

А. Скромницкий. “Millinium”

Залишити відповідь

1 visitors online now
1 guests, 0 members
All time: 12686 at 01-05-2016 01:39 am UTC
Max visitors today: 14 at 01:44 am UTC
This month: 45 at 10-18-2017 08:41 am UTC
This year: 62 at 03-12-2017 08:20 pm UTC
Read previous post:
А. Скромницкий. “Так що ж таке кохання?”

А. Скромницкий. “А як виросте край поля”

Close