А як виросте край поля Понад самим-то ярочком Червона калина, То зірвемо в зимню пору Червоненьких ягід І уп’ємось наче кров’ю Тими ягідками, пригадаєм Час конання, нелюдського горя, Коли наш товариш-братик Від знущань володаря Корчився роками, чотирма руками; Він і свят не занв рідненький, По суботах волував. Чом ми помочі не дали? Але ж мали, мали! Той один своїм поможе, Більше родичам своїм, Може друзям стать горою, А до інших, ну, начхати, Бо важка занадто праця, Візволяти сіромаху. Той – не тямить на письмі, Той – не чув ніщо про найми, Той – боїться наче заєць, Той – не здригнеться як мрець. Чом так мало нас на службі Один в одного, як друзі, Хоч не зналися ще вчора? Хтось помітив ту калину, То є сила, наша кров, То ж уп’ємося хлоп’ята З червоненьких ягідок! [30.06.2004.Київ]
No tags for this post.

Related posts

• No related posts.